Життя мільйонами розпачливих розлук
здирає шкіру з внутрішніх поверхонь;
рве залишки душі безодня вічних втрат,
висмоктуючи вакуумно з тіла
кров, плазму, лімфу, здір – всю непотрібну плоть,
що – скільки б не було її – не втолить
нестерпної жаги непрощеного дня
і не поменшить горя ні на йоту.

…Круг крутить, скошує, закручує, хурчить;
шматує шию крапелька свинцева,
щоби звільнить тебе, щоб ти спочити ліг
між купами сміття – черговий «мінус»
на шахівниці у володаря світів
серед розкиданих зужитих лахів –
і терпнув, і малів, і віддавав тепло
пустому Всесвіту пустих ілюзій.

Вже згарище жахтіє рештками легень
потворних янголів і кровожерних
ненатлих звірів, що злітають руч-об-руч,
возносячи тебе у сонм забутих;
а ті, зосталі, крила з бруду підберуть,
пришпилять до лопаток, пики вмиють
і, слиняві, чимдуж полізуть до корит…

У маминім вікні погасне свічка.
20.02.14

Криваво йшли. Ламаючи кістки.
І рвали плоть... Мечем, ножем, зубами.
Злипались вії. Лився гул низький –
У вуха, в ніздрі – згустками-ковтками.

Глитали ми. Життя чуже і тлін.
Вбирали-всмоктували до краплини.
Живились падлом.
Спали на землі.
Не йшли дощі – лизали мокру глину.

Її викопували з глибини…
Туди скидали засмерділі трупи –
вже їсти не годилися вони…
Із тіла не зчищали шкаралупи –

старого поту, крові, гною, сліз…
Старого болю, розпачу і люті…
Хто йти не міг – той між камінням ліз.
Ми йшли вперед. По істини забуті.

Нас вів Ніхто. І стали ми ніким,
в пісках пливучих втративши подобу –
людську чи Божу?..

Щастям золотим
котило Сонце дня зім’яту пробу.

Струміли води рвійної ріки.
Дзуміли медом-травами левади.
Тремтіли візерунчасті зірки
у кроні лісу. Тіняві аркади

здіймалися уступами гори,
де на вершині озеро іскриться…

Бруд.
Лють.
Пустеля.
Кров.
Повзи… Гори!
«Сліпі в раю». Художник С.Провидця.

2013

И медленно угаснет день.
И канут в розовость заката
усталых губ твоих излом
и складка меж бровей крылатых.

И миг рождения звезды
продлится, вечности касаясь.
Сгустится мрак земли. Слова
задребезжат, скрывая жалость.

И вдруг бестрепетной рукой
жестокий кто-то, равнодушный
весь продырявит небосвод…
И жгут лучи. И сердце сушат.

Простой магический закон –
как то, что утром встанет солнце:
разрыв – уходит тот, кто прав.
А жертва? Жертва – остается.

2012

Люди, вдягнені в залізо,
йдуть у ногу, йдуть рядами
по розпеченім камінні
нескінченної пустелі.

Те залізо дуже тісно
примоцоване до плоті –
так давно і так надовго,
що з тілами вже зрослося.

Гуркіт, курява, мовчання –
тільки грифи скрізь на скелях
у німім чеканні смерті
озирають неозорість.

Ще ущелини чотири,
а тоді – зустріне ворог,
невідступний, прежорстокий –
там, у засідці пантрує.

Люди, вдягнені в каміння,
всі, притиснуті до скелі,
жадібно стискають зброю,
дожидаючи розправи…

Хто – кого в бою звитяжнім?
Кам’яні серця замовкнуть
чи залізні перестануть
об залізні груди битись?

Люди, вдягнені в залізо?
Люди, вдягнені в каміння?

Люди вдягнені в ненависть…
Люди вдягнені в жорстокість…
Люди вдягнені в байдужість…
Люди вдягнені в мовчання…
Люди вдягнені в самотність…


2012

Падаю в небо.
Погас парашут.
Є дві хвилини до бою.
Поки ще тягне старий антиграв,
я перевірив набої.

Зліва спалахує.
Знизу – пісок.
Що за планета?
Не знаю.
Щось там варнякав учора комбат…
Як то?..
«Моя хата скраю»!

Швидко за камені.
Мушка – приціл.
Оптика часто підводить…
В кого стріляти?
Мішені нема!
Навіть шляхів для відходу…

Так, він у засідці! –
Інфрашукач.
Хтозна, чи враг теплокровний…
Може, він жук чи амеби шматок?
…Ввечері – знов макарони…

Не роздасися
(а що то повзе?)
від польової дієти…
Бластер гарячий.
Ловлю дрижаки.
Ох-х-х! У амеб є ракети!

Щось припікає…
Навіщо мені
ці викрутаси зі смертю?
За три копійки лежатиму тут
ницьма, на клапті подертий…

Я ж вам не кіт, що то дев’ять життів! –
тільки два тіла в запасі…
Й ті поганенькі – з розпродажу…
Бах!
Снайпер амеб’ячий… В-в-вася!..

Несправедливо:
всього дві руки.
В нього ж хапалок штук вісім!
В кожній пулялка якась…
Тарарах!
Нишкну, як хрущ на горісі…

Нумо, десант!
Чавлю драглі, ура!
Котимо хвилю атаки.
Сонце зелене скотилося з гір.
Смерть холодцям-забіякам!

День добігає простого кінця:
амба роботі й амебам.
Знов макарони!
Верзе щось комбат…
Що?
«Нам чужого не треба!»…


29.02-02.03.12

І знову ти. Невже це знову ти?
А я за рік забути встигла – і назавше...
Прозоро й незнайомо так мости
тремтять, у синь весняної води упавши.
За день чи два позеленілий світ –
я не помітила, та хто мене питав би?
І знов гран-прі – щорік той самий хіт,
і знов аншлаг тієї самої вистави:
травневі зорі, місяць, солов’ї,
солодкий аромат... Квітками заметільно
вкривається трава... І очі знов твої
у душу цілять – ненароком, самостійно.
Банальне щастя – чи буває так?
Це тисячі разів і сказано, й прожито!..
Дзвенить від захвату у полі кожний злак,
бо сіє дощ весна через широке сито...
Шалений ритм шаленої доби:
магічно швидко все міняється – і знову
мовчазним криком захлинається: люби! –
на березі струмка віднайдена підкова...

2006

Я занавешу чёрным зеркала
и, чёрные одежды надевая,
холодным разумом отвергну силы зла
и не приму добра. Я – никакая.
Я не пытаюсь лицемерить, нет,
для равнодушья не ищу причины.
Пускай случатся миллионы бед –
не шелохнусь, не дрогну, не покину
своей тропы, указанной судьбой,
не прекращу движенья по орбите…
Я никогда уже не буду злой,
и доброты во мне вы не ищите.
Мне всё равно. Равно, как гладкий стол.
Как море в штиль, тоскливый, безнадёжный.
Всё пусто и никчёмно. Разум гол.
И нет души. И чувства невозможны.
Да, всё погасло, превратилось в прах.
Нет ничего, достойного вниманья.
Промозглый ветер в брошенных полях
играет реквием на струнах покаянья.
И не затронет суета сует
бездушный истукан в моём обличье –
мне всё равно. Тебя со мною нет.
Всё остальное в мире – безразлично.


1996

Двор опустел. Суть вытекла из формы.
Стих уходящих голосов поток.
А на асфальте, молча и покорно,
лежать остался брошенный цветок.
Шум праздничный умчался, затихая;
свет, блеск, цветная мишура –
исчезло всё. Реальность не такая,
какой была сегодня и вчера.
На краткий миг под знойным покрывалом
на том цветке остановился взгляд –
и всё вокруг иным и… тусклым стало.
Я поняла, что нет пути назад.
Как звёзды гаснут в глубине бездонной,
как убегает влага сквозь песок –
пропало что-то. Я осталась, словно
твоей рукою брошенный цветок.


1996

Полин не можна просто так зривати...
А він росте, і пахне, і бринить...
А дощ іде: в берези мокрі шати,
і листя жовте прилипа щомить...
Не рви полин – скажи слова урочі,
бо вхопить вітер зілля з рук твоїх...
Ущухне дощ, сріблиться серед ночі
полин-трава, що рвати її – гріх...
А він пішов кудись – блука світами,
зірвавши гілочку пахкого полину...
А вітер на дротах виводить гами,
та все повторює одну й одну...


2007

Як неньку-ластівку під руки узяли –
здригнулася земля, схитнулись ковили
і тирса срібна, хоч її давно й нема,
зчорніла в пам’яті німих синів – німа.
Крик болю рвався з серця, бивсь у вікна віч –
в кишенях зрадники ховали підлість свіч:
“Щоб запалити потім, як її не ста...” –
хай навіть подумки замкнуться їм уста!
І очі никали в багнюці між чобіт,
щоб мертвих ницості живий не бачив світ...
А діти?.. Хто мовчав, хто тяжко голосив,
хто став на захист – вистачило сил!
Та оборонців замала була чота –
а більшість, як завжди, підібгує хвоста.
Хтось ніби тільки починав точить ножі...
А мати йшла. І стала на межі.
Стоїть, розхристана, а очі – до зірок.
І до хреста лишився крок.

2004

Хронотоп-топ-топ-тіп-тіп!
Стрижень часу береже
кільця ер, епох і діб –
наштрикнулися – і вже!

Кожна мить – одна у трьох;
те, що буде, – вже було:
якщо кажеш: “Щоб ти здох!” –
знай: уже здійснив ти зло.

Світ іде у небуття,
вичахає, вистига;
вироста витрат стаття,
легшою стає вага.

Ентропія з ентропій:
час не вічний, як не дмись!
Відійти красиво вмій –
не в безодню, а у вись.

В шорах Всесвіту галоп
переходить у алюр:
у дірках весь хронотоп –
C’est la vie a la nature.

Fines de siecles один за одним
переламують навпіл
нескладним космічним кодом
зрівноважений довкіл.

Час скінченний? Ну й дурниця!
Парадокс, абсурд і кич!
Тільки ж Сальвадору сниться
день покривлених облич.

Циферблат тече і капа,
і цьому не скажеш “стоп!”.
Простягає Кронос лапу:
хронотоп-топ-топ –
і в лоб!

2003

Ну куди б я йшла,
ну кому б несла
свою тугу, на камінь зболену,
як найближчий ти,
найдорожчий ти
відмахнувсь-відвернувсь невдоволено?
Ну кого спитать,
де вербою стать –
сушить вітром душу роздерту?
Жити як самій
в муці нелюдській
і чиєї чекать мені смерті?
Ну, прийди й скажи:
“Не потрібна ти.
Все минуло, як дим у полі”.
Так не хочеш, ні…
Брешеш ти мені?
Чи й тобі вистачає
болю?

2003

Надкусив – як пісковату грушу –
її серце суконно-байдуже –
і вдавився... Подумала: “Мушу
щось робити? Та вибач, мій друже...”.
Він конав біля ніг її довго...
Не дивилась – своє щось гадала.
Його очі кричали – що з того?
Їй би чути!.. а слухати – мало...
Він помер, не лишилося й крику,
не лишилось ні сліз, ні тремтіння...
І долонька її невелика
над могилою пурхнула тінню.

2003

То щастя безмежне – побачити світ:
і сонце, і хмари, і зблиски грози,
і краплі прозорі на кінчиках віт,
і зелень – з лимонної до бірюзи...

То щастя безмежне – почути цей світ:
ранкові акорди птахів лісових,
і скаргу берези на часу політ,
і кроки дощу, хоч він щойно затих...

То щастя безмежне – вдихнути цей світ:
троянду, й бузок, і ставок, листом вкритий,
весняного саду бентежливий цвіт...
Побачить, почути, вдихнути – і жити!

То щастя безмежне – відчути цей світ:
тремтіння осики багряного листу,
гіркаво-округле калини намисто...
То щастя безмежне – любити цей світ.

2009

Кричать і корчаться слова,
спливає дим надій і мрій,
і пам’ять вироста нова
на зміну спаленій старій.
Ти вже не той. Ти весь пропах
солодким димом забуття.
Ти був у спалених словах –
тепер нема. Вони летять…
Той лет повільний не спинить,
не повернуть вчорашній день.
Тягуче-гірко-щемна мить –
це час для сліз чи для пісень?..
Слова згоріли. Попіл зчах.
І ти забувся. Чи забув?
В губах, в очах і на плечах –
якийсь безвірний злам чи зсув…
Мій homo novus, де твій шлях
після очищення вогнем?
В яких дорогах і полях
ти знайдеш найновішу з тем?
Ідеш назустріч новизні,
не липне пил до підошов…
Але здається щось мені –
ти втратив більше, ніж знайшов.

2003

Не заглядай: в чужій душі так темно,
що моторошно стане, і тоді
боятимешся ти людей даремно:
обпікшись молоком – не віриш і воді…
Не відкривай душі своєї перед кожним,
не вір казкам про щирість і любов.
Наївність – гріх, такою буть не можна –
хай скаже той, хто це переборов.

Будь хитра, зла, та зла – лише до себе.
Недоторканна будь, а не вразлива, ні!
Себе любить і гартувати треба –
у крижаній воді і у вогні.

2003

Вночі приходила бабуся.
Сьогодні сніг – лапатий і м’який.
Так віхолить, що берегів ріки
розгледіть з мосту не беруся.
А в рідному селі, далеко,
заснули вщерть засипані хати,
в теплі дрімають люди і коти,
і в Африці не сплять лелеки.
І їм додому – як би? де би?
І їх за душу тягне і болить:
на день, хоч на годинку, хоч на мить! –
вдихнуть сосново-синє небо...

...Побачить річку, луг і хату,
вколоти щоку хвоєю в дворі,
дзвінке відро схопити на зорі
і стежку снігову пром’яти.
У весну вибігти сосною,
беріз прозорість випити до дна
і слухать, як бринить-співа луна
струною щастя молодою...
і йти, і дихати, й мовчати,
і бачить сонце, і любить цей світ,
і знов не рахувать дитячих літ,
і пить бабусин чай із м’яти...

2007

Не треба слів легких –
слова повинні ранить,
і бити наповал –
зрізати на льоту.
Щоб ниций геть зникав,
а підлий притьма падав,
щоб зрадник пізнавав
відплати чистоту.
Не тра’ красивих фраз:
хай Правда не вродлива –
не пить з лиця води,
не заміж їй іти.
Боїться правди хто?
У кого в серці морок,
хто зло несе у світ,
хто з кривдою на ти.
Не посміхайся Злу! –
не корч із себе дурня!
Не можна буть Добру
беззубим і сліпим.
Хай мало хто збагне,
багато – зненавидять,
та Істина й Душа –
не вигадка й не дим.
Шукайте чесних слів!
Прозорих, доброносних –
щоб їх боявся злий
почуть чи прочитать.
Найперше – не збреши,
не зрадь і не злякайся,
тоді настануть і –
не вбий і не украдь.

2003

Сріблястий дощ сріблястим морем
танцює танець срібних мрій.
Гірким‚ солодко-кислим горем
задовольнятися не смій!
Із сірих монотонних крапель
звальсуй мелодію дзвінку‚
відчуй солоні моря лапи
в водорослинному вінку…
Розвійся на широкім долі
тонкими пасмами душі‚
у повні пригорщі‚ доволі‚
бери недбалість – і пиши!
Думками зсотуй сині хвилі‚
ідей розкидай чисту рінь‚
змий сонцем хмари остожилі
і першу зірку в небо кинь.

Зірковим срібним хороводом
підпережи небесний стан‚
заглянь у чорно-синю воду
і сумувати перестань.


1999

Мої спогади пахнуть суницею,
і сосною, і луками-травами...
Я життю повертаю сторицею
все, що брала в дитинстві ласкавому.
Звуків-звуків! А барв розпросторених!..
Хитра сойка на рідній шовковиці...
А вогненного сходу історія!
А бабусиних слів пересловиці?
А полин, а чебрець, а “черемуха”,
звіробій, материнка, повитиця...
Трави й рух. Зблиск останнього лемеха
в наших супісках здалека видиться...
Стежка в лісі. Коріння, плазуючи,
спотикає маленькі сандалії.
Очі всьому в цім світі дивуються
і шукають: а що там? а далі?..
Жук з рогами, грибочки непрошені,
хтось проповз, – ну, ходім, бо ще вернеться!

Сипле осінь кленовою поштою –
вічна літу і донька, й суперниця...
Повертаюсь-вертаюся-таюся:
край села у городі під соснами
перед хатою каюся-каюся,
по шишках йду колінами босими.
Хата, стріха, криниця невипита...
Груша, сливи, горіх... бур’янищення!
Інший вимір? У кого б це випитать?
Та нема в кого! Нищення? Нищення!

2009

Як зацвіте рушник барвінком-рутою –
вінком хрещатим душу огорну:
перед бідою-лихом, горем-скрутою
у мене оберіг, як в давнину.
Червоно-чорними нитками вишию
любов і зраду, радість і печаль –
правічний мир загусне в серці тишею,
коса бабусина торкнеться до плеча…
Пречистий Бористен води шаленої
об Ненаситець піну розіб’є,
пороги встануть з глибини зеленої,
і скаже Русь: “Віддай мені моє!”
І чорний біль, і Чорне море синєє,
і зорі десь на дні прабатьківських криниць –
все це вона заповіла тобі – дочці чи синові –
любить і захищать вогнем блискучих криць.

Де ж заповідане? Що зберегли у часі ми?
Де тирси срібні? Чисті небеса?
Де стріха, де гніздо під нею ластівки?
В музеї?! А де ж правда і краса?..

У минулому тисячолітті

Йде світанок лагідний. Пора!
Розкривай обійми дню новому!
На березах тріскає кора,
птахи повертаються додому.

Тане за горбом останній сніг,
синім цвітом проліски – мов крик…
Вод весняних життєдайний біг –
мій кораблик вже у хвилях зник.

Небо з небом – килимом квіток –
розмовляє синіми словами.
Чистий світ з невидимих ниток
ніби зітканий дбайливими руками.
Є у ньому зелень, синь і чернь,
жовте сонце і прозоре щастя…
Вільний світ, і як ти не жульвернь –
нині він за мрію кращим здасться.

2003

Як затишно зимою у селі!
Бабусин пес ховається у буду...
Рум’яні всі – дорослі і малі:
гуля мороз! А я гулять не буду.

А я собі залишусь у теплі,
візьму в печі горнятко з “соняхами”,
забуду всі печалі, всі жалі,
у кріслі сяду, обкладусь котами...

Василь, Мурко – м’які, як подушки,
солодко сплять мої дряпучі киці.
Подивишся – не скажеш “хижаки”:
під щоку лапка, хвіст, як у лисиці...

Сидітиму й дивитимусь, як дим
стовпом стоїть усюди над хатами,
як сонце у віночку крижанім
хоч світить, та не гріє промінцями.

Як затишно зимою у селі!
Тріщать у грубі галузки соснові,
мороз квітки виписує на склі –
і хочеться дивитись знову й знову.

Настане вечір. Червоно навкруг.
Казав дідусь, це значить – буде вітер.
Уповні місяць, завмирає рух,
а зорі чисті, ніби хтось їх витер...

Казкова ніч. Хати – немов гриби,
шапками снігу вкриті аж по вуха.
Дзвенять у лісі сосни і дуби,
а вітер спить. А місяць тишу слуха.

2005

У бабусиній хатині –
дві кімнати, кухня й сіни,
тепла грубка, стіл широкий,
і... легенькі чути кроки.
Це бабуся встала рано:
будуть пироги рум’яні!
Із картоплею з грибами
пахне в хаті пирогами...
...Вчора ми ходили з татом
у сосну гриби збирати.
У хатинці з голочок
заховавсь боровичок!
Он сосна стоїть низенька –
там маслят блискучих жменька.
А із цими – справжнє горе:
ну й красиві ж мухомори!
Тільки їсти їх не можна –
це у лісі знає кожний:
білка, заєць і їжак,
навіть муха і слимак.
– Ці гриби – лиш для краси,
їх до столу не неси!..
Стежка-стежечка мала
нас додому привела.
Наша хата – майже в лісі,
заблудився мох у стрісі...
Сонечко вже за селом,
пахне затишно димком.
Борщ бабусин – смакота!
покладу під бік кота,
щоб тихенько муркотів...
Будем ждати пирогів.

2005

Моя мова прозора.
І свіжа, як вітер.
Не занудний сироко,
а дзвінкий трамонтан.
Вічна в ній непокора.
А рабство хтось витер –
ніби вирвали око,
згеноцидили клан.
Клан “рабів і підніжків”,
окрадених дурнів,
малоруських пройдисвітів
з диких племен.
Згеноцидили з лишком:
на стінах тортурні
засвітилися тисячі
мілірентген.
Моя мова – як вітер.
На генному рівні
в ній відвертість, і воля,
і гідність, і честь.
Між нашкрябаних літер
на стінах катівні –
слід присохлого болю,
що йому міри несть...
Моя мова співає –
хоч смішно, хоч гірко.
Кожне слово – як вибух,
енергії міт.
Їй обмежень немає –
і викиньте мірку!
І протріть свою шибу!
І гляньте на світ!
Моя мова говорить –
і гордо, і владно.
Не заткнуть мені рота,
бо мова – моя!
Я в розбурханім морі,
на вилицях – садна,
та я буду боротись,
інакше – не я.
Моя мова – це право.
І це моя карма.
Позавимірна доля
народу мого.
Моя мова – держава:
не купиш задарма,
хоч обшарпано-голі
і Ясон, і “Арго”.
Моя мова – руно?
Чи проста сірячина?
Хто без неї зачах?
Хто боїться її?
Все одно? Не одно?
Чи ти звір, чи людина?
Чи окрилений птах?..
А в кожному слові
моєї мови
співають солов’ї.

2007

Білою пухнастою красою
кожну гілочку облив мороз.
І стоїть зима такого крою,
ніби це надовго і всерйоз.

Де акація, береза, де осика?
Ці кущі – ясмин чи бульденеж?
Тихо йди: ні шелесту, ні крику,
бо цю казку ніжну сполохнеш.

Уночі рипучими стежками
йшов дідусь у білій бороді,
ніс драбину змерзлими руками,
ставив під деревами, тоді

піднімався на щабель найвищий
і над галузками чаклував...
Хмари з неба прихилялись ближче:
нум, дивіться, не ловіте ґав!

Щось із торби дістає дідисько,
тихо так до гілочки несе...
За кристаликом кристалик блиска...
Дід будує... іній!.. От і все.

Гілочки тонесенької липи
крихтами коштовними покрив –
і пішов (ногами рипу-рипу)
до нових, іще дивніших див.

А коли зажеврів крайчик неба,
дід уже подався на спочин.
Там у нього, вдома, все як треба:
тепло, затишно, гуде камін...

А у нас – краса і захват щирий:
сонце й іній, блискітки і дзвін!
Сміх і радість. І душа у мирі.
Самоцвіти падають з ялин.

2010

Я викидаю чернетки.
Рву дрібно-дрібно у тиші.
Падають рештки додолу.
Холодно клаптикам віршів.

Сію шматочки метафор –
мишкам сіреньким поживок.
Трохи гірчить цей епітет…
Щось розпанахалось криво.

Порох висить паперовий –
сонячний кінематограф.
Хай у куфаєчці зимно –
ти загортаєшся в тогу…

Рідні прикрасять меандри
снігу лляну полотнину.
Десь на колимськім морозі
квилить осонцена днина…

2012

Співав – як жив.
Хрипів у світ надривно.
Болів струною. Бив – так навідліг.
Він був митець
паризького закрою,
а народився ж ніби у Москві…

Летів-горів.
Щодня – на повну силу.
І душу – в кров. І серце – на розрив.
…Ви щось казали
про паризьку моду?..
У клітці пташку?..
Він співав. Як жив.


2012

В.Высоцкий

МОЯ ЦЫГАНСКАЯ

В сон мне - желтые огни,
И хриплю во сне я:
- Повремени, повремени,-
Утро мудренее!
Но и утром всё не так,
Нет того веселья:
Или куришь натощак,
Или пьешь с похмелья.

В кабаках - зеленый штоф,
Белые салфетки.
Рай для нищих и шутов,
Мне ж - как птице в клетке!
В церкви смрад и полумрак,
Дьяки курят ладан.
Нет! И в церкви все не так,
Все не так, как надо.

Я - на гору впопыхах,
Чтоб чего не вышло.
А на горе стоит ольха,
А под горою вишня.
Хоть бы склон увить плющом,
Мне б и то отрада,
Хоть бы что-нибудь еще...
Все не так, как надо!

Я тогда по полю, вдоль реки.
Света - тьма, нет бога!
А в чистом поле васильки,
Дальняя дорога.
Вдоль дороги - лес густой
С Бабами-Ягами,
А в конце дороги той -
Плаха с топорами.

Где-то кони пляшут в такт,
Нехотя и плавно.
Вдоль дороги все не так,
А в конце - подавно.
И ни церковь, ни кабак -
Ничего не свято!
Нет, ребята, все не так,
Все не так, ребята!

1968

На землю тихо падає туман,
чорніють в сіре небо голі клени…
Що більш тепер подобається вам:
чи сірий колір, чи, мабуть, зелений?
Та навіть осінь мріє про тепло,
вона також зовсім не хоче мерзнуть –
але все йде і йде, як завжди йшло:
на жаль, як схочуть – ходять тільки ферзі.
А ти не королева… Тобто зась
шукать свій шлях і визначати напрям,
якщо сидиш на троні – швидше злазь:
це місце не твоє… А ось і крапля,
остання крапля падає – і вщерть
наповнилось. Наситилось. Не треба!
Не треба крапель більше: далі – смерть,
за нею – вибір: запитай у себе…
За смертю… Не дійшовши до межі,
спинитись хочу, упіймать краплину
останню на кривавому ножі,
та марно: гину, гину, гину, гину!..
Невідворотність долі – от і все.
Роковий збіг, непереборний фатум:
за осінню – зима сніги несе,
і не запишеш в календар вчорашню дату.
А ти – пішак, іди, куди ведуть:
гарматне м’ясо, і за тим – нічого.
Монарх за тебе вибирає путь,
і це колюча, непроста дорога…
Невже і справді доля волоче
нас потягом без вибору і права?
Я хочу вийти! Відпустіть плече!
Тут варіантів запасних коротка лава…

2003

Сьогодні рано у місті – іній!
Стоять невпізнані горобини.
Просвічує сонце крізь пальчики абрикосів…

Береза ламко звісила крила
у шатах білопір’їнних – диво!
Не скрипкою – арфою журно тонкоголосить…

Вночі мережив хтось витинанку –
Пухнасті клаптики сипав м’яко.
Кристалики щастя ранкового виростали…

Дим стеле стежечку візерунком.
Покотить вітер сніжинки сухо
і зааплодує дзвінкій чарівній виставі…

Був чистий аркуш –
ні крапки, ні коми,
та рух молекул
не знає втоми:
і я прийшла,
і ти прийшов –
порвали аркуш –
наклали шов.
Рубця не видно –
хірург мастак!
Чи так було?
Та, певно, так...
На аркуші крапку
поставила я,
а ти написав:
“Кохана моя”.
А хто – кохана,
не сказав,
і я закреслила –
щоб знав, щоб знав!
Я мрію малюю
про щастя своє,
а в тебе інший
малюнок є.
Не вистачить місця
тут нам обом,
і серце моє –
колобком, колобком...
Був чистий аркуш –
ні крапки, ні коми, –
тепер він чорний –
ходімо додому.


2007

...Настануть зміни у житті, що не роби:
поллють дощі, листком пожовклим пурхне серце,
запахнуть щастям відкриття нові гриби,
і знов насупиться, і знов засяє обрій,
і знов проклюнеться надія з-під снігів,
і знов настануть зміни, – добрі чи недобрі,
такі чи не такі, як ти собі хотів...
Хтось тяжко так прокляв цей світ веселоокий,
так по-китайськи щось сказав без зайвих дум,
що все живем в епоху змін... І доки? Доки?
Стабільний рух, стабільний гам, стабільний шум...
Стабільні зміни! Парадокс із парадоксів.
Нуртує, риє береги стрімка ріка –
тече у вічність... без керма і лоцій...
А де ж та пристань? І яка вона? Яка?



2003

Хронотоп-топ-топ-тіп-тіп!
Стрижень часу береже
кільця ер, епох і діб –
наштрикнулися – і вже!

Кожна мить – одна у трьох;
те, що буде, – вже було:
якщо кажеш: “Щоб ти здох!” –
знай: уже здійснив ти зло.

Світ іде у небуття,
вичахає, вистига;
вироста витрат стаття,
легшою стає вага.

Ентропія з ентропій:
час не вічний, як не дмись!
Відійти красиво вмій –
не в безодню, а у вись.

В шорах Всесвіту галоп
переходить у алюр:
у дірках весь хронотоп –
C’est la vie a la nature.

Fines de siecles один за одним
переламують навпіл
нескладним космічним кодом
зрівноважений довкіл.

Час скінченний? Ну й дурниця!
Парадокс, абсурд і кич!
Тільки ж Сальвадору сниться
день покривлених облич.

Циферблат тече і капа,
і цьому не скажеш “стоп!”.
Простягає Кронос лапу:
хронотоп-топ-топ –
і в лоб!


2003

Я больше не хочу твоею быть любовницей,
И так легко желанью этому исполниться…
Сказать: “Прощай. Мы больше не знакомы”…
Тропинка одинокая – и дома.
И больше никогда в глаза твои
Не посмотрю. И взгляд мой не лови –
Твоей любовницей быть больше не хочу.
Ты говоришь, ты говоришь, а я молчу…
Любовницей не буду, не зови –
Дай имя новое, дай имя мне Любви.

2001

Торкаюся сухих гарячих скронь –
і пальці обпіка шпаркий вогонь.
Холодний вітер жару не збавля –
а цельсій знову добіга нуля.

Горить душа. Дотліло листя. День.
Багаття. Попіл. Дим. Анітелень –
безмовно корчиться у полум’ї, згаса
сумління? доброта? любов? краса?

Останні зблиски – іскорки в золі.
Дрібненькі краплі на старім столі.
Останній шурхіт слів. Останній крок.
Останні згустки з наскрізних дірок…


2010

Колись жили на світі динозаври –
зелені велетні болотяного раю.
Жили – й умерли, залишивши казку
про злих драконів, що вогненно дишуть.

Їм стало холодно у кліматі новому?
Чи радіація дошкулила невдахам?
Чи впав болід, з космічної дороги
зірвавшись, певно, колесо зламавши?

А може, розплодилися занадто,
заполонивши океани й сушу,
й не вистачило їжі бідолахам –
то голод був! І винищив сердешних…

А ще, можливо, стало динозаврам
і сумно, й нецікаво на планеті,
де тепло, мокро і подій ніяких
не відбувалося нових мільйони років…

Іду і думаю: чи й ми, як ті нещасні,
пощезнемо, залишивши легенди?
Причин достатньо. І часи підхожі
(чи що там майя напророкували?).

От тільки хто легенди ті розкаже,
коли за нами – пустка нескінченна?
Ми, люди, може, тут і не потрібні…
Так після нас і тарганів не стане.

2012

Ті оплески вдаряли. Як блюзнірство.
А ти стояла – сльози на очах.
Гриміло серце. Рвалася аорта.
І музика замовкла. Пломінь зчах.

Ішла зі сцени. Падали букети.
Дзвеніла тиша крижаним дощем.
Знімала грим. Вгортала в хутро плечі.
Гасила чаєм рук нервовий трем.

А шибкою спадали зимні краплі,
розкреслюючи блискітками ніч.
Розмите світло кисло у калюжах.
Ти все не йшла. Не поспішала пріч.

Котили хвилі смуток-безнадію.
Горнувся кошеням безсоння ляк.
На клаптики подерла партитуру…
Писала… Перекреслила. Не так…

Дожить до завтра. Перетерпіть пустку.
Вдихнути музику! По венах – нотний рій.
Відчути мить.
            Гармонію.
                  Нірвану.
Визнання? Оплески? Букет? –
                        Це чий?..


2011

Ген-ген біліє вишнями село.
Цвітуть садки у золотім тумані.
Там пелюстками, певно, замело
усі стежинки росянисто-ранні.

Ось підійду – й почую звук цебра:
корівок пестять рученьки ласкаві.
Молочний дух... На пашу вже пора –
у лузі піднялись весняні трави.

У крайньому дворі суха верба –
гілки безлисті ще гніздо колишуть.
Лелеки ж... не вернулися хіба?..
Цвітуть сади. Розтав туман. І – тиша.

Хрести на вікнах – сірі вже дошки.
Півдаху знято на четвертій хаті.
Кроти городи риють навпрошки.
Стоять у лузі трави незім’яті.

Високі трави. Та убравсь будяк.
Сухий бур’ян ще вищий. І – усюди.
Цвітуть сади, але не так, не так!
Немає бджіл. І що – уже й не буде?..

2010

Безлисте віття знов до неба тягнуть
старезні осокори край доріг.
Цьогоріч осінь тепла і ненагла.
І ароматна, мов грибний пиріг.

Як чисто й свіжо в лісі пахне глиця!
А з кошика сміється боровик...
Кора соснова м’яко золотиться.
Ще сірий – заєць за кущами зник...

І духмяніють вранці хризантеми,
закутавшись туманом у садку.
Напнула тітка Осінь хустку темну,
та вишиту барвисто – ще й яку!

І вже не тітка – молодява пані
всміхнулась ясно гронами калин,
вгорнула плечі заморозком раннім,
з рук випустила журавлиний клин,

тернову гілку з ягідьми зірвала –
смакує терпко, пригоща пташок...
Як осені мені щороку мало!
Як гріє руку золотий листок...

2010

Білою пухнастою красою
кожну гілочку облив мороз.
І стоїть зима такого крою,
ніби це надовго і всерйоз.

Де акація, береза, де осика?
Ці кущі – ясмин чи бульденеж?
Тихо йди: ні шелесту, ні крику,
бо цю казку ніжну сполохнеш.

Уночі рипучими стежками
йшов дідусь у білій бороді,
ніс драбину змерзлими руками,
ставив під деревами, тоді

піднімався на щабель найвищий
і над галузками чаклував...
Хмари з неба прихилялись ближче:
нум, дивіться, не ловіте ґав!

Щось із торби дістає дідисько,
тихо так до гілочки несе...
За кристаликом кристалик блиска...
Дід будує... іній!.. От і все.

Гілочки тонесенької липи
крихтами коштовними покрив –
і пішов (ногами рипу-рипу)
до нових, іще дивніших див.

А коли зажеврів крайчик неба,
дід уже подався на спочин.
Там у нього, вдома, все як треба:
тепло, затишно, гуде камін...

А у нас – краса і захват щирий:
сонце й іній, блискітки і дзвін!
Сміх і радість. І душа у мирі.
Самоцвіти падають з ялин.

2010

Боги не вічні. І нема безсмертя.
Вони живі, лиш поки люди є.
Мов прохачі під церквою обдерті,
пантрують усеможество своє.

Такі самотні і такі байдужі –
ідуть, зникають… Шелестить пісок.
Навіщо їм оті молитви, душі?
Доволі пережованих казок.

Високе небо? – чистота сумнівна.
Який завгодно – найясніший! – бог
любить по-справжньому ніколи не зуміє.
Бо щоб любити – треба… бути вдвох.

Богам не пахне фіміам чи ладан.
Величні храми, служби – не для них.
Та кожен бог життя віддати ладен
за дотик… поцілунок… ніжний вдих…

2011

Зів’яли, розмилися тіні в траві.
На хмари пухляві лягли акварельно
червоні мазки напівстертого пензля…
Прорізався холодно погляд зорі.

Сріблиться дрібненька мозаїка хвиль.
Дзвенять гостролезо листки очерету.
Покрапують звільна вербові сережки…
Гойдається маятник-човен пустий.

Шерхоче у лузі торішній будяк.
Свіжіють долоньки щавлю червонясті.
Ясні небеса переповнені щастям…
І не дотягтися до нього ніяк.

2011

На морі широкому, морі гіркому, солоному
достигло колосся, взяло самоцвіти з глибин.
Бамбуково
стебла
дзвенять золотими колонами.
Здивовані рибки пронизують сонячний клин.

Пора жнивувати.
Виходжу з серпом рано-зоряно.
До ниви моєї – ой лелечко! – світ неблизький.
Хлюпочеться море –
несіяне,
зроду неоране –
Шепоче-розказує засутінкові казки.

…І виросла квітка. Червона, розкрила опівночі
жар-серце своє –
розцвіла на спокусу юрмі.
Одна тільки ніч…
А Купайло сміялося, їдучи
верхівками сосен на чорно-сріблястім коні.

Хто зірве її – заговорить звіриними мовами,
побачить крізь землю усі таємничі скарби.
Іди ж бо, іди! Все чекає тебе. Налаштовано.
Ще крок – і настане.
Зроби його швидше.
Зроби!

Та знай, що навіки душа перестане молитися,
крізь товщу віків – лиш для тебе! – повстане страшна,
загускла, як мед у труні стародавнього витязя,
праістинна Магія… барви терпкого вина.

Розправить крило – і закриє півнеба, півпростору.
Розплющиться… гляне у вічі – наповнить ущерть.
Відчуєш, як десь у тобі щось коріння випростує…
Віднині ти раб. Не розірве кайданів і смерть.

Чи жив, чи не жив…
чи помер…
чи безсмертний?
Незнаємо.
Всі трути на світі – без болю! – відчуєш на смак.
Ти знатимеш все. І від того знання не сховаєшся.
Те буде насправді. Але не тоді і не так.

І змучені мізки відмовляться знати і мислити.
Протерта до дір, переживши всі біди, душа
злетіти не зможе. Лиш немічним променем висвітить
дорогу пряму під зорею малого Ковша.

І прийдеш до тями…
Свистітиме серп понад хвилями.
Колотиме ноги стерня. Сіль пекуча – до ран.
Ти жатимеш хліб, що на морі під вітром не виляже.
Гіркий і солоний.
Отруйний.
Як дикий дурман.

Щоранку, замкнувши в глухій глибині темні порухи, –
до праці тяжкої – без користі і без мети.
Довіку – без думки,
без слів,
переповнений мороком…
Розплата за диво. За прагнення в інші світи.

2010

Іду під гору. Давить щось на плечі...
Сліпуче сонце сушить піт солоний.
Байдужий камінь знову ріже ноги.
І мучить спрага. І зника свідомість...
Уперто просуваюся без стежки,
шукаю путь до хмарної вершини,
чіпляючись – хоч нігтями! – за брили
то ковзаючи на дрібненькій гальці...
Несу тягар. Важкий і незручний він.
Погано припасований до спини.
Боюсь впустити й втратити навіки
крихку цю ношу – дзеркало без рами.
Несу на гору дзеркало. Поставлю
його між камінь і тримати буду
руками обома, щоб не розбилось.
І ждатиму, коли у склі правдивім
засяє цілий світ – мінливий, гарний,
не здатний ні на підлість, ні на зраду...

2008

Поет трудився, рук не покладавши,
складав пісні чудовні та балади –
нетлінні твори красного письменства...
Ні раз не схибив словом ані ділом:
співав хвалу могутньому владиці,
його дружині, чадам, домочадцям –
і за такі заслуги перед троном
став Срібним Дзеркалом монаршої родини!
...Срібліють скроні вчителя старого,
над зшитками дитячими схилившись, –
він довго жив і дуже довго мучивсь –
на каторзі, в далекому засланні –
за гостре слово, надто вільну думку,
за те, що не схилявсь, не славословив,
що мав сміливість правду говорити –
не любить правди й найдобріший владар...
Дзеркала срібні – вічні, бо – з металу,
а скло крихке, тендітне, легко б’ється –
та цим і варте... Істинна великість –
у чесності, оціненій в життя.

2008

Розбите дзеркало у ката під ногами...
Блискучі зламки всіяли підлогу –
лежать, утихомирившись, заснувши,
та все ж відображають світ-убивцю:
розколотий, розтрощений на шмаття,
силкується з’єднатись – і не в змозі,
і падає, і знов тисячократно
на скалки розлітається прощально...
Зі світом лихоманить і людину,
що пнем стовбичить, опустивши молот,
й поволі усвідомлює реальність,
що настає опісля, згодом, потім –
коли вже зроблено й діяння не повернеш...
Із тисяч пірамід, тонких, блискучих,
мов лезо, гострих, з дзвоном що упали, –
із кожної! – твої зринають очі.
В них – розпач? здивування? страх? надія? –
в них біль і... розуміння, що робити:
збиратись на чекання – на сім років...

2008

Листок до листка – кольоровий альбом –
прийшла, принесла – і сидить на дивані.
Муркиць на руках її ляже клубком,
а я запитаю:
– Ви хто, моя пані?
В косі павутинка, на віях – дощі,
то сині, то сірі замріяні очі...
– Ви хто, моя пані? –
сміється й мовчить.
А в кутиках – сльози, а вечір – до ночі.
За шафою сутінь, туман за вікном,
опеньками пахнуть листки кольорові.
А краплі об ринву – як той метроном:
– Це осінь, це осінь... –
мені чи котові?
Це ти, моя сестро, мій спокій і сум?
Це ти, моя тише у шурхоті зливи?
Повільна і лагідна течія дум... –
далеко-далеко весна галаслива.

2006

А щоб не стало дзеркало кривим –
його створить повинен справжній майстер...
У праці вивіряти кожний рух,
дивитись пильно, щоб ніде не збитись,
не поспішати, не смішити люд –
і вийде люстро – мастаку на славу!
Мистецтво – дзеркала посіяти зерно,
зростити бережно, уникнувши негоди,
позбувшись шкідників і бур’яну
і вчасно поливаючи... Пагінце
віддячить зодчому своєму устократ,
коли несхибним світлом засіяє
і світу істину провозвістить –
свідоме о свою відповідальність.

2008

В кімнаті сміху тішиться малеча,
щосил регоче із химерних тіней,
які мандрують зі стіни на стіну,
дивуючи потворністю німою.
– Тут я товстий – у рамі не вміщаюсь,
а тут худий, як тичка на городі,
то витягнуться вуха, мов ослячі,
то сплюснеться вся голова – як смішно!
...Беззвучні міни корчить скло покірне –
його таким зробили для забави,
але хіба лише в кімнаті сміху
трапляються криві дзеркала, мамо?..

2008

Вже починають падати горіхи,
ступає осінь м’яко по листках.
Уже пливуть дими. Темніють мокрі стріхи
в музеї на похнюплених хатках.

По Голосієву барвисто ходить осінь…
і я ходжу, а поруч – ходиш ти.
Чому ж ми не зустрілися і досі?
Чом цілий рік – як осінь самоти?

Ти сам і сам. І я сама без тебе.
Шукаєм щастя – знайдемо полин,
Пожухлий, сірий, як осіннє небо…
Ну, хто коли щасливим був один?

Вмирає листя, а любов не смертна.
Душа вмирає – а любов жива!
“Хоч із собою треба буть відвертим…” –
Відносить вітер згірчені слова.

1999

Крилаті мешти, меч, мале люстерко
поклав у торбу й рушив у дорогу...
На те й герой – щоб звоювать потвору,
щоб врятувать від скам’яніння душі.
Бій був запеклий, і швидкий, і лютий:
здіймали пил сандалії, та іскри
викрешував з каміння меч Персея
й метали ненависно хижі очі
змієволосої нестерпної Горгони...
Бракує сил героєві. Ще трохи –
і гляне в прірву більм, а смерті досить
одної миті, щоб звершить жадане...
Та каменем постане не людина!
Точніший рух меча скерує люстро –
й востаннє змії над чолом зів’ються,
посмертний чар даруючи страшидлу.
Ти бачиш в дзеркалі – що в тебе за плечима...

2008

Сім літ нещасть тому пророчать дому,
де дзеркало розбили ненароком,
а чи навмисне брязнули з розсердя...
Сім літ нещасть до сьомого коліна –
тому, хто в дзеркалі шукає зла причину,
не хоче озирнутись і побачить:
що люстро відобразило правдиво?..
Сім поколінь твоїх прямих нащадків
спокутувать твою провину будуть,
бо ти – сліпець. Душі твоєї очі
якась полуда вкрила, а чи більма
на них з’явились, застуючи світло...
Розбив ти скло з ненависті. Й не знаєш,
що злість ота – проти самого себе,
бо що ти бачиш в дзеркалі? –
себе.

2008

Свічадоньку, скажи-но, що судилось,
де бродить щастя, лиш моє, єдине:..
Свічу поставлю, запалю – не дихай!
Пророче полум’я магічно відіб’ється –
і скаже правду, долю подарує,
щасливу й довгу провістить дорогу...
У чарівних глибинах задзеркалля
на білому коні мандрує лицар,
високу вежу за мету він має,
де я чекаю із вогнем заклятим...
Мовчить латаття в дзеркалі озернім:
загляне лицар в позазадзеркалля –
і там горить моя свіча остання!
Що суджено – довіку не об’їдеш...
2008

На дзеркалі завжди багато пилу
і плями, як на гріх, мозолять око...
Щодня беру ганчірку – й за роботу:
побіжно розпилю аерозоль –
й за кілька ментів осяйна поверхня
засліплює відбитим чистим світлом.
Раніше ж мама жмáкала газети
і люстро вимите до блиску натирала –
тяжка була до істини дорога...
Сьогодні швидко дзеркало ясніє,
але чи правда нині більш досяжна? –
Навчились й амальгаму вже дурить.
2008

Колись дзеркала тіяли з металу...
Терпляче срібло шліфували руки
старого майстра: молодість-бо рвійна!
Чи бронзи шмат ставав лискучим кругом,
в якому вивіряла Клеопатра
свою уроду й хитрощів науку.
Тоді не кожен міг побачить світло,
дароване очам гладеньким люстром:
що істина – то привілей багатства,
з часів прадавніх знає навіть раб.
...Гойднулася завіса півпрозора –
рабиня йде, щоб витерти свічадо
вельможної владарки. Порох стерла.
Поглянула на свій ковзкий відбиток,
свідома власної краси на ймення Юність, –
і усміхнулась... Дзеркало не бреше:
рабині чар затьмарює царицю.
2008

Вдивляюсь пильно в люстра глибину...
Що хочу вгледіть? Срібна амальгама
без пристрасті відсвітить все, що бачить:
дрібненьку зморшку, сиву волосинку,
очей зелено-сірих запитальність...
Не хочу довірять крихкому склу!
Я зовсім не така, сліпа площино!
Та невблаганність дзеркало являє
суворої реальності життя.
Портретна яв зухвалого свічада
мене дратує, змушує яритись,
здіймає хвилю в темряві бездонній:
хто видів правду – здатен на злочинство.
2008

“Це б’ють дзеркала...”
Валерій Герасимчук

Розбили дзеркало. Розбили...
Не впало і не луснуло само.
Не град летів і не метеорит.
Не грався кіт (невмисно зачепив!)...
Ударив молот, коротко і сильно, –
повільно й довго падали шматки,
блискучі скалки, дрібно потрощившись,
тонкими конусами віяла спадали...
І в кожному – відбились очі вбивці.
2008

Дали завдання в школі нам:
Іменники знайти.
До слів, що є в підручнику,
Враз добереш їх ти.

Червонобоке – яблуко,
А довговухий – кріль!
Червоногруді... Хто ж би це?
Дід каже: “Снігурі!”

І дивиться здивовано
На дідуся Максим:
– Таких тварин не знаю я...
– А ось я розповім.

Не так давно, онученьку,
Прегарні птахи ці
Щороку гостювали в нас,
Як теплі промінці.

Узимку білий сніг лежить
Чи хуртовина дме –
Снігур червоно пломенить,
Мов сонечко ясне.

Немовби яблук на снігу
Розкидає зима –
То веселяться снігурі!
А зараз їх нема...

– Чому ж нема, дідусю, де
Поділися вони?
Чи відлетіли в теплий край
На пошуки весни?

Чи, може, повернутись їм
Завадили вітри?..
Я хочу бачить снігурів!!
– Ось рік уже котрий

Не повертаються птахи,
Що радість всім несли.
Мабуть, довкілля наше так
“До ручки” довели,

Що снігурам тут більш не жить... –
Дідусь собі пішов,
А внук дивився у вікно
І думав знов і знов:

“О, повертайтесь, снігурі,
Я хочу бачить вас!..
А хто за вами пропаде
У цей похмурий час?

Про кого розповідь сумну
Я внуку поведу?
Чи, може, й проліска ніде
З малим вже не знайду?..”
2005

Міцненькі хлоп’ята й кремезні діди!
Ховайтесь, бо хтось поспішає сюди!
Накрий-но листочком свого капелюха,
Тримай, як зайчисько, на маківці вуха!
Брунатні, вишневі та білі шапки
Зарийте мерщій у колючі голки!
Нехай він проходить, нехай не помітить,
Хай сонце йому просто в очі засвітить!
Ми зовсім не хочем потрапити в борщ!
Хай хмара насуне і випаде дощ,
Нехай він намокне, нехай заблукає,
Хай з лісу мандрує і нас не шукає!
2005

У маленької Світланки
Очі – ніби вишні-шпанки:
Ну й дідусь! Ну й чарівник! –
Дивувати внучку звик.
Щойно повернувся з річки,
Трохи наловив плотвички,
А з мішка – що за дива? –
Щука вигляда жива!
Дід Іван поставив ночви –
В них покласти щуку хоче.
Не виходить – от біда! –
Хвіст назовні вигляда!
Й голова не влазить теж...
Щука ця не знає меж!
Треба ж вирости такій –
Не вміститись в ночвах їй.
А Світланка в них щодня
Бавиться, мов каченя:
Сонечком вода нагріта –
Скільки радості у літа!
Ніжки випрямить дівча –
Кіски лиш з води стирчать.
Тут і плаває, й пірнає...
Стій! А що це означає?
Тягне дідуся за руку:
– Значить, менша я за щуку?!
2005

А колись на хатині бабусиній
Не було черепиці, ні шиферу,
А солома сміялася радісно –
Ніби золото – сонячним вихором!

Як новенька, було, то виблискує;
Постаріє, дощами пронизана, –
Тьмяно-сірою хмаркою дихає,
Горобців відганяючи списами.

А під стріхою – ластівки весело
Метушаться-турбуються дітками,
Пісню, з теплого краю занесену,
Так щебечуть, мов пісня та виткана.

Тчуть-снують – мовби сонечка промені
Хочуть в стріху вплести між соломою.
А вночі, як поснуть вони, стомлені,
Чують діти їх сни. Невагомою

І прозорою ниткою вишиють
Сни рожеві пташата під стріхою,
І під осінь весну знову вимріють –
Як додому повернуться з втіхою.

Стріха в хати лежить – мов на пагоді...
Як онуки почнуть щебетати,
То бабуся всміхається лагідно:
– Ластів’ята мої, ластів’ята!..
2005

Синьо. У лісі так синьо,
Мов перекинувся світ
І впало додолу небо,
Заплутавшись поміж віт.

У лісі пахне весною,
У лісі насправді весна!
Вона простелила тут небо,
пташками дзвенить вона.

Холодно ще і голо
Серед пустих верховіть,
А десь під розстеленим небом
Листя торішнє спить.

Стрілка зелена гостра,
Пронизливо-синій квіт –
Як добре для проліска вийшло,
Що перекинувся світ.

Ну як би йому жилося
Там, серед хмар, угорі,
Якби ми прийшли до лісу
О ранній весняній порі

І не знайшли першоквітки
На голій і сірій землі?..
Ну, хто б подумав, що небо –
То проліски сині малі?
2005

В бабусинім саду достигли сливи
і літо бабине заплуталось в траві.
Куди, лелеки, ви куди, куди ви?..
Над Пслом туман і тіні, мов живі.

Вгрузає в землю найрідніша хата,
де перша внучка народилась – я.
Із лісу вечір суне волохатий,
сова летить – і мре душа моя.

У дідуся в дворі темніють сосни,
пісок, і хвоя, і пахкий полин...
Для мене – Всесвіт в цьому мікрокосмі:
шишки збирає правнук Ваш – мій син.

Болить. І біль чомусь тонкий і світлий,
а течія стрімка. А лотос де?
Й вербі болить. Од болю гнуться віти
і плаче листя, і пливе, й веде...

На грядці бур’яни, і всюди пусто.
Прокинусь рано, вийду по гриби...
Я не знайду ніяк листка капусти –
пече бабуся хліб... Якби, якби!..

І знову вечір, і зоря червона,
в сухих козельцях чмишуть їжаки...
Це – мого серця заповідна зона,
де чую дотик рідної руки.
2006

А нам здавалося: пройшло все чисто:
його взяли і вивели за місто,
а там – всього лише дещиця крові,
і ту розмили роси світанкові.
Та все було інакше, о, інакше!
Так, як тоді воно бувало завше...
Були різки, і “кішка” з пазурами,
і в муці нелюдській Мадонна – мама.
Був хресний хід – найперший, невмолимий.
Була весна. Мабуть, цвіли оливи...
Вінок із терня впився в плоть жертовну...
Чи може Бог уподобитись овну?
Людина тягне, йде, то пада раптом,
і шкіри висять скрізь криваві клапті.
Нестерпна спрага, біль. Де межі болю?!
Хутчій кінець, що дасть жадану волю...
Та жертва вимагає крок за кроком
для свідків змалювать панно широке.
А фарби вибір, як завжди, скупий –
червоне все, лиш вечір золотий.
Той вечір, що настане після бурі,
коли покинуть стражники похмурі
пустельні схили пагорба святого,
не стрівши по дорозі вже нікого.
Десь був Петро, і прийде ще Хома,
прощення Агасферу вже нема,
у зашморгу – кому було найважче,
минули розпач, біль... – і все це нащо?
А ранок устає, й холодні роси
омиють Божі руки й ноги босі.
І сяйво прийде в світ і в людські душі,
бо Він сказав: “Їх врятувати мушу”.
Хто Він: чи Бог, чи, може, чоловік, –
того ніхто не знатиме повік.
Але Він був, і це Його офіра –
вогонь добра, любові, щастя й миру.
2003

Ну як би так сказати нелукаво,
відверто-щиро-чесно-від-душі,
не вводячи нікого у неславу, –
навіщо люди шкрябають вірші?
І я шкребу. Деру папір безбожно –
натхнення!.. А таланту крихта є?
Либонь, і без Пегаса якось можна:
затюкали – утерсь – і за своє...
Писати манія – хвороба вже й не віку –
епохи цілої! – вчепилася, мов рак!
Пече й свербить долоня права чоловіку –
це вірний знак: не втриматись ніяк!
І ми грамузляєм лексеми-фрази-тексти:
до форми зміст, і форму – до зміста –
і домодерні, й постмодерні (next-и!),
забувши геть, що геній – простота.
Що лиш один, мабуть, з кількох мільйонів
народиться – воістину піїт! –
із серцем чистим в Бога на долоні –
і не шукатиме, чим здивувати світ.
2000