Бароковий Осені бенкет:
Шаленіють барви і текстури,
Повні чаші, мріє менует,
Вишивка, мережива, турнюри -
Все Ії, бо пані тут - Вона.
Тільки Вітер шарпає і злиться:
"Де цілунки спраглі і п"янкі?!"
Лиш сміється пишна молодиця.
Затягнув в альков, зірвав єдваб -
Яблучно-медове зріле тіло,
Коси мідні впали важко так,
Аж дощі-намиста розкотились.
Усміхались звабливо уста,
А рука і очі крижаніли.
Тихо вийшов із тіні Мороз,
Хутром вкрив осяйним, сніжно-білим.
Вітер стих, потупився, зітхнув.
Щоки діви лиш полум"яніли -
Спогад літній, пристрасть весняна,
Діаманти чи глінтвейн зігріли?
Відступив похмурий вітрогон.
Іноді його я зустрічаю -
Хоче зазирнути до вікон,
Та Мороз гардини закриває.

Я вдягну червоне і відкрите,
Фантастичні шпильки плюс парфуми,
Я пройду по місту, як стилетом
Перекраю і серця, і думи!

І студент забуде про екзамен,
А професор - про розумне й вічне,
Вдавляться слиною юні дами,
А не юні злипнуться у віче.

Видзвоню подруг і друзів в темпі,
Підемо на піцу під мартіні,
Далі - танці, аж настане темно,
А як стане - сходимо до кіна!..

А тоді коханий не відпустить,
Понесе мене на своє ложе...
Дякую за перший день відпустки,
Всемогутній милостивий Боже!

В гарячому морі
розтопленого світла
підводний човен
замріяною квіткою;
стулені пелюстки,
однісіньке віконце-
цей ілюмінатор
тут назвали Сонцем.

Та інколи
загрозлива пробоїна з"являється,
вона непередбачена, і всі її лякаються,
і моляться, і лаються,
коли зі страху бісяться,
а дехто її все-таки
називає Місяцем

Вона:
А я у тому дні плела вінок із листя,
карміново-бурштинового злота.
Ти в ньому наче в юності Полель – осяйний!

Він:
Ти розчарована, бо виявилось потім,
це тільки Даймон древності печальний?

Вона:
Ах Даймон? То ж я чую – плечі, як вогнем!
Як не приборкувач краси, - вогню володар?

Він:
Вогонь, насправді, у чуттях твоїх -
у кубку для вина, що ваби роси
збирає ніжні, та опоює зухвальця...

Вона:
Зухвальця? Ні! (Навмисне так сказав?)
Бо голосом твоїм шумить комиш,
Бо лиш твоя печаль тамує осінь,
Бо тільки із тобою я… – Тамара.

… бо повертаєшся…, і солодко нам разом...

Він:
Давно минуле гріє серце, та -
не повернутися туди, і тої,
що так любила, на землі немає!

Вона пізнала більше, ніж гадала...

І ти себе пізнаєш, підійшовши,
до вод у жовтім листі, як Вакханку,
а не красуню із кар'єрним ростом...
Бо є куди рости і задля чого...
Та дотягнутися до сині зможеш
лише з моєї теплої долоні.

Вона:
Долонь твоїх тепло таке ж принадне,
Як ніжність листя білого латаття.
І я неначе квітка над водою.
Невже не потону, коли відпустиш?..

Я хочу відчувати оці пальці!
(Спокуссса…. В три кільця охопить тіло...)

Він:
Не так вже й невідомо хто й кого -
ця пристрасна ліанка, що так кволо
його долоню охопила, чи ж бо погляд
його на барвно-сонячні суцвіття...

І він долоню підійма до губ -
все ближче й ближче те тремтіння квітки.
Шепоче нерозбірливі слова,
які із плеч її здіймають крила...

[А пальці обережні, ледь відчутні, вишукують за пелюстками вушко, кружляють вилицями, і повзуть до шийки, і під листки волосся, потім дотики розходяться - одні пливуть угору, інші, дрібно, невтомними мурахами - до строгості плечей... Долоні не відчутні ще, лише розвідники-мурахи примушують її вдихати зрушене повітря частіше, і частіше..]

[Та в мить одну їй почало здаватися, що світло гасне і літня насувається гроза... Краплинки поту над вустами… і тропіки такі підступні… й сіль його долонь… ліана все тугіше тягне свої стебла. Повільно тягнеться до ліктів… й вище… із останніх сил стараючись не задушити пристрастю його, а залишатись тільки ніж-но-ю… І запахи суцвіть розкритих...]

Вона:
Була тихенька – лань на водопої,
Немов метелики, дрижали вії…
Манив у оксамитові покої,
А я цнотлива, зір піднять не сміла.

Втечу, втечу, втечу, втечу… Та де там!
Ти так розлив словесні фіміами:
Лукум, халва, рахат-шакер, щербети…
Хмеліє розум, не прийти до тями.

Я наче мед. Як масло те, що тане –
Пір’їнкою ведеш малюнки східні…
Як думаєш, о Даймон_без_обману,
Хто винен в тому, що тепер я відьма!? :)

Складав терпляче до її колін
слова
обрáзи
молитви
стезю
котів
вона намотувала
собі на пальці
дощі та нерви
звісно він любив її
(а чи хотів?)
ту дівчинку
ту крапельку
ту гілочку
ту вишеньку

стерву

О щастя наше завше там, де ти! -
Величчя живота і бороди!
Ти Зевс тутешній! Що Еллада нам,
Як гонорару не заплатять там!

Ми біля тебе - ти наш Бос Єдиний,
Прообраз первозданного мужчини! -
І хто ти в мить оцю, відринь дилему:
Скупий владар, чи лагідний Ярема?!!

Нехай і мислимо про це не раз,
Упевнені, що правиш задля нас!
Тож нині свято вище інших свят -
Шуми вино! Яремі - 50!

Тест

І
тільки потім
зрозумієш
ти,
вертаючи
до тями,
які вони
підступні -
вина -
на губах
у дами.                                  

Я не знала про крила,
Поки не опинилася на землі.
Ма́буть, заблизько таки підлетіла
До тебе, о сонце у висоті.

©Кукуй Палагея, 06.02.2011