Барбара вибиралась з багнюки. Це було нелегко зробити з обірваною по лікоть лівою рукою. Пронизуючий вогкий холод перших приморозків пробирав до кісток. Сморід стояв нестерпний. Цей в’їдливий гнітючий смог неможливо сплутати ні з чим і хто хоч раз вдихнув цей ріжучий синтетичний запах не забуде його вже ніколи. Вона була майже гола, обдерта напівпрозора сукня висіла клоччям. Розчепірені гострі краї порожніх консервних банок, що в цьому тлумі здавались саркастичними видіннями понівечених, неопізнаних об’єктів ірреалістичного театру, розбите шкло та інші груди самих несподіваних та неприємних предметів, змішані з обглиданими кістками, гниллю, шматтям і папером обдирали і в’їдались в її ніжну, засмаглу шкіру. Це було нестерпно! Сльози брудними потоками лились по її тугих грудях.
- Мамо! Де я?!
Намагалась прохрипіти Барбара та лише якийсь демонічний, надірваний свист виривався з її миловидних, тендітних вуст. Вона виривалась, викарабкувалась що було сил, втративши повну орієнтацію простору і часу в цьому їдкому, разючому димі. В голові дзвеніло. Вдихи галюциногенних випарів, підсилені нестерпною крижаною вогкістю, яскравими і разючими спалахами пронизували перед очима фрагменти її щасливого життя.
Це були до болю приємні спогади про ніжні обійми мами, її м’який, злегка гортанний голос. Гори м’яких забавок, яскравих, кольорових іграшок, медведиків, зай-чиків та паяциків. І Кен, цей веселий і вигадливий хлопчисько, який завжди хотів бути з нею. Вона згадувала його на своїх малюнках, в забавах, пустощах і в цьому чарівному вальсі “Казки Віденського лісу”. О , як легко і натхненно він його танцював!
Раптом ліва ступня попала на щось мокре і слизьке. Вишукані, чудової форми ноги Барбари, роз’їхались , вона зісковзнула вниз і вигнувши спину вдарилась головою. Обдираючи лівий лікоть-цурпалок вона хапалась за що небудь, намагаючись затримати це падіння.
-Ке-е-ен!
Закричала вона в нестямі.
-Він був зі мною коли це сталося. Пульсувало в її висках і різка біль в голові пронизала її свідомість. Серце Барбі стислося. Це був шоковий стан.
Будь хто може попасти в цей гнітючий душевний стан попавши в подібну ситуацію. Особливо разюче це стається після ніжного, сповитого любов’ю та комфортом життя. Його прекрасні хвилини кольоровими, яскравими слайдами пропливали в свідомості Барбі. Освітлений ранковими променями дитячий столик, прикрашений паперовими квітами, пахучі посипані цукром і прикрашені суничками тістечка, екзотичні фрукти нарізані тонкими плястерками та викладені мозаїкою на тарілочці.
-Барбі!
Радісно закричав Кен. Вона здригнулась очунявши. Широко розплющені променисті очі мимоволі залились сльозами. Вмить забулись останні трагічні моменти.
-Кене! Мій любий.
Вона простягнула до нього те що залишилось він її донедавна ще таких прекрасних рук, вивихнуту праву і обрубок лівої руки.
Та Кен не помічав цього. Його очі були залиті сльозами. Він обійняв її з ніжністю і любов’ю. Їх охопила, мов легкий і теплий вітерець, дивна і повітряна музика, що зазвучала в їхніх серцях. Це був вальс “Казки Віденського лісу” Штрауса, що завертів, закрутив весь світ навколо, враз зробивши його знову казковим. Він звучав в їхніх серцях, пульсуючи розливався щораз більшими і гарячими хвилями по їхнім тілам.
Вони настільки були захоплені цим виром почуттів, що не помітили полум’я, яке охопило їх з усіх боків.
Лише я, що випадково забрів сюди, в гущину цього мерзенного міського звалища пройнявся несказанним жалем і трагізмом до цих ніжних і таких людяних маленьких ляльок. Я відчув як важко створити щось подібне, ніжне і тендітне і як легко перетворити його в звичайне сміття. Плавлячись на вогні променисті усмішки на обличчі Барбі і Кена все більше видавались схожими на химерну, жахливу гримасу. Ніжні вуста Барбі, що ледь торкались щоки Кена поступово перетворювались в чорну обгорілу порожнину, осяяну голубим полум’ям. Армагеддон! В голові само по собі вицокувало співзвуччя цьому видовищу.
Звалище бурлило, горіло, кипіло, піднімаючи в дикій оргії вгору клуби диму та їдкого смороду, нагадуючи зловісний вивернутий з під землі мозок, крізь який місто в далині за лісом видавалось якоюсь примарою, безмежним продовженням цього солярису, освітленого промінням завжди такого юного вогняного колеса, що поволі опускалось в багряне мереживо між землею і безмежжям.

Майор Ізюмкін поважно походжав взад-вперед по коридору, заклавши руки за спину. Його нові шкіряні чоботи приємно поскрипували. Саме в такий спосіб йому думалось найкраще.
А подумати було над чим. Через два дні – річниця Перемоги і в частину завітають поважні гості - генерали та полковники, при чому, і це йому видавалось чомусь найстрашнішим, з усім свої почтом, тобто з своїми жінками! Він час від часу зупинявся і милувався роботою молодшого сержанта Яреми – штабіста, художника по професії. ″Ярйома″ , так прозвали його, уміло вихоплював з тазіка ″Гірчичника″, квадратну картонку розміром з велику плитку, з відбитком суміші олійних фарб, які він швидкими і хаотичними рухами розмішував на поверхні солярки. Зімітована таким чином мармурова плитка висушувалась і приклеювалась до стіни. Звичайно для нього – Великого Маестро це було все одно що зернятка лузгати, просто забава щоб відволіктись. Відволіктись від неминучих і нав’язливих думок про те скільки ще залишилось до ″Дємбєля″, до дому.
Та він не вішав носа і вмів себе потішити хоча б і думкою або якоюсь фантазією. Тим більше, що завтра з самого ранку він приступав з групою помічників до незвичайного завдання – швидкого озеленення території в будь який спосіб. Найбільше його втішала думка про те, що , крім посадки свіжозрубаних і швидкодоставлених ялинок, потрібно буде малювати ще й траву і листя дерев в зелені кольори! З яким задоволенням він розмалював би не тільки траву, дерева, паркани і сірий плац цієї сумної території у всі кольори райдуги а й увесь офіцерський склад і в першу чергу – цього прискіпливого і вредного Майора Ізюмкіна.
Але навіть не це найбільше мордувало його, не давало спокою ні в день ні вночі, як справжньому Маестро пензля. З уст комбата якось дивно прозвучала фраза про свинарник, який був на території їхньої частини і давав змогу вижити бідним солдатам в цей економічно важкий для держави час. Про свинарник та його мешканців. Він назвав їх брудними тварюками, вилаявся трьохповерховим і в кінці обізвав їх свинями, безладно махаючи руками. При цьому його фейс, схожий на пляцок сирого тіста став буряковим. Майор явно не міг владнати з собою. Який зміст комбат вкладав в ці слова? Адже він назвав свиней – свинями! Що він хотів цим сказати?
-Ярьома, блін. Да зроби шото з тими тварюками, ти ж художник.
Маестро, так ска-ать.
-Буде зроблено та-ариш майор! Випалив тоді Ярема, хоча ще й гадки немав що саме робити.
-Та мені потрібно крім зеленої фарби, ще й інші кольори. І це може бути лише експромт, товариш майор, часу маловато.
Зауважив винувато Ярема.
-Да бери ти всьо шо єсть на складі і роби свій ″ескромт″ і помошніков дам.
-Окей! Вирвалось в Яреми. Та на його велике здивування майор лише наморщив лоба і промовчав на це не Уставне вражеське слово.
Думка про те, що йому дають свинарник для Арту була незбагненно хвилююча і могутніша за будь що пережите досі. Це млосне, десь глибоко в нижній чакрі почуття, теплими хвилями піднімалось все вище і вище і заставляло серце калатати. Він відчував справжнє творче піднесення!
Не кожному митцю в житті випадає такий шанс. Ідеї вихором проносились в голові, якій Ярема дав команду – працювати. Але вони були як потік води, як паралельні світи, що проносились поруч. Насправді він вже інтуїтивно відчував цю картину живого свин-Арту, він бачив її! І нічого не треба було вигадувати.
І ось настав цей день. Ярьома був змордований, невиспаний та - щасливий. Він здалеку слідував за делегацією, що поважною юрбою прямувала до свинарника. Щодо Майора Ізюмкіна то він був не в захваті від порушення графіка мєроприятій, тим більше що сам не встиг перевірити готовність цього об’єкта. Він то й діло що забігав то зліва то справа він головних персон генерала Кувалова з дружиною і дочкою, полковніка Осипова з жінкою та їх почтом, взахльоб розказуючи про успіхи в бойовій і стройовій підготовці бойцов і ніяк не міг сховати своє хвилювання.
І раптом святковий натовп високоповажних гостей зупинився і остовпів. В Майора Ізюмкіна пішли дрижки по тілу і почали підкошуватись ноги. Він не знав радіти йому чи плакати. Зграя найлютіших матюків і прокльонів заклинили в горлянці і він зблід. Запанувала глибока гробова тиша, яку порушував лиш радісний хрюкіт свиней, яких без команди раптом випустив днєвальний солдат зі свинарника, порахувавши що саме час.
Ярьома торжествував! Який Арт! Яка жива картина! Він був на сьомому небі. Все співпадало і час і місце і головні персонажі цього дійства. ″Сріблясті воїни виходять на парад″ - подумав сяючи Маестро. Перед гостями постала незвичайна картина схожа на фантастичний сон. Паркан свинарника, який як прапор майорів навколо був пофарбований в яскравий червоний колір а сам свинарник рябів усіма кольорами райдуги мов вибухами салютів. З воріт виходило велике стадо пофарбовних в сріблястий колір свиней, які сяяли і чудесно виблискували своїми черевцами і пятачками на яскравому вранішньому сонці. Свинки і підсвинки весело повизгуючи наввипередки рвались вперед, випацькуючись в багнюці.
-Це товарищи офіцери наша хозяйствєнна частина. Нарешті прорвало Ізюмкіна. Який оторопівши не міг вже більше нічого додати.
Та й не надіявся великий маестро Ярьома що ці огрубілі від методичної і одноманітної роботи душі по справжньому оцінять його ″експромт на пленері″. Блаженство і душевна насолода, які він переживав були набагато сильнішими за всі незгоди військової служби та думки про 216 днів до дємбєля.