Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Петро Скоропис (1980)

Інфо
* Народний рейтинг 4.746 / 5.39
* Рейтинг "Майстерень": 4.258 / 5.25
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Коефіцієнт прозорості: 0.777
Переглядів сторінки автора: 58572
Дата реєстрації: 2011-03-01 12:51:48
Звідки: Волинь
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2019.08.17 14:23
Автор у цю хвилину відсутній

Найновіший твір
З Іосіфа Бродського. Горби
Разом вони любили
сидіть на схилі горба.
Оддалеки бовваніли
церква, сади, тюрма.
Відтіль вони оглядали
діл і гладі водойм.
Скидали в пісок сандалі,
полегша була обом.

Витали, стисши коліна,
у о́болоках без дна.
Внизу на авто каліки
ждали біля кіна.
Зі схилу блимала банка
на квіт цеглових кущів.
Ворона шпиняла банку
шпилем, що порожевів.

Автівки їхали в центрі
до лазні зі трьох мостів.
Дзвін не вгавав у церкві:
електрик вінчавсь у тій.
А тут, на лоні узвиш, ні
крику, ані свистків.
Лиш вітер свіжів у тиші.
І тільки комар дзумів.

Трава там була зім’ята
завсідниками, як завжди.
Усюди плішин багато
чорніло від їх їди.
Щораз норовили ці плями
витирати корів язики.
Усе це усім було явним,
та їм це було невтямки.

Виделка, сірник, огарки
прикриті були піском.
Чорніла бочина пляшки,
копнутої носаком.
На звуки мукань у балці
вони спускались в кущі
у обопільній мовчанці,
їм звичній і сидячи́.
----------
По різних схилах ступали,
де боком, де-де навпрошки.
Кущі над ними змикали
і розіймали гілки.
Вологою камінь брався,
трава ставала ковзка.
Один стежі діставався
тоді, як другий – ставка.

Надвечір гульби весільні
тривали (здається, дві).
Спідниці і сорочини
маячили на траві.
Темніли обрії хмарні,
як долі зарослий став,
губився діл у тумані,
а дзвін усе калатав.

Один, крекчучи, затявшись,
другий, смалячи цигарки –
той вечір вони спускались
горба по різні боки.
Спускались, горба пообіч,
хто буцім їх остеріг,
та моторошний одночас
повітря пірвав їх крик.

Ураз кущі розчахнулись,
як зів, що тамує звук.
І, ніби вони проснулись,
а сон їх був повен мук,
із виєм сахнулось віти,
розверзлись, як хлань, кущі.
По двоє їх стрíли відти,
залізом пограючи.

Одного найшла сокира
і дзюрила кров по руці,
другий сам від розриву
серця вмер у правці.
Обох волокли до ставу
(убивць заюшила кров)
і кинули в хлань іржаву.
І отам вони стрілись знов.
----------
Ще помацки всістись тощо
не протовпились женихи,
як вістку жахну до площі
донесли уже пастухи.
Вечірній зорі сіяли
загуслі рої хмарок.
Корови в кущах стояли
і жадно лизали кров.

Електрик збігав по схилу,
його здоганяв свояк.
Внизу молода честила
у квітах усе і всяк.
Стара, літами похила,
під пледом бгала тасьму,
а слідом п’яне весілля
топтало горба траву.

Тріщало під ними суччя,
хто міг, якомога біг.
Корови мукали гучно,
зійшовшись на водопій.
І всі заціпли зненацька
(тоді стояла жара):
чорніла в зеленій рясці,
як вхід у пітьму, діра.

----------
Хто їх відти підніме,
підніме зі твані дна?
Смерть, як вода над ними,
в шлунках у них вода.
Смерть у суєтнім слові,
в стеблині, в'юнкій на жердь.
Смерть у злизаній крові,
в кожній корові – смерть.

Смерть у марній погоні
(годі сурмить у ріг).
Будуть тепер червоні
цівки молока корів.
У барві крові вагоні,
з колій червінь-мастей,
в кумачевім бідоні –
для червоних дітей.

Смерть в голосах і зорах.
Коміру личить смерть.
Місто їм нині ворог:
смерть їм тяжка тепер.
Підняти б їх, усім містом.
А як збуватись докук:
як дня весільного вбивство,
кровити і молоку.
----------
Смерть – не кістяк у шафі,
ні при косі у росі.
Смерть – несходимі хащі,
де ми стоїмо усі.
Смерть – не плач похоронний,
а також не чорний бант.
Смерть – радше круків, чорний
крик – на червоний банк.

Смерть – це усі машини,
це і тюрма, і сад.
Смерть – це усі мужчини,
їх краватки висять.
Смерть – це вікна у лазні,
в церкві, в оселях – вряд!
Смерть – це ми, неуважні,
самі шиби – не зрять.

Смерть – це потала сили
нашої, труд і піт.
Смерть – це пірвані жили
плоті, душ перецвіт.
На пагір ми вже не зійдем,
в наших домах огні.
Радше не ми їх не видим –
нас не бачать вони.
-----------
Рози, герань, гіацинти,
півонії, без, ірис –
на цинк домовин їх киньте –
рози, герань, нарцис,
лілії, ніби з басми,
трунки, пряні на вдих,
левкой, орхідеї, айстри,
рози і сніп гвоздик.

Прошу їх нести до брега,
довіритись небесам.
В ріку їх, в ріку треба –
вона віднесе лісам.
В чорні озерні хлані,
в пройми їх для відлунь,
в мертві поліські твані –
ген до балтійських дюн.
----------
Горби – це гонима юність,
тим, хто і здоганяв.
Горби – це улії вулиць.
Горби – це сонми канав.
Горби – наші біль і гордість.
Горби – це закрай землі.
Що вище на котрий сходять,
то більше їх подалік.

Горби – це розпуки долів.
Горби – це наша любов.
Горби – це зіниці болів,
незрячі, видющі знов.
Світло і все незборне
жахом в наших очах,
наші мрії і горе,
все це – у їх кущах.

Горби – це звитяга і слава.
Це візії напоказ –
на наші юдолі права.
Горби – завше вищі нас.
Вершини їх завше видні,
помітні і в млі сліпій.
Прісно, вчора і нині
хвала крутизні тропи.
Смерть – данина рівнині.
Життя – це горби, горби.
----------