Збігає час,
та мить боронить мить.
Нема печалі, і нема зневіри.
Душа відпрагла. Серце не щемить.
А мудрий усміх Господа в ефірі
задавнені рубці болючих криз
загоює.
Попереду - дорога
пустельна, бо не треба там нікого.
І тільки схлипи хвиль й солоний бриз
уявлюють з очікуваних сліз
прозору тінь сумуючого Бога.

Кароліно-Бугаз. Вересень 2010.

Дома стареют медленней, чем люди...
Их каменная плоть презрела Время.
Забот мирских докучливое бремя,
что боги подают на звездном блюде,
их не волнует. Потому так было, будет -
Дома стареют медленней, чем люди...

Відлунням слів стоять на чатах знаки,
Думок провальних онімілий привид
Мережить шибу промінь одинаком,
Немов шукає потаємний привід.

Сумирна муза, наче на фуршеті,
В зловіснім колі ритуальних танців.
Пошерхлих вуст її порочний шепіт
Нагадує, що розколовся панцир.

Господній маляр – імпресіоніст,
(Мотив простий мені мольфар приніс)
Хутенько прочинив небесні двері.
Палітра, фарби, пензлі, й на поріг –
Вакації осінні, на «пленері».
Земляни зачекалися шедеврів,
Й балює колір – жовтень на порі!

Ув едемських снах, на семи вітрах,
заблукала десь доля-писанка,
видивляєш її заколисану -
четьї-читанки провокують крах,
карма відквіту, ніч оголена
ніж-отавою в ноги колена,
схлипи соняхів, наче плач німий
за борги ще досі несплачені.
на папері вмерти, спокушеній
райським яблуком вже надкушеним,
божевілля прагне одвертості -
без печаті, Боже, конверти ті.

Люблю мандрувати з дощем...
Запнувши дорожнім плащем
Колючі думки - хай їм грець!-
Іду без мети, навпростець.
А дощ вже не дощ, а гроза!
Небесна вода, мов сльоза,
У шпарки очей заповза;
І я розчиняюся в нім...
(Так критик бува, анонім
Ховається за псевдонім).


CARPE DIEM (ловИ день)

Не возвращайтесь в прошлое...
Прошлое требует пошлину,
Пошлину платим натурой:
Нервами, кровью...фигурой!
Воспоминаний конница,
А в результате - бессонница...
Держимся, правда, вальяжно!
Прошлое - тон макияжный
И никакой парикмахер!
(Проще послать его...)

* * *
С полузатертых арабесок гобелена,
Туманных бликов и цветных картинок,
Тончайшей невесомой паутиной
Снуется рифм причудливая вязь.
Неведомо таинственная связь
Меж яблоком , Парисом и Еленой -
Так Ариадны нить ведет из плена
Ночной звезды седого паладина.

* * *
Месяц длиннейших ночей
причаровал, книгочей,
пропастью...время и мрак,
с вечностью злая игра;
тихим наивом звенит
страсти печальный зенит;
Жизни нежданный каприз,
словно малиновый бриз
шепчет и благодарит -
переживи и...умри!

* * *
Дождь превращается в дрожь...
Светлый и радостный лик
В душу мою проник.
Шепот в последний раз
Вздрогнул, вздохнул и сник.
Серая дымная брошь
Мимосмотрящих глаз.
Вечером в Яблочный Спас
Прячутся неспроста
Звездные очи Христа.

* * *
Коли ти ллєш сльози за тим,
що немає сонця -
ти в цей час не побачиш
зірок!

* * *
Я сиджу вранці біля вікна.
Світ за вікном, як перехожий -
призупиняється на мить,
вітається зі мною
і йде далі.

* * *
Якщо ти зачиняєш двері
для помилок,
то й істина залишається
назовні.

Хмари пливуть гондолами
В законспіровану вічність.
Квіти будяччям подолані.
Тиснуться сльози до віч мені.
Втеча від себе, від долі
Примусом? З доброї волі?

Ти приходиш у кожному сні.
Тільки це нам залишило небо.
І в тій крапельці щастя мені
Невідворотна потреба.

Я приходжу до тебе теж,
Хоч не буде цього ніколи.
Аж тепер зрозуміла, авжеж,
Парадокс квадратури кола.

Попливемо до незнаних берегів,
Перед тим звільнивши долю від боргів
І замкнувши в скриню суєтні думки,
А ключа закинувши на дно ріки.

Завітаймо на зелені острови,
Де блукають яко привиди волхви,
Де Колумба грають в покер моряки
І горять непогасимі маяки.

Помандруймо в невідомість, за безкрай.
Там бажань жагучих жевріє іскра
І на варті занебесна божа рать...
Чи ж можлива за життя ця благодать?!

Прости мені, великий Дант, зухвалі спроби
занотувати плин думок високим стилем
твоїх карбованих терцин - важкий той стилос,
що сховано в Равенні, як в утробі.
Але намарно - вірю я, що дух піїта
безсмертний, бо цілований зірками,
у легкім леті над поснулими віками
шукає вибраних і ставить тайні міти.
Сумлінно вчусь, гортаю сиві фоліанти.
Горять у присмерку століть вогні причальні.
Сотають Парки нить з лахміття й діамантів.
Вузлами - вірші - кораблі мої печальні.

Проминуло літо скоком горобиним.
Запалали клени на прив'ялім тлі.
Чи життя війнуло шлейфом Коломбини
Й зникло у серпанку на краю землі?

На порі негода.Думи невеселі.
Заповзає в душу листопаду щем.
Шалом кольоровим, золотим дощем
Засипає стріху рідної оселі.

* * *

Налетіла осінь.
У чаду п'янкому
Розбризкала квіт -
Звеселила світ.
Тільки гуси білі -
білий слід
Та рілля чорніє
борознами літ.
І така блакить,
що очам болить!
Зупинити б мить...
1970 р.

"Заворожи мене, волхве" Т. Шевченко.

О, волхве, ти мене заворожи
Бодай на дрібку сеї миті, на межі
Добра і зла, землі і неба, спеки й зливи...
О, волхве, ти мене заворожи.

Коли Адам ще не придумав слів,
На pianissimo розкошував пан Спів
І вдвох із тишею брав у полон се диво -
Поезії тремке палюче сниво,
А вітер з листя плів ажурні міражі...

Хоча б на дрібку сеї миті, на межі,
О, волхве, ти мене заворожи!
1970 р.

Заблукав теплий ранок у став.
Cивий замок примружив око,
Задивившись у плесо глибоке,
Де рибалок кортеж устав.
А на спалищах днів суголоссям
Щось згубилось, а щось знайшлося.
Загадковість посмішки друга.
Борозна від Господнього плуга
Чистим сріблом лягає на серце...
Ще по-літньому ніжиться серпень,
Та оркестрам вже треба сурдин,
Бо ж до осені...кілька годин!

Один мудрець казав
І вписано в скрижаль:
„Краса врятує світ!”, але, на жаль,
Не врятували світ від блазнів
Ані краса шедевру Ботічеллі,
Ані божественної звук віолончелі,
Ні розум, що людині даний був.
Згоріли на вогні володарі та в’язні...
Та Дух Любові людства не забув.
І все тому (не будем мудрувати),
Що світ рятує
Мати.
1999 р.

Неминучості меч дамоклів
Спраглі серце і душу крає.
Заблукали за виднокраєм
Думи-мрії, сльозами змоклі.

Чи калиною, чи карміном
Помальовано бабу камінну.
Парадигма вогню химерна,
Наче гаддя повзуче, завмерле.

На заїжджім незвані гості
Веремію зчинили встидну.
Жебракові- сума, псові- кості...
Решта слів на вітрах застигли.

...помарніло життя, смеркло;
визирає із дзеркала
довговолосий троль;
(замість дієза - бемоль);
самозванка -прийшла любов;
навіть рима банальна - кров -
не рятує; душа пуста
без надії; порочні вуста;
тільки погляд (йому болить!)
ще нагадує першу молитву...

Здригнувся вірш і тихо застогнав -
Впритул до нього взявся Змій-стоглав,
Зкришив рядків тривкий цупкий каркас,
Перетворив на гріш облесних фраз.
Але на кожній скалці лейбл - люблю -
Моє безрадісне зізнання королю.
Низьколітаючий фантомний гриф -
Секс-знак непроминаючої гри.

...з напівзітертих арабесок гобелена,
ніби найтаншим завитком із павутинок,
туманних полисків мальованих картинок
прядуться тихо заримовані рядки, мов
якісь магічні втаємничені зв`зки по-
єднали яблуко, Париса та Олену;
веде з полону Аріадни залюбки нить
меланхолійного смутного паладина,
бо умліває бородач на кволих дрогах
спокус наприкінці Молочної Дороги...

Перламутровий схід
огорнув, як плащем,
мої плечі.
Зашарілось все
більше на обрії -
ранку предтеча.
Безталанних думок
невидюча
обмерла бездомність
Знагла, прихапцем,
конфідеційно
роздерла свідомість.

І нараз припинились
усі наздогадні
пасквілі.
Заясніла душа,
хоч слова вже
затерті й зацвілі,
Розпинають життя,
не спиняючись,
цілодобово
І до смерті,
опісля вертаючи,
просто - AB OVO.

* * *
В січні - відлига, по квітні - холодило.
Дивні твої перевЕрти, володарю!
* * *
Ті галактики очей звабнокарі -
Одлітають душі в рай тілько в парі!
* * *
Хіба це ягоди червоної калини?
Це ж крові наглої зморожені краплини!
* * *
Міст зітхань не веде на той бік -
Я давно не вірю тобі.
** *
В потемнілі і зблідлі дні
Дуже важко казати - ні.
* * *
Дивлюсь на себе в дзеркало, а там -
Посмішка Чеширського кота.
* * *
Як заскиглить на душі злюща втома -
Трохи сексу і вина, та й потому...

Куди біжиш, струмочку,
На захід, чи на схід?
Який такий клубочок
Тобі торує слід?
У тебе вічне свято
Чи маєш оберіг?
Хоч грають бісенята,
Де піниться поріг!
Твоя прозора вдача
Без заздрості й журби.
Самотній, а не плачеш,
Як я, серед юрби.
Хто б міг тебе спинити!?
Ти в русі днесь й завжди.
Нам по дорозі в літо -
Зажди мене, зажди!

Розвіялось з вітром
Ілюзій розкішшя;
Монаршого скіпетра
Дощ оперіщив.
За блискотом кованим
Плямами - ржа;
За словом лакованим
Правда? Олжа?
* * *
Злива вщухла.І громом не вдарило.
Безнадія спливла за водою -
То до мене вернулось луною
тих солодких хвилин марево.

Ясна тиша зійшла на душу.
(завітала з четвертого виміру!)
Її в себе тихенько залишу,
Бо не відаю ще твого наміру.
* * *
Глуха пора у павутинні глуму,
В зрадливім плетиві спокусливих оман.
Душа занурена у вир німого суму
Дописує спустошення роман.

Розбились вщент твої високі мури,
Якими був обведений мій світ.
Ламким відлунням пращура Тімура
На пагорбі розквітнув дивоцвіт.

Коли сонце при заході -
Тіні довшають;
Коли від життя не в захваті -
Яв приголомшує;
Призахідне сонце мітить
Поглядом скоса;
Ополудні трави літні,
Висохли роси;
Потому відповіді зникли,
Втратили сенс -
Тверезість денного світла
Думку пасе;
Спізнілого сонця загати
Збігли з доріг
І відповіді на загадки
Пали до ніг...

1.
Ця пісня має дивовижний чар -
Весна мені таємно шепотіла,
Бо виглянуло сонечко з-за хмар,
Бурульки засльозились по дахах
І весело цвірінькнув ранній птах,
Із кучугур вистрибуючи білих.
2.
Коли наївна юність ще жива,
Здається, що життя - врожайна нива.
Відколи починаються жнива,
Дивуємось: то що ж воно вродило?!
3.
Душу вразливу дала Афродіта.
Знак від Землі - мої любії діти.
Мрії таємні, нестримні бажання -
Се від любові, се від кохання!

Не сумуй ні за чим, мій друже,
Бо життя, переважно, втрати
Й за бажання, що квітнуть ружами,
Непомірно високо платимо.

Сумувати не треба, мій друже.
Знов комусь переможні фанфари?
Після зливи - брудні калюжі,
А той хтось чи ж про них марив!

Не сумуй, друже мій, не варто.
А цей вечір, що тихо згорає -
Невагомий місток із ватрою
Між безоднями пекла і раю!

* * *
Все минає, друже, все минає.
Залишається із нами, мов мана,
Присмак молодого свят-вина.

Все минає, милий, все минає.
Тільки пам`ять-неслух крадькома
Тче сувої слів, яких нема.

Янголи дивляться сумно на Землю.
Крихітна кулька - макове зерня.
Руки в молитві, лики в судомах.
Наше майбутнє добре відоме:
Вічно платити, вічно страждати.
Все, що лишаємо - риска між дати.

Ранок починається з Надії.
В теплих рукавичках з оксамиту
Пестить і дарує благодійно
Срібную корону Афродіти.

Полудень, як будень безборонний,
Сивий від роботи, мов мірошник,
Дар манливий - срібную корону
Памороззю смутку припорошує.

Вечір напливає тихим смерком.
Втома і байдужість правлять балом.
Спить Надія. Згасли феєрверки...
Ніч прикрила все тривким забралом.

N.B. Ранок - юність життя.
Полудень - саме життя.
Вечір, Ніч - зрозуміло без пояснень.
Срібная корона Афродіти - кохання.

Споріднена душе,
крізь товщу років,
а може й віків,
віднайди мої строфи -
ці сходини болю
д`моєї голгофи;
можливо і я,
перейняв чиїсь кроки,
кривавлю душею,
неспокоєм вроків,
видряпую совість
колючками дроку;
та кров, що викапує -
вірші мої.

Кін зустрічі - сниво; реальність
Дочасна, мов звук, що рояль ніс;
Можливо, неждана свобода,
Крихка, зап`янка нагорода,
Роковані зніме покрови,
Загуслою плямою крови
Під ранок полине у вирій...
Скажи, ти мені не повірив?

* * *
Зблідлою гримасою П`єро*
Вивернуло посмішку Евсеба*.
Пам`ятаєш міма Дебюро*,
Мага всіх стражденних...окрім себе.
* * *
Моя печальна муза срібнопера
Блука поміж зірок, немов сновида.
І чується мені псалом Давида:
"О miserere, Otce, miserere"
* * *
Очманіло виє хуга.
Дощ перІщить, наче пуга.
То, напевно, Йоган Бах
Разом з бісом пише фугу!

*Дебюро - видатний актор Франції,
П`єро, Евсебій - його маски.

Звуків витончений букет
Передав нам у спадок поет,
Полишаючи межі землі -
Наталі!
Поклоніння граційний флер
Увірвав непоступний бар`єр
Й затамований стогін здалів -
Наталі...
Прохолов бальних туфелек слід,
Та на згадку - дарунок послів -
Мармуровий шедевр Віталі -
Наталі.
Спомин серця міцніш за гранит!
Бухта схована хоронить
І окрилює кораблі -
Наталі!

Непогасний геній гармонії!
Мелодійність твоя заворожує.
І арктичного льоду колонії
Сонце музики розморожує.
Ніжні звуки твоїх ноктюрнів
Гарячкові знімають котурни.
І з очей, що сховались за грим
Визирає дивак пілігрим.

Безмовно плаче рань імлиста-
Початок млявий падолиста.
Затаврував небесний фон
Володар смутку - Скорпіон.
Набряклі хмари капюшона
Насунули на Скорпіона -
Не бачив він, як кола Данте
Проходили прадавні анти.
О тій порі талан і ласка
Наперегони із фіаско.
Ще й досі чую срібний дзвін
І марно б`юся навздогін...
Мого прологу журні дні
Тавром на небі й на мені.

В мою каламутну шибку
Зненацька постукав вечір.
Таїну земного шифру
Повідав мені з двох речень.
Блідава зоря,мо`вичавлена,
Знесилено слала промінь
Й запався холодний пломінь
Невлад, на вагу відчаю.
Фатальне "To be or..." принца
Питання - тавро незникоме
Століття, що в стані коми
Завжди, бо живе без принципу.

Йдеш невидячки,утомлено, нарІзно.
Затавровані слова. Довільні жести.
І гортаючи небесні палімпсести,
Тихо плачуть янголи на тризнах.
Жаль себе до скону, до нестями.
Зблякнув клаптик паруса Ассолі.
Все до решти прибрано...крім солі
На бенкеті в День Santa Тетяни.

* * *
Вогнелике моє лицАрство,
за ваш успіх п`ю келих вина,
я б віддАла за вас півцарства!
(хоч тепер це також не ціна).

* * *
Яким буде діагноз, Гіпократе?
(Астральний пес високо і не вкусить)
Ховаюся за погляд, як за грати,
бо все перемогла...окрім спокуси.

* * *
Може вигадане...може викохане...
зілля прИворотне іван-чай
затруїло мене...опалило мене...
оминуло мене...вибачай.

Незнана, ледь-ледь уловима,
Мов вимолена у загалу,
Містичним рефлексом Шагала
У меланхолію схими
З нізвідки - вона пребуде -
Промінна донька Ярилова.
(в твоє існування повірила,
хоч яму собі я вирила!)
Душі не торкне, не забруднить
Багно й безсоромність блуду...
Знімаєш з очей полуду,
А чи опускаєш завісу,
Рихтуючись до бенефісу?

Душа моя, мо`великоднє плесо,
блаженствує під музику Альберті
у снах.Лише на білому конверті,
шкода, нема зворотної адреси.

Шикуються в каре карби - Велесо-
ва книга. У захмарній круговерті
зоріє знак - на білому конверті-
біди! - нема зворотної адреси.

Церква над ставом -
Свічка поставлена;
Бані намолені
Сліз, ворожінь,
Fleur* вітражів,
Грона ламкі
Висхлих блаватів,
Пахощів патина...
Церква над ставом -
Давній естамп.
*квіти (фр.)

1.
Небо малює
Олівець мінарету -
Морю завидки.

2.
Хвиля ожила,
Прокинувся вітерець,
Закохався в ню.

3.
Купу тайн морських
Хвиля перешіптує
Любцю-бережку.

Не осуди мене, не осуди,
Дай сили пережити холоди,
Дай талану не втрапити в льоди,
В замерзлий слід бісівського копита,
Гіркого трунку чашу недопиту
Підсолоди мені, підсолоди.

Терпіння дай розплутати в собі
Душевні лабіринти; гострий біль
Від ницості та зради, далебі,
Втамуй; за дар кохати рідні очі,
Де рай і пекло водночас, Небесний Отче,
Дай мудрості завдячити тобі!

Ген, попідлісся
Хатка підлізла;
Вікна засліплі
Бавляться світлом;
Річечка бродом
Воду скородить;
Давня криничка...
Хто ж тут господар?
Півень? Синичка?
Спокій та тиша,
Тільки десь миша
Точить горішок.

* * *
парк...осінь...
небес вечорова просинь
й душа, що нічого не просить.

* * *
я загорну тебе в ніжність,
мереживом міражів зачарую,
але й ти мені...допоможи.

* * *
кола пекельні Данте -
їх не минають ні генії,
ані комедіанти.

Відкрилася небесна брама,
Бо перейшла людськая драма,
Та янголи стоять на варті
Діянь життів, що ніц не варті.

Прожито похапцем,як-небуть,
А хочуть раю, хочуть неба!
І в цій довічній коловерті
Нема життя,нема і смерті.

Натюрморт.

Втаємничився парк; ласкаву
Виплетало сорочку ставу
Світлоплинуче павутиння;
Літа бабиного синя позолоть,
Як на подіумі, вабила позою,
На художника з пензлем чекала...
Перемовини вітру з осінню
Наближалися до фіналу.

* * *
Тут на землі
зустріч веде до розлуки
і тільки на небі
зустріч веде до зустрічі,
бо довічна.

Мовчить мій білий телефон.
Знак долі-жовтий Скорпіон
Давно полишив синій трон,
Відпливши в зоряні канікули,
А Вам все ніколи та ніколи...
Мовчить мій білий телефон.

Голос твій-
Дзвін кришталевий.
Яблуко. Змій.
Єва.
* * *
Пророки, повії,аж свище
вітер у Божій равенні...
А Ноїв човен -
із дірявим днищем.
* * *
Я не вмію писати
про яблуні й груші,
я пишу свої вірші,
наслухаючи душу.

Ні думок, ні чуттів, ні вражень -
розчинилось, розпалось, відквітло...
лиш душа в повномісячнім світлі,
наче гість перемерзлий, небажаний;
промінь-спис крижаного сардоніксу
завиломується, мов на треку,
перетворились на комікси
химери Тулуз-Лотрека;
та в годину, коли по гостях,
кажанів білосяйна варта
виокреслює крилами гострими -
комедія дель арте!*

*комедія масок.

* * *
Диригент або біс, або геній,
та все вужчає шкіра шагрені;
коли біс, то молю - відпусти,
бо несила тягар цей нести;
але ж геній - той самий біс;
наче Фавсту, життя на "біс"
чи повторить, уклавши угоду,
чи поверне кохання й вроду,
душу й тіло забравши в оренду?..
отакий хеппі-енд zu Ende?

Мороком запнуло вечір
По самісінькі плечі;
Тунелі вулиць вужчають,
Людей усмоктуючи й речі;
Ліхтарі, мов потонулі помаранчі,
Неначе плачуть;
Переблиски чіпкі фар -
Очі примар;
Йти узбіччям гливко,
Непереливки...

Дощ нудний.Паперовий ліхтарик -
Карнавалу намоклий фетиш.
Моє серце для тебе - простиш?-
На замку, наче скриня скнари.
* * *
Я написала листа пілігримові;
Скринька поштова набридливо гримнула
Вічком наглядача , незворушно
Біль мій ковтнула й поцупила душу.
* * *
Ланцюгами сумнівів,
Мов Лаокоони обплутані,
Б`ємося в путах ми
Бридкими опудалами.

День, що минув, тебе благословляю!
Щодень у день вагомішає мить;
у час призахідного сонця не щемить
корони втрата - несуєтна рима
найбільше любить посох пілігрима;
за тихий спокій, що в душі
прасвітлом сяє,
за неспотвореність повтором
марнослав`я,
за білий аркуш, на якім мої слова є -
день, що минув, тебе благословляю!

Непідвладна душа нікому...
тільки погляд пантрує погляд,
тільки посмішка - ієрогліф,
і обличчя бліда маска,
та слова - леза дамаські-
по-живому - чужі аксіоми,
тільки очі- бездонні безодні,
невідворотні магніти,
тільки зима холодна
не обіцяє літа.

* * *
Заховались в карій далі,
Мов за сьомою рікою,
Загадкові напівтіні;
Смак терпкого цинандалі
Досолоджений журбою;
У примарнім сновидінні
Перешіптуються зорі
Про зворотний бік медалі
Соломонових скрижалів;
Дум неспішних павутиння
Тихо плине за водою,
Що тече і обтікає
Зблідлих зір прозоре тіло.
Відроїлось...одлетіло...

* * *
Я шукаю задавнені сни,
що згубилися десь у весні.
Кольори світанкових надій
Переблякли на зимній воді;

Вбрав коралі сумний верболіз
Із русалчиних блискіток-сліз;
Від журби почорнів очерет
І доповнив осінній сюжет;

Довгі вії розпушив туман;
Насолоджуючись, мов гурман,
Закриває від світу і п`є
Несподіване щастя моє.

* * *
Не сумуй ні за чим, мій друже,
Бо життя, переважно, втрати
Й за бажання, що квітнуть ружами,
Неспівмірно високо платимо.

Сумувати не треба, мій друже!
Знов комусь переможні фанфари?
Після зливи - брудні калюжі,
А той-хтось чи ж про них марив!

Не сумуй, друже мій, не варто.
А цей вечір, що тихо згоряє-
Невагомий місток із ватрою
Між безоднями пекла і раюу

Виє вітер;понад містом
Ніч видзвонює намистом
Зір лискучих; як навмисно,
Скреготять дерева віттям,
Наче Вієве лахміття
У казковім лихолітті;
Хтось цікавий до нестями
Заглядає в шиби-ями
Перехрещені; від брами
Ключ загублено; на ганку
Витанцьовують до ранку
Маски-тіні - чорні бранки
Душ оголених; судомить,
Скніє, рве безжально, втоми
Вистеляє килим-спомин
В усамітненому серці;
Мо`останнє, мов на герці,
Стогін-плач осінніх терцій.

Зірка згасла
і впала
долу.
Місяць зблід
і в німій зажурі,
мов недолугий джура,
перечепивсь за стодолу.
Все живе заховалось,
мов згинуло -
ані дзенькне,ані шелесне...
Перед каменем
перехресним
демон сумніву
вкляк
на хвилину.

Пада дощ і знову плаче мідний Янгол.
За хустинкою полює вічний Яго.
І не мають порятунку
Ані цісар, ані блазень:
Кожен - жертва, кожен - в`язень
Ще не сплачених рахунків.

P.S. На Личаківському цвинтарі у Львові
на склепі родини Трушковських стоїть
"Янгол, що плаче", коли падає дощ.