А їм не холодно удвох,
І не страшить обох ніколи,
Чи сипле дощ, чи сніг навколо,
Фонтан замерз, а чи засох…
Побачення щаслива мить,
Щасливий міст біля Янталки,
І розлучатися так жалко –
Завмерло серце і щемить...
* * *
Політ сніжинок із пітьми,
Із тиші синьої, звисока,
На вії, на вуста, на щоки –
Солодкі дотики зими…
Завмерли двоє в білім сні,
Щоб не отямитись поспішно.
Легкий і невимовно ніжний,
Цілунок перший, наче сніг…
* * *
Пуста алея, спить гора,
Забуто вигадки трагічні.
Вони прощаються. Пора,
А хочеться стояти вічно...
13.12.2017

#У_Корсуні_над_Россю

Ці спогади в бентежнім сні — неждані спами —
Ковзнули тихо по мені, немов устами…
Теплом війнуло з темноти — знайомий дотик.
Скажи, скажи мені, хто ти і де був доти?
Чому прикликав ніжну мить — ти знаєш, хто ми?
Чому пече, чому болить солодкий спомин?
...Та пам'ять вимкнуто. І все. І сну немає,
В тумани ніч його несе. А хто ти — знаю...

Липень 2017

Ми розлучились, та портрет,
Ваш образ милий, – він зі мною,
Завжди в мобілці, під рукою.
Його не старить часу лет.

Ось і жовтень. А лист не жовтіє
(Чи то краще сказати “не жовкне”?),
Ранній іній його приморозив.
Що то жінка! Співає і мріє,
Хоч немає про що, а не мовкне!
(Хоч банально римуються “сльози”.)

Чи то сльози, чи біль, а чи лихо
(Може, краще згадати “кохання”?),
Чи кохання збентежило душу...
А вона собі тішиться тихо,
Ронить жінка пісні на світанні...
(Розважаючи яблуню й грушу.)

27.12.2016

З любов'ю старою стрічатись не треба:
Згадаєш, як біль наплива,
Як вчишся шептати до квітів, до неба
Не мовлені вчасно слова,
А сонячні мрії лишилися в літі
Й немає дороги туди,
І мусиш боротися в темному світі,
Щоб радість здобути з руди...

Про все не розкажеш і вже не розрадиш,
Роки — це життя, це не мить.
З любов'ю старою удруге ти зрадиш,
То хай вона в пам'яті спить.
Не ятри тепер свою визрілу душу,
Не збуриться й інша душа.
Хіба що тобі вона зовсім байдужа,
Хіба що вже зовсім чужа...

27.12.2016

Лицарю чорний,
лицарю білий,
Ви моє серце навпіл розбили…
Хай до вас доля буде ласкава,
Хай посміхнуться щастя і слава!

Свіча у віконці не гасне до ранку –
Не спить до схід сонця прекрасна панянка,
Вдивляється в зорі й молитву шепоче,
Побачити швидше коханого хоче:
Того, що волошки вплітав їй у коси,
Й того, що троянди розкішні приносив…
Того, що русявий, із поглядом ніжним,
Й того, що чорнявий, палкий і поспішний…

Панянка сміялась, обох проганяла,
Полишили замок обидва васали.
Сказала їм гордо: «Ідіть хоч навіки!
Хто славу здобуде – назву чоловіком».
І легінь русявий подався за море,
Тож крається серце дівоче від горя.
А легінь чорнявий за гори полинув,
І плаче і тужить за милим дівчина.

Віки пролетіли, та й досі у вежі
Згорьований голос молитву мережить,
Там тіні літають, спалахує свічка,
І сльози збігають до темної річки,
Поскрипують сходи старезного ґанку –
Блукає ночами прекрасна панянка,
Сумує та долі щасливої просить,
Той голос печальний відлуння розносить:

«Лицарю чорний, лицарю білий,
Ви моє серце навпіл розбили.
Хай до вас доля буде ласкава,
Хай посміхнуться щастя і слава!»


2011

Я через дотики і подих
Впромінююсь в твою природу,
Невпинно підкоряюсь полю
Твоїх печалей, твого болю.
О, як пронизливо пече
Благальна німота очей!
О, як нестерпно в груди б’є,
Мов дзвоном, дихання твоє!
Як сипонули ненавмисно
Цілунки зірваним намистом….
07.2007

Із юних літ – так безкорисно -
Із непрощéння й небуття
Моя любов злетіла в пісню.
Тобі – любов,
йому – життя.

Уже лягла на серце втома.
Як поділить його биття?
Все береже любов – як спомин.
Йому – любов,
тобі – життя.

А у житті – зростають діти,
І з ними – в юність вороття,
Коли ніяк не розділити
Ані любов, ані життя.
І вже ніяк не розділити
Ані любов, ані життя.

Тебе любила я - було.
Ніхто не знав про це ніколи,
Та розвиднялись видноколи,
Ставала пісня на крило.

Чом нині боляче тобі?
Не дорікай, що я мовчала.
У серці музика звучала,
Що не струна – то сум і біль.

Тебе любила… А мене
Любило все: дерева, трави
І сонця промені ласкаві,
І небо зоряне сумне.

Щасливим був самотній лет –
Тепер я все це розумію.
Не вмію так, не дам надію,
Мої слова – сухий букет.

…Тебе любила. В чарах тих
Могла століттями чекати,
Своє життя тобі віддати.
Усе в минулому. Прости.

Ти, звісно, далі сподіваєшся – дарма.
Вже листопад, передбачається зима,
А наш був – жовтень: зустрічі наскоком,
Тарас дивився скоса хмурим оком
І, видно, заздрив. Надивився наче,
Але таких, як ми, мабуть, не бачив.
…Немає місця на алеях – сонні
Студенти дозрівають на осонні.
Осіннім літом лагідним зігріті,
Вони вже знають, що любов – це миті,
Вона уся складається з моментів,
А ми дурніші за своїх студентів.

Ми сподівались на продовження – дарма.
Для всіх миттєвостей часу уже нема.
В житті минулому, в гарячім шалі,
Звикали до розлучень і вокзалів,
Очима очі вчилися читати,
Як шпигуни чи справжні телепати.
Тепер чуже "інформаційне поле"
Вже не зчитати повністю ніколи.
Печаль і пристрасть очі нам лоскочуть...
Сховаємо світлини наших дочок.
Ти скоро знову полетиш в чужі світи,
І я не знатиму – не схочу знать, де ти.
13.11.2006

Мені так хочеться розповісти,
Як осінь сумно мене голубить,
І клен лягає на плечі листом,
І вітер тепло цілує в губи.

Мені так хочеться у конверта
Покласти серце і відіслати
Тобі, мій любий. Бо легше вмерти,
Аніж самотньо тебе чекати.
25.09.2006

Був перший гріх – жага пізнання.
Сміливий крок назустріч змію
І перше пристрасне кохання –
То наслідки, я розумію.

Що їй від мужа? Сильні руки,
Щоб огортали в час гарячий;
За це їй будуть біль і муки,
Наплачеться. І все пробачить.

Стерпівши сором і обмови,
Взяла за руку чоловіка,
Приміряла йому обнови
І повела у світ великий.

Там разом збудували хату.
Варила, ткала, сповивала…
І у часи матріархату
Усім по праву керувала.

Воно і зараз так. Усюди
Її рука, порада, сила.
В усьому винна, – кажуть люди.
Усе на ній. Тому й згрішила.
24.09.2006

Напливала тінь,
Догорав камін…
Розлюбила – кинь.
Я і так один.
А моя любов –
Наче та зола:
Як прилинеш знов,
Жарко запала.
Пута не люблю,
Ти для мене – мить.
(Господи, молю…
Як без неї жить?)

Вже вересень. Переді мною сад,
Далекий грім нагадує про літо.
Воно стомило нас. Час відлетіти
Птахам, що з'їли синій виноград,

Пора забути спеку, гомін гріз.
Нехай некошена трава приляже
І річечка прозора дно покаже,
І стане вищим небо, ближчим – ліс.

Ясніше все. І це – початок див…
Вже вересень нарешті. Ось і душі
Вже наливаються, як стиглі груші,
Смаком медовим зрілих почуттів.
06.09.2006

Усе забулося, пішло.
Ти – попіл спалених конвертів.
Прадавній сон. Та - виклик смерті -
В мені живе твоє тепло.

Ударить в серце, як в вікно,
Обпалить, нагадає світлом,
Що ти живеш іще на світі,
А де живеш - то все одно.

І з ким живеш – та хоч би з ким!
Аби жила ти завжди, мила!
Живи!Існує дивна сила -
Я бережу твоє тепло.

Місяченько сумно світить
На вузьку стежину,
Приріка мене любити
Чужую дружину.
Чом я поночі блукаю
В світлі неживому?
Заблукав уже до краю,
Хоч тікай із дому.
Знаю муку і наругу –
Вже і дні, як ночі:
Не давати руку другу,
Не дивитись в очі,
Пісню щиру не співати,
Людям не радіти
І тобі не дарувати
Світанкові квіти...
Ой ви, квіти запізнілі,
Крадена утіха,
Похилилися, змертвілі,
І зів’яли стиха.

Ні,знову не мани
Глибинами очей.
Не линь в тривожні сни,
Іди з моїх ночей.
Ось так лякає смерч
Передчуттям біди.
То відгук порожнеч,
Падіння в нікуди.
То путь сумна й складна.
А в дійсності - проста:
До самого до дна -
Обман і суєта.
Було багато слів,
Наївних і пустих,
Та це вже не пісні,
І те не варто їх.
...Так на круги своя
Ми сходимо з небес.
Робота, дім, сім'я
І будень без чудес.

Все те, що тихо стало снами
Чи звуками пісень моїх
(І найсумнішими із них),
Незримо тане поміж нами.
А щастя привидом не ходить,
Реальну набуває суть.
І ми – не ми, і нас несуть
По колу дивні хороводи…