Американський філософ та культуролог Б.О. О’Догерті визначив “вік модернізму”, що розпочався з 1870 р., як “постромантику” . “Пост-” він розуміє як додаток до старого дискурсу (в даному випадку - до “романтизму”), а не справжнє новаторство (не слід плутати з “післяромантичним мистецтвом”, яким є, наприклад, “критичний реалізм”). Російський філософ С. Аверінцев, відповідно, пропонує розглядати феномен модернізму як “пізній романтизм”.

У світовій культурологічній традиції до неоромантиків відносять Берклі, Р. Вагнера, Ф. Ніцше, Г. Ібсена, Метерлінка, Г. Гауптмана, Б’єрнстьєрна, С. Пшибишевського, С. Жеромскького, К. Тетмайєра, Я. Каспровича, Р.М. Рільке, М. Цвєтаєву. Остання, наприклад, “... глибоко і своєрідно сприйняла умонастрій тієї неоромантичної епохи: пафос богоборчості, бунт проти розсудливості, романтичний культ “душі”, ... в дусі того часу .... була схильна наділяти “природу” особливими властивостями, обожнювати їїї, спіритуалізувати”.

На думку української дослідниці Т. Гундорової саме характер “власне модернізму” слід визначати як “неоромантизм” . Суть цього характеру “... грунтувалася на духовному, “визвольному” пориві, прагненні до повноти виявлення родового, власне людського потенціалу буття, ідеалу “повної людини”, “цілого чоловіка” тощо ...

Неоромантичний порив до ідеального, “повного” вираження особистості - через злиття з ідеалом, в перспективі майбутнього, в універсумі всесвіту...”.

Інші науковці лише обережно говорять про неоромантичну (а то й просто романтичну) тенденцію (лінію, якість, поетику, модель, естетичну структуру, стильову хвилю чи течію, форму, манеру, метод, напрям , школу тощо) у самому романтизмі, “естетизмі”, натуралізмі, декадентстві, символізмі, авангарді (і поставангарді), реалізмі чи фотореалізмі .

В “Краткой литературной энциклопедии» визначається, що неоромантизм - це лише «... реакція ... на натуралізм, ... на песимізм і «безвір’я” декадентства” . Відповідно до цього ця “реакція” - “храктер” може мати місце і “... всередині критичного реалізму” , і в самому модернізмі , включаючи в себе такі стилі як імпресіонізм, експресіонізм.

Власне ще на початку ХХ ст. Г. Плєханов, С. Венгеров та А. Кліментов запропонували об’єднати всі тенденції заперечення декадентства та натуралізму поняттям “неоромантизм”, “відродження романтизму”.

Український літературознавець Т. Салига погоджується, що термін “неоромантизм” може використовуватися як “... збірна назва модерних художньо - естетичних течій, які з’явилися як протистояння натуралізмові”.

У свою чергу альтернативою неоромантизмові з його апеляцією до інтуїтивності творчості осмислював себе американський імажизм (не плутати з осійським імажинізмом) з його концепцією “продуманості і структурованості поезії”, гаслами, що нова модерна поезія - це “ясність, точність і безпосередні розмовні інтонації” . Представником українського імажизму вважається В. Стус , і саме тому його творчість досі перебуває у сфері елітарного, впротивагу “звичного” українському читачеві неоромантизму.

Отже, як на нас, неоромантизм - це лише характер дискурсу модернізму, а не самостійний дискурс (“тип художньої свідомості”) епохи fin de siecle, як на цьому настоюють С. Хороб, Я. Поліщук, О. Овчаренко, С. Павличко, Б. Бялік, М. Урнов, Я. Поліщук, Г. Хоменко, А. Ціпко, Н. Крохіна. Якщо останні три навіть ототожнюють романтизм і неоромантизм, неоромантизм і декадентство та символізм, то українські дослідники, ставлячи знак рівності між поняттями “дискурс” та “школа”, апелюють до листа Лесі Українки до М. Павлика від 16 березня 1891 р., де авторка відносить О. Кобилянську до “неоромантичної школи”.

Відмова вищезгаданого дослідника С. Хороба від потреби визначення “світоглядно - філософського підложжя” неоромантизму ставить проблематичною розмову як про “неоромантичне мислення”, так і його “типологію”. Для обгрунтування цієї позиції навіть оголошується, з апеляцією до Е. Золя, що між “символізмом, експресіонізмом, імпресіонізмом тощо (у цьому “тощо” розуміється і “неоромантизм”, - О.Г.) , виявляється, “... нема ані якоїсь демаркаційної лінії, ні тим паче протистояння. А відтак нема, звісно, й чіткості у визначеннях притаманних цим течіям відмінних особливостей” . Так, свого часу М. Хвильовий ставив знак рівності між експресіонізмом та т.зв. “активним романтизмом”.

Але що є допустимим для митця, який намагався якось “о-значити” свою позицію та прояснити дотичні до неї , то з С. Хоробом не можна погодитися, пам’ятаючи, що відсутність “здібності розрізняти” якраз і породила “нову реальність” (“агонію реальності”, за Ж. Бодріяром) - європейська висококультурна нація стає під штандарти НСДАП. Саме “... тоталітаризм викреслив встановлений ще в епоху Романтизму знак рівності між народом і культурою, натомість ототожнивши народ - з державою, так що в масовій свідомості “націоналізм” поступово зрісся з “нацизмом”, і вся етнософська проблематика виявилась ідеологічно скомпрометованою на довгі роки наперед”.