Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Анонім Я Саландяк (1955)

Інфо
* Народний рейтинг 4.904 / 5.38
* Рейтинг "Майстерень": 4.524 / 5.25
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Коефіцієнт прозорості: 0.790
Переглядів сторінки автора: 85837
Дата реєстрації: 2011-07-27 09:42:25
Звідки: м Підгайці
Школа та стилі: Римований текст.
У кого навчаюсь: Б-І.Антонич -- Петро Перебийніс.
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2018.12.10 18:57
Автор у цю хвилину відсутній

Найновіший твір
із радянськоі публіцистичної думки – вибране
Ю. Шрейдер, доктор філософських наук
ІДЕОЛОГІЯ ЧИ СВІДОМІСТЬ? ЩОДО ПРОБЛЕМИ ВИБОРУ. (СРСР - березень 1990 р.)
    Роки репресій та застою не заглушили руху філософської думки в нашій країні (СРСР). Можна було би назвати десятки імен тих, хто виконував (далеко не завжди рахуючись за відомством “філософських наук”) послідовність філософської традиції та прагнув відкривати нові сенси (змісти).
    Деякі результати цієї філософської роботи йшли в друк, втискуючись у поставлені над філософією ідеологічні рамки, дещо затаєно накопичувались в обговореннях на професійних семінарах і конференціях, залишаючись в рукописах та зберігались передаючись естафетою ідей з уст в уста.
    Докази безперервності роботи цієї думки – це раптова поява для філософів можливості серйозно та професійно поставитись до публікацій творів, раніше доступних лиш через самвидав і тамвидав, та до класики російської та західної філософської думки. Іншим доказом слугує вихід друком творів наших філософів, котрі довший час залишались в архівних рукописах, а також написаних зараз, але основаних на накопиченому філософському багажі що дозволяє осмислити ключеві духовні проблеми.
    Так що втрачена була не спроможність філософствування і навіть не філософська традиція. Втрачено було відчуття відповідальності за філософську думку, за її вплив на суспільство. Принцип партійності філософії сприяв особистій безвідповідальності філософа, відчужуючи совість філософа на користь суспільного угрупування, а точніше – тих, хто говорить від її (угрупування) імені. Виникло навіть уявлення про дві істини – про ту, до котрої приходить вільна філософська думка, і ту, котру наперед задається суспільством (в лиці її “відповідальних” представників, звичайно ж) і, лиш, повинна бути аргументована та проповідуватись філософом.
    Отже філософ був поставлений перед вибором – або перетворити власне мислення в інструмент “для виконання”, або зберегти незалежність та напругу філософської думки і бачити в цій незалежності вищий (і природній) смисл своєї соціальної місії. Та, кажучи образно, філософ, зробивший вибір на користь іншого “або”, невідворотно прирікав себе на приватизацію філософствування, на перехід з Агори (площа в Афінах, де народжувалась демократія, що тісно зв’язана з свободою філософської думки) на кухню, де відбувалися філософські пошуки епохи застою.
    “Філософські кухні” зробились тими плацдармами, де можна було вивчати предмет а не підводити його під ідеологічні конструкції. Але одночасно відходила й відповідальність за власну думку та її долю. Філософствування стало сугубо домашнім заняттям...
    Ці-такі міркування, сформовані у мене при підготовці до виступу на семінарі пам’яті Ігора Серафимовича Алєксєєва, котрий навчався в травні 1989 року в Інституті історії природознавства і техніки АН СРСР, спричинились до цих заміток.

    І. С. Алєксєєв, що помер водночас 23 травня 1988 року, займав помітне місце в нашій (радянській) філософії. Він входив до еліти методологів науки. Свого часу він закінчив фізичний факультет МГУ. Фотографія молодого Ігора зображувавшого Архімеда на празнику фізиків, поряд з Бором і Ландау на ганку факультету неодноразово публікувалась в книгах присвячених цим знаменитим фізикам нашого століття. Після фізфака – аспірантура по філософії та початок багатолітніх студій над філософським смислом принципу додатковості того ж Нільса Бора.
    Однако ж в особистих філософських бесідах поміж друзів Ігор неодноразово закликав усіх нас: “Давайте екзистизувати!” (existiert-існує).
    Мова йшла про уміння існувати з відчуттям граничного смислу людського буття. В цьому заклику відчувалось його глибоке незадоволення класичним раціоналізмом, різко протиставляючим себе накопиченню духовного досвіду. Завдання філософа – виразити виникаючий перед ним смисл сущого, якомога повніше обволікати цей смисл в словесну форму. Це завдання нездійсненне, якщо іти від уже відшуканих філософських формулювань, а не заглиблюватись кожен раз заново у життя духа. Річ не іде про відмову від раціоналізму, бо філософія це і є раціональне осягання дійсності, але й про те, що таке осягнення неможливе без напруження духовного існування, без повноти особистої екзистенції (existiert-існує).
    Філософ використовує ідеї як інструмент пізнання. Але горе тому розуму, котрий перетворює упереджену ідею в умову правильного філософського мислення. Повний крах філософствування наступає, коли якась мова вираження ідей робиться обов’язковою для вираження думок. Тоді думки починають співвідноситися не з дійсністю, але з заздалегідь визначеним способом говорити про цю дійсність. Ця-така деградація думки згубно виражається на практичному життя. Замість влаштовувати життя виникають спроби втілювати утопії, котрі витікають з теоретичних конструкцій.
    Роки застою привели всіх нас до таких форм філософствування, коли відкриття нових філософських змістів необхідно було виражати непристосованою для цього мовою, котра грала, наче, роль ключа обивателів джунглів: “Ми одної крові, ти і я”. Слова на зразок “діалектика”, “матеріалізм” і т. д. вживалися не так в прямому значенні – як певні філософські категорії, - а як для самозбереження в джунглях. Будь яка критика канона (правила), необхідна для розвитку думки, сприймалась не як необхідний контраргумент, вимагаючи нових розумових зусиль для спростувань, дозволяючи переходити на наступний, вищий рівень філософської думки, але як святотатство по відношенню до затверджених принципів. Так уступка думки нав’язана мовою виявилась згубною для самої думки: мовна само-цензура націлювала думку не на усвідомлення реальності, не на контакт із невисловленим, а на те, щоб вписатися в заздалегідь приготовлений ідеологічний канон. Адже ми перестали помічати парадокс, котрий відбувся з таким поняттям, як діалектика. Поняттям що постулює тезу про заперечення заперечення, тобто обґрунтувальне право на заперечення самого себе, перетворилось в ідеологічну священну корову: її можна не годувати розвиваючими її ідеями, але упаси бог підняти на неї руку. Хорошим тестом на збереження філософського мислення в тих, хто з священним трепетом відноситься до самого слова діалектика є така от характеристика цього поняття, що належить відомому сучасному логіку І. М. Бохеньскому: “Назва “діалектика” походить від грецького “дислегейн”, що значить “вести спір”, адже ж діалектика початково була мистецтвом суперечки. Дуже довго (наприклад, стоїки та схоласти) називали діалектикою логіку. В цьому розумінні діалектика аж ніяк не забобон, але може бути дуже корисним мистецтвом. Лиш Гегель надав цьому слову нове значення, після чого заняття діалектикою набули характеру забобону. Тою мірою, якою думку Гегеля взагалі можна втямити - він пише досить мутно, - природа, згідно Гегелю, веде сама з собою спір. В силу (по ходу) цього диспуту виникає рух, виникають почергово різні сутності і т. п. Дальше, Гегель та його послідовники стверджують, що в світі існують протиріччя, бо природа спорить сама з собою, а в спорі один з учасників суперечать тому, що каже інший. А раз так, якщо світ повний протиріч, то звичайна логіка, котра їх не признає, незадовільна і може служити лиш для “кухонних бесід”. В філософії належить притримуватись іншої, “вищої” діалектичної логіки, котра має до діла з суперечними та іншими (рештою) чудесами. Прихильники Гегеля багато кажуть про неіснування одиночок: дійсно, існує лиш ціле. Так, в державі одиночці суджено бути “діалектичним моментом” держави як цілого, чимось подібно хвилі що пробігає на поверхні океану.
    Із так усвідомлюваної об’єктивної діалектики, чи з цього-такого опису світу, проростає так звана суб’єктивна діалектика чи вища логіка і методологія мислення. Ленін, а за ним і Сталін пробували встановити правила цього діалектичного методу. По Сталіну, вони (правила) полягають в тому, що належить на явище дивитись з точки зору цілого, досліджувати куди іде рух, звертати увагу на протипоставлення (Сталін їх називає – як всі діалектики – протиріччями). Так звана (так зрозуміла) діалектика мала бути логікою пролетаріату, революції, комунізму і т. д.
    Більшість тверджень так зрозумілої (так званої) діалектики – це пересуди (забобони). Забобоном служить твердження, що природа спорить сама з собою. Забобоном є віра в якусь “вищу” логіку. Ще один забобон полягає в переконанні, що хоч хто-небудь прийде до яких-небудь висновків з допомогою так званої діалектичної логіки, котра є в кращому разі зібранням вельми примітивних рекомендацій, ніякою мірою не зіставних з принципами сучасної методології науки. Сам Маркс, на котрого діалектики дуже люблять посилатися, не використовував ніколи нічого зверх звичайної формальної логіки та методології природничих наук, в корисність котрої вірив, як в пророка.
    Те, що діалектика - це забобон, настільки очевидно, що навіть в Радянському Союзі, де її нав’язують силою, найвідважніші філософи спротивились цьому. В даний час поряд з казенною діалектикою там почали терпимо відноситись до звичайного здорового смислу і дійсної логіки. Звідки походить успіх діалектики? Він був би набагато меншим, як би діалектика не входила до визнання (сповідування) компартій усього світу та не нав’язувалася би всюди, де ті партії при владі. Але, крім партійного примусу, певну роль зіграла віра в високі якості деяких філософських системна зразок гегелівської. При цьому роздумують приблизно так: все, що рекомендує знаменитий філософ, - корисно і добре; бо Гегель, знаменитий філософ, рекомендує діалектику, отже вона корисна і добра. Таким чином, один забобон тягне за собою інший. Як-не як діалектика має ту “перевагу”, що звільняє своїх прихильників від обов’язковості подавати точні аргументи. Сама діалектика не містить ні одного закону, відповідно – ні одної рекомендації, котру можна було би назвати логічною; але, суперечачи законам формальної логіки, вона дає своїм адептам (послідовникам) повне відчуття свободи, коли все виглядає дозволеним. Ця фіктивна свобода від законів формальної логіки є лиш правом бормотати нісенітниці.
    Тим неменше в ім’я цього діалектичного забобону переслідувались і ще переслідуються люди – аж до убивств. Забобон діалектики – один з най зловредних із нам відомих”.*
* Бохенський И. М. Сто предрассудков (Краткий философский словарь предрассудков). Париж, 1987 год – Перевод автора.
    Ця цитата виводить нас до думок, котрі неможна було навіть критично обговорювати, бо критика заперечення (неприятия) діалектики значило би допущення теоретичної можливості такого заперечення. А ідеологія вбудована в державність, не може дозволити, щоби її ідеї-кумири (несучі деталі її конструкції) підлягали критиці та творчому розвитку.
    Механізм канонізації ідеї – перетворення ідеї з робочого інструменту мислення в кумира, котрому можна тільки поклонятися, - з теоретичної і історичної точки зору детально досліджений Р. Гальцевою та І. Роднянською.*
*Summa ideologiae: “Ложное сознание” как фактор социальной практики. В сборнике “Формулирование идеологии и социальная практика”. Москва. ИНИОН. 1987 год.
    Наївно думати, наче є більш або менш догматичні ідеології. Тільки лиш ідея стає (робиться) вищою цінністю, заради неї все дозволено: жертвувати життям, здоров’ям, честю людей, довільно поводитись з природою та економікою і т. п. Якщо людина нездатна іти заради служби ідеї на будь-яку підлість, то не тому, що його ідеологія менш догматична, але тому, що свідомість людини не до решти ідеологізована. Інколи стаються чудеса, коли під товстим шаром ідеологічного попелу виявляється тліючим вогонь особистої свідомості несподівано прориваючись назовні. Це явище можна назвати “ефектом Хрущова”. Совість, здатність відкликатись на загальнолюдські цінності – все це може зберігатися в людині, не зважаючи на ідеологічний прес, котрий примушує довгий час поступатися всім заради ідеї, про котру навіювалось, що вона найвища з всіх цінностей, що всяка мораль сходиться в службі цій ідеї та тим, хто її подає.
    Ідея свободи прекрасна, але, зведена в кумира, вона логічно приведе до позбавлення свободи більшості заради псевдо-свободи вибраних. В передсмертному творі В. Л. Соловйова “Три розмови” Антихрист запитує старця Іоана, папу Петра ІІ та професора Паулі, що їм дорожче за все в християнстві. Старець відповідає: “Христос!” Антихрист готовий прийняти будь-яку християнську ідею, але старцю, уособлюючому тої миті вселенську церкву, треба не ідеї, але сам Ісус Христос, котрий вищий будь-якої з найпрекрасніших ідей та не зводиться ні до одної з них.
    Коли учні попросили Ісуса Христа назвати найвищу заповідь закону, він вказав на заповіді любові.
    Любов неможна ідеологізувати, бо вона не є ідеєю, але – властивістю людської екзистенції (existiert-існувати). Легко об’явити ворогом того, хто не розділяє твою любиму ідею. Але той хто сповідує любов не може зненавидіти іншу людину за те, що в ній немає любові.
    Можна мати в свідомості ідею ощасливити людство, а насправді виявитись згубником мільйонів. Але якщо свідомістю людини оволоділа любов, тоді тим самим ця любов є реальністю. Любов є реальністю в силу того, як людина здатна її відчувати. Ми в стані про неї помислити – тобто мати у свідомості, - але не можемо мислити її неіснуючою. Останнє значило б, що ми маємо в свідомості не любов, але лиш ідею любові.
    Облаштування життя на Землі потребує любові, а не підпорядкування ідеології. Навіть облаштування домашнього господарства вимагає любові до дому, до сім’ї та до сусідів – такими, якими вони є. Потрібні, звичайно, і деякі ідеї, як виконувати це облаштування. Але ці ідеї повинні коректуватися життям, і думка має мати право відкидати їх.
    Але це і значить не перетворювати ідеологічні схеми в ідеологічний абсолютизм, в ідеологію, котра поневолює все людське та вимагає жертв, мов язичницький Молох. Соціалізм як шлях до соціальної захищеності кожного – прекрасна ідея, але втілена ця ідея якраз там де вона не ідеологізувалась, де її дозволялось заперечувати.
    Ідея поставлена понад усе – над самим життям, над цінністю людини, породжує утопії. А коли ця ідея оволодіває масами, то утопії здійснюються потворним способом.
    Ми (в СРСР) отримали унікальний досвід життя в рамках ідеологічної структури регламентуючої свідомість всіх своїх сочленів. Без цього досвіду неможливо зрозуміти, що це таке. Хоч цей досвід мішає задавати потрібні запитання. Сьогодні саме час спробувати зрозуміти те, що відбулось. Зрозуміти кожному, бо ніхто не може зрозуміти за іншого.
    Людина з ідеологізованою свідомістю живе в особливому космосі, де певним чином визначено, як все належить бути. Слово “належить” розуміється зразу в двох смислах: як невідворотність в силу законів цього космосу та як необхідність всіляко сприяти реалізації належного. При такій поведінці людини, розвиток суспільства та все, що відбувається в ідеологізованому світі, визначається трьома основними постулатами.
    1. Все, чому належить бути, здійсниться швидко і назавжди. (Космосу належить бути строго детермінованим (обмеженим, визначеним), інакше залишається можливість непідкорення ідеології).
    2. Важливо не те, що є, а те, чому належить бути. (Зокрема не варто запитувати: “Що це таке?”, але шукати відповідь на питання: “Чим це належить бути?”)
    3. Той, хто противиться (або хоч би не сприяє) належному, порушує закони космосу і йому належить загинути в силу цих законів. (Людина не сприяюча настанню необхідного майбутнього, має (повинен) бути позбавлений всякого майбутнього. Сама можливість інакомислення заперечується як неналежне. Звідси витікає необхідність публічних покаянь, заборон на імена тих хто сумнівається, крайнього ізоляціонізму та систематичного зниження рівня культури).
    Із цих постулатів можна вивести необхідність існування цілого ряду суспільних інститутів та явищ характерних для ідеологізованого суспільства. Наприклад, здатність ідеологізованої істоти щиро погоджуватись з будь-якою небилицею, як тільки авторитетне джерело признає її належною. В цій системі допустимо говорити про бажаний результат діяльності (бо результат – це належне), але не слід обговорювати розумність самого результату та способів його отримання бо це питання про те, що є.
    Питання “що це таке?” вимагає особистих зусиль розуміння, але дізнатись, “чим йому належить бути?” можна всього лиш звернувшись до авторитетних джерел. Таким авторитетом належить служити науці, підтверджуючій необхідність того, що належить бути. Однак остаточним авторитетом може бути сама ідеологічна структура, котра визначає межі та характер наукового знання.
    Все це заслуговує особливого розгляду, як і питання про певну привабливість ідеологізації як способу не рахуватися з дискомфортною реальністю. Неважко зрозуміти, що життя в умовах, що визначаються вказаними постулатами, руйнівна для людської особистості. Останнє добре підтверджується даними експерименту, котрий історія провела над нами. Тому мені уявляється, що вибір полягає не у тім, яка ідеологія краща для нашого суспільства в сучасних умовах. Реальний вибір багато сильніший, ніж вибір між якоюсь з ідей, що претендує на те, щоб стати основою пануючої ідеологічної доктрини. Цей вибір замикається в дилемі: примат (вищість) ідеології чи примат свідомості?
    Чи готові ми створювати, приймати та канонізувати нові ідеологічні структури (приватний випадок – консервувати чи реконструювати старі) або від нас вимагається всебічний розвиток особистісної самосвідомості як основи духовного розвитку суспільства?
    Людина, зокрема філософ, вільний прийняти будь-який вибір. Але він повинен ясно усвідомити відповідальність за те, що перша з вказаних альтернатив різко зменшує (аж до повного знищення) свободу дальших виборів.
    Будь-яке ідеє-поклоніння – класове, релігійне, національне – знищує інші духовні альтернативи, подавляє особисту самосвідомість та відчужує відповідальність особи на користь тих, хто узурпував право виступати від імені ідеології. Життя духу реалізується в різноманітності взаємодоповнюючих ідей. Ідеї соціальної справедливості та суверенності особи, національного самоусвідомлення і міжнаціональної терпимості, залежності людини від Бога і свободи особи (як образа і подоби Бога), цінності тої чи іншої релігії і віротерпимості – всі вони складають неминущі духовні цінності, протиставні одна іншій та такі що врівноважують одна іншу. Але якщо реалізувати їх в прокрустовому ложі безперечних ідеологій, ці ідеї подавляють одна іншу і в результаті зводяться до загальної ідеї придушення не лише інакомислячих, але і просто непохожих, не приналежних суспільству, котре узурпувало дану ідеологію. Придушення ідей – це завжди придушення людей.
    Взаємний вплив ідей відбувається, якщо висловлюючи їх люди націлені на взаєморозуміння, а не на придушення інакомислячих. Вести осмислений діалог здатні тільки люди наділені особистою самосвідомістю, а не загіпнотизовані ідеологічною схемою котра забороняє піддавати сумніву слабі місця в обґрунтуваннях цих схем (і тим більше – законність та єдність (винятковість) схеми що приймається). Ідеологічна схема втілюється в підсвідомість адептів (посвячених) як міфологічний архетип (первообраз) і робиться нездоланним бар’єром для спроб особистого розуміння реальності, “залізною п’ятою” ідеологізованих стереотипів зводить думку до паролю на “благонадійність”.
    Так що не створити з ідеї кумира, котрий душить свідомість особи, значить не тільки взяти на себе зобов’язання відтворювати власне усвідомлення в будь-якій ситуації, де йому загрожує пригнічення з боку ідеологічних стереотипів, але й підтримувати ідею не “по обов’язку”, а вільною думкою та вільним словом. Це дуже важкий процес, але він єдиний для вільної свідомості.
    Людина, котра вибрала в якості життєвої позиції створення чи відстоювання ідеологічної схеми, дорожить кожною її буквою, бо для нього немає ніякого проміжку між висловленим (прийнятим в якості канону) і остаточною істиною. Виражатись для нього значить і сказати правду, після чого можна “спокійно померти”. Людина, що долає канони шляхом зусиль особистого розуміння, гостро відчуває нездоланну безодню між тим, що вдається донести до паперу, і тим, що відкривається у свідомості. Це – трагічне відчуття, але воно необхідне щоб не перетворити в черговий канон будь-яку спробу виразити Істину в словах.
    Недарма сьогодні (в СРСР) в пресі так гостро ведеться розмова про відповідальність слова, про відповідальність інтелігента-мислителя за створення утопій, котрі привели до масової загибелі людей. Говориться про те, що на совісті саме інтелектуалів, авторів утопій, лежить тягар наслідків тих ідей, котрі вони внесли в суспільство. Іншу точку зору виражає Г. Померанц: “Той, хто сказав “все дозволено”, - теоретик. Він вбивати не вміє. Вбиває Смердяков, вбиває Федька Каторжний. І зрештою практик вседозволеності відкидає теоретиків в сторону і пускає їх в розхід”.
    Мені все ж здається, що кожний несе відповідальність за те, як він використовує власні можливості. Теоретик відповідає за сказане слово (може бути, ще більше – за недодумані думки, за інтелектуальне боягузтво). Це слово може стати зброєю, стати спусковим гачком для смердякових і шарикових.
    Воно (слово) примушує суспільство розглядати дії смердякових та шарикових не як кримінальні злочини, не як діяння проти совісті, але як допустимий політичний засіб, даючи тим самим суспільну санкцію масовим злочинам. Вину теоретика далеко не завжди можна кваліфікувати юридично, але її належить засудити безпощадним теоретичним судом, аби в совісті кожного не залишалось куточків для само оправдання. Як зауважує літературознавець А. Якобсон, “для терору необхідна була між іншим певна психологічна підготовка... Необхідна була суспільна свідомість, вихована в дусі відчуження, поклоніння, в дусі обожнювання кумирів-ідей та кумирів-людей. Наука обожнювання одночасно була й наукою ненависті”.
    Не виправдовує “теоретика” такої “науки” і те, що він безкорисний. Г. Померанц по доброті душевній пише: “Можна та потрібно критикувати революціонерів за те, що вони надто багато собі дозволили, але дозволили це собі не заради спец-забезпечення. Якщо вони помилялись, то від нетерпіння сердечного”. Але він очевидно недооцінює теоретиків. Цей кат вбиває заради спец-забезпечення та путівок в санаторії, це Сталін, що стоїть на рівні героїв Зощенко, будує для себе вілли та влаштовує бенкети за державний рахунок, це Берія забезпечує собі можливість оволодіти будь-якою жінкою що приглянулася на вулиці. В теоретика є інші стимули, і вони породжують багато більшу спокусу, недоступну вбивці та насильнику.
    Такою спокусою може слугувати прагнення бути признаним творцем історії. От заради чого проти совісті, проти власного розуміння речей можна стати на службу переможній чи такій, що має шанси на перемогу, чи спекулятивно “дзвінкій” ідеології. Заради цієї спокуси можна навіть протистояти силі, іти на муки й страти-кари. Біда в тому, що благородний порив служби істині та спокуса стати помітним в історії дуже тяжко розрізнити. Різниця між тим та іншим лежить в сфері особистої (від-existiert-існує) екзистенції: служба істині неможлива без любові. Про це краще всього написано в Євангелії: “Якщо я кажу мовами людськими і ангельськими, а любові не маю, то я – мідь дзвінка, чи кимвал (тарілки мідні) звучний. Якщо маю дар пророцтва і знаю усі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, таку що можу і гори переставляти, а не маю любові, - то я ніщо”.
    Сьогодні підпорядкування цій спокусі породжується що відкриваються можливостями дії та слова, тобто виникають на здоровій основі, але ж пороки ненажерності та похоті також виникають на основі надлишку фізичного здоров’я. Сьогодні гостро відчувається небезпека того, що особиста відповідальність за власні поступки може виявитись підпорядкована цій спокусі, вершити суд історії та спрямовувати її хід по власному розумінню чи відповідно з корпоративними інтересами. Ця спокуса мені бачиться зараз в діях і словах різноманітних угрупувань та осіб. Я не хочу нікого звинувачувати чи викривати, бо зрештою це питання особистого рахунку совісті. Питання це варто поставити привселюдно, щоб не забути запитати самого себе: чи відстоюю я істину чи своє місце в історії (власну частинку участі в тім що коїться як сурогат духовного безсмертя)?
    Зараз багато хто пробує віднайти ідеологію, захищену від зловживань. Ідеології “заcтрахованої” від них (зловживань) не існує. Будь-яка, скільки завгодно хороша, початкова ідея може перетворитись дурними чи непередбачливими адептами (ревними прихильниками) в ідеологічну схему, поневолюючу уже тим, що виражається вона в абсолютних принципах. В ейфорії звільнення від старих стереотипів, від зживших себе утопій можна не помітити поневолення свідомості новими канонами, утопіями, смисловими кліше (механічними вставками), котрі вимагається приймати а не розуміти. От чому, сьогодні, заклик І. С. Алєксєєва “екзистизувати” (existiert-існує) я сприймаю як спробу протипоставити живу думку, саму екзистенцію людини будь-якій омертвляючій схемі. Теоретик жадаючий самоутвердитись в історії, активно шукає та утверджує ту ідеологічну схему, з допомогою котрої він збирається “лишитись в історії”. Теоретик шукаючий істину, посвячує себе усвідомленню та осмисленню реальності як заняттю, само собою важливому, не зв’язаному з категорією перемоги, бо осмисленість особистого існування є єдиним шансом не поставити себе на службу злу. Гіпноз ідеології чи зусилля свідомості? – от головний вибір перед котрим стоїть кожний з нас.
    Чесна самоперевірка перед цією дилемою (необхідністю вибору) допомогла б уникнути деяких безвідповідальних висловлювань, котрі сьогодні виявляються поступками з сильнішими наслідками. Сьогодні теоретики виходять з кухні на Агору, відповідальність за слово різко підвищується і від цього вибору, зрештою, залежить наша спроможність до облаштування життя на Землі, котра роздирається на частини адептами (прихильниками) різноманітних ідеологій. Інакше нам залишиться лиш сподіватися на винайдення чергової утопії, котра спроможна знищити будь-які спроби такого облаштування.
    «Знание сила» Березень 1990 р.

грудень 2018 р.