Зайченя читає книжку
Про кицюню й сіру мишку:

"Сурхотіла в нірці миска,
Налякала миску кіска..."

-Зачекай, - сміється Віта, -
Бо не можу зрозуміти:

Що, скажи, русявій кісці
Знадобилося у мисці?

- І чого злякалась миска? -
Дивувалася Лариска.

- Ох-ох-ох, - зайча зітхає, -
Сепеляю, - шепеляє ...

Намагається малюк
Вимовляти прикрий звук:

- С-с-сапка, с-с-суба, с-с-пак, гуш-ш-шак!
Знову щось пішло не так...

Вчать зайчатко дружні діти
І писати, й говорити:

- Леся кіСку заплітає,
МиШка кіШку обминає,

А у миСку Васі й Саші
Насипає мама каШі .

Зайченятко мовить Васі:
- І мені насипте касі... :)

Чи серце бажає змін,
Чи спогад у ньому втих?
Ліщинові хмари. Дзвін-н-н-
-небесний у хмарах тих.

Ліщина свій дощ пряде,
Собі та мені - навпіл.
Поблискують де-не-де
Ліхтарики сонних бджіл,

Парчеві нитки бруньок
І крон золота кужіль.
Дорога. Узбіччя. Крок.
Іще один. Вузлик. Біль...

А прядка шумить. І де
Мій березень, мій Тесей?
Ліщина свій дощ пряде.
Ліщина його спасе.

Обвітрені хмари чи
Захмарені куполи?
Не можеш прийти - дощи.
Не можеш знайти - боли...

2018

Наступила пе-ре-ко-ти-осінь -
Вже не літо, ще не холоди.
...Баба Ганна птиці сипле просо:
- Ціпу-ціпу, а біжіть сюди!..

Доцвіло пополудні край хати
Сонце поміж соняхів руде.
Погубила грушечка чубата
Зозулясте листя де-не-де.

Наче півень, кетяг на калині, -
Гребінець заломлений набік:
"Хто сказав, що дні надходять зимні?
Хто боїться стужі? Ку-ку-рік!"

2017

Аншлаг. Завіси хмар поволі піднялись.
Хотілось див і нам, і публіці веселій.
На сцені луговій з"явився танцюрист,
Прославлений актор - метелик Пташ Метелій.

Токката Моріа. Яка правдива гра!
Джмеля віолончель і скрипки стоголосі.
Метелиця чуттів. Метелику, пора.
Акторське ремесло - обманювати осінь.

Миттєвості дощів ускладнили пасаж,
І ти одна із них - окрилена комаха,
Краплина, лицедій, актор Метелій Пташ,
Який у цім житті так і не бачив птаха.

Відкрився у тобі нежданий Божий дар,
Та крильця літніх мрій чогось занадто кволі.
Стрімкий коловорот: ілюзії, нектар,
Фермати, фуете, дієзи та бемолі...

Фінальні "ох" і "ах".
Метелик - синій птах -
Упав на береги осінньої пустелі.
"У глибині душі
Метелики - пташі", -
Напевно, так сказав останній пташ - Метелій.

2017

Ще бавиться у хованки оса
Між сторінками жовтої кульбабки,
Де першокласник-вересень писав
Кумедний вірш. І не поставив крапки.

Стебло тримає квіти у руці,
А цвіркуни стару лагодять скрипку.
І тільки всюдисущі горобці
Склювали серце - сонця теплу скибку.

Кришки дрібні струшу із підвіконь
Й одну сльозу, по-літньому гарячу.
І цвіт, і гілку - бачу все, либонь.
Лиш осені, лиш осені не бачу...

2017

То не гріх, не перелюб, то просто осяяні хвилі
Чи призахідні пера усіх відчайдушних доріг,
Де немає хрестів, а малесенький хрестик натільний -
То хрещатий барвінок, що янгол квітневий зберіг.
Закінчилися весни. Та знову - по колу - початок,
Переродження сонця і щойно відкриті світи.
Неймовірно. Безхмарно. Прощатися - значить прощати
Ще задовго до того, як звично попросять: "Прости..."
Так латаття цвіте, випускаючи вірш на поверхню.
Осягнути глибини - це згодом озвучити вись
І на себе, колишніх, дивитися зверху не зверхньо,
І солодкою пам"яттю литись у наше "колись",
Де, узявши човни і по парі промовистих речень,
Ми назавжди залишили землі німої орди.
Поміж нас не було ані зрад, ані болю, ні зречень,
Лиш велика Любов - первородна стихія води.
Там і досі птахи, що давно захлинулись на суші,
В"ють коралові гнізда. Над ними співає вода.
Достигає вона, золотава, як Богові груші,
Бо на яблуні райській не можна зачати гнізда.

2017

- Що ти бачиш, далекий Боже?
З ким окрайця пісного ділиш?
Чи на аркуші світу пишеш?
Біле ж...

Може, чуєш, правдивий Боже,
Як спадає довічна тиша
На садки у димах півоній
І вишень?

Достигає у мушлі ока
Мого суму бліда перлина.
Що ти бачиш, питаю? - Море.
Піна...

2017

Як неводи - проміння золоте.
Кого любов у неводи зловила?
Край озера магнолія цвіте -
Кораблик паперовий без вітрила.

Води не ранять гострі скалки дня.
Вода не зберігає кіл і колій.
Пливу собі крізь вечір навмання.
Довкола - тиша й човники магнолій.

...Раптовий дощ, рубнувши із плеча,
Жбурнув униз розквітле і прекрасне.
Любов - то серце. Серце - то свіча:
Повіє вітер, - і вона погасне...

2017

Як густішає серпень!.. Все ближче йому до небес.
Вицвітають під сонцем чаїних життів гобелени.
Мій покинутий берег - кудлатий і відданий пес -
Пильно дивиться в очі. Невже він чекає на мене?

Знов у воду заходить, пливе, повертає назад.
О повітря ламається голос його хрипкуватий.
Хмаровиння гніздиться. Ще трохи - і літня гроза
Буде пір"я губити і голови буйні клювати.

А потому затихне. І казці настане кінець.
Напишу собі другу - як осінь за літом полює
Та загострює серпень човна, мов простий олівець,
І малює-стирає-малює-стирає-малює...

2017

Весняні діти - хлопчики-мізинчики -
Розбіглися, пустуючи, гайком.
Колисочкою пахнуть їх корінчики,
А губенята пахнуть молоком.

Їм байдуже, що дні якісь несонячні
І байдуже до розкоші, прикрас.
Цілую теплі пальчики й долонечки.
Дивлюсь на них. А думаю про нас...

Те, що було колись, не має значення.
А є стеблина, квітка і бджола,
Яка весни по-справжньому й не бачила,
Та вже за неї душу віддала.

2017

Півсвіту січень хугою завісив,
Насунув хуги аж до самих брів.
Прийшла зима навшпинячки до лісу,
А ліс у зиму вже давно забрів.

Вогонь і дим погойдуються в риму.
В колибі тихо, сонно. Ми самі.
Ходили в ліс - потрапили у зиму.
І як тепер нам жити в тій зимі?

А сніг летить. А ліс зимі туркоче,
Пригрівши в серці пташку молоду:
- Чи підеш ти зі мною світ за очі?
- У світ за очі? Звісно, я піду.

А ти? - І я... А знаєш?.. А коли б ми!..
Примарне щастя. Човник берести.
Спинилась хуга. Стала край колиби.
Куди ж у тому човнику плисти?..

берестà - діалект. - кора

2016

Пішов би дощ, та небо ще холодне.
Від райських брам загублено ключі.
Не кожне серце виплакатись годне
На першому зустрічному плечі.

Не кожна зрада - блискавка червона.
Не завше в поміч другова рука.
... Весна прийшла - дитина безборонна.
Ніхто не знав, що вирветься така

З її грудей спокуси хвиля тепла,
Аж зупинився вражений Господь.
Таємні двері, що ведуть до пекла,
Ніколи не зачинено. Заходь...

2017

Пора дощів - дзвінка і многолика.
Дощі, насправді, - тільки півбіди.
...Награлася лататтям качка дика,
Ледь-ледь торкнувши крилами води.

Тут гнізда в"ють потомлені чужинці.
А ти, оливо, чом прийшла сюди?..
Човни пливуть у вирій поодинці.
Із вирію вертають холоди.

А дика осінь губить пір"я гливе.
І мерехтить забута, нічия,
Маленька мушля в неводі оливи,
Мов lacrima. Мов lucciola. Мов я...

2016

lacrima (лакріма - італ.) - сльоза
lucciola (луччола - італ.) - світляк

Вона собі стоїть, а тиша йде у тишу.
Що ближче до тепла - строкатіший гарем.
Що ближче до зими, то світиться ясніше
Замріяна хурма - усміхнена хюррем.

Ще сни її дзвінкі, та спогади загусли,
Як гусне мед старий - світи чи не світи.
Не хочеться хюррем, щоб чорно-білі бусли
Зажурених беріз летіли у світи...

Тримаються землі (а осінь - вище й вище)
Розгублені слова - достоту, наче ми.
І вже нема вогню над жовтим попелищем,
Лише горять сонцЯ невільниці-хурми.

Є речення дощу питальні чи окличні,
Є речники вітрів і підсвідомий трем.
А сонячні серця такі недовговічні,
Як і твої, хурмо. Як і твоє, хюррем...

2016

Спитаюся: художнику сумний,
Кому свої присвячуєш картини,
Акриловими фарбами зими
Вибілюючи листя тополине,

Крило Ікара, вільхи п'яструки
І вечір цей, і кров його лілову?
А зимно-о-о-ох! - аж падають зірки.
А тихо як,- аж відбирає мову.

Кипить ворон розріджена смола
Між світлими вербовими серцями.
Колись і я сердечніша була...
Мовчить, як ти, і ходить манівцями

Старий Дедал, зіщулений увесь.
Летять у вирій всі його провини
І гублять із кленових піднебесь
Великі, ледь опалені пір'їни.

2016

Прощай, тепло. Скінчилась казка нині.
Мережки літа складено у скрині.
Смугасте листя, мов тільця осині
Зненацька обезжалені, летить
Згори униз, а потім знизу - вгору.
Лише пощо танок нам цей, amore,
Ці небеса і їхнє сонце хворе,
Що час від часу кашляє і спить?

А тільки прокидається, усоте
Свій ласий погляд кидає на соти.
- Чи є в них мед? - Немає меду, що ти...
Меди осині - лиш сльота гірка.
- Котра година зараз? - Пів на синю.
А бал почнеться в десять на осінню.
І - раз, два, три! - на талію осину
Грайливо ляже променя рука.

Дзиґар проб'є опівночі, amore.
А потім будуть злив дзвінкі докори.
Впадатиме у пожовтіле море
Струмочком недописаним ота
Осина осінь чи осіння туга,
А, може, двійко їх - і перша, й друга.
І, може, закінчиться чорна смуга.
І, може, розпочнеться золота...

2016

Яблуня листя ткала
Ще із весни, давно.
Гілочка п"ятипала
Стукала у вікно.
Яблуко зачиналось -
Повня із-за гори.
От і кінець, здавалось.
Тобто, початок гри.
Муляв разок намиста
І пустоцвіт зозуль.
Яблуне темнолиста,
Кожну твою сльозу
Пересмакують люде -
Всякий на власний лад.
...А пам"ятаєш, любий,
Наш яблуневий сад?
Стежка зміїлась. Тихли
Янгольські голоси.
Яблука недостиглі
Поспіхом Бог трусив, -

Милував. Божа звичка!..
Плід колихала дичка.

Чумацьким Шляхом котиться гарба.
Як цвіркуни, скриплять її колеса.
Сльозини бджіл під віями кульбаб
Видзвонюють. Закохані у плесо

Божки латаття, кладочка оця,
Сліди човна, загубленого в Леті.
Усе життя - стебло о трьох серцях:
Одне - твоє, одне - моє. А третє?..

2016

Таке учора сталося, хоч плач:
Згубило ненароком сонце м'яч.
Спочатку покотився він ускач
На кладочку хитку, піддавши ходу.
За кладкою старезний дід-вівчар
В кошари заганяв отари хмар,
А хмари утікали із кошар,
І м'яч утік - беркицьнувся у воду.
Й поплив собі, блискучий, мов линок,
Повз очерет, лататтячка вінок,
Де комарі збираються в танок,
У ліс, в якому блуд за носа водить,
Далеко від людей та їх осель,
Там, де Макар своїх телят пасе.
Ніхто йому обіду не несе,
Бо, окрім нього, хто по хащі ходить?..
... Пограюся із сонцем у квача.
А там, гляди, Макар віддасть м'яча :))

То не весна. То - хлопчик-Прометей.
Він осяває ніч вогнями рути
І мій поріг. Не думаю про те,
Чого, на жаль, не можна повернути.

Яка спокуса - вірити словам,
Коли вони, як цвіт, білоголові.
Колись і я любов усю віддам.
Та стільки у мені її, любові!..

Посадиш ти у неї в головах
Зелену ватру юної калини.
І згубить щастя - перелітній птах-
Перо своє, не схоже на орлине.

2015

Приблудили соняхи в город,
Посхиляли голови гривасті.
Чи втомили пошуки пригод,
Чи казки, настояні на щасті?

Ніч пили - напитись не могли,
Брали із лякливої долоні
Житні крихти літньої імли
Соняхи, сп'янілі від безсоння.

Натрусили пороху із грив
На Шляху Чумацькому, й потому
Хтось із них підкову загубив
У моєму небі молодому.

2015

У дощ зайду, у дзвін його журби,
У дзеркала прелюдій та елегій,
Де первоцвіти і пташиний легіт
Гірчать весною, мов кора верби,

Де щастя наше схоже на полин,
М"який полин, безвусий, зовсім юний,
Де світлотіні райдужних краплин
Тихцем торкають струни світлосуму:

Вода - верба - вода - верба - вода...
Весна - як Бог - завжди приходить звище.
А я в руках її - вербовий свищик,
Що ненароком випав із гнізда.

2015

Ці ночі, ці дні та ночі...
Оракул тікає пріч:
Здавалося, день пророчив,
Насправді - двоїсту ніч.

Великі зіниці страху -
Дві повні. А вість - одна,
Пекуча. На місці плахи
Оперюється сосна

І вчить за образи кровні
Платити лише добром,
Й розписує чорні повні
Зеленим своїм пером...

2015

Неозоре опілля. Незорана ця безпритульність,
Де, крім болю і вітру, нічого тепер не росте.
Руйнували ординці гніздо золотої зозулі,
Та нікого у ньому, крім степу - один лише степ.

Як порвало тятиви, загасли жарини мелодій,
І від холоду сонця зіщулився звір-людолов,
Із розбитих сердець почорнілих тюльпанових лодій
Полилася у ранок блакитна застуджена кров.

І торкалися неба кургани, у ній затонулі,
Та високий полин, що навіки в курганах почив.
Повертались додому сини золотої зозулі.
Повернувшись додому, кували й кували мечі...

2014

Хароне, як перепливти
Нікчемні оди псевдодрузів?
Слова - ціанисті меди
Самоотруєних ілюзій.

Яскравогаснучий болід
Паде впотьмах на власну плаху -
Солоний сміх, пекучий лід,
Підшкірний змій нічного страху,

Папірус болю, синій птах...
Сліди човна ведуть на берег.
У Прозерпіниних садах
Небавно стигнуть вірші-бери.

Хароне, як переплисти
Залежність рим і пломінь вічний?
... А на уламках берестин
Гойднеться місяць потойбічно,

Розгубить золото підков
Червоногривий привид літа, -
І обезболено любов.
Чи обезволено. Чи вбито..

2014

А у мене було із дитинством побачення.
Я просила у нього, малого, пробачення
За розтрачене сонечко, зламану гілочку,
Недослухану казку і злякану білочку,
За матусині зморщечки, дощик непроханий,
За промінчик обірваний, ранок сполоханий,
За усе, що згадала і все, що забулося...
Я до нього іздалеку знов повернулася.
Я надіялась: встигнеться. Я не знала, що втратила.
Причаївся бузок за старенькою хатою.
Між зеленого листя - із сонця мережечка.
До землі притулилась загублена стежечка.
Вже не хлипає серце - збентежено стишилось:
Тут, у цьому садку, найдорожче залишилось.
... А у мене було із дитинством побачення.
Я просила у нього, малого, пробачення.
А із яблунь прив'ялі пелюсточки капали.
Ми стояли з дитинством, обнявшись, і плакали...

1993

Скінчилось літо, наче й не бувало.
Пора іти.
- Іди, якщо пора.
... А осінь вже стоїть під ясенами -
Суперниця із гарними ногами,
Вродлива ще, ще зовсім не стара
І дивиться на тебе радо-радо,
Хоч погляд той давно дощем пропах.
І напівстерта смужечка помади
Жевріє терпко на її устах.

1996

Колись давно, як ми були удвох,
Жили дуби у лісі темнолиці.
А поміж них дідусь на ймення Ох
Збирав у козуб ягоди-сумниці.

Бо стільки їх вродило, скільки сліз.
А скільки сліз - то стільки й дум осінніх.
Птахи багряні падали на ліс.
Руді біси рубали голоси їх.

Та квітнув день усупереч біді,
І пахнув димом дикий кущик м"яти.
Старому уклонились ми тоді:
" Дозвольте й нам сумниць покуштувати".

Нагримав дід: "Немудрі дітваки!
Ідіть собі, вишукуйте опеньки.
Сумниць не дам, - то ягоди гіркі.
А ви іще занадто молоденькі".

Сказав отак - і зник у хащі Ох,
Ласкавий погляд кинувши на мене.
Руді біси витоптували мох,
Та миготів кашкет його зелений.

Дубові дзвони стишено гули.
Біси руді місили жовту глину.
Ми так і не збагнули, хто й коли
На стежці нашій кошик перекинув...

2014

Скрадаються сутінки. Наміри їхні темніють.
Обачні felini лишають сліди на воді.
Та ближче до півночі гусне вода, як олія,
І кігті фелінів од неї - брунатно-руді.

Сміється Діана. Вклякає навколішки Туллій.
Стріла орхідеї свої пустоцвіти рече.
І пахне повітря сльозами німої косулі,
І пахне мускатом безбожно красиве плече.

Призахідний промінь у кучері озера Гарди
Востаннє занурив обличчя своє осяйне...
О, вечоре дикий, приборканий мій леопарде,
Лиш сонце сховається, знаю, ти зрадиш мене.

2014

Морозом дихало. А ми
В житті своєму не стрічали
Такої сніжної зими,
Такої ніжної печалі.
Тоді півсвіта замело,
Зрівняло прірви і узвишшя,
Та зігрівало нас тепло
Ще ненародженого вірша.

Сніжила Пісня із Пісень
У душу скрипчину відталу.
Чи зорі падали удень?
Чи то опівночі світало?
У грудях билися вони -
Акорди слів невідзвучалі:
Мої - печальної зими,
Твої - зимової печалі.

А сніг світився і світив,
Та колір неба - незабутній.
У тебе - я, у мене - ти.
Чого бентежити майбутнє?
Бо перша квітка сивини -
Ще таємниця нерозкрита.
Під серцем ніжної зими -
Лі -
- то...

2014

Про свободу вичовганий міф.
Перепуття. Двоголовий ворон.
Ворог мій - покараний Сізіф.
Та Сізіф покараний - не ворог.

Дрож осик і Лети піт липкий.
За престол невиправдана битва.
... Згусток зір. Венозна кров ріки.
Ранок, неминучий, наче бритва.

2014

Сповіді відкритого вікна,
Певно, ще на музику не клали:
Сутінок віолова луна,
Літніх терцій нетривкі причали.

У твоєму кращому зі снів
Білу ніч присвячують любові
Камерні оркестри ліхтарів,
Диригенти вулиць випадкові.

Щастя, - ось, на відстані руки, -
Серпнем підсолоджена омана.
Сиплються і сиплються зірки
В капелюх замовклого фонтана...

Власний голос раптом занімів,
Бо впекла струна, як зморшка рання.
Інтермеццо, - милостиня слів, -
То не є мелодія кохання.

2014

Ми виправдовуємо генами
Спадковість і безумство дій.
... Він, мабуть, народився генієм,
Та перевів усе на гній.

2014

Знаю, хащі провин відпускають на світ одиниць.
Їхні бранці подібні на душі завчасно померлих.
Танцівниці дощу у зів'ялі долоні суниць
Неохоче збирають розсипані поспіхом перли.

Все до болю чуже: голослівні присяги дерев,
Обіцянки птахів, що заламують крила картинно.
Все до болю просте: я - ота, що у борг не бере.
Це недоля така, безголоса моя половино:

Із пасток утікати і знов потрапляти у них,
Чи у зашморги слів, щоб тугішали узи некровні.
Не вдається мені вкарбувати у свій акростих
Красноперість осик і гнучкої лози красномовність.

Передзахідна ватра згортає нерівні краї,
Спопеляє поволі - по іскрі, по римі, по слову.
Неохрещені вірші у сни потойбічні твої
Долітаючи, гаснуть. А я намагаюся знову

Пересилити осінь і листу плакучі рої,
І присутність олжі у, здавалось, віднайденій ніші.
Можна тишу озвучити, не осквернивши її,
Та мовчання не вбити всесильними стрілами тиші.

11 листопада 2012

Твої рядки невправні - тлусті крижні,
А ти, семінарист-анахорет,
Упевнений: прикрасить твій портрет
Поезії хороми дивовижні.

Нанизуєш пусті слова на стрижні,
Жалієш серця, як гроша - скаред,
Ідеш назад (хоч, думаєш, - вперед),
Марнуючи години, дні і тижні.

Узявся б за прополювання клумб
(Напни вітрила, - і вперед, Колумб :))
Про почесті, медалі, мавзолеї
Ти мрієш, мов про кісточку Сірко.

...А віршик збіг - прок-к-кляте молоко!..-
І дим гіркий струмує по алеї...

Неспівоча пташина - твоя молода сивина -
Розгорнула крило і, збентежена, знову принишкла.
Три миттєвості літа, - й життя розбивається на
Три верлібри казкові, на три золочені горішки.

Перевтілення тіл у розніжений сонцем бурштин,
Переселення душ у квіткові тільця безневинні,
Та окрилений вірш - три миттєвості щастя. І ти,
Мій король польовий у ласкавім пилку ластовиння.

Три миттєвих бажання... Який пере-літній мольфар
Цей божественний голос між нашими пальцями виснував?
Закотилась моя недзвінка полуднева строфа
В золоту шкаралупу горішка і сонячно зблиснула.

2012

Стала зрідка писати, напевно, ще рідше, ніж плакати, -
Зачаровану вершницю твій поцілунок не спас.
А узліссями тиші блукає стриножена папороть
і виношує квітку. Та, зрештою, що їй до нас

і до наших життів, інкрустованих чорними вишнями,
і до наших бажань - тонкострунних зітхань веретен?
Є у неї свій дім, голосами пташиними вишитий
і простий оберіг від жалю - полотняний катрен.

Манівці - не покара. Покара - дороги второвані,
де ходити не важко, де сумнів не жалить уяв.
А мене лише крихітні зорі, тобою даровані,
у польоти нічні, наче буквиці, кличуть, та я

стала зрідка писати, напевно, ще рідше, ніж плакати.
Перевізник натхнення усе, як було, залиша:
у гущавині слова - її, неприборкану папороть,
на словесних розлогах - його, вогнегриве лоша.

2012

Струни торкаюся. Звучу,
І сад вдягається у ямби.
А панське рученя дощу
Спроквола пестить арфи яблунь.

Свою каштанову свічу
Весна врочисто запалила.
А панське рученя дощу -
М'яке-м'яке, мов заздрість біла.

Рядок зродився, віршем став
Комусь на радість чи на муку.
Щоб тільки грім не підіймав
Над ним важку, зчорнілу руку...

Ненавиджу цього місяця
І очі його незатишні.
Він бороду голить, дивлячись
У люстро порожнє ратуші.

Він меси рече притишено
У небі своєму хворому,
Гризеться рудою мишею
І білим ширяє вороном.

Скидай-но зміїну шкіру цю
Пожовклу, чужу, зурочену.
А він сірим вовком шкіриться,
А він, як сова, регоче, і,

Піднявши над світом зораним
Безкровну долоню гаспида,
Відходить услід за зорями,
За душами їх погаслими...

2012

Він - відчайдух. А кажуть, що сліпий
Короткий дощик - райдуг прахудожник:
Сріблить овес, підсинює люпин
І щедро поливає подорожник.

У краплях неба - трави і кущі,
Веснянки сонця - на обличчі літа.
Чи то між нами - сонячні дощі?
Чи то між нами - сонце дощовите?

Іде і світить, світиться і йде
На верховини і мережки луків,
На білу хату, листя молоде
Раптовий дощ прийдешньої розлуки.

У краплях неба - трави і кущі,
Веснянки сонця - на обличчі літа.
Чи то між нами - сонячні дощі?
Чи то між нами - сонце дощовите.

... А ти коня, коханий, загнуздав.
Я помираю (вкотре?) та, одначе
Злітають руки, і цвітуть уста,
І сяють очі. Тільки серце плаче

У краплях неба...

2012

Перші слова беріз,
Перший екслібрис квітня.
Сонце - блідий Нарцис -
Дивиться в люстро мідне.

Гриви гнідих сторіч
Всипано вщент зірками.
Котить по небу ніч
Сонце - сізіфів камінь.

Кроки нових предтеч, -
Лунко рубають кригу.
Сонце - дамоклів меч
Над головою снігу.

2012

До гарячої рани
Прикладу подорожник.
Поболить - перестане.
Біль, як плітка, - порожній.

Зостанеться від нього
Тільки пил придорожний.
Подолає дорогу
Не один подорожній,

Забуваючи лиця,
Забуваючи титри.
Я - також мандрівниця.
Я - супутниця вітру.

Він,- весняний безбожник,-
Напрасовано-білий.
...Знов амур-подорожник
Налаштовує стріли.

2012

В полоні викоханих ліній
І кольорів,
Між півтонів і світлотіней,
І яворів -
Сплетіння мрій, барвінку, долі
Та сон-трави.
На заяснілім видноколі -
Мольберт і Ви.
Мов жменька срібного насіння,
На Ваш ескіз
Мазки збігаються промінням:
Згори - униз.
Між упокорених сюжетів
Дзюрчить печаль.
Є у оцих картин-сонетів
Душі скрижаль.
Нехай журба, нехай нелегко,
Та світла мить:
Летить із вирію лелека,
І треба жить.
Так, як живе торішній грудень
В буянні трав.
Дивись: зайнявся сірий будень
Вогнями барв.

1994

(поетична інтерпретація :)

Не скажу, вмираючи: була.
І не жаль, і не шукаю винних
В тім, що гинуть пристрасні тіла
Лиш в любовних подвигах невпинних.

Ти - мого натхнення поводир,
Що крилом у груди стукав зранку -
Будь! - тобі наказую, - і вір:
Нині я - твоя покірна бранка.

2012

Були сніги такі терпкі. Стояла тиша.
Зима із власного ребра різьбила вірша.
Її блакитна кров гула на вістрі смутку,
І сльози падали - дрібні, мов незабудки.
Напевно, боляче було. Напевно, щасно.
Слова кружляли голубі - такі невчасні.
Вершився вірш. Віршився світ. Пегаси-клени
Брели, шукаючи рядків темно-зелених.
Чекало першої води гілля безлисте,
Передчуваючи життя - таке барвисте:
Хорей синиці, ніжну брость, річок хорали.
Зима різьбила білий вірш. І помирала.
Поглянь сюди - на лід крихкий, на шовк проталин.
А що той вірш? Такий смішний, такий невдалий...

2011

Твій довгий погляд - сірий, наче гріх -
Колючий зойк забутої криниці.
Уся земля, змаліла у горіх,
Розтріснулась на дві твої зіниці.

Колись давно і я у них була,-
Зненацька заблукалий подорожній.
Напевно, десь палили дзеркала -
Такий довкола дзвін стояв порожній.

І множився в очах солоний дим,
І очі вичахали за димами,
І так сказати праглося: "Ходім.
Не все іще розбито поміж нами".

Здіймався понад крилами дахів
Осінній дух, відірваний від тіла.
Ти, мабуть, найсолодший із гріхів.
А я тебе взяла, - і відпустила...

2011

Свічки старих тополь поволі відгоріли,
Зливаючи вогонь у канделябри пнів.
Кружляє листу вир - червоні, жовтокрилі,
Барвисті іскри мрій чи марення. Напів-

божественний напій осіннього повітря
Пронизує гортань, немов найперший вдих.
Наповнюється ним по вінця і по вістря
Свічі білявий спис. Я думаю про тих

далеких ворогів, тепер - найкращих друзів,
Бо щирими були і зрадили в лице.
Гартується душа, позбавлена ілюзій,
Назустріч їм росте - зелене деревце,

ламаючи гілля, заламуючи руки,
Змінивши голос на дзвінкі акорди тиш.
Нічниця вірша знов летить на світлозвук, і -
Спиняється життя на мить: "Летиш? Лети ж!.."

Не-ви-спо-ві-да-на сльоза в оправі ночі,
Невисотаний дим, просмолено-їдкий,
Невистояний сум, невивіршений, хоч і
Його чернеча тінь лягає на рядки,

Так, начебто снігів потріскані опали
Зненацька впали на пропалений папір.
Поетове життя в багатті самоспалень -
Це тільки листя вир, це тільки листя вир...

2011

Озеро - оленЯ,
Злякане і плямисте.
Мов золоті копитця,
Сяє у ньому листя,
Кинуте навмання
Кленом. Іде зима,
Біла, неначе зачин.
Сонячний хворий зайчик
Хлипає: див нема...

Кола сумні на плесі
Барви marron glаcé.
Знаєш, а сонце - всесвіт:
Світить, - і все. І все...

2011

А серце має декілька життів.
... Укотре, обезсилене й розбите,
Спиняється на перехресті і в
Нестримному бажанні долюбити
Тріпоче ... із покірністю раба,
Що під удари підставляє спину.
Жива мішень, від пострілів ряба.
Один поцілив просто в серцевину.
І хай невдовзі на семи вітрах
Надії напинаються і жили,
Та грає на струні сердечній страх -
Збивається, спиняється, фальшивить.
Тому без серця легше жити, ніж
Із серцем полохливої косулі.
... Найважче боронитися од ніж-
ності - не від ножа і кулі.

2011

Із небес я спускалася, щоб не вертатись туди.
Обережно ступала, неначебто впасти боялась.
Заміталися біло мої непомітні сліди.
Я ішла, як у сні, а насправді - лише прокидалась.

Вирувала розлука потойбіч зачинених віч.
Не захмарюйся, любий, - тобі я мовчання простила.
Із небес облітала, як іній, чи попіл, чи ніч.
До землі притулилась знеможена, тиха, безсила.

Захисти, пригорни, поцілуй, зрозумій, відведи...
Пере-літня пора, нетривка, затуманена, ось і
З небесами прощалася вперше, відтак - назавжди.
І безтямно синіла дорога від тебе - у осінь.

(ремікс)

Дівчинка пише вірші,
Трепетні й недолугі.
Брів її теплі дуги
Схожі на лебедят.
Вечір плете повір'я:
"Дівчинко, - просить, - вір, я..." -
Вкутує в обіцянки
Від голови до п'ят.

Птаху червонодзьобу
Садить собі на роги
Місяць - король безногий,
Вічний блукалець-ром.
Дівчинка небосхилом
Пише свої дороги.
Слід припадає пилом.
Ні, золотим пилком.

Літери - водограї.
Аркуш руки - пребілий.
В морі небес пробіли -
Хвилі перисті хмар.
Вечір-шипун злітає
Вище сузір'я лілій,
Дівчинці залишивши
Пера і каламар:

"Груди для серця - грати.
Рими, слова - не гра. Ти
Будеш передчувати
Мідний пергамент вій,
Дотик пера гарячий..."
Дівчинка снить і плаче.
Дівчинка пише вірші,
Боже мій, Боже мій...

2011

Спогад - невільник ніжний -
Струшує рештки сну.
Коле сніги підсніжник -
Мій підсердечний сум.

Криги блакитні скалки,
Променя спис ясний...
Серце моє заплакане,
Бачиш: сліди весни?

Чуєш: дзвенить відлига,
Наче у клітці - чиж?
Серце моє, не хлипай.
Серце, не бийся, ч-ш-ш-ш...

2011

Ти, хлопчино безтурботний, із усмішкою, мов промінь,
Не просив би щастя того, що отруює світи,
Бо тобі розчарування ще достоту невідомі,
Чарівне прокляття скрипки - ще його не звідав ти.

Затуманюється погляд, гасне серце недолуго
У того, хто тіло скрипки взяв хоч раз до владних рук.
Йде услід за скрипалями привид вовка-волоцюги.
Духів пекла зазиває чарівної скрипки звук.

Мусять вічно катуватись ці дзвінкі, співучі струни
Під вітрами та снігами, і смичком, що втратив глузд,
Божевільно обвивати бурунів біляві руни.
І ніхто не порятує від оцих довічних уз.

А коли скує утома, сили грати більш не буде,
І смичок на мить єдину ти опустиш, друже мій,
Ікла сірих кровожерів розірвуть безжально груди,
Лапи сірих кровожерів спів придушать чарівний.

Зрозумієш: пісня люба узяла тебе на кпини.
Зазирне у вічі острах - найпекельніша з наруг.
І тужливо смертний морок обів'є серпанком зимним,
Наречена заридає і задумається друг.

Тільки бачу, що сміються променисті очі сині.
Чарівну одержуй скрипку! Пізнавай жахи й жалі.
І помри страшною смертю, задихнувшись на вершині,
Зазирнувши у безодню, - як і гинуть скрипалі.


2011

Віват вину, залюбленому в нас,
І хлібові, що нам у піч сідає,
І жінці, розчарованій не раз,
Що все-таки жертовно нас кохає.

Та є іще світанки, мов пісні,
Схололий обрій - для зорі підсвічник,
Безсмертні вірші та пророчі сни.
Що нам робити з неземним і вічним?

Цього ні з'їсти, ані пригубить.
Виламуємо руки, та не грати.
Нестримно час біжить: за миттю - мить.
Ми ж істину приречені минати.

Немов хлоп'я, в дитинства на межі,
Пірнає в чар дівочого купання,
Тілесні втіхи ще йому чужі,
Та манить вир таємного бажання.

Колись отак страждала у хвощах
Слизька тварина від чуттів навали,
Коли з'явились на її плечах
Два пуп'янки, що крилами ставали.

Для благ людських скеровує Господь
Тонкі різці мистецтва і природи.
Волає дух і знемагає плоть:
Чуття в останнє - шосте - коло входить.

2011

А сніг і дощ упереміш
Гвалтують плац, шокують місто.
Ховаймось попід, понад, між!..
Та скрізь незатишно, безлисто.

І на яку, скажи, біду
Блукати спогадами пішки?
Я, мабуть, з розуму зійду
(Або зіскочу, як з підніжки).

Такий із тебе кавалір
Чи з мене - дама нікудишня:
Слова, заношені до дір,
Слова, залатані колишнім.

Ми повернулися до них,
Бо нічим вже ні крить, ні критись.
І дощ пройшов, і вітер стих.
І в очі боляче дивитись.

Старі фасади, клени, ти, -
Цього хотіла я позбутись.
О, Боже, дай мені піти.
І сили дай не озирнутись...

2004

Порожнє місто. Б'ється серце ратуші.
Мерзлякувато потяг плечі втяг.
Перони сірі, мов затерті аркуші
Банального роману про життя.

Два ліхтарі, немов надпиті чарочки
І обрію тонка, розмита грань.
Прийшла пора, - розвіюються чари чи
Ілюзії звичайних некохань.

Крайнеба - вир: клубочиться, поблискує,
От-от на землю бризне чи й лине.
... Схилившись над короткою запискою,
Ти, мабуть, не засуджуєш мене.

Зганяє грім уривки хмар у череду.
Було вже злив!..Скінчилася і ця.
Усе життя, напевно що, попереду,
Якщо почати з іншого кінця.

2009

Упертий чуб, замурзана долонька...
Чи переплутав згортки чорногуз?
Мені усе ночами снилась донька.
То звідкіля ж узявся... сажотрус?

Їжак малий!.. Ні бантиків, ні кісок,
М'ячі, рогатки, голос - як дзвінок:
"Бридкі котлети! Чипсів і сосисок!
Котлети, мамо, - їжа для жінок!"

Ура! В атаку!.. І летять подушки,
Стільців уламки - мов уламки шхун.
Втішав мене, й почухував за вушком
Ведмедик Пух - досвідчений шпигун.

Всього було: врожаї та обжинки,
І помилки були - глухі кути.
Така у мене доля - мами й жінки -
Скарби оці нехитрі берегти:

Наш дім ясний, берізку світло-русу,
Старі листи, незайманий папір...
... Неспішно, гордо голить перші вуса
Мій син. Мій "Нобель". Мій найкращий твір.

Моя печаль не в тому, що твоя,
Хоча в обох вирує біль неспитий.
...Впіймавши не синицю - журавля,
Не знаєш ти: а що із ним робити?

В яку його кошару приточить:
Чи до овець, чи, краще вже, до птиці?
А він чека, похнюплено стоїть,
Припнутий мотузочком до криниці.

І начебто усе в господі є,
І пахнуть айстри, мов далекі хмари,
Та журавель пшениці не клює,
Та журавель не мріє вже, а марить.

На сірі клапті крається блакить,
Приречена у вимірі пласкому.
В НЕВОЛІ ЖИТИ СТРАШНО ВІДПУСТИТЬ.
Прошу тебе: постав, нарешті, кому.

1996

Давню казку про щастя, коханий, мені розкажи-но,
Поки я вибиватиму клином розхитаний клин.
... Вперто стукає джміль у схололім осерді жоржини.
Червоніють на вітрі пришерхлі мозолі калин.

Ще приховує правду строкатої осені плахта.
Захлинається голос, тамуючи слово, коли
Сподівання на диво, - поранена мріями птаха, -
Простягає морозу довірливу душу: "Коли!.."

2010

Ні, не боялась - увійшла...
Напевно, сталось:
Чи заблудила, чи знайшла,
Чи закохалась?
Бажання неба і землі -
Вогнем у келих!
Барвиста мить на синім тлі -
Немов метелик.
Блакитне жилочки биття
На скроні терпне.
Яке то буде в нас життя,
О, мій нестерпний?
Хто знає, може, порух той
Не варт мізинця.
Куди Ви гоните авто,
О, мій чужинцю?
За стільки років, стільки миль,
І все - навмисно?
Якийсь такий безмежний біль
Край серця зблиснув
І так затис у кулаці,
Незграбний, дужий...
У Вас краплинка на щоці,
О, мій байдужий.
Не окільцьована душа
Блискучим німбом -
Бузкова квітка чи пташа,
Чи біла німфа?
Таке в мені життя горить
Жовтогаряче,
А Ви не хочете прозріть,
О, мій незрячий.
Чи заманулося богам:
Піском - у вічі?
Чому я знов скоряюсь Вам,
О, чоловіче?...

1999

Витікають із хмар перестояні згірклі меди.
Утікають з-під ніг перетоптані звичні твердині.
Самосуд ще триває, та я не вернуся туди.
Самоосуд звершився:"Самотність", - написано синім.

Закінчились думки. Тра’ купити іще цигарок.
Цілий світ заснували слідами розбещені лярви.
Нині з моди виходить банальний терновий вінок.
Нині входять у моду пишноти, амброзії, лаври.

Ви-тікатиму тихо, як Ви. Дише час: тік-не-так.
Перший сніг (і останній), в цілому, погоди не робить.
Просто в груди, як титул, всмоктався роздвоєний знак,
Наче знак розділовий, що впевнено речення дробить.

Затаврована ним, яко смертниця в довгім плащі,
Не співатиму більше. Від рота слова оддираю.
На околицях співу все’дно: хоч співай, хоч кричи.
На око-лицях лиць у Всевидяче Око впадаю,-

Ні в дитинство, ні в сон, ні у ноги, як падають ниць.
Біла магма сльози поглинає сьогодні і вчора.
Тінь тернової гілки – на чистому аркуші шкіц.
Я - черниця його. Я сама одягнулась у чорне.

Нездійсненне бажання: шукати чиїсь голоси,
Засотатись між них, закрутитись у лялечку-кокон,
Бо майбутній метелик не зна про набридливий сніг,
Що здогонить незмінно - не з того, то з іншого боку,

Зариштує повітря, спинивши знервований біг
На око-лицях лиць, що тремтять у Всевидячім Оці.
Передчасне знання диким холодом цілить під дих:
Передчасне успіння - це сніг, що завмер на півкроці.

2003-2009

"Що воно таке - удав?" -
Костик татка запитав.
"Це - така зміюка довга.
Бач, ведмідь по лісу човга,
Суне й суне через хащу
І удаву - просто в пащу".
" Ай-ай-ай! - злякався Костик. -
Весь - у пащу! Навіть хвостик..."
Аж із крісельця упав,
Так злякав його удав.
З лоба витер піт холодний:
" Ух, який удав голодний.
Чим удава годувати?
Як ведмедя рятувати?" -
Костик думає-мізкує,
Вправно кошика малює.
Смакоти у ньому досить:
І банани, і кокоси,
Сливи, яблука, грушки, -
Їж, удаве, залюбки.
А ведмедика із пащі
Відпусти назад у хащі.
"У-у-У!" - удав радіє. Ап! -
З пащі вистрибнув Потап...
"У... ура!" - наш Костик писнув
І удаву хвіст потиснув.
Мабуть, Костик лиш удав,
Що злякав його удав...
2009

:))

Осінні стріли - золото і мідь.
Каштани - карі лані полохливі.
А сонця лук над луками горить,
І промені бринять, немов тятиви.

Солодкий бій, гірчинка холодів,
Моя свобода і твоя поразка...
І жовтень-лучник з-під лукавих брів
Стріляє оком. Падаємо навзнак,

Як падають поранені зірки
У жовті води скошеного поля.
Осінні стріли, гострі та меткі,
Не убивають. Лиш під серцем колють.

2010

У лісі пахло ялівцем,
Гірким дощем, корою вільгою.
Там юний березень тихцем
Тужив за зрубаною вільхою.

Він обіймав ще теплий зруб,
Ще теплий стовбур, сумом зораний,
Та їжачка трави, - свій чуб, -
Куйовдив пальцями прозорими.

...Не стала, березню, тобі
І я - ні другом, ні дружиною...
Зірок трикрапки голубі, -
Сережки, згублені, вільшиною.

... ... ... ... ... ... ...

У хатині, що пахтить ваніллю,
Добувають віку сто чудес:
Гойдалка, ліжник, побитий міллю,
Жовтий кактус і великий пес,
Мушлі, недоспіваний вітрисько,
Капці, що носив Абу-Касим...
А життя проходить зовсім близько,
Тільки поза, поза домом сим.
Устаю раненько щонеділі:
Квіти-кухня-праска-пироги...
Із туману, - пахощу ванілі, -
Постають кисільні береги.
Жовтий кактус, коржик, чаю чашка,
Ні гроша, ні щастя ні на гріш.
Каже Доля: "Всім живеться важко.
На, візьми, киселику поїж".
Семиструнна, отже, - семижила,
Семибарвна крапелька на дні...
Може, щастя і не заслужила:
Прикра я. Не служиться мені.
А ріка Молочна - та й без броду.
Пресолодкі води в тій ріці!
Лиш довіку дмухають на воду
Ті, що попеклись на молоці.

2005

Я вигадувала любов,
Одягала її барвисто,
Підливала в холодну кров
Талану свого, щастя, хисту...
"Не вигадуй-но, підожди! -
Ти просила. - Побудь із нами".
Цілувала мої сліди
Сумно вишитими губами.
Заворожено, з-під руки
Видивлялася раннім квітнем,
Як оперюються гілки,
Пробачаючи перелітнім.
Шепотіла: "Храни її!",
Рани гоїла снігом талим.
Рубцювались рядків краї,
Різнотрав'ями заплітали
Час, у прожилках полину,
І розчахнуті болем очі.
Тільки справжня любов (чому?),
Як берізонька, кровоточить.
... Ось і вдома. Весна немов, -
Димом пахне чи листям прілим,
Як невигадана любов:
Біло-чорним і чорно-білим.

2010

На подорож у мій далекий край,
Де тьмяна скіпка сонячна не гріє,
Осінніх мідяків не витрачай, -
Не витрачай останньої надії.

Моє життя - у згустках роздоріж.
Слідів моїх залишилося обмаль.
Не зупиняйся, поглядом не ріж
Крихкої річки задзеркальну обміль.

Тече крізь мене гостра тиша слів,
Жертовник вірша розбиває хрипко.
На півночі опівночі напів-
Ялиця гине - скам'яніла скрипка.

Не долітають камінь і стріла
На мій безлюдний, безіменний острів.
... Як безнадійно хочеться тепла!..
(Хоча тепло - немов у спину постріл).

2009

Ведмедиці - Велика і Мала -
Джмелів-зірок тримають ув облозі...
Безмежна ніч, тягуча, як смола, -
Єдина рима у моїм барлозі.

Терпець і сіль - на кінчику ножа.
Втікають геть нестворені сонети.
...Чалапає заспане ведмежа:
"Чого ти, мамо?.. Мамо, чуєш? Де ти?"

Літає Муза, люта, як бджола, -
Краду її меди, коли не спиться.
Ведмедиці - Велика і Мала.
А я - немов покинута вовчиця!

Усе життя чекаю на весну,
Дивлюсь угору - на небесну мапу:
Чи ж мій ведмідь пробудиться зі сну
І перестане, врешті, ссати лапу?

2009

Хворієте, на жаль, не мною, ні.
І я хворію теж, на жаль, не Вами.
Тому хисткі підвалини земні
Не зрушаться під нашими ногами.
Не граюся, немов смішне дитя,
Важливими словами, бо не можна.
Нам не страшне задушливе биття
П'янкої хвилі дотиків тривожних.

І до вподоби те, що при мені
В обійми Ваші лине інша юнка,
І що не я в пекельному вогні
Горітиму від Вашого цілунку.
Що імені мого, мій ніжний, не
Згадаєте ні з ким, ніколи - всує...
Що в церкві - урочисте і сумне -
Для нас не пролунає: Алілуя!

Спасибі Вам - рукою, серцем теж,
За те, що Ви, у горі та у щасті,
Так любите: єством усім, без меж,
За зустрічі призахідні нечасті,
За наші не-прогулянки нічні,
За те, що не збулося поміж нами, -
Хворієте - на жаль! - не мною, ні.
І я хворію теж - на жаль!- не Вами.
2009

ОРИГІНАЛ
Марина Цветаева

Мне нравится, что Вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не Вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.
Мне нравится, что можно быть смешной -
Распущенной - и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что Вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не Вас целую.
Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью - всуе...
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: Аллилуя!

Спасибо Вам, и сердцем и рукой,
За то, что Вы меня, не зная сами,
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами,
За наши негулянья под луной,
За солнце не у нас над головами, -
За то, что Вы больны - увы! - не мной,
За то что я больна -увы! - не Вами!

1915

Зариштовано простір м'якими штрихами дерев.
Облітають укотре мої чорнобривці та айстри.
Непомітно, безгрішно, прозоро ця осінь бере
В кольоровий полон, де розписують гори чугайстри.

Мерехтять їхні пензлі. Від барви жовтіють річки,
І відносить вода позолочене пір'я качине.
Я не вірю у жовтень. Уперті мої писачки
На осінньому тлі розсівають веснянки вощини.

Верховіття гудуть. І гуде веретено думок.
Довга нитка дороги прядеться, як завше, - зелена.
Тільки сум опівнічний рясний, мов покоси зірок.
І сестра його туга - занадто густа і черлена.

Несмілива плеяда - сльоза у сузір'ї Хреста -
Зимний гасить вогонь. То згорають птахи перелітні.
Лиш зумій прочитати у писанках-віршах листа:
" Я безмежно люблю тебе. Так, як любила у квітні".

2009

На базарі дід Гарбузик
Вибирав собі картузик.
До прилавка підкотився, -
І на хвильку розгубився:
"Скільки краму, люба нене!
Аж розбіглись очі в мене!"
Огірочки хочуть солі,
Кріп купує парасолі,
Бурячок - зелену гичку,
А Квасоля - довгу тичку.
"Дай картузик до лиця," -
Просить дід у продавця.
Продавець: "Чудово! Знаю!
Я за модою встигаю!
В цім сезоні - колір новий:
Темно-синьо-фіалковий.
Ще б тобі такий жупанчик -
Будеш, наче Баклажанчик."
Чуха дід живіт і боки:
"Обійдусь без шапки поки:
Кольори у нас в оселі -
Жовті, сонячні, веселі.
Краще я куплю на згадку
Гарбузисі шоколадку,
Жменьку білого насіння
І нового гарбузиння."

То скажіть: чому Гарбузик
Не купив собі картузик? :)

Старію вже... Старію, бо пора.
Повітря й час настояні на глиці.
Слова до тебе линуть з-під пера
Сосни - вічнозеленої жарптиці,

У мерехтінні місячних річок,
В огнях беріз, погашених зарання.
Старію вже. Тому скажи: за що
Твоє мені явилося кохання?

...Кружляють над узліссями сумні,
Сухі прокльони осені-лоліти;
Мов камені, летять услід мені.
А ти їх перетворюєш на квіти...

2009

Я так люблю осінні кольори,
Старих тополь стрімкі брунатні вірші,
Казки вільшини... ( Що не говори,
Ми восени і кращі, і мудріші).

Оголюється серце. О, коли б
По-справжньому зуміла змалювать я
Вогонь осінній і дими колиб,
І нас - дітей кленового багаття,

І щастя вимір, що палахкотить
На грані болю - присмерку між нами.
Я так люблю!.. Бо знаю: тільки мить, -
І упадуть хиткі осінні брами.

На згадку взяти хочеться мені
З коси калини пурпуровий гребінь.
... У синьому горітиму вогні
Твоїх очей, неначе сонце - в небі...

2009

Прошкували житами два надщерблені літа.
Запитала б у тебе: подивися, не ми то?..

Перевеслами пальців обіймала б колосся -
Ледь посріблені руни золотого волосся.

Брови серпня - серпами. Так минулого жаль, і -
Лине серце у небо (сіра грудочка - жайвір).

Зупинюся. Затерпну на півслові. Бо вище -
Тільки те, недосяжне. Сокровенне. І - ти ще...

2009

Квітню мій дорогий, по-дитячому сонячний зайчику,
Що луги засипає блискітками перших кульбаб,
Закружляй мене пошепки, ніжно, навшпиньках, на пальчиках,
Від сторонніх подалі - під тінню ялинових лап.

Я не хочу на бал! Хай ідуть собі коні розпряжені.
Хай тюльпанів човни розпливаються краплями вин.
Віддала черевички, - пощо мені ігрища ряджені,
Затуманені завше дощами чиїхось провин?

Там немає ромашок, немає задумливих дзвоників,
Покривається цвіллю таємна нецнота замків.
Там невдаха-король табунці цвіркунів-горбокоників
Перетворює, знай, на придворних німих рисаків.

Ти ж, коханий, мені коронований листям калиновим,
Що вигойдує птаху на зламі густої брови.
На заручинах квітів обручки вкладаємо глиняні
У загострені пальці врочисто-сумної трави.

Квітню мій дорогий, цим освідченням тихо освічений,
Я готова з тобою босоніж до заходу йти!..
...Зозулястий годинник у грудях удари відлічує:
Наче сонячний зайчик, опівночі зникнеш і ти...

2009

Без нудних передмов запечалена гілка тернова
Перечитує вголос, як солодко пахне рілля.
І не хочеться більше занадто високого слова,
Щоб ловити у небі сумного свого журавля.

І не хочеться більше занадто яскравих узорів,
Щоб, нарешті, повідать про свій неабиякий хист.
І не хочеться більше безбожно ходити по зорях,
Уявляючи нишком, що то шелестить падолист.

Розторочую крила старенькі на зойки пернаті.
Світе, світочку зимний, коли я співала, коли?..
Розбивається голос об терни - приховані ґрати
На дрібнесенькі скалки, на сіро-блакитні "курли".

Кров згортається в дощ, дощ - у перші морозяні згустки.
Линуть парою привидів казка й несправджений міт.
Загортаючи плечі в обійми тернової хустки,
Недоречно пригадую пишний, оманливий квіт...

2009

Мені наснився той далекий вечір,
Що пилом сіро падав на поріг,
Найперший вирій, крик терпкий лелечий,
Твої слова, тривожний гомін їх...

Приспів:
Вихлюпується ніжність із-під вій,
Безмовно гасить полум'я відчаю.
Прощай, мій чорнобривцю золотий.
Прощаюся з тобою. І прощаю.

У дзвоні літ, у пам'яті, у зливі
Іздалеку звучи мені, звучи.
Перебираю струни чорнобриві,
Немов гарячі вогники свічі.

Приспів.

Гаптую спомин: золото - по синім.
Вогонь жоржин задмухують вітри.
Коханий мій, бурштиновий, осінній,
Іздалеку гори мені, гори!..

Приспів:
Вихлюпується ніжність із-під вій,
Безмовно гасить полум'я відчаю.
Прощай, мій чорнобривцю золотий...

На ставку - зелені стриби...
Ні-ні-ні, вони - не риби,
І не раки, і не краби.
Це - гладкі веселі жаби.
Заховалася Катруся:
-Трохи жаб оцих боюся.
Відкриває жаба рот,
Наче справжній бегемот.
-Ні, Катрусю, то здається:
Просто так вона сміється!
Жабки цілі ночі- дні
Виква-квакують пісні.
А іще, як хочеш знати,
Вчаться жаби рахувати.
Чи не скажеш ти, бува,
Скільки буде "ква" і "ква"?
Грають жаби в ква-квача -
Не потрібно і м'яча.
... Над ставочком лине дух:
Жаба-кухар смажить мух.
-Вже готові? - Ні-ні-ні!
Дуже мухи ква-квасні!
А на друге є у нас
Не вода, а ква-ква-квас.
Ква-ква-квасу випить варто
Цілу-цілу ква-ква-кварту!
Жаби квасом пригостились,
На лататтячку вмостились,
На лататтячку-лататті -
Задоволені й лупаті.
- Більше жабок не боюся! -
Так сказала Ква-кватруся... :)

2009

Літнього сонця кривава краплина стікає
Вікнами, вікнами - просто до чарки з вином.
Плавиться обрій. Чекає на Авеля Каїн.
Чарка виблискує. Каїн чигає котом.

Квапиться час. Не проходить миттєве закляття.
Душно, як в пеклі. І котиться піт із чола.
"Авелю, де ти? Чи ми із тобою не браття?"
Пальці стискаються. Гнеться краєчок стола.

Кат навісніє, напружено мружачи очі,
Аж заболіло під чорними п'явками брів.
Літо. І спека. І каїни - палять, регочуть...
Авеля - брата - у натовпі брат не зустрів.

Сонце ховається. Каїн розігрує втому.
Блимне з-під лоба, неспішно чарчину доп'є.
Авелів більше немає у роді людському?
Отже, сьогодні найслабшого каїна вб'є...

1997 (ремікс)

Хіба я знаю, чи здолаю путь,
Якій себе присвячую віднині?
... У цій країні соняхи цвітуть,
Неначе у далекій Україні,

І так нещиро пише вірші час!..
Ключі пташині - знаки запитання.
У цій країні я спіткала Вас,
Я, Ваше нерозділене кохання.

Мені було даровано прийти -
Блакитно, стрімко, реченням окличним,-
І фразами осінніх павутин
Вплестися в риси Вашого обличчя.

Нехай Ви не забудете повік
Очей натхненних - істинних поетів
(Трикрапками - малиновий потік
Розкиданих узбіччям бересклетів)...

Ні сліз, ні обіцянок, ні прикрас, -
Печаль і ми, останні сонцелови.
Злетяться взимку спомини до Вас:
Один - як сніг, один - жовтоголовий...

2009


Я, - ВАША БЕЗОТВЕТНАЯ ЛЮБОВЬ
(російськомовний варіант)

Дорога эта выбрала меня
(И я дорогу нынче выбираю), -
Судьба моя, строка моя, родня...
Вы знаете, что я об этом знаю.

Мой птичий дух витает в облаках.
Мой птичий крик березами укачан.
Я - Ваша безответная тоска.
Я - Ваша безответная удача.

Мне уходить от Вашего крыльца
Волнисто-синим знаком восклицанья,
Крутым уклоном грустного лица,
Споткнувшись о морщинки расставанья.

Страны чужой холодная рука,
Моей страны задымленные очи, -
Судьба моя, слеза моя, строка
В рябиновых созвездьях многоточий...

Отчаянною силою стихов -
Собою Вашу комнату наполню,
Я, Ваша безответная любовь,
На небеса заброшенный подсолнух...

Ельфики-вії над щічками солодко пурхають.
Спи іще, спи іще, - ранок спинається лиш:
Тільки-но вчиться засмаглими нозями тупати,
Тільки-но падає м'яко у теплий спориш.

Тільки-но пробує вперше терпіти, не плакати,
Слухає нишком, як зляканий джмелик гуде.
Спи іще, любий, любистком заклечаний клаптику.
Хай ще натішиться серце моє молоде.

Хмари по небу розкидано білими рифами.
Будуть, мій сину, громи і веселок мости...
Мамині сльози прозорими ельфами-римами
Спурхують з вій, щоб на стежці твоїй зацвісти.

2009

Недовірливо-сніжно ще.
Простирадлами - чистим полем -
Перший промінь палкий тече,
Золотистий, неначе олень.

Витирає на шибах сніг -
Білі крапки та білі риски.
У вологих очах твоїх -
Мого сміху квітучі бризки.

Кожен видих - неначе вдих.
Розливаю вогонь і сутінь.
По вологих очах твоїх
Розшукаю шляхи забуті.

Першим солодом збитий птах, -
Стогін феї та одаліски...
У вологих твоїх очах -
Мого щастя квітучі бризки.

Дзвін прелюдій, - і юний Бах
Виграє у моєму лоні.
У вологих твоїх очах -
Тільки я, срібнолика повінь

2009

Безконечна вода розправляє прим'ятий пісок,
Поглинає сліди, нам завчасно провини прощаючи.
І задмухує лагідно сонце сумний голосок
Заблукалої чаєчки - чаєччин (...чаєччин... чаєччин...)

Стільки солі і сили, і правди у звичних речах!
Що то буде із нами, як мушлями Доля награється?
Тільки ніжне відлуння ( і хвилі, і хвилі - в очах):
...знаю це... знаю це... знаю це... знаю це... знаю це...

2009

Пригадала хлібець, що покійна бабуся пекли -
Зацілований жаром, пахучий, засмаглий зісподу.
...Зачиналася осінь. На крила сліпої бджоли
Осипалась перга, і безмежно було її шкода.

У далекі світи подались ми, як ті ластівки.
Хто поможе бабусі в городі, в господі, у хаті?..
Не вдаються хліби на чужині. Черствіють роки.
Віршенята глевкі та й на присмак немов гіркуваті.

Їдьмо в гості додому!.. На цвинтарі, наче у сні.
Червоніють суниці під хрестиком (перший від краю).
Подають запашного окрайця бабуся мені
І питають очима: "То як воно, доню, у рàю?.."

2009

Бруньки срібляться. Занизько хмари, -
Вже й полилося...
Голодні вівці бредуть в кошари.
Весна чи осінь?

Ще мерзнуть ноги в гумових чунях,
Ліс - у заметах.
Несе хлібину комусь бабуня
Єлисавета.

У шумовинні струмки-хорали,
Гілки калинки.
Каміння біле - холодні кали
Для Магдалинки.

До перехрестя (автозупинки)
Біжить Христосик -
Маріїн хлопчик, сільська дитинка
Світловолоса.

Хворіє поле, та Йосип сіє.
Сміються люди...
І лиш надія зелена тліє
В очах Іуди.

2009

Вертаючись в дзеркало, не забудь причинити двері.
(Іван Андрусяк, зі збірки "Отруєння голосом")


Мій схлип в круговерті дощу і поламаних крил,
Що все тріпотіли старанно, неначе вітрила,
У горлі застиг і умер(з). І не треба вітрил,
Коли ти вже знаєш, які вони з себе, ті крила.

Хай кожне перо облетить, як палкий пустоцвіт,
Об землю заб'ється й задзвонить своїм пустоцвітом.
І, може, в ту мить пошкодує мене цілий світ.
Та нащо той світ, коли ти уже став цілим світом?

Дивися у воду, як в дзеркало. Пильно дивись.
Чи тепла вода, що колись упаде тобі снігом?
Не вниз упаде, а потОйбіч - у серце, у вись,
На голову змучену - інеєм, попелом, ігом...

У тіло солоне цілунки, як сльози вростуть,
І тіло вросте у солоне від остраху ложе.
Почують усі, як червоним байки розцвітуть.
А мо' й не почують: ув острах вслухатись негоже.

Дивися у дзеркало (пильно у воду дивись).
Якийсь ренеґат вже його, наче воду, розхлюпав.
Ключі загубились. Усі вже давно напились.
Та хтось спересердя у двері зачинені гупав.

На тисячі скалок мої дзеркала розбрелись.
У кожній живе як не іскра, то схиблений покруч.
Мої дзеркала розбрелися на тисячі бризк:
Якась із тобою назавше залишиться поруч.

Вітриську шалений, печальних ронделів не грай.
Я впала так швидко, що навіть не встигла забитись.
Це він - мій маленький, покірний, засмучений Кай -
Шукатиме друзки. Щоб в очі мені не дивитись.

Лета впадає в літо,
Губиться там без жалю.
Спека. Русалки. Жито.
Ще - по однім бажанню!
Скрапує сонце медом
У молоко ромашки.
"Неба нам, неба, неба!.."-
Тьохкає серце пташки.

Ще блискотять у листі
Ледь перестиглі вишні.
Ми - ще такі барвисті,
Босі, засмаглі, ніжні.
Ще - по ковтку шербету
Із голубих горняток!
...Літо впадає в Лету.
Осінь. Лише початок...

2009

Пахучу ніч, мов каву, розіллю.
Іди сюди. Яка щока холодна...
Скажи мені: "Я так тебе люблю!"
Скажи неправду - я повірить згодна.
Бо знаю все. І ти, напевно, теж:
Не встигне ранок глянути у вічі,
Як ти од мене тричі відійдеш,
Як ти од мене відречешся тричі.
Во ім'я чи без імені (налий!) -
Так просто і буденно, так між іншим
(Маленьке слово та рядок скупий
Невдовзі стануть спогадом і віршем).
І буде то, звичайно, не від зла:
Той, хто злукавив, зовсім не лукавий.
Терниста тінь торкається чола.
Чого мовчиш? Іще налити кави?
Все - тимчасовість: тим у часі вість,
Хто так і ходить краєм - прірви, неба.
Пий ніч. Хмелій. Бо ти - мій пізній гість
І утікач із Ноєвого теба,
Де всіх - по парі, де немає зла
І не карають голову повинну.
Пахучу ніч, мов каву, розлила,
Знов зіпсувавши білу скатертину...
Хто зрозуміє щастя самоту?
Квітують стіни, наче райські кущі,
Бо я тебе і ніч єдину ту
Наворожила на схололій гущі.

Належати коханню і мечу,
Ріці спокус і пристрасному літу,
Голгофі днів, пташиному ключу,
Сльозі єдиній і усьому світу,
Належати і сонцю, і дощу,
Краплині меду і думкам свавільним...
Належати коханню і мечу.
Належати - і бути справді вільним.

Боже
дай мені таку самотність
щоб навіть мене не було вдома
Неда Неждана


Такий малюнок: небо голубе
(Ба, ні, то місяць - справді, вже смеркає).
Мене немає. І нема тебе.
І дому в нас, напевно що, немає.
Важкі думки обсіли, мов хрущі.
Ніхто не струсить - начебто ж весніє.
Тут злив нема (лише - дрібні дощі),
Нема коханих тут (лише - повії).
А як повіє, і закрутить вир, -
Засипле сміття, курява, полова.
Рости не вгору можна, а ушир.
Щоб з коренем не вирвало на дрова.
Пружним покосом - лінії кружлянь.
(Авжеж, докосим - лугом, попід гаєм).
Тебе немає - в дзеркало поглянь.
Немає сну. І навіть сліз немає.
Це місто знов затягує мене,
Як той удав. (А що, не знаєш? Знай же!)
Твоє обличчя - світле і сумне -
До цього дійства непричетне майже,
Як не причетна тиша до мовчань,
І темрява до ночі - ні на йоту.
І знов малюнок: День. Ріка бажань.
Тремтить рука в передчутті польоту.
У місті цьому нас немає, ні!
Малюнок третій: Сяйво. І... покара.
Лишився напис на глухій стіні:
"Тут був Дедал, що породив Ікара".

Життя людське, неначе дивне коло:
Назад вертає, хоч іде вперед.
Бурштинові зірки - Господні бджоли -
Збирають в небесах прозорий мед.

Бредуть в ріку туману білі коні.
Цей білий сад, цей білий світ без меж!..
І білі сльози падають в долоні.
Я - теж бджола. І, може, зірка теж.