Доріжки зійшли асфальтом,
Залежаний сніг розтав.
То весни у строгих пальтах
Розходились по містах.

З дахів осипались жужмом
Недотанки сніжних крис
І гналися пари кужелі
З розчахнутих вікон ввись.

Замаяло прапорами
На синьому тлі відлиг –
З розгорнутими серцями
Розхристані люди йшли.

І кожен тоді мав силу
Усесвіт в собі зігріть,
І невідь-чому світили
Сполохані ліхтарі.

І хтось у душі виносив
Найперше своє „люблю”,
А місто весніло сонцем
І райдугами калюж...

25 лют’ 07р.

Коли помирають люди
Стає якось дивно сумно
Стає якось дивно щемно
Здається, що винен ти.

Коли помирають люди
Здається, що світ безумний,
Здається, що світ у прірву
Зривається з висоти.

Торкаєш німе каміння
Де висічене наймення,
Де пам'ять хранить наймення,
Якого нема ніде.

Гортаєш грубезний зошит,
Шукаєш чуже натхнення,
Натхнення ж – цікава штука,
Як треба, ніяк не йде.

Коли помирають люди,
Лишаються тільки рими,
А від когось нема і рими,
Лиш один перекислий ямб.

Та найгірше, коли з людини
Делікатно і невмолимо,
Коли із живої людини
Зішкрібають ножем ім’я...

10 лют’07р.

Перетнути межу
Й повернутись,
Я тобі не скажу,
Де я був.

Мені знову наснилися
Крути,
А я думав, що
Врешті забув.

Та практично нічого –
Шпали,
Небо, ранок, дерева,
Тиша...

Хтось говорить,
Що нам збрехали;
Хтось говорить: я йду,
А ти?!

Підминаючи трепетні
Трави,
Плюючи у
Ранкову росу,

Наповзають
Ворожі лави
І в очах
Нашу смерть несуть...

І – нічого.
Тумани білі
І страшні
Вогняні стовпи...

І пітьма...
„Всё в порядке, милый?”
„Все нормально,
Кохана, спи...”

Вогники в зелені. В темені
Блиск ялинковий.
Тихі зелені вогники, мов світлячки.

Тихо, ну майже пошепки,
Диха розмова
Там, де палають вогники,
Світлі такі!

Вимкнути світло, дихати
Теплим простором,
Щоб не злякати вогників
Трепетний вир

І уявляти начебто,
Вогники – зорі,
Що на ялинці сплетені
Блиском сузірь.

От дивовижа – вогники,
Зорі зелені,
Ніби без мрій, без радощів,
Прагнень, зусиль...

Тільки у них приховане
Щось незбагненне:
Гасне один із тисячі –
Гаснуть усі...

26-27 гру’ 06р.

Прокинуся вранці інакшим,
Не таким, як учора. Та
Часом буває важче
Носити ложки до рота,
Посміхатися через силу,
Говорити: хто б міг поду..!
Центр ваги – у крилах,
Тому я, ймовірно, впаду.

А потім – на вуха шапку,
На очі шори, на рота шарф...
І усі ці літери „ша”
Вириваються разом з парою,
Примерзають під носом словами:
Так чи ні,
Так чи ні,
Так чи...
Ні, занадто важка голова,
Щоб прокинутись вранці інакшим...

Нам говорять:
Як самого себе любіте,
Нас навчають
Змалечку поважати старших,

Нас привчають
На могили носити квіти,
Вимагають
Полюбити святкові марші.

Правду кажуть,
Але, ВИТЯГНУВШИСЬ НА ПАЛЬЧИКАХ,
Відчуваю
Як у скроні шалено гупа

Щось червоне,
Щось, від чого нестерпно гаряче:
Що робити
З двадцятьма мільйонами трупів?!