ось і осінь осіння оса
завмирає у жовтій жоржині
а над нею небесна яса
і вітри у тонкій одежині

завівають сичать гудуть
дощові тягнуть хмари на плечах
задуди пастушеньку в дуду
бо болять мені крики лелечі

загрубіла болить шкіра пнів
кров на зрізах пече бурштинова
задуди пастушеньку мені
пісню гір зі смаком полиновим

порозлий тую тугу навкруг
крізь дощів схлипи тихі дитинні
котить осінь вже з гір до яруг
перестиглі золочені дині

і шумує сливове вино
устеляються лігва четинням
і вже сіють озиме зерно
хто на тризни а хто на хрестини

ось і осінь доба золота
відчиняйте ворота і скрині
десь блукає чиясь самота
із загорнутим болем в хустині

свята юліанно
скалка у серці
ріка ув очах

хвилі розгойдують
вітер розхитує
хлюпає з чаш

сферами колами
крапками краплями
порохом днів

йти не спинятися
не оглядатися
хтось так схотів

тишко тихесенько
ми вже близесенько
перст на устах

пуп’янки квіти
листя і ягоди
світ вироста

біле обличчя
чорні кучерики
не плач не плач

свята юліанно
чи є в тебе мати
а чи була

2018

ти приходиш тоді вже коли ні-про-що не говорять сади
посиди поруч ставу і вслухайся в дна його тишу
коли вітер колише і небо мене з ним колише
коли листя як крила падуть ангелічі торкнувшись води
і останній журавлик тонкий нам у небі щось пише

посиди. ти так довго вагався іти у цей сад чи не йти
перезрів навіть захід та й схід вже далеко-далеко
нас торкається відстань і спрагла безмежність безлика
неспроможна тепер вже довіку розгублених нас віднайти
хоч болить цьому саду до болі до спазмів до крику

ці акценти дощу це мовчання зірок як цитати
натщесерце заучую зранку запивши водою
я навчилась чекати скоріше мабуть ніж читати
і дивитись услід за весною рікою тобою
я недавно потрохи почала до себе звикати

я привила пришила нитками цвяхами прибила
до найтоншого тіла до шкіри де найбіліше
щоб носити тебе за собою (де й бралися сили?)
бо любила бо запах твій був мені наймиліший
бо ти витягнув серце й лишив мені мозок і жили

боже скільки ще ранків таких і ночей перебутих
і речей що вивільнюють душу полегшують ношу
я давно вже нічого для себе одної не прошу
я сьогодні забуду нове щоб згадати забуте
те що стало далеким - усе тепер стало хорошим

нам ще смисли шукати а час уже начебто витік
в учнях вічність ходити мені і збивати ще порох
ще на тисячу друзів єдиний приходиться ворог
нас мовчання засудить вигнанням снігами і скоро
відчуватиму сум і твою неприсутність на дотик

Так довгоплинно час собі тече,
розсіюється леготом у висі,
і чеше спини полонинам лисим,
вимолює, вигукує, рече
черлене сонце, вмочуючи в Тису.

А з піднебесся, онде, навпрошки,
по виноградниках поводарями,
дощі з благословенними дарами
ідуть, і захлинаються стежки,
у відблисках земної амальгами.

Принишк на бадилині чахлій вік,
над бистрі води птах звиває крила,
колиска тут і тут його могила,
і довгих його днів короткий вік,
й безмежна туга, чиста і зболіла.

Тут відгомін і стоголосся днів,
наповнює карпатським трунком води,
і прах, і душі, клени і клейноди,
і вечір тихий, що перегорів,
купають пам'ять з роду і до роду.

Я – гріх твій,
Я – твоя первинна,
Від Духа, від Отця і Сина,
Утроба,
Ложе,
Материнська грудь.
Я – загадка,
Одвічна суть,
Основ основа,
Повелителька,
Раба,
Прихисток вічний, -
Перший і останній.
В годину пізню і в годину ранню
Блаженна,
Благодатна,
Осяйна.
Я – тіло з кровю,
Музика і тиша,
Просякнута у винах і вині -
Земля твоя!
Все промине,
А я - в тобі залишусь,
Як ти в мені.

я люблю землю цю
край сумирно-тривожний
де потоки гірські
розкладають пастки
де вросли по коліна дубові хрести
і кістки
упокоїлись предків набожних

я люблю тут весну відчувати на дотик
розімлівші від спеки збирати плоди
піднімати тумани ранкові з води
і вслухатись
як осінь наближує кроки

я люблю плин сумних мовчазних передмість
залізничні до блиску натерті колії
дощ
природню грози злість
і лоша що пасе своє щастя на волі

я люблю цих людей
їхнє слово
і пісню
що народжена з глиці
роси і руна
дух кринично-холодних карпатських ночей
що течуть полонинами в звори
і гуснуть
ледь торкнувшись сирого їх дна

чорну плоть цих долин
між готичних верхів
білозубі вогні каштанів
коли цвіт опадає з дерев і картин
і в душі моїй юній
не тане

3.01.2010

Миє вода камінь, миє,
Душа ми як рана ниє.
А таких є більше душ, як моя,
Я за них ся, як за себе бою.

Айбо, што я можу учинити,
Окрім того, што ся вчу усіх любити.
Сонце світить кождому єднако,
Дако ся сміє, а дако плакать.

Всі межи собовісьме похожі.
Пророслисьме туй, як зерна Божі.
А земля в нас благодатна в Закарпатті,
Туй мадяр, румун і чех з русином браття.

Галичанин ся уживать з руським,
Єден другому давно вже руку тискать.
Легкосьмеся всі договорили,
Бо для нас Христос – то більша сила.

Та чому душа ми неспокійна,
Доки у верхах ще будуть войни.
Позираю в воду з сього моста,
Чому людям ниґда ниє доста.

Миє вода камінь, миє.
Душа ми, як рана ниє.
Моїм туй онукам жити,
Будуся за них молити.

2009

осінь читати – це наче до Бога звертання
чи намагання почути крізь небо свій голос
щось за межею а щось ще у фазі згорання
час коли листя з душі опадає на голо

осінь вдихати – це ніби вдихнути спокій
часу настояного на травах як чаю терпкого
слухати сповідь доріг не лічити рОки
і знати що більше між нами не буде нікого

осінь збагнути – це просто осінню стати
в землю врости корінням - у небо віттям
як птах легкокрилий над тьмою уміти злітати
ковтаючи вітер що дихає над століттям

2009

я заклеюю ранок
я зашторюю світло
теплий дощ на сніданок
і мовчання охрипле
суміш радості й щему
у тонкій порцеляні
залишаюсь удома
до нового світання
тиша грає у лови
розставляє капкани
ходять тіні без слова
наче гості незвані
до цеглини цеглина
простір замкнутий стеля
тіло з білої глини
самота як пустеля
безгоміння навколо
душу наче ікону
дощ розписує сонний
розмиваючи кола

Ти прийшов саме в час, коли визріли зорі і сливи
І печаль світова обійняла руками роки.
Ти був схожим на дощ і минув, як минає злива.
Сива ніч, як черниця, молилась крізь тишу й віки.

Знову золото осінь розмінює на мідяки.
І кульгаві вітри, наче пси, розбрелись по дорогах.
Доторк часу, холодний, як доторк чужої руки -
Неминучості знак, сипле листя пожовкле під ноги.

Зорі – срібні медузи
Небом нічним пливуть.
Грають на арфах музи,
Янголи хмарки перуть.
В озері ночі - спокій,
Тоне в глибинах світ.
Серце сповільнює кроки,
Сни забирають в політ.
Доки на білі плечі
Ранку впаде зоря,
В‘язнями в чарах ночі
Будемо ти і я.