Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Євген Маланюк

Інфо
* Народний рейтинг 4.139 / 5.63
* Рейтинг "Майстерень": 4.170 / 5.67
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Коефіцієнт прозорості: 0.691
Переглядів сторінки автора: 74613
Дата реєстрації: 2009-03-18 20:10:01
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2009.11.17 16:03
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Євген Филимонович Маланюк — український поет, культуролог, літературний критик. Народився 1 лютого 1897 року в Архангороді на Херсонщині (тепер село Новоархангельск Кіровоградської області). Закінчив Єлисаветградське реальне училище і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з початком Першої світової війни став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої поручника Євгена Маланюка направили на Південно-Західний фронт командиром сотні 2-го Туркестанського стрілецького полку. На фронті Є. Маланюк познайомився з начальником штабу першої Туркестанської дивізії полковником Євгеном Мєшковським, який після вибуху Жовтневої революції закликає його повернутись на Батьківщину, щоб взяти участь в обороні Української Держави. Євген Маланюк працює в Генеральному Штабі України, пізніше стає ад'ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією УНР. Болісно сприймає молодий офіцер поступовий занепад УНР. У 1920 році, після трагічних спроб реставрації державності, разом з тисячами таких як сам, подається на еміграцію і потрапляє в табір для інтернованих поблизу польського міста Каліша. Разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М Чирський, М. Грива та інші) видає журнал «Веселка», де побачили світ його перші поезії. 1923 року разом із Михайлом Селегієм і Михайлом Осикою випускає в світ невелику збірку поезій «Озимина». Пізніше перебрався до Чехословаччини, там у Подєбрадах закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Потім переїхав до Варшави, де працював інженером. Брав активну участь у суспільно-політичному житті. Після одруження тридцятитрирічного письменника з Богумілою Савицькою, поет нарешті знайшов спокій родинного життя в складних умовах еміграційного побуту в Польщі.

У червні 1949 року поет переїжджає до США. Спершу працює фізично, потім — в інженерному бюро в Нью-Йорку. В цьому мегаполісі 16 лютого 1968 року Є.Маланюк і помер. Похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.

_Творча спадщина_
Творча спадщина поета, визнаного за українського класика, ідейно та тематично досить розмаїта. Збірки поезій та есе були видані у багатьох містах Європи й Америки:

* "Стилет і стилос" (Польща, 1925)
* "Гербарій" (Гамбург, 1926)
* "Земля й залізо" (Париж, 1930)
* "Земна мадонна" (Львів, 1934)
* "Перстень Полікрата" (Львів, 1939)
* "Вибрані поезії" (Львів, Краків, 1943)
* "Влада" (Філадельфія, 1951)
* "П’ята симфонія" (Нью-Йорк, 1953)
* "Поезії в одному томі" (Нью-Йорк, 1954)
* "Остання весна" (Нью-Йорк, 1959)
* "Серпень" (Нью-Йорк, 1964)

У 1962 та 1966 роках Євген Маланюк упорядковує два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, розвідок, есе, нарисів, котрі побачили світ у видавництві «Гомін України» в Канаді (Торонто, 1962, т. 1; 1966, т. 2). Для своєї прози автор вибирає промовисту і поетичну назву — «Книги спостережень». І тут Євген Маланюк постає самобутнім мислителем, дослідником-аналітиком. Знову ж, як і в поезії, основною його темою є Україна, її мистецтво, культура, історія. Десятки статей присвячені класичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянського часу.

Вже після смерті митця побачила світ збірка “Перстень і посох” (Мюнхен, 1972).

В царині поетики Євген Маланюк — симфоніст. Саме це його ріднило з Павлом Тичиною. Він вільно оперує художніми засобами і класичної поетичної мови, й найсучаснішими образними версифікаційними трансформаціями її. Виваженість і, сказати б, наукова точність слова в історіософській поезії поєднується з гранично вираженою емоційністю, просто — бурею пристрасті. Крім того, поет виробив власну мову символів, що є водночас і знаряддям, і результатом його світоаналізу. Саме символізм визначає одну із провідних рис поетичного мовлення Маланюка — лаконічність як принцип, що регулює структуру тексту.

Ідея утвердження державності України – центральна ідея поетичного Універсуму Євгена Маланюка. Поет звертається до витоків української державницької традиції – князівсько-дружинницької доби, періоду гетьманування Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Орлика, в ній прагне відшукати підстави для творення сучасної держави. Однак образ України – внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, він постає перед читачем в двох своїх іпостасях: Степова Еллада та Чорна Еллада. І саме ця антиномія є для Євгена Маланюка джерелом внутрішньої неструктурованості українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького начала. Поет вибудовує своєрідну історіософську концепцію буття України, елементами якої є Еллада, варяги та Рим. Еллінський гіпертрофований індивідуалізм, панестетизм має бути згармонізований варязьким активізмом та ієрархічністю Риму, ці три елементи мають існувати не окремо, лиш у своєму поєднанні, синтезі. У творенні свого образу України Євген Маланюк виходить із конкретних історичних та географічних реалій, бо саме Україна – це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, цією обставиною зумовлене те, що вона довгий час лишалася суб’єктом, а не об’єктом історичного процесу. Українець – “пісняр, мудрець і гречкосій” – здатний швидше до ліричної рефлексії, пасивного споглядання навколишньої дійсності, а не до адекватної вольової реакції на зовнішню загрозу. На противагу цьому Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію “мазепинства”, центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України, який має поєднати державний досвід Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет та державотворець. Водночас Євген Маланюк – це і ніжний лірик, тонкий метафорист, що в своїй поезії поєднує сувору аскетичність вислову, здатність до сильних почувань з витонченою ритмомелодикою, проникненням в глибини людської психології.


_Літературна премія ім. Євгена Маланюка_

Премія є творчою відзнакою, якою нагороджуються літератори Кіровоградської області за високохудожні твори, спрямовані на ствердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення та демократизацію суспільства. Премія встановлюється у трьох номінаціях:

* художня література (поезія, проза, драматургія);
* літературознавство та публіцистика;
* переклад (з української мови на інші мови, з інших мов на українську мову).

Вручення відбувається щорічно до 2 лютого — дня народження Євгена Маланюка. Автору твору-переможця надається звання «Лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка», вручаються диплом установленого зразка, нагрудний знак лауреата, почесна відзнака обласної ради і обласної державної адміністрації — скульптура «Степовий орел» та грошова частина премії.

Найновіший твір
Вступ. Ідеологія. ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ
Слово б о л ь ш е в и з м, таке актуальне від самого початку так званої російської революції, – з кінцем другої світової війни зникає й ось зникає майже цілком.
Про це подбали не так, може, володарі совєтської імперії, як ті замасковані міжнародні чинники, які за всяку ціну намагаються гальванізувати офіційну ідеологію Москви, себто марксівський соціялізм-комунізм, як панівну ідеологію сучасности, як візію майбутнього, як «нову віру» і, передусім, як єдину контрідеологію ненависного націоналізму (коментар: Ці ж самі чинники – від самого початку реставрованої большевизмом імперії вперто називали й називають її «Росією», мимо конституційних в ній змін, всупереч офіційній назві СССР. Ця «Росія», видно, більше відповідає їх сентиментам, а одночасно лоскоче імперіялістичні амбіції большевиків, що стали «дворянами» совімперії.)
Немає сумніву, тим більше по надто переконливих досвідах останнього часу, що комунізм Москви, як і очолювана нею імперія – без помочі тих зовнішніх чинників – давно вже перестали б існувати. І то не лише наслідком активного спротиву органічних сил всередині СССР, а й просто наслідком абсурдальности самої механічної конструкції совімперії, яка тримається лише мільйоновою поліційною внутрішньою армією, пляновим нищенням органічности в людині й систематичним витереблюванням духового життя у підбитих і обернених в рабство народів. «Комунізм» тут відіграє ролю своєрідного о п р а в д у в а н н я совєтської системи постійного терору і періодичного «геноциду», бо, мовляв, великі цілі («комунізм») вимагають великих жертв. Це є характеристичне «підведення» під злочин захисної ідеології. В результаті маємо по другій світовій війні таку цинічну пресову термінологію, як «комуно-корейці», «комуно-німці», «комуно-чехи» і т. інше, так ніби на тих теренах не існує звичайна імперіялістична окупація Москви, а щось ніби більш «ідеологічне»... (ком.:До речі, походження цієї термінології чисто большевицьке, лише «обернене». Адже ж в роках збирання імперії (1917–1922 та й пізніше) большевики, провадячи війну з Україною, з Фінляндією, Польщею, інакше не називали своїх ворогів, як «контрреволюціонерами», «білими», «білофінами», «білополяками» іт. п.) Розуміється, справа підпирання СССР-«Росії» зовнішніми чинниками не обмежується лише систематичною реклямою, а й має характер більш реальний, як матеріяльна поміч, позички, дипломатична співпраця, а головне п о л і т и ч н а допомога в додушуванні підбитих Москвою народів. Це останнє робиться з огляду на к о л о н і я л ь н і м о ж л и в о с т і в сучаснім СССР і, ще більше, з огляду на колоніяльні п е р с п е к т и в и, що непереможно ваблять роз’ятрений апетит анонімового паразитального Капіталу, оспіваного в свій час і леґендаризованого та мітологізованого саме Карлом Марксом.
Комуністична л е г е н д а Москви з її «інтернаціоналізмом» та «будовою соціялізму» (очевидно, марксівського), хоч яким важливим знаряддям в загальнім арсеналі Москви не є, одначе не вичерпує проблеми, і, як нам видається, істотної ролі не відіграє. Найскорше, як всяка вимізкувана ідеологія, є вона лише свого роду димовою завісою, якою маскується реальну істоту явища, що зветься б о л ь ш е в и з м.
Большевизм бо – поняття значно ширше за комунізм, що становить лише один (може найзручніший) з п с е в д о н і м і в большевизму. Ані «соціялізм», ані «марксизм», ані «диктатура проетаріяту» і інші абстрактні окреслення не можуть віддати конкретного сенсу й змісту історичного явища, яке започаткувало в історії «Росії» добу, що триває вже більш як третину століття. Це історичне явище не можна зредукувати до одного з багатьох промивальних «ізмів?». Як явище історичне, воно не може не бути органічним, отже зв’язаним з певним географічним тереном, з певним населенням, з певним історичним типом людини, з історією певного народу, з умовинами певного культурного «клімату». Пояснювати бо большевизм приїздом р. 1917 в «запльомбованім вагоні» емігранта Н. Ульянова (Леніна) чи «стратегічним генієм» журналіста Л. Бронштейна (Троцького), ба навіть – досить мутними літературними творами самого «пророка» К. Маркса – було б наївно і тому недоцільно.
Залишмо все це тим, раніш згаданим, чинникам, які, під псевдонімом «знавців комунізму», ба й «спеців від Росії», свідомо чи підсвідомо займаються редукцією большевизму раз до економіки, раз до пролетарської революції, раз до т. зв. матеріалістичного розуміння історії, марксизму, соціял-талмудизму і т. д. Словом, до тієї чи іншої «дискусії».
Ми на це все не маємо ані місця, ані часу, ані бажання.

(Всі коментарі в зносках під сторінками вставлено в дужках у текст в місцях позначення, що, безперечно ускладнює сприйняття тексту, але позбавляє зайвої плутанини - Б.Г.)


ІДЕОЛОГІЯ

І
Чужинці не розуміють нічого з того, що робиться в Росії.
М. Літвінов (Валлах)

Ми не почнемо від дефініції. Явище большевизму занадто складне, многолике й несхопне більш або менш науково-подібним словництвом, як, взагалі, більш або менш рацоналізованим р о з с у д к о м. І на цім полягало вийняткове щастя большевиків (як, додамо, попередніх еліт Москви й Росії, бо «умом Рассії не обнять, аршіном общім не ізмєріть», як сказав визначний поет Росії – Федір Тютчев). Раціоналістичний розум Західньої Европи, справді, ніколи (за парою вийнятків) большевизму «зрозуміти» не міг.
Почнім від звичайного особистого спогаду.
Осінь 1917 року в досить спустілих російських окопах 1-ої світової війни. По просторах фактично розчленованої імперії буяє керенщина. З балькону палацу балерини Кшесінської лунає голос Леніна, що на всі лади повторює те саме слово «совєти». Дисципліна у вже розкладеній армії існує лише інерційно. В мою сотню скорострілів (значний відсоток земляків) команда полку прислала телефоніста: типовий москаль, десь з-під Рязані, рудий, хитруватий і верткий. Через телефон він жадібно ловить усі політичні новини, ними лише живе й ними обдаровує кожного вояка. Особливо смакують йому виповідження Леніна та його оточення. Симпатії його – явні. Але молодший старшина, прапорщик з інтелігентів (абсольвент консерваторії й початкуючий оперовий тенор), мавши симпатії ліберально-демократичні і закоханий у Керенському, намагається того телефоніста переаґітувати. Тільки й чути: «свабодная Рассія», «дємократіческоє правітєльство», «верность саюзнікам» ну й «вайна до побєдново конца». Рудий і кирпатий телефоніст слухає, намагаючись заховати сяку-таку ввічливість (бо то все ж ніби якась тінь начальства), але раптом вибухає:
– «Та киньте ви, нарешті, те «Керенський» та «Керенський» та «ємакратія». Обридло слухати. Не Керенський нам потрібний, а влада, розумієте? От большевики, Ленін, – то є влада, а не адвокатик-брехунець. Ленін – то хазяїн. Мені товариші передають по телефону, що він говорить народові, – одразу чуєш: то є воно. Те, що нам – робітникам і крестьянам – треба. Ясна річ – не вам, панам та інтелігентам».
Цей рудавий, між іншим немолодий, москаль, розуміється, про жадного Маркса не чув, соціялістом не був, в партії не фігурував. Але він уже був б о л ь ш е в и к о м. І треба було чути, з якою солодкою побожністю вимовляв він це слово. Може воно нагадувало йому слово «большой», може, освячене побутовою традицією слово «большак» (старший в московській родині)... Але всі родовиті москалі в моїм полку, що мав значний відсоток «інородців» (м. ін. українців і казахів), на осінь року 1917 були вже поголовно большевиками, незалежно від клясової приналежности, большевиками не в партійно-ідеологічнім значенні цього слова, а власне в тім невловнодуховім сенсі цього поняття, що його дуже трудно схопити якоюсь раціональною дефініцією, піддати якійсь соціологічній аналізі.
В першім же подуві большевизму, з першою ж промовою Леніна, люд московський – крізь «марксистичну» фразеологію – відчув традиційний дух а в т о к р а т і ї, дух і с т о р и ч н о г о ц а р и з м у, дух істотно москалеві р і д н и й.
«Єсть в Лєнінє кєрженскій (ком.: Синонім істотно-московського «старообрядчества», «расколу», цебто допетровської і досинодальної національної релігії. В Керженських лісах (над Волгою) переховувались старообрядці від церковного терору Петра І, ба й кривавих «церковних реформ» ще його батька Алексія. В тих «реформах», як виправлювачі церковних книг, брали участь, до речі, наші київські богослови.) дух, ігуменський окрік в «декретах», – співав трохи згодом Ніколай Клюєв, московський народній поет, старовір і селянин з походження. В аспекті р є л і г і й н о-національної свідомости зустріли большевизм не лише талановитий поет Московії, селянин Сергій Єсєнін (що напередодні революції р. 1917 друкував був вірші, присвячені останній цариці), а й син професора, рафінований поет-ерудит Андрій Бєлий (Буґаєв), останній великий поет імперії – Олександр Блок (поема «Двенадцать»), критик-публіцист Іванов-Разумнік і багато інших родовитих москалів, що були серцем і мозком свого народу, а не приблудами з «южнорусскіх» босяків (як славнозвісний Маяковський), чи з півінтелігентних хахлів (як Дем’ян Бєдний), не кажучи вже про хмари «одеситів», що, як сарана, злетілись на жир до большевицької Москви. «Большевиками» буквально на очах (кажу це, як наочний свідок) робилися в старій армії найвидатніші старшини генерального штабу і дали большевицькій армії фаховий генералітет на чолі з Брусіловим. (ком.: До «білих» з царських генштабістів пішов, щонайбільше, «третій сорт». Корнілов, не зважаючи на російське прізвище, безумовно був «інородцем» (туркменом, або калмиком). Денікінську армію складали старшини типу «росіян» (малороси, малогрузини і навіть малополяки), комплектована вона була, в значній мірі, українцями. Ядром «бєлих» були козаки – армії Донська й Кубанська. Зрештою є річчю аксіоматичною, що з большевиками воювали лише т. зв. окраїни, але не національна Московщина.) Не думаю, щоб переконаним марксистом був родовитий аристократ і царський шарже д’аффер (у Лондоні) Ґ. Чічерін, що не випадково став першим большевицьким міністром закордонних справ.
Справи ці досить висвітлені у відповідній документальній літературі, щоб на них тут довше зупинятись. Можна лише, навіть без зайвої аргументації, ствердити, що т. зв. російська революція, бувши в істоті своїй розпадом імперії, знайшла в большевиках з м і н у о б с л у г и і м п е р с ь к о ї м а ш и н и, її вже не встані були обслуговувати здегенеровані нащадки історичного, поважно ослабленого культурно-чужими «окраїнними» домішками, «служилого дворянства». Та ще й в такім критичнім моменті для імперії, коли вона в блискавичнім темпі тратила заграбовані колонії й опинялася в стані «голої» етнографічної Московщини. (ком.: Публічною таємницею є факт, що апарат і кадри ославленої царської «Охранки» (департамент таємної поліції) большевики одідичили безпосередньо по перевороті. Хто знав таємниці царської Охранки з її Азефами, Дубасовими, Гапонами й Богровими (убійник прем’єр-міністра Столипіна, отже свого найвищого шефа), для того такий «революційний крок» царської таємної поліції не був жодною несподіванкою.)
Існує анекдотичний епізод з тих днів і годин, коли большевики завойовували владу. Ті години, часом, бували драматичні. Отже, один з претендентів на всеросійську владу, що мав псевдонім «Зінов’єв», перестрашений подіями, висловив був Ленінові свій сумнів, чи зможе, мовляв, їх нечисленна група обняти й зорганізувати уряд. На що Ленін, не задумуючись, впевнено заявив: «Якщо царською Росією правило 140 тисяч дворян, то чому наша партія, яка налічує вже десятки тисяч, не зможе тією Росією правити».
Жадним «генієм» Ленін, розуміється, не був, але одне йому треба признати (опріч характеру, без якого, річ ясна, він Леніним ніколи б не став) – ця людина чудово знала: 1) п с и х і к у московського народу, 2) м е х а н і к у московської історії, 3) коріння м о с к о в с ь к о ї к у л ь т у р и і 4) п р и р о д у влади.
А цим останнім – Ленін, який либонь, більше студіював «Фом Кріґе» Карла фон Клявзевіца, аніж «Дас Капіталь» другого Карла – Маркса, був, розуміється, на десять голів вище від наших центрально-радянських Грушевських і Винниченків, що були в тій області майже немовлятами.

II
Не треба бути містиком, щоб відчути, що живемо в добі, коли присутність і активність Зла є майже наочна.
Ми, спеціяльно українці-ізгої, відчуваємо не лише присутність, а й саму п р и р о д у Зла з такою госторотою, з якою сатану відчували хіба тільки люди Середньовіччя. Наявність демонізму в комплексі большевизму не підлягає сумніву, хоч як фальшиві «знавці», прикриваючись ніби професійним раціоналізмом, стараються «раціонально» пояснити його при помочі політичної економії, соціялізму, соціології і, розуміється, марксизму, марксизму «наукового»...
«Знавці», «науковці», новоявлені «історіософи» – а серед них значний відсоток так чи інакше платної совєтської пропаганди – впевнюють, напр., що терор, концентраційні табори (смерти, чи рабської роботи), масове переселення, біологічне підтинання народів і т. п. – це, мовляв, винахід німецьких «нацистів», які, як це кожній нормальній людині відомо, були лише нездарними учнями большевиків, спізненими на яких два десятки літ. Такі пляновані і масові катівства большевиків, як два зорганізовані большевиками голоди на нашій Батьківщині – рр. 1922 і 1933, що коштували нашому народові 30 % його живої сили, «знавці» або просто старанно замовчують, або, коли це вже занадто незручно, нахабно і абсолютно безпідставно твердять, що то був голод на терені «ц і л о г о» Союзу («цілої Росії»), ба що той голод був викликаний конечністю, якщо не «будови соціялізму», то, щонайменше, необхідністю «індустріялізації», або просто потребою зброєння перед загрозою «капіталістичного оточення». Цю цинічну брехню «знавців», по довгих дискусіях («на високім рівні»), підхоплюють інші «знавці» (і просто большевицька каналія з п’ятиколонників), друкують в сотнях томів з многотисячними накладами, розголошують через радіо, «студіюють» по університетах. І пекельна машина працює далі. Бо, як знає кожний християнин: сатана є батьком брехні.
Нам приходиться, з багатьох причин, усунути з наших розважань над большевизмом складник ірраціональний, складник сатанізму, який в нім, поза всяким сумнівом, міститься. Аналіза бо цього складника вимагала б іншого підходу, іншого аналітичного інструментарію і навіть іншого словництва. Але явища ірраціональні в дійсності так тісно сплітаються з раціональними, містика так часто просякає реальність, що сумлінний дослідник як же часто мусить переконуватись в обмеженості т. зв. позитивної науки, що, до речі, протягом технопоклонницького XIX ст., сама набула ціх своєрідної і чисто поганської (табу «ненауковости») містики.
При розважаннях на нашу тему не можна оминути, хоч коротко, теорії, чи пак «науки» Маркса. Будь-що-будь, та ідеологія офіційно лягла в основи філософії та ідеології комунізму, отже й большевизму, що мав би бути національно-московською формою марксизму.
Карл Маркс (син надрайнського адвоката-вихреста і внук рабина, походженням либонь з старої рабинічної родини, що виемігрувала з Волині десь за часів Богдана), народився 1818 р., студіював у Бонні й Берліні. Університетська праця його була присвячена Демокритові, античному філософові-матеріялістові. Займався фахово журналістикою. Вкоротці виеміґрував до Парижу, де на спілку із знаним поетом Гайнріхом Гайне видавав журнал «Форвертс». З вибухом революції 1848 р. Маркс вертається до Німеччини, але вже від р. 1849 осідає в Лондоні, де в грошевих турботах, у постійній залежності від матеріяльної допомоги рідні, жив і вмер р. 1883.
Загальна «популярність» марксизму (в СССР марксизм викладається примусово в школах, де він замінив науку релігії) звільняє нас від переповідження тут основних засад теорії Маркса, що міститься в тритомовім творі «Дас Капіталь» (вид. в Гамбурзі в рр. 1867–1894). Ту теорію характеризує «економічний детермінізм» аж до затрати всякої міри науковосте, на що звертали увагу й сучасники, і навіть марксисти. Це не перешкоджало (й не перешкоджає) голосам заінтересованих проголошувати, що К. Маркс був великий учений, що він перший дав наукові підстави під економіку, отже й ніби під закони історії, що його теорія є верхом логіки, ба що він (як за наших часів – Айнштайн щодо клясичної механіки) перевернув світ старих понять догори ногами, відкрив нову еру в історії людства і є, як сказав один совєтський поет (навіть українською мовою): «Нового світу Саваоф». Деякі апологети Маркса (з числа його соплемінників), з типовою затратою чуття міри і несвідомим блюзнірством, ставлять його, як «реформатора», поруч... Христа.
«Наукова вартість» марксизму, розуміється, є значно скромніша в порівнянні з єрихонським галасом совєтської й просовєтської реклями. Теорія К. Маркса давно справжніми науковцями проаналізована, зважена й умісцевлена в часі й просторі. Навіть справжні марксисти над її науковими вальорами не зупиняються тепер, не дискутують і не боронять її: в справжній науці К. Маркс вже давно є «голим королем» з казки Андерсена.
Але, як ми вже підкреслили, раціональне переплітається з ірраціональним і метафізика з фізикою. В мутній, заплутано-талмудистичній і, кінець-кінцем, з її «клясовістю», «додатковою вартістю» та «надбудовами» – безмежно п р и м і т и в н і й «науковій теорії» К. Маркса було, одначе, щ о с ь, що суґеровало, заражало, по-своєму запалювало – і, в консєквенції, зв’язало ім’я автора «Капіталу» з морями сліз і крови, передусім на нашій Батьківщині, що була також... батьківщиною предків цієї фатальної людини. В цій «теорії» було щось, що не піддається лише-но раціональній аналізі. Було, може, між її рядками щось демонічне, щось – не вагаюсь цього вимовити – сатанинське.
В теорії Маркса – навіть беручи чисто формально – вражає цілковитий брак складника духового, морального. Трактуючи ніби про добро людини (пролетаря, робітника), автор теорії замінює людину на істоту якогось переходового спрощено-дарвіністичного порядку. Всяка духова творчість виключена. Всяке явище духа – не існує. Всі закони життя зведено до мінімальних півтваринних-півзвірячих функцій. Ця теорія, коротко кажучи, вражає своїм, мало сказати, антигуманізмом, але просто відчоловічненням, ба й злобно-консеквентним, яскраво підкресленим к о н т р г у м а н і з м о м. Теорія та є не лише безбожна, що є в стилі «науковости» XIX ст., але й н е л ю д с ь к а. А людина, що б там «наука» не казала, є перш за все образ Божий, а не робот чи нумер з концентраку. То не матеріялізм тільки. Матеріялізм, як філософська система, не був перед Марксом жадною новиною. Той самий Демокрит (V ст. до Христа), якому Маркс присвятив свою університетську працю, творець атомістичної теорії і автор понад 72 творів з области космології, етики й теорії пізнавання, був ученим фізиком і першим з (нам знаних) творців системи матеріялізму, але це не перешкоджало йому писати спеціяльні трактати про духовість.
Матеріялістом і то до наївносте брутальним – і по-німецьки простолінійним – був перед Марксом такий Людвіґ Фоєрбах, який договорився був до того, що «дер Менш іст, вас ер іст» (ком.:-?)(що не врятувало його від закидів Маркса й Леніна в «ідеалізмі»). Але ця сентенція в порівнянні з добою, в якій живемо, і з тією реалізацією матеріялізму, яку бачимо, видається тепер лише анекдотичним белькотінням п’яного психопата.
Ні, думаю, що в ядрі марксизму корениться не тільки матеріялізм, як певна філософічна система, але й щось значно глибше, значно страшніше. Бо, остаточно, коли людину представлено в той спосіб, як в цій теорії, без зв’язку з родиною, з нацією, з природою, з космосом, з духом, з Богом, – тоді вже людини немає цілком. Марксизм не лише безбожний, він, історично беручи, є а н т и х р и с т и я н с ь к и й в повнім розумінні цього слова. Отже й антихристовий. І в цім безперечний сатанізм Марксової доктрини, в якій клекоче він під покришкою науковоподібних формулювань.
Правдоподібно, першим, хто звернув на це увагу, був наш великий Іван Франко, що року 1898 писав про марксизм: «...ще не довго ждати, а будемо мати (а, властиво, вже й маємо) формальну р е л і г і ю, основану на догмах ненависти та клясової боротьби».
По нім відомий тепер філософ – М. Бєрдяєв в одній з ранніх своїх статтей, що носила вимовний наголовок «Соціалізм як релігія» (р. 1906) підкреслив в марксизмі «брехню», «в’язницю духа» і «зло майбутнього». Бєрдяєв вже відчув демонізм марксизму, культ безособовости, безобличности, небуття й пророчо передбачав в нім «релігію навиворіть»: безсумнівний його антихристиянізм.
Пригадую собі яскраве враження від випадково прочитаного уривку з якоїсь статті (чи листа) К. Маркса. Справа була не в змісті, але в с т и л і (текст був німецький). То був виразно біблійний стиль, стиль старозавітніх пророків, з прирівнянням пролетаріату до «вибраного народу», з натяком на власну ролю вождя й Мойсея. Недарма сказано, що стиль – це сама істота автора. І той короткий уривок розкрив багато і дав ніби ключ до зрозуміння, прихованої під маскою «науковости» і «економіки», істоти речі, як і відповідь на питання, чому, серед інших соціялістичних теорій, теорія Маркса мала в собі стільки заразливого, містила в собі якусь дивну енергію, якесь електричне наснаження, що збудило такий величезний, будь-що-будь, рух.
Думаю, що все це коренилось, передусім, в самій о с о б о в о с т і Карла Гайнріха Маркса, в його єстві, що було міцніше за умовини освіти й виховання, способу життя чи офіційної національносте. Ті спогади сучасників, листування й документи, які заховались, свідчать, що людина, яка ніби була втіленням раціоналізму, в дійсності була людиною типу «одержимого», робила, справді, враження старозавітнього пророка, навіть зовнішньо, і природного вождя. І то вождя не в значенні партійного лідера, а в значенні саме «ірраціональному», в значенні задивлености в якусь далеку мету, чи міт, в далекий і д е а л... Ця людина була тяжка в особистім житті, гостро-нетерпима, деспотична, що не зносила жадної дискусії. Опанована комплексом своїх ідей (чи, властиво, духовою підосновою їх), вона вміла упокорюючо впливати на сучасників і на оточення, одержуючи від них часом сліпий послух. Це була людина несамовитої духової (а не «матеріялістичної») енергії, енергії, очевидно, досить темного походження, але саме ця енергія – в його «науковій» праці, в його публіцистиці, в його кипучій організаційній діяльності («Комуністичний Маніфест» 1847 р.) дала, не могла не дати, жахливі в своїх наслідках речі.
І те, що тереном реалізації теорії Маркса стала саме Російська імперія, а не, логічно беручи, індустріалізовані вже за його часів Німеччина чи Англія, не належить уважати за випадок, чи, мовляв, історичне непорозуміння. Фанатичний зір комуністичного Мойсея вже давно був зауважив на сході Европи ту таємничу країну, як свідчать його нотатки й статті. Співробітник і соратник Маркса – Г. Гайне, як поет і досить бистрий спостерігач, обдаровував саме Росію не лише недвозначною симпатією, а й в’язав з нею певні конкретні надії.
Потрібний був лише духовий міст, лише метафізичний контакт з певним пунктом в комплексі «Росії» і психіці її духової еліти.
Цим пунктом став російський м е с і я н і з м, бой марксизм є й був лише науковоподібною формою месіянізму.
І зовсім не випадково останній найбільший поет російської літератури – Олександр Блок привітав був большевицький переворот голосною блюзнірчо-месіяністичною поемою «Дванадцять», де на чолі дванадцяти большевицьких червоноґвардійців умістив постать «Ісуса Христа», себто в дійсності, розуміється, Антихриста.