Скільки раз ми латали стосунки і ме́жі,
що між нами проходили „до“ і „опі́сля“?
Та, сьогодні, щось знову незвично бенте́жить
і в душі захлинається зроджена пі́сня.
Затупилися від цього вже леза ножів,
бо доволі ми різали навпіл епохи,
що назустріч летіли, а стрімкі віражі
нас кидали обабіч у чортополохи.
І сьогодні ми знову, немов на кана́ті,
цей місточок хиткий нас розгойдує виссю,
ніби маятник, стрілку штовха цифербла́тну,
ніби вітер-шугайстер викохує тиси,
і так хоче звалити, канат розірвавши,
що поєднує наші світи невгамовні,
всі спектаклі–трагедії щиро зігравши,
ми ідемо на дно у безпаруснім чо́вні…

Поділивши навпіл наші будні та свята,
їх ліпили і клеїли, кожного разу,
коли знову за нами згорали завзято
мости і місточки, рубежі й перелази…
Ми осібно ішли до натхненного „після“,
хоч із нотного стану зникали дієзи,
що тонули разом в какофоніях міста,
наче давній Париж під хорал марсельєзи.
В нас багато так „МИ“, бо рвемося в обі́йми,
наче два намагнічених тіла коханням,
а при зміні полів, мов дві кулі з обо́йми,
вилітаємо в простір з орбіт обертання…
Загрубіли до шрамів сердечності м’язи
від таких ось стосунків між „до“ і „опі́сля“,
та, кидаючись в них, ми згораємо разом
під пасажі небес, що стікають… так пі́зно…

Запалимо свічу!
Нехай зігріє душі
Усім кого забрав голодомор…
Як страшно це було! Не будемо байдужі!
Смертельний і пожертвений терор –
коли червоний кат, забрав все до зернини,
не знав жалю, і навіть плач дітей
його не зупиняв… хоч крихточку з хлібини,
вони просили (їм що до ідей!?)
і, пухнучи від голоду, вмирали тихо…
А він, мов навіжений, шаленів –
„Мітла червона“, „чорний список“… Боже! Лихо!
(Бог десь мовчав, немов заціпенів,
від того, що ця звірська рать робила…) Боже!
У чому винні? Гріх який у нас?
Чому це лихо нам!? Довкруж весь люд знеможе!

Співуча Україна змовкла враз,
немов у чорний саван смерті загорнули…

Вона ж ішла за ним, як ніч жалів.
Голодна смерть! Діждалася свого. Поснули…
І вітер пісню жалібну завів…

Квітуча, чорноземна, землеробська нива
здригнулася від горя – „Як же так?
Я від Трипілля годувала всіх дбайливо,
а нині все забрав пожадний птах…
А простолюд-творець – рослинник і месія,
споконвіків рожденний для сохи́,
вмирає без хлібини й каші… Гречкосі́ї?!!!
Невже це помста давніх пастухів?“

Чи є у світі щось страшніше ніж це горе –
дивитись на застигнувшу сльозу́,
яка з очей дитячих пада у покорі…
Смертельні тіні з комину повзуть…
Безумна мати, заломивши руки в по́куть,
хрестилась до смертельного гріха…
А потім перед ранком … в хаті – тиша й спокій…
І мертві всі… зіяє піч глуха…

Голодомор, як темний морок вліз до хати,
в мільйонах душ згасивши світ життя…
приречені за планом Ката помирати,
під марші індустрії і звитя́г…

О, Боже! Що то був за жах! У тридцять дру́гім…
тридцять третім…Спитає нині хтось:
„Чи то є правда? Вигадки?“
– О, недолу́гі!
Коли ж ЛЮБИТИ, Боже, навчимось?!
Скажіть це дітям, що від голоду вмирали!
Скажіть мільйонам…
Запитай в катів,
що у дітей останнє зернятко забрали, –
„Чи є спокута зчинених гріхів?“

Запалимо свічу, нехай зігріє душі
Усіх кого забрав голодомор…
Нехай покояться у мирі. Незворушні.
Ми пам’ятаємо...
(Молитва… хо́р...)

Відлітали лебеді парами …
Слався дим і шукав комиші.
Вечоріло. Десь поза хмарами,
засвітило вже небо ковші…

Так і є… відлетіли у вирій
і навіяли смутку довкруж…
Полетіли мої білокрилі, –
не чекаючи віхол і стуж…

Ми ж ніяк не визріли парою, –
чи з–за впертості, чи то вдачі
і мелодія наша карою
в холоди манила неначе…

Відлітали лебеді парами…
Душу смутком печалила тінь
теплу осінь дощами старила,
до зимових ішла сновидінь.

Морозний ранок серед жовтня,
тремтить кришталь замерзлих трав,
немов хвороба незворотня,
як облямівка із розправ.
Сьогодні вірусом холодним
проникли подихи зими -
чи то на полювання Одін
прийшов, зачувши звук сурми,
що осінь в хмарах розбудила,
прощальним клином журавлів,
чи то Стрибога вітросила
прогнала сніжні кораблі…
Морозний ранок… але ж осінь,
ще руна пише теплоднем
й шукає в парку жовтокосі
кандзі* розкішні хризантем,
які, зберігши силу літа,
зігріли пензлеву пастель,
в перлини бісеру розшиту…
Як жаль, що програно дуель…


кандзі* - ієрогліфічні знаки японського письма

Учора визбирав насіння чорнобривців
(дозріло ж, бо листопад при дорозі).
А як цвіли! І передать не в змозі –
в саду, в городі,
в квітнику, що край криниці
розбила мати (видко ж на порозі!).

Червінько́ві квіти, златом окантовані,
(немов зірок на небі – незліченно)
красою осінь славили щоденно
і, смиренністю своєю зачаровані,
мережили натхнення нескінченно…

А мати сонячної днини, присівши ледь
(перепочити й випити водиці),
нарвавши тут же квітів у десницю,
осінню фарбу вчила, – вашу круговерть,
щоб вишити на рушниках дзвіницю
й шлях до неї, щільно квітами усте́лений, –
і пролісками, й маками, і вами…
…ті рушники, намоле́ні роками,
оберегами в світлиці порозсте́лені,
благословенням ві́чності… від мами.

Моя душа так проситься в Карпати,
Так проситься вернутися у юність,
В обійми їх лісів… Ти, знаєш брате!
Тоді були ми чесні і безумні
І рвалися до волі через терни,
Крізь буревії політичних гасел,
у русі очищаючи від скверни,
свою країну, змучену окрасу…

Десь там, високо, ми зловили вітер,
і вільнодумства гір гіркий озон…
Це варто знов згадати, саме звідти,
бажання змін імперських забобон…

Моя душа так проситься в Карпати.
Бо знову щось не так і не туди…
Гайда, ковтнемо знову волі, брате,
Й очистимо країну від орди!
І звільнимо її від казнокрадів,
Від знахабнілих вкрай міліардерів…
Вставай, мій брате, і в селі, і в граді,
Не треба нам чужих місіонерів.
Нам вдосталь сили віднайти в собі,
І зрушити фортеці «темнолісся»,
Достатньо в наших генах боротьби,
Ще зазвучить і наша нова пісня!

Як добре: осінь відмиває бруд,
зчищає пил, нанесений вітрами,
й кохання очищає від облуд
своєю зверхністю над бур’янами.
Вигукують і тихнуть голоси
усіх прощань закоханого літа…
Крокує до загибелі краси,
ця осінь, - златовласа Афродіта,
з солодкою усмішкою в устах,
злегка сп’яніла пристрастю прощання…
За нею пролітає суєта
луною журавлиного гортання…
І тільки геть знеможена душа
чекає на очищення до Віри,
заглибивши в коріння лемеша,
готова все віддати на офіру…

Позолотила і кармінно-міддю
оздобила всі клени та дубки…
Накинувши легесенько повіддя,
коня піймала, – в яблуках боки…
Чаклунка Осінь, - легковажна пані,
що на своїм коні баскім летить
і напускає холоду й туманів,
а часом хоче сонечком зігріть…
І настрій в неї, ох який мінливий, -
то радість навіває, а то щем,
то відчуваєш миті сиротливо,
а то натхнення ллється, мов дощем…
Учора вітром обідрала листя,
з горіхів, мов би з дощок для об'яв,
й засипала всю стежку на обійстя
(її граблями довго визволяв)…
А нині розпашіла до розхристя,
летить, нагріта сонцем, над поля,
кидає павутиння в передмістя
і веселиться, ніби янголя…

Одягли намисто часу на стоянках попелища
і накрилися землею і кургани, й племена…
Протитечія історій (кожному із нас найближча)
віднаходить в порохняві нові дати й імена…

Вже давно у світлі деннім проржавіли раритети,
розірвалися намиста, продірявились миски…
У степу пливуть так тихо у туманах силуети,
іноді пірнають в часі, ніби міражі в піски…

Тут кургани й ковила… мерехтливий цвіт янтарний…
Кукутень, Трипілля давні, крізь століття линуть славні,
із глибин каміння й міді, згадки шлють орнаментарні,
візерунки душам рідні, загадкові й стародавні.

Тут із келихів лилося дзвінко-срібне стоколосся
трав’янисто-медове, що по колу йшло до вен…
Десь ховалось покотьоло і під тихе двоголосся
розбігалася піснями пам'ять давнішніх племен…

Густі тумани, наче два струмки,
стікають під ногами у долину,
а стежка, пробиваючи шпарину,
веде нас за собою крізь роки…
Тут рідина повітря так п’янить
і д̕горі вітер майталає хмари,
і заблукалий промінь, мов стожари,
трембітно полониною дзвенить…

Спитав тоді я друга напрямки:
- Хіба йдемо ми перші до Говерли?
Чому ж сюди? Тут золото чи перли?
Чому вершина? – Іншим невтямки.
Він посміхнувся щиро і сказав,
поправивши рюкзак:
- Побачиш скоро!
Розмокла стежка рвалася у гору
крізь кам’яну навалу, пишність трав…

Прогнав хмарини вітер, мов експрес…
І ось вона – вершина. Тут чудово!
Здається, просто відбирає мову
від світла і покірності небес.
Тут відчуваєш – видно край землі.
Він близько зовсім – десь за Піп Іваном,
а мо̕ за Чорногори караваном,
ховається в туманнім киселі…
Кришталь повітря лине до легень,
тут відчуваєш Божі благодаті
і стрілка завмира на циферблаті,
коли ти вже чекаєш одкровень,
коли ти вже шугаєш угорі,
відчувши за спиною крила волі,
а над тобою, ген на видноколі,
зіркові десь палають ліхтарі…

Куди подіти спогадів синдром?
О, скільки ж знала юність та крилата
того, що є вагоміше від злата,
того, що не опишеш і пером…

9-10.04.2013.

В мовчанні затаєних дум січневластя
я чую дрижання небесних річок
і знов пропускаю крізь себе причастя,
мов звуки, що вирвав із неба смичок.
Проходжу у світло, крізь морок спокуси,
крізь вибір земний кармоточних мечів,
а небо душі все кида землетруси,
а небо збирає своїх слухачів.
Крізь мене проходять дванадцять енергій,
крізь мене проходять іще і твої,
бо я відчуваю аксонами нервів
тремтіння води і Господні бої.
Готую для слів із небес переховок,
готую для світла у серці тайник…
І чую дрижання дерев-зарисовок,
що врізав мороз у нічний путівник.
Злітають у небо смичкові сонати,
виблискує світло далеких зірок,
що просять із неба: «кохати…, кохати…»
Та після причастя у гріх новий крок…

Упало снігу – аж під стріху.
Два дні з подвір’я у садок
його вивозили. З санок
скидали яблуням на втіху.
Бо знали нащо – навесні,
деревам буде вод і соку
та стане сил, у стислі строки,
розкрити шати листяні.
Дрімали яблуні та вишні, -
дивились сон про травень-цвіт,
мрійливий теплий колорит,
де сонце гріє дужче, ближче…
Хай поки сплять, снігами вкриті,
які насипала зима,
вона ж старалась не дарма, -
щоби її згадали в літі.
У серпні, в спеку, прохолоду
знайдеш в плодах. А ну, бігцем
смакуй дозріле, з морозцем.
Спіймай холодну насолоду!
Ой, як далеко серпень тихий…
А нині снігу… Сипле вкрай.
Зима все сіє на врожай, -
для саду й поля – аж під стріху.

Село поснуло в ковдрі снігу.
І люди сплять. Зимовий сон.
Тріщить під мріями, мов крига,
пустий застиглий пантеон.
Джерел шукає для натхнення
і снить окриллям, розпина,
нічна пора в попереддення,
і смутком поїть тишина.
Шепоче полум’я і сипло
в каміні гомонять тріски…
Я відчуваю суть охриплу,
що шлють з небес мої зірки,
що кида сонце квантом світла,
що яв народжує, не сон,
і проникає… вже проникла,
до мого серця крізь аксон.
І вже з’явились на престолі
шляхи для зречень і прощань,
лише думки, ще голі-голі,
пірнають в океани знань,
де зрозуміло - суть не схопиш,
дилема вічна – ти – дитя!
І як знайти потрібні тропи
у хащах світосприйняття?
А світу спати, скільки, зимо?
Із душ не вирвеш віршем зла…
Хоч серпантиново й незримо
світ Божий ллється до чола.

7.02.2012

Зимо-ворожко, покинь свої чари!
Довго ти вчилась свого ремесла?
Як же вітрів розпустила отари,
нащо ти стільки снігів принесла?
З жмутків-мішечків добувши чаклунство,
зимо-чарівко, ти сієш навкруг
біле чар-зілля. І без опікунства
кинула десь аквілонових слуг.
Зимонько-акко! Хурделиці люті
не випускай, не лякай, не морозь!
Стогнуть річки, що тобою закуті,
навіть хмереччя від страху сплелось.
Змерзли, застигли у білім полоні
ліс і поля. В кучугурах міста.
В шапках авто – схарапуджені коні,
ледве повзуть, хоч і траса пуста.
Сумно зміїне насупивши гілля,
свідки Перуна – прадавні дуби,
грузнуть в снігах, у судомах. Розкрилля
згадують літнє й зелені чуби…
Зимо-мольфарко, спини чарівництво!
Йди відпочинь, королево-печаль.
Доста! Дістало твоє ремісництво.
Стрітення нині. Збирайся у даль.

7.02.2012

Той спогад літа: травоквіття,
твоя усмішка чарівна…
тихенький вітер, верховіття,
хмаринка в небі… лиш одна…
Ми йшли, тримаючись за руки,
зривали щастя у вінок,
луна над полем перегуки
вручала соснам для думок.
Ромашки щиро усміхались,
коли крутилась голова,
бо, так ми довго цілувались…
Чи пам’ятаєш ті слова?
Що шепотав тобі я ніжно, -
все про кохання… знов і знов…
Там в травоквітті…
Скажеш:
- Грішні.
- Хіба є грішною Любов?
Той спогад літа: травостої,
чарівні квіти… Я не сплю, -
сьогодні спогад мій луною
шепоче з юності: люблю…

Зима. Мороз. І місяць ліхтарем,
Над містом, що сховалося за стіни.
І не скажу, що душить тягарем,
та якось не облегшують провини.
Зима. Сніги. Крокую по узбіччю
Куди - не знаю. Напрямок? – Я йду.
Назустріч різнопланові обличчя
і я у їх безкластернім ряду.
Зима. Камін. І на паркеті шкіра,
І тіні на світлинах, наче жах.
А ще кинджал, на перехрест рапіра…
Нам тепло від вогню, що на дровах.
Зима. Кімната. Ложе. Погляд твій…
Сьогодні ми разом. О, як несміло
Ми розгортали згорнутий сувій
нових відносин. Як же неуміло…
Зима. Сніжинки. Вогник в небесах.
Тріщать в мороз дерева серед ночі.
Я загубив свій подих у лісах
твого волосся. Чари ж бо дівочі.
Зима. Сніги. Сьогодні знову пустка
і наче сон, зринає в пам'ять ніч.
А далі? Розійшлися. І відпустку
Коханню надали… без протиріч.

Січневе надвечір’я – що краси! –
Змішалося все білим фарбострунням…
З далеких вулиць гавкотіли пси,
зриваючись до хрипу попідлунням.
Сусідський сивий здичавілий сад
здригався, промерзаючи до лубу,
в обійми затискала виноград,
старенька слива, мріючи про шубу…
Майнули крила хмар, мов вітряки
змололи з-переляку ніч до пуху,
що полетів з небес. Сухі гілки
ловили веретеном білі мухи
і гаптували біле полотно,
а потім, сорочки у хрестик білий
вдягали на хати і, заодно,
співали колисанку – щоб спочили…
Поснули враз під ковдрою поля,
сховавши житні стріли від морозів,
і лише ліс сосновий окриляв
своєю вічнозеленню в облозі.

18.01.2012

Тихий, тихий лет ночей
крізь тремтячі тіні свічок,
що упали край стіни.
Сніжний погляд. Ліс. Борей
вже примчав і зиму кличе,
звуть морози в гості сни.

Ти давно вже не моя,-
різні стЕжки нам дістались
в тихім леті злих ночей.
Я ж не твій. Та звідкіля
думи дивні позбігались?
Дух Гекати морок цей.

Задрімає привид ночі,
сніг біліє, йде зима.
Я ж весну намріять хочу,
ту, де стежка нам одна.

Заспівав би солов’ям би,-
полетіли в даль незриму.
Серце ж витліло в імлі.
Розкладу печаль на ямби,
вбитий ніж розлуки вийму.
Зими визріли на склі.

Сніг ховає мерзлий страх.
Серце ж знов коханням мліє, -
жде його всю ніч в журбі.
Долі-зорі в небесах
світять трепетно й сп’яніло,
ніби знов мені й тобі.

Мій сад сьогодні, мов магніт,
кристалів льоду наморозив, -
на кожній гілці, ніби цвіт, -
голчасті квіти. Я – в тривозі,
бо велич зимно-льодова
для мене й саду особлива, -
важка корона снігова
і сила в неї – нещаслива.
Мій світ, мов брость, чекав весни,
у саду також мрії схожі.
Зве ця пишнОта – спи, засни…
Радіють їй лиш перехожі.
Твій погляд – холодом мечів.
Квітучий жах – оскліло гілля.
Кого ти вгледіла вночі?
Яке наварено чар-зілля?
Я знаю – дзеркало зими…
Тобі у серце лід поцілив,
тому і «Ні». А як же «Ми»?
Невже, Амуре, сплутав стріли?
Мій світ сьогодні, мов магніт,
Кристали-голки наїжачив…
Зима кохання вбила цвіт.
А сад все спав. Йому пробачу.

16.01.2012

Мої тебе шукають сновидіння
і, як сновида, все іду навстріч
у білий біль – зимове білопіння,
де місяць – віддзеркалення облич,
де тіні заблукали тугоплавкі,
де, мов тумани, туга струменить.
Вони тебе шукають. Роблю ставки
на те, що віднайдуть.
Мені б на мить,
лише на крапелиночку від часу,
узріти твої очі, їх глибінь…
А далі – в поміжзоряні тераси,
тебе кохати – пломінь сновидінь.
12.01.2012

РІЗДВЯНЕ
Стихає довкола. Ялинові смоли
уже відчуваю у хвіртці бажань.
Між суміш туманну ступає спроквола
дух світлого січня, різдвяних чекань.
О, місяце-друже! Вогнем срібнорогим
очисть край порогу стежки на руці.
Зоря Віфлеємська. На сході – тривоги
у діжки думок розкладуть камінці.
На вишивці неба вмикалися зорі,
гірлянди-сузір’я в Чумацькім шляху.
А мрії, мов спалах, здіймуться і д’горі
замерзнуть в сніжинку – кристально-стрімку.
Впокоєна ніч у покроях сріблястих
Зведе воєдино початки-кінці.
І тіні підуть. А сніги передчасно
у Альпах впадуть на чужі манівці.
Стихає довкола. Впокорені душі.
Колядники хором віншують Христа.
Десь трісне гілля від морозу на груші, -
А як цьогоріч? – Коляду запита.

6-12.01.2012.

Сьогодні сніг, довкола сніг.
Зима розклала полотно
в мороз білити. Все одно,
іще не все – його ще міх,
тому розкидано ускрізь, –
у полі, лісі, оболоні.
Гарцюють коні на припоні
і в очі б’є сліпуча різь.
Зима чіпляє волокно
і одночасно шиє шати,
всьому, що мало замерзати.
У квіти вбралося вікно.
А за прогнозами відлига.
Збирай-но, зимонько, сніги,
що враз розтануть навкруги
і перетворяться на кригу,
а то і зовсім пропадуть.
Полотна вітер аж до неба
на хмари кине. Наче треба,
вдягнути їх у довгу путь.
Сумує сніг, сумую я.
І тільки стрімко мимо нас,
Вчепившись в часу тарантас,
Несеться грудень, мов хлоп’я.

22.12.2011

Завмерло все, чекаючи зими,
Затихли хмари, звісившись на сосни,
і щиро умиваються слізьми.
- Дивися у калюжу не шубовсни!

А в надвечір’ї місяць, наче жнець,
розтяв собі прогалину на небі.
Для тебе я заварюю чебрець.
- А цукру скільки?
Скажеш: «Ні, не треба».

Він блиснув і сховався. Білий сніг
посипався із неба, наче пір’я.
Я погляд упіймав очей сумних
і трепет гілки вени. Перемир’я?

- Нарешті ми діждалися зими.
І може чистий сніг зверне на краще.
Бо, знаєш, важкувато із крильми,
Коли кохання наше непутяще.

Завмерло все, побілене в сніги,
Закуте у льоди калюж провалля.
- І стало дуже сумно від нудьги,
що вигнала кохання в задзеркалля.

21.12.2011

П’яніли трави й ніч, медові та налиті,
цвіли сади навкруг, наповнені теплом.
Знайшли любов свою у ці чудові миті,
коли весна летить, мов вітер над селом.
Адже вітрила їй напнуті до розриву,
хмарини-буруни – безмежний океан,
що іноді впаде, розгромлений у зливу,
та згодом розверне навколо свій екран.
Згорали свічі всі, над нами у ті ночі,
у травах ми могли зустріти і росу,
ти віддала мені секрети всі дівочі,
а я свій подих вплів квітками у косу.
Наш травень майорів джмелями край півоній,
стрічав нас у лісах сережок передзвін,
а ми з тобою йшли в кохання мимоволі
і сонце, наче м’яч, котилось навздогін.

2011

Засіяли дороги відблиском зірок,
що несли свій вогонь крізь космічні парсеки.
Все готове для тебе – зроби лише крок,
розверни своє серце й прогнози ацтеків.

Ти – людина, твій – всесвіт, божественна суть.
Лише душу наповнює щем і тривоги:
що ж ті зорі назавжди до нас принесуть,
як плеяди складуть гороскоп допомоги?

Протиріччя небес. Ти вглядаєшся в них.
Хочеш зріти знамення, ідилію щастя,
перебравши всі знаки шифрованих книг,
віднайшовши вівтар тайнопису причастя.

Він пройшов крізь туманності зла і облуд,
проникаючи в серце, щоб темінь все ж зникла.
Все готове для тебе. Забути про суд,
розігнати в душі наночастки до світла.

То ж підтримай старання божественних сил.
Розтають як льоди, пролітають хвилини.
Засіяли дороги від сонячних стріл.
Квантопромінь з небес – закодовані зміни.

20.12.2011

Зима. Вікно. Немає снігу,
а лише дощ в Андріїв день.
Моя душа – розкрита книга, -
як збірка віршів та пісень.
Сьогодні в ній – сторінка суму.
Без тебе я всякчас такий.
Холодний день і крила-думи
несуть у простір говіркий.
Та світлий сум душі поета
завжди веде за грані снів.
Летить у небо зла монета:
орел чи решка. – Що хотів?
Андріїв день. Гадання близько
і час магічних забавлянь,
коли підкажуть зорі блиском,
що ми з тобою – Інь та Янь.
І струм полів нас поєднає.
Все ж в протиріччі є душа.
А дощ іде. Все пил змиває.
Вона ж на прощі вируша.

Ти зрозумієш - літо не зима,
Вже котрий день тепла не фіксували.
І знову поміж нами ті вокзали.
Нічого не кажи. Міркуй сама.
Холодний вітер розкида дими.
І ми з тобою наче рикошетом, -
Летим у різні боки. Спів дуетом?
Ні нам не чути й посеред зими,
І в травні, серед літа, й восени.
Вже котрий день любов ми поховали.
І опустіли в парку п’єдестали.
Намріяні. Шепочуть ясени,
Мов літні та досвідчені мужі
Під крилами вітрів у безнадії,
Бо свідками були, як наші мрії
Розбились об каміння на Ужі.
Ти зрозумієш – зими, ох і злі,
Коли самотність виїсть до останку.
Коли тепло в розхристану альтанку
Не завітає, здавши вензелі.

Захід багряний (мороз обіцяють на ранок).
В тиші завмерли навколо дороги й міста.
Падає зірка, свій вектор націливши в ґанок.
Темно у вікнах, бо хата давно вже пуста.
Місто в тумані, а смог на душі ще щільніше.
Час помолитись. Вже час. О, люди зневіри.
Гадки не мають. Все думають – буде пізніше
час для розплати. Та сурми вже чути в подвір’ї.
Страхи довічні в біблійних листах, як спокута,
Напрям для пошуку, компас. І мучить сльоза.
Шляху свого, нам ніколи повір не минути.
Мчать вже вітри і над світом зібралась гроза.
Темно у душах, бо душі давно вже на попіл
Витліли в полі зневір і облуди гріхів.
Наша Земля вже на старті. У полум’ї сопел
Двері до неї відкрито.
Зайде хто хотів.

5.12.2011

На полотні небеснім низько-низько
з’явився місяць в тиші голосів.
А срібло зір, начищене до блиску,
Пірнало в став, як зграйка карасів.

Учух вітрище, листя і антени.
Вечірній смуток заливав міста,
де крізь вітрини пахли хризантеми,
та ліхтарі світились неспроста.

Бо в колір непроглядного маренго
вдивлялись ми і Ригель (Оріон).
тонули у ночі тополь шеренги
і мерз ледь-ледь освітлений перон…

Ти випурхнула із моїх обіймів,
Немов метелик з лялечки торік.
І зникла назавжди… Любов наївну
Так довго я у серці ще беріг.

Вокзал. І до четвертої платформи
прибуде знову потяг. Як тоді.
Маренго лиш щільніше. Місяць повний.
І роки промайнули молоді.

Тиша. Закрию долонями
зблідле обличчя світлин, -
там з посивілими скронями
миті минулих хвилин.
Там серед літа і зелені,
світла гарячих небес
стежки до тебе розстелені
свіжістю втомлених плес.
Там наші подихи вплутані
в погляди, квіти й дурман.
Ми у кохання закутані.
Зірвано цноти стоп-кран.
Ніжно вмивалися зорями,
пестили ніч і тіла.
Тиша – тоді територія
наша з тобою була…
Вражена сумом і думами,
в листя ховаючи шрам,
нині вже осінь задумала
владу віддати снігам.
Спокій. В альбоми пергаментні
схована тиша світлин.
В них розставанням захмарені
миті щасливих хвилин.
Тиша у домі і темрява
(вітром обірвано дріт),
бликає свічка і кіптява
зверху шукає орбіт.

Згубилися у листяній межі
сліди твої і згадки про кохання,
як біль у серці, ставши покаранням
за почуття прожиті… на ножі.

В зів’ялі трави випала любов.
Твій сонник замаснілий передбачив
і знаки гороскопу. Мов собача,
гриміла наша лайка знов і знов.

Замерзли в передзим'ї відчуття,
обірвано сценарій спільних реплік.
Забути би скоріше… ніби в пеклі.
Навіщо змарнували півжиття?

Пришерхлий день осінній затихав.
Байдужістю твоєю вбиті мрії.
І ролі вже нам інші. Час, як змії,
повзе повільно з гордістю постав.

Впустило небо в розпачі дощі.
Але ми вже дороги форматнули.
Від прірви дріботіли наші мули
нав'ючені пустотами душі.

24.11.2011

В звукорядах ранкових октав
зазвучали вібрації лісу,
що манірну осінню актрису
кастаньєтами в танець позвав.
Пробудилася пісня гітар
задзвеніли тремоло навколо
і пожовкле розтягнене соло
полетіло ген-ген аж до хмар.
Такаор свій компАс нагнітав.
Ліс і осінь, пальмаси, кахони, -
все крутилось у танці невтомнім,
у вогні традиційних постав.
Швидкість па і експресія, ритм…
У дуеті горіло фламенко,
то стихало та тліло тихенько, -
до нових готувалося битв…
Багряніючий рвався наряд
златокосої чар-танцівниці
і вертілись, як вихор, спідниці,
інерційно гудів листопад…
У феєрії шалу, нарозхрист,
всі дотла байлаори згорали...
Затихали осінні хорали,
де упав замерзаючий лист…

13.11.2011

Збагрянілим золотим таляром
осінь підкупила небеса,
бо доволі сонце гріло хмари,
бо досхочу бавилась краса, -
сипала і сипала скарбами…
Все ж тепло вернути не змогла
і тепер бреде поміж дубами,
в соснах, де пахтіє ще смола.
А вітри прожогом, мов банкіри,
обідрали осінь до гілок
і помчали у міські квартири
розганяти куряву та смог.
Зопалу зосталася без листя
в передзим'ї осінь, в холоди…
Вранці сніг упав. A prima vista
грудень заховав її сліди.


*a prima vista - без підготовки

Тіні ліхтареві замерзали в парку,
там, де ми так часто зустрічали день.
Скоро вже Михайло. Грудень на світанку
викладе в пюпітри нордових пісень.

А сьогодні осінь в листяних обіймах
зігрівала тільки клумби і газон
та дивилась з мосту в далі-дальні мрійно,
наче закривала жовтизни сезон.

Ніжність вечорова винайде бажання,
у теплі каміну вигріє зерно,
що зійде вогненно вперше і в останнє…
Як ми і хотіли – проросло воно.

Поцілункопадом я укрию губи,
так як огортає землю листопад.
Знаєш, закохався щиро і до згуби
у твої загадки, в сум твоїх монад.

Ми зустрінем зиму в царині кохання,
у обіймах ніжних, в дотиках сердець…
Тіні ж ліхтареві змерзнуть до світання
і підуть за сонцем в місто навпростець…

Заблукали підвечір разом
в листопадових думах опалих…
Зрозуміло – такий вже сезон, -
осінь яшму шукає й опали,
у обіймах зів’ялих стебел
листопад ще чекає ясиру…
Я сьогодні ж зігрію тебе,
залелію тендітну і щиру…
Доторкнусь вітерцем до руки
і нестримно до висі злітаю…
Замерзають в саду галузки…
Я ж тебе ще міцніш пригортаю…
А затим приголублю дощем
з поцілунків жагучо-шалених,
обів’ю тебе шовком-плющем
і відчую себе полоненим…

У світлі свічі обсипалися руни
і тіло вогню за сльозами сплива,
злітають під куполи неба безшумно
молитви мої… думи, відчай, слова…
Очищення їх від брудного намулу
плекало чекання розкритих небес,
і пальмове гілля, і одіж, і мула,
й Месію, і риб з ійорданових плес…
А світ не пускав, обійнявши безвихідь,
в зневірі штовхаючи на гільйотину…
Згоріла свіча і молитви затихли…
Де ж пристань душі?
Розкажи мені, Сину!
Направ же, мій Отче, компАс та вітрила,
окресли пунктири майбутніх доріг,
наповни польотом у ангелів крила,
що чистий приносять до пристані сніг.

Перегортаю споминів сторінки,
що мов світлини миті бережуть
і, вірячи в пророцтва давніх інків,
вплітають їх в космічну мережу.
Пересипаю спомини в клепсидру,
немов пісок огранений життям,
і жар від них шукаю, та не видно
на натяки. Немає вороття.
Забуті вже давно в розлуках ночі,
всі зустрічі, розкладки кольорів,
що в пам'ять поврізалися пророче
і не дають заснути до зорі.
Перегорну, забуду, вкрию глянцем…
Та, мабуть, їх позбутись не дано, -
як тільки сум, приходять самозванці
і крутять в підсвідомості кіно.

Зміряний простір хвилин
Ніч відпускає зорею
В ранку промерзлого плин,
Що струменить над землею.

Срібло росисте журбою,
Бісер кристалів туманів,
Тихо висять над водою,
Мов сновидіння останні.

Ледве відчувши тепло
Пострілів теплих проміння,
Листя в танку попливло
Й горне в обійми коріння.

Кличуть у вирій ключі
Неба зів’ялого холод,
Що, наче ковдра вночі,
Щільно улігся навколо.

Зміряний простір хвилин
Осінь в туманах розвіє
Й сумом померзлих жоржин
Руна зимою засіє.

Ти зовсім поряд тут. Близька мені й далека
В твоїх очах любов. Чи тільки відблиск зір?
Що сховано у них – холодний лід чи спека,
Чи раю благодать, чи подих сніжних гір?

Ти зовсім поряд тут. Ти - ніжна синьйорина,
А може й королева. Я бачив це у снах.
Тобі ця серенада із пристрастю полине
Від пальців, що трЕмоло озвучують в басах.

Тобі ця серенада, народжена у серці,
Тобі, моя кохана, всі ноти запальні,
І матиму надію - в нестримності цих терцій,
Дискантом у серцях запалимо вогні.

Цілують струни пальці із ніжністю кохання,
Дзвенить акорд любові так трепетно вночі.
Злітає в небо пісня – гаряча від бажання,
І чути тільки тишу, що в паузах мовчить.

За вікнами – дощ,
за вікнами – осінь,
у просторі площ
заплуталась просинь.
Гардини закрили.
За вікнами вечір
колише несміло
будинки за плечі.
І сховані тіні
у шурхоти листя,
що впали на спини
парканам плечистим.
І знято вже грим
у полоні сонливім…
Я мов пілігрим
між краплинами зливи
пірнаю в тунель
незвичайно лякливий,
бо знято прюнель…
Він сьогодні – плаксивий...
Турботлива ніч
вже міняє афіші -
осінній бо спіч
на завтра – рідніший…

О, Боже, що сталося з серцем сьогодні? –
У грудях тріпоче, підвищує тиск…
Усе ж було добре, зі спокоєм Сходу,
аж раптом біда і у приладі писк.
Розладились враз всі події і звички…
Симптоми хвороби? Бо настрою – нуль,
горю у вогні і не сплю цілу нічку,
пронизує щем, наче постріли куль.
А думка одна – все про неї, про неї…
Вже аж алергія і руки тремтять…
Тож швидше до лікаря – хай панацею
шукає мені, а то буду вмирать.
Всі скарги мої лікар вислухав пінні,
У вуса мугикнув і мовив таке:
«Цієї хвороби не знали до нині…
Призначим аналіз, рентген, ЕКГ…»
А потім, читаючи всі результати,
всміхнувся і в книгу «Діагноз» поліз.
І в мій бюлетень записав: «Лікувати?»,
«Еф шістдесят три. Крапка. Дев’ять» заніс.
А я, ледь не втративши думку й свідомість,
у жилах штовхнув занімілую кров,
й тривожно спитав: «Буду жити?».
Натомість:
«О, дурню, у тебе діагноз – ЛЮБОВ!!!»
20.10.2011

В пастельних тонах поспішає мазок
упасти на тло вересневого часу
та зайво-гарячим здається листок,
що з клена упав на холодну терасу.
А небо змішало всі фарби сумні
й дощем розмиває тепліші відтінки
і в нашій картині слідами ступні
залишило хмар піднебесні стежинки.
Прозорість краплин туманіє усюди,
торує наскрізь силуети лісів,
а десь у містах налякались споруди,
бо привид дощу поміж ними засів.
Ще вдень все горіло у злато-багрянім,
яскраво-гарячім осіннім плащі
та вечір устиг запросити туманів
і з ними в танок затягнути дощі.
Пастельна жура опадає під ноги,
мазками вітрів, наче пензлем облуд…
Чутливий маестро почув монологи
і шати крилаті злетіли в етюд.
18.10.2011

Осіннє.

Осінній день майнув полями,
холодне сонце серед хмар
проміння кида векселями
мов літній борг своїх стожар.
Давно минули травень, квіти...
Лишилась крапелька надії,
що літо спогадом зігріте,
осінній вітер не розвіє.
Але листок червоний в ноги
пірне з висот. Його не жаль.
Та шлях його – моя тривога,
моя загублена печаль,
що вслід ключам впадає в душу
і замовкає в глибині…
І визнати я знову мушу,
що й осінь радісна мені.
В полях довкола – вітер, холод
і осокорів вітряки…
Й ховає сором покотьоло,
бо борг віддати не з руки.
18.10.2011

Я пірнаю у сни, щоби волі вдихнути,
Щоб зануритись в поле нездійснених мрій,
Тільки там, в підсвідомості, зможу забути,
Цю відірваність змісту, цей розбурханий рій,
Що у всесвіті дум і мого існування
Павутину снують із спокус та речей.
А душа…, її суть… - то мить сподівання
На розмову із Богом, і світлих очей.
Я пірнаю у сни, щоби взяти наснаги,
З нею разом терпимість і силу полів,
Щоби правди підняти опущені стяги…
Щоби колір веселки в душі заяснів…
І побігла сльоза – дуже тепла, солона,
По щоці і до губ, і збудила на сміх…
Повертатися треба із сонмів полону
І пірнати у світ, де розпуста і гріх.
Я вертатись не хочу до світу ілюзій,
У якому життя, мов скалічений нерв,
Де постійно живеш у багні і напрузі,
Де неначе живий, та давно уже вмер.
Я у снах повертаю до себе самого,
Я у снах пропливаю рікою Життя -
Тільки там, на воді, віднайду я дорогу
До омріяних Далей. Нема вороття.
Це повернення в сни – острівець мого щастя,
Це пірнання у сни наче дайвінг душі.
Антивірус і вбивство: реалій, напасті…
Сни ці, Господа ласці, залишають вірші.

Зникли геть налякані морози.
Вже і сонце вирвало свій шмат.
Жовта гілка з кульками – мімоза
Спокій мій впроторила у пат.
Вислів «я кохаю» вже не в моді,
Час такий. І ніжність не в ходу.
Квіти ці… Картини і комоди…
Як же зрозуміти, мову цю «круту»?
Ти ж неначе зіткана зі світла,
Ти ж неначе сонячна стріла…
Поки у вікні мімоза квітла,
Ти все серце випила до тла…
В хмарах день на сонці танув,
Десь далекі сполохи гасив,
Поспішали ми мов капітани,
Кораблі вернути до роси…
Десь у небі зорі заясніли…
Очі в очі. Ніжності без меж…
Ми в собі нічого ж не змінили
І пірнули у нічний кортеж.
Жовті кульки висипали пилом,
Свіжий подих березнем буяв.
Ти мене, в той раз назвала милим,
Поки у вікні букет куняв…

Березень 2011

Весна! Весна! Веснянками
Злітає і цвіте
І сіє сонце ранками
Проміння золоте.
Дзвенить блакитний березень
В струмочках надстрімких,
В проталинах, на вересах,
На пролісках ламких.
Веснянохід. Хоругвами
Пливе перістість хмар,
Веселками приблудами
У проблисках стожар.
Весна! Весна! З веснянками
Вертають журавлі
І гімн співають ранками
Заквітчаній землі.
А сонце оберемками
Дарує світ-тепло,
Що травами і зелами
Навколо проросло...
Весна! Весна! Веснянками
Злітає і цвіте
І сіє сонце ранками
Проміння золоте...

У неземній блакиті неба
Звучить весняний передзвін,
Ключі летять із тих країн,
Де одягатися не треба.

Дзвенять веселкові сопілки,
Дзюрчать цимбалами потоки,
Під крик строкатої сороки,
У пісні дивній перепілки...

Як ластовиння в ямах плями
Ще недотанувших снігів...
Чорніють хмарами граків
Дерева з голими гілками.

У хоровод тонких беріз
Вплелися вітру п’яні струни,
Гілля їх пестячи і думи,
Що полились потоком сліз.

Все ожива – і ліс, і поле, -
Дзвенить напругою життя...
В душі шукає каяття
Весни пробудження ранкове.

Ламкий, тендітний, з порцеляни,
Ти виріс рано навесні,
На краплі зтанувшій галявин,
Де блудять березня пісні.

Такий чудовий, ніжний подих
Весняний пролісок, неси!
П’янкий, здурманений, природний, -
Вінець прадавньої краси.

Ти – порух теплого проміння,
Веселих райдужних вітрів,
Що сонне зрушують коріння
І безліч дивних кольорів.

В потоках теплого проміння
Шугає провесінь тепліням,
Струмками-іскрами у далі
Сніги знесли свої печалі...
Земля всю силу живодайну,
Ніким не звідану, потайну
Видобуває із корінь...
А небо сіє голубінь...
У гомоні лісів привітно,
Дзвінково-диво-самоцвітно,
В злиняло-листяній імлі
Розквітли зорі весняні.
Поміж зів’ялого бадилля
Зростають келишки сон-зілля, -
Проліска-соньчик дзвінкувата,
Сапфіро-синьо-яснувата –
Пралісу давній оберіг
Весну виводить на поріг.
Сон-зілля – страж ліловий лісу,
Знімає марева завісу,
У гіллі будить думи мрійні:
Розкрити листяні обійми.
Дзвінково-чиста сон-трава
Весну стрічає і співа.
І ліс, почувши диво-спів,
В проміннях теплих заяснів.

Йду стежками, стежками, стежками,
Що навколо розкрилля снують,
Крізь поля і ліси за струмками
Пролітаючі миті несуть...

Ой, стьожками, стьожками, стьожками
Вишивають стежки кожен крок
І лягають в шляхи рушниками –
Від колиски до висі зірок...

Йду стежками, стежками, стежками...
В чергу смужки: розлук і стрічань,
Сум і радість, комедії, драми,
Підлі зради і віра вінчань...

Над стіжками, стіжками, стіжками
Розлилося роздолля-блакить,
Де від сонця проміння стежками
Живодайним вогнем струменить...

Йду стежками, стежками, стежками,
Що заплетені Богом в полях,
Де в роздолля-розкрилля думками
Кожен день мій лягає на шлях...

Ледь-ледь зимові сніговиці
Затихли й відступили.
Тепла рожеві рукавиці
Світ лагідно зігріли.
Розтанув сніг. Біжать ручаї.
Чарунком споєна блакить.
Ледь-де відблиском молочаїв
Цвіте південна крутохить.
Затріпотіла в гіллі птаха.
Принишкли час і мить стрімка.
І полилось, мов фуга Баха, -
Дзвінке сольфеджіо шпака.
І закрутились у ламбаді
Привітне Сонце і Земля,
І Лель співає, кличе Ладу,
Сопілка душу звеселя.

Шаленіє Антлантики подих
І бушує штормами негод,
Вітровії гудуть в димоходи,
Вибасовує ринви фагот.
Скачуть хмари - замилені коні,
На дорозі болото, сльота,
А за склом на сухім підвіконні
Дивовижна живе красота.
Гіацинт - посланець Аполлона,
Мальовничість весняна тепла,
Надпахучі обійми полону
Твоя ніжність рожева сплела.
Гість заморський, голландськеє диво
Запашисто-тендітний корал.
Гіацинтові квіти журливо
Провесінню шепочуть хорал.
Дуновіння легкого зефіру
Зап"янило пахучим зелом,
Ароматне сузір"я ефірів
Полонило весняне тепло.
В ароматних долонях полону
Я п"янію в польоті пісень...
Гіацинт - посланець Аполлона -
Мальовничий весни переддень.
2003

Ой, співанку-колисанку
Несе в плесах Черемош,
Через гори-витинанки,
Як казковий кінь Татош.
То – співаночка Ержішки
Понад плаями летить, -
Про Олексу, про опришків,
Про свободи кротку мить...
Ой, яка ся була гарна, –
Стан гнучкий, біляве личко,
Очі карі, наче панна,
Мов струнка Карпат смерічка.
Звали дівчину Дзвіночком, -
Розсипала ж бо пісні,
Все співала, танцювала,
Серед літа й навесні...
- Ой, ти дівче, безпричинно
Не станцьовуй, не співай, -
Заспіваєш в мить невпинну
Щастя й долю-водограй.
А Ержішка все сміялась –
Нову пісню зачала...
За йой легіні блукали, -
Вона й думки не брала...
Хлопці ж жменями збирали
На росинах її слід
До сердець надії брали,
Щоб наснилась у ві сні...
Сновидами-постолами
Розбрелися ув горах.
Її вроду проклинали,
Ганьбували по світах...
Їх прокльони ся розвили
У крилатий вітерець
І Ержішку миттю скрили
У русалку. Ось кінець.
...То ж не з вчора-позавчора,
На зелених плаях, в ніч,
У високих Чорногорах
Тоне пісні дивна річ...
Водяна, п’янка красуня
Все сміється, все танцює...
І у кожне повнолуння
Губить легінів, чарує...
...Ой, співанку-колисанку
Несе в плесах Черемош,
Через гори-витинанки,
Як казковий кінь Татош...

1992 Карпати

Майнув у зорях болід безрадісний,
Відмітив лінію, зник у ніч.
І Ківш нахилено, і Риби, крадучись,
Шукають течію. Дивна річ.
Зима морозами, снігом-піною,
Примерзлим садом попід вікном.
І місяць тінню іде за спинами,
Стежина стелиться, мов рядно.
Болід безрадісно відмітив лінію,
Як спогад болю минулих зрад.
А попід снігом, в полоні зимньому,
Ледь-ледь жевріє пшеничний ряд…
Закину геть цю журбу вчаровану
Снігів навіяних лютим сном,
І, навіть, зірку, нереєстровану,
Шукать не стану, мов астроном.
На нову зустріч надію матиму
З весняним проблиском… Тільки б сил.
А зараз, просто, у ніч мовчатиму,
І знаки вчитиму зіркових крил.

2011-02-16

Лютнева заграва печального сонця,
У ніч поринає. І сум
Народжує думку, реакцію - стронцій.
Спинити не в силі цей глум.
Що я відчуваю в вечірньому прузі?
Можливо світанок весни,
Де мрії вертають, кохані та друзі,
Де води біжать до Десни.
А може, і далі - в Дніпро і до моря,
А може, у літо, де Ти.
Липнева заграва пірнала за гори,
Ми в зорі збиралися йти…
Лютнева вечірня сховала у відчай
Всі спроби зродити тепло.
І думки поснули, затухли вже свічі…
А зорі все звуть за село...

2011-02-11 01.34.

Холодний подих. Вітер. Лютий.
А зранку хочеться весни.
І білий став, льодами скутий,
Дрімотно зваблює у сни.

Холодний подих. Вітер. Зимно.
Сховавсь у хмари сонця диск.
Й не хоче випустить сніжинок –
Зимі кінець – який же зиск?

Без снігу сіре все довкола…
А вітер злиться і свистить…
Не видко в небі покотьола,
Здається, глянуло б на мить.

Але нависло хмар стотоння,
Мороз засклив калюж вікно,
І сумно так, немов спросоння,
Й незрозуміло, що ж воно –

Чи то поснули менестрелі,
Чи лютий жаху скрізь наслав?
А де ж пісні твої, мій Лелю?
Чи не далеко їх сховав?

Холодний подих. Вітер. Лютий.
А зранку хочеться весни.
Та лише став, льодами скутий,
Дрімотно зваблює у сни.
2011-02-11

Я не спішу в обійми до Весни,
Але зігрітися так тягне в її ласці,
Мов у дитячій щемній добрій казці,
Хоч лютий ще шепоче: спи, засни...
І в мить, коли проміння світлим днем,
крізь хмари проникає в предвесінні,
Я вірю - березолу пісні дивні
Розбудять враз природу і мене.

2011.02.08

Запліснявілий лютий,
Заліплений снігами,
Розбурханий, роздутий
Зимовими вітрами,
Нервує і лютує -
Продовжує війну.
Та, задарма, - блефує,-
Бо чути вже Весну:
Дзвенять її потоки,
Від руху тане сніг.
Лавиносхожі кроки
Її приносять біг.
Тепла весняні руки
Долають холод-штам,
Тому нервовий лютий -
Кінець зимових драм.

Стомивсь давно від бур.
Хоч море знаю – втіха.
Сьогодні надто тихе
Й немає хмар-фігур,
Що вітер спричиняють,
Хоч чайки їх чекають…
Та я стомивсь від бур.
Стожари свій ажур
Над горами малюють…
Я втому закодую
У розсипах камінь,
Де пальми свою тінь
Лишили спочивати.
Як жаль, що не зібрати
Все втрачене. В конкур,
Чи то в галоп зірветься
І миттю пронесеться…
Я так стомивсь від бур.

Захворіло довкілля весняним чеканням,
Забілів на папері мій вірш, мов надія…
А здалося не встигну… вагон вже останній…
Чи вдалося знайти? А про час і не мрію,
Бо від зміни осі і Земля поспішає
В неозору глибинь закосмічних дірок.
Тут зима на парковці – білий ферарі.
І не лізь на рожен, ти ж мабУть не ділок.
Ти куди? Тут давно усе зайнято снігом.
Ти куди із Весною? Тут паркан на віки.
Зрозуміло, що черга, а я перебігом…
Хоч промінчик її, ну хоч помах руки…
Не пускають ніде. Хоч би Муза на поміч,
Чи кульгавий Пегас допоміг пронести…
А здалося – відлига. Та бурулька у комі,
Бо Пегас десь в заторах… Як весною цвісти?

2011.02.03

У день Святого Валентина,
У день закоханих. Я – теж!
Тобі в мільйонний раз повинен
Сказати, що люблю без меж!
Освідчуюсь тобі в коханні.
І знову, й знов, як перший раз:
Півпосмішкою, півзітханням,
Півзмістом довгих напівфраз.
В цей день усіх сердець єднання,
У день любові і признань,
У день надій і побажань,
У день великих сподівань,
Я хочу чути вуст шептання,
Твоїх освідчень половину,
Замріяних очей бажання.
В цей день святого Валентина.

Я вроджений під серцем Вкраїни
Із пісенних мелодій садів,
Із широких степів, полонини
Та із вільного духу дідів...

Я зачатий на кручах дніпрових,
У бузковому цвіті весни,
В рідних житніх полях,
у дібровах,
В падолисті, озерах ясних...

Я народжений Богом з Любові
На найкращій у світі землі...
І пісні її всмоктані кров’ю,
Знов виплескують гени мої...

Я співаю про зорі над степом,
Про дівочу красу й льоноцвіт...
Я народжений, мабуть, поетом,
Бо співає в мені цілий світ.

Мені здається: місяць – сонний,
Не світить вже, не видко зір,
З-за сірих хмар багатотонних,
Що заліпили неба двір.

І день тоді не той, що завше,
І ніч занадто довга нам...
Чому зима, не завагавшись,
Вросла снігами коло брам?

До того ж заспані дерева
Тужливо скаржаться мені:
„Тепло відчути є потреба,
Доволі бути вже зимі.”

Та й на душі доволі сумно
Від заморожених льодів...
Вже час, мабуть, зимі-красуні,
Весні віддати сніп ключів,

Щоб різноквіття березневе
Заграло морем почуттів
І спів шпака біля оселі
Ліниві хмари розтопив.

Синичка у вікна постукала зранку,
Щось хоче сказати мені на світанку.
- Принесла ти звістку, яку повідом, -
Чи добру, чи злу за туманним вікном?
В саду ще морозно і іній звисає, -
То, може, Весна вже до нас завітає
Й розтопить сніги, заквітчає поля,
І листом ясним забуяє гілля?
- Скажи, ж бо, синичка, - то так, а чи ні,
Чи пісню свою ти даруєш Весні?
Чи, може, лихую принесла ти вість,
Що прийде у дім злеє горенько-гість?
Йому ти, синичко, пісні не співай!
Хай краще піде десь в зморожений гай,
Хай вітри знесуть його в сніжні поля,
Хай там заблукає, піде звідсіля.
Синичка у вікна постукала зранку,
Хотіла сказати про щось на світанку...

Закрутила, завертіла
Зимовиця сніговинням,
Білим пухом полетіла
Зорепадом-сновидінням.

Закрутила, загорнула
В іній-сонні килими,
Наче все навкруг поснуло,
Поховалось від зими.

Вітер гунить басовито,
А мороз тріщить, співа,
І різцем талановитим
Викристалює дива...

Мерехтять зірками далі.
Небеса такі п’янкі.
Зимовиця в білій шалі
Навіває супокій...

Вони яскраві – стиглий пломінь,
Гарячий, з подихів вогнистих.
Вони терпкі, мов муки втоми,
Мов ягід диких колір чистий.
Вони й солодкі, і медові,
Замішані уміло в тісто,
Густі неначе розчин крові,
Немов кисіль туману в місті.
Вони жадані в сонмі ночі,
Містеріально-магнетичні,
І еротичні, і пророчі,
Живі і трохи синтетичні.
Вони розталі в поцілунках,
Холодні в гніві, наче сніг.
Із губ твоїх нап’юся трунку
І вражений впаду до ніг.

20.01.2011.

У вечірньому білому місті
Облітають пелюстки кришталю,
В переливах сріблястого тіста
Запорошені мчать магістралі.
Заховався десь місяць вгорі.
Сніг ляга на рядно тротуарів.
Різнобарвно тремять ліхтарі
І неонові вивіски барів...
Стукотять, пробігають трамваї,
Червоніють авто вогнянисті...
Ніжне марево пуху спадає
На вечірнє засніжене місто...

2004-2011

Півкроку від тебе,
Півмиті від щастя...
Я бачу півнеба -
Закрили напасті.
Півсвіту в пітьмі,
Решта - в білому світлі.
Сказати б тобі,
А треба - і крикнуть:
"Спинися, не йди,
Зачекай ще півмиті!"

Лиш наші сліди
Час схова в верховітті...

Сумні вітри несуть над лісом
Далекий холод і думки...
Пробач мені, що я, гульвіса,
Згубив любов і ті роки...
Що я заплутався в тумані,
Осіннім вітром поміж хмар...
Із самотою на екрані,
Гортаю млявий календар...
2010

Дарує щастя неспокою
Життя твоє, життя моє...
Чому ж дісталось нам з тобою
Така журба... А пломінь б’є .
І щастя наше - його зріти,
Відчути перехід від тьми,
Щоб сонце радісно зустріти
І світ зігріти слів крильми...

Твій літак у грозу відлітає,

Стрімке тіло з титану дрижить,

Плаче дощ і громами зітхає

І прощанням минула ця мить...



В кришталевому блиску краплинами

Ще відлунює постать дощу,

Що на схід полетів за хмаринами...

В них я душу свою полощу...

Відмиваю від болю й образи,

Що вицілює з серця твого

Як нагострені стріли наказу,

Що безжалісно б’ють у чоло...



В кришталевому блиску сльозинами

Ще відлунює постать любові,

Що стряхну з парасолі краплинами

Й обірву у душі на півслові...

Покину гамір вижатого міста
Й втечу в обійми лісу,
Де я свій…
Тут тиша навкруги. Дзвінка та чиста.
Зніме з очей полуду, мов завісу.
Душа радій!
Лиши за брамою фортеці марновір’я
Й гудіння вулиць, де авто
Без упину димлять…
Тут час не йде. Тут птахів різнопір’я
Порушить тишу в листянім манто
Дубів, що сплять…
Правічний світ – знайомий і незнаний
Зустріне в гіллі проблески стожар,
Що снігом заясніли…
Дивлюсь і слухаю, як вперше і в останнє,
Й шукаю в подиху твій дар,
Допоки сили…
2011.01.05

Я заходжу у Всесвіт незнаний,
У чужу територію зір,
Де пробуджено дихає тайна
Між гарячих натруджених гір.
Пахнуть медом і рутою ночі
І зоріє небесний кристал...
Я заходжу в коханої очі
І здіймаю їм свій п’єдестал...
Гуркотить у дощі блискавиця,
Віддзеркалює промінь жаги...
Я заходжу, щоб знов відродиться
Із гарячих джерел берегів...
Я заходжу у Всесвіт незнаний,
Де згораю у плазмі вогню...
І шепочеш ти тихо: "Коханий...”
І у відповідь чуєш: "...люблю”.

2001