Логін   Пароль
  Забули пароль?  
Ігор Павлюк (1967)
Здрастуйте, бродячих псів країно,
Де між сіллю й хлібом – дим і степ,
Де любив і вірив я наївно
У шляхетне, вітряне, святе...

Художня проза
    An obstinate girl, thin and scorching like the last wind lived in a high town over the old river, which seemed knew no doubts. As a fruit of an ancient and spontaneous coupling of mentally and geographically different peoples, she had those natural forms, features, which all tribes and peoples call beauty with magnetism, even in the most wicked its manifestation. I wonder if beauty is universal, because even a rooster... a peacock, and the smell, and the colour, and the voice of apple-blossom...; and Violet honey of evening dresses of girls who look like models, but have scattered souls. Ravens seem choosing their couple by beauty, and swans and deer. Only lot of flower pollination depends on the freakish wind; there is the only one choice for women-flowers – to accept or not the pollen of handsome and not so much men-flowers. Apple trees also attact bees by beauty.
    There grew an old cemetery in the high town over the eternal river. Haggard crosses seemed to take a run for flight, but they couldn’t, and stayed assuming different poses like people under the ashes of Vesuvius. In spring when hens were singing, and it was sunny, the cemetery seemed merry, tipsy and kind. There one could meet ill with love people, and birds and mice building nests. Somebody was stealing garlands. Birch trees which were here, were choked with their own juice in March, but sometimes local citizens, – whose genetic roots are here in the nature – gnawed them. They gnawed and howled almost like wolves. Their gums were bleeding, and the blood smelt through with asphalt, was diffusing with birch-juice, and was sparkling like a cloud of an Indian summer, and stuck to blossom.
    In the cemetery chapel, under its foundation, oaken idols were living, and the grass had a taste of soap and gas, because people gathered here, people ill not only with love but also with asphalt decease, whose the only aim and idea was to survive... Intellectual blackguards and chivalrous peasants were either lying or wandering, like molecular legions. Fields and all were scattered around like a presented Gypsy shawl. Minutes seemed to be like scared pigs here. It was easy to kill them one by one, but later, later they will bury us, choosing a compulsory flight but not a free downfall.
    Some French sorrow was flowing from Lyuba, as from the girl who was forming her body. Her spirit was reflected in her face, which never seemed cruel, aggressive, or full of pain, but was always normal and childish. It expressed high and the highest level of spiritual condition whose freedom, and freedom of fire began already to press. Whom it loved those it burnt; it was a fire-man, who loved only itself, like a kind fairy, like molecules which attracted the opposite, rather different than they were themselves.
    She was rather thin like a wine vine, with thick coral lips, and eyes full of light. She was pouring the sand on the shore where traces of former gulls, people, waves, winds, rains were fluttering, like little fish. There were stars up and down. It was wild and strange. It seemed that the sand wanted to outwit even Demiurgeous: it didn’t think about anything, it didn’t want to get to know the world, it consciously passed by conflict situations, but it was dragging and laughing with pain, which is not the Way by itself, but the Way is passing through it, spicy and Milky Way. If you put fingers together – you have the handful of sand: but time is running.
    Valleys, like traces of noble sphinx didn’t strive for height, because they were deep enough and had sweet spring existence. According to the principle of geographical determination: creatures which are in this or that space, time in its genetic understanding can’t be essentially separated, exactly speaking, take off from the environment – the fish is on the dry land, the man is at the sea... The main aim of the person is to become like God, at least little part of the Creator, he is everywhere the same – for all races, peoples, tribes. If you think over – the imagination about gods is rather different. Somebody can think that he is left or chosen. Everything, what is chosen, and is genius, scares. Everything what is left, at last, scares as well..., as coming closer to death, on which only sexuality draws taboo. Existence only at some instants is equal to thinking. There is no ideal. And that is blissful who doesn’t want perfection but unity, where one can understand: defects of the neighbour are our defects, even without any projection. In this unity – from the level of elementary parts to mega-Galaxies – everything is eternal, everybody are eternal... And a priest, whose house is larger and more magnificent than his church, and a maniac-killer, and a humble mother-martyr, whose five sons did not return from the War, and an artist, who uses the way of writing for easy understanding of both children and Martians, and cranes, but all the rest is an artful writing, word-mixture, murdering of psychology by philosophy – and vice versa...


    There was a Medieval Castle on the bank of the eternal river, ill and proud, with roots-basements, holy trees on the shoulders, and hair of dead bodies in the basements. Putrid hair. It was such an ancient castle, that it seemed, it would feel giddy only because it was on the Earth, which was going round its Star, and the Star was going round as well... And one can notice the star when it is falling.
    – Life is interesting with its faults, – neighbour-Jew said to Lyuba, when she was going to drawn in the river because of unhappy love. – When you have that, what people call happiness, believe me, you will want a little... not exactly grief, but trouble. Everything is created in such a way.
    After that incident that aged teacher of the local school – Josyp Radcovych – became a real spiritual friend for the girl, an adviser in getting to know the world through the world of literature, philosophy, history, intuition...
    Josyp Moyseyovych had what to teach her. For his fifty years old he gathered the profound and big archives, the library, but his inside spiritual potential, which would hardly neglect even a great artist -was the most important. Josyp Moyseyovych showed nobody his first attempts to put his pen to paper, and... it was the exception from the rule: a bad writer – a good critic – a teacher. He was simply Yosyp Moyseyovych Radkovych. And everybody knew it – from naive to atheistic, those who read «Tevye-milkman» or didn’t read it at all...
    Somebody carried his own cross, – the word – vertical line, – is horizontally united to the action, – somebody carried the neighbour’s... if only was carrying. Somebody's scars on the hand continued his lot's lines. Somebody's lot's lines save his palm from the scar. Somebody mixes up waste material boxes in Space with Unidentified Flying Objects; somebody mixes up the Comet with street lamps.
    Radkovych had an aquarium with one shy fish who ate all its neighbours. In the Red Sea all fishes seem shy...
    Stepan Victorovych Roskoshnyy – a radio journalist, and Trohym Valerianovych Shtepa's family, whose neighbour – Borys Tsuhan studied at a musical college, and wanted to become a genius, and the son Lyonya... were Lyuba's and Yosyp Moyseyovych's neighbour’s... the closest neighbours. The genesis of these people is very interesting, isn't it? Where did church adventurers and well-known bee- keepers who bought for honey sweet and quiet places on the Social-chicken ladder come from? Each commodity has its customer.
    «Lyonya Shtepa both goes to church, and buys icons for a song from old women, and speaks with different confessions, and is good to all... He cares for God, and doesn't forget about himself», – some people muttered.
    «But Mykola Romaka, who sells honey, and has a propensity to science, – the more studies, the more stupid he becomes», – the other people laughed. But all public opinion made no difference for both Borys and Mykola. They trotted to their, as it seemed to them, not boggy light, learning flexibility from the tongue, making no idols, but smiling skilfully to general idols even then, when Lyuba Verbych was only learning how to go by bicycle, and like a boy came to love techniques. The bicycle didn't go over the eternal river, because it had stuck in the sand, that a local antiquary, with whom Lyonya Shtepa was on friendly terms with was taking for clocks. The antiquary was old, delicate, and quiet, like a child. He always did everything right, even if he shouted at something, he did it in a sweet way. A girl-student from a technical school was his tenant. So, sometimes, even unnoticeably for himself, he liked to peep, to smile almost without craft, almost like a boy. Like a youngest brother to his elder sister.
    Lyonya Shtepa, who sometimes paid a visit to this aged man was interested in this roomer, who was older than he. Life defended itself from them. And they all defended themselves from it in different ways: one – with blush, the other – with aggression.
    The old iron, which was the delicacy for time and the twisted obstacle, rested on the bank of the eternal river like clothes of the dead child.
    Yachts' corps, bridge constructions, and other metal wares were carried here by pupils.
    The wind helped the water to lick the nearest iron skeletons, and they were turning yellow, turning yellow... the iron bread of sorrow.
    And further, and further... there exactly grew a mystical Castle of the XX century – the atomic power station with large and high tubes, with knights in the coats of mail, with basements, strange colours and smells. This Castle scared even the most convinced realists. The deer and the cranes also passed it by.
    It seemed sometimes, that the elephants of the new civilisation screamed there... growing mouldy.
    This Castle was praised in poems and rhymes of modern poets. The applause didn't scare them. It was planted around with decorative snowball trees by arrogant artists. Bombastic, high-flown reporting was presented from this Castle by well-known communist of the recent modernity – Stepan Victorovych Raskoshnyy. Real artists wrote about grass and Stars then, and after the explosion of the atomic Castle, and when it became empty. Terrible revenge blew from it. Knights were fighting with molecules. Clowns were fighting with autumn in the heart...
    Arrogant artists and a journalist Roscoshnyy started with the same eagerness, but only did the opposite – they cursed the Castle built by their generation, mixing snot with ink.
    Somebody had the opposite superstition: if a black cat crosses the street-that's for happiness, «I want to live in the apartment #13 only». That's a sphere of psychology but not a sphere of spiritual philosophy.
    Everything is praying and grinding. The break up... when the Great Empire was destroyed, Stepan Victorovych Roskoshnyy bent. He changed his colour like a salamander, like bacon in a journey... It’s high time as Chapek told «to start war against salamanders», because if for example Mongolians come tomorrow, such luxurious bacons in a journey will help their Shaman. They aren't even enemies for the enemies. Fascists gave a rank not higher than lance-corporal to such salamander – colonels, – for they could serve cudgelling their own people...
    Patriots of the Earth – Gypsies, also wandered along the eternal river. Kind gypsies and wicked. Some sang songs around the fire, the other were stealing children and clipped them forcing to beg. Not only once, blue-eyed, blond girls and even armless boys, who could hardly have any Gypsy roots were, found in Gypsy camps.
    There were funny, like excessive respect local officials, with their shabby folders and mothers-pious before Rope. There lived Lovers of the excellent jokes, and even their makers – real geniuses. For the greeting «Glory to Allah» somebody answered «Glory to Sy!»* It smelt like stones.
    White almost blue foam of waves tickled romantic, always young features of the motherland. That's the way of drunk good-natured persons to speak.
    Everything had the illness of growing. And that is blissful who had in this illness intoxicating freedom up to both the despair and adjuring over-flaw, because «you'll never see wise men, if you subdue pranks in children» – said old Russo.
    Lyuba Verbych was growing «a free child». In her children's company you could hear, for example, the phrase: So isn’t the bruise vanishing? Thrash the dog into the eye, follow it and watch what grass it will be eating, and you can use the same medicine...» Elements. Market. Even not a theatre, as Shakespeare said, but a Market...
    Life is a Market. An the period of break up it became clear, that the soul like a big varenyk, of the refined, Ukrainians with great difficulties goes into the embroidered banks of the independence.

    *Glory to Jesus Christ (Ukrainian dialect)

    As a rule it (the soul) is drove into there by both far and near neighbours and friends. It’s well -known. It's also known that the spark or the sand arises between two stones.
    The bank of the eternal river was a crimson field of a battle between Mongolians, tartars and Europe, communists and fascists, now... Oh, Oh, Oh if to fall from the horse then from the black horse. Blissful stones make cottage cheese from us now: Won't we become a spark which... But now we wonder for a while, like fallen in love with the forest. We have a soul, which is the instrument of the suffering. We have what to suffer for. We make balls from the Atlantic wind. It's painfully and sweet. It is even salty.
    A little bit of white mysticism, a little bit of naive detective story, space lyric poetry, singing philosophy, practical psychology – and two pairs of traces some of them are of a human being. When one pair vanishes, that who marked the other pair carries the person in the arms...
    Lyuba Verbych came more often and often to her friend. Recently, he offered the science his version of interpretation of some places of «A word about Igor’s regiment». He insisted, that Galilea and Galicia are words with a common roof... When Lyuba once at the lesson of Literature proclaimed either with irony or with respect to her teacher: «How can it be unknown where Christ was from twelve till thirteen years old?..
    In Galicia! In Galicia..». – But she didn't drive at Yosuph Moyseyovych. Her classmates quickened. – Somebody said, that «Galilee is like Galicia...»
    These words were reported to the radio-journalist Roskoshnyy, who was always well-informed, especially in affairs of his spiritual (inner) non-sympathy, softly speaking, not antipathy but similarity. Though Stepan Victorovych still had some business in KGB, so everything connected with gods and devils had to be reported. Especially now, when Great Empire, like a large dead sea, is living at the time of rising mule from the bottom, and also at the time of bone rising of old ships; harmonious ghosts of green, because of time, amphora coins with the profile of Land Masters.
    When the Sand is rising to the top – time is going backward. It was so thirty years ago. The sea calmed down jelly-fish were dead. Numerous of them were thrown on the shore...
    Roskoshnyy didn't want to become a jelly-fish, that's why he always struggled to be better, the best, first from... the worse. Sense of irony was absent in him, and he always made others suffer, and suffered himself hating and meditating...dreaming to become a racy being a mongrel. But its somehow more humane when a racy becomes a mongrel. Some people's soul changes through the body, body of others changes through the soul... At last – the general unity on the molecular level makes all us responsible for all and everything – up to Nothing. Molecule, energy (the wind) plus God. That’s all. Elements of Mendeleyev table plus something else, and somebody, Fear and Love. It’s the day of joy in the cell of the prisoners sentenced to death.
    It is a great misfortune to peoples, who have many Roskoshnyy, and those people are blissful who have such exceptions. If Gypsies are elements, then such lickers... It’s good, that everything what is necessary, as every psychological practice, is summed up by philosophy.
    Even those people to whom they serve, don’t like such people – as it is in the parable about a man and God: the man brought many sacrifices to God, but he burnt his household with lightning; the man restored everything; brought sacrifices, but God burnt it again. «Why are you so unjust? – cried out the man at last. So... you understand, I don’t like you, I don’t like...» was the answer. And you can nothing do about it.
    The main principle of Roskoshnyy creature is to live without principles, it means only to Survive, but not to Live... a butterfly lives little, but how bright it is, and a person lives much, exactly speaking lives long. A real Ukrainian principles. All neighbours are in heaven, so am I worse? – is working. Enemies make big crosses from the frozen tears of mothers, children, our grandfathers, from the tears of stone old women, who are carrying the arc of «Chumatsky Way» on their back.
    «But, however, – the instinct is more important than the truth» – Radkovych said to
    She said:
    – It means if the boy likes me, it only seems to me, it is only the instinct, I can't guess the secret of it...
    – Do you understand, that the beauty – is the perfection of forms and the volume of the content inside the system, but not its relation to other systems? Because, when the women of different tribes and nations were shown pictures of the same men, they chose the same as the most handsome . The intuitive feeling of the beauty... It can be pointed but never can be inculcated. That is the way, how deaf play the piano, they only learn notes, and keys. It’s not for nothing, that the ritual, spiritual, earthly science of bread-cutting, and not putting it bottom up, is more natural and universal than hundreds of ball-room dances lessons or lifeless learning of manners of degenerative aristocrats. Because there are no lifeless molecules. There is only the energy and the vacuum. Energy – is life, thus – God, vacuum is something opposite. Though there isn’t practically the absolute vacuum, thus the absolute death.
    – So, if the blue-eyed brunet likes me, we are, so-called molecules with the common energetic charge, which are pushed away, or with the opposite, which, as we know...
    – Lyuba, don’t provoke compliments, which are told to stupid, – said Josup Moyseyovych.
    The girl said bye, bye coquettishly and artistically resetting: «Stupid doesn’t need a coin. If you tell him some compliments, you’ll be able to do anything to him, what you want». She turned red, what was the result of Molecular diffusion in her blood.
    ...External irritation.
    History is a great actor... It wasn’t clear where it was to and how: if it comes back, or if it comes to the very back – it means forward. The bigger is the pause, the greater is the actor. Once, this history will laugh at somebody like Baba Yaga. It’ll laugh at the style, clothes, which is unessential both in paradise and on the beach, will laugh at gold, glory, grief, at laugh itself, at tragedies, which will become farce – not less bloody a Han tragedies themselves. It’ll laugh at strong logic and genius madness, at micro and macro pain, tenderness which is turning into pain, at, may be, first of all, idiotic perfection. Because, try to imagine a creature, a person, who knows all languages of the world, including all the encyclopaedias under his skull, having written hundreds of volumes of drama, prose, poems, symphonies, – what are Shakespeare, Dante, Lesya Ukrainka in comparison?! There is much iron in such superman’s blood, and gold is in his sperm. Iron is increasing, and increasing in number... At last – he becomes a walking computer, who loves and hates...but what will be later? He seems to become a drunkard. Drunk like God.
    Lyuba jumped out from the place of her old friend and ran at full speed home, because she was late for the rehearsal at the theatre club. She was running downstairs. It began to drizzle. Slippery grass was kissing her feet. The song was being easily sung by itself: «I am sitting on the chimney. What is it to me? What is it to me? I ate a duck with paws. It is moving... But I am sitting on the chimney. What is it to me? What is it to me?»... And, suddenly she slipped and…
    – Here you are a free downfall and a compulsory flight, – laughed Lyuba in the morning on her forth day of staying in the hospital. – A Compulsory downfall and a free flight.
    In the morning of the first day, the girl, almost by the coreless movement of her soul, opened her eyes. The dazzling crosses of the windows stuck to the apple of her eyes. She moved her glance to the walls as white as snow. It smelt with the medicine, which used to be the grass, the blossom, the roots.
    Strangers, beds and bedside tables are all around, and – emptiness.
    «Where am I? Who am I? – these words flew along veins, like boats across the Stiks. The memory was as clean, and white as this room, hands, and gulls, which flashed delicately somewhere behind the window. Somebody crying out penetrating «Gipsy! Gipsy! Gip...»
    Luyba didn’t remember almost anything: neither her name not her age, nothing. Tabula Rasa. But that, what she had in thoughts, in her soul – didn’t reflect on her face, which was lightly – quiet, with the slight wind of irony.
    The soul was anxious. It was the mirror of the world. It imitated, parodied, copied. The spirit stayed by itself. It’s like the sea – and a planet: the water is shaking, but the bottom moves around quietly, without any doubts. Dead bodies were carried across the word. In the neighbour campus, the newborn children were crying. The boy, who soon would be much spoken about, was among them. He – this boy – was born by the girl of thirteen years old from her farther. The girl’s mother – the wife of the father – alluded doctors timidly, that it would be better for the child not to survive. But he happened to be viable. He was trying to catch the basin, where he was put with the untied navel string. – and he was crying to the Universe that he existed. He was crying but... then he seemed to be given an injection by the most professional medical sister and he stopped without having seen his mother’s eyes, his father – grandfather, without having seen himself.
    For Luyba the counting points of time began with varenyks, brought to her by some people.. an aunt and an uncle from the Far Northern town. She took some. Step by step, the voices were identified. It was strange, somehow from the memory, from the neurons beneath the brains, which were tied with genes, some smooth, unfixed, separated pictures brightened and united into one. But at first they united into the colourless, noiseless, without smell.
    Till the evening the girl increased the size of herself.
    She mentioned her favourite book of the last lime «The man and the sea» by Hemingway. When her grad-mother and friends arrived to her – she asked them to bring this book. She was absorbed... Simply. Salty. Tightly. Witheringly. She was sorry for everybody, for all what was alive...for what came to «bloom and die». She was weeping quietly. She mentioned that it was far more than books. «Concussion of the brain of the II level», – she read in her medical card, which was left carelessly among the others on the table by the medical sister being on duty in the evening.
    The grape was winding behind the window. The old man – the farmer of the hospital, who had the «old harden»– was taking out horses from the shed.
    Those, who weren’t seriously ill, were sucking out of their wards into the hall, and there they were washing golden bones of the whole world. Old women were knitting, men were telling, anecdotes. One of them was masterly knitting a fishing net. Some boy of Luyba’s age was obstinately repairing the hospital radio and singing.
    Freshly – boiled millet porridge, fish and stewed fruit smelt from the canteen...
    The groom, was cutting woods for something behind the window.
    When the doctor – Trohym Valerianovych Shtepa came in everybody were hiding into their hospital wards. They tried even not to breath. Later they were getting out again – those who could and wanted.
    «Did you hear? – the black-haired, a little moustached beauty with a long nose and unshaved legs of an alcoholic started to say. – I told him that his wife was a reveller but he answered «It’s better to eat the cake together, than the faeces – sorry – alone...»
    – Oh, it’s not a problem, it’s not, – said the neighbour in the ward, who, no doubt, had the concussion of the brain of the highest level. – My husband and I were making love in front of the hospital in a white day, later, he happened to find a present of my lover – so, it was such a big massacre between us, there was a lot of blood... There was a sea of blood, a heap of meat. So I was taken to the hospital the way. I look now... Now he is shouting that he loves me, and it seems that I love him too. I am weeping like a fool, exactly like a fool...
    – You know, I witnessed in the tram a very interesting case, a plump, blond-haired, aged woman promptly supported «the party», she was a lover of exotic «horse races».– «A boy with a spaniel got into the tram and sat down in front of me. He sat down. Let the dog sit next to him. Some people «were indignant that they were feeling the dog’s smell». A drunkard got into the tram. He was given a place not far from the dog. The spaniel moved its nose, pursed and sneezed funny. The drunkard grumbled something from his forehead. The woman, who was sitting next to me cried loudly «What is it? It’ll soon start biting everybody! Idiots! They made a zoo from the town, there is no pass! The dog cuddled up to the boy like a child. The drunkard straightened his shoulders, knitted his brows like Ivan the Terrible: «If I want I’ll burn the house!». As soon as the tram stopped, the dog ran to the exit. A sad boy followed him like a dumb».
    Then there was a long pause. The men also were telling stories. A fair-haired boy, with a plain and handsome face, who was in the hospital with the hand-break, started to speak. He fell down from the horizontal bar. He was a gymnast. He was almost silent before, reading, writing, or learning something enthusiastically in English. It seemed, he was meditating. But suddenly he broke his silence:
    – Old man, go ahead go ahead, tell us, how you have come to such life! – My sister greets me, when I come to see her, and only cross the threshold. I was scared at first. My latest sins were quickly – quickly swishing in my head-computer... But she seemed not to notice my face turning pale, and was already inviting me for a «wineglass» after the trip. I understood, that I was too naive, and perceived the phrase as simple truth. It was just an artistic gesture, a smile, a change of a mask. I was armed with this phrase later. Once, at about in a month, I visited my friend in a student’s hostel. So, I started with irony: «How have you come to such life?» Go ahead, tell me! The girl changed, dropped, rolled up trying to hide into half – shadowed corner of the bed:
    – «You know, it happened so...»
    The melancholy emptiness, confusion appeared «Why did Valya react in such a way?» – I asked quietly my friend’s friend. «Don’t you know? She is pregnant». Then I turned pale as a sheer. The atmosphere was unloaded by coffee... We laughed. Somebody clicked his tongue: «A very good phrase. I’ll be also armed with it».


    Different sick people from different sections gathered after the treatment and dinner in the hospital garden. There was a blind musician Victor Varan, a humpbacked dwarf Yuriy Kril', a veteran of Afghanistan war with a broken spine Myhaylo Lelet. Sometimes some other patients from the neighbour madhouse happened to come here. Lately among them there was a musician Borys Syhan but last night there were two sons from the same village - Andriy Loyko and Stepan Bobryk, who were taken here by some stupid cops for fighting on the bank of the lake, having said, that they had torn each other's underwear and had been running like that.
    Their relatives who came by horses visited them and spoke about the village: only that could survive there – who was healthy; that there was a natural household; that schools were closed where there were less than hundred children; that syphilis appeared in the village; that much ground wasn't sowed; that there was more game, fish, because collective farmers and people didn't have chemical fertiliser to spoil everything, what was alive. It was so. Peasants increase horses and pigs in number, cut trees around  the more they can, the more they can carry and bite. Nobody strive for the city: there is nothing to do for those, who is there. Step by step, but with confidence, people go to another world  they decay into molecules, which don't disappear, but transfer from one kind into another like an energy which unites them, which fills the space among them like a begging without navel, whose name isn't mentioned. But the earth is to the earth, a soul is to a soul...
    The cars were going around the hospital, raising the dust, and the trees near white fences seemed to be made of iron. The trees were talking to each other by the wind and gestures, the earth paid with gold and its children, who were sacrificed, sacrificed with the hope for resurrection. It seemed that parents were burring their children. The old church was sleeping like a bell behind the fence, the church which used to be a stock, but it didn't become a church again. It was still standing, fascinated by the evil magnetism, where cops were kissing, lesbians were drinking milk of one another, where the poets were selling themselves to the politicians, where the politicians were full of hate to each other.
     In any case, the buttock can’t take a breast!  told to all a steady and full of optimism dwarf Yuriy Kril' meaning either the death and himself, the death and all, or everybody and everything.
    Mychaylo Lelet and Victor Varan were often asked the same banal question: if it was possible to cure them somewhere in the wide world. They always answered: «There are many millionaires with diamond eyes and platinum spines, who can’t see and walk... There are no miracles. For the present there are things the medicine can do nothing with them.
    It was hopeless and hard to all. It blew with lemon freshness. Not a big deal. In order to jump  we need to squat, in order to jump over  we need to go back and run fast.
    Lyuba was biting her hair, listening to the life shining through her inside. She like a sponge was absorbing it in order to give it back rounded, more pressed, more perfect.
    It seemed, that there was no end of this pulse, even then when I won't be here ...when I'll be in Earth, in the air, in grass, in people's memory, in the memory of the animals, trees, of the Universe, which has somewhere its own «black box».
    The company of the soldiers passed by the hospital singing songs of the neighbour people: «Why do we write with blood on the sand?! Nature doesn't need our letters...» All people of the zone hospital were divided into those, who wanted to die, who wanted to live, who spent their time looking at one point...In accordance with it there was one more division, almost parallel to it. One wanted to return home as quickly as possible, the other had nowhere to hurry. A friend came to Lyuba Verbych. She was almost healthy. Only when she was physically active, she had a terrible headache. When she was calm  everything was great. Some information she gained from books, some was taken from the life, she also tried to obtain it from herself. Each of them was valuable. Though it is more interesting to study people than books.
    When it was raining outside it seemed that all seasons were poured together. Rain was spiting like meat in the frying pan. It was pleasant. A Creature needs so little for the living calmness: fire, water, an apple...and child's laughter. It is so easy to be happy, but only few people can answer the question «How are you»  using the words. «I am fine». Because for giving this answer you could be taken to the madhouse. When you answer: «Like others»  it means that you are «Bad». But life continued. Somebody was hanged with triumph. Somebody was creating art masterpieces. Thieves and prophets, rough winners and tender losers, those who trusted communism, and those who believed in light future beyond the grave life  everybody weren't safe.
    Here you can see a drunk with flowers, there you can see woman's eyes grew dim during sex. Everything is coming to its beginning. Everything caught the virus entitled «the end of the century»  Eschatology.
    People smile while meeting. Animals also greet each other in rituals. At least if you want the child not to put his fingers into the socket, don't remind the child about it, don't make any idea, because it will become real for sure. Don't make any idea if you don't imagine how it will come true. Everything bad will come itself. It's better to think that everything is wonderful. A man copies natural principle of ruling, and directs it against the nature, it means that against himself. Everything is wonderful. Only we are sorry for the state  thought Lyuba. She tried to knit, but it didn't help, reading didn't help either. The head was free. There was something more important than dead theoretical schemes.
    And now poor motherland was coming back to each who blinked to it, and it was confused and tender «Slaves, sideboards, Moscow filth, Warsaw rubbish...»
    It's enough! Enough! Enough! It's time to boast ourselves. It's enough to whimper. On the level of the person and wider creations, accumulation of molecules, atoms, kernels like micro copies of macro worlds according to the principle-everything is in everything: the building of the atom is the building of the visible and invisible Universe. May be, some creatures also live on electrons but they are still invisible for microscopes like far galactic-atoms for telescopes, like souls for surgeons and priests.
    State doesn't need sacrifice of masses so much as it needs sacrifice of upper classes. Fatih's law for example. But meanwhile in this transitional period as in hundreds previous periods pagans priests, transformed Olympic gods went out, transformed into Olympic gods, opened boxes of Pandora. The angels of Light shuddered and started the game with time and space. Thieves and prophets in a word. In general, the easier division into ill and healthy existed. Theoretically there were no the last ones, because everybody and everything become older but practically...One want to leave as many tracks of his existence as he can, the other only few. One are creators of the material of the spirit or the spirit of the material, the others are supernumeraries... Who is more important? The orchestra isn't an orchestra  if the violin or the trumpet sings out of tune, a note earlier or later. Even a pause needs height... It is so in music. A Genius Violin can hardly help a false trumpet.
    Life in the hospital is unhappy but funny. Here it would seem that instead of culture the only matter was to survive. The idea of Goethe suits here: «The time will come when people will stop to make God happy and he will annihilate them for the second time in honour of the second creation».
    A hospital like a church or an army or a prison is a locked up zone.
    Existential being in it can’t pass unnoticeably for the man’s experience...
    Unforgettable is the smell of the underground and new hay.
     Lysoha!  somehow aristocratically Lyuba called the cow, when she was taking it out to the grass or taking it back to the shed, where the ground smelt like in spring or in autumn, it means, like everything.
    The observatory, where Lyuba had been working for three years without the salary, recently got a new telescope of the extraordinary power.
    Lyuba received it as a gift from her grandpa from America before his death. Lyuba could see everything very far. Nobody could see so far on earth.
    Hidden from all foreign delegations, crafty scouts and special services, it was far more perfect than the best American’s one «You are hiding something like a woman is hiding a plug», sincerely and cynically told Hlib to Lyuba. She didn't open a secret even to him. I am very offensive for the state  Verbych was making jokes bitterly, and went to milk the cow, because it was the only way to survive at the time of deep economic and spiritual crisis of the country, which was so powerful thousand years ago.
    Academicians and poets were growing bread or were sold cheap into the slavery.
    Geniuses were washing pigs of self-satisfied bourgeois’s. Lyuba didn’t go anywhere inspire of having many proposals of the world employers.
    She didn't enter anything inspire of being invited by different orthodox world religions. She was tempted to join them by their calmness, money, glory, trips, by everything what can feed hungry and thirsty with Love people.
    But she was planting her field watching the stars, taking out the cow to the grass, and learning destinies of the comets up to... She was also setting music and drawing.
    Her nostalgias romanticism was competed with healthy scepticism of Hlyb. Lately somebody is making love to me. It may be that some woman is masturbating thinking obstinately about me. Come on, grow your appetite».  Lyuba was smiling understandingly. Her own sexuality was spreading into a tender pain she was creative. It means that she was fanning or keeping her feelings.
    She was natural on orgies of scientific noble people, among butterflies and cows, among stars and fire balls. When she met a person she loved, she lit a cigarette as if she wanted to make her thin and tender body longer.
    This sinful wish was like a storm in the monastery garden and its realization seemed impossible and unreal. The sand of time was painfully pulling and was licked by foamy waves of earthly being, indifferent to the nationality, confession, skin and hair colour; it’s even unimportant if you are a man or a bird or grass... We all consist of the same molecules, of the salty loam. It's salty because our Creator couldn't but weep creating us and creating everything for us. To weep like to smile.
    Tired and pale she was wandering in her inside. She was howling to her star ill with love. She was crying in her loneliness and smiled in public. She tried to like her defects, because by her own mistakes she came to the conclusion that there was no other way to overcome them. A black-haired and a bearded man like a cat, who was a professor Hryn and his wife Varvara sometimes visited her native settlement, which was not far from the observatory. He was cutting woods for his elderly parents. Knowing what he was doing he always smoked exotic pipe. He liked to use parables in his speech: «Bad things usually spread on those places where light people are flabby. Is it an elephant's merit that it's big or is a butterfly guilty that it's small? It's only possible to take pictures of the moment, but what about the eternity?
    Only those who are tender can fly  like birds in feathers... Each nation wants to cover itself with a blanket...
    When he drank a little he stood like a rooster beating his thin chest and gave a talk: «I am an aesthete! There is not any greater magic for me than my dear wife's hair, greater mysticism than night thunderstorm in her soul!» Lyuba believed him, listened to him as to the old Radkovych who left for Israel but returned quickly back because of homesickness. Verbych didn't visit him for a long time, because she didn't have money for the train. She wrote to him sometimes. He sent her brief answers about countrymen – whose archaeology was common and boring to death. He wrote without any fear that the letter can be taken by any strange hands or even state hands. It was a brave, reckless risk of a person whose life experience was big enough to be parallel in different worlds and to stay practical: «It seems to me that sick organism of the young state now needs the operation with a laser and a scalpel.
    Otherwise the death is inevitable. Because either neighbours who wish us the best» will come again, and will rule us or our uncles from behind the ocean. The privatization wasn't put into practice in time. The plants and factories are fully plundered. Now, let God forgive us we need a national dictator and may be even the execution of the biggest criminals!
    Otherwise the Ukrainians will settle again in a new places  slaves, bondmen, footboards... Roskochnyy is a real bacon in a journey. Now he is angry with everybody and everything...Nobody wants to buy him or even to take him free of charge. That who betrayed ones will betray again. Trohym Shtepa doesn't join any party. He is only treating people how he can . He created even his centre of those who are incurably ill which exists for money of the liquid native patrons. Evil tongues chatter which that a man has many sins from his youth if he prays in such a way by his actions even not by a word on the thresh old of the old age...
    But even the best prostitution can’t satisfy all. Shtepa's son  Lyonya (people say that he is illegitimate) is a clever boy. He joined the church affairs and changes his faith in accordance with better feeding. Very easy. Without any pain.
    Borys Tsyhan is rushing everywhere and in his soul, he is writing music of revolution and is drawing in his playbills: «The genius is coming out in public of course it's not new.
    Ihor Sjevjeryanin was already not long ago. And there into inside we have to hurry slow in art. We have to be hungry and to love. Some more news. The old antiquary died. He died in the poverty and in loneliness.
    Almost all the intelligentsia of our town is selling. It is strange but it is possible to get the opinion that each person is buying from herself because nobody produces anything, but everybody are selling foreign goods making copies of the strange customs, language, culture which at last can’t be wellcopied.
    Something more. Some spicy news:  the son of our good and kind priest married Lilya Verhum  humpbacked lady from the birth, daughter of some professor, who gave up his job and moved closer to the ground to the nature. The priest was arguing much with his son but nevertheless he married the cripple who also couldn't give birth to children, and even was raising it and being proud of it. Nobody can do anything to it. Let God help them. It's important at that time not to mix beating of your heart with the horse stamping, whom you are waiting for and the horseman whom you hope to meet. But where is the horse using witch you can run away from yourself, entirely we live how we can. The most important things are health and belief that a man is «invincible goes far to the sea»... The future of the past. The past of the future. A magic muzzle of uranium atom lead are beyond everything. And the child who is killing ants with sport interests. Our cemetery is growing. Childbirth houses are empty. It's hot time. It's only pleasant to watch the fire but... to be in it, or even close to it... There is only one word everything what is corporeal is to the body, everything what is spiritual  to the spirit.
    Earlier or later we all grow up from our body, like from the children's clothes.
    Somebody grows more and somebody less. That's true that sometimes it is unhappy to live, but funny. The person only smiles, it means...Oh! Too much philosophy? Come to us as quick as you can.
    Love yourself! Love yourself! Only then you will love others, and other will love you. Not all of course, because the more real is a person the bigger is the contrast between her friends and enemies. Jesus Christ  for example. Keep yourself! Your Yosyp Moyseyovych.
    7 of July 1997

    Lyuba was gathering such letters in the iron brief case. Sometimes in the evening she was rereading them. It was interesting. She wanted to fast and pray. Especially when there was no light and gas, when the warm meat of the candle turned into the fire and smoke, molecules, atoms... and human spirit became itself. The space was silent. It was possible to weep easily. Hlyb came and they were making love. When it bored them they went to the telescope and watched the stars, or fed fishes in the aquarium.
    Comfort created by them at last was locked up and strived for the opposite – for the storm. It was harder to create their own storm, but for taking part in the general war for example it was necessary to have courage and the natural made up position. To deceive ourselves or others... our own spermatozoon.
    Immature wish and need to find the way out of the charmed circle destroyed. Hlyb's murder sudden murder like other ones. The hospital again. The reanimation. The white smell of music of turned away glances of the doctors.
    Who had done it? What for? Lyuba was crying silently.  I'll kill! I'll kill everybody!  She squeezed her fists, as if she was holding a gun. She was a Master of Sport in shooting.
    It's not always that one can be killed for something. It happens that he can be killed for everything. He could encroach on the «person», because of the bloody-dark envy, because a person is a bright individuality on the complete greyness, and rotted grief  answered Trohym Valerianovych Shtepa. It was the moment effect and as a result there is not living being.
     But not everyone is capable to this moment effect  said Myhaylo Lelet wheeling his carriage to Shtepa, Lyuba and to the yellow like wax Hlyb. When you are shooting into the target but not into the living being but when you are standing eyes to eyes  it's rather different...
     Abortions... an accident, they are accidents. O, God!  a humpbacked dwarf Yuriy Kryl' came up to them.
    A blind musician victor Varan liked his guitar. They were singing songs: «The boat is sailing quietly along the sea. The girl is singing a song in the boat, and a Cossack hears and his heart is stopping short... The youth will never come back. it will never come back...»
    And one can believe truly that grief is eternal inner world. A thin, pure, ringing grief.

    Translated by Nadiya Pavlyuk

    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. PATRICK Short story
    Ihor Pavlyuk

    The old footbridge above the ocean was too long. Its extreme point commands the view of New York’s highest constructions – Empire State Building, and the Twins, two modern office constructions, regular as the genetic code of the simplest…
    March finished licking the salt fruit-drops on the oak, barkless ribs of the footbridge whispering with his gray moustache the starlets rocked by the ocean.
    – Strew on this, green starlet, the Monk told the still beautiful woman in almost girlish clothes.
    Both of them were kneeling at the end of this road into the element.
    – Let’s be like that for a while, she answered. One feels like thinking on while kneeling. I used to know Patrick when he was still a dear small red Irishman in his homeland, who would go fishing with his father, and, most probably, was learning his Irish aphorism: begun – one third done.
    A silver casket in the hands of the woman sent several Moonshine reflections into the black tenderness of the space, and, perhaps, time…
    – Then he fished, yet not from the poverty, but from the nostalgia for his distant-distant, not, probably, spiritual, nor corporeal but the spinal and brain instinct of the Hunter, the woman said breathing in the oceanic air, as if getting a treatment by salt. – And after one episode, when a big fish, caught by him fell into the sand, and, longing to splash itself on the glands with its tail, disappeared into the Earth’s distance, and he wasn’t able to hold it, and beat it in despair, and was unable to kill it…and didn’t know how to leave it, waiting for ages, until it had died by itself – he stopped fishing. He bought a telescope and gazed at the sky, and became an amateur astronomer. Over there, far away, he was looking for his Fish, his Ocean, O-ce-an…, she, his wife, told the young fair-haired Monk, resembling a Celt, though living in a Slavonic country, – We lived in the vicinity of Cork, on the Atlantic coast, there is such a… Strait of St. George. The grandfathers were fishermen, caught cods and herrings… However, when the underground military organization – the “Civil Army” – was formed, they entered it on plotting together. Participated in the Dublin uprising of 1916. Served prison terms. Escaped. Fought as guerrillas. Were happy when the Right Sinn Fein and the British Government signed the Treaty proclaiming the formation of the Eire dominion, – the Free state of Ireland… Patrick and me were born as free as the waves. Yet when De Valers government came to power again, the parents were faced with the only choice: losing the freedom (they were not afraid of death) or the Mother and. Besides, they also had us, – those who had and who will have a chance. Will have a chance… And they challenged the ocean that has brought them, it has many others, our spiritual and kindred brothers here, to its old shore, where the Myth of freedom lived, where stands over there. The Woman extended her hand in a wing-like manner. Her almost golden statue with a torch that, in case it falls, will burn the ocean, and if it doesn’t, – it will burn the sky and the wind, the wind from home” Patrick was fifteen, and I was eleven. We had a hard and happy life here”.
    – And, did he beg to bequeath to burn himself, asked the Monk.
    – Yes, he did. And to spread the ashes over the ocean towards the forefather motherland...
    It’s fine, it’s romantic to reduce one’s body to ashes. On the one hand, I don’t mind to be... either. But, you see, people learn cloning already. So, it occurs to someone to resurrect you to, nothing will come out of the ashes.
    Patrick spoke about it, with irony, but spoke. And you know it even interested his certainly – to get dispelled over the water...
    To ultimately pass trough the water, fire, wind, and fall down to the ground, clay irresistibly. That, you know, seems to be the truth.
    In life he, Patrick, was like this, – quick-tempered, touchy, though, he possessed the mettle, – won Marathon races, loved flowers, our daughters.
    He loved me at first sight… took a Slav from a poor Asiatic country into his team. Not only, – it’s certain – for Irish – autumnal color of the hair
    The Sun had scattered into minutest, tiniest pieces – the stars and was getting a lemon night.
    Fidget cosmopolitan cars raced about New York, some of them being wonderful, like people nesting in tall and it seemed, rootless palaces of delusions and dreams, with their long having been rendered lifeless religions, bright yet fleeting beauties, plays of cheap words-advertisements .
    The soul of the young Monk and the still youngish Women absorbed all that the way fish drinks water, starts drinking in the glass of windows gently framed. A star had almost horizontally dashed through the sky: neither down, not upwards, perhaps, rather, upwards, from the Ocean, where everything organic all that awaited a flight, got out.
    – It’s Patrick, said the Woman taking the young Monk by the hand.

    Translated by Ivan Teplyy

    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -



    Я – тої сили часть,
    що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.
    Ґьоте, «Фауст»

    «Шановнi гiпербореї, до вашої уваги останнi новини – вдома i за рубежем, наука i спорт, погода. Про все i звiдусiль, – Василь Ворон слухав транзистор, бо телевiзор навмисне зламав два тижнi тому, коли відчув рабську залежнiсть вiд нього: вирвав два дроти – i з кiнцями, спочатку було важко, потім звик, як i кожна людина – живуча. – Сьогоднi Перун зустрiчався iз Зевсом на Олiмпi. Перуна супроводжували мiнiстр свiтла Полель, голова Верховної Ради Велес зi своєю дружиною Мокошею, мiс Гiпербореї – вiчно юна Леля, а також мiнiстр безпеки Хорс. Зi сторони господарiв Олiмпу Марс, мiнiстри та керiвники департаментiв – Кардея, Кронос, Вейовiс та iншi квiрити. Метою зустрiчi у верхах була домовленiсть про надання Олiмпом безстрокових кредитiв Гiпербореї, а також погашення вулкану на пiвночi нашої країни, яка, до речi, займає третє мiсце в рейтингу надання Олiмпом допомоги пiсля Бебрикiв та Лапiтiв...»
    Вiтри перемiн вже смiялися iз себе.
    «Брехунцi» у хатах не змовкали. Свiтилися телевiзори. Вони дуже старалися обманути себе, щоби хоч трохи пiдiграти народовi, парламент якого вже давно був у ролi театру – i навпаки. Бо ж то не дурний видумав, що правда й iстина – рiзнi речi. Зранку й увечерi «брехунець» грав новий гiмн, створений вiдомим гiмнотворцем сучасностi – Паном, а сьогоднi вдень белькотiв таке: «А народ мiй здавна жив десь аж бiля пiвнiчного вiтру, вiчно юний, насолоджувався сонячними ваннами, не знав воєн i чвар, не гнiвив Немесiди. У предкiв моїх часто гостював Аполлон. Навiть не такий вже й далекий мiй пращур жив двi тисячi рокiв, а потiм кинувся iз високої кручi, порослої барвiнком i м’ятою, в рiчку забуття. Просто набридло щастя, набридло жити... Це ж так легко – заснути в сонячнiй водi, з’єднатися з усiм сущим у болiснiй пiснi вiчностi! – Свобода!»

    * * *

    Цього дня по селу знову ходив дурний Ясьо.
    Волочив велику яблуньку. Назустрiч йому, пiдiймаючи землю диханням i копитами, йшли з пашi корови. Було тепло. Кровно. Безвiковий, липкий Ясьо захотiв пити. Вiн не вифантазовував собi пекучобажаного пiслясiнокосу, мiнерального пивного моря потреби, бо взагалi фантазiя – то творчiсть. А в Яся була iнша хвороба. Фантазiя ж не заходила далi самозадоволення, коли побачив аристократично лiниву вчительку молодших класiв Мiлю. Вiн ховався, тримав Мiлю у собi i самозадовольнявся. Може, це навiть i не фантазiя, а пам’ять тiла, дерев’яна, жива, слизька, природна, як сам Ясьо, – промiжна ланка мiж травою, орлами, вовками й людьми, а може, людьми й...
    Люди не давали йому води. Бридилися пити пiсля нього зi своїх емальованих горняток. Боялися. Мужики смiялися. Баби таємно, майже церковно, жалiли – його, немитого, лахмiтного, зимового влiтку i кострубато незахищеного взимку.
    – Да-ай ди... дiко, – промикав Ясьо до дiвчинки, яка гралася в одному з дворiв.
    Марiйка старанно поправила чубчик, пiдтягнула «резиночки» на двох русяво-молочних хвостиках i сказала: «Добре, дядьку, зараз принесу». Зачерпнула у хатi з відра зеленою кружкою, понесла. Підійшла до Яся. Здалека трохи боялася його, а вже зблизька, то страх змiнився дитячою цiкавiстю.
    Ясьо пив, як кiнь. Вода була дуже добра, холодна, тверда. На такiй гарно родить дiвоче волосся i мiцнiють зуби. Марiйка дивилася на потрiсканi, покусані губи «дурного» i чекала. Дочекалася, доки вiн плюснув останнi краплi на старi соковитi лопухи, злякавши бiлого метелика.
    – А-ку-ю, – майже усмiхнувся. Знову впрiгся у свою свiжозгублену кимось яблуню i тяжко поволiк далi, кудись, по вулицi. Яблуневий сметанно-кров’яний цвiт дерся об дорогу i, напевно, плакав. Сама яблуня ще, можливо, не опам’яталася, що її вже нема на бiлому свiтi. Що цьогорічні дiти її, схожi на красивий, майже веселий захiд Сонця, не впадуть уже нi далеко, нi близько вiд неї, вiд блискучого пилкового зрiзу.
    Марiйцi зробилося сильно шкода молодої ще яблуньки. Вона знала, що дереву теж болiло, що воно нещасне, як i всi, як i покiйна бабуся, яка дуже часто мала пiсню на устах. Час не робить виняткiв i висновкiв. I тепер бабусю закопали, а Марiйка зосталася з дiдом Василем, з лелечим гнiздом над їхнiм хлiвом, де, здавалося, росла й сама дiвчинка, iз коровою Есмеральдою, телятком Марiйчиним, Лялькою i пiвником з курочками. З простим i незрозумiлим свiтом.
    Ясьо тягнув яблуню. По-хазяйськи кректали кури на тинах, мертва димова нитка з дядькiвських тракторiв сукалася в одну суєтливу струну печалi, на якiй неможливо було зiграти на тверезу голову – без горiлки, кохання, або запаху бузку, що мав фiолетовий колiр, колiр смертi. Земля м’яко приймала в себе все, що в неї тицяли, старалася обожити, щоби»проiзростало», давало цвіт і плiд. Так само Ясьова душа, тобто те, що люди називають душею.
    Коли вiн пустився крiзь старий запущений сад навколо будинку-пустки, його яблуня застряла мiж двома абрикосами. «Дурний» був сильний, помучив дерева, плюнув на руки й пiшов до пустки, оскiльки дверi її були замкнені для годиться – на патичок, який цiєї весни мiг зацвiсти, без кореня.
    У давно покинутiй хатi Ясьовi було добре. Вiяло чи то дитинством, чи то старiстю, але не його, дiдiвською. Доречний безлад запахiв i звукiв, вицвiлих кольорiв. Все гармонiювало з психiчним станом самого чоловiка, Яся, рiдних i близьких якого не знав нiхто. Чи українець вiн за походженням? Правда, казали, що є десь у нього сестра, але це так людям хотiлося, напевно, щоби був хтось у нього. Люди люблять жалiти слабких, перемиваючи їм кiстки, люди не люблять сильних, яких вони знали раніше як рiвних собі. Так було. Є.
    У старомоднiй, сирортливій шафi валялися свiчки, здохла миша, напiвповна пляшка церковного вина, в якому плавав чи то усопший, чи то п’янючий тарган невiдомої статi.
    Ясьо великим нiгтем пiдважив корок i притулив горло чернечого напою до уст, процiдивши таргана крiзь рiдкi зуби. Сплюнув. Допив вино. Основне завдання, його програма-мiнiмум – витягнути з обiймiв абрикосiв знайдену ним яблуньку. Максимум?... У нього, здавалося, не було програми-максимум. Бо вiн Ясьо. Тому вiн i Ясьо.
    Хлопчаки заглядали за ним у повiтрянi вiкна пустки. Хихикали. Один навiть хвалився, що напiсяв у ту пляшку. Ясьо не реагував. Звик. Через хвилину-другу заснув.
    Десь узялося душевне собача. Воно лизнуло Яся в нiс i теж заснуло. Ясiв i собачий сон були пов’язанi з хатою, де вони колись жили довгий час iз дiдом i бабою, прадiдом i прабабою, доки тi тихо не пiшли iз цього свiту. Стара, хоч i велика й затишна хата, стояла уже сiм рокiв пусткою. В димарi завелися сови, на горищi i пiд пiдлогою – мишi.
    Яся тягнуло сюди. Дуже душевно, ридма тягнуло. Якось вiн прийшов перший раз. Подвiр’я, садок – густий i древнiй. Вiдчинив дверi своїм заржавілим ключем. Знайоме все для всiх органiв чуття... запахи, звуки, напiвтони, тiнi, дух оселi, здавалося, обличчя самого домовика.
    Настала космiчна тиша – тiлесно пуста i таємниче душевно наповнена. Тиша затоплювала, захоплювала, аж поки не почала ставати Ясевою душею. Досягши цiєї об’ємної повноти, вона робилася страхом. Його великий, фiзично вiдчутний доторк заморозив Яся, ще тоді хлопця. Очима душi вiн побачив навколо себе своїх близько знайомих i далеких предків. Дiд, баба, прадiди були за звичними заняттями, таких Ясьо пам’ятав. Дальшi, дальшi, глибиннiшi, старшi, молодшi, однорiчнi дiти були тут. Це нагадувало вулик, де все сповiльнене, напiвтонове. Справжнiми, хоча трохи приглушеними, були голоси, розшарувати якi нереально.
    Найстрашнiше було поворухнутися. Завмерлому хлопцеві здавалося, що без рухiв його не бачать, але варто клiпнути очима – i все згризе його чи просто якось розчинить у собi. За нього вирiшив якийсь внутрiшнiй я, ще хтось, той, хто сидiв у ньому: стояти, стояти й спостерiгати. Рука сама наклала хрест на груди, потiм – другий, третiй...
    Ясьо зосередився не на собi, а на постатях, що наповнювали пустку: ось вiдсторонена баба, ось блiдий з кров’яними темними прожилками на чолi дiд, рiднi мудрi прабабуся i прадiд, ще, ще i ще постатi... Мами серед них Ясьо не знаходив. Найдивнiше було зрозумiти, що його товариство духiв (чи як їх назвати) не помiчає. «А може, вдають, що не помiчають?» – йокнуло пiд хлопцевим серцем i вiд такої думки йому зробилося ще страшнiше – аж до втрати свiдомостi, чи нi – але впертий характер зробив своє: за крайньою межею страху йде загибель або безстрашшя, оце: бiльше за смерть не дадуть... Ясьо шарпнувся iз самого себе, розчепiрив руки – i ну обiймати усi цi постатi iз твердим воланням: «То я. То я. То я!» Тiнi й далi не помiчали його, але рiзко стали органiзованiшими: всi посiдали довкруг стола круглого, який не вiдомо де взявся. А, може, того стола i зовсiм не було. Та й стан матерiальних речей взагалi не мав нiякого значення... Вони посiдали колом.
    У центрi з’явилася людиноподiбна бiла тiнь, яка була не бiльша i не менша за iншi, нiчим не вiдрiзнялася вiд них. Почала белькотати. Чим бiльше вона белькотала, тим виразнiшими ставали молочно-туманнi постатi, тим зрозумiлiшим робилося белькотання, перетворюючись у говiр.
    Десь зверху почулося собаче завивання, пiсня пiвня. Але постатi не звернули на цi звуки нiякої уваги. Вiд цього стало ще фатальнiше, ще страшнiше. Вiддiлена вiд тремтливого тiла душа, здавалося, не повинна вже боятися нiчого, лише загартовуватися безконечно, вiчно... Душа Жерця ж вибиралася Творцем i каралася ним бiльше, нiж iншi. Жрець – iстота, яка кожною миттю часу i кожним порухом простору готує себе для самопожертви заради свого племенi, роду, всього людства загалом i ще ширше, ще бiльше... Вiн бере на себе болi i радостi людей, бо вiн володар духу. Христос – один iз найбiльших Жерцiв. Загартування духу – космiчно болiсний процес, але тiльки заради нього, напевно, й варто пробути своє життя, а ще – задля продовження роду. Правда, сумiсництво обов’язкiв жерця i батька – процес фiлософський. Христос, урештi, вiд рiдних батькiв вiдмовився... йому це пробачать, бо зовнiшня дiя i внутрiшня – рiзнi речi.
    «Ми скликали сьогоднi наш «Орден духу i кровi» для того, щоби прийняти до нас ще одного брата», – знову ж таки вiдсторонено розпочав той, кого однi постатi називатимуть Перуном, iншi – Юпiтером, Зевсом, ще iншi – Ягве, Буддою, Крiшною, Золоторогом... Постатi виходили із глибини вiкiв з дивними голосами, волоссям i очима. Десь там, та-ам їх об’єднувало щось спiльне, якась одна мова, i дух, i душа, – аж до великого переселення народiв, а значить, i мов, розумiнь. Потiм кожне плем’я робило собi iз себе своїх богiв i божкiв, боялося їх, любило їх, приносило їм криваву данину. Боги всiх земних племен були подiбними до них, були ними i, разом iз тим, подiбними мiж собою. Рiзнi лише iмена. Рiзнi лише iмена... Вiд багатобожжя – до однобожжя зi свитами (мама Божа, апостоли, святi... баба Божа). Потiм одинокi боги теж прагнуть до об’єднання – до загальнопланетного, принаймнi, поганства, теж мусять вибрати мiж собою головного якогось, центр, вiсь... Бо так є. Все наближається до початку свого, щоби знову – до кiнця i знову до початку – як хвиля небесного, мiсячного моря...
    Ясьо наважився протерти очi. Постатi почали ставати богами i божествами усiх племен i народiв: тут i Вiшну індуський, акадський Iшум, буддистська Мара, грецький Морфей, давньоiндiйська Нараяна, шумерська богиня Нанше i ще, ще мiрiади духовних постатей...
    Найрiднiшими були слов’янськi. Як от Хорс. Почалися метаморфози. Суворо сивi повелителi земних i небесних стихiй росли навпаки. Ясьо вiдчув себе у дитячому садку iз дуже малими дiточками. Це були справжнi боги. Найсмiшнiшим i наймилiшим був Перун. Вiн здався хлопцю його молодшим кровним братиком. I не лише кровним, але й братом по духу. Розповiсти усiм про це боженя! – Бо воно було настiльки природним, що здавалося єдиним, непомiтним серед царства трави i грому. Ясьовi ж захотiлося показати його людям i птицям, i метеликам, i зорям – таке незвичайно миле й беззахисне було те боженятко. Вiн аж задзвенiв душею вiд несподiванки бачити богiв дiтьми, а не сивими i старими iстотами чомусь саме чоловiчого роду, а не жiночого. Дитина – середнього. Це генiально. Вона – слабка, тому вона сильна, бо жива.
    Дитина не може людину народити, але може її зробити iз нас. Жерцi теж мусять бути дiтьми. Дiти також фiзично вмирають.
    «Заслуги нашого брата поки що в майбутньому. Але, повiрте менi, я спостерiгаю за ним уже сорок тисяч рокiв, за цим духом. Вiн вартий Вiн буде найкращим iз нас. Найкращим. Дуже скоро. Треба проголосувати», – продовжувала звертатися до дитячих постатей дитяча постать страшно старечої висоти розуму i думки, з наївно-свiтлими очима, не великими, але незабутнiми, ласкавими i впертими, як вишня та кiсточка вишнi.
    Яся трусило у безпам’ятствi. Високий температурний стан межував з епiлептичним. Собака раз у раз ляскав його язиком у нiс, у гаряче чоло. «Вiтер, Вiтер, ну чого ти? Що? Вiтер!» – бурмотiв Ясьо i знову падав у прiрву. Дивно, але саме зараз, у трикутнику «сон – реальнiсть – забуття» йому було добре, затишно. Здавалося, що за його тепленьким «дуплом» свище завiрюха. Затишностi вiд того лише додавалося.
    «Нехай себе спасе! – Всiх спасав... Нехай себе врятує!» – пробивало свiдомiсть християнське, розп’яте. I знову Ясьо впадав у небуття, i знову вiн стояв у пустцi-пастці, на карнавалi божеств.
    Це було в Купальську нiч. Постатi, уже тепер дитиннi, швидко наносили у хатнiй льох води i почали купатися в ньому. Потiм де не взялась у хатi кропива. Боги-дiтлашня почали стрибати через неї, мов через вогонь. Найдивнiше стало Ясьовi тодi, коли боженята, не виходячи з хати, розвели вогонь i вишкрябували попiл з-пiд нього, загортаючи у ганчiрку. Мiж дiтьми ходила страшна горбата вiдьма i скрикувала: «Вiддай менi те, що у тебе є! Вiддай! Вiддай!».
    Кiлька боженят приволокли звідкись ляльку, зроблену з куща дерева, закопали її в хатi, бiля знайомого, рiдного Ясьовi столу. Закопали, Якось непомiтно вирвавши пiдлогу, чи що?.. Стiл накрили скатертиною, лягли сюди хлiб-сiль. Постатi, взявшись за руки, ходили довкола, спiвали пiсень. Але що вони спiвали, того, мабуть, i самi не чули...
    Тут же, по кутках хати, з’явилися дитячi могилки. Матерi схилилися бiля них iз вiночками...
    Плавно, туманно, п’яно проходило крiзь Яся свято Купайла. Сон зливався з реальнiстю i виступав круглим густим потом на очах i всьому тiлi.
    – Ну то що? Приймаємо? – знову де не взявся дитинно-сивий голос iз якимось масонсько-божественним вiдтiнком зламу.
    Щось куцо нявкнуло поблизу. Це прийшов услiд за собакою Вiтром кiт iз села. Дивно, але вiн також знайшов Яся, який любив його, як все, i часто носив пiд рукою до рiчки на рибу.
    Кiт був безiменний. Вiн швидко знюхався з Вiтром. Собака усмiхнувся, мовляв, ми до такого життя не звикли. Або вiдвикли... Кiт муркнув i примостився на лапатiй гiлляцi.
    Серед сонму богiв усiх племен i народiв, що зiбралися у Пустцi, iнкрустовано видiлялися боги слов’янськi: Лада, Род, Сварог, Дажбог, Дана, Стрибог, Сварожич, Перун, Ладо, Леля, Ярило, Полель, Купало, Марена, Мокоша, Велес, Троян, Хорс, Коляда, Сiмарагл, Берегиня.
    Як не дивно, але серед них зовсiм не погано почували себе Христос, Будда, Аллах. Вони теж блукали тут, нiби шукаючи притулку. А ще були в Пустцi духи лiсiв, озер, долин. Вони хотiли собi покровителя.
    «Нам потрiбно вибрати посередника мiж нами i людьми, мiж духовним i матерiальним. Нам потрiбно вибрати жерця!» – глибоко шепотів якийсь верховний голос.
    «Нехай буде вiн, нехай буде!» – скандували голоси.
    Ясьо вiдчув себе за якимось порогом, де вже нема смертi, тобто за порогом смертi, де вже є тiльки густа, аж алергiйна, вiчнiсть.
    Якiсь невiдкритi ним раніше, духовно-тiлеснi резерви допомогли йому пiднятися, сповзти по стовбуру ялини вниз. Ага! – Його тягнув Вiтер – волохате, руде з чорненьким носом створiння. Якось на рiвнi пiдсвiдомостi Ясьо зрозумiв, що воно йде до земного життя, розвiюючи сон.
    Вiтер винюхував зiлля, вiдкушував i легенько пожовував. Заклично поглядав на хлопця. Ясьо плiвся за собакою i з’їдав зiллячки, на якi тепер уже тiльки вказував носом Вiтер. Чим далi йшов, тим свiтлiше, легше ставало. Ось вiн зiрвав цвiт папоротi, ось розтанув цвiт у руцi його. Плавилася Пустка. Наставало земне життя. Потроху. Потроху. Потроху... Температурне забуття минало.
    Перед друзями розкинулося красиве лiсове озеро. В iнший час Ясьо не вiдважився б скочити у нього, дуже вже казково невiдомим, загадково-страшним видавалося дно його – дзеркально-темне, як чорне небо, в яке стiкала кров дерев. Кров людської групи.
    Ясьовi здалося, що вiн утратив багато кровi i його донорами стала он та верба й ось ця калина. Вони так i простягали, так i простягали до нього свої по-дiвочому гнучкi зап’ястя. За спиною дихала молоденька береза. Сон розвiявся. Стало зимно, терпко i волого.
    Ясьо прокинувся.
    Знову вийшов у сад.
    Велика яблунька лежала помiж двома абрикосами, безкорiнна, квiтуча. «Дурний» знову i знову пробував витягнути її. «Ясю, Ясю! – Пообрубуй гiлляки! – Обламуй гiлляки!» – пiдказувала знічев’я малолiтня братiя.
    Ясьо сiв на стовбур яблунi. Його по-дурному робочi долонi лежали на молодiй корi, обмiнюючись теплом з усiм всесвiтом.
    Мужики й баби, побачивши «таке чудо», намагалися швидше-швидше проминути Яся: кожний знаходив собi виправдання, кожен мав справу, дiло. Кожен був серйозний:»навчишся пробiгати повз бродяг i повз собак – i ти щасливий в свiтi».
    «Розумний розсудить, а дурний осудить», – казала, ведучи на пашу козу, баба Павлiна, колгоспному свинаревi Касьовi.
    Той лише махнув рукою й пiшов до своїх свиней, трудолюбивий, дiловий. Ясьо знову вернувся до пустої хати. Вiн узяв у руки свiчковий недопалок, мацнув по кишенях. Нiякого вогню не мав нiколи. Боявся його.
    «Дядьку, а може, вам пiтарду дати?» – зареготав один iз хлопчакiв.
    Другий переметнувся через розбите вiкно, хвацько черкнув запальничкою: «Давайте, свiчку запалимо!»
    Ясьо вiдмовно похитав головою, забрав свiчку до глибокої кишенi. Знову вийшов до своєї яблуньки, у сад, в якому росли, здавалося, всi види дерев, кущiв.
    У небi летiли й кричали розп’ятi журавлi. Їх не переставало нудити за батькiвщиною на батькiвщинi.
    З поля вертався Василь Ворон – Марiйчин дiд. Великий, стрункий, уже зморшкуватий, iз прокуреними зубами, дивно синiми очима.
    – Що, твою-разтвою через коромисло! – Круто заскрипiв, зупинивши трактор бiля саду. Хлопчаки розбiглися. – Застряв, Ясю?! – Ну й хрен iз тобою! – Ясьо розвiв руками i вперше за сьогоднi довiрливо усмiхнувся назустрiч.
    – Тримай троса, холєрнику! – Додав газу Ворон – i сам, вийшовши з кабiни, заартачив яблуньку.
    Грубим, поржавiлим тросом – на нiжне, нiби заснуле тiло спiльного з усiм живим предка – яблуньки. Заснула, мов не помiтила.
    Повiльно запахло бензином. Напевно, саме так звук поширюється по водi сльози, напевно, так – вечiрнiй запах бузку, яблуневого цвiту по дощах. Великий трактор витягнув яблуньку на простiр поля. Тоненькi пальчики її запахли полином. Полином, урештi, пахне все.
    На одному з небагатьох «сатурнових» кiлець на зрiзi з’явилася тоненька крапелька живицi, iронiчна, як доля. Ясьо, здалося, побачив її, вiдвернувся вiд нього. Завмер. Через якийсь час витер око рукавом, iз якого лився плескатий вiтер.
    – Все, Ясю. Закуриш? – Не злазячи з трактора, сказав Ворон.
    Ясьо взяв. Закашлявся.
    Вони посидiли мовчки.
    Першим не витримав паузи дурний. Жадiбно, як хлiб, тягнучи в себе папiросу, вiн пiдiйшов до Ворона, протягнув йому свою руку. Той потиснув: «А щоб тебе чорти взяли!»
    Замiсть традицiйних матiв iз дядька Василя посипалися афоризми, iдiотки-iдiоми:»Вони були розумнi та немудрi. Читають, щоби не думати. Пiсля того Чорнобиля багато генiїв розплодилося». Вiн трохи пришелепкувато полiз у трактор, висловивши рослинну несказанiсть Яся. Нарештi звично заматюкався, плюнувши, затоптав недопалок просто в тракторi. Боязко i суєтно махнув Ясьовi рукою. Той усмiхнувся, як Мадонна. Ворон поїхав. Ще оголенiшим стало метафiзичне сирiтство «дурного Яся», його яблуньки, абсурднiшою – втома вiд непотрiбних перемог, щасливих самообманiв.

    * * *

    До самої зими простого й незрозумiлого Яся в селi бiльше не було. I люди вiдчували його вiдсутнiсть, його присутнiсть, як i присутнiсть тих, кого вже не було давно. Духи яблунь та очеретiв, блукаючо-космiчнi крики-зiтхання динозаврiв, якi чи то замало, чи то забагато любили Життя, бо вимерли, бо шкiдливi умови настали. Бо жити взагалi шкiдливо для здоров’я. Хоча... перiод кохання не зараховується до загального часу життя.


    «Помер вiщун Амфiлох. Жiнки-плакальницi – ненiї – цiлий мiсяць нагадуватимуть олiмпiйцям про цього зцiлителя. Його обов’язки виконуватиме Сивіла. Спiймано i засуджено на довiчне ув’язнення розбiйника Скорiона, вiдомого своєю мiжнародною дiяльнiстю. Уряд Олiмпiї розробив широкомасштабну програму очищення рiки Стiкс. Скоро вона знову почне виконувати свої функцiї. Правда, передбачається пiдвищити плату – навлон – за перевiз через цю рiчку, чим займається вiдомий капiтан Харон. Зевс роздумує, що робити з новою Гiдрою, яка не допускає до себе мiжнародних експертiв-дослiдникiв, покликаних розраховувати потенцiйну кiлькiсть її нововиниклих голiв у результатi знищення вже наявних. Не вiдкидається ймовiрнiсть нанесення бомбового удару по Гiдрi, у результатi якого вона може згорiти. Саме на цьому наполягає мiнiстр оборони Олiмпу генерал Марс.
    На теренах Гiпербореї поглиблюється економiчна криза.
    Вчасно не проведена приватизацiя, не усунено з керiвних посад колишнiх люциферiв, генетична недосвiдченiсть маси плюс дезорiєнтованiсть молодої нацiональної елiти, якої, до речi, явно недостатньо в кiлькiсному планi, бо в якiсному вона дозрiває швидко – i опадає на чужий ґрунт, i проростає, але без щеплення не дає плодiв, а зi щепленням – плоди-гiбриди... « – муркотiли осовiлi «брехунцi».
    Люди не знали вже, що потрiбно їм бiльше: об’єктивна подача факту, чи його суб’єктивне коментування, тобто обман чи самообман, а звiдси – вбивство чи самовбивство... наркотик чи смерть? Посередники мiж людьми – засоби масової iнформацiї, рiзнi інтернет-сайти – були холодними, залiзними. Люди все самотнiшi i самотнiшi при все бiльшому наповненню їх iнформацiєю рiзних ґатункiв.
    Минули ще одне лiто, осiнь.
    Василь Ворон накосив лiлового сiна для своєї корови, яку ще покiйна дружина називала Есмеральдою, молилася в церквi за її здоров’я, прости Господи.
    Марiйка ще була надто малою, щоби доїти її, а сусiдку, навiть колишню коханку, вiн, гордий перед людьми й Богом (жодного разу не був у церквi за свiдомого життя) Ворон, припахувати не буде. Хоча сусiдка робитиме це iз задоволенням. Але свобода дорожча. Свобода вовка, свобода електричного ската, який має напругу двiстi двадцять вольт i тому не має ворогiв, вiльний, доки контролює цю напругу, а перестане – тодi, як смердючий клоп, стане рабом власної сили, власного смороду. Отож доїв Есмеральду, пас її сам. В тихому лiсi, коли тiльки серце чує, як тече в деревах сiк, у молодих, юних, старих... Як бiжать пiдземнi рiки, шумлять крильми над ними слiпi птахи, пiдземнi чи летючі риби.
    Часом напивався.
    Тодi виразно-виразно свiт дiлився на добро й зло i відзразу ж об’єднувався в дiалектичнiй єдностi народження-смертi, приємного й болючого, конструктивного й деструктивного. Як у тiй притчi: коли в господаря бiдного втiк у гори кiнь єдиний – повернувся зi стадом диких – син об’їжджав дикого коня, впав, зламав ногу – ходили по селу за рекрутами, то його не взяли...
    Це притча про добро i зло в життi. А є ще притча про любов. Набридло дощовому хробачковi боятися всього, землю їсти, бути нелюбленим, от вiн i кинувся пiд гостру лопату якоїсь людини. I стало два хробачки, з одного, про що батькiвський хробачок i не здогадувався... I полюбила половинка половинку. I стала Любов. I був полiт, болючий, терпкий, щасливий. Короткий, довгий – це вже вiдносне. А взагалi – то якщо полiпа порiзати на 200 частин, то з кожної частини буде новий полiп.
    Такi ось притчi замiсть казочок розповiдав дiд Василь Ворон онучцi Марiйцi, мама якої – донька Ворона – та батько – його зять полетiли до Америки займатися наукою на запрошення уряду цiєї лимонно-мрiйливої країни. Лiтак пропав над Бермудами рiк тому – року 1999.
    Тепер же наближався новий 2000.
    Чим ближче було до сiчня, тим смiливiшими ставали люди.
    По-особливому постили, вiдмовляючи собi не лише в скоромному, а й у приємному: не робили того, що хочеться... До церкви ходили навiть найзапеклiшi свiдомi й несвiдомi атеїсти та безбожники.
    Ворон, здається, плекав у собi пофiгiста.
    Матюкально смiявся iз друга дитинства, колишнього кеґебiста, якого «баба його заволокла до попа й обвiнчала». А друг дуже дивувася, що у церквi дзвонив телефон.
    Ще один його друг, маленький та чутливий Гуслiк, спився. I його бив у груди власний син. Гуслiк (саме так його звали чомусь) приходив жалiтися на долю Василевi. Ворон трепетно робив самокрутки iз якихось записiв свого пропалого зятя, набивав їх самосадом. Iнодi вони читали, розбирали дрiбно написане чорнильною ручкою. У милого, смiшного Гуслiка обличчя тодi ставало поважним – як у першокласника перед десятикласницею. «Захист пси-хо-ло-гiчн-ий. Диском-форт-на е-мо-цiй-на нап-ру-га (по-чут-ття тривоги, ви-ни, сорому), що вик-ли-ка-на конфлiк-том всерединi осо-би. Витiснення, про-ек-цiя – приписування iншим людям власних мотивiв, iден-ти-фi-ка-цi-я: присвоєння психологiчних характеристик, перемога почуття стра-ху, неповноцiнностi, горя i тому подiбне. Рег-ре-сiя: повернення на бiльш раннi стадiї психiчного розвитку чи до iнфантильних форм пове-дiн-ки в ситуацi-ях фру-стра-цiї чи конфлiк-ту, рацi-о-на-лi-за-цiя – приписування благих основ поведiнцi, мотиви якої невiдомi або неприйнятнi. Iзоляцiя – позбавлення певних психологiчних змiстiв їх емоцiйного наван-та-жен-ня. Змiщення – перене-сен-ня почуттiв на iнший об’єкт. Реактивне скупчення – замiна вiдкинутих психiчних даних їх протилежностями... Фу! – читав Гуслiк. – Я кiнчив. Ото-то дав твiй зять був!»
    Ворон мовчав. Iнодi, але дуже рiдко, брав з комори стару скрипку – i вони спiвали. Як вони спiвали! – Про солдатську молодiсть, про даль, занюхуючи самогон сивими головами один одного.
    – Пiст великий, а ми виємо тут... – знову ж таки по-хлопчачому, знизу вверх, зазирнув до тихих, мов двi краплини, що готовi зiллятися з морем, зiниць Ворона Гуслiк.
    – Забобони, – майже до себе сказав Василь Ворон. – Але є забобони, якi я поважаю. – Скрутив iз тiльки-но прочитаного Гуслiком листочка папiросу, смачно засипав крутого,як доля, тютюну. Вирвав i ще один листочок, почав читати, зiр його ще був на диво добрий, синiй, навiть пронизливо гострий: «Не любов’ю, нi, – лише справедливiстю людина до Бога наближається. I що ми за народ? Замiсть того, щоби нормальнi туалети будувати, ми церкви будуємо. I, здається, чим бiльше – тим менше Бога у душах, в людях. «Хто обмане себе – той щасливий тут, а хто чесний – щасливий Та-ам»... Немає протяжної мертвої точки: або падiння, або ж полiт, розвиток – чи деградування. Справжнiй Христос той – хто не знає, що вiн Христос. «Будьте, як дiти. I увiйдете в царство небесне».
    Скрипкова музика Ворона здавалася пiдводною. Релiгiйна печаль струн шукала себе – i, знаходячи, смiялася.
    – То ти так i Бiблiю скрутиш, тютюну напхаєш! – Сказав Гуслiк, показуючи на запилену Книгу в кутку «п’єца».
    Ворон не сказав нiчого.
    Його друг додав:
    – Ну, не знаю, як на папiросу, а якщо б зiгрiтися не було чим, то ти б точно спалив. Атеїст ти вiдомий. Он навiть зятевi папери, записки спалиш. Людина записувала... Христопродавець...
    – Ти, дурню, менi не вказуй. Галька з пошти все то передрукувала вже давно на комп’ютерi. Я попросив її. А то... Зять сам свої рукописи постiйно палив... А щодо продавання когось – то здохну, а торгувати не пiду! –
    Гуслiк випив.
    – Дiду, дiду, заплети менi косичку, а, – пiдбiгла до дiда Марiйка.
    Ворон розвiв руками, сказав чи то Гуслiковi, чи то собi:
    – От i попробуй тут, будь веселим!..
    Гуслiк знiтився, заспiшив до дверей.


    Стогнала завiрюха.
    Ворон годинами сидiв i дивився в одну точку. В себе.
    У печi шумiв вогонь.
    Вогонь здавався старим-старим, а дим вiд нього ще сивішим. Василь згадував своїх предкiв. Вiдзначив для себе, що згадувати їх стало не модно... чи, навпаки – дехто, зателепаний i нещасний пiсля першого вина б’є себе в груди, що вiн князiвського роду.
    Над вiкном, як небесний бомж, був Мiсяць, який часом здавався нерiдним, а часом його, як собаку блудного, до серця притиснути хотiлося.
    Марiйка спала.
    Ворон поправив старе «одiяло» на нiй. Вона iнстинктивно зробила «велосипед», знову розкрившись, напевно, так їй було добре.
    У всьому мiстечку якiсь «Вони» вимкнули свiтло.
    Стало дуже важливо не пiддаватися журбi, не смакувати нею, бо вона, як i все темне в життi, сама лащиться, засмоктує, а от свiтло створювати треба самому, мати душевну, духовну роботу... Вперто, тягуче. Iнколи ривками брати, як фортецю. I нiхто, нiхто не врятує iншого, лише особистими зусиллями пiдiймається дух до суджених прекрасних свiтів... Радiсть у вiчнiй працi й вiчному подивi, дослiдженнi, прагненнi єднання плотi з плоттю, душi з душею – спецiально роздiлених...
    Подумалося про забобони. Набожна небiжка – дружина його – не дала муки якiйсь змучено-занедбанiй жiнцi. Бо такий забобон – нiчого не давати перед Святом, нiкому не позичати.
    Згадалося, як сам Василь вилаяв дiда, який за вiком годився йому в батьки. Вилаяв грубо, жорстко-жорстоко, за дрiбницю: старий прийшов спитати, чи не забiгала до Воронiв його нутрiя. Давалися взнаки тхорезнiсть дiда, його, можливо, рабськи-начальницький тон.
    – Благороднi люди бачать лише добре в людях, – прокурено казав дiд.
    – А кажуть це пiдлизи, – вiдвернувся Ворон.
    За цю здатнiсть одразу розпiзнавати людей, бути вперто-недалеким, iґноруюче-впертим, Ворон нажив собi купу недостойних ворогiв. Достойнi були друзями, або нiким. Просто поважали його. Мiж собою iронiзували з приводу такого «тяжкого характеру»
    Знову скрутив «палюха» iз зятевих старих записiв. Вийшов на вулицю. Небо було вмите вогнем, душа – мов пропалена водою. Над старою, посадженою ще його дiдом, сосною стояли пташки. Як слiпi. Уявив їх дитинно-дiдiвськi обличчя, фiолетовi повiки, чутливi, мов туман, пера.
    Згадався батько. Вiн вмирав як звiр. До самого кiнця свого не бажаючи бачити попа перед собою. Просили всi, i навiть набожна, як черниця, невiстка, не зумiла переконати його в потребi висповiдатися. А чи ж нема в чому? У вiсiмдесят то вiсiм рокiв?..
    Вмирав, як звiр.
    Ворон був трохи iнший. Вiн успадкував ще риси терпеливої матерi, яка боялася всього, а конкретно – нiчого. Був легший.
    Знову й знову боровся старiючий Василь зi своєю злою печаллю, голодною, глевкою, блудною. Курив.
    Зiницi, мов чорнi дiри космосу, то розширювалися, то звужувалися – вiд вогню самокрутки, на якiй ще можна було прочитати: «Знову ця нестерпна легкiсть буття. Комедiя безнадiйностi».
    Iронiя, пофiгiзм – це для зламiв: з юностi – в молодiсть. А вже в шiстдесят фiлософiя стала психологiєю, а психологiя – iнстинктом, а iнстинкт – iстиною. Як думка – тiлом. Клiмакс.
    Смерть здавалася все рiднiшою i рiднiшою, як життя... Коли кобра звивається бiля високого вогню – не вiдомо, хто кого заворожує. Так само iз життям та смертю.
    Повернувся до грубки.
    Вогонь пах сосною.
    Мiсяцiв зо два тому Ворон з трьома старими друзями заготовляли цi дрова в лiсi, як справжнi лiсоруби. Жадiбно й щиро пили тоді.
    Марiйку вiдводив до кохання своєї юностi – тепер баби, що пасла iндикiв у шкiльному саду. Якщо заходила розмова про Василя в її присутностi, їй обов’язково хотiлося означити його словом «трепетний». Таким був для неї. Внучка здавалася їй подiбною до нього, колишнього Василя: все-таки трохи її.
    Тепер, коли обоє вiдчували, що життя вже позаду, бiльше позаду, загострювалося душевне, дороге, рiдне, вiчне.
    Марiйка встала попiсяти.
    Ворон винiс на снiг дитячий горщик.
    Завiрюха заснула.
    Лiг у стару постiль.
    Вустами генiв спiвала пiсня.
    Буття стало однiєю симфонiчною особою. Тихою-тихою. Пiдводноскрипковою.


    «Учора розглядалася судова справа проти Сварожича, який вiдкрив великий рахунок в одному з Мiжнародних Банкiв, незаконно успадкувавши золотий фонд свого прадiда, що його той заповiв нашiй державi, коли вона стане самостiйною. На мiжнародному рiвнi також вирiшується питання, де проводити Вiковi iгри. Не виключена ймовiрнiсть Гiпербореї. «Зеленi» поставили пiкети бiля Кастальського джерела, за користування яким правлять плату, вимагають допускати туди лише муз та жерцiв, а не всiх спраглих, оскiльки джерело замулюється космiчними темпами. А тепер слово надається Кассандрi. «Глобальне потеплiння клiмату на планетi в найближчi п’ятнадцять рокiв приведе до незворотнiх, непоправних процесiв: повної деґрадацiї Землi яко iстоти, що, у свою чергу, унеможливить врiвноважене перебування на Землi iнших бiлкових тiл. А Космос, як вiдомо, не любить пустоти. У найближчi п’ять рокiв очiкується початок Третьої свiтової вiйни. I – разом iз тим – земний зорелiт покине межi сонячної системи у пошуках iншого життя, можливо, в iншому просторi, часi. З шести мiльярдiв людських голiв на планетi найближчим часом зостанеться три... мiльярди. Планета поступово почне видужувати: вiдновлювати нафту-кров, газ, захисну оболонку над собою, так немилосердно, еґоїстично знищену маленькими iстотами на нiй – людьми, якi самi переконують себе в богообраностi, богонатхненностi перед розмаїтою рослиннiстю, твариннiстю, якi, мовляв, для них i створенi. Баста. Так дерево створене для гриба-паразита, так навiть людське тiло для хробакiв-паразитiв, для ракових клiтин i тому подiбне. Чекатимемо чуда, шановнi гiпербореї! Шановнi земляни! Дякую за увагу». До вас, шановнi радiослухачi промовляла пророчиця Кассандра.
    А зараз ще кiлька приємних новин. Нагадуємо, що п’ятого травня свято вiчно юної богинi Лелi – дочки великої Лади. Асклепiй запевнив, що вилiкує нашу матiр Врожаю, щедру й турботливу Мокошу, як i вилiкував перед тим мiнiстра енерґетики Полеля. Бiля Кастальського джерела таки буде вiдкрито храм муз – Мусейон. I останнє повiдомлення на сьогоднi, яке ми щойно отримали: «На запрошення Перуна в Гiперборею прибуває всесвiтньовiдомий подвижник Сiзiф, але без каменя, камiнь йому буде запропоновано наш, вiтчизняний. Це ми можемо. Вмiємо. Слава Гiпербореї!»
    Потiм по телевiзору показували свiтлi мультфiльми, кiно про любов, про вiйну... На дев’ятнадцяти каналах вистачало всього... самовари, iкра, iронiя, релiгiя, букети життя i смертi, самодостатностi, революцiйностi, горiли кораблi, топилися зорi, а у Венери не було рук, а в Христа вони були зайнятi цвяхами... Театрали, художники, рекетири. Клацнув пультом – i тримаєш серце на пульсi майже усiх часiв i народiв. Iнформацiя пережована, перевiрена, без природного запаху.
    Разом iз тихими снiжинками, яких дзьобали пташки-поети, разом iз волого-загостреним запахом хвої в повiтрi народжувалося передчуття свята. Солодко-бiдного, високого, навiть вiдчайдушного.
    Двi тисячi рокiв тому народився чоловiк, день народження якого святкує добра третина людства, день його мученицької смертi – також.
    Наївно-хитрi й благороднi, воїни й буквоїди, рабовласники-раби й раби-рабовласники, старцi-дiти й дiти-старцi – всi були снiжинками однiє завiрюхи, одного древнього, трагiчного ритуалу, який учив: святити мечi на битви, любити так, як любиться, а не так, як треба, не боятися бути самим собою.
    Бо ж сказано: «люби ближнього, як самого себе» – не менше, але ж i не бiльше... Отож, якщо я йду на вiйну, не боячись умирати, то чого жалiти ворога, як ближнього.
    Якщо з’явиться новий провiсник Нової релiгiї, то, напевно, першою заповiддю його буде: «Полюби ближнього бiльше, як самого себе». Мазохiстiв, садистiв, педерастiв та iнших патологiчних виродкiв це не стосується. Вони пiдтверджуватимуть правило.
    На сходах храму Воронового селища сидiли жебраки. Сходи були високi, бо храм стояв на горi. Найбагатшi iз жебракiв сидiли найвище – бiля самого храму або найнижче – на першiй сходинцi, бо бiльше давали, виходячи, очистившись, i входячи. За порушення строгої iєрархiї карали: безбожно били й відганяли вiд храму. Коли якесь мiсце звiльнялося природно (жебрак вмирав, наприклад), його мiсце займав нижчежебрущий, або старший жебрак, який мiг усiм бiльше заплатити.
    Хтось казав, що тут бачив Яся і що вiн не «сидiв», а ходив i вiтався за руку з усiма.
    Тут царствували безрукi й безногi. Пристойним, здоровим давали менше. Тi, що сидiли найвище, часто були найжорстокiшими, найслабшими, найхитрiшими.
    Над лiкарняним садом кричали ворони. Не вистачало лiкiв. Вмирали дiти, iмунiтет яких був послаблений через вплив радiацiї в цьому краї.
    Людство бавилося з вогнем, вогонь – iз людством.
    Наймудрiших учили жити й розмовляти зорi. Вони, як i люди, не вмiли лiтати, хоча й свiтилися дуже високо, а коли зривалися – то падали, падали раз i назавжди, сфокусувавши вiчнiсть у мить, у достойну мить.
    А лiтати не вмiли...
    Вулицi мiстечка, досi не перейменованi, носили iмена вождiв революцiї, непорочнiсть якої втiлилася хiба що в добрий снiг.
    Комунiзм не вийшов.
    Люди знову ходили у шкiрах звiрiв.
    Не було газу. Вiдключалася електрика. Лише на вулицях, де були покiйники, – нi, свiтилося.
    Однi боролися з фантазiєю, що наступала, як темрява, iншi кликали фантазiю-надiю, а її не було.
    Нерви сушилися на високих травах, як прожилки бабиного лiта, яке з’являється й зникає невiдомо як.
    Не було психоiдеологiї.
    Порушилася музикальна будова внутрiшнiх свiтiв.
    Утопiчна реальнiсть прийшла на змiну рельєфнiй мрiї.
    ...Вiдсвяткували миколаїнi свята – Варвари, Сави та Миколи. Микольцьо – захисник бiдних i знедолених. Вiн спасав людей серед моря.
    Класичнi дiди переодягалися на «доброго Миколая», заходили до осель, дарували дiтям їхнi ж забаганки, якi заздалегiдь давали йому батьки.
    Дiд Миколай знав усе... про дiтей.
    У школi влаштовувалися вистави, головною дiйовою особою яких був, звичайно, святий Миколай, а ще – чортик, який переконував Старого не вручати дiтям подарункiв, але Миколай вибачав дiткам. Геть тобi Фауст i Мефiстофель...
    Василя Ворона теж не раз «обирали» Миколаєм та Дiдом Морозом у школi, де вiн працював майстром виробничого навчання – учив дiтей їздити на тракторi. Вiн погоджувався, але за умови, що чортиком буде його вiчний друг – Гуслiк, який завiдував опаленням у дитячому садку. Але оскiльки Гуслiк на святi немилосердно напивався, то гра їхня розтягнулася на все життя.
    Потiм було Амвросiя. Дiвчата «трусили грушi, як хлопчачi душi». Дiвчатам снилися хлопцi.
    Вiд святої Ганни починалися справжнi завiрюхи: «Прийшли Ганки – сiдай у санки». Зимове сонцестояння. Сонце повернуло на лiто, а зима на мороз. Називають це свято ще «родинами сонця».
    У цей день вовки збiгаються в зграї, щоби до Водохрещ вiдiграти весiлля. Це було свято вовкiв. Весiлля вовкiв.
    Хто хотiв – вiрив у прикмети: «Як впаде великий iнiй – на гарний врожай, на озимину. Коли на Ганни йде дощ – вся весна буде дощовою. Якщо в цей день вовки виють над слободою, то на падiж худоби».
    Звичайно, звичайно, люди вже добре забули звичаї природи, предкiв, не дотримувалися букви зiрок i трав, не любили Всесвiт у росинi. Жили за законами залiза, а не бджiл колишнi мандрiвнi пасiчники.
    Тепер неприродно швидко поверталися. Але будучи вже неязичниками, не вмiли, не могли, не вростали, не поєднувалися з молекулами вогню, води, вiтру, землi – до смертi.
    Мало хто з дiвчат умiв спати з морем, лежачи на золотому тепло-холодному березi, ногами до моря, щоби припливно-вiдпливно лизала хвиля. Пiнно. Лукаво.
    Роздiлилися обов’язки воїнiв i ченцiв.
    До кiсток пограбований стратегiчний банк генетичного коду.
    Чогось чи замало, чи забагато: i так i так викидаються з вiкон найчутливiшi, найспiвочiшi. Тi, кому не вистачило сил обманути себе, спровокувати з надривної лiрики на сипку iронiю. Розтягнути момент на кiлька десятирiч, стиснути десятирiччя до моменту. Дихати. Очищатися каяттям.


    – Пiст великий, а ти жовте сало лупиш! – зайшов до Василя Гуслiк.
    – Я й так вiдмовляю собi в усьому, чого найбiльше хочеться.
    – То i є Пiст, – вiдповiв Ворон.
    – А що, хочеться до Iрки?
    – Хочеться, та не можеться...
    Ворон ще в тридцять один рiк вiдмовився вiд випадкових «любовей». Вiн був вiрний однiй... коханiй коханцi. I вiрнiсть ця рятувала душу його вiд деструкцiї, кадильну рiвновагу зберiгати допомагала.
    – Ох, буйствував ти в старi молодi часи, ох i давав...
    – Я ж не горджуся своїми грiхами.
    – То правда, – народно-смiшне обличчя Гуслiка зробилося поважним: мовляв – «i ми вiдалi вiди» – Закурим?
    Ворон ледь помiтно усмiхнувся, полiз в кишеню за тютюном.
    – А конспекти, конспекти ще є? – спитав Гуслiк.
    – От Дiоген, – плеснув друга по плечах великою рукою, мов крилом, Ворон. – Тут десь має сестра приїхати, Марiйку забрати, але вона вже давно обiцяє...
    Мужики вирвали по сторiнцi з конспектiв Воронового зятя, який десь пропав разом iз дочкою...
    – Ти думаєш, та Америка – то рай земний? – Невпевнено розгортав незвичну, несподiвану для них тему Ворон. – Та туди ж їхали тiльки крепкi люди. Рвали лiси. Кожної хвилини чекали iндiанської стрiли в дупу... Рвали лiси. Билися однi з одними. Iспанцi, французи, англiйцi... Скiльки їх вимирало! – Туди слабаки не їхали. То тепер... – Гуслiк уже сидiв у позi лотоса. Внутрiшньо. Читав свiй листочок, здувши з нього вже насипаний крутий тютюнець: «Всi механiзми психiчного захисту (крiм сублiмацiї) – патогеннi. Психоаналiз Фрейда. Лакан iнтерпретував психологiчний захист не як трансформацiю енерґiї лiбiдо, а як способи перенесення значень, якi вiдповiдають стилiстичним i риторичним фiґурам (метафорi, метонiмiї). В гуманiстичнiй психологiї це втеча вiд усвiдомлення екзистенцiйної тривоги, як втеча вiд особистого «Я», власної свободи i вiдповiдальностi». Реалiзацiя побутових цiнностей... психологiчна фантазiя...» О! – прочитав Гуслiк так, як пташки їдять метеликiв.
    – Врубався?! – риторично запитав Ворон, поблажливо.
    – Може, во? – дiстав з-пiд серця пiд куфайкою «чикушку» щирий друг Василя, який тiльки розвiв руками i пiшов по «стакани», наспiвуючи. «Посватали дiвчиноньку, плаче козак молодий».
    Гуслiк тим часом уже налив у пластмасовий корок. Ворон оглянувся:»З того корка стакан, як з гавна куля».
    Iз-за книжки «Казки народiв свiту» встала Марiйка, вхопила дiда за руку:»Дiду, дiду, не пий!»
    Стареньке маленьке плаття її зачепилося за «чикушку» – i горiлка впала на пiдлогу, забулькала.
    Гуслiк деґенеративно нагнувся. Пляшка завертiлася. Доки вiн її намацав, пiдняв твердими, пошерхлими руками, на днi зосталося грам сiмдесят.
    Марiйка зацiпенiла.
    Ворон лупнув її майже по спинi, нижче.
    Дiвчинка тихо-тихо пiшла в iншу кiмнату. Її тоненьке тiло зайшлося рослинним болем душi, в якiй був свiтлий свiт чекання i спогадiв.
    Василь Ворон вийшов надвiр. Повернувся. Пройшов бiля Гуслiка – до Марiйки. Беззахисна, лагiдна, вона не погрожувала «сказати мамi», не вiдпихала його в дитячо-жiночiй iстерицi. Думала.
    – Завтра у тебе ж день народження, – пригорнув до себе дитину дiд.
    Ворон поволi, дерев’яно запалив у грубцi. На душi стало свiтлiше. Бiля вогню у масках танцювали гени. На фонi полум’я – снiжинки. Горiли молодшi й старi дiти природи – берези, дубки, ясени, сосни. Майже смiялися. Не кричали. Людям теж добре навчитися усмiхатися, або спiвати, коли кричати, а то й битися хочеться. Природний маґнетизм вогню присипляв. Вогонь однаковий скрiзь. «Як хороше, коли страждає на свiтi серце хоч одно...». Довгi серця дерев iз кiльцями навколо них страждали. I Ворон ще раз подумав: хочеш втiшити людину – дай зрозумiти їй, вiдчути, що ти, ближнiй, також нещасний. Причин, фактiв завжди бiльше, нiж доволi. I – спрацьовує iнший закон буття: руку, яку неможливо вкусити, доведеться поцiлувати.
    Криволапе сосненятко плакало живицею. Воно не нажилося. Його мандрівна душа ще довго i скрiзно навiватиме сум на iншi єства.
    Iнстинкт знову замiнював iстину.
    I так було добре.
    «...Я цар, я раб, я хробак, я Бог».
    Сиве, давно не стрижене волосся Ворона теж нагадувало вогонь. Але вiн про це не знав.
    Запалив самокрутку iз фiлософських записiв. На листку для iншої папiроси по складах ледве прочитав писане рукою зятя: «Старий Христос не знав, що вiн Христос... Не вiрив, може?.. Тридцять три роки – це ж зовсiм небагато для чоловiка... Блаженний».
    Нагрiв води.
    Покликав Марiйку.
    Перший раз у життi мив дитину. Зашкарублими, терпко-гiркими пальцями – тiло дiвчинки.
    Медове волосся текло по його руках, роках... Матюкальний стан душi й тiла змiнився якимсь вiдiрваним, пiдсвiдомим, високим, аж наркотичним, але чомусь iнтуїтивно вiдчутним, що «нема правди на землi, але правди нема i вище».
    Танцювало свiтло.
    На милому обличчi Марiйки плавно плакали сльози.
    Все одно було тихо.
    – А коли приїде мама й тато? – несподiвано заплакала дiвчинка.
    – Скоро, скоро... як зацвiте яблунька... як будуть яблучка, – вiдповiв.
    Уже мiсяць минув, як пропав лiтак, на якому полетiла дочка Ворона iз зятем в Америку. Цiлий тиждень по телевiзору передавали про зникнення цього лiтака. Летiв над Бермудським трикутником – i нi слуху, нi духу.
    Завтра 25 грудня, день народження Марiйки. Шiсть рокiв.
    «От сволоч», – вилаявся про себе милим, ласкавим для нього словом Ворон i взявся ритися в кулiнарних книжках покiйної жiнки, якi стояли в старому сервантi на кухнi. Знайшов «Торти».
    Плюнув i усмiхнувся. Почав шукати: муку, цукор...
    Пiк всю нiч. Як у температурному забуттi. Навiть не закурив. Шматочок того, що спiк, кинув котовi Бумбi. Вiн не захотiв їсти.
    Постукали у дверi. Це поштарка принесла вiдкриточку-привiтання з Днем народження Марiйки, зi святами – вiд бiдної, хворої хресної мами. Вiдкритка була розкiшна. Сестра, на жаль, не приїде...
    Дiд уявив, яка рада буде непретензiйна, горда Марiйка хоч якомусь подаруночковi.
    На жаль, уже третiй мiсяць Василевi Ворону не приносили пенсiї. Не було за що купити хлiба. Генетично терплячий народ стогнав, але не повставав, умирав, але не здавався. Боровся сам iз собою. Мерз i молився.
    Ворон вирiшив не будити внучки. Здавалося, бачив її райськi сни.
    Рай, пекло, загробне життя, напевно, є для того, хто в них вiрить, а хто – нi, для тих нема. Все справедливо. «Бог – справедливiсть», – вирвав листочок iз зятевого зошита, насипав на нього покришеного давно необрiзуваними нiгтями тютюну – тонко, нiжно, гостро.
    Вийшов, дав сiна коровi.
    Вiдчув, що дуже боляче йому згадувати минуле, найсокровеннiше, особливо пiсля перепою. Вiдкривалася совiсть. Два великих голоси вели в ньому немилосердну боротьбу – звiрячий i духовний. Перемагав то один, то iший. Людина з очима вовка, з ніжністю метелика...
    Подоїв корову.
    Дивився на воду. Водi болiло.
    Коли знову зайшов до хати, Марiйка розплющила очi вiд скрипу завiсiв. Майже скрикнув: «I як же подiбна вона до свого батька».
    Дiд поцiлував її i пiднiс торта й вiдкритку. Сам поспiхом вийшов iз хати.
    Напружено мовчав снiг.
    Василь Ворон зрозумiв, що з тих пiр, як вiн оперся на худеньке дiвоче плече, йому пiдозрiло легко живеться. У забуттi, в цьому ламкому воскресiннi духу.
    Холодно стало без пiснi. I вiн легко заспiвав: «За хазяйським сином плаче вся родина, а за сирото-ою… угу… яворина...».
    Коли не було свiтла, Марiйка говорила: «Дiду, давай спiвати».


    Католики святкували Рiздво. Буддисти, мусульмани, iншi вiруючi мовчали.
    До православного Рiздва треба було чекати ще два тижнi. Два Дні Уродин Христа... Два Нових роки – за старим i новим стилями...
    Тринадцять дiб безчасся.
    Наближалося перше сiчня – i двiйка з трьома нулями.
    Хто вiрив у кiнець свiту, мав у запасi ще тринадцять днiв сумнiвiв, снiгового диму.
    Сьогоднi було 25 грудня. День народження Марiйки. День Спиридона Сонцеворота, якому Бог вкоротив ночi, щоби його вiдьми не з’їли...
    За тисячолiтнiми спостереженнями це найхолоднiший день грудня. Кожен наступний день вiдповiдав погодi наступного мiсяця. Ставили в цей день вишневi гiлки у глечики iз землею: якщо розцвiте на Рiздво, то гарно вродить садовина.
    Нiч була ясна, тому подальша зима буде холодною, а лiто мокрим.
    Люди мали ялинки, продавали, купували, дарували, крали, рiзали, рубали, пиляли, ламали, мучили, жалiли.
    У Вороновому селищi ставили, прикрашали юнi сосни, бо ялинок у ближнiх лiсах не було. Шукали сосонок, якi ще не знали оргазму, живиця яких була свята, як молоко богинь, що закипає вiд першого грому.
    Деревцям болiло. Але вони радiли чужою радiстю, чужим щастям. Вони вже нiколи не розцвiтуть i не розпустяться. Вони всохнуть – i згорять. Трiскучо, швидко,стихiйно. Вони блаженнi, бо нiколи не постарiють.
    Комусь радiсть, а курцi... За все оплачено. Як не тобою, то кимось за тебе. Як не тепер, то колись. Рiвновага.
    Убивали дiтей лiсу, щоби тiшити своїх, людських. Жорстокi всеумiльцi – гомосапiєнси. Так цар Iрод дiтей маленьких – до двох рокiв...
    Ворон теж принiс сосничку. Вони з Марiйкою вбирали. Василь не вiрив сам собi: лайлива нiжнiсть проступала крiзь пучки пальцiв i ставала печаллю. Коли ножем зрiзував вершечок, лезо залила мертва, терпка кров деревця. Пахло безоднею.
    Двадцять дев’ятого було Томи та Аггеля. У мусульман розпочався священний мiсяць Рамадан, за який цi, по-своєму вiруючi, очищалися, дiставали милiсть Аллаха. По-своєму. Своєю стежкою. До Одного, Спiльного, хоча й рiзного в уявi. Кожен по-своєму платив за мрiю. Кожен її боявся, не хотiв, не мiг жити з ясною пам’яттю. Хотiлося обману, самообману, бо «чудес не буває», а хочеться, бо живi системи недосконалi, бо, досягши пiку, вершини, вони старiють – i засинають.
    Добре говорив святий Тома, що в груднi найлiпше сидiти вдома.
    На Даниїла – тридцятого грудня – iнiй не з’явився – Рiздво не буде теплим...
    Яскраво свiтили зiрки. Потiм – гримiло. Дивно i страшно. Хмари йшли проти вiтру. Тетеруки й курiпки здiймалися з полiських дерев i вiдлiтали з вiдкритих мiсць у лiсову темiнь. Це вiщувало буран. На верхiвках дерев скрипiли ворони, гудiли сови, пищали синицi.
    Швидко згасла ранкова зоря. Чорнiв лiс.
    Тривожно. Чекально. Передсвятково. Переддвотисячорiчно.


    «Епоха сучасного феодалiзму вiдчувалася скрiзь i повсякчас. Все бiльше ставало дрiбних держав, свiтом керували великi промисловi династiї, простому смертному присвоював номер-датчик, який контролюється зi супутника. Кiнець XX столiття i столiття V мають багато спiльного. Тодi розпадалася Римська Iмперiя, тепер – Радянський Союз. Тодi розвалилася мережа дорiг, занепали центри латинської культури, солдати займалися грабунками, повстанцi – терором. Єдиний порятунок – шукати захисту пiд рукою феодала. Дещо подiбне й тепер. Нацiональнi конфлiкти. Велика держава – Олiмпiя – не може дати захисту всiм. Авторитет центральної влади скрiзь падає – на Сходi й на Заходi. Несусвiтнє суспiльне бродiння. Люди ворохаються швидше, щоби вижити. Закостенiлi вимруть... Середньовiчна тяга до магiчного, мiстичного в сектах, гороскопах, до вiри в чудеса технiки i трав. Потребу в казках задовольняють довгi дорогi шоу. Поглиблюється прiрва мiж аристократами й масами «крiпакiв». Здається, свiтом незабаром правитиме наукова елiта. Якщо колись центрами духовної влади були монастирi, то зараз – храми науки. Все визначатимуть економiчний успiх, мультинацiональнi концерни. Патрiотизм стає старомодним. Королi засобiв масової iнформацiї мають вплив у цiлому свiтi. Приватизуються навiть залiзницi. Бiднiшає середнiй клас... Стараються «зрiвноважити оце «Грiнпiс», «Зеленi люди», «Мiжнародна амнiстiя», – казало радiо.
    Гуслiк схотiв пiти до свого старого друга, але вернувся, вийшовши з хати, коли загримiло... В такому вiцi за себе люди вже не бояться, але ж їх життя потрiбне iншим. Вони – предки.
    Бiлий, аж ожиновий вiтер забив Гуслiка назад, мов цвяха.
    Новорiчна нiч була грозовою. Пiд оркестр нетутешнiх духiв ворожили «шептуни» й дiвчата на щастя, якому часом потрiбно так мало – горя.
    Уселенське весiлля нелюдських сил, так високо iнтуїтивно описане Гоголем, наближалося, напевно, до якогось Вiнчання.
    Такого зимового грому не пам’ятали навіть найстарiшi.
    Тiльки сосна, яка росла бiля хати Василя Ворона, пам’ятала, бо мала чотириста рокiв. Чотириста лiнiй намалювало життя навколо її чутливої серцевини, в яку вростали й заживали татарськi, росiйськi, польськi, нiмецькi гострозубi метали. Бiля неї розстрiлювали. Вона виросла iз пагiння такої ж старої своєї мами, яка знала стрiли монголо-татарiв, печенiгiв... i померла своєю смертю, як дерево роду, дерево знання, зоставивши пагiнятко, котре оберiгали, жалiли дiвчатка.
    А десь там, десь та колись їхню далеку-предалеку сосну-Праматiр занесло сюди, можливо, довiрливим вiтром безмежжя. Її розчахувала блискавка, птицi вили гнiзда на її вiях, долонях, вiтер-пустун забирав у неї насiння й розносив скрiзь. Однi насiнини падали на воду, iншi на вогонь, камiнь, тi, що на тiлесно добру землю – проростали, даючи кола навколо своїх сердець. Iз них будували хати й човни люди... А ще ближче до початку сосна була одна з усiм, навiть з людиною. I Праматiр їх – молекула бiлка – спiльна для всього живого, органiчного. Десь там, десь там, за межею усiх меж... сфокусований у живiй точцi Всесвiт, який розширюється... До смертi? А потiм знову буде точка, молекула?.. Першопричина яко буря.
    Василь Ворон не спав. Стихiя ще глибше загнала його в самого себе, його, огрубiлого скептика-атеїста, механiка iз генами селянина – тобто землянина.
    Вiн страшно сипав тютюн на конспекти зятя, скручував i смоктав, читаючи: «Бажання Сонця – заплiднити, заповнити собою весь Унiверсум, бажання Самки – народити Бога. Нервознiсть перед смертю принижує iстоту. Не кожен може собi дозволити бути великодушним. Ми з’їли своїх коней. Кожен несе хрест: хто бiлий, хто чорний, хто скляний, хто дерев’яний... Краса – це межа мiж розпадом i гниттям (райдуга – розпад, спектр, музика – єднiсть розкришених, розкладених нот). Варто людинi порiднитися зi злом, як зразу її життя починає викликати iнтерес. Важко перемогти свою печаль, а ще важче фантазiю...».
    Недавно Василь помiтив свою подiбнiсть до Марiйки, психологiчну. «Що ж, справдi старiсть, бо ж вiдомо: що старе – що мале».
    Завiрюха оточувала хату, як погана для душi самотня старiсть. Спартансько-селянський побут хати свiдчив про те, що її господар був фiлософом-практиком, який на цьому свiтi непогано провiв життя – мiг свiтло сказати людям: «Прощайте!»
    Марiйка малювала маму.
    Почала молитись, як навчила її покiйна бабуся, що на все i на всiх клала хрестики: середнi, великi, дрiбнi-дрiбнi... I ця її медитацiя, це нерозчарування в Бозi врештi-решт вселяло надiю й у ближнiх, рiзних. Присипляло.
    – Дiду, дiду, а пальми цвiтуть там, де мама з татом?
    – Аякже, – вiдповiв той.
    – Бiло...
    – Напевно, фiолетово.
    – Там же немає зими! – Там же кактуси, – мрiяла дiвчинка. – Тепло.
    – I океан там, Марiйко, океан.
    – А скоро вони приїдуть?
    – Напевно, – це слово Василь сказав дуже швидко, – скоро, влiтку. – I зразу ж йому страшенно захотiлося залити в себе багато-багато гориляки.
    Вiн би зробив це, але не звик, не мiг пити сам. Компанiї не було. Гуслiк не підiйде.
    А завiрюха була, мов плач дурного Яся, який чомусь згадався Вороновi: де вiн? що вiн?.. хто вiн? нащо?
    Терпко, щиро пахло сосною. І чим далі, бiльше закручувався стогiн за вiкном – тим гострiше.
    Усесвiтньо шумiла велика сосна за вiкном. З поривами вiтру вона почала навiть стогнати, ойкати, мов переживала кохання. А може... Бо ж вiтер виймає з неї насiння i впихає в землю, опилюючи.
    При одному з найрозхристанiших поривiв бiлого вiтру велика сосна голосно закричала. Потiм – ще раз, ще...
    Василь Ворон накинув на плечi стару куфайку, устромив ноги у валянки. Вийшов.
    Темно-зелений простiр навис над ним.
    Запахло снiгом i живицею.
    Дерево знову зойкнуло.
    Ворон помацав уже змерзлими руками загартований часом i простором стовбур, загартований i розчутливлений – разом. Вiтер-норд намагався притулити, або й покласти сосну просто на роблену з бiлої силiкатної цегли тридцятирiчну хату, сиру, з голубими вiкнами.
    Сосна стала царицею дерев у селищi: найвища, найстарша. Мовчазна величнiсть. Її шишки брали на згадку за моря-океани колишнi жителi цих мiсць, емiґранти, перекотиполя. Потiм приїжджали, дивилися, дивувалися – i знову їхали в теплi краї. Не у вирiй. Бо птахи дають життя своїм дiтям тільки на батькiвщинi.
    Снiжинки-волхви були прекрасними. Але, як i все прекрасне, – доти, поки не заволодiєш ним. А так – пропадали. Ставали Вороновою, вороновою вороною сльозою, всiм. З чаром смiшного ангела торкалися вони худої неголеної щоки дядька – i, здавалося, пахли яблуками. М’яка енерґiйнiсть кожної зокрема провокувала тиху усмiшку сущого, що, вмираючи, воскресає яко кругообiг води в природi. I тiльки Сонце й Мiсяць забирають собi данину... воду, сльози, сосновий сiк... За що й живуть.
    Зi щедрим космiчним поривом вiтру сосна застогнала, як приречений звiр.
    Вороновi заболiло трохи вище вiд серця – душа... Нiби дерево це було його рукою, ногою, ним усiм, нiби вiн увесь був дерев’яним. Сосна заскрипiла, як земна вiсь. Її довге i старе серце згиналося, сiк замерзав у ньому й льодяники з нього шкрабали нiжне м’ясо сосни – як цвяхом по склу.
    Василь подивився вгору – i злякався: його сосна нахилялася на хату, нависла над нею, але не давала тiнi, бо не було Мiсяця. Страх прийшов до Ворона, майже бабський. Вiн не проганяв його, а навiть досвiдчено заманював: так жертва-тигр iнодi мiняється мiсцем з мисливцем. Страх допоможе йому прогнати генетичну лiнь, пофiгiзм перед смертю – i дiяти. «Якщо сосна впаде на хату...» – вiн уявив собi. Стало шкода своєї молодостi... А тут на порозi старiсть. Куди вiн – без хати? I Марiйка, тиха i справжня Марiйка, всерозумiюча, прощаюча, велика. Теж пiдвладна часовi i долi.
    Свiт зробився лiловим, нервовим, розхристаним. Ще кiлька порваних сорочок вiтру – i сосна гепнеться на хату.
    «Треба забрати Марiйку. До сусiдки?.. Але ж доки вiн поведе її, може зостатися без хати. Е! – Що там хата?!»
    Ворон розбудив дiвчинку. Замiсть маленького серця у неї, здавалося, було пухнасте котенятко. Воно замуркало, нявкнуло, навiть дряпнуло само себе – i змирилося. Закутану в кожух Марiйку дiд занiс до сусiдки.
    – А що сталося? – природно запитала та.
    – Буду сосну свою рубати, бо хату завалить, то нехай мала в тебе побуде.
    – Ти що здурiв? То ж свято. Зачекай трохи. – Бабiюча жiнка вiдсунула фiранку. – Буря вже минає. Стiльки рокiв сосна стояла, то й зараз...
    – Е, стара вже стала. Пора вже їй... То ти той. А я спiшу.
    Сусiдка бiльше не заперечувала.
    Марiйка заснула.
    Ворон кутався в старiючу на очах завiрюху. Робилося теплiше, добрiше.
    Узяв свою сокиру, яку тримав у хатi: мало що... вона була гостра i самотня. Як i все. В її лезi, здалося, блиснули очi покинутого вовка, колишнього вожака, тепер беззубого, а тому вiдторгнутого зграєю. Його темний i глибокий розум iснував, як окремий всесвiт. А на очi падали снiжинки. I вiн плакав.. Тобто плакала сокира. Вона не могла iснувати без образи на когось. Ржавiла. Вперта i чесна.
    Василь Ворон подивився на простiр над головою – i моральний закон у ньому засвiтився фосфоричним полум’ям. Уява працювала дико: бачив уже зiм’яту сосною хату. Боротися iз фантазiєю було тяжко, тяжче, нiж роздувати її. Давно не роздував, бо ж фантазiя потрiбна тодi, коли потрiбна жiнка. А тепер збуджувала тiльки небезпека.
    Рубати не хотiлося, особливо перший раз увiгнати сокиру. Подумалося про бензопилку. Зять обiцяв подарувати, привезти. Нi зятя, нi пилки. Позичити? В Степана? Це ж зо два кiлометри дороги, коли свiту чорного не видно.
    I вiн вдарив. Сорокап’ятиметрова, широчезна в дiаметрi сосна дрiбно-дрiбно затремтiла. За другим, третiм, п’ятим ударами густiше посипався сивий снiжок.
    Ворон вернувся за рукавицями.
    Беззахисна, безрука – як Венера, чи розіп’ятий Христос – сосна була страшна лише падаючою.
    Товста зморшкувата кора добре захищала дерево вiд свiту, а може, й вiд самого себе. I доки людина вибирала мiсце – де саме рубати, щоби дерево впало правильно (головою до ворогiв?), то воно, природа сама, поспiшали загоїти рану: густо запахло живицею.
    Рубав, рубав, рубав – до самозабуття. Найостаннiший порятунок людської душi – iронiя – дрiботiла на вiтрi душевних сумнiвiв, як тоненька свiчка.
    Сосна не вмiла смiятися. Може, iнстинктивно згадала про свої крилаті насiнини, якi утворюються вiд злиття чоловiчих колоскiв (мiкростробiл) та жiночих мегастробiл, що зiбранi на спiльнiй осi в шишку... I такий iнстинкт є iстиною.
    Соснорубовi стерпло закортiло поцiлувати папiросу. «Записник» зятя дiстав уже просто з кишенi куфайки. Мусив вернутися до хати, скручував, насипав самосаду. Цього разу пустив димом сторiнку з думками, записаними десь в автобусi, чи в поїздi на старiй дорозi: «Iсторiя вчить лише iсторикiв. Чума, рак, спiд... беруть без вибору, а людина для вбивства вибирає найкращих. Ми нацiя, сорт, iз врожаю якого ж постiйно забирали найкращi зерна, нищили, або асимiлювали, бо хотiли, бо гарнi в нас землi й дiвчата були, їх довго-довго всi хотiли, смикали-смикали... це ж крапля скелю з’їдає. Ленiн вже тому велика людина, що на практицi довiв неможливiсть побудови комунiзму. Дуже часто тi, що не вiрять у чудеса, намагаються їх творити. Що солодке, те й безсовiсне. Дурень знає бiльше,нiж мудрий, бо мудрий сумнiвається в усьому. Iз усiх вин найп’янкiше – воля. Бог – це справедливiсть: рiвновага. Спочатку було не слово, мабуть. Спочатку був крик...».
    Треба було знову рубати, бо навiть якщо буря стихне, то все одно iз цим велюрним деревом не буде ради. Снiжинки, як маленькi ангелики, бавилися самi iз собою, загравалися – i падали у слiди заморського вiтру. Десь, напевно, вирощують ангелiв... як гусей. Бiлих, мов смерть. Така сексуальна смерть. От би з нею...
    Коли Ворон знову взявся до роботи, дiло пiшло легше, бо вже не було кори, надрубався перший-останнiй круг – рiк житя чотирьохсотрiчної їх величностi сосни, останнiй-перший рiк життя самого рубаки – Василя Ворона.
    Липко-липко пливла живиця. Аж чути було її голос.
    Ретроспекцiя спогадiв людини до серцевини дерева єдналася з бiографiєю останньої – принаймнi найближчі п’ятдесят рокiв. Щоби дерево впало в iншу сторону, потрiбно було перерубати мiнiмум двiстi п’ятдесят, а то й триста рiчних кiлець, рокiв, тобто дiйти десь до 1650 року: часу повного закрiпачення народу, на чиїй землi виросло це дерево. Було – аж смiялося.
    I мусово було рубати самому, бо нiхто не допоможе. Бо ж свято велике. Бо кiнця свiту чекають. Бо здоровий пофiгiзм напав на людей.


    Скоро ходитимуть вертепи.
    I зима зализуватиме їхнi слiди. Ще два роки тому сам Гуслiк ходив з мужиками. «Вiд пастушка до самого чорта вирiс», – жартували мужики, якi ще пам’ятали вертепи свого дитинства.
    Два роки тому була жива набожна й нервова дружина Василева. Був шум у хатi, добрий, сердечний шум.
    Сьогоднi Новий рiк. Через два тижнi буде старий Новий... юлiанський i григорiанський стилi. Юлiанський – старий. У небесах лiтають п’янi, як воля, вiдьми. Синiм проблиском смiється майбутнiй день.
    Люди готувалися до свята, хоча це було тiльки його передчуття: справжнє свято – оргiйно-язичеське, мiстичне, самозабуттєве, очiкувалося на Василя – 14 сiчня.
    Христовi мало виповнитися двi тисячi рокiв. Але коли – першого чи чотирнадцятого сiчня? Куди подiти оту чортову дюжину безчасся, чекання кiнця свiту, повiтряну яму свiдомостi для вiруючих i невiруючих?
    Падали зорi, ранили душi.
    Люди заново вчилися колядувати, щедрувати.
    До ранку буря стомилась, i Гуслiк, посварившись iз жiнкою, пiшов до Василя. Марiйка була вже в хатi, бо сусiдка – колишня Воронова любов – їхала саньми до сина в мiсто, «жеби бути певний час разом». Вiтер все одно був поганий, вiщував надривнiсть. Дерево вiковiчно поскрипувало. Тепер виходу не було: рубати його потрiбно пошвидше. I Ворон рубав. Марiйку завiв у льох, поставивши там свiчку: щоби, якщо дерево й упаде не туди головою, то щоби Марiйка жива зосталася.
    У льосi страшно, але в хатi також – свiтла не було однаково. Розширенi зiницi шукали Мiсяць. Пахло яблуками.
    – З Новим Роком! – Ти що, здурiв? – привiтався iз другом Гуслiк.
    – Ага, – вiдповiв Василь.
    – То не можна якось той… пилкою давай, «Дружбою»...
    – А маєш?
    – То ж аякже?.. Хiба стара моя, той, сказала би, що...
    – Свято?
    – Ну.
    – Не хочу я нiкого уводити во iскушенiє. Це, пам’ятаю, коли мама моя померла, то нiхто могили не йшов копати: у того жiнка вагiтна, той на весiлля їде. То ти не думай. Я вже сам грiшник, то сам i спокутувати буду.
    – А, ну, якщо дiло принципу...
    – Дерево перемогти хочу.
    – Ну, не коня ж тобi зараз приборкувати, не бабу молоду! – Тiльки дерево й можеш. Може, воно колись бабою було.
    Ворон пiдняв сокиру i заскреготав зубами: «Заррубаю!» У той час закукурiкала Гуслiкова дружина:»Додому, додому йди, виродку...»
    – Сьогоднi дочка приїде, а в хатi не палено. Свиням треба подавати... – Гуслiк позадкував додому, смiшний i зашкарубло чуттєвий.
    Ворон згадав, що вони з Марiйкою давно не їли гарячого. Вiдклав сокиру. Вирiшив зварити кашу. Знайшов трохи пшона, залив солоною водою, поставив на вогонь. У хатi стало вже зовсiм страшно. Сосна поскрипувала. Василь подумав про струм: що буде, якщо вона порве проводи?.. Але ж свiтла вже й так нема давно, то чого боятися?
    – Як ти там, Марiйко, в льосi? – відхилив пiдложнi дверцята.
    Вiдповiдi не було. Присвiтив свiчкою. Дiвчинка мiцно спала на шкурах диких кабанiв, накрившись ще прадiдiвським кожухом. Свiчка, здавалося, грiла, але не свiтила.
    Ворон вiдставив кашу з вогню (все одно дитина спить, а вiн переб’ється салом), пiшов до сокири, яка вже примерзла до землi. Вiдбив її зашкарублим чоботом.
    Рубав далi – до серцевини. Кiльце Воронового останнього року починало трiскати, разом iз корою i снiгом зробилося кашею. Ще один рiк, ще один. Ось поїхали у свiти за своїми чортячими душами його зять i дочка. Ось померла його дружина, яка тягнула його вiнчатися перед смертю. Ось вiн уперше в життi не змiг покохати свою вiрну коханку, яка з’явилася в нього десь рокiв двадцять тому, коли вiн вiдчув себе з нею якимось чистим i бiльше не зраджував дружинi та їй, не ходив «по руках», боячись потiм триперiв, сифiлiсiв i рiзної iншої гидоти, що заразна, мов смiх. Хоча... iнодi траплялися справдi породистi випадки – i вiн забувався. Допомагав старiй матерi по господарству, iнодi. Благо, трактор завжди був його другом. Як i всi люди, не вiрячи в чудо, творив його, iнколи, будучи сам собi хрестом, на якому деколи розпиналися найкращi дiвки, якого боялися-поважали високi конi. Непорочний, мов революцiя, снiг мав смак сльози: рiк за роком, рiк за роком... Але звиклий темно страждати, старий Ворон не думав про болюче, точніше, сердито вiдкидав нав’язливi дрiб’язковi сумнiви, ревнощi, заздрощi, одне слово, суєтностi.
    Iз темнотою приходила свобода, бо не було нiчиїх очей – навiть собачих, навiть пташиних. Нiби й не хвилювало: хто ми і де? ким стали? куди закинутi? куди прагнемо? як звiльняємося? що таке народження й вiдродження? Нiби... бо вже втомився битися головою об стiнку, хотiлося вiдчуття, почуття опустiло. Хоча би страху. Але вiн вважав себе занадто старим для всього, крiм оцiєї боротьби зi свiтом сосни, своїм свiтом. Пошрамована люблячими кулями i чортзна чим, сосна мовчала, як зоря, – це були уроки... Цьому вчилися тi, хто втомлений життям зовнiшнiм i буттям внутрiшнiм – халявщики й нервуси, прихованi набожнi та вiдкритi атеїсти, злi печальники та веселi добряки.
    Ворон рубав, рубав, старався не згадувати, не думати нi про що, це було важче, нiж примусити себе думати, розбурхувати свою фантазiю, щоби переспати iз жiнкою, наприклад...
    На свято Гната люди робили «павуки» та «їжаки» iз соломи та глини, пiдвiшували на кiнських волосинах до сволокiв, де вони мали висiти до Рiздва, а то й Водохрещ.

    Та прийдуть до тебе
    Три празники в гостi, радуйся.
    А що перший празник –
    Рождество Христове, радуйся.
    А що другий празник –
    Святого Василя, радуйся.
    А що третiй празник... –

    «спiвали Василевi односельцi, доки вiн вперто рубав сосну.
    Пiд вечiр на Анастасiї завiрюха ожила з новими силами. Ртутно-блискучий ранок не обiцяв найближчого сонця. Вiтер гнув сосну вiд хати, не зовсiм так, як було потрiбно Вороновi, але не на хату. Василь нагодував заплакану Марiйку, з’їв кiлька ложок кашi сам – i заснув.
    Доки спав, селище поховало ще одного свого жителя – Степана Куця. Гуслiковi довiрили нести хрест попереду ритуальної похоронної церемонiї, але знесилений гордiстю, несподiваною повагою до себе i вчорашнiм самогоном, вiн легко пiддавався вiтровi й бiгав на сторони – так собака пiсяє. I священик, перепросивши, забрав у нього хрест, чим увiгнав Гуслiка у ще бiльшу депресiю, нiж вiн мав до того. «Гадський вiтер», – вимучив iз себе Гуслiк, перебув на кладовищi засипання землею у землi ще однiєї грудочки тепла. Випити хотiлося, але не з будь-ким, не просто, а з душевним другом-антиподом – Василем Вороном, великим Атеїстом.
    Прийшов, розбудив друга холодним дном баклажки, яка «була очень ценная, бо она похожа на воєнную». Ворон заматюкався, потягнув самогонки, занюхав рукавом. Гуслiк так само. Слова нiчого не важили, кулi – також. Цей «Щоденник» зятя кiнчався. Нi з чого було скрутити тютюновий вогонь.
    На «п’єцу» лежала «Бiблiя». Взяв її. Вперше побачив помiтки на полях. Гуслiк злякано-загадково усмiхнувся.
    – Курити хочеться, – сказав Ворон. – Дивись, що пише зять. – I почав читати: – Iнодi Христос давав людям вудочку, iнодi – рибу. Iсус був найбiльшим безвiрником – з точки зору юдейства! Мiж язичеством та християнством стоять нацiональнi пророки – як Шевченко. Як багато хрещених атеїстiв! Не вiриться щось у цi леґенди, хоча недаремно писав Альберт Ейнштейн: «На гiркому досвiдi ми переконалися в тому, що з допомогою одного лише рацiонального пiдходу вирiшити соцiальнi проблеми суспiльства неможливо».
    – Фiлософiя... – зiтхнув Гуслiк.
    – Ага, – сказав Ворон i шматонув, наслинивши пальцi, двi сторiнки з Бiблiї.
    Одну простягнув Гуслiковi. Той загаявся.
    – Крути! – сказав Ворон i висипав у друговi руки грубо покришений тютюн.
    Той взяв, перехрестившись.
    – Старий завiт, – сказав Василь. – Зять бачив змiст там, де iншi – лише факти, – додав зi спокоєм ветхозавiтного пророка.
    – Знаєш, щоби заспокоїти душу, треба вгадати порцiю горiлки: якщо вип’єш замало чи забагато – лише тяжче стане. Тягне те, що називається душею, як здоровенне камiння.
    – Тодi рятує пiсня i робота...
    Гуслiк полiз у кишеню кожуха.
    – О, я ж кутi принiс.
    – То занеси Марiйцi, он вона – грається на лiжку.
    – Бiдна дитина.
    – У льосi ж сидiла. Тепер вiтер змiнився, то можна ще в хатi.
    – Самодур ти трохи, Вася, iз тою сосною. Хату вiн рятує! Внучку... Себе ти... душу свою рятуєш...
    – Нi. Сосну! Ми ж усi можемо самовбитися, а дерева – нi. Мученики. Навiть Христос чужими руками себе розiп’яв. Жайворонки, лелеки, лебедi, люди самовбиваються, а сосна не може, хоча шрамiв на нiй чимало. Але i вони, кажуть, прикрашають лише чоловiкiв...
    Гуслiк вийшов надвiр, принiс оберемок сiна, яке вони разом iз Вороном косили цього лiта. Згадали покiйникiв. «Хто вмер, той у ямi, а хто живий, той з нами, – скандував, досмалюючи бiблiйний листок, Гуслiк. – Хай їм легенько лежиться, а нам легко живеться».
    За вiкном млосно вила завiрюха.
    – Може, поворожимо, Василю? – знову перебив пiсню вiтру Гуслiк.
    – Я йду вже на соснових колах ворожити. Пора, – вiдповiв той.
    – Ну, як хочеш, я тобi в цьому не допомагатиму. Завтра Рiздво. Не бачу потреби, тим бiльше... Марiйку моя сестра може поглядiти.
    – Не треба травмувати душу дитини. Вона боїться чужих.
    – Дивний ти чоловiк. Скiльки тебе знаю, стiльки дивуюся, – зам’яв недопалок об свiй чобiт Гуслiк.
    Ворон продовжував рубати старезну, але чутливу, мов туман, сосну.
    Зiницi то розплющувалися, то звужувалися, – чорнi дiрки космосу. Звук того рубання нагадував веселу музику на кладовищi, чорнокнижну, незагнуздану, безiлюзiйну. Розумiв немудрiсть схвильованого почуття, але нiчого не хотiв мiняти. Рубав i рубав широку, високу та глибоку сосну, хрест, вертикаль якого – мертвi ненарожденнi, а горизонталь –далекi та близькi сучасники.
    Сосну, як i все живе, було щкода бiльше, нiж людей, знову ж таки тому, що сосна не могла піти в інший світ навiть тодi, коли їй цього... коли б вона була готова до цього. Дивний гумор у Бога: не кожному дано право на свободу, на вибiр. Тому соснi, як рiдному незнайомцю, хотiлося розказати душу, яка народжена з великої туги за вiчним золотом осенi, розказати – нехай навiть сокирою. Осенi – яка має початок, але не має кiнця.
    – Дiду, а коли мама з татом приїдуть? – тоненько спитала Марiйка, виглянувши у вiкно.
    – Приїдуть, приїдуть. Скоро вже.
    – А коли, коли вже?!
    – Коли буде повний Мiсяць, – навмання вiдповiв Ворон.
    – Який мiсяць?..
    – Коли тепло буде, квiточки, метелики.
    Марiйка надривно заплакала.
    Вороновi стало душевно зле, нiби напився морської води, нiби небом його стало море, яке колись перепливав, коли повертався з армiї.
    Снiг, який принiс до хати на чоботях, дзьобнула крапелька кровi – i зробилася квiткою.
    – А ти, дiду, боїшся кровi? – стишено спитала Марiйка.
    – Лише чужої, – вiдповiв Ворон, помiтивши тонку борозенку на безiменному пальцi.
    Снiг розтанув на пiдлозi i зробився дзеркальним.
    Ще дiд навчив його запiсювати такi рани, що вiн i зробив бiля свого лютого дерева, яке вже почало йому набридати.
    Нетутешнiй вiтер провiщав посилення зимової грози. Надтята сосна ще надривнiше, приреченiше тулилася до хати, але змiнений на Воронове щастя вiтер манив її за собою – вiд бiлої хати, кудись туди, на пiвнiч, звiдки прилетiла вона ще насіниною, де жили-були її дикi й дивнi предки.
    – То що, атеїсте, їговiсте, егоїсте? – почув за своєю спиною янгельський голосочок Василь Ворон. – Ви чого не святкуєте? – голос видався Вороновi знайомим: говорив його колишнiй напарник.
    – Та краще вже, Петре, себе їсти, як ти там кажеш, а не когось, – вiдповiв, ледь усмiхаючись.
    – Та ти ж сосну їси, – печерно засмiявся Петро – вертепний Чорт. – Бог ся рождає, Василю!
    – Знаю, знаю, мене вже попередили. Славiмо його!
    Ватага колядникiв наступала на Ворона. Як не дивно, вiн пiзнавав усiх – i Пастушкiв (колишнiх своїх учнiв), i Жида – свого кума, i Смерть з косою – колишню свою коханку, яку взяли в чоловiчий вертеп, бо дуже просилася, i Цигана – цигана Лойка, та й зiрку вертепну сам допомагав робити у майстернi кумовi, не знаючи, правда, що то має бути: iграшка для внукiв чи для мужикiв, якi, кажуть, нiколи не дорослiшають – лише змiнюють iграшки.
    – Давай, Василю, ми тобi допоможемо дерево звалити, – запропонував Циган. – А ти нам могорич поставиш.
    – Давайте я вас хоч Марiйцi покажу! – пiшов до хати.
    – Дивний чоловiк, – сказав хтось iз вертепникiв.
    – Знане дiло, – вiдповiв кум Василя, коли Василь вийшов iз закутаною дiвчинкою, шматом сала i бутилякою древнього, як сльоза, самогону.
    «О!» – тiльки й почулося вiд Чорта.
    Смерть дiстала iз торбешнi пирога.
    «Ой радуйся, зе-емле!» – затягнув один Пастушок.
    Вертепникам пити заважали маски, тому вони вiдверталися, здавалося, один вiд одного, стаючи хоч на цi невмитi митi самими собою.
    – Е, старий, так довго не пiде! А ти чого не п’єш? – налив кумовi Жид.
    – Я зараз не п’ю! – сказав Ворон.
    – Ти що, зовсiм здурiв?
    – Сказав, не п’ю. Клямка!
    – Ну, рубай, рубай! – будемо йти назад, ми ще до тебе зайдемо.
    I Ворон рубав.
    Людина розумна, а дерево сильне.
    «От би прищепити грушу до сосни, якими б терпкими вони були, плоди, – подумалося йому. – Але ж саме цього, щеплення когось на собi, найбiльше не любив вiн сам, бо завжди буряки хочуть зробити всiх буряками, мухи – мухами, свинi – свиньми, люди – людьми, а кожнiй клiтинцi Всесвiту хочеться зостатися собою».
    Старався зостатися собою i Ворон, смiючись iз кишенькових печалей своїх, iз обережних, що мов носять скло людей.
    Усе бiльше й бiльше оголювалися сосновi кола-роки. Ця оголена ретроспекцiя iз живими краплями живицi майже болiла йому.
    Ворон уже «зарубав» свої шiстдесят рокiв, про них старався не думати, як мiг. Почав рубати iсторiю: своїх батькiв, дiдiв – i далi, далi... всесвiтню.
    Хотiлося любити все. Трагедiї вiдсвiчували фарсами, Революцiї та Вiйни – здавалися великим театром, клiтинним вертепом єдиного великого механiзму.
    Хотiлося зрозумiти по-своєму цей сосновий стовбур iз його кiльцями-роками, тепер уже моментами, якi були довгими й високими, бо росли, їли сонце. Але недалеко той час, коли їхнiй простiр захлинеться собою i всохне, давши мiсце iншим – тугим i спраглим, охочим їсти, пити, спати, давати життя iншим. А те, що було, зостанеться у пам’ятi комп’ютера. Великого Комп’ютера... який наймудрiший, бо найдужче любить життя, бо творить чудо, не вiрячи в чудо.
    Ось Василь «зарубав» сталiнську епоху, яку його зять коментував: «мене аж нiяк не цiкавить Сталiн, мене цiкавлять люди, якi примусили його таким стати...». Не був би Джугашвiлi, злiпили б iншого. Злий генiй Ленiна – вiчний, до нього ще повернеться людство, якщо буде iснувати, не поставивши собi одну велику гiнекологiчну Спiраль у виглядi атомної електростанцiї чи надсучасної вiйни.
    Рубав далi. Зупинявся.
    Курив самокрутки iз ще одного зятевого блокнота, який знайшов серед Марусиних iграшок.
    Як правильно читав цi тексти вогонь, який справдi однаковий скрiзь – i в зорях, i на кiнцi самокрутки! Iнодi записи Воронового зятя здавалися не словом, а зойком, навiть iнтимним зiтханням, яке було спочатку, iнодi –надмогильними промовами, але однозначно: вони були живими. На жаль, життя не могло дати бiльше, анiж ЖИТТЯ.
    Часто Василевi здавалося, що вiн далеко не доганяє тих зятевих, розбiрливим почерком мережаних писань, але оскiльки читати, крiм Бiблiї, не було що, то втягувався: читав. Боявся дiйти з тютюном до неї, ще раз злився, що зять не писав багато – хоч стiльки сторiнок, як у Бiблiї. Хоча – нащо те писання, слава, почестi? Дурне все. Грошi? Грошi не завадять, якщо життя любиш.
    Ось прадiд iде за плугом... Прабаба годує каченят. У вербовiй колисцi плаче його, Вороновий, дiд, а десь у сусiдньому селi якраз родиться його бабуся. Ось, ось коло життя їхнього поколiння на цiй соснi. Далi – Шевченко, гайдамаччина, стрижеться у ченцi один iз Хмельницьких, у ногах зосталися трiски вiд кола Котляревського, який так смiливо смiявся з повергнутих, уже не своїх, правда, богiв, як Сервантес iз рицарських романiв. Кобзарi... – греко-католицтво (унiя) – як компромiс. Нащо? Християнство. Може, взагалi не варто було приймати його. Це елiта собi сподобала, щоби тримати в покорi народ, бо жрець поганський стояв над князем... Християнство розсiяло народ, який пiдставляв щоки i сiдницi всiм, кому не лiнь. Орлик над могилою Мазепи конституцiю вимрiяної держави писав, а ми «чекаєм Вашiнгтона з новим праведним законом», а вiн вiзьме й прилетить до нас на лiтаках – як в Iрак, бувало... бо ж ЦРУ давно вже руками ж наших людей за мiзерну плату розвiдку провело. Кажуть, що справжня демократiя – Запорозька Сiч, але ж у систему не допускали жiнок i дiтей! Мужики, по-сучасному рекетири, пили горiлку й били багатих, або воювали, за грошi чи за вiру... Хоча, хоча, звичайно, було щось у цьому святе. Отож, не згадуй всує... Рубав далi. Князювати запрошували варягiв, Аскольда й Дiра, потiм – Рюриковичi. Вороги-кочiвники. Найкращi чоловiки гинули. Найкращих жiнок забирали у гареми.
    Дивився на перемiшанi зi снiгом, як сало з кашею, трiски, згадував думки зятя про Америку, яка тонко замiнила народовi нашому таку остогидлу, починаючи вiд польського придворного – Хмельницького, Росiю. Вiдмiна крiпосного права: проблеми бiдної свободи... як зараз. Надiї додавали iсторичнi факти на кшталт...
    Спартанцi викидали хворих дiтей у море, але самi загинули вiд духовного виродження. А Мойсей убивав тих, хто молився золотому тiльцю...


    Свiтовi новини за останнiй тиждень викликали тiльки презирство до глупої суєти свiту. Десь будувалися антихрами, десь вiдновлювався орден тамплiєрiв, до обрядiв якого належав содомський грiх. Масони. Посвячення у смерть. Повернулися з планети Вамфiм космонавти. В Олiмпiї вiдкрито сучасний Абортарiй. Свiт нi на секунду не зупинявся, не вдовольнявся досягнутим, бо мертва точка означала смерть – для всього сущого, окремiшнього та об’єднаного.
    «Держава Курети обрала президента, який зразу ж оголосив вiйну Лапiтiї. Свiтова громадськiсть обурена, але по-справжньому не визначилася – кому допомагати, хто винен. Померла вiд суму вiдома кiнозiрка Клiтiя, яка, як вiдомо, довгий час була коханкою Аполлона. Мiж Олiмпiєю та Гiпербореєю пiдписано торговельний договiр щодо створеного спiльного виробництва з випуску нектару та амброзiї. Органiзовуються пегаснi змагання у день мiжнародного свята Паганалiй, у яких братиме участь i наша команда», – передавали центральнi засоби масової iнформацiї Гiпербореї, кожна п’ята ефiрна хвиля яких була вiддана передвиборчiй рекламi на кшталт: «Наша програма: любов, вiдвага, вiдповiдальнiсть, точнiсть, дисциплiна, спiвпереживання, жертовнiсть, ненависть i милосердя, душевна краса i вiрнiсть. Люби і розумiй владу по-рiзному, не поклоняйся чужiй владi, вiр у себе, самовдосконалюй розум, душу, тiло, люби родичiв своїх, не самозабувайся на чужинi, шануй духовнiсть предкiв, борони скарби свої i не привласнюй чужi, не люби ворогiв народу свого, не будь рабом, не зневiрюйся, люби дiтей свого i чужого народу. Голову за око, серце – за зуб».
    I – за секунду: «Знiмаю порчу, переляк, не-тримання... Цiлителька Лiдiя».
    Найновiшi телевiзори пiд назвою «Оракул» несли величезне якiсне зображення з усiх усюд планети, затягували, манили, пропонували: «Я не спокiй принести прийшов, а меча. Хто не зi Мною, той проти Мене. Хто любить батька або матiр, сина чи доньку бiльш, анiж Мене, той недостоєн Мене», – вилiтали з екрану, мов iз фотокамери, безгнізді пташечки передвиборних агiток, а потiм пропонувалася перервана iсторiя: орiї, пелазги, укри. Орiана. Приручення коня. Парадокси свiтових вчень: «Мойсей каже «не вбий», а сам убив єгиптянина й обурюється: «Пощо ви зоставили живими все жiноцтво?»
    На одному каналi грозово, таємно молилися сонцепоклонники. Огнищани, волхви, капища, прикрашенi рогами та черепами звiрiв, червоними тканинами, зображення богiв i птахiв. Iз Прадуба первiсно падають красивi яблука. На дванадцятому каналi у любовному трикутнику Бог бореться iз Природою (йде такий художнiй фiльм), на сьомому – нiма красива дiвка торгує тiлом, щоби прогодувати хворого батька. На восьмому – жахи: володарка темної ночi, страшних сновидiнь, привидiв, смертi – Марена – донька Чорнобога – ходить вночi попiд хатами з головою пiд пахвою й вигукує iмена господарiв. Хто вiдгукнувся – той вмирає. Марена душить сплячих, п’є кров. Її спiльнi зi Змiєм доньки – Вогневиця, Глуханя, Коркуша. Обличчя бога Пекла Пека. Очi першоптаха Сокола. Все – на повен екран. Виразно. Голосно. З Марою бореться богиня вагiтних жiнок Сива.
    На четвертому каналi якийсь академiк розмiрковує: як добре би було повернутися гiпербореям до праотчої вiри (як японцi, китайцi, iндуси), а не сповiдувати iнтернацiональнi (християнство, буддизм, мусульманство). Народження в гробi...
    Перший канал. На сухому деревi сидить хижа птаха з потворним жiночим обличчям – Див: божество страху і смертi, людоїд.
    А на дванадцятому каналi – граються з метеликами дiти. На сонячному, ромашковому лузi легенький вiтерець пахне морем.
    Тяжко людинi вибрати канал, щоби не переключати годину-другу. Не легше знайти себе в життi, що iнодi вдається рукокрилим, до свисту веселим, а iнодi сумним, як зимове кладовище.
    Жовкнуть скелети слiв. Любиш мрiю, а не людину, хоч бути хочеш там, де люди б’ються i вмирають за любов. Зубами ловити снiжинки i запивати калиновим соком, заздрячи славi калини, свободi вiтру, коханню лебедiв... повнотi пустоти.
    ...Зi спортивних новин нацiонального – другого – каналу Гiпербореї запам’яталося: «Чемпiоном свiту з гiмнастики знову став Гермес».
    А в Олiмпiї незабаром Елевсiнськi мiстерiї – таємничi обряди пiд час хлiборобських свят.
    Хтось крикнуло за вiтром у Воронову спину. З рук його зблiдло, як лiд, випала сокира.
    – А... твою! – видихнув, перевiвши дух.
    Чекав вертепникiв, захищених масками, але на нього дивився «дурний Ясьо» – без маски, вiн не вiдчував цiєї своєї душевно-тiлесної наготи, як i Марiйка, яка впiзнала його, виглянувши у вiкно, бо не так давно давала йому воду. Тепер Ясьо їв снiг i усмiхався мордою Мiсяця. Збоку лежала дика яблунька, яку вiн волочив. Був вiльним, боже-вiльним. I Ворон зрозумiв це, як тiльки-но вiдклав убiк сокиру.
    – Здоров був, Ясю! – привiтався Василь.
    Ясьо пiдiйшов i мовчки подав руку.
    – Їсти-пити не хочеш?
    – Нє, – вiдповiв дурний.
    – То, може, порубаєш трохи?
    Ясьо кивнув i взявся за сокиру великими руками.
    Ворон показав йому тютюн iз зятевим записником:
    – Закуриш?
    – Я вже кинув, – сказав той i вмiло замахнувся на бабусю-сосну.
    Рубав професiйно, красиво.
    Ворон знову пускав до неба iз теплим димом записки свого зятя, вiд якого досі не було нi слуху нi духу, як i вiд доньки.
    «Життя – це в’язничний термiн. Не шукай змiсту буття, бо в секту, чи в Ложу попадеш, – писав зять. – Гуманiст – це добре, але життєлюб, який вiдчуває любовну єднiсть i з метеликом, i з залiзом, – глибше. Ранiше людство боялося чортiв, а тепер – iнопланетян чекає: «вiчний пошук у вiчних снiгах» – розвиток технiки-матерiї, а не духу-тiла».
    Марiйка молилася на колiнах перед iконами: «Господi, помiлуй, Господi, помiлуй!» – як навчила її бабуся.
    – Слухай, Ясю, – хитрувато примружився Василь Ворон. – А що ти шукаєш оце по свiту? Маєш якусь мрiю?
    – Дерево, дерево шукаю...
    – Я то думаю, чого ти так до тiєї сосни дорвався.
    – Без мрiї жити тяжко, а з мрiєю... Нема мрiї – нема чому не збуватися, – несподiвано фiлософськи видав Ясьо – чи то завчено, чи то недаремно божевiльним у Христовий час на Христовiй територiї надавалося слово на Радах сильних свiту цього, сильних свiту Того, якими часто вважали себе «сильнi свiту цього» iз вродженим чи набутим цинiзмом.
    Спiвали iдучи вертепники.
    Чорт крутив хвостом в унiсон завiрюсi, чи то завiрюха була в унiсон тому крутiнню...
    – Ну в тебе й рило, Петре! – оглянувся на Чорта Ворон.
    – О, чортом, думаєте, легко стати? – переконливо заявив Петро. – Тепер бiднi Чорти, людей бояться, бо в них такi баламутнi душi – у людей!
    – Люди як люди – завжди i скрiзь однаковi, – сказав Ангел.
    – Скрiзь однаковий лише вогонь, – вставила Смерть. – Як однаково сильна скрiзь потреба любити i вбивати, їсти й спати.
    – Ось воно – глупе щастя! – пiдсумував Циган Лойко. Беззахисна, мов скеля, маска-шкiра Яся розрум’янилася. Здавалося, що вiн також був вертепником. Заспiвав: «Ой радуйся, земле, радуйся!». Здався добрим, адже, кажуть, у злих немає пiсень.
    Тирса лежала на снiгу – залiзна стружка печалi.
    – Знаєте, найкращий вертепник серед нас, вiрнiше, серед вас, – Ясьо, – усмiхнувся Ворон. – Вiн ненормальний, а грає нормального, а ви, нормальнi – ненормальних: духiв, демонiв.
    Вогонь продовжував читати писання Воронового зятя, читати правильно, об’єктивно.
    Бiлий вiтер подув сильнiше – сосна закричала дивним-предивним голосом столiть i безмеж, почала схилятися на хату, мов тулитися – чи то захищаючи хатину, що теж зроблена iз сосни, а потiм обмурована бiлою цеглою, чи то рятуючись сама.
    На зрубi сосни тремтiв двiстi вiсiмдесят сьомий круг – рiк Полтавської битви, так недоречно програної Iмперiї.
    На вертепниках, як замерзаюча вода, здригнулися маски.
    Ворон подався до Марiйки. Закутав її, мов личинку найдивовижнiшого метелика, винiс на вулицю. Поставив.
    Вертепники тим часом поскидали маски i взялися рятувати хату вiд дерев’яного вiтру, а разом – дерево рятували, а разом – iсторiю землi, вглиб якої росло корiння сосни, iсторiю неба – в яке тягнулася широка крона.
    I Чорт, i Смерть, i Жид, i п’янi вже Пастушки пхали дерево проти вiтру, доки Циган не побiг за трактором. Дерево тим часом хиталося, мов зуб дитини. Слiв було шкода.
    Мовчання порушив лише кислий кашель Яся, який теж пiдбiг до сосни i почав шепотiти чи то молитву, чи то пародiю на неї. А хвойний запах теж був – як голос, у якому зупинилися крик болю й насолоди у боротьбi за виживання, котра не має правил.
    Циган тепер на своєму дірявому, як старе вiдро, тракторi зав’язував ланцюг навкруг сосни, мов пояс навколо стану української жiнки, або кайдани навколо iсторiї України, а то й самого життя, яке уособлювала стара сосна, соком якої по древнiх ночах упивались вовки, у гiллi кричали вiд повноти сердець нiчнi пташки.
    Вертепники бiгали навколо, нiби в ритуальному поганському танцi. Падали, мов снiг на снiг, – непомiтно, нечутно.
    Сосна продовжувала скрипiти, як цвинтарнi промови, цвинтарнi ворота в благодатнi часи.
    Вечорiло. Ворона проймав солонуватий холод.
    Фiолетове свiтло Мiсяця здавалося тiнню на фонi кiмнати. Свiтло-тiнь ночi, тiнь Мiсяця.
    – А дивiться, дивiться! Мiняється напрям вiтру, – заговорив Ясьо.
    – О, гляньте! А кажуть, що вiтер бачить лише свиня! – захоплено вигукнула Смерть, коса якої висiла вже на сосновiй гiлляцi, мов повiшений.
    Ясьо ще раз наслинив палець i пiдставив його вiтровi.
    Напрям вiтру справдi змінювався. Це вже вiдчували й стомленi вертепники, якi боролися з природою.
    – Ху, я сьогоднi так втомився, що вже точно не матиму сили набити свого внука, – заговорив Чорт.
    Усiм мало би подуматися про Ворона, який, урештi, був уже схожий на свою сосну – самотню, широку, пройняту кулями, синiми сосновими довгоносиками, пiдкірними клопами, сосновими бражниками. Голонасiнна, росла вона бiля заасфальтованої вулицi, маючи поблизу лише одну дорослу доньку – i та зіп’ялася на старому напiвзруйнованому костелi, а люди вирвали її з коренем, коли билися за храм пiд спiвчутливим поглядом, напевно, тільки Бога. На жаль чи на радiсть, живиця її не пiшла на канiфоль, скипидар, кору не кусали молодi лосi. А вiтер – вiн був одночасно життєдайним елементом соснової любовi, а мiг, як от зараз, стати смертю. Так само, як i вода, вогонь, який справдi однаковий скрiзь i який спалив Бруно, тисячi «дрiбнiших» єретикiв, спалить урештi-решт i сосни, i – все. Сосни пiцундськi, сосни пониклi, сосни могильнi... Дерева, якi не хотiли слави, але хотiли свободи – Сонця, любовi – Сонця й землi. Боролися за них з iншими.
    Воронова сосна затiнила пiвхати, багато-багато трави i квiтiв. Затiнила – мов захистила. А тепер ось...
    Вертепники закручували Василя у свою еклезiастичну гру – i, здавалося, нiкому не було дiла до Марiйки, серце якої хотiло мами й не розумiло цих людей у масках, якi були все-таки бiльш сумними, нiж Ясьо, хоча і смiялися, з усiєї сили стараючись обманути себе за вiдомою формулою: халява любить сильних.
    Вертепники знали правила Гри, але, здавалося, грали не на своєму полi, бо сходили зi сцени, як от тепер – у випадку зі сосною, жалiли. А вселенська Гра на те вона і Гра, що передбачає трансформацiю емоцiй у жести, фарби, слова – красивi, звiрячі, стихiйнi – але не жалiсливi, бо жалiсть – це анти-мистецтво. Це поза всiм, бо це не поза. Це порятунок популяцiї, iнстинкт, який – не вся iстина, бо iстина – то ще й Гра, умовнiсть. Велика Брехня, яка поборює велику Пустоту, – усмiшку болю.
    Ясьо усмiхався нагою душею до Марiйки. Справдi, лише вони не розумiли своєї наготи перед Змiєм i тому не були по-справжньому: не грали, або ж грали генiально, тобто лише генами.
    Вертепники потанцювали по свiжому снiгу, що лежав, як посмертна маска ненародженого поета.
    «Хотiлось би з усiма в мирi жити, але ж мiж собою усi пересваренi», – мугикнув до себе Василь Ворон.
    Стояв розгублений.
    Марiйка пiшла до хати сама – в одязi, мов личинка з душею метелика.
    – Ясю, ти закурити маєш? – запитав Ворон.
    Ясьо сховав голову в куфайку.
    – Що ж, будемо крутити думки. Ще трохи тютюну має бути на горищi, – продовжив сосноруб i пiшов.
    Через кілька хвилин прийшов.
    – Є. Паперу б iще. Всi зятевi записи димом пiшли. Не маєш? – знову заговорив до «дурного».
    Той довго вудив великою рукою у величезних кишенях штанiв i нарештi на вже легкому, майже дихальному вiтрi затрiпотiв жовтий папiр.
    – О, – характерно мугикнув Ясьо – i простягнув цей папiр Вороновi.
    – То це записник якийсь! Ти шо, Ясю, теж думки свої записуєш? – прокуреними, промерзлими пальцями Ворон залистав зшиті папiрці. – Тоненький папiр. Саме добрий, зараза, на самокрутку.
    Ясьо пiдiйшов ближче, постукав себе пальцем по головi, а потiм тим же пальцем по паперi, нiби акцентуючи на головастостi паперу, чи паперовостi голови.
    Дiд, який читав без окулярiв найдрiбнiшi газетнi тексти, зосередився на чорнильному письмi паперу. Там писали, що Ясьо шизофренiк, що в нього невроз нав’язливих станiв, одне слово, що Ясьо – «дурний». Це була «Медична картка», причому виписана сiм рокiв тому у вiдомiй клiнiцi столицi. Серед симптомiв Ясьової хвороби були названi пошук дерева знання Добра i Зла, гра у мовчанку, досконале володiння англiйською мовою, оскiльки Ясьо був до Перебудови громадянином Олімпії, а на ейфорiйнiй хвилi перелетiв на землю своїх предкiв, у яку і збирався лягти. Капiтали свої перевiв у золото, яке заховав десь на п’яну голову, коли подорожував по батькiвщинi. А де заховав – забув. Пiсля того й потрапив до психушки... Приблизно так списав коротку Ясеву бiографiю якийсь вiтчизняний Фрейд, вiд якого Ясьо втiк. Зважаючи на каламутний час, нiхто його й не шукав. Та й болю вiн нiкому не завдав, крiм щемного жалю.
    – Ясьо, тут же про тебе написано, – сказав Ворон. – I, незважаючи на шалену, смоктальну потребу закурити, протягнув «добрий папiр» гостевi, запитавши: – А їсти не хочеш часом, га?
    Але Ясьо витягнув iз торби трубу ковбаси й запропонуввав Вороновi. Той вiдкусив – не з голоду, а боячись образити «дурного». Згадав про Марiйку. Клубок, великий, мов земна куля, пiдкотив до горла. Але знову смичково здригнулася сосна – i... Ясьо кинувся до сокири, дивно змiрявши поглядом усю сосну, ще раз вiдiйшов на вiдстань, з якої можна побачити велике. Дерев’яно мовчав.
    – Ну, давай-давай, – усмiхнувся Василь i пiшов до Марiйки.
    Похолодало. Соснова гiлляка розбила вiкно i залiзла до хати – бiло-зелена, терпка.
    На зрубi сосни живиця нейтралiзувала кров революцiї, повстань, воєн, родинних сварок – одне слово, iсторiї. Ясьо врубувався в iсторiю своїх предкiв сильно, твердо, грамотно.
    В чорноводому небi купався жебракуватий Мiсяць.
    Ворон випхнув з вiкна гiлляку i заткнув рану подушкою.
    Марiйка впала у сон, мов зачепилася за траву.
    Скляна межа, яка вiддiляла Ворона вiд Яся, ставала все прозорiшою, тоншою. Вороновi здалося, що вiн давно не вiдчував такої симпатiї до людини приблизно свого вiку, хоча старiсть пасувала тiльки Василевi, бо Ясьо був без вiку. Його наївно-кислi очi висвiчували єство, якому, здавалося, нiчого не було потрiбно, але ж як це Ніщо дорого коштувало! Як довго людина йде до цього – i часом не приходить. Нiколи.
    Засмагле пiд Мiсяцем благолiпне обличчя Яся свiдчило про те, що вiн прийшов. Злiва була Кiмната Смiху з Кiмнатою Страху, справа – Пустота, як гiрка усмiшка Лоа. Ось-ось мало настати щастя, яке, як вiдомо, приходить лише до загартованої душi.


    «Учора в Гiперборею з Олiмпiї прибув Пеан. Вiн консультуватиме уряд Гiпербореї, щоби не трапилося лиха. Особливо тiсна спiвпраця передбачається в Пеана iз Сiмараглом. А дружина Пеана – Пенiя – візьме під свій патронат мавок, нявок, лiсовиків. Учора подружжя давало iнтерв’ю засобам масової iнформацiї. Iз благочинною мiсiєю прибули до столицi Гiпербореї весталки, якi збираються заснувати тут будинок вiдомої Вести. Iз зарубiжних новин. Продовжується судова спрвава Зевса, на якого подала в суд одна амазонка – нiбито вiн примушував її до орального сексу. Амазонка вимагає компенсацiю – один мiльйон доларiв. Як не парадоксально, але рейтинг головного олiмпiйця серед громадян його країни зростає. Очевидно, олiмпiйцi радiють, що Зевс, вибачте, хоче й може... Нам би так».
    А святкування продовжувалось.
    Восьмого сiчня настало жiноче свято Богородицi, яке мiсцевий агресор доброти – колишня Воронова коханка, а тепер вертепна Смерть – перетворила на майже циганськi панахиди (тризни) за померлими, якi начебто правлять померлi священики.
    Вертепники розпалили вогонь i скакали через нього, тягнучи за собою кiз, навiть корiв. Уночi гулятимуть вiдьми.
    У вертепної Смертi знову почалося роздвоєння особи: то вона спiвала «Што стаіишь, качаясь, тонкая рябіна?», то «Хеппi бьоздей ту ю!».
    Дзвенiла, мов тятива, закидаючи голову до неба, – i знову не могла вибрати орiєнтацiю на майбутнє для себе, а значить – свого поетичного племенi, найкращi жерцi якого давно вимерли, а погане жрецтво – це попiвство, бо справжнє поганство тотожне iстинному християнству, принцип якого – вселюбовна єднiсть, що не статична, а прагне до свободи. Правда, роздвоєнням особи в цей час не страждали, здається, лише Ясьо й Марiйка, бо навiть Ворон iнодi думав про «кляту брудну справу – полiтику», яка була зворотньою стороною монети з профiлем Творця – яким його уявляли люди.
    Ясьовi, який ночував у Ворона, знову снився дивовижний сон. «А, виявляється, збирати камiння набагато важче, нiж розкидати його... Боже, пробач менi! Що я думаю?» – бурмотiв старий жрець Перуна, тягнучи велику скiфську бабу за руки-ноги, потiм узяв її на руки, як поет дитину, i понiс, понiс у веснянi трави, що дiставали аж до чорних зiниць, у яких клубочився дим вiд свiжорозкладеного вiчного вогню, який вiдтепер мав не згасати нi вдень, анi вночi.
    Жрець Перуна вибрав мiсце для iдола свого народу. Постать ідола була зроблена iз дуба, голову вiдлито зi срiбла, вуса – iз золота, ноги залiзнi, очi – з коштовного камiння. В руцi верховний бог тримав обсипану яхонтами кам’яну стрiлу.
    Жрець Перуна мусив підготувати вибране ним мiсце. Вiн не винен, що кам’яна баба стояла, немов росла, саме тут... Генетична пам’ять жерця була глухонiмою до цiєї баби. Його нiхто не мiг покарати за винесенняїї тiла, адже, врештi-решт, це саме зробили би й тисячолiтнi вiтри, дощi, – кров iз носа, – саме Сонце, сам Час.
    Пiд цiєю бабою (а чого врештi, бабою? Може, дiвчиною?) лежали тi, хто її любив-обожнював, – скiфи, сармати?.. Може, i в його жилах є краплi, а то й цiлi струмки їхньої кровi? Хто знає? О далекi глибини iсторiї! Великi переселення народiв, якi збаламучують, можливо, i самих богiв. Якщо не можна довести, що кожна людина нащадок бога, то не можна ж довести i протилежне. Як говорять, нема лиха без добра, а добра без... добра.
    Жрець уже дозрiв до вiдданостi своєму iдолу. Вiн не розумiв i таємно зневажав безвусих порожнiх юнакiв, якi люто пхалися у жерцi заради переваг, становища у суспiльствi, яке, як їм здавалося, давало звання Жерця. Їм не дано було зрозумiти, вiдчути, що Жерцем, як врештi, i спiвцем, потрiбно народитися з волi того чи iншого бога. Багато спiвцiв – слiпi, але не всi слiпi люди – справжнi спiвцi. Мало хто задумувався, правда, чого так багато душевних, глибинних, як магма, спiвцiв – слiпi. Вони, як усе справжнє, парадоксальнi, тому що: їх люблять i ненавидять одночасно, вони бiднi i багатi – одночасно, вони владарi i раби – одночасно, їх б’ють i цiлують – одночасно. Тому вони часто iз вибитими очима i страшенно божественно-звiрячою душею – вiдкритою, як Сонце... Вони зорi i моря – одночасно, зорянi моря. Зорi не вiдбиваються у морях, бо на них теж є моря.
    Жрець нiс кам’яну жiнку iз пагорба-кургану-могили далеких народiв, яких уже нема, у весняноквiту, якусь ранково прохолодну, рiзкосвiтлу фiолетову долину. Зупинився бiля струмка зi шматочками запiтнiлого льоду, задумався до болю: поставити свою кам’яну ношу чи покласти. Спробував останнє. У далекiй пiдсвiдомостi вдарила кров i осипалась до середини тiла. Жрецю туго, весняно захотiлося жiнки. Вiн був ще здоровим (кров iз молоком) чоловiком, що страшенно вимучений-загартований душевно-тiлесними сумнiвами. Вiн iще був природний, мов природа. Заскреготав зубами – i, нагло злившись зi свiтом, упав на кам’яну бабу. Затермосився. Стало кип’ятково, вибухово, липко... Коли глянув – злякався: на животi бабури сiм’я було з кров’ю. Обдивився себе. Ага, порiзався об зморшки часу на каменi. Вирiшив поставити вчорашнього iдола, якого так тяжко викинути iз себе, навiть парадоксально порiднившись iз ним. Поставив бабу.
    Щось заспівав собi пiд нiс, як соловей, до якого вернулася пiсенна енерґiя. «Незабаром вiд кровi i сiм’я зостанеться суха бiлопiнна i рудопiсочна пляма, – подумав жрець Перуна, – можливо, саме вiд них росте камiння, можливо, саме вiд них i кришиться».
    Нестримна повнота охопила його. У перiодi ударiв серця вона ставала то пустотливою, то тугою, як вим’я заплiдненої кози, то якоюсь такою, як старий скелет дикого яблука. Жрець Перуна пiднiмався на курган, ритуально махаючи правою рукою, нiби вiдсiкаючи з пам’ятi свою кляту бабу... Далася вона йому! Вiн навiть по-кiнськи головою струсонув – щоби через тiло струсити кавалок душi-пам’ятi. Обернув очi до неба. Бiло капнув йому в одне око соловей. Вiн сприйняв це пiдготовлено, як дар Єднання. Пiднявся. Сiв бiля Перуна. Тут же лежали Хорс, Стрибог, Сiмаргл та Мокоша. Скiльки простоять вони? Щонайбiльше рокiв п’ятдесят вiн – жрець – цiною власного життя пiдтримуватиме вогонь бiля статуй Верховного, якому приноситимуть найбагатшi жертви, тут скрiплюватимуться кров’ю договори та угоди, за недотримання яких каратимуть смертю.
    Наближалася гроза, i на жерця таке найшло! Вiн хрестом упав на весняну землю i тремтячи заплакав, точніше, захотiв заплакакти грозово... Йому до трiскучого болю в суглобах захотiлося летiти. Але вiдчував, що полiт був би перенасиченням. Вiн розiрвав би його. Це було б занадто. Неполiт, оця рiзниця мiж потребами i можливостями душi i тiла, теж, здавалося, розiрве... Де ж рiвновага? Як?.. Вiдiрвати душу вiд тiла? Це всяка iстота встигне завжди – хоче вона того чи нi... Ех! Чия вiчнiсть бiльша – отiєї кам’яної баби, чи снiгової, яка тане й перетворюється кожен рiк... Кам’яна не тане, але й не выдроджуэться. Вiдчуття повної порожнечi оволодiло жерцем Перуна. Ось-ось щось кiнчить, щось вибухне, пирскне, станеться, захлинеться. Сталося.
    Iз лiлового неба рiзонула сяйвом блискавка, плюснулася просто в широкi груди жерця Перуна. Вiн затремтiв, змiнився – i впав навзнак.
    Груди стали суцiльним чорним синяком. Загримiло. Мокре небо також упало в траву. Воно щедро облизало кам’яну бабу iз символами життя на нiй. Все пiшло в землю. Небо, здавалося, теж туди прагнуло. Ще раз блиснуло. Зайнявся красивий старий дуб. Його вогонь перейшов на iдола Перуна, який був опертий на нього. Все вперто палало. Небо послало на землю вогонь, щоби вiн боровся iз самим небом, його слiзьми-водою. Оскiльки гроза минула швидко, то вогонь, тепер уже земний, перемiг.
    Пришитий дощем до землi, лежав мертвий жрець Перуна, разом iз дубом палав iдол Перуна. Дуб щедро дiлився вогнем iз ним, бо вогню цього, видно було, вистачить і на iдолiв iнших богiв та божкiв свiту, Всесвiту, на всi дубовi й сосновi, i ялиновi лiси, на всi тiла й душi.
    Завихрилася велика пожежа.
    Ще невiспований краплями профiль кам’яної баби нагадував груди тринадцяти-чотирнадцятирiчних дiвчисьок, яких так любив покiйний, уже старий, природно вiдцвiтаючий жрець. Як пуп’янки рож, вони уявно наповнювали його маленькi, подібні на гiллячки спалених ним у жертовному вогнищi дерев, руки, що забули тримати меча, орало, чи навiть стан справжньої, роз’ятреної вiтром весняної пристрастi, жiнки.
    Iнодi до нього, як до знахаря-травника, приводили таких юних дiвчаток для лiкування. Вiн таємниче усамiтнювався з ними, варив зiлля, курив до неба рiзнi запахи, зализував дiвочi тiлеснi рани: вiд чола до живота, пупа i далi – нiжно i тривожно, шепчучи до i пiсля цих ритуалiв невiдомi навiть самому собi заклинання. Дiвчат оздоровлював, себе омолоджував. I – на тобi. Один жест неба звiв на нiщо всi ревнивi єднання смертного з природою i богами, як i все тiлесне на землi, Жерця. Куди вiн пiшов далi? I чи пiшов узагалi? – напевно не знав нiхто. I якщо є щастя, то воно – мить забуття вiд чекання смертi, яка, можливо, i є найбiльшим щастям, а не карою. Чекання смертної кари – це i є, можливо, чекання щастя: сну-забуття або ж польоту-забуття, тобто абсолютної швидкостi, або ж абсолютного спокою – що одне i те ж.
    Заклинателя духiв, якого в дитинствi звали Глiбом, мав замiнити хтось iнший. Оскiльки в певнi перiоди iсторiї братство по кровi цiнилося бiльше, нiж братство по духу, то почали шукати кровних родичiв Глiба-Жерця, якi були б iще не старими, але вже й не дуже молодими хлопчаками. Спрацьовував ще далеко не вивчений закон третього поколiння. За цим законом братство по кровi дорiвнювало братству по духу, дiти подiбнi до дiдiв, а не до батькiв... Жрець взяв iз племенi хлопчика, в якого померла мама, а батько був хворий i немолодий. Хлопчик був шалено подiбний до Жерця, мало того, вiн був таїною його молодостi – син його сина вiд любовi-спалаху. Про це не знав нiхто, окрiм нього самого. Плем’я вважало, що Жрець, пiзнавши Все, не пiзнав тайни жiнки, а значить – свiту цнотливостi, дiвочостi, що проливши рiки жертовної кровi, вiн не пролив нi краплi дiвочої у тому мiсцi, де починається Буття.
    Жрець тяжко нiс свою тайну, як i чимало iнших тайн, зостаючись глибоким i свiтлим, як слiпа iскорка його високого багаття, якого не залили нi великi солодкi лiтнi дощi, нi тоненькi солонi сльози жертв – красивих, нiмих, нещасних i затишних, як сама смерть, бо життя-боротьба – незатишне.
    Жрець майже нiчого не вчив свого онука, який рiс бiля нього.
    Вiн давав йому повну свободу. Це особливий дар – умiти давати свободу iншому, адже для цього потрiбно мати сильну слабкiсть свободи самому. Внук рiс – як мед улiтку, у злиттi з природною працею i працею природи. Дзвенiла душа, дзвенiло тiло – i росли. Дiд учив його iнтуїцiї, вiдкрив у ньому дар гiпнозу, що був спадковим. Дар цей настiльки сильний, що йому пiддавалися не лише люди, але й звiрi, а часом здавалося – що й трави та дерева.
    «По-перше, – казав було Жрець, – нiчого не бiйся. Це основна заповiдь для Людини. Все поважай, не вбивай, якщо можеш, але не бiйся. По-друге, лiпше обманюй себе, а не iнших, бо, врештi, всi люди – обманщики: однi обдурюють себе, iншi – довколишніх. По-третє, зливайся з природою i не вважай себе вищим за траву чи за лебедя, чи за бiлку... Все, що ти маєш сильного й доброго, – не твоя заслуга, але у злому, що обтяжує тебе, – твоя вина. В усьому дотримуйся середини, бо це здоров’я, надмiрна любов може теж мати симптоми, ознаки хвороби, кожної хвилини будь готовий до болю, це страшнiше, нiж смерть, чекання якої й називається життям. Жрець – той, хто владарює над чотирма стихiями: Любов’ю, Славою, Багатством, Враженнями новими. Чотири природнi стихiї – Вода, Вiтер, Вогонь, Земля – нiщо у порiвняннi з ними, бо вони – зовнiшнi, а не сердечнi. Першi чотири стихiї – стихiї внутрiшньої сутi людини. Найважче перемогти самого себе, тобто перемогти в собi рабство перед Любов’ю, Славою, Багатством, прагнення вражень у кiлькiсному планi. Людина, яка має все це, але є вiльною – дух природи. Кровi у свiтi багато, мало духу... Не бiйся, Юрiю, – продовжував Жрець Перуна. – Тобi дали боги великий дар впливати на людей через погляд i слово, ти володiєш рiдкiсним хистом, якому однаково скоряється простий землероб i князь, iз часом ти, як i я, навчишся серцем розумiти мову квiтiв i зiр. Не бiйся нiчого, але остерiгайся юрби i хвороб. Їх колись люди назвуть, напевно, якимось одним словом – проти-Перун, антибог... Намагайся бути свiтлим. Свiтла бiльше у космосi, нiж бруду (планет), хоча джерела свiтла тiлесно меншi, нiж джерела пилу. Дух – це свiтло. Плач i смiйся. Будь самим собою. Люби i лети. Земне життя й так коротке. Людина створена для муки й боротьби...».
    Жрець прожив життя мудрої iстоти, сповненої соковитих протирiч i боротьби. До нього тягнулися люди не тому, що вiн був кращий, нiж вони, i не тому, що гiрший чи нещаснiший за iнших, а тому, що не боявся вмiщувати в собi життя таке, яким воно є, – чорне й бiле, синє й жовте, зелене i коричневе. Падав i плакав, цiлував i смiявся в молодостi, був щирим i простим, злим i добрим, холодним i гарячим, як життя, а не як смерть. ДО НЬОГО ЙШЛИ ЛЮДИ НЕ ЯК ДО ЖЕРЦЯ, А ЯК ДО ЛЮДИНИ, ЯК ДО ТРАВИ, ЗОРI, як до природи, яку жрець не любив, а сам нею був... Людям ставало легше.
    I не його заслуга була в тому, що його учень-внук ставав подiбним до нього в головному. Це була заслуга самого внука. Це була заслуга Закону Третього Поколiння – єднання кровi й духу.
    ...Жрець лежав мертвий. Внук пiддав дров у вогонь верховного Бога. Вiн навiть не мiг бути на процесi перенесення свого діда у світ предків, який було влаштовано за давніми звичаями: ритуально, дрiмучо, якось пiдземно-космiчно, вiдсторонено i, разом з тим, душевно. Громада вважала, що жерця забрав до себе його володар – сам Перун. Не покарав, а забрав до предкiв i до себе – у царство братiв по духу. Що ж до братiв по кровi, то їм завжди здавалося, що раптова смерть – дар небесний, а передсмертне калiцтво, паралiч, багаторiчнi муки – кара за грiхи предкiв – до сьомого колiна – свої власнi.
    Забраний блискавкою жрець Перуна був якраз у моменті найзапеклiшого виконання свого обов’язку-ритуалу: вiн саме встановлював свого бога на людному мiсцi. Пломінке плем’я не сумнівалося, що це богоугодний Жрець. Велике мовчання супроводжувало його в iнший свiт, велика пiслягрозова тиша.
    Прощалися із жерцем другого серпня, якраз у четвер – Перунiв день, помолившись перед тим у священних дiбровах i вислухавши божу волю з уст жерця-намiсника.
    У глибинах себе люди просили бога не посилати бiльше дощу на жнива, дозволити їм зiбрати врожай, не насилати кучматих ворогiв на них. Всує Перуна намагалися не згадувати.
    ...Багато дiвчат-красунь захотiло пiти на той свiт – до душ своїх родичiв, у прекраснi сади разом iз Жерцем, була серед них i та, дзвiнка i туга, як берiзка, що любила вже сивавого Жерця як чоловiка, а отже – як дитину, часто приходила до нього таємно, i вони разом стерегли жертовний вогонь Перуна. Як нетутешньо поєднувався сивий та зелений вогнi їхнiх доторкiв, як несказанно добре було їм, украдено, таємниче, доповнююче добре, особливо – коли гроза пахла сiном, особливо, коли вони обоє розумiли болючу тимчасовiсть, поривчастiсть єднання святого свого, первiсного i вiчного грiха.
    Мертвий жрець лежав у човнi. Дiвчину вбили в день похорону i поклали бiля нього. Туди ж поклали кiлька коней, корiв, собаку, пiвня, курку, кота, а далі взяли скалку вiд жертовного вогнища – i пiдпалили все це... Основнi ритуальнi предмети залишилися намiсникові Жерця, оскiльки вiн теж одержав їх вiд свого попередника, а той – вiд свого... Вони були просякнутi жертовною слiзносолоною кров’ю, що в чутливих душах засвiчувала душевний, а то й духовний трепет.
    ...Коли багаття над тiлами погасло, попiл засипали землею, високою землею. На могилi справляли тризну – пили, гуляли, грали в iгри, ставили їжу. I це вже була Тайна, бо нiхто не знав напевно, чи справдi потрiбне все це покiйникові, чи лише живим потрiбне, але розмовляти з покiйним Жерцем, сидячи над ним, було приємно людям завжди, страх як приємно. Страшно i приємно. Соковито.
    Ворон розбудив Яся.
    День був дуже морозяний. Святого Степана. Спiвали колядок. Ясьо зранку знову допомагав Вороновi рубати сосну. Рубали вже у двi сокири. Ворон – зi схiдного боку сосни, просто по шрамах, якi прикрашали могутнє дерево.
    Через чотири днi мав настати новий 2000 рiк – кiнець свiту.
    Вагiтнi прислухалися до двох сердець у собi. Ченцi минулих i майбутнiх богiв – письменники – продовжували творити свої стильовi свiти. Так клiтини творять органiзм i стають iнодi, як їм здається, господарями його. Воiстину: боги карають iстоту небаченням, нерозпiзнаванням грiхiв, грiшностi своєї.
    Хотiлося справедливостi і спокою – свободи.
    Багато людей були в церквi мiсцевiй, вiкна якої вiднедавна чомусь заґратованi: чи то для того, щоби нiхто не вилiз, чи то щоби не влiз.
    Василь Ворон наварив пшоняної кашi, нагодував Марiйку, Яся, i вони пiшли рубати сосну. Марiйка гралася.
    Дванадцятого ранку вiд нового Нового року «Галька з пошти» принесла Вороновi листа, пiдморгуючи, приспiвуючи: «Ти добичi нє даждьошся, чорний во-оран...». Це було послання вiд доньки i зятя.
    – О, Василю, маєш вiд своїх зозуль листа! – трiшки флiртово сказала вона.
    Ворон завмер, як дерево, в якому вiн перемагав себе. Руку простягнув мовчки.
    – Тут якось так написано: Зiмбабве чи Зімдiдве. Одне слово, з… Олімпії, – продовжувала поштарка.
    Ще раз пiдморгнула Вороновi й пiшла туди – за вертепом: чи то просто в масцi чужого щастя.
    Василь зубами, як вену, вiдкрив листа. Ясьо продовжував рубати холоднокровне створiння. Цнотливий цинiзм «дурного» дорiвнював Марiйчинiй наївностi. Вiн був останньою межею, яка захищала його душу вiд потрясiнь, що могли бути останнiми, – тут, у цьому життi.
    Лист був написаний червоним чорнилом на блискучому аж синьому, як цукор, паперi. Уже з перших рядкiв обiцяв надривнi, прозорi думки душi: «Доброго дня, батька! Вибачай, що довго не писали. Одним словом, сидiв я в олімпійській тюрмi за те, що був наївний, забув, що халява, тобто свобода, любить сильних. Що за все треба платити. Що жись, врештi-решт, – боротьба. А батькiвщина – це ж кулька, грудка у Всесвiтi – Земля, або Всесвiт увесь, або ж те, що ми називаємо душею: першим i останнiм прихистком для тлiнного тiла – як i навпаки. ...Шалена ностальгiя напала. По-людськи. За чесними циганськими очима – генiями скрипкового плачу, за озерним сумом, за нечесаними кiньми, якi до сих пiр ржуть iз якимось монголо-татарським акцентом. I не так уже погано у нас, напевно, якщо птахи вертаються пiд нашi, iнодi солом’янi, стрiхи, щоби вивести собi подiбних. Iнстинктивно. Iстинно. Адже потреба любити рiвновелика потребi вбивати, перемагати... Пам’ять не знає слiв, хоча вода завжди пам’ятає про снiг. Тут справдi свобода, але символ її – стара Дiва, тому й стiльки болю на долю широкодушевних, що влюбити таку свободу не кожному до снаги. Шевченко повстав колись проти царя, який викупив його зi своєї ж неволi. Не порiвнюю себе, прости Господи, iз Шевченком, але якби знав, чи вiрив, що моє обкакування, скажiмо, дружини президента вiльної держави мало б такий же результат, наприклад, як у Кобзаря, їй-чорта би вiдважився! Росiйська iмперiя забрала пiвсвiту нахабно, а ця – тонко, усмiхаючись. Свобода анархiї, свобода порядку. У нас вiдмiнили крiпосне право, i, як i в 1861 роцi, випущенi iз клiтки – ми довго, дуже довго вчилися лiтати, але вiдрощенi в неволi крила були такими, такими великими, що аж лiтати не могли. Занадто великими.
    Живуть тут, в Олімпії, довше, чистiше, нiж у нас. Але ж невже цiль життя – довше прожити? Наша природна стихiйнiсть – i ця авантюристична довершенiсть лiнiй. Невже нам знову нема куди вiдступати, бо «Москва позаду», нема куди наступати – попереду нiякої тайни: Олімпія. Зостається вiрити. Але право вiрити заслуговує не кожен. Ох, не кожен. Вiрити в те, що твоє буття має сенс. Обманути себе.Наш рiдний чорт старiший за чужого, а Бог – вiн все одно один, все iнше – брехуни. Хоча їх iнодi так само важко впiзнавати, як i щастя, вiд якого не сховаєш...».
    Лист Воронового зятя шалено нагадував його пущенi iз димом i збереженi в пам’ятi комп’ютера щоденники.
    Нiма сцена з моновиставою на нiй росла б у глибину й далi, якби не радісний рiдний голос Гуслiка: «Ти, Василю, таки здурiв. Натурально. А на-но, що я маю, дивися. Того доброго». Друг Ворона дiстав з-пiд куфайки милу «чикушку». В цей момент Ворон добiгав очима текст листа:»Можна ж iнтегруватися в європейськi структури, як монголо-татари в першiй половинi нашого тисячолiття, а можна ж – як iндiанцi... в американськi. Де ж той дух, що вимахнеться проти Олімпії так, як Шевченко проти російської Імперії? А нащо? А щоби скучно не було. Жеби динозаврова вiра в життя зберігалась. До зустрiчi. Зять i дочка. P.S. Тут живе один тепличний гіпербореєць: Наюк. Так вiн дуже хоче уявити себе козаком. Просить, щоби йому козацьку свитку вислати, бо сам вiн, бачиш-но, ще й не був у Гіпербореї i, що найсмiшнiше, не дуже й спiшить. От вам i протирiччя мiж книгою Писання i книгою Природи. В Олімпії не треба Чехова. Вирубка вишневого саду – закономiрнiсть. Але добре, що на земнiй кулi панує таке розмаїття. В ньому – джерело вiри в перманентнiсть буття».
    Лист був написаний за першим подарунковим принципом: даруй людинi те, що найбiльше подобається тобi самому. Тобто Ворон неадекватно, але все-таки правильно сприйняв iнстинктивну зятеву ностальгiю за iстиною, пароль якої – розмаїття, єднiсть i боротьба протилежностей.
    – То що? – запитав Гуслiк, чи то натякаючи на пляшку, чи то на листа.
    Ворон мовчки висмикнув у нього плящину, вiдкоркував зубами – i вицiдив усю так швидко, що Гуслiкова мiмiка не встигла набрати «подобаючого» ситуацiї виразу.
    – Ай лук’д фо голд! Ай хев ейм. Ай хев ейм! – як зимовий грiм, раптом закричав Ясьо, щось пiдiймаючи з жовтого вiд соснової тирси снiгу.
    Дерево застогнало – i почало хилитися... на хату.
    Ворон зблiд, кинувши у снiг бiлий, писаний червоним чорнилом лист, метнувся до Марiйки, яка вже сама утекла в протилежний вiд соснового кут їхньої халупи. Ворон винiс її iз хати.
    Дерево, заваливши хатнiй лiвий кут, несуєтно лягло на поле.
    Прийшли вертепники. Чорт закутав у свого волохатого кожуха Марiйку. Трусив легенький снiжок.
    Iз соснового дупла вилетiла бджола, за нею – друга, третя...
    – Кавказька порода, неморозостiйка, – сказав Жид.
    Бiля самого дупла в пiнному снiгу лежала золота монета. Там – друга, третя... Ясьо знайшов четверту...
    – Моє, дiдiвське золото! – закричав вiн вовчим голосом, i не зрозумiло було – чи вiн здурiв ще раз, глибше, чи вiн став нормальним, тобто настiльки ж слабим, як усi. – Я знайшов золото своє! Справдi! Саме тут я його заховав п’ять рокiв тому, коли їхали з Вiрою на озеро. А то влада совiцька, бачиш-но мало того, що мою сестру до мене не впустила, то ще хотiла, щоби я вiддав совiтам своє кровне, бо, бачиш-но, мої батьки були репресованi за нацiоналiзм. А дулi! Ха-ха! – на диво здоровим голосом сповiдався Ясьо.
    I ця його здоровiсть чомусь лякала.
    Вертепники аж заспiвали «Ой радуйся, земле... радуйся!»
    Ясьо вибирав золото iз дупла разом iз бджолами, змiшуючи все зi снiгом, щедро, але благородно.
    Сьогоднi Меланки, Меланiї, щедрий вечiр, щедра кутя.
    Новий рiк за юлiанським стилем. Христовi виповниться двi тисячi рокiв. Тринадцять днiв безчасся не минуло даремно для Ворона i сосни, для людських душ загалом. Адже навiть скептики й цинiки чекали на кiнець свiту. Хоча теоретично його бути не може, адже всяка iстота стає тим, що її перемагає: Землею, Сонцем, зорею, Мiсяцем, на який уже американцi перевозять землю пiд багатi могили.
    – Коли в нас не було майбутнього, ми полювали на завтрашнiй день, – сказала Смерть, – а тепер, коли завтрашнiй день завтра, страшнувато за майбутнє. А... – i пiшла у змiїний танок, поволi роздягаючись, оголюючись, приговорюючи:
    – Лiкарiв i попiв жiнки не соромляться!
    Опускався туман, розмивалися межi мiж Грою і реальнiстю. Всi ставали Ясьом, а Ясьо – всiма. Вiн нарештi вибрав усе золото з дупла i стояв щасливий.
    Нiхто не зачiпав його.
    Туди-сюди бродили дiвочi гурти щедрувальникiв з поетичними пiснями-щедрiвками, водили Меланку парубоцькi гурти. Один iз таких гуртiв уже встиг переодягнути Гуслiка в жiноче вбрання й назвати його Меланкою.
    До Ворона прийшло багато людей миритися, аби нове тисячолiття, або й нове життя, зустрiти в мирi й злагодi.
    Ясьо роздiлив купу монет на двi частини. Одну сховав у свою торбу, iншу згрiб у кучмату шапку – i пiшов роздавати по монетi людям. Монети були ще «царської чеканки». Вiн купив їх у якогось ювелiра – друга свойого дiда, який виїхав пiсля революцiї. Люди не знали, що робити. Боялися одне одного. Не брали.
    – Це його грошi, – твердо сказав до людей Ворон, щоби розвiяти такою чеснiстю всi сумнiви, розумiючи, що не кожна чеснiсть варта болю ближнього, кому та чеснiсть адресована найбезпосереднiше.
    Люди все одно не брали.
    Тодi Ясьо присiв – i пiдстрибнув, фейєверково вибухнувши шапковою частиною золотих монет до низького зимового неба.
    На снiгу валялися мертвi бджоли.
    – Вони, кавказькi, не пристосованi до наших зим. I хто їх сюди привiз? Узяв би їх собi, але дуже вже маленький рiй, – сказав, пiдiймаючи одну бджолу разом iз монетою, Ангел.
    – А до людей наших пристосованi хiба? – запитав сам себе Циган.
    – Як i ця стара сосна, – почула розмову Цигана вітряно-кришталева Смерть. – Це дерево тепер має свободу, але вона йому зовсiм не потрiбна, вже.
    Величезний пеньок сосни так i просився стати столом, тому хтось, не довго думаючи, побiг по механiчну пилку «Дружба» – дарма, що було свято: Ворон не грiшив... пеньок дуже швидко перетворився на ще живий, величезний стiл, який ледь-ледь плакав живицею.
    Так само непомiтно на ньому з’явилися пироги, мiченi ложки. Пирогiв ставало бiльше й бiльше – аж за ними не видно було Василя.
    – От провiнцiя! Треба ж було менi приїхати сюди на канiкули! – сердився один Пастушок.
    – Брехня! – запевнила його всюдисуща Смерть. – Столиця там, де стiл. А стiл у нас тут. Столиця ще там, де похованi предки, де пам’ять, а вона на зрубi цього соснового стола, так грiшно зробленого здоровим атеїстом Вороном.
    – Дiду! – раптом крикнула Марiйка з-пiд Чортового кожуха.
    Василь Ворон пiдiйшов до неї.
    Вона щось шептала йому в неголене обличчя. Вiн дав їй пирога iз сиром.
    За пирогами вже не було видно не лише Ворона, а й друга його нового – Яся.
    – А де ж це ви? – здивовано запитував один Ангел.
    – А хiба ви нас бачите? – вiдповiдав Ясьо.
    – Нi, не бачимо, – казали хором усi.
    – То дай Боже, – вiдказував Ясьо, – аби ви так завше мене не бачили, – i, вставши, роздавав усiм пироги. Пироги люди брали – не так, як золотi монети.
    – А де мiй лист з Америки? – згадав Ворон.
    Але нiхто-нiхто не знав.
    Спiвалися колядки.
    Вертепники, прихопивши з собою миску з кутею, сокиру, солом’янi перевесла, пiшли у Вороновий сад. За ними – всi.
    Ясьо пiдiйшов до молодої заснiженої яблуньки: «Доброго вечора тобi! – Чи будеш родити чи нi?» Ангел iмiтував голос яблуньки: «Не рубай мене. Я тобi один рiк не родитиму, а сiм родитиму!». Пiдiйшов до iншої: «Яблуне, яблуне, я тебе зрубаю, бо ти погано родиш!» – Ясьо тричi розмахнувся сокирою i стукнув обухом об стовбур яблуньки. Вона, здавалося, повiрила. Як же не повiрити: Ясьо тiльки-но дорубав дерево всього Роду. Дерево обiцяло народити стiльки яблук, як зiрок над ними. Хтось усе-таки забрав маленький їжакуватий рiй iз дупла сосни, яка стiкала живицею, хтось нагодував кутею Воронову корову. Вертепники знайшли в хлiвi прадiдiвського плуга i символiчно орали снiгову ниву – щоби в наступному роцi добре вродило збiжжя... Хоча – чи ж буде вiн, отой наступний рiк?
    Густо стемнiло. Дiвчата ворожили на любов. Вони ще не знали, що любов, як i слава, як i, врештi, життя – залежнiсть.
    Найважче – свобода i справедливiсть. Наразi вони були залежними вiд природи, гадаючи «на долю», доки хлопцi викрадали в них ворота, хвiртки, за якi батьки дiвчат мали ставити могорич. Ворожили на палицях тину, як Ворон, рубаючи сосну, – на вiках.
    Майже пiвтисячолiтня сосна впала на «крузi» мiж битвою пiд Берестечком та стратою гетьмана нереєстрового козацтва Бута (Павлюка).
    Трохи допомiг вiтер, трiшки подихи Ворона та Яся.
    – Гуляй, моя родино! – кричав хтось iз учасникiв чи то оргiї, чи то тризни, заливаючи собi в горло порцiю сивухи. – Не те оскверняє iстоту, що входить в неї, а те, що виходить!
    – На жаль, часто це одне й те ж саме – що входить, те й виходить, – iз вродженим цинiзмом вставив Ворон.
    – Особливо, якщо палець в горло впхнути, ха-ха, – додала Смерть, звабливо потягнувшись у танцi внутрiшньої музики. – Пристрасть – то найкраще в нашому життi. – Многозначно глянула на пристаркуватого Ворона.
    Хто осудить її? Пихатi люди – прозоро мстивi, житеєйсько-грiшним нема нi бажання, нi часу займатися роботою чужих тiл, вони занадто люблять життя своє, п’ючи його великими ковтками.
    – Почалося! – зжовано вигукнув Гуслiк, який не любив анархiї, а був пiдпiльним сталiнiстом-утопiстом за полiтичними переконаннями.
    – Як пес бреше, то не... – крикнув хтось незадоволений сивою пляшкою самогону на пеньку-столi.
    Пляшка зникла так само непомiтно, як i з’явилася.
    Сосна лежала, як баба. Про неї, здавалося, забули. Хоча з-пiд пенька виглядало сосненятко.
    Вертепники почали своє дiйство, в якому висмiювали полiтикiв, себе, Пастушок зауважив, що у словi «Украйна», закодовано корiнь «рай».
    Одна вродлива дiвка рахувала гiлляки на соснi, сподiваючись мати парну кiлькiсть – тодi бути весiллю. Iнша – рахувала сухi, неплодоноснi шишки. Ще якась примовляла: «Суджений-ряджений, перевези через мiсток».
    Передноворiчне застiлля старалося зафiксуватись у вертикальному небi надтрiснутих вiкон Воронової хати.
    Збувалися Ясевi поганськi сни. Бракувало чорнобильських крилатих коней та птахiв iз копитами.
    Смерть знову крутилася бiля Ворона з комплiментами: «Я пишаюся тобою. Справився з такою сосною!». На що той вiдповiв: «Я не хочу, щоби хтось мною пишався. Iз задоволенням буду пишатися собою сам».
    Знову бралося на завiрюху.
    Десь подiлися Василь Ворон iз Марiйкою, Ясьо.
    О дванадцятiй нуль-нуль запiяли першi пiвнi... i всi шукали Ворона, щоби ставив могорич за Василя.
    – Вони, напевно, сплять. – Сказала Смерть. – То вам не штука – таку сосну перемогти.
    – I стати перед великою пустотою, – фiлософськи пiдсумував один iз Пастушкiв.
    Уся новозведена Столиця терпко, вперто пахла хвоєю, аж пiд язиком вiдчувався нестерпний смак її.
    Нiч, що обiймала всiх, нiбито була смарагдовим диханням цього мiфiчного, повергнутого, як iдоли Перуна, дерева, символу знання Добра i Зла, якi клято вiдноснi на цiй планетi.


    На Василя свiжим снiгом цвiла яблунька. Прилетiла Воронова рiдня – донька i зять.
    Найсмiшнiше, що Василь iз Ясем знову заховали золото, i знову пiсля перепою не пам’ятали – де.
    Марiйка шалено радiла своїм батькам, якi вирiшили символiчно збудувати iз сосни затишну дачу, де писатимуть новi книги про життя.
    Зять дуже зрадiв, коли тесть урочисто вiддав йому дискету з його записами, i сумно смiявся над здимiлими оригiналами-самокрутками. Смiявся смiшно, коли, прочитуючи дискету, перебігав очима «коментарi» Василя Ворона на кшталт: «А нащо? О дає! Дурне то все!»
    Яся вiдправили лiкуватися на його другу батькiвщину за грошi, якi завалялися ще в дуплi сосни, бо тi, що вiн розкидав людям, якi нiбито вiдмовлялись, були гарно зiбранi тими ж людьми в темнотi.
    По телевiзору, якого випустило мiсцеве пiдприємство «Оракул», показували гру, яка, на жаль, була явно слабшою за дiйснiсть – i тому нецiкавою.
    Марiйка клацала каналами. Клац – «Хтось iз гiпербореїв отримав премiю Мiнерви», клац – «Вчора повернулись з далекого вiдрядження волхви, якi були учасниками мiжнародних мiстерiй. З ними приїхали мiсти», клац – «Невiдомi викрали iз храм Аполлона священий камiнь Омфал, який вважається центром Землi», клац – «На Олiмпi все спокiйно, суд винiс рiшення на користь Зевса». Марiйка нервувалася тому натискала кнопки пульту дистанцiйного управлiння швидко-швидко, мов грала на пiанiно: клац – «Свiтська хронiка: Леля одружується з Кентавром, Мокоша нiяк не може наповнити «рiг достатку», бо Велес запив i пропиває все...». Далi клацати було сумно.
    Василь Ворон посадив ще кiлька сосненят бiля хати i найнявся пасти людську череду корiв, бо в пастухiв найбiльше часу i найбiльше простору, а значить – свободи, на якiй i виростають красивi дерева-люди, якi зроблять їх блаженними, перемiгши, не давши їм «допити до дна».
    Свобода первиннiша за любов.
    I – поразка дорiвнює перемозi.
    I – твориш Боже, будучи здоровим атеїстом.
    I – безумнi сини вiку мудрiшi за суєтних синiв дня...
    I – триває... 2001 рiк.
    I – варто бути.

    Коментарі (3)
    Народний рейтинг 0 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -