Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Василь Юдов (1965)




Огляди

  1. "Мирна війна" Концепція
    Поняття війни пояснюється як явище, пов'язане з розв'язанням протиріч, з переходом до застосування засобів збройної боротьби, що відбувається у формі бойових дій між збройними силами. У чому ж тоді полягають ті протиріччя, які призводять до розв’язання їх у формі війни? По іншому війна — це організоване озброєне насильство метою якого є досягнення політичних цілей. Які ж цілі потрібні для застосування озброєного насильства?
    Як би вишукано не пояснювалося поняття війни у довідниках, її суть у захопленні чужої території силою з метою встановлення на цій території відповідного порядку. А від цього можна додавати означення війни, як загарбницька, визвольна, релігійна, дипломатична, економічна, локальна, масштабна і т.д. Головна мета – це встановлення нового порядку на визначеній території, а по іншому - розподіл володінь територіями землі.
    І коли ясно уявити кінцеву мету військових конфліктів, то зрозуміло, що території впливу протягом всіх історичних віків завжди були у стані війни одна з одною і те, що ми називаємо словом «мир» лише умовне визначення часу, коли війна ведеться без застосування фізичного насилля над людьми. Проте це зовсім не означає, що не використовуються інші засоби насилля, як то психологічне, інформаційне чи за допомогою культурно-просвітницьких або релігійних носіїв.
    Важлива деталь у розподілі впливу, це сенс і користь захоплених територій, а інакше війна буде схожа на пусте бряжчання з порожнечею. Амбіції впливу згуртованих суспільств і їх керівних особистостей поширюються саме на життєво необхідні території. Можна оголосити себе володарем всіх пустот і абсолютних холодів і ніхто не заперечить у володінні таких територій. Однак території світла, енергії, життєвих ресурсів завжди користувались попитом для захоплення – бо це природна необхідність людського створіння.
    В наш час зброя для ведення війни настільки потужна, що не залишає території здатними для використання, то і захоплення територій такою зброєю не є логічним дійством. Сучасна зброя стала аргументом стримування організованих озброєних насильств – у політиків з'явилися умовні поняття гуманності, пов’язані із застосуванням ядерних технологій. Тільки останній кретин може дозволити реалізувати план «так не діставайся ж ти нікому!». Однак від самої війни у сучасному світі ніхто не відмовився і вона ведеться тепер вже на рівні економічних, інформаційних і культурно-масових технологій.
    Так, в наш час на Україні не топчеться ворожий чобіт чужого солдата у моєму дворі і ми називаємо такий історичний час «миром». Однак у мій двір заходить мій брат, сусід, рідний по крові друг… І обкрадає мій двір, може заподіяти смерть. Хтось заходить у вигляді приреченого і обкуреного бомжа, а хтось у вигляді елегантного підприємця чи банкіра. Цей рідний «ворог» веде «мирну війну» зі своїми генетичними братами, але у голові в нього насадженні думки дійсно чужинця, солдата чужої армії, який прийшов збирати контрибуцію у двір до підкореного чужою силою раба…
    Якщо міліціонер держави, у якій працює охоронцем порядку, глумиться над своєю сестрою, дочкою, рідною по крові особою, то в голові у нього думки не брата і батька, а чужого солдата, якому життя жінок визначене як до нижчої раси.
    Якщо керівник в управлінні держави переводить гроші виділені на ремонт громадських комунікацій на рахунки приватної особи, та до того ж у закордонні фінансові зони, то у голові у нього щільно записана програма агента чужої армії, який підриває інфраструктуру оборони.
    Влада держави – це структурне управління, яке повинно забезпечувати дотримання норм і правил життя населення держави. І якщо владу підступно ігнорують, а то ще й списують закликом «геть!», то це творять ті, у кого в голові продиктовані накази до виконання із чужої армії загарбників. Небезпечним явищем для територій є і вщеплювання в структури влади «агентів», які втратили національну і патріотичну свідомість і своїми діями шкодять укріпленню владної піраміди, займаються саботажем, або навіть підривною діяльністю.
    Війна за Україну ведеться планомірна і підступна. Ось результати цієї «мирної війни»:
    1. Звільняється територія від населення. З карти України зник 641 сільський населений пункт, зокрема 40 селищ і 601 село. http://tyzhden.ua/News/77330 Це дані адміністративного обліку чисто документального зникнення. А фактично втрати населення у сільській місцевості у рази перевищують статистичні.
    Не дивно якось відбувається: маючи на даний час новітні технології зв’язку, забезпечення комунікацій, побудови комфортного житла, населення чомусь вивільняє саме придатні для життя території, екологічно пристосовані для здорового перебування… Ці вивільнені території начебто залишаються у володінні людей (згідно папірців виданих державою на право власності), але що то є папірець? У один момент його можна скасувати законом чи указом, а фізична особа на території вже не мешкає, немає для чого і зброю примінять…
    2. Знищення працездатного населення генетично модифікованими та хімічно шкідливими продуктами харчування, поширення інфекційних захворювань. Так, станом на 2011 р. показники народжуваності та смертності по Україні становили: народжених – 10,9 дітей; померлих – 14,5; http://durdom.in.ua/ru/main/article/article_id/12880.phtml
    За 2012 рік в Україні народилось 520,7 тис. дітей (11,4 на 1000), померли 663,1 тис. осіб (14,5 на 1000). Природне скорочення населення становило 142,4 тис. осіб. http://uk.wikipedia.org/ Населення України/.
    І це при тому, що працює програма допомоги при народженні дітей, де народження дитини у сім’ях соціально проблемних груп стало своєрідним бізнесом для отримання грошей… Групи ромів (цигани) отримали золоту картку допомоги при народжуваності і фактично відбувається заміна корінного населення на форми етнічних кочівників, які історично не мають почуття укорінення до рідної землі, яким не притаманне поняття захищати рідну територію і працювати на її благо. Такі дані статистика не має, бо вилучена графа національності при реєстрації – всі тепер громадяни України.
    Не дивним є і використання чужоземних модифікованих продуктів, при тому що наша земля може давати екологічно чисті продукти і в повному обсязі забезпечувати потреби населення. Натомість наша продукція сировиною відправляється за кордон, а імпортуються харчі з-за кордону у вигляді шкідливих дешевих замінників. Тим більше, що медична галузь суспільства також втратила свій потенціал до нуля.
    3. Знищення практичної освіти і перетворення молодого покоління в рабоподібне бидло. Насадження психології рабів і холопів. А головне у цьому - знищення духовності і культури предків, перетворення особистості у біологічного виконавця, якому заборонений доступ до наукових і технологічних досягнень в наслідок низького рівня знань. Вимірювати інтелектуальний рівень суспільства кількістю комп’ютерів в школах, те ж саме, що визначати інтелігентність розміром кепки, або кілограмами мозку в роздріб… Цьому абсурду служить тестова система ЗНО, яка начебто створена для боротьби з корупцією, але в першу чергу вона скасовує ланцюжок поєднання «учитель-учень», де крім визначених стандартом знань передаються практичні надбання, духовні цінності, наукові таємниці… Що говорити про професію фельдшера чи хірурга…
    Кожного року після закінчення навчання роботу не можуть отримати 93 тисячі випускників. Серед них – 53 тис. випускників вищих навчальних закладів, 33,5 тис. – професійно-технічних закладів і 6,3 тис. – випускників загальноосвітніх шкіл. http://zik.ua/ua/news/2013/03/28/401207 При цьому на ринку праці необхідні досвідчені програмісти, юристи, бухгалтери, менеджери, інженери. Однак фахова підготовка таких спеціалістів завершується лише записом у дипломі без належного практичного досвіду, а ще гірше без потрібних теоретичних знань, бо програми навчання у закладах освіти абсолютно не адаптовані до потреб економіки. Середня школа освіти (базова) не має практичної бази хімії, фізики, біології, креслення…
    Знищення освіти призводить до знецінення культурно-національного та технологічного продукту, а від цього підвищується залежність від закордонних інвестицій, фактично – від потенційних загарбників території…

    Викладки подані вище говорять, що війна за Україну розгорнута і пункт за пунктом оборона втрачає свої рубежі. Не треба примінять якесь збройне насильство, коли можна, керуючись новітньою інформаційною доктриною, підвести суспільство до занепаду, коли брати і сестри будуть зничтожувати одне одного, звільняючи територію від особистої присутності, створюючи у суспільстві атмосферу хаосу, зневіри, нестерпності.
    Так говорячи про війну за території, треба визначити хто конкретно веде ці війни, хто ворог для України.
    На війні поняття ворога позиційне. Противники з різних сторін називають один одного ворогами і люто ненавидять один одного. Лють у даному випадку штучна і насаджується для того, щоб солдат зміг переступити межу людяності і причинити смерть іншій людині виправдовуючи таке вбивство військовою необхідністю, або героїчною звитягою.
    У мирній війні лють не доречна, бо і поняття ворога примарне. Все виглядає гуманною місією: «я вам допомагаю будувати мости, а ви зобов’язуєтесь з’їдати отруту, як ліки». Цинізм перевершує очікування – і мости будуть збудовані, і населення вимре звільнивши територію…
    Головним поштовхом всіх воєн, що існували, існують і будуть існувати - є ідеї. Люди, керівні особи держав, лідери суспільств, імена яких пов’язують з тою чи іншою війною є лише практичним засобом втілення ідеї в життя (точніше в смерть ворога, якого змалювала ідея).
    Ідеї живуть довше ніж люди, вони не горять у вогні, не підриваються на мінах, не стікають кров’ю і не пухнуть від голоду – за них все це виконують живі створіння. І народжуються ідеї в світлих головах людей не для насильства, а як теоретичні вказівки майбутнього щастя, заради якого можна віддати і своє життя… Ідей безліч і різних. Вони можуть бути мізерними і масштабними, та потрапляючи у поживне середовище – у голови людей відповідного історичного часу, проростають насильством захоплюючи території для встановлення свого теоретичного порядку в реальному практичному світі.
    Яка ж ідея спонукає вести війну за територію України?
    Мені так здається, ця ідея вже звучить із вуст деяких владних політиків, - ідея нового світового порядку. Як видно, територія України у новому світовому порядку потрібна здебільш лише як територія, без населення. Точніше, з контрольованим населенням нижчого ґатунку, визначеного як обслуговуюча категорія з управлінцями, у яких звично і історично є назва «поліцаї».
    Що ж, у цієї ідеї є свої носії і практики виконавці. Однак, я і пишу ці думки саме з приводу довести до відома, що у любої загарбницької ідеї, є ідеї опору, партизанського руху, визволення. Тож так просто територію заграбастать не вдасться. Чим більший натиск буде відбуватися, тим більший буде гартуватися спротив.
    Так все і підвелося до поняття ізвічної боротьби між добром і злом… Тільки позиції добра і зла у даному випадку розставить час.
    А приклад воєнних дій на інформаційних теренах України прикладу листом, що зараз поширюється серед небайдужих осередків:
    Прем’єр-міністру України
    Азарову М.Я.

    Шановний Миколо Яновичу!
    Національна спілка журналістів України закликає Уряд не допустити різкого збільшення тарифів з доставки періодичної преси.
    Як стало відомо, УДППЗ «Укрпошта» планує збільшити тарифи з доставки періодичної преси понад 45% від існуючих.
    Звертаємо Вашу увагу, шановний Миколо Яновичу, що державний монополіст запланував зробити це безпрецедентне для нашої країни підвищення цін за один місяць до початку передплати на газети та журнали на наступний рік. Зараз, коли на вимогу Укрпошти редакції вже надали дані про передплатні ціни для включення в передплатні каталоги (нічого не знаючи про можливе підвищення тарифів), коли вже підготовлені бюджети і бізнес-плани видань, подібні дії призведуть як до здорожчання, так і до різкого падіння накладів видань, у першу чергу, регіональних.
    Викликає стурбованість кулуарність і втаємниченість підготовки цього проекту. Адже нове керівництво Укрпошти не проводило жодних консультацій з громадськими організаціями, редакційними колективами, не збиралась робоча група з представників медійної спільноти, що створена наказом «Укрпошти». Не обговорювалось це питання і на засіданні Міжвідомчої робочої групи з аналізу стану додержання законодавства про свободу слова та захист прав журналістів, утвореної Президентом України В. Януковичем. Врешті-решт, ніяких аргументів чи розрахунків щодо необхідності такого різкого зростання тарифу на доставку представники преси, як партнери Укрпошти, не чули і не бачили.
    Взагалі, в останнє десятиліття формування тарифів на доставку періодичних видань є нелогічним, непрозорим, непередбачуваним. Тарифи зростають надзвичайно різко, в останню мить перед початком передплатної кампанії, що не дозволяє редакціям газет і журналів щось спланувати. Викликає сумніви і законність такої процедури підвищення тарифів.
    З розумінням ставимось до необхідності збільшення дохідної частини Укрпошти, в першу чергу, для підвищення заробітної плати листоношам. Ми цінуємо їх нелегку працю. Але ж не шляхом знищення передплати друкованих видань! Попередньо обговорювалась можливість підвищення тарифів на рівень інфляції в 2012-2013 роках, НСЖУ ніколи не заперечувала проти такого алгоритму зростання тарифу. До всього, Укрпошта не відповіла на критичні застереження щодо нераціонального витрачення коштів на своє функціонування, що призводить до підвищення рівня збитковості монополіста ринку поштових послуг.
    Шановний Миколо Яновичу, враховуючи особисту увагу до розвитку друкованих видань, готовність до публічного обговорення проблем медіагалузі (зокрема, 1 лютого Ви взяли участь у роботі Секретаріату НСЖУ) просимо Вас зупинити процес підвищення тарифів на доставку преси і не дозволити Укрпошті зловживати своїм монопольним становищем.
    З повагою
    Голова Національної спілки
    Журналістів України Олег Наливайко


    Із цього листа видно до якого стану доведена інформаційна оборона України і як швидко програємо тактичні бої, не маючи загальнонаціональної стратегії оборони.

    (Далі буде)
    2013р.




    Коментарі (7)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Мегалополіс Вау... Поет!
    З тих пір, як космічний зонд Вояжер-1 досягнув кордону Сонячної системи, кількість величезних міст на землі зросла з 8 десятків до 5 сотень. Під час падіння населення в Україні з 50 до 45 мільйонів, у Києві воно збільшилося від 2,5 до 3 мільйонів. І не треба тошнотворної уточненості в тисячах, крапках, дробах, цим хай тішаться математики, статистики і депутати. Останні цим тільки і тішаться, за один відсоток горлянки один одному гризуть. Для поета важливі мільйони!

    Якщо прикріпити очі поета до картографічного супутника і злінзувати їх на землю, то вони побачать міста схожі на плями з розгалуженими пазурами, як то спрути розставили свої щупальці, якими ссуть природні ресурси землі – нафту, газ, електроенергію, харчі… Би були вони живими істотами, було би їм легше: насисались, нагадили і переповзли на свіженьке. А так бетонні, нерушимі, гадять під себе і коло себе, і розростаються. Гарно там, де біля міст річки протікають – воду зверху ссуть, а відпрацьовку нижче зливають. Оце такі мегаполіси – об’єднані конгломерати. От де в цьому поезія? Це не поезія, це хода еволюції від хатинки-мазанки у піснях звеличеної, в соняшники та мальвіну затканої – до залізобетонного монстра, електрикою та ілюмінацією включеного.

    І це не значить, що поет місто знеславлює, бо так бачить очима. У плямах з розгалуженими пазурами можна побачити нейрони планетарного мозку, до яких пульсуючи збігаються і розбігаються імпульси енергії, кров планети качають капіляри протягнуті і випадає із цього кровообігу хатинка-мазанка, як релікт древній, що лише для якоїсь ресторації архаїчної придатний… Як психологічна розгрузка національною екзотикою від скла, цегли і пластмаси…

    Поезія є у всьому – і у ширині небесній, трояндами чи маками на все поле підпертої, і у хащах з цегли та каменю, асфальтовими стежками порізаних. Питання в тому, як дивитися на світ теперішній, чиїми очима дивитися. А в цьому нам допомагає мегакультура, що з часом історичного польоту, разом з мегаполісами утверджується.

    Я назвав би цю культуру «Ящикова». І місто з ящиків, і квартира – сундук, і інформація – ящик, і ящик у когось може за мільйон доларів збудований, а в когось – картонний на смітнику знайдений. Квадратна обмеженість прав і свобод – ось що є ящик.
    У минулому, коли на планеті було більшість селянства (У 1800 році не було жодного міста) людина жила у природі і хатинка-мазанка була засобом захисту від негоди, життя і всі його драми та комедії відбувались разом з природою. Тепер, коли міське населення планети(при 7 мільярдах) має вже 51%, життя мегакультури протікає в ящиках, а природа є частиною психологічних розвантажень. Ну є окремі індивіди, для яких природа є робота, або хобі, все одно сімейно-культурні злети і падіння життя протікають в ящиках.

    Мегакультура окреслює свої правила та можливості. Ось одна із головних залежностей, що вже існує проблемним каменем для людини на даний час – залежність від електроенергії, енергоресурсів. Навіть для поетичних творів, ця залежність вагома, бо поступово поет зберігає їх не на паперових носіях і не на камінних скрижалях… Вимкніть подачу електроенергії і більшість «шедеврів» не будуть світитися на моніторах, капець «Донкіхотам клавіатури і мишки». Планшет, або iPhone без підзарядки відстрочать капець на одну добу.

    Людство вирішує таку проблему залежності і ось вже зараз проходить випробування автономна ядерна електростанція на базі рухомого автомобіля (див.мал.) Через 5 років автори обіцяють промислове виробництво. І що чекає поезію і поетів, коли мегаполіси отримають автономне живлення? Процвітання електронних носіїв!

    У разі переходу на автономне живлення основною одиницею адміністративного порядку в світі стане не держава, до якої ми, українці, ледь доторкнулися, а Мегалополіси, згустки населення, інформації, виробництва і мегакультури, яка матиме своє етно-географічне мовлення. Тому українська мова, крок за кроком, буде втрачати свої державні позиції, залишаючись лише там, де має насиченість і концентрацію. Мегаполісам двомовність структурно не підходить, бо це дуже об’ємний комплекс господарювання, комунікацій і енергозабезпечення. Та і сама поетика мови втрачає свої позиції, тому я лише «пускаю піну» про літературну першоджерельність смислів.

    Люди справно роблять роботу – україномовні конгломерації упорядковують свою мову під майбутні мегаполіси, російськомовні під свої. В цю роботу включені всі фонетико-лексико-історично-літературні працівники і політики. В світлі останніх подій іде боротьба за Київ не як за столицю держави, а як за одиницю майбутнього адміністративного порядку. І на якій мові буде говорити Київ через 20 років закладається зараз, всі інші міста України вже визначились.

    А моя мова предків залишиться в степах. Боги не дозволяють пустоти. Щось воно з цього й викрутиться.



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. Самокатування Нарциса
    То ж почну теревенити про фахові знання в літературі.

    Чи міг би я бути Львом Толстим? За дворянським походженням ні однозначно, а от якщо копнути у генеалогічний корінь, то мені можливо бути (офіційним чи неофіційним) нащадком древніх князів, як і всім народженим українцям, (за формулою ми всі княжі діти, ще й можу нарватися, що я швед чи там фін). А от чи досягнути мені рівня освіти, яку отримав граф Лев Миколайович? Безумовно так! Рівень загальноосвітньої школи сучасності має безперечно ще більший об’єм знань рівня середини 19 століття. Знання іноземних мов взагалі тепер не хвилює – перекладач Google під рукою завжди. І головне, чим вирізнялися світочі Російської імперії 19 століття у порівнянні з тамтешньою «темнотою», це доступ до інформації… Повірте, що така привілея дворян тепер є загальнодоступною кожному користувачу Інтернету.
    В сучасному світі Інтернет зробив не тільки мене графом Толстим, а і кожного пересічного школяра чи літературного мужа. І не тільки Толстим, а і Шевченком, Достоєвським, Косач-Квіткою…
    Питання треба поставити по іншому: чи зміг би я написати «Війну і мир»? Або «Гайдамаки», «Лісову пісню»? Отут починаються теревені про фаховість.

    У нашому літературному часі лише фахівці, як вони вважають, здатні цінити українську мову, досконало її знають, і мають право гратися з мовою, бо несуть собою знання… Чиї знання? Кого знання? Знання тих наукових інституцій, які видали їм документ фаховості.

    В Україні, як відомо, немає літературного інституту. Є філологічні факультети, факультети журналістики, де знання про мову і літературу передають професура, доктора наук, викладачі словесності, та інші не спокійні до літератури носії знань. Склавши таким світилам залік, або захистивши під їх керівництвом дисертацію перед поважною комісією із таких же небайдужих до літератури носіїв, літератор отримує фахове звання і віддається любимій справі – пише… І поки він пише, перенесімося у бібліотеку – архіваторський заклад літературних творів де зберігається всяка всячина щодо писанин.

    В бібліотеках є все: від Мальчиша Кібальчиша, журналу Радянська жінка, до повних видань класиків зарубіжних і рідних, брошури про мед і бджіл, навіть Карл Маркс в ювілейній палітурці. Окремими блоками стоїть сучасність української літератури, і ходова белетристика, зачитане до поривів серіальне кохання. Бібліотека береже і краєзнавчі літературні твори, особливі накопичення історичних пошуків місцевих ентузіастів. Ну, все, одним словом.
    Як тут клопітливо працюють бібліотечні працівники – систематизують, складають-перекладають не один рік. Для крупненької місцевої бібліотеки, щоб заклад міг безперебійно працювати, потрібно як мінімум три працівника. І поки бібліотека працює, повернімося до автора, який встиг написати свій перший «шедевр» - вірш про окремі почуття, що з’явилися під час навіювання місячного сяйва у період статевих стосунків, що відбулися у минулих роках на третьому курсі під назвою «Пам'ять і далі що…»

    Редакції відомчих газет друкують лише дурну політику держави, а приватних – рекламні оголошення і місячним сяйвом не переймаються. Для видавництв потрібно мати цілу збірку віршів, а не один, і купу грошей на видання, бо на ринку поетичних творів ти нуль, бо навіть члени НСПУ нулі, інколи геть мінус одиниця, та члени НСПУ буває випрошують десь благодійність на покриття витрат. В таких умовах «шедевр» автора публікується лише на сторінках Інтернет ресурсів серед таких же «Пам'ять про все..», «Пам'ять і я…», «Пам'ять, а що ж ти хотіла…»
    Мусиш іти працювати за фахом – хоча б у бібліотеку, якщо не знаходиться місця у редакціях, школах, училищах. Великою вдачею є залишитися у рідному інституті самим мілким співробітником… А немає удачі , то є бібліотека!

    Хотів би описати процес випровадження третього бібліотекаря із бібліотеки, аби звільнилося місце для автора шляхом: через знайомих, інколи через хабарики, через перспективні підморгування симпатією до керівника і ще багато інших дорожніх карт, включаючи вступ до політичної сили, яка опікується розвитком бібліотекарської справи. Та на жаль це вже так банально, що стало загальноукраїнською конституцією (з маленької букви).

    Заробітна плата бібліотекаря не висока, але час дозволяє передивитись своє місячне сяйво серед інших сучасних «шедеврів» в Інтернеті. І ось де потрібна фаховість. На фоні інших авторів, лише ти вивчив чогось у чомусь. Ти фахівець!
    І я ще не згадую про те, що у наших інститутах, щоб здати залік, можна скинутися грошиками викладачу…(а таки згадав).

    Десь приблизно ось така система фахівців працює і в освіті, і в медицині, і на держслужбі, у всіх галузях, але нам цікава лише літературна стежка.

    Так трапилося, що Пушкіну нашептала чарівність мови няня і, щоб написати «Руслана і Людмилу», Пушкін проїхався південним краєм імперії, як тоді називали Таврією, і з’явилися: Лукомор’є, Чорномор, Голова-курган. Шевченко наслухався сліпих кобзарів, пас ягнята, катався з чумаками, ще й відмоскалив у Казахстані, Булгаков попрацював лікарем у глибинних уєздах, та кого не візьми із класиків – всі отримали літературну допомогу від землі і людей свого часу, інколи фатальну у вигляді казематів. Фантазувати не виходячи із дому могли дозволити собі лише письменники-фантасти, та і то не всі.
    А ти - фахівець літератури, розклався у бібліотеці як Карл Маркс, серед творів Карла Маркса, спостерігаєш світ очима приватних телеканалів, які всю історію життя трактують необхідними для замовника картинками, згадуєш втрачене на третьому курсі кохання і маєш своє першочергове історичне покликання ОЧИСТИТИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ ВІД КАТАСТРОФІЧНО ШКІДЛИВИХ ЗВОРОТІВ… Мабуть, щоб не запаскудити бодай неприємними словами своє стерильне, а в деякому плані високоморальне інтелектуально-культурне середовище обтягнуте європейським пластиком.

    Тобі не цікаво, що майстер-тесля, який умів виготовляти вікна і двері, після продажу колгоспної майстерні, опустився до рівня тваринних інстинктів і заповзає у чужий двір вкрасти металічний горщик, щоб обміняти його на цигарки в пунктах прийому металу, і на білому снігу залишає слід від запаленого геморою. Зате тебе дуже безпокоїть те, що за Юлією підглядають через пожежну сигналізацію і це Юлі не зручно психологічно відчувати, або дуже є цікавим, що олігарх Березовський повісився і в Росії на одного олігарха стало менше – Україна переможе, наші не вішаються!

    Ти фахівець! Ти любиш себе! Милуєшся в люстерко і читаєш перед ним свої вірші і очікуєш від колег-авторів приємностей: «Гарно і цікаво написано! Але отам, в останній строфі, русизм вискочив» ОЙ, НЕ ДОДИВИВСЯ… МАБУТЬ Я ЩЕ НЕ ДОТЯГУЮ ДО ПРОФЕСІОНАЛІВ. Профі русизми бачать наскрізь, ще тільки вірш й не писався, а всі русизми викреслились! Ти катуєш себе, що не додивися і дозволив колезі помітити той клятий русизм. Боронь Боже, ще подумає на лихо, що ти профан і не щирий український поет…

    Мої теревені добігають кінця. Все що я тут написав є правдою. Але кому ця правда потрібна? Тому теслі, щоб прикрити нею геморой? Чи Пушкіну Олександру Сергійовичу, щоб створив іще одну поему «Сяйво» на українській заочно, як фахівець?
    Мені здається що ця правда все ж таки потрібна. І потрібна не нащадкам, ці, захоплені інформаційними буревіями, не здадуться поки не гопнуться. Ця правда потрібна моїм предкам, щоб духи великого народу чули свою мову, звучить вона нескінченно правдою освячена, бо предки наші сказали перше «Аз» для нас, щоб ми так жили.
    Удачі вам, українські автори. Милуйтеся, цілуйтеся, та свого не цурайтеся.
    2013



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  4. Трактат про слово і фригідність літературну
    1. Аксіоми значень

    Як можна сліпому пояснити, що таке є сонце? Слово «сонце» сліпий сприймає лише як звук, але значення цього слова не може уявити. Сліпий може уявити теплоту сонця, але така сама теплота може бути від вогню. Люди, які не мають функції бачити світло ніколи не зможуть істинно зрозуміти значення слів, які визначають світлові явища, так само, як глухі люди не зможуть достеменно зрозуміти значення слів, які визначають світ звуків.
    Слово – інформаційний елемент, який визначає сутність поєднаного фізичного і духовного світу. Значення слова створене із знань світу поширене серед людей об’єднує їх в групи користувачів цих знань, які передаються родинними поколіннями – такі групи людей є народами.
    ПЕРША АКСІОМА: Мову народів визначає не звучання чи написання слів, а знання світу у значеннях цих слів.
    Сліпі народи матимуть свої значення слова «сонце», як і глухі народи – свої значення слова «трелі».

    Коли я навчався в школі в 70-х роках 20 століття, мені програмно насаджували поняття про спорідненість української і російської мови, при цьому акцентуючи на те, що російська мова цінніша – мова «старшого брата», вона могуча, велична і універсальна. Українській мові відводилась роль допоміжної – поетичної, розважальної.
    З тої пори минуло сорок років, протягом яких я постійно вивчав звучання тої і другої мови і настав час, коли можу з’єднати свої накопичені думки у єдиний твір, який я назвав ТРАКТАТОМ. Користуюсь у написанні українською мовою, нижче поясню чому.

    Почну трактувати з поняття довіри до автора.
    Народжуючись у певній родині ми не знаємо мови спілкування і перші свої знання і символи інформаційних значень отримуємо від рідних, близьких, оточуючих людей. Генетично ми отримуємо фізичні якості тіла, а суть природних явищ світу для їх осмислення ми отримуємо з досвідом спілкування в середовищі, де народилися від тих, хто піклується нами. Перше відношення до нас від оточуючих людей формує наш авторитетний погляд до цих вихователів чи учителів. Перші уроки є уроками всецілої довіри до світу, в якому ми опинились, безумовно, до такої довіри може додаватися і генетичний зв'язок фізичних властивостей між батьками і дітьми, від чого степінь довіри більш фундаментальна.
    В ході життя збільшується коло спілкування і довіра до першоджерельних смислів може бути порушена сумнівами, а бо ж ще сильніше ствердитися, все залежить вже від суспільства, у якому живемо. Так от суспільство, для того, щоб утримуватися без сумнівів і не порушувати першоджерельної довіри своїх одиниць, використовує поняття лідера, авторитету, духовного батька чи матері, в літературі такими є визнанні суспільством письменники, поети або мовознавці – родоначальники національної літератури.
    Тепер, для того, щоб когось переконати у вірності думок про мову і слово, всякому автору личило б звертатися до авторитетних цитат. В нашому українському випадку до творів Шевченка, Франка, Тичини, Симоненка і до цілої плеяди безумовно величних і відповідно авторитетних літературних діячів. Так довіра до мене, як до автора, була б повною і незаперечною. Однак, я не ставлю завдання переконувати у вірності особистих думок. Я їх просто викладаю, бо це є не дисертація на звання, що потребує доведень, а трактат, хоча в ньому я і буду користуватися мовними досягненнями саме тих українських літераторів і мовознавців, які створили цю мову, якою я користуюсь.
    ДРУГА АКСІОМА: Не ім’я суті створює дійство, а дійство створює ім’я суті.
    То ж першочергова суть літератора має мету створювати твори не для фіксації свого імені згідно авторського права, а для утвердження накопичених знань для послідовників і користувачів цих знань.

    Називаючи відповідним іменем суті певне дійство ми отримуємо слово, яке може звучати у звуковому діапазоні і може бути відтворене візуальним знаком, що ми називаємо письмом. В цьому слові концентруються знання здобуті в практичному порядку протягом періоду життя. Як приклад візьмемо слово «вогонь» (рус. огонь, анг. fire, нім. feuer, іт. fuoco, ісп. fuego). Значення яке ми розуміємо із слова – процес згорання, коли виділяється теплота, різний запах від різних речовин, різні світлові кольори від різних речовин, різна інтенсивність від різних речовин.
    В історичному часі з розвитком технологій слово «вогонь» з’являється у новому значенні, як наказ зробити постріл із вогнепальної зброї. (рус. огонь, анг. fire, нім. feuer). Зрозуміло від дійства, яке повинно подати вогонь на запал гармати. І значення слова «вогонь» збагачується, коли цим словом називають атаку одночасних пострілів з рушниць під час бою.
    ТРЕТЯ АКСІОМА: Істинним значенням слова є його першоджерельне значення.

    Часто значення слів, які утворилися як нашарування в ході історичного процесу розвитку суспільства у одному і тому ж звучанні слова, гублять під собою першоджерельні і таким чином можуть утворюватися групи населення, що різняться між собою у значенні таких слів.
    Коли нам буває потрібно пояснити слово «сонце» тим, хто ніколи цього дійства не бачив (наприклад: людині глибокого лісу), ми озброюємося порівняннями. Ми пояснюємо слово «сонце» іншими словами які можуть бути знайомі лісовику: «Сонце це вогонь, сонце це червоний мак, що світиться». А тепер уявіть собі, якщо у даному випадку слово «вогонь» буде розумітися не у своєму першоджерельному значенні. Ми не зможемо у такому випадку нічого пояснити, а ще більше додамо недовіри і сумнівів.

    Аналізуючи українську і російську мови (мова, молва, річ, рєчь, язик, язик, говір, говор, із’ясніння, изьяснєніє, пояснення, обьяснєніє, слово, слово, і т.д.) можна побудувати безліч ланцюгів однакових першоджерельних слів і прийти до істини, що ці мови не можуть бути спорідненими.
    ЧЕТВЕРТА АКСІОМА: Українська і російська мови не можуть бути спорідненими, бо це одна єдина мова.
    У такому разі не можна ставити якусь мову вищою порівняно з іншою, або нижчою. Взагалі такі поняття старший і менший «брат» штучні, придумані агресивними політиками.
    У чому ж полягає різниця між українським і російським суспільством? І на це відповідає перша аксіома – різне накопичене знання у значеннях слів.
    Можливо, що єдиний народ, проживаючи у різних природничо-економічних, кліматично-географічних умовах, протягом історичного процесу напрацював свої етнокультурні особливості.
    А відтак, у свій час, деяким «мудрим» історичним діячам-політикам, можна ще й так сказати сучасними визначеннями – «віртуальним» завойовникам реальності, вигідно було розчленити народ на запчастини. І це не значить, що таке розчленіння зробив хтось зовні. Це могли утворити і самі суспільства, під час періодів, що можна образно пояснити – роїнням, як у бджолиних сім’ях.

    2. Матріархат слова

    Якщо прийняти до уваги те, що на території українських земель насипані кургани, серед яких є об’єкти віком більше 5 тисяч років до Різдва Христового (це ще глибше Трипільської культури). А дослідники таких курганів говорять про те, що залишки розкопаних у курганах культур свідчать про культ матері-жінки в ті давні часи, то з впевненістю треба акцентувати роїння древнього народу за ознакою матріархату.
    Знову повертаючись до аналізу української мови, можна звернути увагу на те, що ця мова, порівняно з російською більш милозвучна, більш поетична, більш чуттєва до визначень духовності, що відповідає жіночим психологічно-енергетичним ознакам.
    Абревіатура УКРАЇНА згідно руської азбучної образності буде розкладатись так: У – посилання, поряд; К – поєднання із всесвітом, об’ємність; Р – течія, енергія; А – бог, початок; Ї – община, суспільство. Можна записати так ПОРЯД З ВСЕСВІТОМ ЕНЕРГІЯ ПОЧАТКУ СУСПІЛЬСТВА. (закінчення НА – Наш Бог)
    Ось чому я трактую українською – це мова найближче подібна до першоджерельних носіїв інформації. Вона зберегла матрицю древності .
    Абревіатура КИЇВ в тій же азбучності читається так: З ВСЕСВІТОМ ЄДНАЄТЬСЯ СУСПІЛЬСТВО МУДРОСТІ.
    РУСЬ - ЕНЕРГЕТИЧНЕ СПІЛКУВАННЯ СЛОВОМ ЖИТТЯ

    Українські закінчення «СЬКА» або «СЬКИЙ» елементарно розкладаються – Слово Життя у Всесвітньому Початку, або Слово Життя у Всесвітній Істині Часу.

    Знаючи таке не треба зменшувати російський рій народу. Закінчення на «ОВ» і «ОВА» говорять про «Бог Мудрість Започатковує» що в даному разі відноситься більше до чоловічого, мужчинського енергетичного початку.
    П’ЯТА АКСІОМА: Мову не можуть засмічувати першоджерельні смисли слів, що існували у єдиній мовній структурі.

    З подивом спостерігаю думки тих літераторів, що назвали себе національними українськими і з активною агресією убивають українську мову запозиченими «євроїзмами». Та було би це технічними запозиченнями в наслідок науково-інформаційного прогресу, але ж агресія ведеться на рівні зміщення материнки мови. Наприклад: замість чисто українського слова «Спасибі» (слово благої дарності за послугу – Спаси Біг), були запозичені з околиць європи «Дякую», «Вдячність». Та якщо вже такі слова і стали присутніми у українській мові, п’ятірку сотень років культивуючись в окремому регіоні, то для чого агресивно боротися проти першоджерельного «Спасибі»?

    Теперішня «сучасна» українська мова склалася дійсно набагато відмінною від російської. На мову вплинули Османи і Греки, Римляни і Перси. Та не тільки тому, що запозичувала слова самостійно. Таким же чином від української віддалялася і російська. Нехтуючи тим, що матриця мови залишилася на Українській землі, російська мова нахапалася все тих же «євроїзмів» із так званих «культурних» центрів – Німеччини і Франції, Англії, ще й мала потужний вплив з Азії, викреслювала із вжитку першоджерельні значення, особливо, якщо нагадували материнський початок Русі.

    Дуже великий вплив на розвиток мовлення українського та російського роїв мало церковне Християнство поділене на окремі гілки релігійних відмінностей. Християнство в своїй основі принесло жорсткі патріархальні відносини суттєво підірвавши чутливість матріархальної етноенергетики. Та така тема потребує окремого викладення.

    3. Фригідність

    До написання цього трактату мене спонукали ряд тенденцій, що з’явилися у сучасній літературі. Саме означення «Фригідність поезії» подарувала Тетяна Чорновіл у творі «Молитва від…» Це виявилося більш-менш точним визначенням тенденції у всій сучасній українській літературі. Іншим словом фригідна література - це майстерний пустодзвін.
    Відірваність авторів від реально-природних смислів життя (більшість авторів «музує» над клавіатурою не виходячи з квартири), накопичення сленгів сучасного рекламно-інформативного телепростору, гуртування літераторів мілкими осередками навколо окремих інтернетресурсів, і повальна незацікавленість суспільства у послугах по створенню глибокомисленних літературних творів призводить до спрощення і примітивізму смислового аналізу світу. Від цього зростає філологічна майстерність.
    ШОСТА АКСІОМА: Чим простіше речення – тим менше у ньому помилок.
    Зараз існують такі поняття як «рерайтер» та «копірайтер» - це сучасні графомани поставлені на платформу виробництва. Їх завдання створювати паралельні тексти чужих творів змінюючи фразеологію до унікальності вставляючи у такі тексти рекламні ключові слова. Таку роботу замовляють рекламодавці і це оплачується.
    Так от, користуючись сучасними поняттями, у літературі настає повний КОПІРАЙТ лірики, гумору, драми, роману і громадянської публіцистики.
    Більшість авторів переймається формою та структурою творів маючи обмежено достатній запас словників і з їх пера з’являються однотипні «шедеври», які не несуть аж ніяких хвилювань чи переймань щодо сутності баченого автором світу.

    Окреслюючи такі тенденції, я не хочу сказати про поголовність їх в літературі. Є і з’являються цікаві автори, що збуджують комплексію своєю самобутністю і чуттєвістю світогляду. Однак на їх шляху до визнання стоять «модератори-рерайтери»… І головною зброєю проти таких особистостей тримають придуману боротьбу з «русизмами», а це значить - із першоджерельними смислами українського мовлення.
    СЬОМА АКСІОМА: Чим коротший твір, тим більше шансів, що його прочитають в Інтернеті.
    2013



    Коментарі (15)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  1. Література, як інструмент перенесення інформації (таблиця визнання)
    В кожному творі описується подія, чи то поглядом із середини, чи то зовні, це аксіома, бо не можна просто складати шаради із слів, адже слова уже є осмисленим звучанням дійства. Самий короткий літературний твір можна скласти із однієї літери. Ось, наприклад:
    Автор Василь Юдов, назва твору: «Є», повний текст твору: Є., дата створення 10.03.2013р. (а цьому твору, напевне, має бути кілька сотень тисячоліть, якщо не більше, але авторство тоді не визначалося згідно умовностей авторського права).
    Глибина думки, ідеї і простота форми говорить про те, що у нашій літературі важливу роль відіграють літери, які ще досі несуть ознаки образних букв древніх слов’янізмів. Складені із таких літер слова не можна розділити за мовними ознаками націй. То ж штучне зведення означень і звуків слів у окремі групи, якими користуються певні суспільства, визначаючи себе окремою нацією є лише штучним зведенням, викристалізуваним історичними періодами. В сучасному політичному аспекті умовностей, розподіл людей на нації за штучними ознаками мови (із'яснєнія) визначає роздільні економічні інтереси. То ж в новітньому світі економічних протистоянь літературі відведена роль інструменту для перенесення інформації. І тут просто необхідно мати класифікацію творів в цій літературі.

    Створення твору для: 1. Для самопізнання через події, 2. Для впливу на події, 3. Для архівації подій, 4. Для пророцтва подій, 5. Для настрою від події, 6. Для оцінки подій.

    Суспільне визнання автора у світлі економічних інтересів:
    1. Не визнається. Частіше всього служить декором для певного історичного часу, десь у малозначущих заходах і губиться у пластах таких же схожих декорацій.
    2. Визнається. Використовується пропагандистами від певних політичних коаліцій і залишається відлунням історичного моменту в хронології подій.
    3. Визнається. Як правило визнання затримується на кілька поколінь від події і використовується для акцентування і оцінювання її за результатами політико-економічного розвитку.
    4. Не визнається. У випадку здійснення передбачуваних подій стає символом розважальних ігор та дозвілля.
    5. Визнається. Забезпечує розваги, дозвілля, для відволікання від соціально-економічних проблем.
    6. Визнається. Використовується в освіті, навчанні та прищепленні необхідних світопоглядів, згідно з правилами існуючого режиму існування.

    Примітка: визначення літератури як носія культури окремим рядком не дано, тому що література і є вагомою частиною культури, що можна ці поняття ототожнювати.



    Коментарі (3)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --