Ні голоси, ні очі, ні слова,
Ні усмішки, ні рук міцне стискання –
Ніщо від суєти не відрива
Так, як солодка музика мовчання.
Прислухайся до тиші. В ній бринить
Все невимовне чистими хорами.
Прислухайся – і на коротку мить
Відчуєш зорі в себе під ногами.
І потечуть спіралями світи,
І зникне раптом слово «неможливо»,
І вже нікуди не потрібно йти,
Бо ось воно, найбільше в світі диво.

Так вступить вічність у свої права.
Ні голоси, ні очі, ні слова.

28.05.1995

На відстані я говорю з тобою,
На відстані нагір'їв і долин.
На відстані цікавості людської,
На відстані розсіяних годин.
Всі відстані між нами пролягають
Мозаїкою світла й темноти.
Вони сліпі. І нас вони не знають,
І їхніх меж не знаєм я і ти.
Я простягну свій голос як дорогу,
Над прірвою тонкий збудую міст.
І піснею молитимуся Богу,
Щоб виріс з темноти сліпучий зміст.

Щоб сповнив простір радістю новою.
На відстані я говорю з тобою.

26.5.1995

LESJA UKRAINKA

Traeume

In den lieben Kinderjahren,
Als die Seele so geduerstet
Nach dem Schoenen, Wunderbaren,
Liebte ich die Ritterzeiten.

Aber seltsam, nicht die Prinzen,
So geheimnisvoll und praechtig,
Nicht die holden Koenigstoechter
Meinen Sinn bezaubert hatten.

Auf den Bildern sah ich immer
Nicht die frohen stolzen Sieger,
Die, den Gegner ueberwunden,
Zornig forderten: “Ergib dich!“

Sank jedoch mein Blick nach unten
Zum Besiegten und Verschmaehten,
Der, gestreckt vom Feind zu Boden,
Bat ihn nicht um seine Gnade.

Schien mir niemals majestaetisch
Jener starke stolze Ritter,
Der der Schoenen Ungehorsam
Mit Gewalt zu brechen hoffte.

Nur beruehrte Herz die kuehne
Antwort der gefang'nen Frau
„Deine Macht ist's, mich zu toeten,
Aber nicht zu leben zwingen!“

Laengst vergangen ist mein Fruehling,
Meine lieben Kinderjahre,
Aber nimmer wird vergessen
Hoher Schwung der Fruehlingsfluten.

In den langen dunklen Naechten,
Wenn der Schlaf zu mir nicht kommet,
Hoere oft ich deren Rauschen
Mit dem Fieber fest verflochten.

Haengt die Decke schraeg herunter,
Wie ein gotisches Gewoelbe,
An dem Fenster Blumenzweige
Gluehen wie ein Eisengitter.

Durchgedrungen aus dem Fenster
Roetlich Licht im Zimmer schimmert, -
Ist es einfach Strassenleuchte
Oder Widerschein des Brandes?

Was da laermt unaufhoerlich?
Laestiges, verhasstes Schallen!
Braust mir im Blut das Fieber,
Oder tobt der Krieg da draussen?

Sind es grausame Schmerzen,
Die das Stoehnen mir entreissen ,
Oder stoehnt der Ritterhaeftling,
Ganz erschoepft von seinen Wunden:

„Wer noch lebt in dieser Burge?
Wem noch schlaegt das Herz im Busen?
Auf den Turm, beschwoer dich, steige,
Schau an das Schlachtfeld unten!

Schau diese Schlacht genau –
Wer gerade siegt im Felde?
Dort, wo Kaempferreihen prallen,
Flattert da noch unsre Fahne?

Wenn nicht mehr – reiss ab die Binden!
Lass mein Blut da ueberfliessen,
Sei verflucht das Blut so faul,
Fuer die Ehre nicht vergossen!

... Nein, ich hoere unsern Kampfruf!
Immer lauter erklingt er...
Lasst verbinden mir die Wunden,
Dass umsonst ich nicht verblute!..“

Spielten jemals Kindertraeume
Zwischen fiebrigen Gespenstern.
Jetzt verschwunden ist das Fieber,
Aber jene Traeume bleiben.

Und so oft erscheint mir wieder,
Als gefangen sei ich selber,
Unsichtbare Hand gefesselt
Habe mich im dunklen Raum.

Ungebrochen meine Waffen
Seien in der Hand geblieben,
Aber wegen schwerer Ketten
Koenne ich die Hand nicht ruehren.

Ringsherum ist dumpf und stille,
Tobt kein Fieber in den Adern,
Kein Geraeusch vom Feld der Schlachten
Darf mit meinem Ohr ich hoeren.

Dass ich laut schreien wollte,
Wie der Kindertraeume Ritter:
„Wer noch lebt in dieser Oede?
Schau hinab vom hohen Turme!

Schau, sieht man noch im Felde
Unsre stolze Fahne wehen?
Wenn nicht mehr – ich will nicht leben,
Lasst dann meine Adern oeffnen,

Mag mein Blut dann ueberfliessen,
An der Blutung will ich sterben –
Sei verflucht das Blut so faul,
Nicht vergossen fuer die Ehre!..“

Jalta, 18/XI 1897

Що я для тебе? Що ти – мені
Не скажуть очі. Мовчиш. Мовчу.
Сміюсь. Смієшся. Не смієш, ні?
І я не буду. Отак - злечу.
Що ти для мене? Що я – тобі
Не скаже серце. Дивись. Дивлюсь.
Не бачиш? Знову - у цій юрбі,
Що ми для неї? Вже йду. Гублюсь.
А ти не прийдеш. А час іде.
Що ми для нього? Нехай - на дно.
Усі там будем. От-от впаде.
Що ти для мене? Не все одно!

1995-2018

Розтали білі хмари в висоті.
Надходив вечір – тьмяний, непрозорий.
Широка площа. І людський натовп.
Здавалось, злились усі обличчя
В одне – похмуре й стомлене, а очі
Дивилися з образою та злістю.
Гуділи у повітрі голоси.
Затиснуті між каменем холодним,
Вони здавались однотонним шумом.
Та часом пробивалися крізь шум
Поодинокі фанатичні крики.
Ось двоє вже зчепились між собою
У лютій бійці. Розняли їх люди.
Ніхто не йшов із площі, всі стояли,
Чогось чекаючи. І тріпотіли
Плакати на зеленому паркані…
…І раптом – мов промінчиком із сонця –
Злетів високий пустотливий звук,
За першим – другий, третій. І забилась
Весела пісенька у сірій сітці
Каміння й роздратованих облич.
Я мимоволі глянула угору –
Невже то жайворонок польовий
Якимось дивом залетів сюди?
Та небо все таке ж – низьке й холодне,
Звідкіль же несподіване тепло?
Мотив змінився. Голос одинокий
Бринів таким лагідним, тихим смутком,
Що люди одвертались від плакатів,
Виходили з розбурханого моря,
Що плюскотіло гнівом навсібіч.
Вони ішли, мов за якимсь закляттям,
Ставали колом щільно. Ніби острів
Піднявся раптом із морських глибин.
І диво: вщухла буря. Не вляглись
Навколо острівця безумні крики,
Та варто лиш переступити риску –
І от спокій, і світло, і весна,
І добрі люди, і дитячі очі
Захоплені, і усмішки привітні.
І всі ті чари йшли від центру кола,
А там стояв звичайний чоловік,
І грав на звичайнісінькій сопілці.

1992-1993

Колись в старі часи
Ще молодий був світ –
І де тепер ростуть ліси,
Здіймався з льоду щит.
У вічній мерзлоті
Лежала вся земля,
Ні звуку в синій висоті,
І не цвіли поля.

Було так тихо-тихо навкруги,
Що в небесах занудились боги,
І вітри роботу занедбали,
І світила у тумані спали.
Та ось одного разу уночі
Скотились з неба блискавки-ключі
І найвищу відімкнули гору –
Аж здригнулись скуті ріки й море!

З розчахнутих глибин
Піднявсь могутній Звір,
І гук палкий його один
Злетів до сонних зір.
І розбудив він там
Мільйонні табуни
Бізонів, і сріблястих лам,
І коней вороних.

Мов дощ, летіли, сяючи, згори –
Проснулось сонце, хмари і вітри,
І міцні льоди ураз розтали,
І ліси з-під панцирю повстали.
Буя життя усюди молоде,
І вік за віком радісно іде
На прекрасній мирній тій планеті,
Що тепер лиш згадують поети.

Куди ж подівся рай?
Його нам не знайти.
Хто міг би через небокрай
Дорогу провести?
Покинули давно
Нас зоряні гінці,
І зачинилося вікно –
В чиїй лихій руці?

У відповідь – байдужість і зима,
Для нас уже сама земля німа
Не розкриє таємниць. А люди
Розійшлися потім звідусюди.
І вічно в недосяжну висоту –
Мов крики, що застигли на льоту,
Будуть вгору руки простягати,
Та зірок уже їм не спіймати.

1993-2018

Де вдача радісна й легка?
Де музика весняних злив?
Тепер я стала як ріка,
Ріка, що вийшла з берегів.

Не впізнаю свого лиця,
Не впізнає мене той світ.
Лишились ще сухі місця,
Та де знайду надійний пліт?

Не вибираюся з води,
На волю вітру віддаюсь.
Пливу – до моря, чи куди?
Не знаю ще, тому й боюсь.

Тому й боюсь, хоча сміюсь,
Радію сонцю і весні.
Бува, тихенько помолюсь:
Не зрадь, душе моя, мені.

1995

Іноді враз помітиш,
Як швидко зникає роса -
Ніби робити їй нічого
В цьому нечистому світі.
Іноді враз помітиш,
Як затемняє пилюка
Дзеркала чистоту.
Сумний він, цей світ!
Навіть коли розцвітають вишні.
Навіть тоді… А все ж
Очі твої
Несли в собі відблиски ранку,
Несплямленої чистоти.
Та я пройшов мимо неї,
Вже щастя ніде не знайду.
А все ж
Сльозами своїми омию
Дзеркало темне життя -
Хай там, де впадуть мої сльози,
Відкриється світлу воно.

По ріці Блакитний Водоспад
Пробігають хвилі і човни,
По ріці Блакитний Водоспад
Пропливає лодія весни.
Та весни уже не повернуть,
Що для нас найпершою була,
Та весни уже не повернуть,
Що на гілці вишні розцвіла.
Біла гілка вишні у руці
Раптом знов про юність нагада -
Біла гілка вишні у руці,
І весняна радісна вода.

Прокинувсь раптом на зорі
Від променів з вікна:
Сяйнула вишня угорі,
Немов сама весна.
Я біг в небесну далину,
Хотів спіймать мою весну,
Та так і не здогнав.
В оману, мріє, ти ввела,
Не вишня - хмара то була,
Що й слід її розтав.

Колись в далекому краю
Крізь вишень ніжний цвіт
Я бачив усмішку твою.
І хай немало літ
Спливло, мов листя по воді,
Я знову лину - як тоді-
До уст твоїх весни…
А ти смієшся далі все,
А вітер голос твій несе
В мої самотні сни.

З двох сторін крізь молоду листву
Зависає водоспадів вир,
З двох сторін крізь молоду листву
Пломеніють грізні очі гір.
Я до тебе цілий день пливу
Через сонця золотаву шир,
Я до тебе цілу ніч пливу
Через тіні мерехтливих зір.
Не змовкає лютня у руках,
Попливли мелодіями дні.
Не змовкає лютня у руках,
Не згасає серце у вогні.
Чи знайду в твою країну шлях?
Видно, він заказаний мені.
Загублю в твою країну шлях,
Та лишаться там мої пісні.

Покинутий притулок у горах
Навідав знову лютої зими -
Покинутий притулок у горах
Заслали хуги білі килими.
Стоїть маленька хижка, вся в льоду…
Та я вогонь під снігом розкладу.

А полум’я - мов маки навесні -
Ті, що цвіли серед пахучих трав.
А полум’я - мов маки навесні,
Що я в полях колись для тебе рвав,-
Мов той червоний маковий вінок,
Що надівала ти його в танок.

А полум’я - немов підступний звір,
Над беззахисним серцем нависа.
А полум’я - немов підступний звір,
Оманлива мені його краса!
Вона збудила спомини про ту,
Що не прийде в цю білу німоту.

Не плач, цикадо, у росі,
І для небесних зір нема
Любові без розлуки.

Не плач, цикадо, у росі,
Он бачиш - вже іде зима
На ці просторі луки.

І ти заснеш солодким сном,
В заметах снігових пісень
Своє забудеш горе.

Так! ти заснеш солодким сном,
Коли зіллються ніч і день
В одне ласкаве море.

А я на холоді лишусь -
І буду бачить, як навкруг
Все облітає, в’яне…

Так! я на холоді лишусь,
Немов якийсь злочинний дух,
На безвість вітром гнаний…

На схилах гір слідів ти не лишаєш,
Мов сон, пройшла по них.
Осінніми стежинами блукаєш
Між кленів молодих.
Ступаєш легко, ніби дика сарна.
Як бранець, я бреду.
На обрії загусло небо хмарне…
Коли ж тебе знайду?

Вечірні дзвони пропливли.
Я знаю - це вже по мені
Вечірні дзвони пропливли
В країну золотої мли.
І дивно: ніби й не журюсь,
І навіть думи не сумні,
І дивно так, що не журюсь,
Хоч вже скінчилися пісні.

А вже ж і я сама пливу
На тім вечірньому плоту,
А вже ж і я сама пливу
В країну золотої мли,
І дивно: ніби й не боюсь,
Хоч бачу знизу висоту,
І дивно так, що не боюсь,
Хоч вже і дзвони відгули.

Не знаю, чи навік засну,
Та застилає очі мла.
Не знаю, чи навік засну,
Чи може, встану ще зі сну…
Та пісню цю лишу тобі -
Не забувай, що я була,
І серце я лишу тобі,
Що мла приспати не могла.

Не дміть, гірські вітри, цієї ночі,
Під ковдрою холодного туману
Нехай у сні забудусь хоч на мить.
Не дміть, гірські вітри, цієї ночі,-
Нехай уранці знов спокійно встану,
І довгий шлях в очах замиготить.

А вітер з гір прийшов перед світанком,
І розтривожив пам’яті затоку -
Чи то твоя рука торкнулась серця?
А вітер з гір прийшов перед світанком,
І розливав на небосхил широкий
Сумних очей озерця.

А я не міг наважитись рушати,
Та все ж піднявся і пішов поволі,
Мов хмара, що чужій покірна силі.
А я не міг наважитись рушати,
Та все ж скоривсь - чиїй, не знаю, волі -
А може, просто - власному безвіллю.

Шати гір моїх зелених,
Вкрийте голову мою!
Все одно ти йдеш від мене,
І печалі не втаю.
Ні один гірський струмочок
Не стікає до ріки.
А мені - лишивсь листочок
Із недбалої руки.
Все одно тобі - що стріха,
Що небес прозорий дах,
А мені - остання втіха -
Чорні клени у горах.
Навесні одягнуть клени
Знов убрання молоде…
Все одно ти йдеш від мене -
Це життя від мене йде.

Що після себе
Світові я залишу?
Вишні - весні,
Літу - голос зозулі,
Осені - клени червоні.

Що після себе
Світові я залишу?
Зорям - холодні струмки,
Сонцю - широкі ріки,
Місяцю - тихі озера.

Що ж після себе
Тобі я лишити зможу?
Тільки хатинку в горах,
І човен, засипаний листям,
І згасле багаття.

Що ж після себе
Тобі я лишити зможу?
Тільки старезний цей камінь,
І лютню нову,
І несповнену ніжність…

Опівночі міняють течію
Протоки хмар в небесному краю.
На захід верхні повертають путь,
Що срібний місяць в пелені несуть.
А нижні хмари линуть всі на схід,
Несуть від брата сонцеві привіт.
Мов два світила, у розлуці ми,
Розділені дорогами й людьми.
Я шлю до тебе за гінцем гінця,
Та ти не впізнаєш мого лиця.
На вітер кинув ти свої пісні,
Лишився тільки відгомін мені.
Ми стоїмо на зведенім мосту,
А руки зустрічають пустоту.
Мов кораблі, ми пройдем пліч-о-пліч,
Аж поки в темну скотимося ніч.

Цілу ніч холодні дмуть вітри.
Я мовчу. І ти не говори.
Не дивись на полум’я в печі,
Бо розбудиш темних вод ключі,
Що нуртують десь у глибині.
А нестримність ця страшна мені.
Бо боюсь лишитись я одна,
Як впаде між нами ця стіна,
Бо боюсь - не втримаю тебе,
Не розлуки - я боюсь себе!
Краще хай стоїть мовчання мур,
Краще не збудить підземних бур,
Краще жить спокійно - як колись…
Тільки ж хвилі ті вже піднялись.

Мабуть, твої широкі рукави
Змішалися зі стеблами трави -
І змахують весь час услід мені.

Атласними стрічками кімоно
Ти заквітчала річки полотно,
Щоб я не збивсь з дороги на коні.

Тримаєш зір ліхтарики в руках
І вказуєш мені додому шлях -
Між вітряних долин

Привітно сяє стежка… Повернуть?
Та я ступив уже на іншу путь.
Вже пізно - я один.

Почекай же ще, зостанься -
Хоч на мить ту коротеньку,
Поки полум’я не згасне,
І вогонь не догорить.

Почекай же ще, зостанься,
Дай, на тебе надивлюся -
Поки вітер не розкриє
З диким посвистом дверей.

Почекай же ще, зостанься,
Озирнись на мене, любий, -
І впаде мій тихий усміх
Квіткою тобі до ніг.

Почекай же ще, зостанься,
Ти зібрав сакви в дорогу,
Та забув мій поцілунок,
Забери його - і йди.

Попрощаюся з тобою -
Не в останній раз…
Скільки хмар над головою
Пропливає в нас!
І нащо їм вітер крила
В довгий шлях дає?
І нащо ті хмари вкрили
Серденько моє?
І нащо ніяк не можу
Обігнати їх?
І нащо не потривожу
Мир очей твоїх?
І нащо так поспішає
Осінь на вітрах?
І нащо тебе кохаю
Тільки у піснях?

Чогось так радісно мені,
Знайомі все місця.
Вернувся в гори навесні -
І знов дівчина ця.
Поки ми бесіду вели
Під пісню негучну,
В Долині Кленів розцвіли
Всі вишні в ніч одну.
І засміялася вона,
І гілочку дала:
“Оце уже сама весна
В гостях у нас була!”
А я сказав, що в інший раз
І осінь приведу.
Чого ж так посмутніла враз?
“Не приведи біду.”

Мій пане, ти того й не знав,
А я одним живу.
До Острова Духмяних Трав
На човні допливу.
Там променяться солов’їв
Високі голоси,
Джмелів здіймаються рої
Від помаху коси.
М’якими травами встелю
Свій човен із сосни,
Глибокі глечики наллю
Я медом запашним.
Вернуся ще до темноти,
У дім пустий зайду…
Хоч знов мене покинув ти,
Та я тебе знайду.
Вінками свіжої трави
Я вистелю поріг,
Складу їх вище голови -
Щоб ти піти не зміг.

Чи забуть колись я зможу,
Як збирала мальви квіти
І поклала в узголів’я
Цей рожевий зорепад?

Чи забуть колись я зможу
Холод росяний світанку,
Що зігнав з небес всі зорі,
Ніби сон з твоїх повік?

Чи забуть колись я зможу,
Як пішов ти - і ні разу
Не оглянувся на білу
Хижку між зелених гір?

Чи забуть колись я зможу,
Як стояла і дивилась,
А слова усі замерзли,
Мов побив їх раптом град?

Я бачу, ти до гір не звик
І мабуть, заблукав.
Спинись, самотній мандрівник,
Це ж вечір вже настав.
Куди ти підеш сам вночі,
Забув про урвищ дим?
Не хочеш говорить - мовчи,
Та гостем будь моїм.
Чим на холодній спать землі
У заростях хвощу,
Переночуєш у теплі,
І чаєм пригощу.
І звідки взявся ти такий,
Напевне, звіддалік?
Якийсь похмурий і шорсткий,
Чудний ти чоловік!
У нас такий прегарний край,
А ти спішиш - куди?
А втім, заходь, не забувай,
Радітиму завжди.

Через тихий струмок
Гарно влітку брести
І з суріпки вінок
По дорозі сплести.
Дві маленькі хатинки
На кручі висять,
Золоті порошинки
В повітрі тремтять.
Цілий вік у дорозі -
Мов хвиля морська!
Не спинюсь на порозі,
Бо доля втіка.

З саквами й настроєм легким
Переступив поріг,
Без жалю свій покинув дім
Для тисячі доріг.
Так поривався я знайти
Щось в світі чарівне,
Що навіть сестри і брати
Не втримали мене.
“Бувайте!” - весело гукнув,
Брилем востаннє їм змахнув
Через полів межу…
Коли вернусь - не знаю я,
Не жди мене, сім’я моя,
“Щасливо!” - всім скажу.

А щастя в кожного своє -
В спокої чи в труді,
Тим радість затишок дає,
Тим - роки молоді,
Тому - малих онуків круг,
А іншому - жона,
Тому - книжки, чи вірний друг,
Чи музика бучна.

А я ще змалечку такий,
Відлюдник і неговіркий,
Чому - не знаю сам.
Не знаю ще, куди піду,
Та щастя все ж своє знайду
Десь у блакиті там.

Як в музиці сплелися два лади,
Так міцно світло з тінями злилося,
І спробуй, перехід тонкий знайди
Між тим, що мало буть – і відбулося.
І спробуй, не згуби себе в тіні,
Коли до світла тягнеться обличчя.
Заснули десь твої труди і дні
Далеко, на забутому узбіччі.
А ти уже стомився їх будить.
Покинуть все …спочить на дні… забутись …
А тінь твоя і в темряві не спить,
Та й сам не хочеш ти її позбутись.

Бо це вона у щасті ожива –
Без неї світло світлим не бува.

Так, радість без печалі – нікуди,
Мажор не відділити від мінору.
Та все ж до них сміливо підійди,
Щоб роздивитись близько грань прозору.
За нею – відображення твоє
Живим переливається потоком,
Немов посеред гір луна зіллє
Те, що вловить не можна тільки оком.
Дивись і слухай. Зайве все відкинь.
Ти перейшов уже останні межі.
Серед усіх тонів – знайома тінь
Твоє обличчя мудрістю змережить.

Без неї світло світлим не бува,
Бо це вона у щасті ожива.

Таємний жаль у серці зостається,
Коли відходять інші всі жалі –
Що доти ця завіса не порветься,
Аж поки сам не підеш ти з землі,
Що сам себе ти так і не узнаєш,
А що казать про інших вже тоді!
З німих облич хіба що прочитаєш
Їх свідчення в останьому суді.
Твій свідок, другий ти – він не єдиний,
Мабуть, нам безкінечність всім ім’я –
Хоча не перейде за часу стіни
Бентежна таємниця ця твоя.

Вона – не мрія, і не може збутись,
Та й сам не хочеш ти її позбутись.

Коли ж побачиш, що біда мина,
Не озирнешся на бої запеклі.
І справді, видно, не твоя вина –
Що ти не хочеш раю, ані пекла.
Це твій двійник, душі твоєї тінь
Отак жартує з різними речами,
Та невловима, ніби хвиля, рінь
Стояла завжди муром поміж вами.
Подумать: ти - це він, чи навпаки?
Майнути - хай на мить – у круговерті,
Торкнутися холодної руки –
Зловісний знак імли, прикмета смерті!

В очах завіса ночі ще тремтить,
А тінь твоя і в темряві не спить.

Скрізь чуєш лихо – а душа сміється,
Їй з чорних хмар цих тільки б пити й пить.
І розум від нещастя не вжахнеться,
А силою новою закипить.
В цей день – усяку, найстрашнішу кару –
З відкритим зустрічатимеш лицем,
Сам кинешся під вибухи, під хмари,
Напоєні отруєним свинцем.
Вогонь палає – нічим загасити,
Скінчилась гра – та нікуди піти,
І тільки залишається просити
Останнього притулку в самоти, –

Куди вже зарікався повернутись.
Покинуть все…спочить на дні…забутись…

Хіба не дивна річ? Якась мана:
Ось маєш спокій, маєш дні веселі.
Чому ж примхлива Муза омина
Твою умиротворену оселю?
Чого їй треба – блискавки, вогнів?
Ну добре, прогуляємось “по муках”.
Та видобуть нічого не зумів-
Ні кольору, ні образу, ні звуку.
То й що? Хіба життя не благодать?
Смакуй по краплі тиху насолоду.
За віщо, справді, ладен ти віддать
Так тяжко завойовану свободу?

За те, щоб давні бурі оживить?
А ти уже стомився їх будить.

До коренів прихованого болю,
До витоків тривоги й самоти –
Від радості, від легкості, від волі
Не так уже й далеко треба йти.
Прямісінька дорога, не забудьмо,
Хоч стежка непримітна і вузька.
А щоб її знайти, то поміж людьми
Здобудь собі наймення дивака.
Тоді ходити нею поведешся,
Аж поки слух твій не сягне взірця.
І може, як між люди повернешся,
Дадуть тобі наймення мудреця.

Аж поки догорять спокійні свічі
Далеко, на забутому узбіччі.

І внутрішній стає чіткішим слух,
І чітко розставляє пам’ять віхи –
Коли приходить невідомий друг
Зі словом незбагненної потіхи.
Ти, може, голос цей колись і чув,
Та так давно… І де, в якій країні?
Ти, може, очі ці ще не забув,
Та чи вони належали людині?
Ти ж не боїшся стріти двійника,
Пізнать себе у образі чужому?
Ти чуєш – хтось давно тебе гука:
Ну, годі спать, ходімо вже додому!

Ти тут один. А там, у далині –
Заснули десь твої труди і дні.

А це не важко для твоєї волі –
Ось тільки реквізит собі збери.
Весь час в якійсь знаходимось ми ролі,
І звикли грать за правилами гри.
Насильством волі долю не зломити,
Зате акторством можна обійти.
Ти справді хочеш щось в житті змінити?
Зумій одвічний страх перемогти.
А що, коли й собі примірить маску?
І чим вона темніша звіддаля,
Тим цікавіше стане потім казка –
Наприклад, про сумного короля.

Ось тільки маска творчості не личить,
Коли до світла тягнеться обличчя.

На кожне слово, подих, думку, рух
Завжди знайдеш у себе ж протилежність.
Якщо звільнити невгамовний дух,
Потрапиш дуже швидко у залежність.
Ніколи знать не будеш - чим твою
Наповнить душу кожна мить наступна,
Немає переможців у бою
За те, що невловиме й неприступне.
Немов раптовий спалах на екрані,
Твоя душа крізь дзеркало живе
Проступить силуетом філігранним –
І знову в підземелля запливе,

Де стіни снів невидимі й міцні,
І спробуй, не згуби себе в тіні.

Якщо покласти радості печатку –
Міцну, щоб не прорвалась темнота,
Замкнуть поганий настрій у шухлядку,
І усмішку надіти на уста, –
То все одно, підступно зрадять очі
Те, що ховає від усіх твій грим,
Що ти й від себе заховати хочеш –
Та як замкнути в підземеллі грім?
Колись назовні все одно проб’ється
І розтрощить дощенту всякий жаль –
Так, мабуть, серце з відчаю сміється,
Це дивний сміх, гіркіший, ніж печаль.

Немає згоди – так вже повелося –
Між тим, що мало буть – і відбулося.

І будні не залишаться без змін,
Коли, вже повернувшися з мандрівки,
Твій погляд на екрані сірих стін
Прокрутить вперше кольорову плівку.
Тут все не так. Поблякли кольори.
Та й мало їх лишилося у тебе.
А там тобі казали: все бери!
Та як розлити по кишенях небо?
Здається, там напився досхочу –
Тож звідки темна спрага тут взялася?
От–от, здається, знову полечу-
Якби ж хоч крапля…звідти пролилася…

Отак ходи між стінами води-
І спробуй, перехід тонкий знайди.

Та варто лиш почати все з початку –
І знову хутко забуваєш все.
Ну що там ті похмурі сни і згадки,
Коли нестримна радість понесе
Тебе в краї омріяні надхмарні,
Де й натяку на темряву нема?
Де певність, що співаєш не намарне,
Бо твій слухач – гармонія сама.
Поглянуть в очі їй…на мить єдину!
І враз щось помінялося в тобі.
Чого, здається, треба ще людині?
Чи ти шукаєш сутінків собі,

Де голос розтає на безголоссі –
Так міцно світло з тінями злилося.

Радіти ніби і нема причин,
Та варто лиш почати все з початку –
І будні не залишаться без змін,
Якщо покласти радості печатку
На кожне слово, думку, подих, рух –
А це не важко для твоєї волі,
І внутрішній стає чіткішим слух
До коренів прихованого болю.
Хіба не дивна річ? Якась мана:
Скрізь чуєш лихо, а душа сміється.
Коли ж побачиш, що біда мина,
Таємний жаль у серці зостається.

Так, радість без печалі нікуди –
Як в музиці сплелися два лади.

Червоні серпанки, червоні
Пущу ранком через долоні,
Огорну городи і ганки,
Обів’ю червоним серпанком.
На світанку птиці і коні
Заблукали в теплім полоні -
Дзвінкокрилі птиці сріблясті
І коні, як сонце гривасті.
Доганяйте сонце веселе,
Поки вітер ранку не змеле.
Погубились коні і птиці,
Розбрелись по теплій криниці.
А води ж немає, немає,
Тільки хмара пір’ям літає.
Ні відра, ні дзбана, ні чари…
Випий сонця просто із хмари!
1998

Промінь полум’я
Навкруги гнота
Темне золото
Нитку огорта
Перерізана
Наскрізь темнота
В очі тінями
Сивими вроста
Промінь полум’я
Б’ється в пустоту
Стріли золота
В’ються по щиту
Стріли золота
Падають в бою
Тіні голову
Обвели твою
Промінь полум’я
Тонко в’ється гніт
Гостре золото
Б’ється в темний щит.
1997

Блакитний сніг. Відлига.
Креше кригу кресало сонця.
Кремінці в корі.
Виблискують вологі волоконця,
Морозні дзеркала тріщать вгорі.
І раптом все розколеться на друзки,
Розвіється на іскри крижані -
Так сонячно мереживні галузки
Звиваються струмками на вікні!
1997

Готичний шрифт, високий друк
На цей старий розбитий брук
Лягає косо недарма,
Дихнеш теплом - і вже нема.
А за вікном сокири стук,
І сірий дим, і чорний крук,
І на морозі голоси
Стають тонкі.
Тепла у мене не проси -
Цілунки рук
Мов лід хрусткі.
А літери спливають вниз,
Заходьте, пане Гутенберг,
Це вже не сон.
Дивіться - книга. Гострий ліс
Зметнувся з гуркотом на верх
Зелених крон.
Скуштуєм піну теплих бризк
Солодких грон.
Тебе я ледве пізнаю,
А вже себе і поготів -
У тих лісах…
Та силоміць
Мене збираєш по світах.
Чому лишитись не схотів?
Ну, хоч в останньому краю
Нескутих лиць…
1996

1
Земля безвидна
Порожній діл
Мов гори мідні
Протоки крил
Розріжуть тишу
Тонким ножем
Кричать узвишшя
Невже невже
Невже вертаєш
День перший Свій
Невже згортаєш
Небес сувій
Невже то судна
Надходить мить
Земля безлюдна
Крильми тремтить.

2
А у надрах – тиша недоторкана,
Спить печаль, сторіччями приборкана.
Спить печаль – від сотворіння світу,
Сплять усі лихі передчуття.
Їх до часу можна присипити,
Та куди ж подітись від життя?

Час надходить кроком переляканим,
Грім збудив печалі і затих.
Ти не зійдеш в надра неоплаканим.
По сльозах пізнаєш Ти Своїх.

3
Хай знову
На поклик Йова
Твій голос бурі
Страшний тягар
З душі змете
Як з темних хмар
Зрива похмуре
Одіння вістря
Це золоте
Хай громовиця
Не забариться
З рясним дощем
І світ засяє
Ранково чистий
Чому цей щем
Не відступає
Як доля тисне?

4
“Бо прах єси і повернешся в прах”.
Страшне це слово у Твоїх устах.
Але страшніше те, що сходиш Сам
В похмурий край, де батько наш Адам,
Де весь наш рід спокутує свій гріх.
А що Тобі робити серед них?

Ні, не на те прийшов Син Чоловічий,
Щоб панувать у славі войовничій.
Прийшов на труд, на муку і на хрест
Творець землі і осяйних небес.
Прийшов прийнять Свого творіння долю
Єдиний, Хто безмежну має волю.

5
Хай знаю
Немає краю
Земним турботам
Горить в мені
Твоє страждання
Хай знаю
Та не зміняю
Мою скорботу
На райські дні
Стлумлю ридання
Ти бачиш
Всесвітнє зло
І поки тліє
Бодай єдина
Душа в полоні
Гаряче
Твоє чоло
Не просвітліє
Над ніччю линуть
В крові долоні.

6
Простяглась печать Твого хреста
На вогнем зруйновані міста.
На ряди спаплюжених могил
Білосніжна тінь широких крил.
На плачі згорьованих людей
Тиха ласка стомлених очей.

І земля стомилась від боїв,
Від жорстоких і чужих богів.
Скільки літ вона спочинку жде!
Скільки літ вона до Тебе йде.
А шляхи ж і темні, і сумні –
І земля забулася у сні.

Розтяглась заціпеніння мить.
Та вона – усе ж таки – летить.


7
А Сьомий день
Ти дав для відпочинку
Лежиш у гробі
Празнуєш суботу
Давидів Сине
А Сьомий день
Хоч на малу часинку
Полегшить Тобі
Тяжку роботу
Жало зміїне
А Сьомий день
Твої притишить рани
Що Ти зціляєш
Цей рід лукавий
Землі утому
Сивини неба
А в Перший день
Ти встанеш рано рано
В саду гуляєш
Кінчаймо справи
Ходім додому
Ходім до Тебе!
1995

Aischa und Mohammed
Dialog
Der Garten im Harem von Mohammed. Aischa sitzt in einer kleinen Gartenlaube und isst Suessigkeiten, sich laessig auf der niedrigen teppichbedeckten Couch zuruecklehnend. Mohammed kommt und setzt sich schweigend zu ihren Fuessen am Rande des Teppichs.

Aischa:
Geliebter, schau auf mich!

Mohammed richtet schweigend seinen Blick vom weiten Raum her auf Aischas Seite.

Schau doch auf mich!

Mohammed:
Ich schaue schon.

Aischa:
Ja, ohne mich zu sehen!
So blickt man auf die Baeume, Steine, Waende,
Auf Balken...weiss ich nicht, worauf noch immer,
Nur aber nicht auf seine Ehefrau,
Nicht auf die Geliebte!

Mohammed:
Ich weiss nicht,
Was willst du, Aischa.

Aischa:
Wirklich, weisst du nicht?!
Ich will von Mohammed geliebet werden!

Mohammed:
Wirst du denn nicht geliebt?

Aischa
(hoert ihm nicht zu):
...Dass er mich liebt,
Nur mich alleine!

Mohammed:
Musst du dir das wuenschen?
Das waere doch, als ob du dir gewuenscht,
Dass Sonne nur fuer dich alleine schiene,
Dass Feuer dir nur diene. Und davon
Bekaemest du doch nicht mehr Licht und Waerme,
Als jetzt, wenn du all Gueter mit den andren
Dir teilen musst. Wenn es so aber waere,
So wuerden viel die anderen entbehren.

Aischa:
So redetest du nicht mit erster Frau,
Das musste Chadidsheh doch nicht anhoeren!

Mohammed
(verwundert):
Wie kannst du es wissen?

Aischa
(schadenfroh):
Ah! ich habs erraten!

Mohammed
(beherrscht seine Verwirrung):
Nun ja, das stimmt, dass ich ihr das nicht sagte,
Und das ist, weil...

Aischa:
Weil du sie staerker liebtest,
Viel mehr als mich, du hattest sie geliebt!

Mohammed
(setzt fort, ihren Ausbruch nicht beachtend):
...und es ist so, weil auch selbst die Sonne
Den ersten Strahl nur einem Menschen schenkt -
Demjenigen, den sie als ersten trifft.

Aischa:
Das ist nicht wahr!Nicht bloss der erste Strahl,
All deine Licht und Waerme ihr gehoerten,
Und mir ein schwacher Abglanz ist geblieben,
So kalt und finster...

Mohammed:
Aischa, schaem dich doch!
Du meinst, zu dir sei kalt ich? Was denn wuerdest
Du sagen, wenn ich dich nur so liebkoste
Wie erste Frau, jene Chadidsheh,
Die du so sehr beneidest?

Aischa:
Ich weiss nicht.
Nur eines sehe ich wohl, dass du mich nie
Geleibt hast so, wie sie, und jetzt auch nicht,
Und wirst mich nie so lieben. So dass ich
In deinem Herzen sie nicht ueberwinde.

Mohammed:
Es ist nicht gut, die Toten zu beneiden.
Chadidsheh ist gestorben - also, jetzt
Sie kann dir auch nicht schaden.

Aischa:
Oh, wenn nur
Allah so wollte, dass sie nicht gestorben,
Dann koennt' ich sie besiegen!

Mohammed:
Wieso denn?
Ich finde deine Worte voellig sinnlos.

Aischa:
Sag ehrlich mir, wo warst du heute morgen?

Mohammed:
Warum fragst du? Ist es dir nicht egal?

Aischa:
Du warst am Friedhof! Ja, an ihrem Grabe!
Ich hab's nach deinen Augen erraten,
Du kannst mich nicht betruegen!

Mohammed:
Wenn auch so,
Wozu soll ich dich truegen? Ich war dort.
Es ist doch keine Suende, das Gedaechtnis
Derjenigen zu ehren, die auf Erden
War meine Ehefrau?

Aischa:
Ich bin's auch,
Doch zweifle ich daran, dass du so oft
Mein Grab besuchen wirst, wenn ich mal sterbe.

Mohammed:
Versuche nicht Allah. Denn niemand weiss,
Wer von uns beiden frueher geht zum Grabe.
Nur eines ist bekannt - ich bin doch aelter,
Und auch um viele Jahre.

Aischa:
Etwa so,
Wie deine Chadidsheh als du war aelter?

Mohammed:
Ja, ungefaehr.

Aischa:
War sie denn ziemlich alt,
Als ihr geheiratet?

Mohammed
(truebe):
Ich sprach davon schon vielmals,
Du weisst auch selber wohl.

Aischa:
Darf ich nicht fragen?
So seltsam...ist es ihr jetzt nicht egal?
Alt oder jung, schoen oder haesslich war sie,
Als ihr geheiratet...was soll das jetzt,
Wenn es sie in der Welt nicht mehr gibt?

Mohammed:
Aischa,
Sich an dem Tod erfreuen ist schon suendhaft.

Aischa:
Das freut mich nicht...Und sag mir doch die Wahrheit -
War sie ein bisschen schoener in der Jugend,
Oder, als ihr euch traft, dann war sie schon
Dieselbe, die ich im Gedaechtnis habe?

Mohammed:
Was fragst du jetzt darum?

Aischa:
Nun,sage mir,
War ehemals ihre Schoenheit so, wie meine?

Mohammed
(Blickt auf Aischa)
Du bist die allerschoenste von den Frauen,
Die jemals in der Welt gelebt nur haben!

Aischa:
Du dachtest immer so?

Mohammed:
Als ich dich sah,
Begriff ich das auf ersten Blick.

Aischa:
Und dann
Verliebtest du dich auch in mich?

Mohammed:
Natuerlich,
Das war die Liebe auf den ersten Blick!

Aischa:
Warum dann warbst du nicht sofort auf mich?
Auch ich sogleich zu dir die Liebe spuerte.

Mohammed schweigt.

Weil Chadidsheh noch lebte!.. Sag mir doch,
Warum bei ihr nahmst du dir keine zweite?
Weil sie so reich und namhft war - deswegen?

Mohammed:
In jener Zeit war ich schon selber reich.
Und denke nicht, dass sie meine Zuneigung
Fuer Geld erwarb.

Aischa:
Oh, moechte ich so denken!
Die Toten aber liebt man nicht fuer's Geld.
Du lebtest doch drei Jahre lang alleine,
Nachdem die erste Frau starb, und dann
Nahmst du dir ausser mir zehn Nebenfrauen...
Wie ist es moeglich?Wie kann man so lieben
Die alte, haessliche, gar tote Frau?
Und dabei so missachten eine junge,
Lebendige, verliebte, holde, schoene?


Mohammed:
Quael dich doch nicht mit solchen Fragen, Liebchen.
Es gibt Geheimnisse bei Gott - sie zu wissen
Wir wagen nicht.

Aischa:
Nein, sag mir! Ich will's wissen.

Mohammed
Wenn ich das selber wuesste!
(nachdenklich)
Wie du sprachst:
"Die Alte, haessliche"...In meinen Augen
Schien sie auch weder schoen noch jung zu sein.
Ich kann doch nicht verleugnen das zu sehen,
Denn alle Falten auf ihrer Stirn
Ich hatte schon gezaehlt...An ihre Jahren
Erinnerten mich damals schon die Nachbarn...
Sie hatte aber etwas...etwas Ewiges...
Auch jetzt scheint mir, dass es lebendig bleibt,
Und schaut auf mich durch dunkles Grab hindurch,
Und spricht zu mir mit der geheimen Stimme,
Und alles hoert, was spreche ich und denke...

Aischa:
Und findest du das Ewige in mir?
Ja oder nein? Sag mir!

Mohammed schweigt.

Warum denn schweigst du?

Mohammed steht schweigend auf und geht aus der Laube weg. Aischa faellt auf den Teppich und schluchzt in ohnmaechtiger Wut.

7

Что в имени тебе моём?
А.С. Пушкин

Що в імені тобі моїм?
Хіба ж у ньому - сутність вища?
Хіба його не може знищить
Час, владний над усім земним?

З чим порівняю імена?
Зі світлом, що на хвилях грає
Єдину мить - і враз зникає,
Печаль лишається одна.

А що в печалі? Згадка днів
Минулих, чи відлуння смерті?
У цій шаленій круговерті
Ти не почуєш тихий спів.

Та хай лишиться образ цей
Мов чиста музика з тобою -
Тоді не станеш сиротою
Серед байдужості людей.

(півночі проваландалися з Дніпром по Щекавиці - не вивчила як слід фонетики, отримала четвірку від Прокопової - і дуже переживала)))
1992

Камеристка

Ні, на богиню ти ніскілечки не схожа.
Не грішна чарівниця й не свята,
Ти просто скромна дівчина хороша.
Говорять очі і мовчать уста.

Чому вони мовчать? Напевне, знаєш
Важливе ти - і маєш шо сказати?
Здається, ти весь час чогось чекаєш.
Чи я тебе повинна упізнати?

І що між нами спільного? Лягли
Століття звідтам в холоду сувої,
По двох каналaх барки пропливли -
Так розминулись ми в житті з тобою.

Невже нам не зустрітися? Невже ж
Німа та мова вічного добра,
І не здолать нам заповідних меж?...

Моя далека - і близька - Сестра.

Київ, пр. Червонозоряний, гурт.14, к.92
Перша зимова сесія
1993