I

Серед засніженого лісу,
Від міста десь неподалік,
Красива, як зимова пісня,
Під свій четвертий Новий Рік,
Пухнаста, юна, невелика,
В сріблястій шубі сніговій,
Гарненька, як дитя, ялинка –
Дивилась весело з під вій.

II

Місцеві ЗМІ – спецкор Сорока –
Носили лісом новину,
Що перед самим Новим Роком
І їхній ліс не оминуть
Знавці, цінителі, естети,
Змагання, кастинги, відбір:
Найкращим – виграшні білети
І ... Прощавай Зелений Бір:

Прикраси, оплески, софіти,
Визнання, подіум, престиж...
Хіба можливо не хотіти,
Коли роками ти стоїш
В гущавині посеред лісу –
Ніким не бачена краса,
Не в змозі вийти з-за куліси...
Зіркам пасують небеса.

III

Вона молилася до Бога –
До тата – щоби допоміг...
Автівка з’їхала з дороги
І заскрипів від болю сніг.
Міцні, кремезні чолов’яги –
Сокири щирились в руках:
Потужні, вивірені змахи
І – ледве чутні зойки: ”Ах!..”

І їй сяйнуло лезо хижо –
Біль пронизав, неначе струм:
З обрубка краплі крові свіжі
Стікали до м’язистих рук.
За спину закотилось небо,
Стіною підійнявся сніг:
Як німфа Аполона-Феба,
Упала варвару до ніг.

IV

Тремтіли, дивлячись на зброю
Ще юні сестри мовчазні:
Безвинні, зраджені Красою –
Найкращі гинуть у війні.

Їх волокли за довгі коси,
Жбурляли, як дрова, в „КАМАЗ.”
Лише лісник дивився косо –
Здригалось серце від образ.

V

А потім – кастинг на базарі,
Чи то наложниць, чи рабинь:
Хрипіла під „шансон” гітара,
Смішки летіли із юрби,
Хапали, лапали, крутили,
Вмовляли знизити ціну,
Нахабно роздивлялись тіло...

Пірнути б у обійми сну,
Забутись, втратити свідомість,
Втекти кудись без вороття,
Від горя, сорому і втоми,
Зректись огидного життя...

VI

Та ось чиїсь дитячі руки
Торкнулись: ”Мамо, глянь яка!”
Невинні, наче з неба звуки
І щира радості ріка
Дала малесеньку надію:
„Хіба у тім моя вина,
Що продають, немов повію?
Можливо, це ще не фінал?”

VII

Її поставили в оселі,
У найсвітлішій із кімнат:
Юрмились дітлахи веселі
І тепло, наче б то весна.
За тим, неначе нареченій,
Несли прикраси звідусіль,
Свічки, цукерок повні жмені...
Лише забули хліб та сіль.

Вдягли намисто і корону,
Стрічки, сережки, ліхтарі,
Причепурили м’яту крону
І світло вимкнули вгорі.
Вона – небачено-казкова, –
Забувши всю свою печаль,
Себе питала знову й знову:
„ Це я – з провінції дівча?!”

VIII

Зібралися числені гості,
А вслід за ними на поріг
Ступив у супроводі тостів
Малюк на ймення Новий Рік.
Не по одній ковтнувши склянці,
Гудів будинок, а вона
Стояла в дивному убранстві,
Чарівна, як сама Весна.

IX

Та щастя не триває вічно:
Святкові відцвіли вогні
І дні буденні, сірі, звичні
Вже майоріли в далині.

Передчуття жили в квартирі,
Думки невтішні, мов круки
Збігали холодком по „шкірі” ,
Страх наїжачував „голки”:
Знесилені, сухі і кволі
Вже зеленіть не мали сил –
Найслабші сипались додолу,
Як спогад юної краси.

X

За тиждень, змучену і голу –
ЇЇ до нитки роздягли –
Цинічно винесли на холод
І з виразом сердито-злим
Жбурнули на велику купу.
Бо доля юних, як вона:
Хто – в крематорій, тобто, грубу,
А хто – на їжу для слона*.

XI

Нікому не поталанило:
Найкращі з кращих – навіть ті
Свою кар’єру завершили
У „братській” купі – на смітті.
Сумні, знесилені каліки –
Криві обрубки замість ніг –
Сухі, обшарпані, безликі –
Непотріб, кинутий у сніг,
Лежали, вже напівсвідомі,
Чекали на останню мить,
Коли у мороці потоне
Бажань розчавлена блакить.

XII

Похила, трохи кривувата
І крона зовсім не густа.
Красунею її назвати
Не розкриваються вуста.
Уже давно росла у місті,
Тягнулась з під кремезних віт
До неба крізь кленове листя,
Що тінню закривали світ.

XIII

Їй так боліло рік за роком,
Як ці красуні молоді
Із нею поряд – кілька кроків –
Безвинно гинули в біді.
Вони для неї, наче діти –
Коріння рвала підійти,
Та що могла вона зробити?
Можливо, чим
Зарадиш ти?
24.12.10р

Присвячується Ріку Аллену барабанщику хард-рокової групи Def Leppard
I
Дитячі мрії, як тумани:
Десятилітні капітани –
Безстрашні і від щастя п’яні,
Готові в мандри за скарбами.
А Він – замріяний хлопчина, –
Горів і серцем і очима,
Носив давно, немов дитину,
Бажання щире і єдине..

Закоханий в ритмічні звуки,
Він музику – не тільки слухав:
Виделки, ложки брав у руки
І ними цокотів і грюкав.
Каструлі, дошки на паркані
І навіть гул пустої ванни
Будинок слухав кожен день –
Прообраз ритмів і пісень.
Аж ось нарешті мама й тато
На день народження десятий
Здійснили мрію так жадану,
Подарувавши барабани.

Він був щасливий, до нестями:
Пообіцяв перед гостями,
Що скоро стане віртуозом,
А мама – витирала сльози.

За кілька літ – йому п’ятнадцять.
Дорослі вже із ним бояться
Змагатись. Слава йде за ним
Пливе, як на пожежі дим.
Його запрошують до групи,
Що грає рок доволі грубо,
Та не біда, бо це початок:
І півень вироста з курчати.

II
Вони росли, за роком рік,
І слава молодих музик
Вже підкорила всю Європу
Шедеврами важкого року.
Концерти по країнах світу:
Фанати, публіка, софіти,
Реклама, фото і плакати –
Ні відпочити, ні поспати,
Важка робота, не забава –
Триматись на вершині Слави
В її омріяних загравах –
Двадцятирічний, кучерявий,
Предмет дівочих снів і мрій:
Радій, кохайся, шаленій!

III
Уже вечірня сіла зірка
І починалася вечірка,
Бо на порозі Новий рік,
А спізнюватись Він не звик.
Тож мимоволі тиснув газ
І швидкість, осідлавши час,
Крутила вихором колеса,
І нерви різала, як лезом.

Та, раптом, щось пішло не так:
Перед очима чорний птах,
Майнув, поглянувши в обличчя,
Невідворотно і зловіще:
Заліза, майже ціла тонна,
Несла його у мур бетонний –
Холодний і сирий на дотик,
Що вже чекав на повороті.
І радість, що була з ним доти,
Змінилась нападом нудоти.
Скоцюрбилося страхом тіло,
Кермо знервовано тремтіло
Рвонув, звертаючи щосили –
Печально гальма голосили,
Відчувши поблизу біду.
А та назустріч бігла: „Йду!..”

За мить – удар і зойк машини,
Кульбіти, і до неба шини.
Летіли скла льодові бризки,
А майже поряд, зовсім близько –
Дверцята, збоку на землі,
Рука і плоть людська на склі.
Легені, втиснуті в кермо,
Хрипіли:” Ми не помремо?”
А молоде, юначе тіло
Вмирати зовсім не хотіло
І серце відбивало такт
Годинником: тік-так, тік-так...

На щастя – доля захистила:
Швидка летіла, мов на крилах,
В операційній – Новий рік:
Наркоз, халати, лікарі,
Зусилля вивірено-вперті,
Години боротьби зі смертю...

IV
Він ледве що прийшов до тями,
Сумними здавлений вістями.
Хірург промовив діловито:
„Хоч без руки, та буде жити!”

Ця фраза вбивча і коротка.
Немов безжальний вирок року:
„О, ні!
О, ні!!!
Не може бути!
Ні!
Я не вірю!
Добрі люди!
Я без руки не зможу грати!!!
Я б радше – за тюремні грати!
А як же музика, пісні?!
Навіщо це життя мені?!”

А друзі, родичі, фанати
Не знали – що йому сказати...
Юнак, розтрощений і кволий,
Зустрів очима правду голу,
Та стримати себе не в змозі,
Закрив повіки. Горя сльози
Текли по молодих щоках.
Німів спустошений рукав.
У скронях думка, як примара:
„За що?!
За що мені ця кара?!”

Лежав розіп’ятий на ліжку,
Немов понівечена книжка,
З якої вирвали сторінку,
Безглуздо втупившись у стінку.

V
За кілька днів печальну звістку
Сороки розписали світу.
Дзвінки летіли без упину:
„Ви не шукаєте заміну?
Є барабанщик – з фаворитів, –
Готовий хлопця замінити:
Майстерний, з досвідом великим,
Бо ваш, здається, вже каліка?!”

Бідою, майже вбиту групу
Здавило зашморгом до купи –
Для всіх ребром питання стало:
Що їм тепер робити далі?
Луною озивались кроки...
Питання – болісно-жорстоке
І думи сірі, наче миші,
Шкреблися боляче у тиші...

За кілька нелегких годин,
Напившись горя, як води,
Промовив, хтось із них, один:
„Та що ми?!
Друга у біді
Покинемо напризволяще?!”
– Та ні – це не про нас.
Нізащо!”

VI
То ж відмінили всі концерти.
Надія опиралась вперто,
В майбутнє дивлячись сміливо,
Наївно вірила у диво.

Та, якось, схожа на примару,
З’явилася ідея гарна:
А, може, замість рук ногами
Навчитись бити в барабани?
За шанс, на перший погляд дивний,
Вхопились, як за соломину:
Знайшли майстрів, спеціалістів,
Технічних знахідок намисто,
Ідей і винаходів купу –
Оце, скажу Вам друзі, – група!

Отож, раділи, наче діти:
Вони зробили, перші в світі,
Ударну суперустановку
І Він – щасливий грати знову!
Щодня, невтомно, крок за кроком,
Сумлінно, наче на уроках,
Навчався заново. Натомість
Їх поглинала невідомість.

Навряд, чи нам збагнути збоку,
Які важкі ці кілька років:
В буденній боротьбі, роботі,
У сумнівах, сльозах і поті,
До крові зтертих мозолях –
Тернистий хлопцю випав шлях.

VII
Час збігає невблаганно
Всім загоюючи рани.
Сильні, молоді і вперті
Знову разом – на концерті!
Відчайдушні музиканти,
Сповиваючи талантом
Ритми, ноти і октави,
Грають віддано і вправно.
В королівстві дивних звуків
Барабанщик однорукий!..
Хтось помітив гострим оком:
„Глянь!.. Рукав пустує збоку!?

Подив шурхотів по залі:
„Ще такого не бувало!
Чи то фокус, чи то диво?!
Віртуозно і сміливо!”

Кров кипить, гітара плаче,
Однорукий барабанщик
Грає Рок.
Йому по праву
Зал реве і стогне:
”БРАВО!”
28.06.09р.

Рик Аллен (Rick Allen) родился 1-ого ноября 1963-ого года в городе Дронфилде в Великобритании. С самых ранних лет Рик увлекался музыкой, в особенности барабанами. Правда, тогда вместо барабанных палочек Аллен использовал кухонные принадлежности своей матери.
Когда англичанину исполнилось десять лет, он убедил родителей в том, что ему просто необходим инструмент. Тогда же отец и мать приобрели отличную барабанную установку, а Рик пообещал родителям, что непременно вернет половину стоимости барабанов - как только выйдет на должный уровень.
Рик Аллен (Rick Allen) стал учиться играть на барабанах и быстро достиг успехов. Буквально через полгода - после интенсивных занятий - начинающий музыкант начал играть в составе своей первой группы – Smokey Blue. Позже он играл еще в составе нескольких групп, включая такие коллективы, как Rampant и Johnny Kalendar Band.
Когда Рику исполнилось пятнадцать лет, в его жизни наступил переломный момент. Именно в это время Рик начал свою карьеру в составе группы Def Leppard. В 1979-ом году Аллен решил бросить учебу в школе - для того чтобы всецело сосредоточиться на музыкальной карьере.
Приблизительно в тот же период времени коллектив стал давать первые концерты. Один из них прошел в Hammersmith Odeon, где Аллен и его коллеги-музыканты играли в честь шестнадцатого дня рождения Рика.
14-ого марта 1980-ого был записан первый альбом группы Def Leppard. С этого момента Рик Аллен (Rick Allen) и его товарищи по коллективу стали активно гастролировать – сначала по стране, а после – и по миру. 31-ого декабря 1984-ого года произошло трагическое событие в жизни Рика. По пути на новогоднюю вечеринку, музыкант попал в серьезнейшую автомобильную аварию, в результате которой он потерял левую руку. Но группа не бросила в беде своего барабанщика и не возобновляла работу, пока Аллен не придумал специально разработанный комплект ударных, на большинстве которых можно было играть с помощью ног.
Из-за этих событий была задержана запись «Hysteria», которая была наконец выпущена в 1987 году и разошлась 15-миллионным тиражом по всему миру. Этот диск возглавил хит-парады по обе стороны Атлантики.

Несмотря на море трудностей, у Рика все получилось – он не только восстановился физически и морально, но и продолжил музыкальную карьеру в группе.
В настоящее время Рик Аллен (Rick Allen) по-прежнему является барабанщиком Def Leppard.

В глубине души все мужчины хотят быть султанами,
а все женщины – единственными и неповторимыми.

I
Вот и ночка миновала,
Просыпалось утро ало:
“Кто там дрыхнет на боку?
Хватит спать! Ку-ка-ре-ку!”

Я скажу вам без прикрас:
“Жизнь хорошая у нас
И прекрасная семья:
Десять курочек и я.”
Выхожу с утра во двор,
Словно дядька Чёрномор:
“Ну-ка девки, быстро стройся
На поверку под забор.
Буду лично проверять,
Не сбежал ли кто опять –
Я наказываю строго,
Кто вне дома любит спать
И, надеюсь ясно всем:
Кто – султан, а кто – гарем!

Не люблю плохие вести,
Но сегодня – все на месте.
По двору, на этот час,
Есть две новости у нас!
Сразу всех предупреждаю,
Что одна из них плохая!..
И с неё то и начнём:
Мы гостей назавтра ждем!..
И придется нам решать,
Чем их будем угощать?!” –
Все притихли, как одна –
Гробовая тишина...
И заставил многих шок
Тут же сбегать на горшок!
Тут же вспомнился стишок:
“Жить чертовски хорошо!..”

– Но спешу вам дать ответ –
Кур в меню пока что нет,
А вот яйца и омлет
Есть – на завтрак и обед.
А на ужин – будет пицца!..
Но… с грибами, а не птицей.
Соответственно у нас
Для несушек спецзаказ.
Добровольцы – шаг вперёд,
Время, знаете, не ждёт...” –
До моих ушей дошёл
Истерический смешок:
“Ну, ты – Юлий Цезарь Гай,
Нас так больше не пугай!”

II
Я, как вол, пахал полдня,
Мужики поймут меня:
Дрожь в ногах, болит спина –
Десять девок – не одна!
Все они любви хотят,
Но на свой, особый лад:
С первой – ласков будь и нежен,
Обходителен, неспешен;
Со второй – неудержим,
Искромётен, словно джин;
Третья лишь тогда довольна,
Если сделаешь ей больно...
Я к халтуре не привычный
И работаю отлично –
И претензий нет ко мне,
И довольны все вполне.
Так что, не жалея сил,
Всех, «по-полной», ублажил
И прилёг, минут на пять,
Под малиной отдыхать,
Где прохладный ветерок
Обдувал приятно бок.
Так уж принято у нас,
Делу день, потехе час...

Но нежданно, как всегда,
В гости к нам спешит беда:
Над некошеной травой
Вижу чей-то хвост рябой!
Вот те раз! Ну что ж такое?
Нет сегодня мне покоя!
Знают все – незваный гость
Хуже, чем в ботинке гвоздь.
Не иначе как сосед,
Воспитания в нём нет,
Подозрительно ко-кочет –
Соблазнить, наверно, хочет
Из моих – одну из жён, –
Вот бессовестный пижон!

– Ну, держись! Уже лечу.
Ох, тебя я проучу!
Чтоб не портил больше нервы,
Научу тебя манерам.

Что же, драка – это дело!
Бьюсь я жёстко и умело –
С детства в этом искушон:
Всё же – местный чемпион!
Здесь нешуточный отбор,
Кто слабее – под топор:
В суп, а может в холодец –
В общем, песенке конец.
Ну, а если жить охота –
Каждый день, как на работу:
Бег, зарядка, тренировка,
Боевая подготовка.
Будет ждать тебя успех,
Если станешь лучше всех.
Выживает только самый
Сильный, храбрый и упрямый.
Правда, силушка сама
Не поможет без ума.
Чтобы дров не наломать,
Надо ведь и меру знать.

Стали друг напротив друга,
Мышцы взведены упруго.
Приготовившись к прыжку,
Он запел: “Ку-ка-ре-ку!”,–
Силу всю, вложивши в крик.
Я, не медля, в тот же миг
Выпрыгнул и только раз
Клюнул ровно между глаз.
И его бойцовский пыл
Тут же быстренько остыл:
Пыль, поднявши за собой,
Он бежал к себе домой.
Я, как баловень побед,
Кукарекнул гордо в след,
Чтобы знали все вокруг,
Кто здесь истинный Петух.
Тут сомкнулся плотно круг
Из моих родных подруг –
Все моей победе рады.
Слава – вот моя награда!

III

Есть вопросик у меня:
“Дым – не уж-то без огня?!
Сам ли он сюда пришёл,
Или как?..
Нехорошо!..
Я у вас всего один:
Я и муж, и господин.
Не позорьте честь мою,
Или насмерть заклюю!
Кто наставит мне рога,
Наживёт себе врага.
Вам судьба моими быть
И пожизненно любить.
С Вами счастье и беду
Разделю – не подведу!

Чтобы стало жить, как в песне:
Веселей и интересней, –
Проведём в конце недели
Конкурс «Лучшая в постели».
Победительнице приз –
Лично покажу стриптиз,
И подарок от меня –
Секс в любое время дня”.

Охи, ахи: “Неужели?!
Конкурс – то, что мы хотели!
Мы не хуже от людей
И у нас полно идей!”
Самый слёзный сериал
Так бы их не волновал.
И поехало, пошло –
Раскудахталось село...

Двор накрыла мягко тень.
Село солнце, кончен день.
Да и нам пора в кровать –
Завтра раненько вставать.

I
Між зеленими ланами,
Що гойдались, як моря,
Бігла стежка під ногами –
Давня подруга моя.
Розпускався день погожий.
Від села неподалік,
Із красою літа, схоже,
Спілкувався чоловік.

Ми зустрілися на лузі
Біля самої ріки.
Він до мене посміхнувся,
Доторкнувся до руки
Подивився так, неначе
Ми знайомі вже давно.
Я ж його уперше бачу!?
Так буває лиш в кіно!

Посміхнулась, зашарілась,
Опустивши очі вниз,
Серце радісно тремтіло,
Стало млосно, аж до сліз:
Молода, руде волосся
І веснянки на лиці –
Чи насправді, чи здалося, –
Посміхались до усіх.

Симпатичний і пригожий –
Погляд ніжний і п’янкий:
„Не підкажеш, де я можу
Назбирати васильків?”
Якось затишно і ніжно.
Стало поряд з ним мені.
Ми пливли по травах пішки –
Щастя звало в далині.

Через пагорби і поле
Забрели далеко в ліс.
Там така краса навколо,
Хоч куди не озирнись.
Оберемок різних квітів
Розстеливши на траві,
Обхопили, наче діти
Свіжі пахощі живі.

Веселились, розмовляли
І незчулися коли
Геть за обрій сонце впало,
Мов зірвалося з гори.
Розвели багаття. Разом
Сіли ближче, обнялись.
Серце билось без наказу
Все сильніше і сильніш.

Доторкнулись теплі губи,
Повні пристрасті і мрій.
Я відчула: ось мій любий,
Неповторний, милий МІЙ!
А вогонь усе сильніше
Дико кидав язики.
Єдність тіл будила тишу,
Гнала тіні навтьоки.

У танку первісно-дикім
Біснувалися тіла:
Ніжну пристрасть чоловіку.
У натхненні віддала.
Зорі товпились навшпиньки,
Щоб засвідчити про те,
Що віднині і навіки
Народилося святе
Почуття, давно жадане
І оспіване в віках:
Щире, як дитя, кохання,
В ніжних, люблячих руках.

II

- „Ті-лі-лінь” – і танго ночі
Звук мобільного урвав.
Голос збуджений жіночий
Роздратовані слова
Розкидав, немов огризки:
Гострі, болісні і злі, –
А вогонь, доївши тріску,
Задихався у золі.

Мій коханий неохоче
Слухав, морщився, мовчав:
Мов – „не знаю, що тороче!”
Та, отримавши „ляща”,
Не стерпів: нервово звівся,
Кинув здавлене: „Прощай!”
І пірнув у пащу лісу –
Зник безслідно у кущах.

Я – загублена у квітах
Серед зім’ятих листів, –
Геть не знала що робити:
Де і як себе знайти?!

Рідні: матінко і тато, –
Як мені бракує Вас!
Певно вже пішли шукати
Ви мене у пізній час...
Як на іспиті – забула,
Що казали Ви мені,
Бо кохання розум здуло,
Наче листя восени.

Ніч стояла на узліссі
Серед жаху і пітьми.
Поглядав на мене з висі
Місяць, вражено-сумний.
Навкруги дерева-люди
Обступили мовчазні
І підступний страх у груди,
Наче змій, заповз мені.
Тінь холодна й волохата
Наближалась з темноти!
То куди ж мені тікати
І стежинку де знайти?

Я побігла без дороги,
Без надії – навмання,
А гілля хапало ноги.
Наче зграя бісенят:
Улюлюкали, скавчали, –
Надоїдливі і злі, –
Били різками, бичами
Виростали із землі.

Я гіркі ковтала сльози
І знесилена украй,
Далі йти уже не в змозі,
Зупинилась: ” Нехай
Тут моє життя скінчиться,
Бо не маю більше сил.
Я ж людина – не вовчиця.
Не для мене ці ліси.”

Сіла, притуливши спину,
До кремезного дубка,
Обняла свої коліна –
Холод гнувся по боках.
Втомлені закрила очі,
Щоб забутися у сні:
Я нічого вже не хочу –
Досить цих пригод мені!

Ніч повзла у півдрімоті:
Запитання і думки
В’язли, ніби у болоті
І давили на виски.
Слів нав’язливі химери
Допікали, як на зло,
І мої тріпали нерви,
Доки небо розсвіло.

III

Ледь відкрила спухлі вії:
Прокидався мляво ліс,
Сови сонні, як повії,
Поглядали тупо вниз.
Небо одягалось в синє
І легенький Вітерець
Ніс освідчення пташині
До закоханих сердець.

Мов юнак простоволосий
Вився поряд сяк і так:
То метеликів приносив,
То травою лоскотав –
Чи мене розвеселити,
Чи розважити хотів.
- Ти - неначе горем бита?
- Я, куди – не знаю йти!
- Загубилась?
- Заблукала.
Це чужий для мене ліс.
- Я вже тут живу чимало.
Йди за мною – не журись!

Обійняв мене за спину,
І волосся розтріпав,
Підхопивши з рук хустину.
Та, ковзнувши об рукав,
Полетіла між кущами,
Між дерев, гілок і пнів,
Ніби звала: ”Йди за нами” –
Шлях торуючи мені.

Я побігла переліском
Понад яром десь униз.
Клаптик неба синім блиском
Пробивався через ліс:
Ближче, ближче, аж допоки,
Ніби хто віддав наказ,
Всі дерева – в різні боки
Розійшлись, пустивши нас.

Я завмерла: рідні луки
Понад річкою шумлять,
Очерет, піднявши руки,
Привітався іздаля,
Верболіз розхристав коси
На потріскане чоло
І летить лелека босий
В рідне заспане село.

Обнялися з Вітром:” Друже,
У годину нелегку
Ти до мене не байдужим
Був. Ну, досить – не дуркуй.
Я скучати буду. Дуже!”
Він потерся об щоку...

- Подивись – моя стежина!
- Маєш далі нею йти?
- Так... Ти - Вітер. Я – людина...
Ну – до зустрічі...
- Щасти!..