Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ганна Чорна (1993)



Художня проза
  1. Жертва щирості життя
    «Жертва щирості життя»
    Вона б мала народитись хлопчиною: високим і гарними, з синіми,як море, очима і моцними, трохи сухими від роботи руками. Вона б мала сильний характер і ніколи б не плакала. Ото жив би собі десь такий парубок на ймення Андрій в квартирці у Львові і радів би життю, ходячи до школи і гуляючи по парку з друзями. Але доля розпорядилась інакше : вона народилась дівчинкою з чоловічим характером і тими самими блакитними очима. Жила Оксанка не з батьками, як належить, а в дитячому притулку (доля батьків невідома). Батьків їй, як і всім вихованцям притулку, замінили вихователі, а особливо Віра Іванівна, яка з дитинства була з Оксанкою, тому розуміла і підтримувала її, як ніхто.

    Середня група складалася з тридцяти двох дітей, віком від дванадцяти до чотирнадцяти років. Звичайні діти з неблагополучних сімей, кинуті батьками з дитинства, як щось непотрібне, зайве, або залишені без батьківського піклування вже в свідомому віці. Сірі стіни притулку, трохи облущені і потріскані, такі самі сірі діти, замучені долею у свої то «надцять». Взагалі притулок нагадує коробочку нездійсненних мрій. Бетонні стіни бачили сльози, страждання, крики, лишень вони чують про що мовчки мріють діти і як голосно проклинають життя. Стіни все чують, якби можна було б з ними поговорити, то матеріалу назбиралось би не на один десяток книг… Та чи варто копатись у долях і мріях сиріт? Не одне покоління пройшло повз ці стіни, були різні : сильні і слабкі, були навіть такі, які після притулку ставали «великими людьми» і всіма силами намагались приховати своє сороміцьке походження, не дивно, правда ж? Але у всі часи існували групи, так звані об’єднання дітей, до яких не брали слабких і аж занадто сильних. Така сама ситуація склалася і у даній групі.
    Страшно, страшно дивитись в очі цих дітей, бо там пустота. І не вони в цьому винні, так сталось і нарікати нема на кого, шукати винних марна справа. Вони втратили індивідуальність, сліпо йдучи за ватажком, тікаючи від болю і образи, ховаючись за маски байдужості і хамства. Але не втрачаючи надію, десь там, глибоко в душі, знайти батьків, або хоча б вийти звідти і стати людьми. Дівчатка по ночам мовчки мріють, як одружуються і понароджують дітей, вони вже зараз знають, як їх любитимуть. Вночі вони всі живі, вночі, вони вміють плакати. І наступає день, червоні опухлі, ніби заспані очі (стіни все чули), наливаються злістю, вони розуміють, що виживає сильніший, тому треба боротись за своє місце під сонячним небом. Жорстокі…
    Оксанка була не така: свідома, сильна, жива, аж занадто доросла, як на свої то тринадцять. Вона мала характер справжнього мужчини, жодна людина не бачила її сліз (стіни все бачать).Вона вміла радіти життю і дякувати долі за те що мала. Батьків вона своїх не пам’ятала, але точно знала, що вони живі і скоро її знайдуть. Ні, це не звичайна мрія кожної сироти, це абсолютна впевненість у своєму майбутньому. Її внутрішній силі і життєрадісності дивувались вихователі, за це її ненавиділи, ображенні на весь світ діти. З десяти років Оксанка вела щоденник, великий, гарний, чорний блокнотик, який їй подарувала Віра Іванівна. Саме цей блокнотик став для дівчини найкращим другом і порадником, там вона вона могла кричати, плакати, виливати всю злість і образу на папір.

    « 28.02.2005
    Привіт мій любий щоденнику! Сьогодні сталось те, чого я боялась більше всього на світі: Олену забрали її нові батьки. Тепер я залишилась зовсім сама у цьому сірому, холодному притулку. Ми довго прощались, я з останніх сил трималась, щоб не заплакати…Дарма! Оленка обіцяла, що часто навідуватиме мене, але я знаю, вона сюди вже не повернеться. Ніхто не вертався. Важко! Та я щиро радію за неї, нарешті вона житиме вдома, як колись про це мріяла.
    Сьогодні знову снилась мама, я не бачила обличчя, відчувала її ніжні руки і голос, такий приємний голос, який кликав мене до сніданку. Так хотілось розплющити очі і побачити навколо не сірі стіни, а власну кімнату з великим письмовим столом, де я б могла писати свої вірші.( Але коли є натхнення і під ковдрою вночі, теж файно пишеться:) )
    Ще сьогодні відправила листа Сашку, сподіваюсь він швидко прийде, не так, як минулого місяця через ожеледицю цілий місяць чекала відповіді, хоч точно знаю, що він відписав в той же день. Я вперше написала, що люблю його. Так страшно. Він багато разів писав мені таке, але ж я насправді люблю. Досі згадую те літо, коли ми познайомились: він зі своїми хлопцями з Тернопільського притулку приїхали до нас грати у футбол, вони звичайно програли, але коли від’їжджали, він прокричав: «Я тобі писатиму, Оксанко!»
    І написав. Ось уже рік ми листуємось, кожен тиждень пишемо один одному листи і теми для розмов не закінчуються. Може отака вона «доросла любов», коли є про що поговорити?...»

    Ось вона, дивовижна ніч, коли всі вони могли бути собою, звичайними дітьми - мріяти, плакати… Оксана вимкнула маленький ліхтарик і як завжди, поклала блокнот під матрац. Заснула. Спали всі. Лише, ті самі, старі, сірі, трохи облущені стіни знали що снилось маленьким в душі, але таким дорослим ззовні все ще дітям.
    Ранок, наче переродження, прокидаються сонечками і тут же перетворюються на … (краще мовчатиму). Для всіх них починається ще один монотонний день, такий самий, як вчора і точно такий, як завтра. Ранок: прокинулись, вдягнулись, поснідали і на уроки. Сидячи за партами, дивляться у вікно, на справжній світ, за брамою, їм ніколи не дозволяли виходити по одному, лишень групою і з вихователями, та й то не рідко буває. Вони дивляться на дітей, які повільно шкандибають парком, сміються, спізнюючись до школи… Вони ненавидять їх за те, що ті мають все і не цінують того. Батьки, дім, хай навіть та школа… « Я б вчився краще всіх, щоб догоджати батькам» - думає кожен з них, але ж, але… Починається урок, зовсім неважливо який, їм байдуже… Для чого вчитись? Мрії про інститут і краще життя, то все лише нічна слабкість. А тут життя, реальне життя, в якому треба вміти боротись, виживати, та для цього математика не треба. Всі вони знають, що настане 18 і йди куди хочеш… ось вона воля… справжній світ за брамою, а чи таким вони його уявляли? Та до цієї зустрічі, жорстоких, та все ж таки дітей, з справжнім світом було ще декілька років, тому поки-що можна бути спокійними.
    Минав день, урок за уроком… Сидячи на задній парті,Оксана, як завжди, щось писала, малювала в своєму блокнотику…
    «29.02.2005
    Останній день зими… Нарешті! Я так довго його чекала. Скоро прийде весна і природа оживе, так гарно: все зелене – зелене і сонце…як я люблю весняне сонце, воно не таке як влітку, чи навіть взимку, воно якесь живе, справжнє, чи що) Як можна жити в такій красі і не любити життя? Дивно…
    Сьогодні, на диво, важкий день… Якась напружена обстановка в класі, наче тиша перед бурею. Як завжди не обійшлось без пакості з боку Лєни : на уроці мови, коли я йшла до дошки вона поставила ногу на прохід і я впала… сміху було в класі. Чому вони такі жорстокі? Віра Іванівна звичайно заступилась за мене, не треба було того робити. Тепер Лєна ще більше розізлилась на мене, та я не ображаюсь. Знаю, як їй важко. Вона втратила батьків у 8 років і опинилась тут, тому за маскою жорстокості і байдужості ховається добре серце, я знаю, точно знаю. Вони всі добрі, але десь там, глибоко в душі. Може прийде час коли всі вони усвідомлять, що жити треба майбутнім, а не лише сьогоднішнім днем. Життя – це дійсно прекрасна штука, головне навчитись це бачити.
    Сашко… мій Сашко, так тільки мій! От цікаво, чи він думає зараз про мене, згадує? А може саме зараз пише мені листа і, як завжди вимальовує своїм, таким чоловічим почерком, «Я тебе люблю!» - справді любить? А може грається зі мною, пише те все просто так…? Ні! Любить! Очі не вміють брехати, він, мабуть, закохався ще тоді, влітку. Я пам’ятаю його очі… карі,майже чорні, такі дорослі очі, такий пронизливий погляд, від якого стигне кров… «Я люблю тебе, Сашко!!!» Яке щастя вміти любити… жаль, що не всі це вміють, от якби Лєнка закохалась, вона б стала іншою, я впевнена.
    Наче традицією стало для мене писати на математиці, тоді в класі так тихо… можна зосередитись і мріяти… як я люблю мріяти, особливо про нього. От і сьогодні написала вірша:
    Тобі єдиному…
    Чому злая доля нас не щадила?
    Два люблячих серця вона розділила,
    Як чую від тебе слово «Кохаю»-
    Серцем радію – душею вмираю.

    Ти знаєш як гарно просто кохати,
    Це дійсно дарунок від Бога,
    А ще добре знаєш, як важко чекати,
    То наша нелегка дорога…

    Нелегкі два роки вже пролетіли,
    А ми на відстані долю винили.
    Щовечора серце тихо страждає,
    Голос рідненький почути бажає.

    Знаєш коханий, я пам’ятаю,
    Як вперше почула жадані слова,
    Ти ніжно промовив «Кохаю»-
    В той вечір я ожила…

    І в серце дитяче кохання прийшло,
    Дійсно прекрасне і вірне,
    Смуток кохання те принесло,
    Та в більшості щастя безмірне!

    За щастя хвилини, я дякую долі,
    Що їх ми разом провели.
    Мріє забути серденько болі,
    Що нас розлучить не змогли!

    Відстань між нами, села й міста,
    Але ми разом хоч і просто душею,
    Доля чекає нас непроста,
    А я буду завжди твоєю!

    З тобою разом по життю хочу йти,
    Бути коханою й другом,
    Наше кохання навік зберегти,
    І оминути недуги.

    Хай почуття те вовік не згасає,
    Ватра кохання яскраво палає.
    Наші серця хай воно зігріває,
    І те кохання вічно триває.

    Отак і залишиться той вірш тільки нашим з Сашком. Навряд чи я покажу його Вірі Івані, хоч і люблю її, довіряю, як нікому, але ж для неї я ще дитина, яке там кохання в тринадцять)»
    Ось і підходив ще один монотонний день до кінця. Вечір, час коли можна відпочити, подумати, щось почитати, або просто полежати з закритими очима і помріяти… Хлопці в своїх кімнатах, грали в карти, голосно сміючись, своїми згрубілими за останній час голосами. Ростуть, що ж тут поробиш. Дівчата і собі весело сміючись, розсівшись на ліжках в одній із кімнат, розповідали одна одній веселі історії, розплітали, або навпаки заплітали косички. І всі вони тоді були такі щасливі, наче знаходились не у притулку, а в літньому таборі, як звичайні діти, які через тиждень –два повернуться додому, до батьків. Коли б вони були завжди такими…
    Оксанка в той час пила чай з Вірою Іванівно, вони частенько так робили вечорами. Говорили про все на світі… Дівчині так легко було розмовляти з вчителькою, як з мамою, та завжди її розуміла, підтримувала, до того ж саме Віра Іванівна була першим читачем і критиком її віршів (таких дорослих і живих).
    - Ти не переживай, Оксаночко, - казала Віра Іванівна – Все в тебе буде добре, а сьогоднішній інцидент з Лєною, не ображайся, ти ж розумієш, як їй важко.
    - Так, Віро Іванівно, я все розумію…
    - До речі, а ти ще спілкуєшся з тим хлопчиком, Сашком, здається?
    - Так! Ми вже рік листуємось. Цього року їхня команда знову має приїхати на реванш, але ж ми розуміємо, що їм тут нічого не світить) Та це не головне, головне те, що я побачу Сашка.
    - Я тут прочитала вірші, які ти мені давала, була вражена, у тебе талант, дитинко! А ти щось писала про Сашка, чи для нього, просто цікаво, як у тебе лірика піде.
    - Так, є один вірш, саме сьогодні написала, думала вам не давати… трохи засоромилась)
    - Що ти, Оксаночко, можеш давати мені все, ти ж знаєш, я завжди тебе зрозумію . Знаю, як тобі важко без Оленки, але тримайся і соромся звертатись до мене.
    - Так, без неї мені дійсно важко, але мене тішить те, що вона зараз вдома з батьками. Я так заплуталась… Сашко пише, що любить мене…
    - Любить?
    - Так, любить і я постійно думаю про нього, аж занадто часто, що це, Віро Іванівно?
    - А може це і є, оте перше кохання, дитинко? Я помітила, що ти останнім часом якась трохи дивна, але про таке і не думала) Ти головне не зважай ні кого, будь собою і люби, бо кохання – це найпрекрасніше, що є на цьому світі.
    (Віра Іванівна обійняла дівчину і прижала до себе)
    - Дякую вам, дякую за все. Мушу йти, завтра рано вставати. Добраніч, Віро Іванівно!
    - Добраніч, сонечко. Солоденьких снів.
    Оксанка йшла по коридору , такого рідного притулку, в кімнатах було тихо, всі вже повлягалися в свої ліжка. Хтось солодко спав, прицмокуючи і перекручуючись з боку на бік, може йому снився дім, батьки, а може щось інше. Хтось просто лежав, думав, мріяв… За вікном вив вітер, дерева хитались, стукаючи вітками, наче руками, в вікна. На фоні місячного світла, ті вітки дійсно здавались руками, або дивними створіннями, які ломились в кімнату. Але стіни (хранителі дитячих секретів) стійко тримали оборону, охороняючи дитячий сон.
    Оксана підійшла до своєї кімнати, тихесенько відчинила двері, щоб нікого не розбудити і зайшла, попрямувавши до свого ліжка. Підійшовши, побачила, що ліжко було розстелене і на ньому не було ні ковдри, ні подушки… Дівчина лягла, не роздягаючись, і заснула. Що там снилось маленькому ангелочку з синіми, як море, очима і чоловічим характером, знали лише стіни.
    Минув тиждень…

    «08.03.2005
    Восьме березня, який чудовий день… сонячний і теплий, так хочеться прогулятись парком разом з тими, щасливими дітьми. Хочеться морозива… починаю забувати його смак, пам’ятаю, що воно холодне і приємно тане в роті, якщо вкусити. За вікном побачила молоду пару, вони йшли, обійнявшись(такі щасливі), темноволоса дівчина тримала квіти, червоні троянди… Одразу згадала Сашка, так скучила. Його останній лист досі крутиться в голові, я знаю його напам’ять, кожну кому і крапку, кожну закарлючку під літерою «ш» - в нього такий своєрідний почерк. Він знову писав, що любить (вірю!), каже, що коли ми вийдемо з притулку то одружимось і в нас будуть діти, він працюватиме, а я вчитимусь (каже, що мені треба вчитись на філолога). Ще він виграв в якомусь спортивному конкурсі і йому подарували мобільний телефон, тепер я мрію про телефон, щоб знову чути його голос. Хоча б через телефон бути разом.
    Навіть такий чудовий день не обійшовся без капості від Лєни. Вона, разом з іншими дівчатами (не розумію за що вони мене так ненавидять) намазали мою парту крейдою, хоч по-дитячому, але дивний осад на душі лишився. Ні, не образа, це щось інше, але точно не злість. Я не ображаюсь на них, хочу бути вищою того всього, тільки тоді вони, можливо, залишать мене в спокої. А поки-що мушу терпіти.
    Якісь дивні рядки крутяться в голові, наче новий вірш, не такий, як інші…

    Так важко чекати любові,
    Вона наче є, але ж ти…
    Далеко! Нестерпно до болю,
    Без тебе, без тебе іти…

    Можливо колись допишу, а може і залишиться лише початком чогось нового, абсолютно ніжного і теплого. Останнім часом так важко писати… не в плані рим, чи ритму, я про таке майже не думаю,воно якось саме виходить. Важко на душі, коли пишу… хочеться плакати, особливо, коли пишу щось про любов. А іноді хочеться злетіти високо-високо в хмари, далеко від усіх і всього. І побути там на самоті хоча б хвилинку. Дивно…»

    Минав ще один звичайний день, починаю розуміти, що діти ростуть і жорстокість їх не стоїть на місці. Коли Оксана ввечері повернулась в кімнату, то знову побачила перевернуте ліжко, розкидані подушку і ковдру, а головне під матрацом вона не знайшла листів від Сашка. Жахнулась! Згадала дивний сміх і шепотіння дівчат в умивальнику… Зібрала всю силу в кулак і побігла туди. Зайшовши, побачила, як Лєна, тримаючи всі листи в руках, читає один із них вголос для публіки, яка повсідалась на підвіконня і порозкривала роти з цікавості.
    - ВІДДАЙ!!!- прокричала не своїм голосом Оксана.
    - Ти ба, яка смілива знайшлась! Дівчата, ну що віддамо їй листи від Ромео – іронічно сказала Лєна.
    - Віддай! Прошу тебе. Віддай! Чому ти така зла? Я ж нічого поганого тобі не зробила!
    - Ха, не вистачало тільки того, щоб ти мені щось погане зробила! – дівчата голосно сміялись, зовсім не розуміючи що відбувається в серці Оксани.
    - Лєно, годі ховатись від свого болю за маску жорстокості. Я чула, як ти плакала вночі. Ти ж не така! ( Тиша… дівчата замовкли)
    - Що? Я, плакала? Та хто ти така, щоб мені це казати? Ану йди но сюди…
    Лєна підійшла до Оксани і замахнулась… удар припав в живіт, потім по обличчю, потім ще і ще… Оксана впала на холодну підлогу, вдарившись головою об плитку, якою була встелена підлога із носа бризнула кров… Біла плитка враз почервоніла. Дівчата мовчки стояли, хоча могли зупинити Лєну будь-якої миті. Чому вони цього не зробили? Шок? Ви й досі вірите в те, що дитяча жорстокість це вигадка брехливих журналістів, які просто шукають сенсацій для підняття рейтингу? Шокуючи сюжети, зняті телефонами юних Чекотил, коли маса б’є дівчинку чи хлопця, а десятки очей дивляться на це знущання і мовчать ! І що це? Це наше майбутнє, «товарищи»! Це наші з вами діти, чужих дітей не буває, правда ж?
    Так чому вони стали такими? Чому вони кинули її всю в крові і спокійненько пішли спати? Чому нікому не сказали? Що снилось тої ночі маленьким вбивцям?
    Зранку, всю закривавлену, Оксану знайшли мертвою, біля неї лежали листи, за які вона, власне кажучи, і загинула. Вона мала велике майбутнє: коханого чоловіка, дітей і слово, її слово, а саме живі, такі недитячі вірші. Що буде з Сашком, чи дізнається він, що його «маленьке сонечко» більше не світитиме? Як він переживе цю втрату… а може і не переживе (не дарма хлопець так захоплювався Шекспіром). А що буде з Лєною? Чи зрозуміє вона, що вбила людину, хай не навмисно, але вбила! Яке життя її чекає після колонії? Чи буде вона гарною мамою? Один Бог знає. А Віра Іванівна, яка збиралась вдочерити дівчину (майже всі документи були готові) як сприйме цю новину вона, безплідна сорокарічна, самотня жінка, яка вперше в житті могла бути щасливою. Все могло бути не так, якби не жорстокість наших дітей.
    Оксана була особистістю, вона відмовилась від масовості і була собою: сильною, живою, життєрадісною. Дорогою ціною заплатила вона за свою індивідуальність. Проживши таке коротке життя, вона залишила після себе десяток віршів, але ті десять віршів – то найбільший скарб для Сашка і для Віри Іванівни, яка сподівалась стати їй мамою. Вона знайшла блокнотик під матрацом і останнім записом був вірш :

    Нарешті справжня

    Як ви усі не хочу стати,
    Брехливі, ниці і сліпі..
    Я хочу жити і літати,
    Хоч все життя на самоті.

    Мені не треба пишні шати,
    І ваші посмішки не треба,
    Бо ви не можете літати,
    Вам не досяжне небо.

    Тому мене не зрозуміли,
    Чому такоюж стала?
    Були часи, ви не судили,
    Бо я ще не літала….

    Хай сьогоденням не признана,
    Хай не почута вами…
    Життя для мене є коханим,
    Це не пройде з віками.

    Бо я живу а не існую,
    Не хочу клоном бути…
    Давно байдуже що я чую,
    Мені дано відчути…

    Я подих вітру відчуваю,
    Як сонечко сміється…
    Печаль і сум я зневажаю,
    Це з легкістю дається.

    Бо не сама на білім світі ,
    Зі мною слово є святе,
    Воно розквітне, наче квіти,
    І стане слово золоте.

    Воно піде зі мною в люди,
    І світ новий мені відкриє.
    Всі образи я забуду,
    Бо щире слово сум розвіє.

    Тоді про друзів я згадаю,
    Які мене не чули…
    Бо вас завжди я пам’ятаю,
    А ви мене забули…

    Десятого березня поховали Оксану на кладовищі, біля батьків Віри Іванівни.
    Один вінок, всього один вінок прикривав сиру землю на могилі. З фотографії на пам’ятнику дивилась усміхнена і така щаслива Оксана. А під фотографією викарбовано напис :
    «
    Цінуй своє життя, людино,
    Воно лишень одне у тебе.
    Одне кохання і година,
    Аби радіти сонцю в небі.»

    02.04.2010
    15:25:00



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Свідома

    На тебе дивляться неживі, скляні очі, як ото буває у фільмах жаху. Майстерна гра акторів, робота візажистів і комп’ютерна графіка творять дива, тримаючи глядача у постійній напрузі. Але ж ти не актриса і це не кіно – життя. Ти бачиш ті очі щоразу, коли підходиш до дзеркала. Якась страшна невидима сила вкрала посмішку з твоїх уст, а з очей, оту життєдайну іскорку. Ти вже не жива, хоч і ходиш по землі, іноді змушуючи себе посміхнутись ( а хто знає , як важко вичавлювати ту посмішку, коли на серці важкий камінь) Вже не та, як колись – інша, абсолютно інша. Певною мірою свідома, вільна… але не жива. Але що змусило стати тебе такою?
    Слово… спочатку було слово. Перші рядки лягали на папір, докорінно змінюючи твоє життя. Змінювалось все : мова, смаки, патріотизм переростав
    у націоналізм і ти стала іншою. Та все ж лишились у тобі життєрадісна посмішка, вічний оптимізм, надія на краще. Тоді ти ще вміла сміятись. Тоді, ти ще вірила людям.
    Поступово, втрачаючи друзів, один за одним, ти страждала… І кожна та втрата, лягала важким каменем на серце, роблячи тебе черствішою, сильнішою до зрад. День за днем, розчаровуючись в людях, вмираючи він нерозуміння ,колись найближчих на світі людей, ти відкривала очі.
    І ось прийшов день, коли ти, нарешті, відкрила очі і побачила світ таким, як він є. Жахнулась: все навколо таке сіре, безформне і буденне. Однаково сірі люди, але в різних обгортках, повсюди лунає ватяна музика, яка душить і вбиває останні краплини свідомості і індивідуальності. На полицях книжкових крамниць, запорошені пилом і часом, чекають своїх читачів праці Фрейда, Ніцше, Юнга (не дочекаються, так і зогниють ідеї про особистість). Натомість, багатотисячними тиражами розійшлись у маси дешеві глянцеві журнальчики, які і виховують оту «свідому сліпоту», розповідаючи про прекрасне життя типових представників сірої маси, хай навіть гарно вдягнених і причесаних. Найгірше те, що кожна особина (інакше не назву) тієї маси, наївно вірить в сою індивідуальність, прикрашаючи сіру сутність яскравим вбранням, вишукуючи, у тих же журнальчиках, «нові» зачіски і макіяж.
    Зникає поняття духовність (мовчу вже про духовість), благородство, дружба, любов. І найстрашніше саме те, що молодь не вміє любити. От подивишся на молоду пару, років п’ятнадцяти – сімнадцяти, коли і починається, так зване, перше кохання і думаєш: «Скільки ще в неї буде таких «зайчиків» і «сонечок», а скільком «рибкам» задурить голову він?» Страшно. Знецінилось слово « люблю», тепер ним розкидаються направо і наліво, зовсім не розуміючи, що таке любити. Ех, а були часи, коли окрилені любов’ю юнаки писали вірші своїм коханим, дарували квіти і водили в кіно, а не в прокурені, засмальцьовані бари, де і збирається «інтелектуальний цвіт нації». Колись вміли любити, а зараз «занимаються любовью» …
    Виявляється, щоб зняти рожеві окуляри і озирнутись навкруги треба втратити все, що так любила, відійти від давно набридлих стандартів і суспільних канонів, стати просто Собою. Знаю, нелегко, а хто казав, що буде просто? Щоб тверезо побачити світ і оцінити все, що відбувається навколо, іноді треба вмерти, пожертвувавши собою, своїми почуттями – жити для них, тих сліпих овець сірого
    стада. Готова?
    Свідома…

    29.03.2010
    19:52:00


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Кохала...

    Ти кохала, бо інакше те почуття ніяк не назвеш. Згадай, як ти чекала вечора, щоб знову почути його голос! І коли все ж після тривалих гудків у телефоні, після думок: «Невже, знову заснув»,- ти чула: «Привіт, сонечко!» - твоє життя наповнювалось змістом! І всі ті невирішенні проблеми, що чекали на тебе зранку, вмить забувались. Одне його "кохаю" повністю вибивало тебе із колії. Ти не дивилась на час, хоч колись була нормальною дівчиною і спати лягала об одинадцятій! Тепер, ти не спала зовсім. Ваші нічні розмови переривав будильник, який дзвонив о сьомій. "Яка маленька ніч"- думала ти! Вставала, вмивалась, чистила зуби ( звичайна процедура) одягалась і йшла до школи... сонна, але щаслива! Там на тебе чекали купа проблем, нерішених прикладів та здач. А спробуй пояснити вчительці чому ти проспала весь урок... Все що відбувалось вдень, не мало ніякого значення - ти чекала ночі. Ти не слухала подруг (як ти тоді їх називала), які казали :" Він старший. І не кохання це взагалі - звичка!". Ти мовчала, кивала, ніби погоджуючись, а що спорити, з ким? - з людьми, які вважають, що кохання - це вигадка романтиків?!
    Ті перші два роки ти була щаслива. У свої чотирнадцять, ти точно знала, що таке щастя! Ти бачила в ньому свого чоловіка, майбутнього батька ваших дітей ( у вас їх мало були двоє: хлопчик Сашко і дівчинка Юля - то ви давно вже вирішили). Нічні розмови продовжувались, і з кожним днем ти закохувалась все більше і більше, а тому пережити ту розлуку було дедалі важче.
    А ти пам*ятаєш вашу першу зустріч? Осінь... 10 вересня. Скільки тоді було переживань. Ти вперше побачила його і нічого не відчула... злякалась! Це не той голос, не ті очі,що на фото. Перед тобою стояв високий, гарний, але абсолютно чужий хлопець. Хвилина мовчання... Він взяв твою руку, притиснув до своїх грудей і сказав : " Не бійся сонечко, це ж я! Потім дістав з кишені коробочку у формі сердечка, відкрив - там були акуратні, гарні сережки (він знав, що ти любиш срібло) і простягнув їх тобі. Та коли вперше ваші губи зустрілись, як не старомодно це звучить, ти відчула, що це дійсно той самий: коханий, рідний. І після того ви вже не могли говорити, ви цілувались, наче востаннє!
    3 дні, точніше 3 вечора, які ви провели разом минули швидко. Як важко було розлучатись! Ти не могла дихати...сльози заважали говорити, він цілував твої очі, але від того ставало тільки гірше. Притиснувшись до нього, ти боялась одного - що він поїде і вже не вернеться! Ви знайшли в собі сили і десь під ранок розійшлись. Він пішов у готель, ти додому. Не хочу нагадувати тобі про той ранок, либонь найгірший у твоєму житті, але я впевнена, що ти його не забудеш ніколи. Дощ... і навіщо ще щось казати? Настрій - поганий, знову плачеш. Ти не пішла провести його до автобусу - боялась, що не стримаєш сліз... А як же можна плакати перед чужими людьми? До тої зустрічі, ти вважала себе сильною : жодна людина, окрім нього, не бачила твоїх сліз. А що тепер?
    Ти сидиш з червоними від сліз очима і думаєш, як жити далі. То були не останні сльози... Щовечора, тримаючи у руках ту саму коробочку з сережками ти згадувала його і знову плакала! А коли, ближче до ночі, дзвонив він - сльози зникали разом із сумом. Так і минула ваша перша зустріч.

    Я впевнена ти пам*таєш , коли вночі, після вже стандартних, але таких приємних фраз, він сказав: " Сонечко ти вийдеш за мене заміж?"... Згадай, що ти тоді відчула... радість, може здивування, шок? І чому ти тоді крикнула: "так!"? Сльози котились по твоїм щокам, ти не вірила своєму щастю... Він мовчав, мабуть не чекаючи такої швидкої відповіді... чого він чекав? - тобі 14, йому - 25, між вами сотні кілометрів, але ти сказала "так!". І з того часу ваше життя змінилось. Ви просто кохали, страждали, як-не-як жили. Ти писала свої вірші, іноді цитуючи йому, він розповідав про свою роботу. Так минув ще рік.
    Потім знову була зустріч, безперечно фантастична. Ви разом прожили 4 дні. Закохані, дикі і щасливі! Краще мовчатиму, щоб не нагадувати тобі, як важко ти переживала розлуку з ним.

    Ти кохала...
    І сумніватися в цьому безглуздо. А що ти відчуваєш зараз? Після багатьох сварок, які теж частенько були у вас? Ти не раз казала: " Я йду від тебе..", а на ранок розуміла, що ніколи того не зробиш. Що ти відчуваєш зараз, коли згадуючи все те прекрасне , що було у вас, пишеш власну долю? А може ти просто боїшся, що та сварка виявиться останньою і продовження вже не буде?! Добре подумай, бо від твого рішення залежить життя двох людей! Заплуталась ти, - а він все ще кохає!!!

    14.11.2009 р.
    3:19:00


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Чужа
    Чужа
    Не вірю! Ні! Не вірю! Боюсь… невже ті самі очі? Сині, мої очі. Він йшов між рядами, де блукали сотні людей (ярмарок того року видався людним) і не бачив мене, нікого не бачив йшов і посміхався. Голова вже вкрилася інеєм – подорослішав, справжнім мужчиною став, а зі мною був хлопчиком: ніжним і мовчазним. Скільки то років минуло: 20? – 25. Немало води з того часу стекло. Стала і кроку ступнути не можу: стою і плачу. Він сам, невже так і не одружився, обіцяв же довіку кохати, не зрадити, плакав на колінах і клявся що любить. Та що там, молоді були, дурні, в житті нічого не тямили, все нам кохання подавай. Чому ж заклякла, чому плачу ночами згадуючи його, чому не заміж не вийшла, а гарні ж хлопці сватались. Казали мамо: «Дивись, а то так у дівках і ходитимеш, коли так перебиратимеш»- отак і ходжу. Стара вже стала, а він гарний – майже не змінився : високий такий і все ще рідний, хочеться підбігти і обійняти, просто обійняти і вмерти собі щасливою. Не стримуюсь: йду до нього, поправляю хустину, серце вилітає з грудей, але йду. Мрію про те, що впізнає, пригорне до себе і не відпустить, як тоді відпустив, не піде. Підходжу, стала біля нього і мовчу, дивлюсь в очі і мовчу, він зупинився, глянув на мене здивовано, розвернувся і хотів піти.
    - Як ти, коханий? - промовила трохи хриплим голосом і заклякла. Озирнувся,
    - Хто ви, бабусю? (закалатало в грудях. Стара, страшна, зовсім сива, не та Марічка, не та)
    - То ж я…
    Ззаду до нього підійшла жінка і обійняла, я думала, що не витримаю, серце вилітає, сльози котяться. Він бере її за руку, він, МІЙ Степан, бере за руку: молоду і гарну, вона на років 10 молодша, обіймає, пригортає до себе, як мене пригортав. Я стою і мовчу, слова сказати не можу, витираю хусткою очі і хочу вмерти, тут і зараз, бо життя закінчилось в той момент коли він пішов, ще тоді 25 років назад, пішов і не повернувся. А все що було потім не життя, все що завгодно, але не життя. Важка робота, голодна юність, голодна старість, самотність і смерті, смерті 33-го,47-го… Все життя пролетіло в голові і зрозуміла, що жила лишень тоді, коли з ним була, коли тікали садами від мами, коли на коліна ставав і клявся, що кохатиме вічно, коли віддалася йому вперше, согрішивши перед Богом, ой, як согрішивши, але не пожалкувала про те ні разу за все життя, тоді жила, а потім 25 років – суцільна чорна діра, аж до сьогодні. Кінець всьому – чорні діри теж-бо кінець мають, все має і кохання його швидко минуло, і нове прийшло. Він обіймав її і дивився на мене, а я мовчала, все ще мовчала і сказати нічого не сміла, я ж бо чужа.
    - Степане, хто ця жінка? – промовила вона ніжно, без злості, мене це навіть здивувало. Вона не бачила в мені суперницю, їй мене було шкода і це боліло найбільше. Та як вона сміє мене жаліти?! Вона подивилась на нього і чекала відповіді. Та раптом підбіг хлопчина, років 18-ти, я побачила його і в мене потемніло в очах, запаморочилось в голові і я впала. Він був точно такий, як мій Степан 25 років тому…
    - Сашко, тримай, тримай! – крикнув Степан,- бабусі погано, не бачиш?! Люди, кличте лікаря!! Чуєте, жінці погано!!
    Сашко…його звати Сашко, він міг бути моїм сином, як ми мріяли, а тепер він не знає мене і ніколи не знатиме, батько не розповість йому про перше кохання, про те, що у нього могла б бути інша мати з якою він сидів під вишнею і мріяв про біловолосого хлопчика, такого, як він. І ніхто не дізнається, як вони кохали, будучи впевненими, що воно вічне, люди так не кохають, ніхто так не кохає.
    - Що з вами, бабусю? – став на коліна Сашко, такий гарний і турботливий, як батько. Я взяла його за руку і заплакала, хотіла крикнути: «Синку!», але ж він не мій син і Степан більше не мій. І ніхто вже не скаже мені «Мамо!», не дав мені Бог дітей, не дав. Наді мною стояла чужа, щаслива сім*я, вони підуть зараз додому, сядуть за обідній стіл і можливо згадають ту скажену бабу, яку зустріли на ярмарку, а може і не згадають. Я чужа, хоч і кохаю, Степана кохаю, і все життя кохала і Сашка (нашу нездійснену мрію) теж люблю, люблю за те, що має такі самі сині очі, міцні руки і густі, чорні брови. Він такий рідний, такий мій, а я їм чужа.
    До нас підбігли люди, почали мене підіймати, обтрушувати. Сашко встав з колін, тримаючи мене за руку. Степан дивився прямо в очі, але не бачив. Мовчали. Я подивилась на Сашка,
    - Будь щасливий, синку!- тихо промовила, заплющила очі і впала на землю.
    - Марічко!!!- зляканим голосом крикнув Степан. – Це ти, кохана?!!!
    Було вже пізно. Надто багато часу пройшло… надто багато. І серце не витримало, зупинилось на відпочинок і вже не страждатиме. Лежала на сирій землі, омитій сльозами і кров’ю, наді мною ридав Степан, вхопившись за руку. На нього дивились вражені Сашко з дружиною… і було пізно, пізно любити, пізно пробачати, жити стало пізно. Він впав на її тіло і заридав, завив, як вовк. А потім раптово стих і йому жити стало пізно.
    Поховали їх окремо, вони ж бо чужі, але зустрінуться дві душі десь там, на небесах, і вічно будуть разом: гулятимуть тими садами, луками, літатимуть над рідною землею, як два лебеді, які не можуть жити одне без одного. Дві могли: над одною склонились дружина і син, над іншою калина склонилась і ніхто не прийде до неї, ніхто не заплаче, не згадає ту жінку, яка все життя була вірна йому, тому, справжньому, єдиному коханню. «Зараз таких не роблять» - скаже бородатий, сивий дядько, проходячи повз її могилу, може нахилиться, щоб обірвати будячки, а може так пройде. І піде у люди нова, жива історія любові, не вигадана – справжня, пережита, оплакана і омріяна. Любов – то дар Божий, а за дари треба платити - от вони і заплатили.

    «Вам, мої рідні …»


    03:20:00
    09.05.2010

    Ганна Чорна


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -