Вже майже колишній, ще майже коханий,
Вологою сіллю захлинаюсь востаннє...
Під минулим (ти віриш?) підведена риска.
Ще майже коханий, вже майже не близький.

Ще ховаю під серцем несплакану тугу,
Ще в тобі пам’ятаю і брата, і друга...
І майже... до біса. Ти знаєш, це втішно,
Що колись ти – наcправді - станеш колишнім.

27. 03. 2007

Позбутися журби, як зайвих кілограмів,
Вдягнути легкий шарф з відтінками весни,
Ділитися теплом (так ніби це востаннє),
І ніжитись у сяйві, що з неба струменить.

Спиняти погляд твій і мружитись на сонці,
Ліниво відпивати гарячого вина...
І сонячного зайчика на малюка долоньці
Побачити й почути
Твій голос:
«Вже весна...»

14.03.2007

-2-

Це місце ніби створено для втечі...
Від справ буденних, бо вони тут недоречні.
Хребтами гори тут впираються у Вічність,
І відчуття всі – майже потойбічні.

Це місце створено для осягання суті.
Тут із минулого росте майбутнє.
Тут предків тіні Верховину хмарять,
Коли гуцули на життя мольфарять.

Це місце створено – прощати й відпускати.
Щоб вісь землі відчути й відшукати.
І усвідомити, вдихнувши неба...
Мій любий...
Вже мені тебе не треба...

03.03.2007

-1-

Взаємне забування телефонних номерів...
Як хтось писав: рятує від любові.
Ти врятуватись з легкістю зумів.
А я зависла... десь у напівслові.

Безглузда втеча... Гублюсь між світів.
Там, де смереки від снігів небесно-сиві.
Чергова спроба забування номерів.
І фотографій. Тих, де ми щасливі.

24.02.2007

Любити тебе... так сумнівно і так недоречно.
Як зі скрині старої дістати пропилені речі.
Одягти і себе не впізнати в свічаді навпроти,
Хоч постава та ж сама і вигнута лінія рота.
Тільки очі змінились: з зелених зів’яли в пісочні...
Згадка наших побачень бурхливих осінньо-наочна.
Коли душі – загострені леза, й чуття – обопільні.
І твій видих – оголена пристрасть:
«Ми – божевільні...»
Почуття, ніби плаття старі, які вийшли із моди...
І тобі віддавати себе... ніби проти природи.

Знов любити тебе... Чи можливо? ...цей страх обпектися...
Але ще неможливіше твого кохання зректися...

***
Під впливом Забужко

18.02.2007

Я не несла букет із жовтих квітів –
Осяйний небу знак – Тебе зустріти...

Та й нас любов – як вбивця – підчекала.
Невідворотно, світу стало мало...

Ні запитань, ні слів: усе - стороннє.
Чоло сховати у Твоїх долонях...

Прийняти й пережити все смиренно.
Пізнавши, що любов – це нездійсненність...

19. 01. 2007

Я помилилась номером. Пробач.
Я не радію від твоїх невдач.
Уламком серця мічена межа.
У мене вийшло... Я тобі чужа.

Не розриває серце сумнів "чи любив",
Душа звикає до уламків крил.
Хоч в телефоні ще зберігся номер твій...
У тебе вийшло. Ти мені чужий.

14. 01. 2007

Ось тепер уже точно зима.
Свище вітер і біло від злості.
Все, що «мало би», та не збулося,
В заколючений випало простір.
Ось тепер – вже напевно – зима.
Сивим снігом розсипалось небо.
Мокротинням якимсь... Без потреби
Ця зима.
...І я мерзну без тебе...

25. 12. 2006

Усміхався день кутиками губ,
Вітаміном "Д" небо струменіло,
Голуби в вікні крихти крали з рук...
Десь я в цьому дні зиму загубила.

Танув тихо біль в теплій пів-весні,
І чиєсь маля потягалось щасно.
Усміхався день в не-зимовім сні...
Слав передчуття...
За пів-мить до щастя.

17. 12. 2006

Відчай.
Від «чай»...
Від-пи-вай...
Відчуй.
Від «чуй»...
Від-чу-вай...
Чуєш?
Чаєм
Від-пи-ва-ю
Відчай...

4. 12. 2006

Туманно...
Нелистопадово тепло.
Обманом
Молокове повітря затерпло.
Сльозами
Завагітніло втомлене небо.
Дощами
Вивільнятиме смуток із себе.
Смеркає.
І склянка зеленого чаю
Обпікає.
... До волі поволі звикаю...

29.11.2006

Я понад все любила хризантеми...
Вишневий сік... і – зараз – Самвидав.
Ще... по-дитячому боялась, коли темно...
От тільки ти цього не знав.

Ти не помітив... я жила без мушлі.
Тому так просто ми обходились без слів.
Це вже було... В «Постскриптумі» Забужко.
Та ти її ніколи не любив.

Я виливалась на папір передчуттями...
(чи на екран, що замінив чернетки)
...Та знаєш... якось все моє життя,
Для тебе - «варіації абетки»...

16. 11. 2006

У безнадійних сподіваннях
Ховатися уже несила.
Губитись в осені риданнях -
Повітря бракне. Відлюбила...

Звільнилась. Дивне відчуття.
Я здатна думати про себе.
Ні розпачу, ні каяття...
І якось ближче стало небо.

Стомилась вести діалоги
Із тим, кого давно нема.
Хрестом розбіглися дороги...
І світла більше... То зима...

13. 11. 2006

Розсипаються вкрадені рими...
Терпнуть думки від болю.
Я знаю у чому винна –
Я надто хотіла любові.

В слова не складаються звуки.
Минуле – тромбом у вени...
Вечір... мате... самбука...
Дощ... і таксистка Лєна...

«Втікай від нього, дитинко,» –
І Всесвіт застиг від жалю.
Та вагітна вже кожна клітинка
Отим твоїм, першим, «люблю»

Ним огорнуті наші світанки,
В ньому наслідки і причини.
Бажана, жадана... коханка...
І краду тебе у дружини.

Щогодини, щомиті – невтомно...
Благаю, давай без пояснень...
Тобі час повертатись додому...
Я замучилась... красти щастя.

10.11.2006

Вмирала осінь під колючим снігом.
Тремтіла, ніби вигнаний собака.
...Якийсь дивак задихався від бігу.
Ловив таксі...І майже плакав.

Я встигла вже зігрітись темлим чаєм,
Я бачила в вікно – конає осінь.
Я знала - щось втрачаю надзвичайне...
І твій дзвінок... немов контрольний постріл.

05.11.2006

Я загубила парасолю,
Коли іще була з тобою.
І –
задощило...

Став несмачним настій зелений,
Пригадуєш, ти пив у мене?
Горня –
розбила...

Ти смс-иш мені часом,
Я без мети гуляю чатом.
Слова –
безсилі...

Коли я ще була з тобою,
Я загубила парасолю...
Ми –
щось важливе.

Ти не зі мною. Ти з кимось іншим.
З тим, хто не чує осінніх віршів.
З тим, хто не знає такого болю...
Хребтом вростає. Стає тобою.

Чи кам"яніє. Стоїть між нами.
І рятуватись – лише віршами.
22.10.2006

Щастя
Почасти
Від слова «частина»

Спільним
Суцільним
Злито-єдиним

Стали з тобою:
Скуштували любові.

Зрослися
Сплелися
Змішались не в міру

Снами
Словами
Вживились під шкіру

Не розліпити.
Так і жити:

Думки чатувати
Любов частувати...

Щастя
Почасти
Від слова «кохати»

28.10.2006

Вже вечори ставали темними.
І Київ від жадання млів.
Ти грався мріями даремними,
А я – літала на мітлі.

Усі церкви були під нами.
Я в вир зривалась почуттів.
Ти правив нашими думками,
А сам – від висоти шалів.

Я зачіплялася за зорі,
Ми доганяли повний місяць
А потім – впали на Подолі...

Слова і рухи вже безсилі.
Ніч розчинилась.
Ми - розбились.

Кіл осиковий собі увігнала в серце.
Заважкий обрала. Його він зім”яв у кашу.
Залишилась без пульсу, гадала, так буде краще,
Ніж щомиті чекати (шукати?) смерті.

Кажеш, фарсу не треба, кажеш, слова скінчились.
Їх сьогодні вночі підбиратиме пізня осінь.
Захлинаючись втратою, вітер вологу розносить.
А у горлі – шматком, як в дитинстві – життя зупинилось.

Закричати, втекти, розідрати на клапті небо.
Заховатись від болю, що вістрям блокує мозок.
Не навчилась, не вмію, не хочу, не буду, не можу!..
Бракне кисню. І дихати нічим без тебе.

Вже були необачними. Спробуй лишатись відвертим.
Серце тягне ледь чутно: за що так зі мною, милий...
Повернути назад, відродитись – чи вистачить сили?..
Не вбивай мене більше. Бо я все одно уже мертва.

Я – горизонт, що впав до ніг...
Я - літо, заблукале в осені.
Торкнулось снів теплом непроханим...
І загубилось поміж них.

Я – спогад, що на самоті
У ліжку кішкою згорнувся...
Десь близько серця ворухнувся...
І розчинився в небутті.

Я – небо, що зрівнялось з містом,
Розсипалось дрібним намистом...
Моїми римами безладними,
Щоденними твоїми зрадами,
Тим, що було таким важливим...
Нестримним...Болісно-правдивим.
Було життям непередбаченим...
…Але яке це має значення…

15-18.10.2006

Шкода, я не ділилась цим з тобою:
Сідало сонце за Михайлівський собор,
І скрипки захлиналися від болю...
Тремтіли звуки... в них губився хор.

Там все сплелося - пристрасть, щастя, відчай...
Шкода. Але ділитись більше нічим.