ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.01
17:52
Червоними слізьми країна плаче,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
2024.05.01
17:10
Будь такою, яка ти нині є.
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
2024.05.01
12:38
Не говори мені про те,
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
2024.05.01
10:27
«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
2024.05.01
08:57
Вранішні роси - цнотливості роси
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
2024.05.01
05:52
Небо грайливими хмарами
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
2024.05.01
05:27
Усе чіткіше кожен крок
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
2024.05.01
05:24
На білий сніг стікає з ліхтарів
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
2024.04.30
09:00
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
2024.04.30
06:01
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
2020.02.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Христенко (1958) /
Поеми
МАЙЖЕ ВИГАДАНА ІСТОРІЯ Поема - казка
Контекст : ЙОМУ Варвара Черезова
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
МАЙЖЕ ВИГАДАНА ІСТОРІЯ Поема - казка
I
Між зеленими ланами,
Що гойдались, як моря,
Бігла стежка під ногами –
Давня подруга моя.
Розпускався день погожий.
Від села неподалік,
Із красою літа, схоже,
Спілкувався чоловік.
Ми зустрілися на лузі
Біля самої ріки.
Він до мене посміхнувся,
Доторкнувся до руки
Подивився так, неначе
Ми знайомі вже давно.
Я ж його уперше бачу!?
Так буває лиш в кіно!
Посміхнулась, зашарілась,
Опустивши очі вниз,
Серце радісно тремтіло,
Стало млосно, аж до сліз:
Молода, руде волосся
І веснянки на лиці –
Чи насправді, чи здалося, –
Посміхались до усіх.
Симпатичний і пригожий –
Погляд ніжний і п’янкий:
„Не підкажеш, де я можу
Назбирати васильків?”
Якось затишно і ніжно.
Стало поряд з ним мені.
Ми пливли по травах пішки –
Щастя звало в далині.
Через пагорби і поле
Забрели далеко в ліс.
Там така краса навколо,
Хоч куди не озирнись.
Оберемок різних квітів
Розстеливши на траві,
Обхопили, наче діти
Свіжі пахощі живі.
Веселились, розмовляли
І незчулися коли
Геть за обрій сонце впало,
Мов зірвалося з гори.
Розвели багаття. Разом
Сіли ближче, обнялись.
Серце билось без наказу
Все сильніше і сильніш.
Доторкнулись теплі губи,
Повні пристрасті і мрій.
Я відчула: ось мій любий,
Неповторний, милий МІЙ!
А вогонь усе сильніше
Дико кидав язики.
Єдність тіл будила тишу,
Гнала тіні навтьоки.
У танку первісно-дикім
Біснувалися тіла:
Ніжну пристрасть чоловіку.
У натхненні віддала.
Зорі товпились навшпиньки,
Щоб засвідчити про те,
Що віднині і навіки
Народилося святе
Почуття, давно жадане
І оспіване в віках:
Щире, як дитя, кохання,
В ніжних, люблячих руках.
II
- „Ті-лі-лінь” – і танго ночі
Звук мобільного урвав.
Голос збуджений жіночий
Роздратовані слова
Розкидав, немов огризки:
Гострі, болісні і злі, –
А вогонь, доївши тріску,
Задихався у золі.
Мій коханий неохоче
Слухав, морщився, мовчав:
Мов – „не знаю, що тороче!”
Та, отримавши „ляща”,
Не стерпів: нервово звівся,
Кинув здавлене: „Прощай!”
І пірнув у пащу лісу –
Зник безслідно у кущах.
Я – загублена у квітах
Серед зім’ятих листів, –
Геть не знала що робити:
Де і як себе знайти?!
Рідні: матінко і тато, –
Як мені бракує Вас!
Певно вже пішли шукати
Ви мене у пізній час...
Як на іспиті – забула,
Що казали Ви мені,
Бо кохання розум здуло,
Наче листя восени.
Ніч стояла на узліссі
Серед жаху і пітьми.
Поглядав на мене з висі
Місяць, вражено-сумний.
Навкруги дерева-люди
Обступили мовчазні
І підступний страх у груди,
Наче змій, заповз мені.
Тінь холодна й волохата
Наближалась з темноти!
То куди ж мені тікати
І стежинку де знайти?
Я побігла без дороги,
Без надії – навмання,
А гілля хапало ноги.
Наче зграя бісенят:
Улюлюкали, скавчали, –
Надоїдливі і злі, –
Били різками, бичами
Виростали із землі.
Я гіркі ковтала сльози
І знесилена украй,
Далі йти уже не в змозі,
Зупинилась: ” Нехай
Тут моє життя скінчиться,
Бо не маю більше сил.
Я ж людина – не вовчиця.
Не для мене ці ліси.”
Сіла, притуливши спину,
До кремезного дубка,
Обняла свої коліна –
Холод гнувся по боках.
Втомлені закрила очі,
Щоб забутися у сні:
Я нічого вже не хочу –
Досить цих пригод мені!
Ніч повзла у півдрімоті:
Запитання і думки
В’язли, ніби у болоті
І давили на виски.
Слів нав’язливі химери
Допікали, як на зло,
І мої тріпали нерви,
Доки небо розсвіло.
III
Ледь відкрила спухлі вії:
Прокидався мляво ліс,
Сови сонні, як повії,
Поглядали тупо вниз.
Небо одягалось в синє
І легенький Вітерець
Ніс освідчення пташині
До закоханих сердець.
Мов юнак простоволосий
Вився поряд сяк і так:
То метеликів приносив,
То травою лоскотав –
Чи мене розвеселити,
Чи розважити хотів.
- Ти - неначе горем бита?
- Я, куди – не знаю йти!
- Загубилась?
- Заблукала.
Це чужий для мене ліс.
- Я вже тут живу чимало.
Йди за мною – не журись!
Обійняв мене за спину,
І волосся розтріпав,
Підхопивши з рук хустину.
Та, ковзнувши об рукав,
Полетіла між кущами,
Між дерев, гілок і пнів,
Ніби звала: ”Йди за нами” –
Шлях торуючи мені.
Я побігла переліском
Понад яром десь униз.
Клаптик неба синім блиском
Пробивався через ліс:
Ближче, ближче, аж допоки,
Ніби хто віддав наказ,
Всі дерева – в різні боки
Розійшлись, пустивши нас.
Я завмерла: рідні луки
Понад річкою шумлять,
Очерет, піднявши руки,
Привітався іздаля,
Верболіз розхристав коси
На потріскане чоло
І летить лелека босий
В рідне заспане село.
Обнялися з Вітром:” Друже,
У годину нелегку
Ти до мене не байдужим
Був. Ну, досить – не дуркуй.
Я скучати буду. Дуже!”
Він потерся об щоку...
- Подивись – моя стежина!
- Маєш далі нею йти?
- Так... Ти - Вітер. Я – людина...
Ну – до зустрічі...
- Щасти!..
Між зеленими ланами,
Що гойдались, як моря,
Бігла стежка під ногами –
Давня подруга моя.
Розпускався день погожий.
Від села неподалік,
Із красою літа, схоже,
Спілкувався чоловік.
Ми зустрілися на лузі
Біля самої ріки.
Він до мене посміхнувся,
Доторкнувся до руки
Подивився так, неначе
Ми знайомі вже давно.
Я ж його уперше бачу!?
Так буває лиш в кіно!
Посміхнулась, зашарілась,
Опустивши очі вниз,
Серце радісно тремтіло,
Стало млосно, аж до сліз:
Молода, руде волосся
І веснянки на лиці –
Чи насправді, чи здалося, –
Посміхались до усіх.
Симпатичний і пригожий –
Погляд ніжний і п’янкий:
„Не підкажеш, де я можу
Назбирати васильків?”
Якось затишно і ніжно.
Стало поряд з ним мені.
Ми пливли по травах пішки –
Щастя звало в далині.
Через пагорби і поле
Забрели далеко в ліс.
Там така краса навколо,
Хоч куди не озирнись.
Оберемок різних квітів
Розстеливши на траві,
Обхопили, наче діти
Свіжі пахощі живі.
Веселились, розмовляли
І незчулися коли
Геть за обрій сонце впало,
Мов зірвалося з гори.
Розвели багаття. Разом
Сіли ближче, обнялись.
Серце билось без наказу
Все сильніше і сильніш.
Доторкнулись теплі губи,
Повні пристрасті і мрій.
Я відчула: ось мій любий,
Неповторний, милий МІЙ!
А вогонь усе сильніше
Дико кидав язики.
Єдність тіл будила тишу,
Гнала тіні навтьоки.
У танку первісно-дикім
Біснувалися тіла:
Ніжну пристрасть чоловіку.
У натхненні віддала.
Зорі товпились навшпиньки,
Щоб засвідчити про те,
Що віднині і навіки
Народилося святе
Почуття, давно жадане
І оспіване в віках:
Щире, як дитя, кохання,
В ніжних, люблячих руках.
II
- „Ті-лі-лінь” – і танго ночі
Звук мобільного урвав.
Голос збуджений жіночий
Роздратовані слова
Розкидав, немов огризки:
Гострі, болісні і злі, –
А вогонь, доївши тріску,
Задихався у золі.
Мій коханий неохоче
Слухав, морщився, мовчав:
Мов – „не знаю, що тороче!”
Та, отримавши „ляща”,
Не стерпів: нервово звівся,
Кинув здавлене: „Прощай!”
І пірнув у пащу лісу –
Зник безслідно у кущах.
Я – загублена у квітах
Серед зім’ятих листів, –
Геть не знала що робити:
Де і як себе знайти?!
Рідні: матінко і тато, –
Як мені бракує Вас!
Певно вже пішли шукати
Ви мене у пізній час...
Як на іспиті – забула,
Що казали Ви мені,
Бо кохання розум здуло,
Наче листя восени.
Ніч стояла на узліссі
Серед жаху і пітьми.
Поглядав на мене з висі
Місяць, вражено-сумний.
Навкруги дерева-люди
Обступили мовчазні
І підступний страх у груди,
Наче змій, заповз мені.
Тінь холодна й волохата
Наближалась з темноти!
То куди ж мені тікати
І стежинку де знайти?
Я побігла без дороги,
Без надії – навмання,
А гілля хапало ноги.
Наче зграя бісенят:
Улюлюкали, скавчали, –
Надоїдливі і злі, –
Били різками, бичами
Виростали із землі.
Я гіркі ковтала сльози
І знесилена украй,
Далі йти уже не в змозі,
Зупинилась: ” Нехай
Тут моє життя скінчиться,
Бо не маю більше сил.
Я ж людина – не вовчиця.
Не для мене ці ліси.”
Сіла, притуливши спину,
До кремезного дубка,
Обняла свої коліна –
Холод гнувся по боках.
Втомлені закрила очі,
Щоб забутися у сні:
Я нічого вже не хочу –
Досить цих пригод мені!
Ніч повзла у півдрімоті:
Запитання і думки
В’язли, ніби у болоті
І давили на виски.
Слів нав’язливі химери
Допікали, як на зло,
І мої тріпали нерви,
Доки небо розсвіло.
III
Ледь відкрила спухлі вії:
Прокидався мляво ліс,
Сови сонні, як повії,
Поглядали тупо вниз.
Небо одягалось в синє
І легенький Вітерець
Ніс освідчення пташині
До закоханих сердець.
Мов юнак простоволосий
Вився поряд сяк і так:
То метеликів приносив,
То травою лоскотав –
Чи мене розвеселити,
Чи розважити хотів.
- Ти - неначе горем бита?
- Я, куди – не знаю йти!
- Загубилась?
- Заблукала.
Це чужий для мене ліс.
- Я вже тут живу чимало.
Йди за мною – не журись!
Обійняв мене за спину,
І волосся розтріпав,
Підхопивши з рук хустину.
Та, ковзнувши об рукав,
Полетіла між кущами,
Між дерев, гілок і пнів,
Ніби звала: ”Йди за нами” –
Шлях торуючи мені.
Я побігла переліском
Понад яром десь униз.
Клаптик неба синім блиском
Пробивався через ліс:
Ближче, ближче, аж допоки,
Ніби хто віддав наказ,
Всі дерева – в різні боки
Розійшлись, пустивши нас.
Я завмерла: рідні луки
Понад річкою шумлять,
Очерет, піднявши руки,
Привітався іздаля,
Верболіз розхристав коси
На потріскане чоло
І летить лелека босий
В рідне заспане село.
Обнялися з Вітром:” Друже,
У годину нелегку
Ти до мене не байдужим
Був. Ну, досить – не дуркуй.
Я скучати буду. Дуже!”
Він потерся об щоку...
- Подивись – моя стежина!
- Маєш далі нею йти?
- Так... Ти - Вітер. Я – людина...
Ну – до зустрічі...
- Щасти!..
Контекст : ЙОМУ Варвара Черезова
Найвища оцінка | Владислав Молодід | 6 | Любитель поезії / Любитель поезії |
Найнижча оцінка | Патара Бачія | 5.5 | Любитель поезії / Любитель поезії |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію