Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Наталія Шульська (1985)
Мої вірші наївно-розхристано-босі... Гарячі, колючі, багряно-млосні, кароокі, осінньостиглі.Вони пристрастні і не дуже, складні, а насправді до болю прості, солоні, як дощ, і солодкі, як мед.




Критика
  1. Рецензія «Якщо слова не зачіпають, навіщо ними світ смітити?” на видан SITIS (Сучасні тексти про при
    Рецензія
    «Якщо слова не зачіпають, навіщо ними світ смітити?”
    / SITIS (Сучасні тексти про пристрасті). – Канів: Вид. „Склянка Часу” Zeitglas”, 2010. – 312 с.

    Про це аж кортить запитати шановного видавця Олександра Апалькова та більшої половини авторів зазначеного видання „SITIS (Сучасні тексти про пристрасті)”, до якого, на жаль, через випадковість і не до кінця проінформованість потрапили і мої поетичні речі. А за це ще й потрібно було гроші заплатити! Виявляється, тепер у нашій державі не лише „місця під сонцем” купляють, але й місця на Поетичному Олімпі!!! Хоча художню „писанину”, репрезентовану у виданні, важко назвати Поезією, до того ж Справжньою. Це швидше можна окреслити російською фразою „что вижу, то и пою”. Гріх повернути язика і назвати поезією подібні „речі”: „Чому, як пташка у гаю, Душа моя співає? Чому себе не впізнаю? Тому, що я кохаю. (с. 180); Подібний примітивний „віршик” може написати і п’ятикласниця, закохавшись у сусідського хлопчика чи однокласника, а не авторка міжнародного видання (як зазначено у книжці!). Не викликають естетичної насолоди і подібні „писання”: „Ах, Ната, Ната, Ната, Наталëнок, Ты помнишь, как ласкал твою я грудь. Как жалко, что не знал тебя с пелëнок, Что ближе быть к тебе хоть на чуть-чуть” (с. 183); „ Коль едешь на курорт, Поправ здоровье – вот! И не ищи роман, В котором лиш обман” (с. 211) і багато іншого. Автор вірша „Спокуса очманінням” описує процес „морфістами коли стають” (наркозалежними – Ш.Н.) (с. 78). Читаючи написане, з обуренням не лише дивуєшся, як можна таке писати, але й миттєво стає цікаво, звідки автор настільки обізнаний у всіх особливостях процесу „морфістації” „Який це рай, яка це насолода, Яке це щастя, ще і благодать. Ти тільки вжий, - попре твоя свобода Душа захоче блажністю співать” (с. 78). Подібний і вірш „Азарт”. Звичайно, пристрасті бувають різні, але ж не такі пристрасті потрібно виносити на суд читача! Невже це поезія? Невже це мистецтво? Поезія має ж очищувати, лікувати, пронизувати, боліти, але аж ніяк не озлоблювати. Хоче автор, хай пописує собі десь у шухляду, хай виливає свої емоції чи пристрасті, але навіщо таке публікувати?! І подібного сміття у книзі хоч греблю гати. Як у воду дивився один з авторів видання, який, певно, теж через необережність потрапив до списку опублікованих, написавши рядки: „Якщо слова не зачіпають, навіщо ними світ смітити?”. То навіщо, Пане видавець??? А мовне оформлення! Жах! Якби взяти до рук ручку і почати виправляти орфографічні, пунктуаційні, змістові огріхи, то книжка нагадувала б покреслений червоною пастою учнівський зошит, а не солідне видання уже енної серії (ще й міжнародне!!!). Ось, наприклад, узяти проредагувати вже один прозовий твір: „Спогади ні давали їй спокою” (с. 129), „Вона не стоїть його почуттів” (с. 129), „Вона не витримала і істерично заголосила” (с. 129), „ А потім в останнє подивилась у вікно” (с. 130), „ Дмитро це ти виложив (мало б бути виклав) квітами своє посвідченя (а може освідчення?)” (с. 130). У книзі зазначено, що твори опубліковано в авторській редакції. Але ж і серед авторів заслужені журналісти, члени якихось творчих спілок (не завжди відомих!), філологи. Хоча переважна більшість тих, хто, як написано у біографіях, „за фахом економіст-соціолог, за покликанням – газетяр, літератор”. Воно й видно... Але ж якщо берешся за перо, ти відповідальний перед Богом і людьми, ким би ти не був: лікарем, математиком, філологом, журналістом. Попри художній бруд і творчу маячню, бо інакше не назвеш подібні „творіння”, напрапляємо на дійсно поетичні, варті уваги, речі, де відчуваємо оригінальність власного поетичного мислення, свіжість, незатертість, модерн. І як на диво, це „не маститі автори”, а звичайні початківці, як наприклад, Тетяна Павліченко зі своєю художньою річчю „Шоколад із присмаком крові” (с. 235-236). Цікаво було прочитати і відкрити для себе Марію Гончаренко, Юлію Броварну (про яку уже відомо), Леоніда Борозєнцева, Вадима Друзя, Наталію Філіпову, яким аж ніяк не місце у цьому далекому до мистецького виданні. Пане видавець, не подумайте, що я засуджую Ваші проекти, але ж має бути якийсь мистецький рівень? Назвалися грибом, то лізьте у кошик. Редагуйте, відсіюйте, а не за гроші публікуєте все підряд! Складається таке враження, що у часи кризи навіть на літературі гроші заробляють. Боляче, сумно від того, що ми робимо з літературою і мовою... Кожен, хто хоч трошки відчуває Слово, прочитавши книжку „SITIS (Сучасні тексти про пристрасті)”, з впевненістю підтвердить, що для більшості авторів, як і для шанованого Пана видавця, мабуть, не є насущними слова-заповідь Ліни Костенко „Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі”. А жаль...

    2010 р.






    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -