Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олег Гуцуляк (1969)
член Асоціації українських письменників (АУП),
кандидат філософських наук, поет, культуролог


Критика
  1. Почему я, этнический украинец, пишу стихи и на русском?
    … Идея вырваться из плена единственного – родного – языка… Это было совершенно неожиданное решение…, но это мучение, эта авантюра (видит Бог, необходимая) наделяет наше существование неким смыслом. Всякому, кто переживает тяжелую депрессию, я бы порекомендовал заняться изучением какого-нибудь иностранного языка; и тогда слова снова обретут смысл – новый смысл. Если бы мое ожесточение не ушло на борьбу с французским языком, я бы наверняка покончил с собой. Новый язык подобен материку, космосу, овладевший им ощущает себя завоевателем.
    Эмилиу Михай ЧОРАН

    … Поэзия – уже перевод, с родного языка на чужой – будь то французский или немецкий – неважно. Для поэта нет родного языка. Писать стихи и значит перелагать. Поэтому я не понимаю, когда говорят о французских, русских или прочих поэтах. Поэт может писать по-французски, но не быть французским поэтом… Я не русский поэт и всегда недоумеваю, когда меня им считают и называют. Для того и становишься поэтом …, чтобы не быть французом, русским и т.д., чтобы быть – всем…
    Марина ЦВЕТАЕВА
    (из письма к Р.М. Рильке от 6 июля 1926 г.)

    … Точка акме, внезапного "пробоя" между Космосом и Роком, с одной стороны, и обычным человеком – с другой, создает трагедийный накал существования человека, на плечи которого обрушилась неподъемная тяжесть: бытие в новом контексте.
    Марина МОГИЛЬНЕР


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Що таке неоромантизм?
    Американський філософ та культуролог Б.О. О’Догерті визначив “вік модернізму”, що розпочався з 1870 р., як “постромантику” . “Пост-” він розуміє як додаток до старого дискурсу (в даному випадку - до “романтизму”), а не справжнє новаторство (не слід плутати з “післяромантичним мистецтвом”, яким є, наприклад, “критичний реалізм”). Російський філософ С. Аверінцев, відповідно, пропонує розглядати феномен модернізму як “пізній романтизм”.

    У світовій культурологічній традиції до неоромантиків відносять Берклі, Р. Вагнера, Ф. Ніцше, Г. Ібсена, Метерлінка, Г. Гауптмана, Б’єрнстьєрна, С. Пшибишевського, С. Жеромскького, К. Тетмайєра, Я. Каспровича, Р.М. Рільке, М. Цвєтаєву. Остання, наприклад, “... глибоко і своєрідно сприйняла умонастрій тієї неоромантичної епохи: пафос богоборчості, бунт проти розсудливості, романтичний культ “душі”, ... в дусі того часу .... була схильна наділяти “природу” особливими властивостями, обожнювати їїї, спіритуалізувати”.

    На думку української дослідниці Т. Гундорової саме характер “власне модернізму” слід визначати як “неоромантизм” . Суть цього характеру “... грунтувалася на духовному, “визвольному” пориві, прагненні до повноти виявлення родового, власне людського потенціалу буття, ідеалу “повної людини”, “цілого чоловіка” тощо ...

    Неоромантичний порив до ідеального, “повного” вираження особистості - через злиття з ідеалом, в перспективі майбутнього, в універсумі всесвіту...”.

    Інші науковці лише обережно говорять про неоромантичну (а то й просто романтичну) тенденцію (лінію, якість, поетику, модель, естетичну структуру, стильову хвилю чи течію, форму, манеру, метод, напрям , школу тощо) у самому романтизмі, “естетизмі”, натуралізмі, декадентстві, символізмі, авангарді (і поставангарді), реалізмі чи фотореалізмі .

    В “Краткой литературной энциклопедии» визначається, що неоромантизм - це лише «... реакція ... на натуралізм, ... на песимізм і «безвір’я” декадентства” . Відповідно до цього ця “реакція” - “храктер” може мати місце і “... всередині критичного реалізму” , і в самому модернізмі , включаючи в себе такі стилі як імпресіонізм, експресіонізм.

    Власне ще на початку ХХ ст. Г. Плєханов, С. Венгеров та А. Кліментов запропонували об’єднати всі тенденції заперечення декадентства та натуралізму поняттям “неоромантизм”, “відродження романтизму”.

    Український літературознавець Т. Салига погоджується, що термін “неоромантизм” може використовуватися як “... збірна назва модерних художньо - естетичних течій, які з’явилися як протистояння натуралізмові”.

    У свою чергу альтернативою неоромантизмові з його апеляцією до інтуїтивності творчості осмислював себе американський імажизм (не плутати з осійським імажинізмом) з його концепцією “продуманості і структурованості поезії”, гаслами, що нова модерна поезія - це “ясність, точність і безпосередні розмовні інтонації” . Представником українського імажизму вважається В. Стус , і саме тому його творчість досі перебуває у сфері елітарного, впротивагу “звичного” українському читачеві неоромантизму.

    Отже, як на нас, неоромантизм - це лише характер дискурсу модернізму, а не самостійний дискурс (“тип художньої свідомості”) епохи fin de siecle, як на цьому настоюють С. Хороб, Я. Поліщук, О. Овчаренко, С. Павличко, Б. Бялік, М. Урнов, Я. Поліщук, Г. Хоменко, А. Ціпко, Н. Крохіна. Якщо останні три навіть ототожнюють романтизм і неоромантизм, неоромантизм і декадентство та символізм, то українські дослідники, ставлячи знак рівності між поняттями “дискурс” та “школа”, апелюють до листа Лесі Українки до М. Павлика від 16 березня 1891 р., де авторка відносить О. Кобилянську до “неоромантичної школи”.

    Відмова вищезгаданого дослідника С. Хороба від потреби визначення “світоглядно - філософського підложжя” неоромантизму ставить проблематичною розмову як про “неоромантичне мислення”, так і його “типологію”. Для обгрунтування цієї позиції навіть оголошується, з апеляцією до Е. Золя, що між “символізмом, експресіонізмом, імпресіонізмом тощо (у цьому “тощо” розуміється і “неоромантизм”, - О.Г.) , виявляється, “... нема ані якоїсь демаркаційної лінії, ні тим паче протистояння. А відтак нема, звісно, й чіткості у визначеннях притаманних цим течіям відмінних особливостей” . Так, свого часу М. Хвильовий ставив знак рівності між експресіонізмом та т.зв. “активним романтизмом”.

    Але що є допустимим для митця, який намагався якось “о-значити” свою позицію та прояснити дотичні до неї , то з С. Хоробом не можна погодитися, пам’ятаючи, що відсутність “здібності розрізняти” якраз і породила “нову реальність” (“агонію реальності”, за Ж. Бодріяром) - європейська висококультурна нація стає під штандарти НСДАП. Саме “... тоталітаризм викреслив встановлений ще в епоху Романтизму знак рівності між народом і культурою, натомість ототожнивши народ - з державою, так що в масовій свідомості “націоналізм” поступово зрісся з “нацизмом”, і вся етнософська проблематика виявилась ідеологічно скомпрометованою на довгі роки наперед”.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. ЛИЦАРІ ПРЕСТОЛУ СВЯТОГО БЬОЛЛЯ («Мандрований Град» української літератури )
    - Сово, відкривай, Ведмідь прийшов !..
    Вінні-Пух


    * * *

    “Патріарх Бу-Ба-Бу” Юрій Андрухович пропонує всім українцям (“ще не добитим”) в і д к р и т т я лицарської Слави своєї країни, слави “мандрованого лицаря-філософа”, “визволителя Панни” (архетип “Персей”).

    Щоправда, цим він повторює західноєвропейського патріарха літпроцесу Генріха Бьолля (“Очима паяца”, 1963 р.), який не знаходить для свого “лицаря-принца” іншого шляху, крім карнавального (Знаменно, що один із перших романів Бьолля “Потяг прибув вчасно” початково мав назву “Від Львова до Чернівець”). Надалі романи Андруховича “Рекреації” та “Перверзія” явно перегукуються з такими романами Бьолля “Чим закінчилося одне відрядження” та “Груповий портрет з дамою”. Без сумніву, наша інтерпретація має право на існування на основі т.з. парадокса Шлегеля – Шлейєрмахера, що полягає у наступному: “… дослідник, критик, інтерпретатор завжди ліпше розуміє контекст, ніж автор” [Пиховшек В. , “Концепция протестантской этики М. Вебера”, зб. : “Проблемы философии», Вып. 86, К., 1990, с. 62].

    Не слід перейматися тим, що ідея “лицаря – визволителя Панни” є смішною та споріднена із замилуванням Дона Кіхота лицарською славою раннього середньовіччя. Не забуваймо, що якщо на крайньому Заході Європи Лицар Серця Дульцінеї втілював незалежне існування на “окраїні” суспільства та звільняв каторжників, то на крайньому Сході Європи лицар Святої Покрови здійснював той же “момент” буття – жив на “окраїні”, звільняв каторжників із турецьких галер… Але якщо Алонсо Кіхано – герой-меланхолік, то гетьман (генеральний капітан) християнської міліції Сагайдачний – герой-холерик, який і стінами Кремля та Хотина заволодів і свою Дульцінею проміняв на тютюн та люльку…
    Наполеона Бонапарта теж підіймали на глум за похід у Єгипет (акт замилування традицією хрестових походів). Але наслідком його став Розетський камінь та дешифрування ієрогліфів…
    Так, Великі Пригоди, “…Великі трагедії, - писав Микола Шлемкевич, - тяжкі переживання нації часто є струсом духа, після якого приходять глибокі відкриття. З розораних душ вистрелюють горді будівлі, в яких довго наступні покоління знаходять свій дім і світ” [ Шлемкевич М., “Загублена українська людина”, К., 1992, с. 32-33]. Начебто , тепер це вже реалізується:
    … вже народжуєсь Київ – новий, златоглав
    для нових офіцерів та антологій !
    [ Процюк С., “Завжди й ніколи”, 1999, с. 42].

    Іншими словами, екс-“неодегенерат” С. Процюк пропонує йти шляхом , схожий на шлях барона Романа фон Унгерна, що намагався в 1921 році відродити у серці Монголії міф чорної “суувастік” на жовтому полотнищі – імперію Чингізидів. Зрештою, російські євразійці та неоєвразійці підняли на щит ідеал засновника “ордену офіцерів-буддистів”…
    Свого часу українців не захопила неоромантика “східних (азіатських) конквістадорів”, “конквістадорів Великого Сходу” [Хвильовий М., “Україна чи Малоросія”, журн. “Слово і Час”, 1990, ч. 1, с. 26 - 28].Але об”єктивна реальність володарює всупереч суб”єктивному бажанню “братії” українців. Тепер “… час пуританців, людей гарячої віри – знов настав для Європи і світу; що ці, якраз ці “пуританці” , показалися деміюргами історії (підкреслення наше, - О.Г.)…; що власне “добра воля осіб”, воля, скріплена вірою – творила історію, їх “апостольське слово”, (а) не “безупинний громадянський поступ”…” [Донцов Дм., “Дві літератури нашої доби”, Львів, 1991, с. 43].

    Негативно оцінюючи феномен “деміюргів”, “янсеністи” від літератури охрестили цей наш час “часом єзуїтів”. Нехай і так ! Останні – це “… лицарське братство сущого перед обличчям небуття, бойове співтовариство у священній війні проти потягу до розпаду, проти тліну та розтління, проти ніщо” [ Аверинцев С.,» Поэты», М., 1996, с. 314].

    Жан-Франсуа Ліотар убачав прихід цих “лицарів – конквістадорів” у “вчених – партизанах”, “негативних героях” – постструктуралістах, які методом деконструкції підривають систему зсередини. Така собі мрія зреалізувати те, на що не спромоглися “нові ліві” 60-70-х рр. зі своїм журналом “Партізан Ревю”.

    Саме до “партизанів-деконструкторів” прийшов із своїми романами Юрій Андрухович , шукаючи шлях лицаря після реалізації вищезгаданого проекту Г. Бьолля на українському терені (у вигляді “Бу-Ба-Бу”; якось у телециклі “АргументКіно” ведучий, головний редактор журналу “КINOКоло” В. Войтенко, щоб пояснити глядачеві, що таке постмодернізм Джона Коена – “Виховання Арізони”, дав таке визначення: “Це такий собі бубабізм у кіно !”).

    За В. Єшкілєвим, одначе, інші “лицарі-партизани” виробили куди-більш витонченіші (“єзуїтськіші”, як сказав би Є. Баран) форми дискурсу: “гра на випередження” ( a la “Мы наш, мы новый мир построим»), а саме: 1) широка домовленість традиціоналістськи налаштованих мислителів (тобто “генонівців”, “нових правих”) та культуртрегерів (“гекатонхейрів”, за А. Дугіним) про введення у сучасний контекст поняття “плеромічна відкритість”, розробка знакового (на базі універсалій, наприклад, австро-угорської метакультури) та сенсового наповнення, що стають “ембріонами злагоди” для нового за методом традиціоналізму ( post-Guenonisme або ruthenisme), “вживленого” у “постмодерністську тканину інтелектуального простору”; 2) “накидування” мисленнєвих будь-яких нюансовано-нараційних (у дусі стилю “фентезі”) практик толкієнівсько-діккенсівького типу (т.з. “деміургійний дискурс”) на амбіції певних сил, політичних, економічних або естетичних [Ешкилев В., «Восточная Европа: Кризис идентичности», «Независимая газета», Москва, 1999, 25 авг.].

    Але проекти як Г. Бьолля – Бу-Ба-Бу, так і “неотолкієністів” - але аж ніяк не самого В. Єшкілєва, який л и ш е провокує ситуацію у потрібне йому русло (“Гапон української літератури”, як охрестили його наш рустикали типу В. Іллі), щоб у черговий раз потурити зашкарублість української маси “іронією швейківського типу” - лишень невдалі варіанти можливого, і, напевно, – тупикові, класично ставрогінські. Бо їм нема місця у “раю тварин” Святого Франциска поміж “птахів та лілій”, а їхнє ж місце – це лише animal farm, назад, в “антиутопію”. Похід “лицарів престолу святого Бьолля” приречений на невдачу під ударами Саладіна – “Масового Чтива”.

    Юрій Андрухович вчасно “втікає” із проекту Бьолля у проект Томаса Манна (“Смерть у Венеції”, 1912 р.). Далі наводимо дещо довгу цитату з грузинського культуролога: герой роману Манна Густав фон Ашенбах , “… віддаючи себе у четвертій главі у владу міфологічного, … сп'янів від можливостей розмикання своїх кордонів вглибину, в перспективу подоб, сп”янів тим більше і тим пагубніше, що у цьому міфологічному достаткові для нього нема центрального, опорного міфу, за котрий міг вхопитися його розум, - міфу, котрий би став ведучою зіркою та стержнем, новою культурою його внутрішнього життя. Як блукає він (вимазавши собі обличчя сажею, тобто у “масці”, - О.Г.) лабіринтом венеціанських вуличок, переслідуючи Тадзіо, так само блукає він і лабіринтом міфів у все зростаючому своєму сп”янінні. В якусь мить здається, що платонівські діалоги можуть стати організуючим центром, котрий стягує до своєї логіки внутрішні сили та спонукання Ашенбаха… Отже, у міфологічній логіці, котрій вручає себе Ашенбах, відсутня генеральна організуюча ідея – відсутній його власний стерновий міф” [ Эбаноидзе И.А., «Опьяненная песня» или «нравоучительная притча» ? , журн. «Известия РАН. Серия литературы и языка», 1995, т. 54, № 2, с. 35 - 36].

    Для російського модернізму, за Л. Сталбергом, “провідним міфом” стає солярно-космічний міф про боротьбу “культурного героя із Сонцем, що символізує перемогу над часом.
    В американському світовідчутті цю “провідну зорю” прояснив Гені Форд: “… Невдачі дають тільки привід розпочати знову і більш розумно. Чесна невдача не ганебна ; ганебний страх перед невдачею”. І далі слова Бориса Парамонова: “… Що таке Америка” ? Це не досягнутий рівень споживання, а готовність розпочати заново, від нуля. “Емігрувати” … Америку створили люди, здатні розпочати від нуля. Але це і є “єврейство” – як усезагальна характеристика людського проекту. Америка – інтернаціонал євреїв усіх націй… Російська культура повинна була піддатися діаспорі та викоріненню у власній країні, щоб довести свою прославлену “вселюдськість”…” [Парамонов Б., “Конец стиля”, М., СПб, 1999, с. 303, 366].

    Той же принцип виразив поетичним рядком геній цивілізації Окциденту Р. Кіплінг:

    …И, потерпев крушенье, можешь снова –
    Без прежних сил возобновить свой труд,
    И если ты способен все, что стало
    Тебе привычным, выложить на стол,
    Все проиграть и вновь начать сначала,
    Не пожалев того, что приобрел…
    («Если…»)

    Юрій Андрухович емігрує спочатку уявно, у романі “Перверзія” (1997 р.), цьому українському аналозі “Смерть у Венеції”. Стах Перфецький нагло зникає у лабіринтах Венеції, де провідним його міфом стає “… все починати спочатку і щохвилини вигадувати для себе можливості нового початку” [Андрухович Ю., “Перверзія”, 1997, с. 317], що цілком у традиції української літератури: “…Як би було безбарвно й сіро, справді, коли б не було в людей цієї щохвилинної здатности відроджуватися й відтворюватися. Відтворюватися не стільки в поколіннях (антирустикалізм ! – О.Г.) , а щохвилини. Який неоціненний скарб !” (Докія Гуменна) [Цит.за: Шерех Ю., “Пороги і запоріжжя”, Харків, 1998, т. 1, с. 326]. Не дивно, що авторка цих слів – апологет язичництва, в якому з кожним Новим роком можна розпочинати все знову, без-будь яких “угрызений” совісті, без жодного тягаря минулого гріха.

    Це – ніщо інше, як міфологема “Протей” (“Трікстер”), борець із богом – “культурним героєм” (“культуртрегер” – ведуча міфологема імперськості, отже – Росії, в якій, мов Йона, певний час перебуває герой іншого роману Юрія Андруховича – “Московіада” – Отто фон Ф.). Але цей трікстер (у палеоазіатів він виступає у образі Ворона, тож не дивно, що М. Жулинський підмітив щодо Андруховича: “… не гребує нічим – мов та ворона” [Жулинський М., “Подих третього тисячоліття: Літературно-критичні статті. – Луцьк: Терен, 2000, с. 26] ) є в той же час Діоніс, “трагічна множинність” [Парамонов Б., “Конец стиля”, М., СПб., 1999, с. 246]. Тому українці почуваються у постмодернізмі як риба у воді (живуть у ній та нею): “багатоманітність можливостей” ставиться в основу постмодернізмом, в той час як для реаліста (людини епохи Модерну) це здається хаосом та безладом [Tomlinson H., “ After Truth”, у зб.: “Dismantling Truth”, L., 1989, P. 51].

    “Множинність нових початків” – це і коїтуси: “… Російські люди… не розуміють, що “секс” важливіше “сублімацій”. Останнім твердженням не заперечуються жодні старі цінності, але виявляються нові, і вони зближуються; сексуальна енергія … усвідомлюється як цінність… Сублімація і редукція не протиставляються світоглядно, а розташовуються поряд. Реалізується формула Гегеля: істина не тільки результат, але й процес” [ Парамонов Б., “Конец стиля”, М., СПб., 1999, с. 19]. “…Я розкошую, мов фалос у лоні”. – пише Юрій Андрухович в “Листах в Україну (із Москви)”. А Віктор Шкловський, коли повернувся з еміграції у Москву, навпаки, визнав: “… Я живу тьмяно, мов у презервативі” (“Третя фабрика”).
    Це – і стан здатності переноситися легко і вільно з поезії у найрізноманітніші форми життя, в якому перебували Пушкін та Шекспір [ Белинский В., “Полное собр. соч.”, М., 1955, т. УІІ, с. 352]. Не дивно, що Андрухович перекладає українською “Гамлета”, займається іншою формою життя – науковою (захищає дисертацію), журналістською (веде колонкb у газетf[ “День” “Західний кур’єр”), педагогічною (читає лекції за Фулбрайтівський грант) тощо.
    Як на нас, то викликаний цей “протеїзм” бажанням за досконалим світом поетичних спогадів приховати свою особистість (аж до повного її зникнення). Для Шекспіра – це неаристократичне походження, для Пушкіна – “арапство”, для Іздрика (із Прохаськом та Муликом) – “мізісторія “ (у формі “туги за Австрією, за нереалізованою SudOster Reich).
    В Андруховича “комплекс Протея”, проте, має іншу природу – він викликаний, щоб стати маскою для іншого комплексу, суть якого прорвалася назовні з декларацією небажання більше писати поезію. Це ж саме надибуємо у Василія Розанова: “… Насправді – це так конкретно, як було б з когось списане. – “Я не відмовляюся писати; але хочеться на час, навіть довший час, перестати друкувати. Поезія для мене не самолюбива насолода. Я не маю потреби у хвалі (звісно, черні), але не бачу, чому повинен піддаватися її звинуваченням”. Це – мова Сальєрі ! Між тим – це лист Баратинського…” [Розанов В., “Кое-что новое о Пушкине», у зб.: «Пушкин в русской философской критике», М., 1990, с. 189].

    Ба, більше того ! Ще Освальд Шпенглер “комплекс Протея” вважав викликаним “відвічним інфантильним відчуттям боязні світу” (де “світ” – це “тіло”, “минуле”, “здійснене”, в той час як “життя” – “здійснюване”, а “душа” – те, що належить бути здійсненим), що є “… найбільш т в о р ч е з усіх відпочаткових відчувань. Йому зобов”язана людина найбільш зрілими та глибокими з числа форм та образів не тільки свідомого внутрішнього життя, але і його відображення у безкінечних явищах зовнішньої культури. Як таємна, не зовсім чутна мелодія проходить ця боязнь через мову форм кожного справжнього витвору мистецтва, кожної щирої філософії, кожного великого діяння… Тільки внутрішньо мертва людина … втрачає або заперечує її… відпочаткове відчуття боязні знаходить своє вираження у духовних , доступних для сприйняття образів символах п р о т я ж н о с т і “ [Шпенглер О., «Закат Европы», Минск, 1998, т. 1, с. 127 - 128], тобто “вічного повернення” – щорічного воскресіння у містеріях розтерзаного фракійсько-кельтського Діоніса: “…Ім’я Діоніс можна замінити іменем Протей… Діоніс , трагічна множинність…” [Парамонов Б., “Конец стиля”, М., СПб., 1999, с. 245, 246].

    Але ці язичницькі “безкінечні початки” – це втеча від вимоги здійснити зміну раз і назавжди. Відомий теолог Андрій Кураєв наводить слова одного філософа про те, що він знову пізнав радість молодості, пройшовши від ЦК КПРС до християнської віри: “…Адже молодість людини вимірюється її здатністю лишити усе позаду та почати все заново. І справжній гріх – це відмова стати чимось більшим, ніж ти є зараз” [Кураєв А., “Навіщо це дітям ?”, тижневик “Українська мова та література”, Київ, 2000, ч. 1, с. 5 ]…


    Потім язичницький Патріарх Бу-Ба-Бу емігрує реально, починаючи з частих вояжів до Австрії (“О рідний Східний Райх !” – тільки й може вигукнути душа внука бойового офіцера Гуцульського підрозділу Цісарської Гвардії), Польщі, ФРН, Швеції і до Сполучених Штатів (грант Фонду Фулбрайта).

    Те ж саме чинять його “компліментанти”:
    - Юрко Покальчук – до Парижа,
    - Галина Петросаняк – до Відня та Праги,
    - Тимофій Гаврилів – до Відня,
    - Володимир Єшкілєв – до Єрусалиму
    (православного !) та Москви,
    - Володимир Чернявський – до Риму,
    - Тарас Девдюк – до Чікаго,
    - Олег Короташ – до Кракова,
    - Богдан Козак – ген у Неваду,
    - Олександр Ірванець – до Києва,
    - Іван Андрусяк – до Луганська,
    - Олесь Гордон – до “латентного” Львова,
    - Юрко Іздрик – до просто Львова,
    - Тарас Прохасько – хоча б до іншої “-Анни”…

    Таке собі “посполите рушення”, “рокош”, “похід конфедератів”, “ХІДЖРА”. “…Одне слово, письменники сьогодні тікають у прикладну географію” [ Бондар-Терещенко І., “Геній місця”, Журн. “Кальміюс”, 2001, ч.1-2, с. 17]. Такий собі літературний “Мандрований Град”, що перебуває у драматичному протистоянні із “земним градом” (тестаментарно-рустикальним дискурсом) та у драматичній нетотожності самому собі, бо його чисельні вороги зовні належать до нього. Таке собі “неоавгустиніанство літературне”, як означив би упорядник енциклопедії.

    Та ба, більше за те ! Одночасно реанімується і проект східного сучасника св. Августина Аврелія (У ст.) – Діонісія Ареопагіта, для якого церква – це ієрархія ангелів на небі, що безпосередньо продовжується ієрархією людей на землі (“відображення чистого світла у чистих дзеркалах”). Про драматизм не може й бути мови.
    Харизму на цей концепт-проект з його ніцшеанським пафосом поділу на “овець” та “козлищ” Володимир Єшкілєв отримав внаслідок як реального паломництва у Святу Землю (спільно з дійсним членом Римської Академії Сучасного Мистецтва, івано-франківським художником - філософом Володимиром Чернявським), так і від благословення імператорських генів (В. Єшкілєв – представник бокової лінії династії Кантакузенів, що підтримували ісихастів у боротьбі з візантійськими “рустикалами” – зилотами, на яких опиралася династія Палеологів). Володимир Єшкілєв, цей “білінгв-характерник”, “горопашний деміюрг” (як означив його донецький журнал “Кальміюс”), сучасний непримиримий Іван Вишенський з ентузіастичним пафосом Петра Скарги (ось і зійшлися крайнощі !) вибудовує власну ієрархію та рівні допущення до “таїнства” у сучасному українському літпроцесі - “Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури” (МУЕАЛ).

    Парадоксально, що інші твори Ареопагіта та Єшкілєва теж перегукуються: “Про Божі імена” – “Парадокс Хомського”; “Про містичну теологію” – “Адепт” (у співавторстві з О. Гуцуляком) тощо.
    Як на наш погляд, то проект “Ієрархія актуальної літератури” породжений “феноменологічним синдромом” у його творця (“деміюрга”), а саме – прагненням до достовірних істин, в той час як концепт “Пілігримне царство” (його апофеоз – “Пси Святого Юра” , одинадцяте число “Четверга” та журнал “Потяг-76”), навпаки, - “метафізичним синдромом”, тобто прагненням до гіпотетичних (допустових) тверджень. Останній проект визнає право на життя проекту В. Єшкілєва саме як “екзотеричного” (зовнішнього, відкритого, доступного для сприйняття непосвяченому) свого аспекту, мета якого – регламентувати життя всіх рівнів сучасного літературного процесу (Знав би найбільший “регламентатор” українських “інженерів людських душ” Олександр Корнійчук ким стане внук його особистого шофера !).

    Потрібен лише новий “папа” від літератури (проте ним не може бути “самосвят” Джьорджь Грабовічь, вічний “намбер ту”, навіть коли “намбер ван” Микола Рябчук вийшов із редакції “Критики”), щоб одразу з простого “приходського” (“Станіславського”) “священнодійця від літератури” перевести Володимира Єшкілєва у статус офіційного “кардинала (як це сталося з Д.Г. Ньюменом). Зрештою, журнал “Крєщатік” визнав вже (hic et nunc) “станіславця” за “сірого кардинала” (пор. з тим же Ньюменом).
    Щоправда, є небезпека впасти в “прєлєсть”, але здорова іронія швейківського типу (як вже говорилося) у самого творця МУЕАЛ зуміє, сподіваємося, подолати цю спокусу.
    Та й чи не повірити у ніцшевське “вічне повернення”, адже німецький літературознавець Ганс Єшке (!!!) займався “роздаванням слоників” представникам іспанського літературного покоління 1898 року. В 1947 році його книга повторно була видана у перекладі на іспанську в Сантьяго-де-Чілі. З Гансом Єшке полемізував інший критик – Гарольд Баран, що вражає у сенсі існування ідейного “антипода” В. Єшкілєва Євгена Барана. До речі, ці обидва українські літературознавці народилися 23 травня, у день просвітителя диких африканських племен (берберів і таке інше) Симона Зилота (це на його весіллі Син Божий на прохання Богородиці перетворив воду на вино, цим вперше проявивши свою надприродну сутність ).

    Легітимність письменницький “Мандрований град” отримує з рук Юрія Шереха-Шевельова: “… шанс України – в експансії” [ газ. “Вісті з України”, 1998, 14 травня]. Експансія – “хіджра” набуває статусу перфектного. Роман Юрія Андруховича “Перверзія” для української культури та ментальності п е р в е р т у є (латин. “перегортає”, “відкриває”) “Історію русів” (паралель роману з нею помітив Назар Федорак [Федорак Н., “Роман Андруховича “Перверзія” і українська літописна традиція”, газ. “Пост-Поступ”, 1996, ч. 20, с. 11] ), історію еміграції-експансії варягів – лицарів – ченців – “конквістадорів степу” (heathers). З Андруховича та «Псів Святого Юра» розпочалася для нас «андрухов’юрська ера» геокультури (однакові геологічні періоди на різних континентах мають різні назви), тобто ера, яку В. Єшкілєв визначив як ера «шляху воїна попри жерця» [Jeszkiliew W., “ Rycerz przed kaplanem. Typologia dwu fenomenow”, журн. “Czas kultury’, Poznan, 1997, № 5-6, S. 89-91].

    Концепт “Мандрований Град” (як сучасний варіант метапроекту “Україна – країна мандрованих дяків”, за М. Гоголем - Р. Мельниківим) може дати українству розраду від прийняття через цей проект того факту, що Україна – “… при битій дорозі. Що вона і Європа й Азія. Наша культура вбирала елементи з обох сторін світу… Злочин Росії не тільки в тому, що вона відірвала нас від Європи. Вона відірвала нас і від Сходу… Калмики нам теж потрібні. Це знав Хвильовий. Це відчувала Гриневичева. Не втямки це епігонам вісниківства (“рустикалам”, - О.Г.) і львівській перекупці (тобто тим, кому “нудна дорога на Схід”, як визнає Степан Процюк, - О.Г.)… Суть не в запереченні імперіяльної концепції заради ствердження провінційної, а в виробленні вищої імперіяльної (“Євразія без Москви !”, - О.Г.)… В нашу епоху позиція ця – ключ до майбутнього… Зрозуміти себе — це означає ствердити себе… Не острів серед суходолів – припонтійських і тучних,… - а осередок двох материків” [Шерех Ю., “Пороги і запоріжжя”, Харків, 1998, т. 1, с. 592, 593, 594], своєрідна МезоЄвразія: “… Із Заходом мостом з'єднати Схід, Нехай новий на нім зросте Акрополь” [ Лободинський Ю., “Пісня про Україну”, Львів, 1996, с. 65]. Як колись поєднав Захід та Схід Александр Македонський. Про повторення його подвигу українськими лицарями (“александрами”) мріяли письменники козацького барокко ХУІІ ст., об”єднані у власний “Мандрований Град” (серед стихій титанізму та звитяжства) – київське “Товариство Афіни” , “Атеней” (Є. Плетенецький, П. Беринда, К. Сакович, С. Почапський, П. Могила, С. Косів, Х. Євлевич). Дещо пізніше об’єдналися у свій “Мандрований Град” – “Чернігівські Атени” – Л. Баранович, О. Бучинський – Яскольд, І. Величковський, Д. Туптало, І. Орновський, І. Максимович та інші.

    Отже, “Мандрований Град” “андрухов”юрської ери” продовжує у к р а ї н с ь к у традицію. На роль “Атен” претендували і “лицарський орден” “Пси Святого Юра” (domini canes), “солдати” при цьому “ордені” – Асоціація українських письменників (АУП), різні “жрецькі” консорції – “Нова література”, “Авжеж”, “Четвер”, “Література Плюс”, “Критика”, “Кур,єр Кривбасу”, а також “лісові ватаги” - “Нова дегенерація” (без строку тривалості), “Друзі Еліота”, “Смолоскип”, “Книжник Рев'ю” та інші.
    Але реально домінуючим “Атенеєм” став “Станіславський (Івано-Франківський) феномен” (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько, Г. Петросаняк, В. Єшкілєв, В. Мулик, Я. Довган, О. Лишега, М. Микицей, М. Король, О. Гуцуляк, А. Морговський, А. “Середа” Кирпан, О. Рубановська, В. Чернявський) та його друковані органи “Четвер” , “Плерома”, супутні йому донецький “Кальміюс”, чернівецький “Потяг – 76” та львівський “Форма(р)т”, а також персонально – Ігор Бондар-Терещенко, Олесь Гордон, Олег Соловей, Анна Біла, Василь Кожелянко, Маріанна Кіяновська, Олександр Бойченко and the rest.
    Редактор журналу “Основа” Валерій Ілля щось таки відчув у геокультурних здвигах українського духа, але нове “покоління незнаючого кінця часу” (endlose Zeit), “часу сарматів” (за І. Бобровскі) , “часу єзуїтів” (за Є. Бараном) він невірно витлумачив як “дітей безчасся” (Ю. Андрухович, В. Діброва та ін.), а тому мріє про альтернативу їм – “нове покоління” “пастушків” “Великого Стилю” [Ілля В., “Модернізм, постмодернізм, авангардизм на нашому грунті”, журн. “Основа”. 1997, ч. 11, с. 121, 122] (пор. з іронізуванням над цим у новій книзі Костя Москальця “Нічні пастухи буття”). В. Ілля “звільнив” ціле покоління з літератури, оголошуючи його “яловим”, бо, на його думку, воно порушило “благопристойність” “Великого Стилю”.
    Нехай і так. Звільнений “благопристойниками” ліцейський вчитель романських мов Ездра Паунд висадився у Гібралтарі без грошей у кишені та помандрував пішки через всю Іспанію, Прованс, Тоскану, живучи випадковими заробітками і, відкриваючи для себе свідчення збережених ще скрізь духовних цінностей Середньовіччя, його етики та мистецтва.


    * * *

    Перші читачі вищенаведених рядків вказували на той факт, що наш текст суперечить тому, що висловив співавтор роману “Адепт” та МУЕАЛ у своїй статті “Діти різних конвенцій” (див.: “Критика”, 2000, ч. 5, с. 24-26), а саме, що крім дискурсів “кореневої” та “ризомної” ідеології “… я констатую лише один незаперечний факт: третьої конвенції створити поки що не вдається” (В. Єшкілєв).
    Вірно, не вдається так званим “дев'ятдесятникам”. Просто тому, що вона вже створена. Віктор Шкловський назвав її “конвенція часу” : “… Кожна людина затримується у своєму розвиткові на якомусь етапі, перестає йти за загальною течією часу і як звичайно, закріплює ситуацію своїм одягом” [Шкловский В., “Избранное: В 2-х тт”, М., 1983, т. 2, с. 95] . А тепер цю ситуацію визначають як “постмодернізм”. Нема єдиного стилю, єдиної історії, єдиного часу і мови: “… надто багато історичних часів жужмом упхалося в тісний, заледве що двадцятилітній проміжок” [Забужко О., “Входить Фортінбрас”, тижневик “Зарубіжна література”, 1999, ч. 36].
    Так, покоління, дещо невірно означене як “дев'ятдесятники” (т.з. носії психологічного “синдрому анти - Віра К.”) залишилися у “часі культурного андерграунду” (“постшістдесятництво та його відгалуження – “вісімдесятництво”, “Нова хвиля”), а не пішло за течією часу у “хіп-хоп-культуру” (т.з. “дуже пізніх дев'ятдесятників”, cool- культуру). Ще інші, у свою чергу, залишилися або у часі героїв драми “Майстри часу” (Сталінська премія, 1930 рік), як от Б. Олійник, В. Сингаївський, О. Мороз, О. Бердник та інші), або “націонал-революційного резистансу 20-50-х років” із його принципами “народництва” (“ендіженізму”), просвітництва, “мовомислення”, “культурною непритомністю” (за Оксаною Забужко; Вячеслав Медвідь визначає це покоління як “неонародництво”, Вікторія Стах – “сомнамбулізм”, “вовкулакуватість”, Володимир Єшкілєв – “тестаментарно-рустикальниий, заповідницько-народний дискурс”).
    Але передову позицію займають серед цього набору “часів” саме спадкоємці культурного андерграунду (“культурного гедонізму”). Вони на правах “нувель лежітім дефанс” стали “новими єзуїтами” для досягнення головної мети – внести у свідомість своєї майбутньої пастви культуроцентричну (“космоцентричну”) ідею, щоб, як мріяв Гамлет, “вправити Часові його суглоб”. Або пере-створити Час, або вмерти !

    “Позадесятники” (С. Процюк, Є. Баран, І. Ципердюк, М. Бриних, В. Стах, А. Кокотюха та інші), чи, як їх “обізвав” Юрій Андрухович у передмові до “Нової дегенерації” – “поетичні магометани”, не вірять в успішну реалізацію цієї “хірургічної” операції саме шляхом “деміюргії” МУЕАЛ В. Єшкілєва – Ю. Андруховича – О. Гуцуляка – Ю. Іздрика. Хоча свого часу “деміургійний” проект під назвою “незалежна Україна” таки вдалося зреалізувати носіям “часу народництва”, а ті які заперечували його можливість, приречені були стати в обслугу людиноненависницькому тоталітаризмові, а після того, як “лев здох”, стати “мародерами”: “…Голова СПУ Ю. Мушкетик перетворився на такого собі “пахана”, що очолює “малину”,… там де треба підставляє кишеню” [ Рубан В., “Мародери”, газ. “Слово”, 1993, ч. 10, с. 1].

    Виходячи з принципу типології , запропонованої російським літературознавцем Славою Льоном [журнал “Человек и природа”, М., 1992, ч. 2], час культурного андерграунду відповідає т.з. “бронзовому вікові” (з 1957 року), суть якого, вже за культурологом Микитою Покровським, полягає в тому, що в цій епосі йде інтенсивне оволодіння майстерністю, стрімке становлення та закріплення життєво важливих навиків, розвитку вмінь та знань, увага до спадку, головним чином ,епохи “срібного віку” (кінець ХІХ ст. – 20-ті роки ХХ ст.). “Час народництва і /або класовості” відповідає “мідному вікові”, вікові резистансів та “мідних труб” – культури на службі ідеології. Самі ж “позадесятники” є актуалізаторами “залізного віку”, епохи диявольської гри розуму (за Мерабом Мамардашвілі), актуалізаторами його апофеозу – “квалітизму” : неправильна мова (порушення у синтаксисі та / або в семантиці), правильна форма. Почитайте принаймні вірші “Нової дегенерації”, і зрозумієте , що мета їх – шаманське “по-ятие” (принцип to have). “…Замість робитися майстрами часу, - птше Оксана Забужко, - … стали (представники “залізного віку”, - О.Г.) його бранцями. У висліді живемо в стані якихось перманентних почуттєвих викиднів (підкреслення наше, - О.Г.) : ані любити близьких нема коли, ані дорогих небіжчиків оплакати, - зате дедалі , то більше оплакуємо власну безмежну самотність” [ Забужко О., “Входить Фортінбрас”].

    Покоління культурного андерграунду (“Мандрований Град”, “нові єзуїти”) прагне д е з е т а т и з а ц і ї , тобто емансипації народу від держави (Системи) (пор.: “Вітчизну я любив, а не державу”, - писав лорд Байрон у “Сарданапалі”), коли народ починає саме себе споглядати у культурі (цій, за Аленом де Бенуа, “інтимній діалектиці людини та природи”) як об'єктивації своєї самості , що набагато легше зробити в умовах, коли декларуємо, що “Не за таку Україну боролися покоління попередників !”, “Не про таку самостійну Україну ми мріяли !”.

    Іспанський баск Мігель де Унамуно-і-Хуго пропонував для своєї країни наступний проект: “… перейти в інший вимір - … відродити націю означає “перетворити стадо виборців та податкодавців” у “народ, що складається з “я”… Ось у цій точці “я”, в неподільному духовному атомі спільноти й вирішується … її майбутнє” [Забужко О., “Філософія української ідеї та європейський контекст”, К., 1993, с. 37].
    Першими, хто запропонував в українській інтелектуальній історії дезетатизаційну національну ідею, на думку Оксани Забужко, були Іван Франко та “Молода Україна” (Т. Зеньківський, Л. Цегельський, В. Старосольський, А. Крушельницький, М. Вітошинський, В. Панейко, В. Лотоцький та інші). Але з причини, що цей проект було насильницьки перервано, то цю місію кладе на себе покоління “Мандрованого Граду”, яке, начебто, за словами представника заповідально-рустикального дискурсу , прагне винайти “нове колесо” [ Мушкетик Ю., “Колесо: Кілька думок із приводу сучасного українського поставангарду”, газ. “Літературна Україна”, 1994, 27 жовтня]. Або ж , як справжні “деміюрги”, дмухнути в обличчя “масового” істеблішменту “подих третього тисячоліття” (за М. Жулинським).
    Але воно, це “покоління”, свідоме того, що не починає нову лінію глобальної рефлексії, але з а в е р ш у є стару - остаточно та безповоротно. Завершує оберт колеса дхарми української літератури.


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  4. Наш український рагулізм
    Ситуація сучасної України повністю повторює той стан, в якому її частина – Галичина та Волинь – жила під “панською” Польщею у міжвоєнний період. Це – невпинне і невмолиме зубожіння українського населення. Де-хто подався у Канаду чи Аргентину, але для більшості виходу не було (крім короткотривалої ілюзії “золотого вересня” 1939 року). Чим далі загострювалося кризове становище українців “за Польщі”, “перших Совітів” та німців, тим активніше знаходили відгук заклики підпільної УВО – ОУН.

    Поезія “Празької школи”, “Танку”, донцовський “Вісник”, “діточий” “Дзвіночок”, квазіфеміністична “Жіноча Доля” ставали дедалі актуальнішими у сенсі непривабливості інших альтернатив. Поезія стала головним мобілізатором до лав УПА, лунаючи щонайперше з вуст вчительства. Чому дивуватися! Коли Прусія виграла вирішальну битву з Австрією біля Садової у 1866 році, тоді народилася крилата фраза “Битву біля Садової виграв німецький шкільний вчитель”.

    Але тепер ситуація інша: вища освіта сільського вчителя зробила його більш меркантильним у порівнянні з випускником педагогічного училища (еквівалент педагогічних семінарій за Польщі), а також відібрала у останніх харизму наставника. Не дотягуючи до університетського рівня, але відчуваючи себе “вищою” кастою у порівнянні з носієм середньої спеціальної освіти, у школи прийшов педінститутський “дипло(м)док”: “…Тьмяні люди грають українську інтелігенцію, - констатує Павло Вольвач. – Слизькі, проникливі писарчуки разом з райцентрівськими баяністами бавляться в літераторів… Хтось вдає з себе якогось лідера… Гра в Україну… Гра в життя… І фальш, фальш…” (Вольвач П., “Повітовий етюд”, журн. “Образотворче мистецтво”, 2000, № 1-2, с. 19).

    Та й, зрештою, українському шкільному вчителеві нікуди здійснювати мобілізацію: “шароварне” козацтво а ля Мулява програє у порівнянні з “найт-паті”, а власна національна армія жодного разу не проявила спроби до дії, не має політичної ваги, як приміром, армії Ізравїлю, Єгипту, Туреччини, Чилі, Індонезії, М”янми чи Алжіру… А УНА-УНСО – звичайнісінька “відрижка” 70-х років ХХ ст., у якій змішалися контркультура, східний містицизм (“букотерапія”), ліворадикальний екстремізм та ентузіазм Свідка Єгови…


    Якщо в інших країнах критика загарбників та імперіалізму, політики денаціоналізації та “інтернаціоналізму”, легковажного ставлення до національних святинь та мови вела до прозріння, до визволення як фізичного, так і від міфів та ілюзій, насаджених “цивілізаторами” – окупантами, то в Україні спостерігаємо протилежне (“У нас все навпаки”, - каже філософ Олександр Ципко). Бо результативним для українського обивателя є тільки результат історії України: поневолення як духовне (Варшавою, Москвою, західним кічем), так і політичне (татаро-монголами, Литвою, Польщею, Росією, більшовиками, Вільною Європою), а не процес (безуспішні війни за Україну протягом 1490 – 1775, 1914 – 1921, 1941 – 1953 рр.).

    Нинішний результат історії України - н е з а л е ж н і с т ь - може вивести нас з цього тупику тільки тоді, коли стане результат тим, чим для германських народів є протестантизм, для ірано – кавказьких – іслам, тобто узагальнюючи – чим є породжене майбутнім сучасне (а не минуле породжує сучасне для шляху у майбутнє, як це постулюється у Анрі Бергсона та різних квазі-націоналістів), яке, до того ж, зумовлює минуле.

    Ми свідомі того, що дієвою причиною для обивателя виявляється не те, що є в дійсності (у нашому випадку – СНДівська “незалежність” України), а те, чого ще нема, що виступає тільки в якості можливості (знову поневолення Росією чи Заходом).

    Такою ось є діалектика “фінальності” – прагнення до кінцевої мети як перетвореної казуальності.

    Тому нам потрібен ДЗЕН. Букотерапія – не для того, щоб покарати обивателя, а лише “… для того, щоб установити своєрідний “безпосередній контакт із життям, без будь-яких рефлексій” (Умберто Еко, “Дзен і Захід”).


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Малоросия (попытка объяснения феномена русскоговорящим)
    Ментальность украинцев эпохи Руины (XVIII в.) и после провала собственной Реконкисты (Колиевщины), получившей нож в спину от запорожского казачества, присягнувшего бороться против гайдамаков и создавшего спецотряды для вылавливания на западных паланках восставших, приняла на себя миссию Малороссии — "покорного умаления (кенозиса)" — судьбу Иоанна Предтечи (по взглядам традиционалистов школы Р. Генона здесь мы имеем именно инициастическую фазу нисхождения к точке "врата людей", летнее солнцестояние, затем чтобы начать восхождение к точке "врата богов", зимнее солнцестояние). Иродиадой для Украины стала её собственная старшина, которая оставила своего "мужа" — украинский народ и "вышла замуж" за его "брата" — Московщину. В этой перспективе "лях" (поляк), как указывет Т. Даренская, — это образ брата, который поддался соблазну подлого обмана, разорвал братские отношения, стал врагом и палачем (аналог избивавших еврейских младенцев), но в эсхатологической перспективе есть тем, с кем будет возобновлено "общий рай", восстановлено вечную Правду, Любовь и Справедливость [Даренська Т.В. Український образ світу в ключових символах поетичної творчості Тараса Шевченка: Автореф. дис. ... канд.філос.наук. — К.: КНУ, 2002. — С13].

    Но вместе с тем Украина осознала, что на это время ей следует веселиться и смеятся (отсюда вся её народно-спудейская культура XIX в., неистово проклятая чувствующим подспудную истину В. Белинским), ибо самый малый в Божьем царстве — тот больший за Крестителя, большего среди рожденных от женщин (Лк. 7:28). Ведь, как писал и св. Иоанн Златоуст, этот менший унаследует престол Царя и Господа. Закрывает эту историософскую страницу украинского бытия манифест Кирило-Мефодиевского братства —"... славянин, или простого, или панского рода, теперь должен не любить ни царя, ни пана, а должен любить и помнить единого Бога Иисуса Христа, царя и пана над небом и землей" [Костомаров М. “Закон Божий” (Книга буття українського народу). – К.: Либідь, 1991. – С.28], — осознав, что именно в керигме Иисуса — "Солнца Правды" находиться понимание как человеческого существования, так и существования украинской нации как "краеугольного камня, ранее отброшенного строителями".

    Даная оценка украинской ментальности как "апокалиптической" тем самым не снимает ответственности за перипетии истории с самого украинского этноса и не разрешает ограничиватся нижеприведенным "просвитянским" компендиумом причин украинских несчастий (составленных Г. Лозко): 1) антиукраинская политика Москвы, 2) ограничение и преследование национальной культуры своими же "запроданцами" (продажными людьми), 3) удушение национального сознания и переориентация её на классовые или профессиональные интересы, 4) рост городского населения за счёт крестьянства и нивелирование его нацтиональных черт ("своя психика потеряна, а своя не приобретена") [Лозко Г. Українське народознавство. – К. , 1995. – С.90].

    Е. Маланюк так охарактеризовал ситуацию: "... Что же такое малорос? Это — тип национально-дефективный, искалеченный психически, духовно, а — в следствии, со временем — и расово ... Брюховецкий — с одной стороны, Тетеря — с другой: вот два облика малороссийства во времена Руины. Но ещё Мартин Пушкарь ... Ибо ..., в противоположность популярного у нас утверждения, малороссийство это не москвофильство и не ещё какое-то фильство. Это — немощь, болезнь, инвалидность внутринациональная. Это — национальное пораженчество. Это, говоря московским указным языком XVII веека, — шатость черкасская, а говоря языком такого эксперта, как царица Екатерина II, это — самоотверженность малороссийская [Маланюк Є. До проблеми етнопсихології малоросійства // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1997. - №1. – С.42, 43].

    У других народов тоже было своё "малороссийство": у поляков — это идеолог и политик Роман Дмовский, в Ирландии — англоирландцы и президент Де Валера, у белорусов — "бацька" Лукашенка, в Средней Азии ему идентично понятие "манкурт".

    "Я не украинец, а малоросс, и этим горжусь, ибо принадлежу к Великой Руси", — заявляли представители украинской управленческой, финансовой и хозяйственной элиты времен "КаКи" ("кравчукизма-кучмизма") [Новиченко Л. Малоросійство і проблеми української культури // Народна творчість та етнографія. – Львів, 1997. - №1. – С.51]. С. Вайль в книге "Укоренение" это явление показывает именно как процесс ассимиляции, который состоит в том, чтобы отобрать у народов их собственные корни. Существа без корней ведут себя двумя образами: "... падают в состояние инерции души, что почти равнозначно смерти ...; или бросаются в деятельность, которая всегда направлена на лишение корней тех, кто их не потерял ... и прибегает при этом к самым жестоким методам" [Вейль С. Укорінення. – К.: Київ, 1998. – С.39-40].

    Исследователь В. Войтенко предлагает рассматривать пять типов носителей комплекса малороссийства: 1) "пассивное малороссийство", определением которого есть пристосування к ситуации, воспринятие её как реальности изначальной и вечной; 2) "малороссияйское янычарство"; 3) "номенклатурное малороссийство"; 4) "малороссийский мазохизм", характерной чертой которого есть непрестанный плачь по поводу "как нас мучили"; 5) "ритуальное малороссийство" есть основой не плача, а пения — какие прекрасные из нас христиане, какие казаки, какие у нас писанки и шаровары. В результате — "... духовная жизнь нашего общества большой мерой определяется сплетениями разных вариантов малороссийства" [Войтенко В. Поточні проблеми малоросійства // Народна газета. – 1996. - №18 (248). – С.5].

    Е. Маланюк настаивал на том, что "малороссийство" как явление есть только "интеллигентское" или "полуинтеллигентское", выразителем чего был сам Григорий Сковорода: "Мать моя Малороссия, и тётка моя Украина", и что крестьянство только "заразилось" "болезнью малороссийства": "... здесь надо сразу исключить тот тип простых людей, который любил говорить "моя хата скраю", или при польских конскрипциях называл себя полищуком или тутейшим, а при советских переписях записывает свою национальность "русский": это только мимикрия и самооборона, за которыми тянутся века горького опыта" [Маланюк Є. До проблеми етнопсихології малоросійства // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1997. - №1. – С. 43]. В исламской традиции для определения такой мимикрии, "прятания своих взглядлов" (что рассматривается как честь, особенно для шиита в присутствии суннитов) существует понятие "такийя".

    На наш взгляд, психологи более объективны в определении сущности малороссийства. Это — "... целый невропатический комплекс, который можна назвать социальным садистскомазохистским. Это комплекс социальной неполноценности, инфантилизм со склонностью к забытию, мечтательств, невропатическая тривожность с ананкастическим синдромом и др. ... Такой мазохизм непрерывно связан с радостью от чужих бед, подозрительностью, душевной черствостью, жестокостью и другими садистскими качествами ... Конформный, воспитанный в "коллективистском" духе, неспособный к личной свободной ... ответственности и самостоятельному решению, человек легко воспринимает чужие, авторитарно насаждаемые идеи на веру, слепо. Вследствии этого в её психике создаются стереотипы ..., вырватся из плена которых ... мышление не может" [Москалець В.П. Психологічне обгрунтування української національної школи. – Львів: Світ, 1994. – С.30]. С этим соглашается и А. Каминский, предлагая рассматривать идею "обращения к чужому" сквозь призму "варяжской теории" именно в её психологическом, а не историософском, аспекте и в тесном соединении решения проблемы "комплекса провинциальности" ("бегство в хуторянство"), "недоверие к самим себе" [Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційност та його відгомони) // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1998. - №1. – С.22]. Даже Чернобыльская проблема, как отмечает Я. Розумный, дискутируется исключительно с позиции психологического порабощения. В украинских авторов вообще велика доза самообвинений, самокритики и самобичеваний — индивидуальных и коллективных [Розумний Я. Плід каяття // Літературна Україна. – Київ, 1991. – 25 квіт.].

    Но, рассматривая феномен малороссийства, продолжая линию Е. Маланюка, С. Грабовский пишет: "... малороссийство — это бегство ... от собственного национального (при оставлении не опасных элементов этнографического). Если вспомнить выражение Эриха Фромма, обнаружится, что малороссийство есть специфической разновидностью "бегства от свободы", присущим определенному типу украинского человека... с желанием стать под сень "организующего" хозяина, который заставил бы не думать самостоятельно и следовательно жить счастливо и "аркадично"... такая позиция есть достаточно типичной для малороссийства как ... для тотальной капитуляции пред бытием" [Грабовський С. Українська людина та українське буття // Сучасність. – Київ, 1997. - №3. – С.136, 139]. Архетип этого "бегства от свободы" осмысливается христианской традицией как "не-умный, "не-духовный" страх за свою душу, который испытал апостол Петр в минуты отречения, был страхом, присущим именно тварной душевности в душе человека. Это животный страх пред смертью и есть причиной рабского состояния человека на протяжении всей земной жизни (Евр. 2:15). И именно единственная сила, которую может иметь диявол над человеком, — это сила страха самих людей пред смертью [Сирцова О. Апокрифічна апокаліптика: Філософська екзегеза і текстологія. – К.: КМ Academia; Пульсари, 2000. – С.139].

    В радикально-националистической мысли это "бегство" от своего получило эпитет "драгомановщина" ("толочкианство"), а его носитель — "драгомановский (толочкианский) человек" : "... взгляды П. Толочко есть образцовым выбросом злокачественного малороссийства" [Войтенко В. Поточні проблеми малоросійства // Народна газета. – Київ, 1996. - №18. –С.5]. Этот "драгомановский человек" есть выразителем космополитизма, "всемирного гражданства", отрицая национализм, на его взгляд, явление отсталости и старомодности. Конечно, здесь никаким образом не отрицаются заслуги М. Драгоманова в том, что он сумел первым, как говорит Ю. Охримович, "... сделать украинство движением политическим и переубедить современников и потомков, что только путём политической борьбы украинский народ может добыть себе национальное воспитание" [Цит.за: Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційност та його відгомони) // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1998. - №1. – С.25; заг. – С.22-32].

    А. Окара означивает "драгомановщину/толочкианство" именно как "просвещенное малороссийство": Украина рассматривается как провинция — периферийная часть континентальной империи с центром в Москве или Петербурге, и эта тенденция определенным образом продуктивна, поскольку не представляет глобальной угрозы для существования восточноевропейской цивилизации — не превращает Украину во вражескую державу или "санитарный кордон" вокруг России. Но она, указывает А. Окара, именно "... ослабляет волю к собственному развитию, уничтожает уникальные потенции имманентно украинского чувства бытия, лишает самостоятельных претензий в области эсхатологических сценариев и предвидит принятие чуждой национальной идеи и немного иной цивилизационной парадигмы в качестве своей" [Окара А. У пошуках імперської перспективи: Чи призначено Києву стати новим центром поствізантійської цивілізації? // http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru/mesogaia/okara_imperia.htm].

    Также не следует путать "драгомановского человека" с т.н. "костомаровским человеком", реализующим на стыке с иноязычным миром новый способ выражения в культуре и философии (у иных народов такими яркими персонажами являются Саят Нова, Чингиз Айтматов, латиноязычные украинские и украиноязычные польские поэты, Салман Рушди, Эмилиу Чоран, Гийом Аполлинер, Василь Быков, Владимир Набоков). Функция "костомаровского человека" — в "медиации", опосредовании, ослаблении внутрикультурных оппозиционных противоречий, привлекая элементы инокультурного ("аппеляция к третьему"), хотя на месте последнего может оказатся и некая более древняя традиция из собственной культуры или сознательно сочиненный миф, утопия.

    Всплеск "малороссийства" в независимой Украине, на наш взгляд, обусловлен тем, что в части общества "застряла" в безсознательном негативная оценка относительно с тем, что сделали с "отцом" — СССР (Росией, единой Русью), и отсюда происходит чувство вины и покаяния за совершенное "великое преступление", придается ореол святости ("табу") всему советскому ("общерусскому", восточнославянскому, славяноарийскому), а причастие к русскому языку рассматривается как выполнение "ритуала верности" ("некрофилии") относительно убитого "тотема".

    "Також у моєму ЖЖ"
    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  6. Нова культурна революція
    Сучасні "нові праві" стійкі до радикаліських спокус. Якщо вони й говорять про "Консервативну Революцію", то тільки в якості метаполітичної еволюційної програми на створення "альтернативної культури" ("синергії") та "моральної більшості", на "аполітеї", унезалежненні, "емансипації" від того типу держави, який породила індустріальна цивілізація та Просвітництво.

    Нові праві володіють цілісним баченням переходу від буття наявного до буття реального. Завдяки цьому вони сформулювали концепцію, що породжує політичну волю здійснити цей перехід. Нові праві ставлять завдання на перетворення безликої маси виборців та податкодавців у народ, що складається з вольових "я".

    На наших очах постає такий тип суспільства, котрий стає за визначенням недержавним та позадержавним ("дезетатизація"). Чи, вірніше, можна говорити про зміну державою свого характеру у напрямку до "трансцендентального", "органічного" характеру, який є традиційним для українців.

    Вже філософ - постмодерніст Жан Бодрійяр констатував, що відбувається відхід мас у галузь приватного життя, і це є безпосереднім викликом політичному життю, загибель як політичної волі народу та індивіда, так і політичної репрезентації держави. Тепер ця "зрада мас" набула тотального характеру. Цікаво, що саме український народ здійснює такий епохальний дезетатизаційний здвиг:

    він вперше відокремлює себе від державної ідеї та відстоює права на необмежену свободу індивіда. Першочерговим постає освоєння "внутрішньої" , "ембріональної" дійсності і прагнення до дослідження підсвідомих сфер людської психіки. Нові праві усвідомлюють, що жорсткий авторитаризм "не спрацьовує" у сучасну епоху, де першу скрипку грає індивідуальний акт самовизначення.

    На відміну від давнього племені чи клану як щільно структурованого утворення з контрольованим членством тепер існують нові групи, що функціонують виключно з причини індивідуальних рішень, а варто індивідам передумати або втратити свій першопочатковий ентузіазм та рішучість, - і таке співтовариство зникає.

    Тому, на думку нових правих, забезпечити більш успішне виконання їх програми може метод "нюансованої деміургії", присутній у оповідальних текстах типу жанру "фентезі" або "детективу". Здавалося б нереальні, світи "фентезі" всотуються у реальність та видозмінюють її. Відбувається своєрідна "експансія ірреального". Людина ще не погодилася з новим виміром, але їй пропонують мислити в певних термінах - і, зрештою, світ "Космічних воєн", "Сейлормун" та "Володаря кілець" стає реальним світом, його "життєві цінності" вростають в образи буття, роблять його реальним для інших, вступають у космогонічну боротьбу з інерцією наявного буття.

    Українські романтики, Шевченко, Леся Українка, Франко, "хатяни" та "молодомузівці" були творцями такої "нюансованої деміургії". Вони перетворили світ української ідеї на реальність для інших, мобілізували довкола нього все "свідоме українство" до "національної робітні". Міфотворець Шевченко здеміургував такий світ, що вся наша ментальність базується на персональному словнику його "нюансованої деміургії", запозиченому з легенд, фольклору та авторської уяви.

    Українські нові праві пропонують нове прочитання всієї української традиції, пропонують реалізацію можливих, але досі нереалізованих проектів нашої культури. Програма нових правих закорінена у глибинних архетипах - вроджених психічних структурах, що перебувають у так званому "колективному безсвідомому" нації та складають основу загальнолюдської символіки. Їх людина сприймає інтуїтивним чином.

    Тому така увага відводиться "містичній інтуїції" та традиціям , що її практикують - православний ісихазм , католицтво, суфізм, індуїстський тантризм, даосизм, дзен-буддизм. Беручи початок у інстинктах, архетипи проявляються на "поверхні" свідомості у формі різного роду видінь, уявлень, снів, казок, міфів тощо. Через те, що архетипи є універсальними, притаманними всім людям та влаштовані у "базовий колективний субстрат людської душі", їхній символізм викликає однакові почуття, стимулює однакові елементарні імпульси, котрі збуджують або заторможують моторні нервові клітини та тим самим механічно викликають схожі поведінкові реакції на певний стимул.

    На цій основі нові праві ставлять завдання "перепрограмувати" базовий набір архетипів у кожної особистості шляхом групової динаміки (впливу оточення на особистість як на мислячого, чуттєвого і активнодіючого учасника реальних подій). Кожний індивід повинен шляхом "творчої уяви" у своєму бутті активізувати ті архетипи, котрі є формотворчою силою - "пайдеумою", "пансофією" - душі його раси чи етносу.

    Пробуджуючи ті чи інші архетипи, тим самим, стане можливим осягнути глибинну всеєдність Буття. Це дасть змогу подолати гординю самоствердження людської природи, що внутрішньо порожнє, розколоте, перебуває у муках усвідомлення протиріч пізнання та життя, наявного та належного, що не піддаються вирішенню. Останнє так вдало описали Сартр, Камю, Маркузе, Стус, Еліот ...

    Вся наша освіта формувалася на "виготовленні" людини маси - безликого "будівника комунізму" . Більшість населення як колишнього СРСР, так і Європи відрізане від культури університетського типу. Школа була відокремлена від вузу, тобто тієї форми школи християнсько-середньовічного походження, що давала всьому суспільству цілісне дисциплінарне уявлення про світ. Створення альтернативи цьому явищу - реальне тактичне завдання "нових правих".

    Основною формою, здійснюючою "активізацію" національних базових архетипів є, на думку "нових правих", так звана "рідна (нативістична) релігія" - джерело сакральних цінностей, володіючих універсальним значенням і абсолютним авторитетом для всіх членів суспільства. Особливо радикальне вираження нативізм набув на теренах американського континенту (що наснажує європейських "нових правих"): спершу як "пейотизм" - антитеза на позицію колонізаторів-християн, а потім як "націонал-нагвалізм"- "синтез" цих "тези" і "антитези" для виконання "справжньої" американської місії у світі, в той час як прихід європейців та сучасна "атлантиська" політика США - це лише засоби реалізації цього проекту. Зокрема, творець антропософії Рудольф Штайнер розглядається як "прихований" реалізатор ідей "нагвалізму", які з часом для широкого загалу висвітлили Карлос Кастанеда та його послідовники з Лос-Анжелеської школи неошаманізму.

    Покоління "нових правих" з увагою та зацікавленням ставиться до боротьби з європоцентризмом та сцієнтизмом у попередніх поколіннях 50 - 80-х років ХХ сторіччя, до доктрин бітників, негритюду, коншієншизму, карібського растафаріанства, австралійського мейтшіпу, ацтеко-майянської трансперсоналістської психотехніки, неосуфізму, неоведантизму, японської неантропоцентричної (екстравертованої) моделі гуманізму тощо. Нові праві усвідомлюють, що зараз у світі відбувається екстраординарна, глобальна криза культури, коли кризу відчувають мистецтво, наука, філософія, релігія, право, політика і в процесі переходу від одного типу культури, від "почуттєвості", до іншої, "ідеаціональності", породжується нова, глобальна, всепланетарна цивілізація з іншим типом культурних цінностей та норм. Достойно прийняти виклик цієї кризи - одне із завдань сучасних "нових правих".


    Коментарі (14)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -