Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Петро Скоропис (1980)

Інфо
* Народний рейтинг 4.746 / 5.39
* Рейтинг "Майстерень": 4.258 / 5.25
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Коефіцієнт прозорості: 0.777
Переглядів сторінки автора: 56640
Дата реєстрації: 2011-03-01 12:51:48
Звідки: Волинь
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2019.06.16 11:09
Автор у цю хвилину відсутній

Найновіший твір
З Іосіфа Бродського. Нові станси до Августи
І
Вівторок осінь розпочав.
Лив дощ всю ніч.
Усі птахи гайнули пріч.
А я той одинак-смільчак,
що оком не повів услід:
небесні хлані несусвітні,
дощ підмиває неба звід.
Які тут півдні.

II
Тут, тонучи живцем в багні,
бреду надвечір по стерні.
Мій чобіт обридає полю,
гарує угорі четвер,
але стирчать утяті стеблі вверх,
не чулі майже того болю.
І пруття верб,
рожевуватий ткнувши мис
у твань, де зайва варта люта,
шамотячи, гойдають пустки гнізд
сорокопуда.

III
Товчи і чвакай, колобродь, міси.
Я не додам у ході.
Невгасну іскру на самоті
топи, гаси.
Під ляпаси долонею бедра,
з бугра бреду я до бугра,
притомний ледь, одним з ходою тактом
підошва камінь б’є моя.
На темні води ручая
дивлюсь із ляком.

IV
О, хай несосвітенна тінь допір
в моїх очах, і усоталась сирість
у бороду, і кепка – набакир –
вінчає нині сутінь, в ній відбившись,
як грань ота, яку душі моїй
не перейти –
я не втечу мерщій
за козирок, за ґудзичок, за чобіт
за комір свій, за свій рукав.
То серце зійде в гуготі, вискам
донісши, що пропоротий я: холод
голками в груди проника.

V
Сюрчить і до мене вода,
мороз розціпив прорізом уста.
Инакше і не мовити: і де б ці,
облич окрім, місця, де міг обрив
спіткатися?
Сміх окривів
і сутінкова гать в бентезі.
І темінь гасить дощовий порив.
Ба, инший образ, людяний мій лик,
тікає від червоних вік,
над хвиль – ускач, як на коні,
під соснами, а потім – вербняками,
мішається з чиїмись двійниками,
а мій ніяк не трапиться мені.

VI
Топчи і чвакай, жуй зогнилий міст.
Хай твані, що сотають млість
хрестів погостів, нею красять доли.
Ба, стеблями усіченими трав
бог синяви болоту не додав...
Топчи стодоли,
гаруй у кучмах лишених отав,
углиб пусти коріння голі!
У землю там, як в груди увійди,
примар усіх і мертвих побуди,
і най вони поутікають з кубел
до сіл порожніх по стернині нив,
і хай махають зграям днів
брилі опудал!

VII
Горбами, облисілими до сліз,
шляхами їх, здебільшого у ліс,
життя саме і вийде із себе
урешті, подивує з шумовиння
оправ і форм. Його коріння
чіпляючись у чобіт мій, сопе,
і гаснуть всі вогні в селі.
І я бреду по нічиїй землі,
у Небуття випитую оренду,
і вириває вітер з рук тепло,
і хлюпа повне водами дупло,
і бгає твань стежі вологу ленту.

VIII
Так, я відсутній ніби цього дня.
Мов осторонь я, зайвим-третім.
Щетиниться і дибиться стерня,
як волосінь на тілі мертвім,
і над гніздом, у ній простертім,
лиш мурашина метушня.
Природі зайві візії билин-
минучин. Її лику з краєвидом,
залитому західним світлом –
пороблено ставати злим.
І усіма п’ятьма – на те й чуття,
я сторонюся того лісу:
ні, Господи! цупку завісу
не зняв я з віч, тож не суддя.
А щойно на біду свою
я і собі зарадити не зможу,
ти п’ясток мій, як фіни крадію,
рубай, мій Боже.

IX
Світ, Полідевку, пляма в наготі.
У ній не чути уст моїх квиління.
Ось я стою в розхристанім пальті,
і решетами віч світам текти,
і крізь сита нерозуміння.
Я глухуватий, Боже. Я сліпак.
Не чую слів, і ват зо двадцять пак,
при місяці. Нехай. У небесах
я курс не прокладу між зір і крапель.
І хай не пісню вітри в цих лісах
несуть, а кашель.

X
Ніч. Вересень. Я й моя свіча.
Та тінь спадає з-за плеча
в мій аркуш, риється в корінні
обірванім. Невидимий Борей
у сінях булькає водою
і усміхається звіздою
зі настіж кинутих дверей.

Темніє наді мною світ.
Затягує водою слід.

XI
Так, сердце досі прагне до тебе,
тому воно все далі, далі.
І голос мій недолі фальшували.
Їх фальшею платімо борг тепер
і долі тій, що не жадає крівці,
завдавши ран тупих.
Авжеж, на кутні усмішка – не гріх!
Я усміхнусь. І над собою сміх
тривкіший і могильної темниці,
і легший диму з коминів пічних.

XII
Евтерпо, ти? Куди я трапив, га?
А що зі споду: вóди? трав перга?
відросток вересовий, в лірі,
в підкові вигнутий – в тій мірі,
що щастя мариться,
у тій, щоб прикінці
у інохіді якось по галопі
дух перевів, і щоб їздці
не стрілись ні тобі, ні Каліопі.




-------------------