Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Петро Скоропис (1980)

Інфо
* Народний рейтинг 4.778 / 5.4
* Рейтинг "Майстерень": 4.258 / 5.25
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Коефіцієнт прозорості: 0.777
Переглядів сторінки автора: 62477
Дата реєстрації: 2011-03-01 12:51:48
Звідки: Волинь
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2019.12.15 11:42
Автор у цю хвилину відсутній

Найновіший твір
З Іосіфа Бродського. Венеційські строфи
І
Мокрі конов’язі пристані. Понурої їздової
грива, поята млою, змахує сни і млу.
Скрипкові грифи гóндол погойдуються, у різнобої
байдужі до відлунь.
Що довірливіш мавр, то чорніш у чорнил наснага,
і рука, дотягтися до горлечка заметка,
тискає до лиця мереживо м’ятого в пальцях Яго
кам'яного платка.

II
Площа пустельна, набережні відлюдні.
Більше облич на стінах кав’ярні, чим візаві:
діва в шальварах усе награє на лютні
захожому Мустафі.
О, дев'ятнадцятий вік! О, східні мотиви! Поза
вигнанця на бескиді! І, буцім білокрівцí,
сяєва бліді повні в пожежах туберкульозів
коханців, її співців.

III
Ніччю тут ніде дітися. Ні Дузе тобі, ні арій.
Самотинний каблук і вистукує діабаз.
Під ліхтарем ваша тінь, як ляканий карбонарій,
відсахується від вас
і видихає пар. Ніч зголоситься, максимум,
ехом зітхання; воно обдає теплом
мармуровий, гулкий, порожній акваріум
зі спітнілим склом.

IV
За пазолоттю луски вікон в каналі, оку –
олія у бронзі рам, кут рояля, слухач.
Ось чим витончать смак, штору запнувши, окунь!
зябра щулячи, лящ!
Від нежданої візії горівіч богині,
що зняла з себе все, обертом голова,
і під'їзди, як піднебіння і зів – в ангіні
лампочок, вимовляють "а".

V
Як тут били хвостом! Як тут лящами вились!
Як, буцім на нерест, йшли косяком в овал
дзеркала! Опанчі білий глибокий виріз
нітив загал!
Як сироко – лагуну. Як посеред панелі
сукні та панталони тут розмокали в щі!
Де вони всі допіру – ці маски, полішинелі,
перевертні, плащі?

VI
Так гаснуть люстри в опері; мов медузи,
поночі так спадають об’ємами куполи.
Так вужчає вулиця, вторує вугрові – юзом
до площі, мов камбали.
Так підбирає гребні, гожі колись куделі
збитих зачісок, донькам Нерей в дворі,
та минає увагою жовті безплатні перли –
вуличні ліхтарі.

VII
Так змовкають оркестри. Так вібрують офіри
видихів од пороб ноті у тиші міст.
і палаци стоять в півсвітлі, як ті пюпітри,
двинуті кимось з місць.
Тільки фальцет зори між телеграфних ліній –
там, де в тумані спить громадянин Пермі.
А вода аплодує їй, і набережна – як иній,
осілий на до-ре-мі.

VIII
І наперсник Лорена, нудьгу зелену
багрячи, як за борт(як букви, – за береги),
пнеться розсудок уберегти від крену
з випитого й нудьги.
Саме час знятись латам, паскам, веригам,
впасти в ліжко, тепле від тісноти,
кості живій, як з дзеркалом, з чиїх амальгам нігтем
ніжність не зішкребти.

------------------------------------