Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Тарас Шевченко (1814 - 1861)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Я не нездужаю, нівроку
    Я не нездужаю, нівроку,
    А щось такеє бачить око,
  •   Кавказ
    Искреннему моему Якову де Бальмену
  •   * * *
    Стоїть в селі Суботові
    На горі високій
  •   Єретик (Шафарикові)
    Запалили у сусіда
    Нову добру хату
  •   * * *
    Не женися на багатій,
    Бо вижене з хати,
  •   * * *
    Не завидуй багатому:
    Багатий не знає
  •   Гоголю
    За думою дума роєм вилітає,
    Одна давить серце, друга роздирає,
  •   * * *
    Заворожи мені, волхве,
    Друже сивоусий!
  •   * * *
    Чого мені тяжко, чого мені нудно,
    Чого серце плаче, ридає, кричить,
  •   * * *
    У неділю не гуляла,
    Та на шовки заробляла,
  •   Дівичії ночі
                   Висушили карі очі
                   Дівичії ночі.
  •   Сова
    Породила мати сина
    В зеленій діброві,
  •   * * *
    Чигрине, Чигрине,
    Все на світі гине,
  •   Розрита могила
    Світе тихий, краю милий,
    Моя Україно,
  •   Тризна
    На память 9-го ноября 1843 года.
    Княжне Варваре Николаевне Репниной
  •   Гамалія
    «Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі
    Із нашої України;
  •   Песня караульного у тюрьмы. Из драмы «Невеста»
    Старый гордый воевода
    Ровно на четыре года
  •   Утоплена
    Вітер в гаї не гуляє —
    Вночі спочиває;
  •   Мар'яна-черниця
    Оксані К......ко
    На пам'ять того, що давно минуло
  •   * * *
    Вітер з гаєм розмовляє,
    Шепче з осокою,
  •   Панове субскрибенти! Гайдамаки
    “Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!”
    Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої “Гайдамаки”.
  •   Передмова. Гайдамаки
    По мові — передмова. Можна і без неї, так ось бачте що:
    все, що я бачив надрукованого,— тілько бачив, а прочитав
  •   Епілог. Гайдамаки
    Давно те минуло, як, мала дитина,
    Сирота в ряднині, я колись блукав
  •   Ґонта в Умані. Гайдамаки
           Хвалилися гайдамаки,
           на Умань ідучи:
  •   Лебедин. Гайдамаки
    “Я сирота з Вільшаної,
    Сирота, бабусю.
  •   Бенкет у Лисянці. Гайдамаки
    Смеркалося. Із Лисянки
    Кругом засвітило:
  •   Гупалівщина. Гайдамаки
    Зійшло сонце; Україна
    Де палала, тліла,
  •   Червоний бенкет. Гайдамаки
    Задзвонили в усі дзвони
    По всій Україні;
  •   Треті півні. Гайдамаки
    Ще день Украйну катували
    Ляхи скажені; ще один,
  •   Свято в Чигирині. Гайдамаки
    Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,
    Встали, подивились на той Чигирин,
  •   Титар. Гайдамаки
    “У гаю, гаю
    Вітру немає;
  •   Конфедерати. Гайдамаки
    “Одчиняй, проклятий жиде!
    Бо будеш битий… одчиняй!
  •   Галайда. Гайдамаки
    “Яремо! герш-ту, хамів сину?
    Піди кобилу приведи,
  •   Все йде, все минає... Гайдамаки
    Все йде, все минає — і краю немає.
    Куди ж воно ділось? відкіля взялось?
  •   Н. Маркевичу
    Бандуристе, орле сизий!
    Добре тобі, брате:
  •   Іван Підкова
    Було колись — в Україні
    Ревіли гармати;
  •   До Основ'яненка
    Б'ють пороги; місяць сходить,
    Як і перше сходив...
  •   Тополя
    По діброві вітер виє,
    Гуляє по полю,
  •   Тарасова ніч
    На розпутті кобзар сидить
    Та на кобзі грає;
  •   Перебендя
    Перебендя старий, сліпий,
    Хто його не знає?
  •   І мертвим, і живим...
    І мертвим, і живим,
    і ненарожденним землякам моїм
  •   Катерина
    Василию Андреевичу Жуковскому
    на память 22 апреля 1838 года
  •   * * *
    Думи мої, думи мої,
    Лихо мені з вами!
  •   На вічну пам'ять Котляревському
    Сонце гріє, вітер віє
    З поля на долину,
  •   Думка
    Тяжко-важко в світі жити
    Сироті без роду:
  •   Думка
    Вітре буйний, вітре буйний!
    Ти з морем говориш,—
  •   Думка
    Тече вода в синє море,
    Та не витікає;
  •   Причинна
    Реве та стогне Дніпр широкий,
    Сердитий вітер завива,
  •   * * *
    Ми восени таки похожі
    Хоч капельку на образ божий,

  • Огляди

    1. Я не нездужаю, нівроку
      Я не нездужаю, нівроку,
      А щось такеє бачить око,
      І серце жде чогось. Болить,
      Болить, і плаче, і не спить,
      Мов негодована дитина.
      Лихої, тяжкої години,
      Мабуть, ти ждеш?
      Добра не жди,
      Не жди сподіваної волі —
      Вона заснула: цар Микола її приспав.
      А щоб збудить
      Хиренну волю, треба миром,
      Громадою обух сталить;
      Та добре вигострить сокиру —
      Та й заходиться вже будить.
      А то проспить собі небога
      До суду божого страшного!
      А панство буде колихать,
      Храми, палати муровать,
      Любить царя свого п'яного,
      Та візантійство прославлять,
      Та й більше, бачиться, нічого

      1858



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: 7 | Рейтинг "Майстерень": 7

    2. Кавказ
      Искреннему моему Якову де Бальмену

      Кто даст главе моей воду,
      И очесем моим источник слез,
      И плачуся и день и нощь,

                      о побиенных…

      Иеремии глава 9, стих 1

      За горами гори, хмарою повиті,
      Засіяні горем, кровію политі.

      Споконвіку Прометея
      Там орел карає,
      Що день божий добрі ребра
      Й серце розбиває.
      Розбиває, та не вип'є
      Живущої крові –
      Воно знову оживає
      І сміється знову.
      Не вмирає душа наша,
      Не вмирає воля.
      І неситий не виоре
      На дні моря поле.
      Не скує душі живої
      І слова живого.
      Не понесе слави бога,
      Великого бога.

      Не нам на прю з тобою стати!
      Не нам діла твої судить!
      Нам тілько плакать, плакать, плакать
      І хліб насущний замісить
      Кровавим потом і сльозами.
      Кати згнущаються над нами,
      А правда наша п'яна спить.

      Коли вона прокинеться?
      Коли одпочити
      Ляжеш, боже, утомлений?
      І нам даси жити!
      Ми віруєм твоїй силі
      І духу живому.
      Встане правда! встане воля!
      І тобі одному
      Помоляться всі язики
      Вовіки і віки.
      А поки що течуть ріки,
      Кровавії ріки!

      За горами гори, хмарою повиті,
      Засіяні горем, кровію политі.
      Отам-то милостивії ми
      Ненагодовану і голу
      Застукали сердешну волю
      Та й цькуємо. Лягло костьми
      Людей муштрованих чимало.
      А сльоз, а крові? Напоїть
      Всіх імператорів би стало
      З дітьми і внуками, втопить
      В сльозах удов'їх. А дівочих,
      Пролитих тайне серед ночі!
      А матерних гарячих сльоз!
      А батькових старих, кровавих,
      Не ріки – море розлилось,
      Огненне море! Слава! Слава!
      Хортам, і гончим, і псарям,
      І нашим батюшкам-царям

      Слава.

      І вам слава, сині гори,
      Кригою окуті.
      І вам, лицарі великі,
      Богом не забуті.
      Борітеся – поборете,
      Вам бог помагає!
      За вас правда, за вас сила
      І воля святая!

      Чурек і сакля – все твоє,
      Воно не прошене, не дане,
      Ніхто й не возьме за своє,
      Не поведе тебе в кайданах.
      А в нас!.. На те письменні ми,
      Читаєм божії глаголи!..
      І од глибо[ко]ї тюрми
      Та до високого престола –
      Усі ми в золоті і голі.
      До нас в науку! ми навчим,
      Почому хліб і сіль почім!
      Ми християне; храми, школи,
      Усе добро, сам бог у нас!
      Нам тілько сакля очі коле:
      Чого вона стоїть у вас,
      Не нами дана; чом ми вам
      Чурек же ваш та вам не кинем,
      Як тій собаці! Чом би нам
      Платить за сонце не повинні!
      Та й тілько ж то! Ми не погане,
      Ми настоящі християне,
      Ми малим ситі!.. А зате!
      Якби ви з нами подружили,
      Багато б дечому навчились!
      У нас же й світа, як не те –
      Одна Сибір неісходима,
      А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
      Од молдованина до фінна
      На всіх язиках все мовчить,
      Бо благоденствує! У нас
      Святую Біблію читає
      Святий чернець і научає,
      Що цар якийсь-то свині пас
      Та дружню жінку взяв до себе,
      А друга вбив. Тепер на небі.
      Об бачите, які у нас
      Сидять на небі! Ви ще темні,
      Святим хрестом не просвіщенні,
      У нас навчіться!.. В нас дери,

      Дери та дай,
      І просто в рай,

      Хоч і рідню всю забери!
      У нас! чого то ми не вмієм?
      І зорі лічим, гречку сієм,
      Французів лаєм. Продаєм
      Або у карти програєм
      Людей… не негрів… а таких
      Таки хрещених… но простих.
      Ми не гішпани; крий нас, боже,
      Щоб крадене перекупать,
      Як ті жиди. Ми по закону!..

      По закону апостола
      Ви любите брата!
      Суєслови, лицеміри,
      Господом прокляті.
      Ви любите на братові
      Шкуру, а не душу!
      Та й лупите по закону
      Дочці на кожушок,
      Байстрюкові на придане,
      Жінці на патинки.
      Собі ж на те, що не знають
      Ні діти, ні жінка!

      За кого ж ти розіп'явся,
      Христе, сине божий?
      За нас, добрих, чи за слово
      Істини… чи, може,
      Щоб ми з тебе насміялись?
      Воно ж так і сталось.

      Храми, каплиці, і ікони,
      І ставники, і мірри дим,
      І перед обра[зо]м твоїм
      Неутомленниє поклони.
      За кражу, за войну, за кров,
      Щоб братню кров пролити, просять
      І потім в дар тобі приносять
      З пожару вкрадений покров!!

      Просвітились! та ще й хочем
      Других просвітити,
      Сонце правди показати
      Сліпим, бачиш, дітям!..
      Все покажем! тілько дайте
      Себе в руки взяти.
      Як і тюрми муровати,
      Кайдани кувати,
      Як і носить!.. і як плести
      Кнути узловаті –
      Всьому навчим; тілько дайте
      Свої сині гори
      Остатнії… бо вже взяли
      І поле і море.

      І тебе загнали, мій друже єдиний,
      Мій Якове добрий! Не за Україну,
      А за її ката довелось пролить
      Кров добру, не чорну. Довелось запить
      З московської чаші московську отруту!
      О друже мій добрий! друже незабутий!
      Живою душею в Украйні витай,
      Літай з козаками понад берегами,
      Розриті могили в степу назирай.
      Заплач з козаками дрібними сльозами
      І мене з неволі в степу виглядай.

      А поки що мої думи,
      Моє люте горе
      Сіятиму – нехай ростуть
      Та з вітром говорять.
      Вітер тихий з України
      Понесе з росою
      Мої думи аж до тебе!..
      Братньою сльозою
      Ти їх, друже, привітаєш,
      Тихо прочитаєш…
      І могили, степи, море,
      І мене згадаєш.

      18 ноября 1845,
      в Переяславі



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. * * *
      Стоїть в селі Суботові
      На горі високій
      Домовина України,
      Широка, глибока.
      Ото церков Богданова.
      Там-то він молився,
      Щоб москаль добром і лихом
      З козаком ділився.
      Мир душі твоїй, Богдане!
      Не так воно стало;
      Москалики, що заздріли,
      То все очухрали.
      Могили вже розривають
      Та грошей шукають,
      Льохи твої розкопують
      Та тебе ж і лають,
      Що й за труди не находять!
      Отак-то, Богдане!
      Занапастив єси вбогу
      Сироту Украйну!
      За те ж тобі така й дяка.
      Церков-домовину
      Нема кому полагодить!!
      На тій Україні,
      На тій самій, що з тобою
      Ляха задавила!
      Байстрюки Єкатерини
      Сараною сіли.
      Отаке-то, Зіновію,
      Олексіїв друже!
      Ти все оддав приятелям,
      А їм і байдуже.
      Кажуть, бачиш, що все то те
      Таки й було наше,
      Що вони тілько наймали
      Татарам на пашу
      Та полякам... Може, й справді!
      Нехай і так буде!
      Так сміються ж з України
      Стороннії люди!
      Не смійтеся, чужі люде!
      Церков-домовина
      Розвалиться... і з-під неї
      Встане Україна .
      І розвіє тьму неволі,
      Світ правди засвітить,
      І помоляться на волі
      Невольничі діти!..

      21 октября 1845,
      Марьинское



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Єретик (Шафарикові)
      Запалили у сусіда
      Нову добру хату
      Злі сусіди; нагрілися
      Й полягали спати,
      І забули сірий попіл
      По вітру розвіять.
      Лежить попіл на розпутті,
      А в попелі тліє
      Іскра вогню великого.
      Тліє, не вгасає,
      Жде підпалу, як той месник,
      Часу дожидає,
      Злого часу. Тліла іскра,
      Тліла, дожидала
      На розпутті широкому,
      Та й гаснути стала.

      Отак німота запалила
      Велику хату. І сім'ю,
      Сім'ю слав'ян роз'єдинила
      І тихо, тихо упустила
      Усобищ лютую змію.

      Полилися ріки крові,
      Пожар загасили.
      А німчики пожарище
      Й сирот розділили.
      Виростали у кайданах
      Слав'янськії діти
      І забули у неволі,
      Що вони на світі!
      А на давнім пожарищі
      Іскра братства тліла,
      Дотлівала, дожидала
      Рук твердих та смілих,—
      І дождалась... Прозрів єси
      В попелі глибоко
      Огонь добрий смілим серцем,
      Смілим орлім оком!
      І засвітив, любомудре,
      Світоч правди, волі...
      І слав'ян сім'ю велику
      Во тьмі і неволі
      Перелічив до одного,
      Перелічив трупи,
      А не слав'ян. І став єси
      На великих купах,
      На розпутті всесвітньому
      Ієзекіїлем ,
      І—о диво! — трупи встали
      І очі розкрили,
      І брат з братом обнялися
      І проговорили
      Слово тихої любові
      Навіки і віки!
      І потекли в одно море
      Слав'янськії ріки!

      Слава тобі, любомудре,
      Чеху-слав'янине!
      Що не дав ти потонути
      В німецькій пучині
      Нашій правді. Твоє море
      Слав'янськеє, нове!
      Затого вже буде повне,
      І попливе човен
      З широкими вітрилами
      І з добрим кормилом,
      Попливе на вольнім морі,
      На широких хвилях.
      Слава тобі, Шафарику,
      Вовіки і віки!
      Що звів єси в одно море
      Слав'янськії ріки!
      Привітай же в своїй славі
      І мою убогу
      Лепту-думу немудрую
      Про чеха святого,
      Великого мученика,
      Про славного Гуса!
      Прийми, отче. А я тихо
      Богу помолюся,
      Щоб усі слав'яне стали
      Добрими братами,
      І синами сонця правди,
      І єретиками
      Отакими, як Констанцький
      Єретик великий!
      Мир мирові подарують
      І славу вовіки!

      22 ноября 1845,
      в Переяславі

      Камень, его же небрегоша зиждущии,
      сей бысть во главу угла:
      от господа бысть сей,
      й єсть дивен во очесех наших.

      Псалом 117. стих 22

      «Кругом неправда і неволя,
      Народ замучений мовчить.
      І на апостольськім престолі
      Чернець годований сидить.
      Людською кровію шинкує
      І рай у найми оддає!
      Небесний царю! суд твій всує,
      І всує царствіє твоє.
      Розбойники, людоїди
      Правду побороли,
      Осміяли твою славу,
      І силу, і волю.
      Земля плаче у кайданах,
      Як за дітьми мати.
      Нема кому розкувати,
      Одностайне стати
      За євангеліє правди,
      За темнії люде!
      Нема кому! боже! боже!
      Чи то ж і не буде?
      Ні, настане час великий
      Небесної кари.
      Розпадуться три корони
      На гордій тіарі!
      Розпадуться! Благослови
      На месть і на муки,
      Благослови мої, боже,
      Нетвердії руки!»
      Отак у келії правдивий
      Іван Гус думав розірвать
      Окови адові!.. і диво,
      Святеє диво показать
      Очам незрящим. «Поборюсь...
      За мене бог!.. да совершиться!»
      І в Віфліємськую каплицю
      Пішов молиться добрий Гус.

      «Во ім'я господа Христа,
      За нас розп'ятого на древі,
      І всіх апостолів святих,
      Петра і Павла особливе,
      Ми розрішаємо гріхи
      Святою буллою сією
      Рабині божій...»
      «Отій самій,
      Що водили по улицях
      В Празі позавчора;
      Отій самій, що хилялась
      По шинках, по стайнях,
      По чернечих переходах,
      По келіях п'яна!
      Ота сама заробила
      Та буллу купила —
      Тепер свята!.. Боже! боже!
      Великая сило!
      Великая славо! зглянься на людей!
      Одпочинь од кари у світлому раї!
      За що пропадають? за що ти караєш
      Своїх і покорних і добрих дітей?
      За що закрив їх добрі очі
      І вольний розум окував
      Кайданами лихої ночі!..
      Прозріте, люди, день настав!
      Розправте руки, змийте луду.
      Прокиньтесь, чехи, будьте люди,
      А не посмішище ченцям!
      Розбойники, кати в тіарах
      Все потопили, все взяли,
      Мов у Московії татаре,
      І нам, сліпим, передали
      Свої догмати!.. кров, пожари,
      Всі зла на світі, войни, чвари,
      Пекельних мук безкраїй ряд...
      І повен Рим байстрят!
      От їх догмати і їх слава.
      То явна слава... А тепер
      Отим положено конглавом :
      Хто без святої булли вмер —
      У пекло просто; хто ж заплатить
      За буллу вдвоє — ріж хоч брата,
      Окроме папи і ченця,
      І в рай іди! Конець концям!
      У злодія вже злодій краде,
      Та ще й у церкві. Гади! гади!
      Чи напилися ви, чи ні
      Людської крові?.. Не мені,
      Великий господи, простому,
      Судить великії діла
      Твоєї волі. Люта зла
      Не дієш без вини нікому.
      Молюся: господи, помилуй,
      Спаси ти нас, святая сило,
      Язви язик мій за хули,
      Та язви мира ізціли.
      Не дай знущатися лукавим
      І над твоєю вічно-славой,
      Й над нами, простими людьми!..»
      І плакав Гус, молитву дія,
      І тяжко плакав. Люд мовчав
      І дивувався: що він діє,
      На кого руку підійма!
      «Дивіться, люде: осьде булла,
      Що я читав...» — і показав
      Перед народом. Всі здрогнули:
      Іван Гус буллу розідрав!!
      Із Віфліємської каплиці
      Аж до всесвітньої столиці
      Луна, гогочучи, неслась.
      Ченці ховаються... Мов кара,
      Луна в конглаві оддалась,—
      І похилилася тіара!
      Зашипіли, мов гадюки,
      Ченці в Ватікані,
      Шепочеться Авіньйона
      З римськими ченцями,
      Шепочуться антипапи,
      Аж стіни трясуться
      Од шепоту. Кардинали,
      Як гадюки, в'ються
      Круг тіари. Та нищечком,
      Мов коти, гризуться
      За мишеня... Та й як паки?
      Однієї шкури
      Така сила... а м'ясива!!!
      Аж здригнули мури,
      Як згадали, що у Празі
      Загелкали гуси
      Та з орлами летять биться...
      Конглав схаменувся,
      Зібрав раду. Положили
      Одностайне стати
      Против Гуса. І в Констанці
      Всіх ворон скликати!
      Та стерегти якомога
      І зверху, і здолу,
      Щоб не втекла сіра птаха
      На слав'янське поле.
      Як та галич поле крила —
      Ченці повалили
      До Констанця; степи, шляхи,
      Мов сарана, вкрили
      Барони, герцоги і дюки ,
      Псарі, герольди, шинкарі,
      І трубадури (кобзарі),
      І шляхом військо, мов гадюки.
      За герцогинями німота;
      Хто з соколами на руках,
      Хто пішки, верхи на ослах —
      Так аж кишить! все на охоту,
      Мов гад у ірій, поспіша!
      О чеху! де твоя душа??
      Дивись, що сили повалило —
      Мов сарацина воювать
      Або великого А т т і л у! '

      У Празі глухо гомонять,
      І цесаря, і Вячеслава,
      І той собор тисячоглавий
      Уголос лають! Не хотять
      Пускать в Констанц Івана Гуса!
      «Жив бог! жива душа моя!
      Брати, я смерті не боюся!
      Я докажу отим зміям,
      Я вирву їх несите жало!..»
      І чехи Гуса проводжали,
      Мов діти батька...

      Задзвонили у Констанці
      Рано в усі дзвони.
      Збиралися кардинали,
      Гладкі та червоні,
      Мов бугаї в загороду,
      І прелатів лава.
      І три папи, і баронство,
      І вінчані глави;
      Зібралися, мов іуди
      На суд нечестивий
      Против Христа. Свари, гомін,
      То реве, то виє,
      Як та орда у таборі
      Або жиди в школі...

      І — всім разом заціпило!..

      Мов кедр серед поля
      Ливанського,— у кайданах
      Став Гус перед ними!
      І окинув нечестивих
      Орліми очима.
      Затрусились, побіліли,
      Мовчки озирали
      Мученика. «Чого мене —
      Чи на прю позвали?
      Чи дивиться на кайдани??»
      «Мовчи, чеше смілий...» —
      Гадюкою зашипіли,
      Звіром заревіли.
      «Ти єретик! ти єретик!
      Ти сієш розколи!
      Усобища розвіваєш,
      Святійшої волі —
      Не приймаєш...» — «Одно слово!»
      «Ти богом проклятий!
      Ти єретик! ти єретик!..—
      Ревіли прелати.—
      Ти усобник!..» — «Одно слово».
      «Ти всіми проклятий!..»
      Подивився Гус на папи
      Та й вийшов з палати!..
      «Побороли! побороли!» —
      Мов обеленіли.
      «Автодафе! автодафе!..» —
      Гуртом заревіли.

      І цілу ніч бенкетовали
      Ченці, барони... всі пили
      І, п'яні, Гуса проклинали,
      Аж поки дзвони загули.
      І світ настав... Ідуть молиться
      Ченці за Гуса. З-за гори
      Червоне сонце аж горить.
      І сонце хоче подивиться,
      Що будуть з праведним творить?!

      Задзвонили в усі дзвони,
      І повели Гуса
      На Голгофу у кайданах.
      І не стрепенувся...
      Перед огнем; став на йому
      І молитву діє:
      «О господи милосердий,
      Що я заподіяв
      Оцим людям? твоїм людям!
      За що мене судять!
      За що мене розпинають?
      Люди! добрі люди!
      Молітеся!.. неповинні —
      І з вами те буде!
      Молітеся! люті звірі
      Прийшли в овніх шкурах
      І пазурі розпустили...
      Ні гори, ні мури
      Не сховають. Розіллється
      Червонеє море
      Крові! крові з дітей ваших.
      О горе! о горе!
      Онде вони! в ясних ризах.
      Їх лютії очі...
      Уже крові...» — Пали! пали!..»
      «Крові! крові хочуть!
      Крові вашої!..» — і димом
      Праведного вкрило.
      «Молітеся! молітеся!
      Господи, помилуй,
      Прости ти їм, бо не знають!..»
      Та й не чути стало!
      Мов собаки, коло огню
      Кругом ченці стали —
      Боялися, щоб не виліз
      Гадиною з жару
      Та не повис на короні
      Або на тіарі.

      Погас огонь, дунув вітер
      І попіл розвіяв.
      І бачили на тіарі
      Червоного змія
      Прості люде. Пішли ченці
      Й T e d e u m співали,
      Розійшлися по трапезах
      І трапезували
      І день і ніч, аж попухли.
      Малою сім'єю
      Зійшлись чехи, взяли землі
      З-під костра і з нею
      Пішли в Прагу. Отак Гуса
      Ченці осудили,
      Запалили... та божого
      Слова не спалили,
      Не вгадали, що вилетить
      Орел із-за хмари
      Замість гуся і розклює
      Високу тіару.
      Байдуже їм, розлетілись,
      Мов тії ворони,
      З кровавого того свята.
      Ченці і барони
      Розвернулись у будинках
      І гадки не мають —
      Бенкетують та інколи
      T e d e u m співають.
      Все зробили... Постривайте!
      Он над головою
      Старий Жижка з Таборова
      Махнув булавою.

      10 октября 1845,
      с. Марьинское



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. * * *
      Не женися на багатій,
      Бо вижене з хати,
      Не женися на убогій,
      Бо не будеш спати.
      Оженись на вольній волі,
      На козацькій долі:
      Яка буде, така й буде,
      Чи гола, то й гола.
      Та ніхто не докучає
      І не розважає —
      Чого болить і де болить,
      Ніхто не питає.
      Удвох, кажуть, і плакати
      Мов легше неначе;
      Не потурай: легше плакать,
      Як ніхто не бачить.

      4 октября 1845,
      Миргород



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. * * *
      Не завидуй багатому:
      Багатий не знає
      Ні приязні, ні любові —
      Він все те наймає.
      Не завидуй могучому,
      Бо той заставляє.
      Не завидуй і славному:
      Славний добре знає,
      Що не його люди люблять,
      А ту тяжку славу,
      Що він тяжкими сльозами
      Вилив на забаву.
      А молоді як зійдуться,
      Та любо, та тихо,
      Як у раї,— а дивишся:
      Ворушиться лихо.
      Не завидуй же нікому,
      Дивись кругом себе:
      Нема раю на всій землі,
      Та нема й на небі.

      4 октября 1845,
      Миргород



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Гоголю
      За думою дума роєм вилітає,
      Одна давить серце, друга роздирає,
      А третяя тихо, тихесенько плаче
      У самому серці, може, й бог не побачить.

      Кому ж її покажу я,
      І хто тую мову
      Привітає, угадає
      Великеє слово?
      Всі оглухли – похилились
      В кайданах… байдуже…
      Ти смієшся, а я плачу,
      Великий мій друже.
      А що вродить з того плачу?
      Богилова, брате...
      Не заревуть в Україні
      Вольнії гармати.
      Не заріже батько сина,
      Своєї дитини,
      За честь, славу, за братерство,
      За волю Вкраїни.
      Не заріже – викохає
      Та й продасть і різницю
      Москалеві. Це б то, бачиш,
      Лепта удовиці
      Престолові-отечеству
      Та німоті плата.
      Нехай, брате. А ми будем
      Сміяться та плакать.

      30 декабря 1844,
      С.-Петербург



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. * * *
      Заворожи мені, волхве,
      Друже сивоусий!
      Ти вже серце запечатав,
      А я ще боюся.
      Боюся ще погорілу
      Пустку руйнувати,
      Боюся ще, мій голубе,
      Серце поховати.
      Може, вернеться надія
      З тією водою
      Зцілющою й живущою,
      Дрібною сльозою —
      Може, вернеться з-за світа
      В пустку зимувати,
      Хоч всередині обілить
      Горілую хату.
      І витопить, і нагріє,
      І світло засвітить...
      Може, ще раз прокинуться
      Мої думи-діти.
      Може, ще раз помолюся,
      З дітками заплачу.
      Може, ще раз сонце правди
      Хоч крізь сон побачу...
      Стань же: братом, хоч одури.
      Скажи, що робити:
      Чи молитись, чи журитись,
      Чи тім'я розбити??!

      13 декабря 1844,
      С.-Петербург



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. * * *
      Чого мені тяжко, чого мені нудно,
      Чого серце плаче, ридає, кричить,
      Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
      Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
      Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
      Засни, моє серце, навіки засни,
      Невкрите, розбите,— а люд навісний
      Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі.

      13 ноября 1844,
      СПБ



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. * * *
      У неділю не гуляла,
      Та на шовки заробляла,
      Та хустину вишивала,
      Вишиваочи, співала:

      «Хустиночко мережана,
      Вишиваная,
      Вигаптую, подарую,
      А він мене поцілує.
      Хустино моя
      Мальованая.
      Здивуються вранці люди,
      Що в сироти хустка буде
      Мережаная,
      Мальованая.
      А я косу розплітаю,
      З дружиною походжаю.
      Доленько моя,
      Матінко моя».

      Отак вона вишивала
      У віконце поглядала,
      Чи не ревуть круторогі,
      Чи не йде чумак з дороги.
      Іде чумак з-за Лиману
      З чужим добром, безталанний,
      Чужі вели поганяє,
      Поганяючи, співає:
      «Доле моя, доле,
      Чом ти не такая,
      Як інші чужая?
      Чи я п'ю, гуляю,
      Чи сили не маю?
      Чи до тебе доріженьки
      У степу не знаю?
      Чи до тебе свої дари
      Я не посилаю?
      Є у мене дари —
      Очі моі карі.
      Молодую мою силу
      Багаті купили;
      Може, і дівчину без мене
      З іншим заручили.
      Навчи к мене, моя доле,
      Гуляти навчи».

      Та й заплакав сіромаха,
      Степом ідучи.
      Ой застогнав сивий пугач
      В степу на могилі,
      Зажурились чумаченьки,
      Тяжко зажурились.
      «Благослови, отамане,
      Коло села стати,
      Та понесем товариша
      В село причащати».
      Сповідали, причащали
      Й ворожки питали,—
      Не помогло... з незціленним
      В дорогу рушали.
      Чи то праця задавила
      Молодую силу,
      Чи то нудьга невсипуща
      Його з ніг звалила.
      Чи то люди поробили
      Йому, молодому,
      Що привезли його з Дону
      На возі додому.
      Благав бога, щоб дівчину...
      Хоч село побачить.
      Не доблагав... Поховали,
      Ніхто й не заплаче!
      Поставили громадою
      Хрест над сиротою
      Й розійшлися... Як билина,
      Як лист за водою,
      Пішов козак з сього світа,
      Все забрав з собою.
      А де ж тая мальована,
      Шитая хустина?
      А де ж тая веселая
      Дівчина-дитина?!

      На новому хресті хустку
      Вітер розвіває,
      А дівчина у черниці
      Косу розплітає.

      18 октября 1844.
      С.-Петербург



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Дівичії ночі
                     Висушили карі очі
                     Дівичії ночі.
                             «Черниця Мар'яна»

      Розплелася густа коса
      Аж до пояса,
      Розкрилися перси-гори,
      Хвилі серед моря;
      Засіяли карі очі,
      Зорі серед ночі,
      Білі руки простяглися —
      Так би й обвилися
      Кругом стану. І в подушку
      Холодну впилися,
      Та й заклякли, та й замерли,
      З плачем рознялися.

      «Нащо мені коса-краса,
      Очі голубині,
      Стан мій гнучий... коли нема
      Вірної дружини,
      Немає з ким полюбитись,
      Серцем поділитись...
      Серце моє! серце моє!
      Тяжко тобі битись
      Одинокому. З ким жити,
      З ким, світе лукавий,
      Скажи мені... Нащо мені
      Тая слава... слава.
      Я любить, я жити хочу
      Серцем, не красою!
      А мені ще й завидують,
      Гордою і злою
      Злії люди нарікають.
      А того й не знають,
      Що я в серці заховала...
      Нехай нарікають,
      Гріх їм буде... Боже милий,
      Чому ти не хочеш
      Укоротить свої темні,
      Тяжкі мені ночі!..
      Бо я вдень не одинока —
      З полем розмовляю,
      Розмовляю і недолю
      В полі забуваю,
      А вночі...» — та й оніміла,
      Сльози полилися...
      Білі руки простяглися,
      В подушку впилися.

      18 мая 1844,
      СПБ



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Сова
      Породила мати сина
      В зеленій діброві,
      Дала йому карі очі
      І чорнії брови.
      Китайкою повивала,
      Всіх святих благала,
      Та щоб йому всі святії
      Талан-долю слали.
      «Пошли тобі матер божа
      Тії благодати,
      Всього того, чого мати
      Не зуміє дати».
      До схід сонця воду брала,
      В барвінку купала,
      До півночі колихала,
      До світа співала:

      «Е... е... лю-лі,
      Питала зозулі,
      Зозуля кувала,
      Правдоньку казала.
      Буду сто літ жити,
      Тебе годувати,
      В жупані ходити,
      Буду панувати.
      Ой виростеш, сину,
      За півчварта року,
      Як княжа дитина,
      Як ясен високий,
      Гнучкий і дебелий,
      Щасливий, веселий
      І не одинокий.
      Найду тобі рівню
      Хоч за морем синім.
      Або крамарівну,
      Або сотниківну,
      Таки панну, сину.
      У червоних черевиках,
      В зеленім жупані
      По світлиці походжає,
      Як пава, як пані,
      Та з тобою розмовляє.
      В хаті, як у раї!!
      А я сиджу на покуті,
      Тілько поглядаю.

      Ой сину мій, сину,
      Моя ти дитино!
      Чи є кращий на всім світі,
      На всій Україні!
      Нема кращого й не буде —
      Дивуйтеся, люди!
      Нема кращого!.. а долю...
      Долю роздобуде».
      Ой зозуле, зозуленько,
      Нащо ти кувала,
      Нащо ти їй довгі літа,
      Сто літ накувала?
      Чи є ж таки на сім світі
      Слухняная доля?
      Ох, якби-то... вміла б мати
      З німецького поля
      Своїм діточкам закликать
      І долю, і волю,
      Та ба... а зле безталання
      Зустрінеться всюди —
      І на шляху, і без шляху,
      Усюди, де люди.
      Кохалася мати сином,
      Як квіткою в гаї,
      Кохалася... а тим часом
      Батько умирає.
      Осталася удовою,
      Хоч і молодою,
      І не одна... та все ж тяжко...
      З горем та нудьгою
      Пішла вона до сусідів
      Поради просити...
      Присудили сусідоньки
      У наймах служити.
      Ізнищіла, ізмарніла,
      Кинула господу,
      Пішла в найми... не минула
      Лихої пригоди.
      І день і ніч працювала,
      Подушне платила...
      І синові за три копи
      Жупанок купила.
      Щоб і воно, удовине,
      До школи ходило.

      Ой талане, талане,
      Удовиний поганий!
      Чи ти в полі, чи ти в гаї,
      Обідраний цигане,
      З бурлаками гуляєш?
      Тече вода і на гору
      Багатому в хату.
      А вбогому в яру треба
      Криницю копати.
      У багатих ростуть діти —
      Верби при долині;
      А у вдови одним одно,
      Та й те, як билина.

      Діждалася вдова долі,
      Зросту того сина.
      І письменний, і вродливий —
      Квіточка дитина!
      Як у бога за дверима,
      Вдова панувала;
      А дівчата лицялися
      І рушники дбали.
      Полюбила багатая —
      Не поцілувала,
      Вишивала шовком хустку —
      Не подарувала.
      Крались злидні із-за моря
      В удовину хату.
      Та й підкрались... Стали хлопців
      В кайдани кувати
      Та повезли до прийому
      Битими шляхами.
      Пішла й вдова з матерями
      З дрібними сльозами.
      Де на ніч ставали,
      Сторожу давали,
      Стару вдову до обозу
      Та й не допускали.
      Ой привезли до прийому
      Чуприну голити;
      Усе дрібні, усе малі,
      Все багатих діти.
      Той каліка недоріка,
      Той не вміє стати.
      Той горбатий, той багатий,
      Тих чотири в хаті.
      Усі невлад, усіх назад,
      В усіх доля мати.
      А у вдови один син,
      Та й той якраз під аршин.
      Покинула знову хату,
      Синову господу;
      Пішла в найми, за хліб черствий
      Жидам носить воду.
      Бо хрещені не приймають:
      «Стара,— кажуть,— стала,
      Нездужує...» — і огризок
      В вікно подавали
      Христа ради. Не дай, боже,
      Такого дожити,
      Не дай, боже, в багатого
      І пить попросити.
      По копійці заробляла,
      Копу назбирала.
      Та до сина лист писала,
      У військо послала —
      Полегшало. Минає рік,
      І другий минає,
      І четвертий, і десятий,
      А чутки немає.
      Нема чутки; що тут робить?
      Треба торбу брати
      Та йти... іти собак дражнить
      Од хати до хати.
      Взяла торбу, пішла селом,
      На вигоні сіла
      І в село вже не верталась,
      День і ніч сиділа
      Коло коворот. А літо
      За літом минає.
      Помарніла, скалічіла,
      Ніхто й не пізнає.
      Та й кому там пізнавати
      Каліку убогу.
      Сидить собі та дивиться
      В поле на дорогу.
      І світає, і смеркає,
      І знову смеркає,
      А москаля, її сина,
      Немає, немає.

      Понад ставом увечері
      Хитається очерет.
      Дожидає сина мати
      До досвіта вечерять.
      Понад ставом увечері
      Шепочеться осока.
      Дожидає в темнім гаї
      Дівчинонька козака.
      Понад ставом вітер віє,
      Лози нагинає.
      Плаче мати одна в хаті,
      А дівчина в гаї.
      Поплакала чорнобрива
      Та й стала співати;
      Поплакала стара мати
      Та й стала ридати.
      І молилась, і ридала,
      Кляла все на світі.
      Ох, тяжкі ви, безталанні
      У матері діти!
      Скалічені старі руки
      До бога здіймала,
      Свою долю проклинала,
      Сина вимовляла.
      То од жалю одходила
      І мовчки журилась
      Та на шлях той на далекий
      Крізь сльози дивилась.
      І день і ніч дивилася
      Та й стала питати:
      «Чи не чув хто, чи не бачив
      Москаля-солдата,
      Мого сина?..» Ніхто не чув,
      Ніхто і не бачив.
      Сидить вона, не йде в село,
      Не пита й не плаче,
      Одуріла!.. і цеглину
      Муштрук, то лає,
      То годує, як дитину,
      Й сином називає,
      І нищечком тихесенько
      Крізь сльози співає:

      «Змія хату запалила,
      Дітям каші наварила,
      Поморщила постоли,
      Полетіли москалі.
      Сірі гуси в ірій, ірій
      По чотири, по чотири
      Полетіли — гел-гел! —
      На могилі орел,
      На могилі серед ночі
      У козака вийма очі,
      А дівчина в темнім гаї
      Його з війська виглядає».

      Вдень лазила на смітниках,
      Черепки збирала,
      Примовляла, що синові
      Гостинця ховала.
      А уночі розхристана
      І простоволоса
      Селом ходить — то співає,
      То страшно голосить.
      Люди лаяли... бо, бачте,
      Спать їм не давала
      Та кропиву під їх тином
      І бур'ян топтала.
      Діти бігали з паліччям
      Удень за вдовою
      По улицях та, сміючись...
      Дражнили Совою.

      6 мая 1844,
      СПБ



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. * * *
      Чигрине, Чигрине,
      Все на світі гине,
      І святая твоя слава,
      Як пилина, лине
      За вітрами холодними,
      В хмарі пропадає.
      Над землею летять літа,
      Дніпро висихає,
      Розсипаються могили,
      Високі могили —
      Твоя слава... і про тебе,
      Старче малосилий,
      Ніхто й слова не промовить,
      Ніхто й не покаже,
      Де ти стояв? чого стояв?
      І на сміх не скаже!!

      За що ж боролись ми з ляхами?
      За що ж ми різались з ордами?
      За що скородили списами
      Московські ребра??.. засівали,
      І рудою поливали...
      І шаблями скородили.
      Що ж на ниві уродилось??!!
      Уродила рута... рута...
      Волі нашої отрута.

      А я, юродивий, на твоїх руїнах
      Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,
      Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла,
      В калюжі, в болоті серце прогноїла
      І в дупло холодне гадюк напустила,
      А дітям надію в степу оддала.
      А надію...
      Вітер по полю розвіяв,
      Хвиля морем рознесла.
      Нехай же вітер все розносить
      На неокраєнім крилі.
      Нехай же серце плаче, просить
      Святої правди на землі.

      Чигрине, Чигрине,
      Мій друже єдиний,
      Проспав єси степи, ліси
      І всю Україну.
      Спи ж, повитий жидовою,
      Поки сонце встане,
      Поки тії недолітки
      Підростуть, гетьмани.
      Помолившись, і я б заснув...
      Так думи прокляті
      Рвуться душу запалити,
      Серце розірвати.
      Не рвіть, думи, не паліте!
      Може, верну знову
      Мою правду безталанну,
      Моє тихе слово.
      Може, викую я з його
      До старого плуга
      Новин леміш і чересло.—
      І в тяжкі упруги...
      Може, зорю переліг той,
      А на перелозі...
      Я посію мої сльози,
      Мої щирі сльози.
      Може, зійдуть і виростуть
      Ножі обоюдні,
      Розпанахають погане,
      Гниле серце, трудне,
      І вицідять сукровату,
      І наллють живої
      Козацької тії крові,
      Чистої, святої!!!

      Може... може... а меж тими
      Меж ножами рута
      І барвінок розів'ється —
      І слово забуте,
      Моє слово тихосумне,
      Богобоязливе,
      Згадається — і дівоче
      Серце боязливе
      Стрепенеться, як рибонька,
      І мене згадає...
      Слово моє, сльози мої,
      Раю ти мій, раю!

      Спи, Чигрине, нехай гинуть
      У ворога діти.
      Спи, гетьмане, поки встане
      Правда на сім світі.

      19 февраля 1844,
      Москва



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 7 | Рейтинг "Майстерень": 7

    14. Розрита могила
      Світе тихий, краю милий,
      Моя Україно,
      За що тебе сплюндровано,
      За що, мамо, гинеш?
      Чи ти рано до схід сонця
      Богу не молилась,
      Чи ти діточок непевних
      Звичаю не вчила?
      «Молилася, турбувалась,
      День і ніч не спала,
      Малих діток доглядала,
      Звичаю навчала.
      Виростали мої квіти,
      Мої добрі діти,
      Панувала і я колись
      На широкім світі,
      Панувала… Ой Богдане!
      Нерозумний сину!
      Подивись тепер на матір,
      На свою Вкраїну,
      Що, колишучи, співала
      Про свою недолю,
      Що, співаючи, ридала,
      Виглядала волю.
      Ой Богдане, Богданочку,
      Якби була знала,
      У колисці б задушила,
      Під серцем приспала.
      Степи мої запродані
      Жидові, німоті,

      Сини мої на чужині,
      На чужій роботі.
      Дніпро, брат мій, висихає,
      Мене покидає,
      І могили мої милі
      Москаль розриває...
      Нехай риє, розкопує,
      Не своє шукає,
      А тим часом перевертні
      Нехай підростають
      Та поможуть москалеві
      Господарювати,
      Та з матері полатану
      Сорочку знімати.
      Помагайте, недолюдки,
      Матір катувати».

      Начетверо розкопана,
      Розрита могила.
      Чого вони там шукали?
      Що там схоронили
      Старі батьки? Ех, якби-то,

      Якби-то найшли те, що там схоронили,
      Не плакали б діти, мати не журилась.

      9 октября 1843,
      Березань



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Тризна
      На память 9-го ноября 1843 года.
      Княжне Варваре Николаевне Репниной

      ПОСВЯЩЕНИЕ

      Душе с прекрасным назначеньем
      Должно любить, терпеть, страдать;
      И дар господний, вдохнвенье,
      Должно слезами поливать.
      Для. вас понятно это слово!..
      Для. вас я радостно сложил
      Свои житейские оковы,
      Священнодействовал я снова
      И слезы в звуки перелил.
      Ваш добрый ангел осенил
      Меня бессмертными крылами
      И тихостройными речами
      Мечты о рае пробудил.


      Яготин,
      11 ноября 1843

      Души ваши очистивше в послуша-
      нии истины духом, в братолюбии
      нелицемерно, от чиста сердца друг
      друга любите прилежно: порожде-
      ни не от семени нетленна, но не
      нетленна, словом живаго бога и
      пребываюшего во веки. Зане всяка
      плоть, яко трава, и всяка слава че-
      ловеча, яко цвет травный: изсще
      трава, и цвет ея отпаде. Глагол же
      господень пребывает во веки. Се
      же есть глагол, благовествованный
      в вас.

      Соборное послание первое
      святаго апостола Петра, I, 22, 25

      Двенадцать приборов на круглом столе,
      Двенадцать бокалов высоких стоят;
      И час уж проходит,
      Никто не приходит;
      Должно быть, друзьями
      Забыты они.
      Они не забыты,— в урочную пору,
      Обет исполняя, друзья собрались,
      И вечную память пропели собором,
      Отправили тризну — и все разошлись.
      Двенадцать их было; все молоды были,
      Прекрасны и сильны; в прошедшем году
      Наилучшего друга они схоронили
      И другу поминки в тот день учредили,
      Пока на свиданье к нему не сойдут.
      «Счастливое братство! Единство любови
      Почтили вы свято на грешной земле;
      Сходитеся, други, как ныне сошлись,
      Сходитеся долго и песнею новой
      Воспойте свободу на рабской земле!»
      Благословен твой малый путь,
      Пришлец убогий, неизвестный!

      Ты силой господа чудесной
      Возмог в сердца людей вдохнуть
      Огонь любви, огонь небесный.
      Благословен! Ты божью волю
      Короткой жизнью освятил;
      В юдоли рабства радость воли
      Безмолвно ты провозгласил.
      Когда брат брата алчет крови —
      Ты сочетал любовь в чужих;
      Свободу людям — в братстве их
      Ты проявил великим словом:
      Ты миру мир благовестил;
      И, отходя, благословил
      Свободу мысли, дух любови!
      Душа избранная, зачем
      Ты мало так у нас гостила?
      Тебе здесь тесно, трудно было!
      Но ты любила здешний плен,
      Ты, непорочная, взирала,
      Скорбя, на суетных людей.
      Но ангела недоставало
      У вечного царя царей;
      И ты на небе в вечной славе
      У трона божия стоишь,
      На мир наш, темный и лукавый,
      С тоской невинною глядишь.
      Благоговею пред тобою,
      В безмолвном трепете дивлюсь;
      Молюсь тоскующей душою,
      Как перед ангелом молюсь!
      Сниди, пошли мне исцеленье!
      Внуши, навей на хладный ум
      Хоть мало светлых, чистых дум;
      Хоть на единое мгновенье
      Темницу сердца озари
      И мрак строптивых помышлений
      И разгони, и усмири.
      Правдиво, тихими речами
      Ты расскажи мне все свое
      Земное благо-житие
      И научи владеть сердцами
      Людей кичливых и своим,
      Уже растленным, уже злым...
      Скажи мне тайное ученье
      Любить гордящихся людей
      И речью кроткой и смиреньем
      Смягчать народных палачей,
      Да провещаю гимн пророчий,
      И долу правду низведу,
      И погасающие очи
      Без страха к небу возведу.
      И в этот час последней муки
      Пошли мне истинных друзей
      Сложить хладеющие руки
      И бескорыстия елей
      Пролить из дружеских очей.
      Благословлю мои страданья,
      Отрадно смерти улыбнусь
      И к вечной жизни с упованьем
      К тебе на небо вознесусь.
      Благословен твой малый путь,
      Пришлец неславленный, чудесный!

      В семье убогой, неизвестной
      Он вырастал; и жизни труд,
      Как сирота, он встретил рано;
      Упреки злые встретил он
      За хлеб насущный... В сердце рану
      Змея прогрызла... Детский сон
      Исчез, как голубь боязливый;
      Тоска, как вор, нетерпеливо,
      В разбитом сердце притаясь,
      Губами жадными впилась
      И кровь невинную сосала...
      Душа рвалась, душа рыдала,
      Просила воли... ум горел,
      В крови гордыня клокотала...
      Он трепетал, он цепенел...
      Рука, сжимаяся, дрожала...
      О, если б мог он шар земной
      Схватить озлобленной рукой
      Со всеми гадами земными;
      Схватить, измять и бросить в ад!..
      Он был бы счастлив, был бы рад.
      Он хохотал, как демон лютый,
      И длилась страшная минута,
      И мир пылал со всех сторон;
      Рыдал, немел он в исступленье,
      Душа терзалась страшным сном;
      Душа мертвела,— а кругом
      Земля, господнее творенье,
      В зеленой ризе и в цветах,
      Весну встречая, ликовала.
      Душа отрадно пробуждалась,
      И пробудилась... Он в слезах
      Упал и землю лобызает,
      Как перси матери родной!..
      Ом снова чистый ангел рая,
      И на земле он всем чужой.
      Взглянул на небо: «О, как ясно,
      Как упоительно-прекрасно!
      О, как там вольно будет мне!..»
      И очи в чудном полусне
      На свод небесный устремляет,
      И в беспредельной глубине
      Душой невинной утопает.

      По высоте святой, широкой
      Платочком белым, одинока,
      Прозрачна тучка в даль плывет.
      «Ах, тучка, тучка, кто несет
      Тебя так плавно, так высоко?
      Ты что такое? и зачем
      Так пышно, мило нарядилась?
      Куда ты послана и кем?..»
      И тучка тихо растопилась
      На небе светлом. Взор унылый
      Он опустил на темный лес...
      «А где край света, край небес,
      Концы земли?..» И вздох глубокий,
      Недетский вздох, он испустил;
      Как будто в сердце одиноком
      Надежду он похоронил.

      В ком веры нет — надежды нет!
      Надежда — бог, а вера — свет.
      «Не погасай, мое светило!
      Туман душевный разгоняй,
      Живи меня твоею силой
      И путь тернистый, путь унылый
      Небесным светом озаряй.
      Пошли на ум твою святыню,
      Святым наитием напой,
      Да провещаю благостыню,
      Что заповедана тобой!..»

      Надежды он не схоронил,
      Воспрянул дух, как голубь горний,
      И мрак сердечный, мрак юдольный
      Небесным светом озарил;
      Пошел искать он жизни, доли,
      Уже прошел родное поле,
      Уже скрывалося село...
      Чего-то жаль внезапно стало,
      Слеза ресницы пробивала,
      Сжималось сердце и рвалось.
      Чего-то жаль нам в прошлом нашем,
      И что-то есть в земле родной...
      Но он, бедняк, он всем не свой,
      И тут, и там. Планета наша,
      Прекрасный мир наш, рай земной,
      Во всех концах ему — чужой.
      Припал он молча к персти милой
      И, как родную лобызал,
      Рыдая, тихо и уныло
      На путь молитву прочитал...
      И твердой, вольною стопою
      Пошел... и скрылся за горою.
      За рубежом родной земли
      Скитаясь нищим, сиротою,
      Какие слезы не лились!
      Какой ужасною ценою
      Уму познания купил
      И девство сердца сохранил.

      Без малодушной укоризны
      Пройти мытарства трудной жизни,
      Измерять пропасти страстей,
      Понять на деле жизнь людей,
      Прочесть все черные страницы,
      Все беззаконные дела...
      И сохранить полет орла
      И сердце чистой голубицы!
      Се человек!.. без крова жить
      (Сирот и солнышко не греет),
      Людей изведать — и любить!
      Незлобным сердцем сожалея
      О недостойных их делах
      И не кощунствуя впотьмах,
      К а к ц а р ь у м а. Убогим, нищим,
      Из-за куска насущной пищи
      Глупцу могучему годить,
      И мыслить, чувствовать и жить!..
      Вот драма страшная, святая!..
      И он прошел ее, рыдая,
      Ее он строго разыграл
      Без слова; он не толковал
      Своих вседневных приключений
      Как назидательный роман;
      Не раскрывал сердечных ран,
      И тьму различных сновидений,
      И байронический туман
      Он не пускал; толпой ничтожной
      Своих друзей не поносил;
      Чинов и власти не казнил,
      Как N.. глашатай осторожный,
      И тот, кто мыслит без конца
      О мыслях Канта, Галилея,
      Космополита-мудреца,
      И судит люди, не жалея
      Родного брата и отца;
      Тот лжепророк! Его сужденья —
      Полуидеи, полувздор!..

      Провидя жизни назначенье,
      Великий божий приговор,
      В самопытливом размышленье
      Он подымал слезящий взор
      На красоты святой природы.
      «Как все согласно!» — он шептал
      И край родной воспоминал;
      У бога правды и свободы
      Всему живущему молил,
      И кроткой мыслию следил
      Дела минувшие народов,
      Дела страны своей родной,
      И горько плакал... «О святая!
      Святая родина моя!
      Чем помогу тебе, рыдая?
      И ты закована, и я.
      Великим словом божью волю
      Сказать тиранам — не поймут!
      И на родном прекрасном поле
      Пророка каменьем побьют!
      Сотрут высокие могилы
      И понесут их словом зла!
      Тебя убили, раздавили;
      И славословить запретили
      Твои великие дела!
      О боже! сильный и правдивый,
      Тебе возможны чудеса.
      Исполни славой небеса
      И сотвори святое диво:
      Воспрянуть мертвым повели,
      Благослови всесильным словом
      На подвиг новый и суровый,
      На искупление земли,
      Земли поруганной, забытой,
      Чистейшей кровию политой,
      Когда-то счастливой земли».
      Как тучи, мысли расходились,
      И слезы капали, как дождь!..

      Блажен тот на свете, кто малую долю,
      Кроху от трапезы волен уделить
      Голодному брату и злобного волю
      Хоть властью суровой возмог укротить!
      Блажен и свободен!.. Но тот, кто не оком,
      А смотрит душою на козни людей
      И может лишь плакать в тоске одинокой,—
      О боже правдивый, лиши ты очей!..
      Твои горы, твое море,
      Все красы природы
      Не искупят его горя,
      Не дадут свободы.
      И он, страдалец жизни краткой,
      Все видел, чувствовал и жил,
      Людей, изведавши, любил
      И тосковал о них украдкой.
      Его и люди полюбили *,
      И он их братиями звал;

      Нашел друзей и тайной силой
      К себе друзей причаровал;

      Между друзьями молодыми,
      Порой задумчивый... порой
      Как волхв, вещатель молодой,
      Речами звучными, живыми
      Друзей внезапно изумлял;
      И силу Дружбы между ними,
      Благословляя, укреплял.
      Он говорил, что обще благо
      Должно любовию купить
      И с благородною отвагой
      Стать за народ и зло казнить.
      Он говорил, что праздник жизни,
      Великий праздник, божий дар,
      Должно пожертвовать отчизне,
      Должно поставить под удар.
      Он говорил о страсти нежной;
      Он тихо, грустно говорил,
      И умолкал!.. В тоске мятежной
      Из-за стола он выходил
      И горько плакал. Грусти тайной,
      Тоски глубокой, не случайной,
      Ни с кем страдалец не делил.
      Друзья любили всей душою
      Его, как кровного; но он
      Непостижимою тоскою
      Был постоянно удручен,
      И между ними вольной речью
      Он пламенел. Но меж гостей,
      Когда при тысяче огней
      Мелькали мраморные плечи,
      О чем-то тяжко он вздыхал,
      И думой мрачною летал
      В стране родной, в стране прекрасной,
      Там, где никто его не ждал,
      Никто об нем не вспоминал,
      Ни о судьбе его неясной.
      И думал он: «Зачем я тут?
      И что мне делать между ними?
      Они все пляшут и поют,
      Они родня между родными,
      Они все равны меж собой;
      А я!..» И тихо он выходит,
      Идет, задумавшись, домой;
      Никто из дому не выходит
      Его встречать; никто не ждет,
      Везде один... тоска, томленье!..
      И светлый праздник воскресенья
      Тоску сторичную несет.
      И вянет он, вянет, как в поле былина,
      Тоскою томимый в чужой стороне;
      И вянет он молча... какая кручина
      Запала в сердечной его глубине?
      «О горе мне, горе! Зачем я покинул
      Невинности счастье, родную страну?
      Зачем я скитался, чего я достигнул?
      Утехи познаний?.. Кляну их, кляну!
      Они-то мне, черви, мой ум источили,
      С моим тихим счастьем они разлучили!
      Кому я тоску и любовь расскажу?
      Кому сердца раны в слезах покажу?
      Здесь нету мне пары, я нищий меж ними,
      Я бедный поденщик, работник простой;
      Что дам я подруге моими мечтами?
      Любовь... Ах, любови, любови одной
      С нее на три века, на вечность бы стало!
      В своих бы объятьях ее растопил!
      О как бы я нежно, как нежно любил!»
      И крупные слезы, как искры, низались,
      И бледные щеки, и слабую грудь
      Росили, и сохли. «О дайте вздохнуть,
      Разбейте мне череп и грудь разорвите,—
      Там черви, там змеи,— на волю пустите!
      О дайте мне тихо, навеки заснуть!»

      Страдал несчастный сирота
      Вдали от родины счастливой
      И ждал конца нетерпеливо.
      Его любимая мечта —
      Полезным быть родному краю,—
      Как цвет, с ним вместе увядает!
      Страдал он. Жизни пустота
      Пред ним могилой раскрывалась:
      Приязни братской было мало,
      Не грела теплота друзей:
      Небесных солнечных лучей
      Душа парящая алкала.
      Огня любви, что бог зажег
      В стыдливом сердце голубином
      Невинной женщины, где б мог
      Полет превыспренний, орлиный
      Остановить и съединить
      Пожар любви, любви невинной;
      Кого бы мог он приютить
      В светлице сердца и рассудка,
      Как беззащитную голубку,
      От жизни горестей укрыть;
      И к персям юным, изнывая,
      Главой усталою прильнуть;
      И, цепенея и рыдая,
      На лоне жизни, лоне рая
      Хотя минуту отдохнуть.
      В ее очах, в ее томленье
      И ум, и душу утопить,
      И сердце в сердце растопить,
      И утонуть в самозабвенье.

      Но было некого любить;
      Сочетаваться не с кем было;
      А сердце плакало, и ныло,
      И замирало в пустоте.
      Его тоскующей мечте
      В грядущем что-то открывалось,
      И в беспредельной высоте
      Святое небо улыбалось.
      Как воску ярого свеча,
      Он таял тихо, молчаливо,
      И на задумчивых очах
      Туман ложился. Взор стыдливый
      На нем красавица порой
      Покоя, тайно волновалась
      И симпатической красой
      Украдкой долго любовалась.
      И, может, многие грустили
      Сердца девичие о нем,
      Но тайной волей, высшей силой
      Путь одинокий до могилы
      На камнях острых проведен.
      Изнемогал он, грудь болела,
      Темнели очи, за крестом
      Граница вечности чернела
      В пространстве мрачном и пустом.
      Уже в постели предмогильной
      Лежит он тих, и — гаснет свет.
      Друзей тоскующий совет
      Тревожит дух его бессильный.
      Поочередно ночевали
      У друга верные друзья;
      И всякий вечер собиралась
      Его прекрасная семья.
      В последний вечер собралися
      Вокруг предсмертного одра
      И просидели до утра.
      Уже рассвет смыкал ресницы,
      Друзей унылых сон клонил,
      И он внезапно оживил
      Их грустный сон огнем бывалым
      Последних пламенных речей;
      И други друга утешали,
      Что через семь иль восемь дней
      Он будет петь между друзей.
      «Не пропою вам песни новой
      О славе родины моей.
      Сложите вы псалом суровый
      Про сонм народных палачей;
      И вольным гимном помяните
      Предтечу, друга своего.
      И за грехи... грехи его,
      Усердно богу помолитесь...
      И с о с в я т ы м и у п о к о й
      Пропойте, други, надо мной!»

      Друзья вокруг его стояли,
      Он отходил, они рыдали,
      Как дети... Тихо он вздыхал,
      Вздохнул, вздохнул... Его не стало!
      И мир пророка потерял,
      И слава сына потеряла.

      Печально други понесли
      Наутро в церковь гроб дубовый.
      Рыдая, предали земли
      Остатки друга; и лавровый
      Венок зеленый, молодой,
      Слезами дружбы оросили,
      И на могиле положили;
      И с о с в я т ы м и у п о к о й
      Запели тихо и уныло.

      В трактире за круглым, за братским столом
      Уж под вечер други сидели кругом;
      Печально и тихо двенадцать сидело:
      Их сердце одною тоскою болело.
      Печальная тризна, печальны друзья!..
      Ах, тризну такую отправил и я.

      Согласьем общим положили,
      Чтоб каждый год был стол накрыт
      В день смерти Друга; чтоб забыт
      Не мог быть друг их за могилой.
      И всякой год они сходились
      В день смерти друга поминать.
      Уж многих стало не видать:
      Приборы каждый год пустели,
      Друзья все больше сиротели,—
      И вот, один уж, сколько лет
      К пустым приборам на обед
      Старик печальный приезжает;
      Печаль и радость юных лет
      Один, грустя, воспоминает.
      Сидит он долго; мрачен, тих,
      И поджидает: «Нет ли брата
      Хоть одного еще в живых?»
      И одинокий в путь обратный
      Идет он молча... И теперь,
      Где круглый стол стоит накрытый,
      Тихонько отворилась дверь,
      И брат, что временем забытый,
      Вошел согбенный!.. Грустно он
      Окинул стол потухшим взором
      И молвил с дружеским укором:
      «Лентяи! видишь, как закон
      Священный братский исполняют!
      Вот и сегодня не пришли,
      Как будто за море ушли!»
      И слезы молча утирает,
      Садясь за братский круглый стол.
      «Хоть бы один тебе пришел!»
      Старик сидит и поджидает...

      Проходит час, прошел другой,
      Уж старику пора домой.
      Старик встает: «Да, изменили!
      Послушай, выпей, брат, вино,—
      Сказал слуге он,— все равно
      Я не могу; прошло, что было,—
      Да поминай за упокой;
      А мне пора уже — домой!»
      И слезы снова покатились.
      Слуга вино, дивяся, выпил.
      «Дай шляпу мне... какая лень
      Идти домой!..» — и тихо вышел.

      И через год в урочный день
      Двенадцать приборов на круглом столе,
      Двенадцать бокалов высоких стоят,
      И день уж проходит,
      Никто не приходит,
      Навеки, навеки забыты они.

      [1843, Яготин]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Гамалія
      «Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі
      Із нашої України;
      Чи там раду радять, як на турка стати,
      Не чуємо на чужині.
      Ой повій, повій, вітре, через море
      Та з Великого Лугу,
      Суши наші сльози, заглуши кайдани
      Та розвій нашу тугу.
      Ой заграй, заграй, синесеньке море,
      Та під тими байдаками,
      Що пливуть козаки, тілько мріють шапки
      Та на сей бік за нами.
      Ой боже наш, боже, хоч і не за нами,
      Неси ти їх з України;
      Почуємо славу, козацькую славу,
      Почуємо та й загинем».

      Отак у Скутарі козаки співали,
      Співали, сердеги, а сльози лились,
      Лилися козацькі, тугу домовляли.
      Босфор аж затрясся, бо зроду не чув
      Козацького плачу; застогнав широкий
      І шкурою, сірий бугай, стрепенув,
      І хвилю, ревучи, далеко-далеко
      У синеє море на ребрах послав.
      І море ревнуло Босфорову мову,
      У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові
      Тую тугу-мову на хвилі подав.

      Зареготався дід наш дужий,
      Аж піна з уса потекла.
      «Чи спиш, чи чуєш, брате Луже,
      Хортице-сестро?» Загула
      Хортиця з Лугом: «Чую, чую».
      І Дніпр укрили байдаки,
      І заспівали козаки.

      «У туркені по тім боці
      Хата на помості.

      Гай-гай! море, грай!
      Реви, скелі ламай!

      Поїдемо в гості
      До вашої мості.

      У туркені у кишеніі
      Таляри, дукати.

      Не кишені трусить,
      Не дукати лічить –

      Будемо гуляти,
      Братів визволяти.

      У туркені яничари
      І баша на лаві.

      Гой-ги, вороги!
      Ми не маєм ваги!

      Наш бенкет кровавий.
      Наша воля й слава!»

      Пливуть собі та співають,
      Море вітер чує;
      Попереду Гамалія
      Байдаком гирує.
      Гамалію, серце мліє,
      Сказилося море.
      «Нехай казиться», – й сховались
      За хвилі – за гори.

      Дрімає в гаремах, в садах Візантія.
      І Скутар дрімає. Босфор клекотить,
      Неначе скажений, то стогне, то виє.
      Йому Візантію хочеться збудить.
      «Не буди, Босфоре, буде тобі горе,
      Твої білі ребра піском занесу,
      У мул поховаю! – реве синє море. –
      Хіба ти не бачиш, яких я несу
      Гостей до султана?..» Так море спиняло
      (Любимо завзятих усатих слав'ян).
      Босфор схаменувся. Туркеня дрімала,
      Дрімав у гаремі ледачий султан.
      Тілько у Скутарі, в тюрмі, не дрімають
      Козаки-сердеги. Чого вони ждуть?
      По-своєму бога в кайданах благають,
      А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

      «О милий боже з України!
      Не дай пропасти на чужині,
      В неволі вольним козакам!
      І сором тут, і сором там
      Вставать з чужої домовини,
      На суд твій праведний прийти,
      В залізі руки принести
      І перед всіми у кайданах
      Стать козакові…» – «Ріж та бий!
      Мордуй невіру-бусурмана!» –
      Кричать за муром. Хто такий?

      Гамалію, серце мліє,
      Скутар скаженіє!
      «Нехай казиться», – з твердині
      Кричить Гамалія.

      Реве гарматами Скутара,
      Ревуть, лютують вороги.
      Козацтво преться без ваги –
      І покотились яничари.

      Гамалія по Скутарі
      По пеклу гуляє,
      Сам кайдани розбиває,
      Братів визволяє.
      «Вилітайте, сірі птахи,
      На базар до паю!»
      Стрепенулись соколята,
      Бо давно не чули
      Хрещеної тії мови.
      І ніч стрепенулась.
      Не бачила стара мати
      Козацької плати.
      Не лякайся, подивися
      На бенкет козачий.
      Темно всюди, мов у будень,
      А свято чимале.
      Не злодії з Гамалієм
      Їдять нишком сало
      Без шашлика. «Засвітимо!»
      До самої хмари
      З щоглистими кораблями
      Палає Скутара.
      Візантія пробуркалась,
      Витріщила очі,
      Переплива на подмогу,
      Зубами скрегоче.

      Реве, лютує Візантія,
      Руками берег достає,
      Достали, зикнула, встає…
      І на списах в крові німіє.
      Скутар, мов пекло те, палає,
      Через базари кров тече,
      Босфор широкий доливає.
      Неначе птахи чорні в гаї,
      Козацтво сміливе літає,
      Ніхто на світі не втече;
      Огонь запеклих не пече.
      Руйнують мури, срібло, злото
      Несуть шапками козаки
      І насипають в байдаки.
      Горить Скутар, стиха робота,
      І хлопці сходяться, зійшлись,
      Люльки з пожару закурили,
      На байдаки – та й поплили,
      Рвучи червоні гори-хвилі.

      Пливуть собі, ніби з дому;
      Так, буцім гуляють,
      Та, звичайне, запорожці,
      Пливучи, співають.

      "Наш отаман Гамалія,
      Отаман завзятий,
      Забрав хлопців та й поїхав
      По морю гуляти,
      По морю гуляти,
      Слави здобувати,
      Із турецької неволі
      Братів визволяти.
      Ой приїхав Гамалія
      Аж у ту Скутару,
      Сидять брати-запорожці,
      Дожидають кари.
      Ой як крикнув Гамалія:
      «Брати, будем жити,
      Будем жити, вино пити,
      Яничара бити,
      А курені килимами,
      Оксамитом крити".
      Вилітали небожата
      На лан жито жати;
      Жито жали, в копи клали,
      Гуртом заспівали:
      "Слава тобі, Гамалію,
      На ввесь світ великий,
      На ввесь світ великий,
      На всю Україну,
      Що не дав ти товариству
      Згинуть на чужині».

      Пливуть собі, а з-за хвилі
      Сонце хвилю червонить;
      Перед ними море миле
      Гомонить та клекотить.
      «Гамалію, вітер віє,
      Ось-ось наше море!..»
      І сховалися за хвилі –
      Неначе за гори.

      [Жовтень — перша половина
      листопада 1842]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Песня караульного у тюрьмы. Из драмы «Невеста»
      Старый гордый воевода
      Ровно на четыре года
      Ушел на войну.
      И дубовыми дверями,
      И тяжелыми замками
      Запер он жену.
      Старый, стало быть, ревнивый,
      Бьется долго и ретиво.
      Кончилась война,
      И прошли четыре года.
      Возвратился воевода.
      А жена? Она
      Погрустила и решила:
      Окно в двери превратила.
      И проходит год —
      Пеленает сына Яна
      Да про старого про пана
      Песенку поет:
      «Ой баю, баю, сын мой, Ян мой милый!
      Когда б воеводу татары убили,
      Татары убили или волки съели!
      Ой баю, баю на мягкой постели».

      [Грудень 1841,
      С.-Петербург]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Утоплена
      Вітер в гаї не гуляє —
      Вночі спочиває;
      Прокинеться — тихесенько
      В осоки питає:
      «Хто се, хто се по сім боці
      Чеше косу? хто се?..
      Хто се, хто се по тім боці
      Рве на собі коси?..
      Хто се, хто се?» — тихесенько
      Спитає-повіє
      Та й задріма, поки неба
      Край зачервоніє.
      «Хто се, хто се?» — спитаєте,
      Цікаві дівчата.
      Ото дочка по сім боці,
      По тім боці мати.
      Давно колись те діялось
      У нас на Вкраїні.
      Серед села вдова жила
      У новій хатині,
      Білолиця, кароока
      І станом висока,
      У жупані; кругом пані,
      І спереду, й збоку.
      І молода — нівроку їй,—
      А за молодою,
      А надто ще за вдовою,
      Козаки ордою
      Так і ходять. І за нею
      Козаки ходили,
      Поки вдова без сорома
      Дочку породила;
      Породила, та й байдуже;
      Людям годувати
      В чужім селі покинула:
      Отака-то мати!..
      Постривайте, що ще буде!
      Годували люди
      Малу дочку, а вдовиця
      В неділю і в будень
      З жонатими, з парубками
      Пила та гуляла,
      Поки лихо не спіткало,
      Поки не та стала:
      Незчулася, як минули
      Літа молодії...
      Лихо, лихо! мати в'яне,
      Дочка червоніє,
      Виростає... Та й виросла
      Ганна кароока,
      Як тополя серед поля,
      Гнучка та висока.
      «Я Ганнусі не боюся!» —
      Співає матуся;
      А козаки, як хміль отой,
      В'ються круг Ганнусі.
      А надто той рибалонька,
      Жвавий, кучерявий,
      Мліє, в'яне, як зустріне
      Ганнусю чорняву.
      Побачила стара мати,
      Сказилася люта:
      «Чи бач, погань розхристана,
      Байстря необуте!
      Ти вже виросла, дівуєш,
      З хлопцями гуляєш.
      Постривай же, ось я тобі!..
      Мене зневажаєш?
      Ні, голубко!»
      І од злості
      Зубами скрегоче.
      Отака-то бува мати!..
      Де ж серце жіноче?
      Серце матері?.. Ох, лихо,
      Лишенько, дівчата!
      Мати стан гнучкий, високий,
      А серця — не мати.
      Ізогнеться стан високий,
      Брови полиняють,
      І незчуєтесь; а люди
      Сміючись згадають
      Ваші літа молодії,
      Та й скажуть — ледащо!
      Тяжко плакала Ганнуся,
      І не знала, за що,
      За що мати знущається,
      Лає, проклинає,
      Своє дитя без сорома
      Байстрям нарікає.

      Катувала, мордувала,
      Та не помагало:
      Як маківка на городі,
      Ганна розцвітала;
      Як калина при долині
      Вранці під росою,
      Так Ганнуся червоніла,
      Милася сльозою.
      «Заворожена!.. стривай же! —
      Шепче люта мати.—
      Треба трути роздобути,
      Треба йти шукати
      Стару відьму!»

      Найшла відьму,
      І трути достала,
      І трутою до схід сонця
      Дочку напувала.
      Не помогло... Кляне мати
      Той час і годину,
      Коли на світ породила
      Нелюбу дитину.
      «Душно мені; ходім, дочко,
      До ставка купатись».
      «Ходім, мамо».
      На березі
      Ганна роздяглася,
      Роздяглася, розкинулась
      На білій сорочці;
      Рибалонька кучерявий
      Мліє на тім боці...
      І я колись... Та цур йому!
      Сором — не згадаю.
      Як дитина, калиною
      Себе забавляє,
      Гне стан гнучкий, розгинає,
      На сонечку гріє.
      Мати дивиться на неї,
      Од злості німіє;
      То жовтіє, то синіє;
      Розхристана, боса,
      З роту піна; мов скажена,
      Рве на собі коси.
      Кинулася до Ганнусі
      І в коси впилася.
      «Мамо! мамо! що ти робиш?»
      Хвиля роздалася,
      Закипіла, застогнала —
      І обох покрила.
      Рибалонька кучерявий
      З усієї сили
      Кинувсь в воду; пливе, синю
      Хвилю роздирає,
      Пливе, пливе... от-от доплив!
      Пірнув, виринає —
      І утоплену Ганнусю
      На берег виносить,
      Із рук матері закляклих
      Вириває коси.
      «Серце моє! доле моя!
      Розкрий карі очі!
      Подивися, усміхнися!
      Не хочеш? не хочеш!»
      Плаче, пада коло неї,
      Розкрива, цілує
      Мертві очі. «Подивися!..
      Не чує, не чує!»
      Лежить собі на пісочку,
      Білі рученята
      Розкидала; а за нею
      Стара люта мати:
      Очі вивело із лоба
      Од страшної муки;
      Втеребила в пісок жовтий
      Старі сині руки.
      Довго плакав рибалонька:
      «Нема в мене роду,
      Нема долі на сім світі,—
      Ходім жити в воду!»
      Підняв її, поціловав...
      Хвиля застогнала,
      Розкрилася, закрилася —
      І сліду не стало...

      З того часу ставок чистий
      Заріс осокою;
      Не купаються дівчата,
      Обходять горою;
      Як угледять, то хрестяться
      І зовуть заклятим...
      Сумно-сумно кругом його...
      А вночі, дівчата,
      Випливає з води мати,
      Сяде по тім боці;
      Страшна, синя, розхристана
      І в мокрій сорочці,
      Мовчки дивиться на сей бік,
      Рве на собі коси...
      А тим часом синя хвиля
      Ганнусю виносить.
      Голісінька, стрепенеться,
      Сяде на пісочку...
      І рибалка випливає,
      Несе на сорочку
      Баговиння зеленого;
      Поцілує в очі —
      Та і в воду: соромиться
      На гнучкий дівочий,
      На стан голий подивиться.
      І ніхто не знає
      Того дива, що твориться
      Серед ночі в гаї.
      Тілько вітер з осокою
      Шепче: «Хто се, хто се
      Сидить сумно над водою,
      Чеше довгі коси?»

      С.-Петербург,
      декабря 8, 1841 року



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Мар'яна-черниця
      Оксані К......ко
      На пам'ять того, що давно минуло


      Вітер в гаї нагинає
      Лозу і тополю,
      Лама дуба, котить полем
      Перекотиполе.
      Так і доля: того лама,
      Того нагинає;
      Мене котить, а де спинить,
      І сама не знає —
      У якому краю мене заховають,
      Де я прихилюся, навіки засну.
      Коли нема щастя, нема талану,
      Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,
      Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває;
      Тілько його й долі, що рано заснув».
      Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!
      І ти не згадаєш того сироту,
      Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
      Як побачить диво — твою красоту.
      Кого ти без мови, без слова навчила
      Очима, душею, серцем розмовлять.
      З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
      Кому ти любила Петруся співать.
      І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!
      А я й досі плачу, і досі журюсь,
      Виливаю сльози на мою Мар'яну,
      На тебе дивлюся, за тебе молюсь.
      Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,
      І сестру Мар'яну рястом уквітчай,
      Часом на Петруся усміхнись, щаслива,
      І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

      Санкт-Петербург,
      ноября 22, 1841 року

      І

      У неділю на вигоні
      Дівчата гуляли,
      Жартували з парубками,
      Деякі співали —
      Про досвітки-вечірниці
      Та як била мати,
      Щоб з козаком не стояла.
      Звичайне, дівчата...
      То про своє все й співають,
      Яка про що знає...
      Аж ось з хлопцем старий кобзар
      В село шкандибає.
      В руках чоботи, на плечах
      Латана торбина
      У старого; а дитина!
      Сердешна дитина!
      Обідране; ледви-ледви
      Несе ноженята...
      (Достеменний син Катрусі).
      Дивляться дівчата...
      «Кобзар іде! Кобзар іде!»
      Та всі, якомога,
      Хлопців кинули, побігли
      Зустрічать сліпого!
      «Діду, серце, голубчику,
      Заграй яку-небудь.
      Я шага дам».— «Я — черешень».
      «Всього, чого треба,—
      Всього дамо... одпочинеш,
      А ми потанцюєм...
      Заграй же нам яку-небудь».
      «Чую, любі, чую...
      Спасибі вам, мої квіти,
      За слово ласкаве.
      Заграв би вам, та, бачите,
      Справи нема... справи.
      Учора був на базарі,
      Кобза зопсувалась...
      Розбилася...» — «А струни є?»
      «Тілько три осталось».
      «Та хоч на трьох яку-небудь».
      «На трьох... Ох, дівчата!
      І на одній колись-то грав,
      Та ба, вже не грати...
      Постривайте, мої любі,
      Трошки одпочину.
      Сядьмо, хлопче». Посідали.
      Розв'язав торбину,
      Вийняв кобзу, разів зо два
      Ударив по рваних.
      «Що б вам заграть? постривайте.
      Черницю Мар'яну—
      Чи чували?» — «Ні, не чули».
      «Слухайте ж, дівчата,
      Та кайтеся... Давно колись
      Була собі мати,
      Був і батько, та не стало;
      Осталась вдовою,
      Та й не молодою,
      І з волами,
      І з возами,
      Й малою дочкою.
      Росла дочка Мар'яна,
      А виросла, як панна,—
      Кароока
      І висока,
      Хоч за пана гетьмана.
      Стала мати гадати
      Та за пана єднати.
      А Мар'яна
      Не до пана
      Виходила гуляти,
      Не до пана старого,
      Усатого, товстого,
      А з Петрусем
      В гаю, в лузі
      Що вечора святого —
      Розмовляла,
      Жартувала,
      Обнімала, мліла...
      А іноді усміхалась,
      Плакала, німіла...
      «Чого ж плачеш, моє серце?»
      Петро запитає;
      Вона гляне, усміхнеться:
      «І сама не знаю...»
      «Може, думаєш, покину?
      Ні, моя рибчино,
      Буду ходить, буду любить,
      Поки не загину!..»
      «Хіба було коли в світі,
      Щиро що кохались,
      Розійшлися, не взялися
      Й живими остались?
      Ні, не було, мій голубе.
      Ти чув, що співають...
      То кобзарі вигадують,
      Бо, сліпі, не знають,
      Бо не бачать, що є брови
      Чорні, карі очі,
      І високий стан козачий,
      І гнучкий дівочий.
      Що є коси, довгі коси,
      Козацька чуприна...
      Що на мову на Петрову
      В глухій домовині
      Усміхнуся; скажу йому:
      «Орле сизокрилий,
      Люблю тебе й на сім світі,
      Як на тім любила».
      Отак, серце, обнімемось,
      Отак поцілую,
      Нехай вкупі закопають...
      Умру... не почую.
      Не почую...» Обнялися,
      Обнялись, зомліли...
      Отак вони любилися!
      На той світ хотіли
      Обнявшися переступить;
      Та не по їх стало!
      Щовечора сходилися,
      І мати не знала,
      Де Мар'яна до півночі
      І з ким розмовляє?
      «Воно мале ще, дитина,
      Нічого не знає».
      Угадала стара мати,
      Та не все вгадала,
      Знать, забула, що колись-то
      Сама дівувала.
      Угадала мати: Мар'яна-дитина
      Не знає, як треба на сім світі жить.
      Думала — ні люди, ані домовина
      З Петром не розрізнять... уміла любить.
      Думала, що тілько кобзарі співають,
      Бо, сліпі, не бачать карих оченят;
      Що тілько лякають молодих дівчат...
      Лякають, дівчата, правдою лякають!
      І я вас лякаю, бо те лихо знаю,
      Бодай його в світі нікому не знать —
      Того, що я знаю... Минуло, дівчата!
      Серце не заснуло, я вас не забув.
      Люблю вас і досі, як діточок мати,
      Буду вам співати, поки не засну.
      Тойді ж, мої любі, як мене не стане,
      Згадайте про мене, про мою Мар'яну;
      Я вам з того світа, любі, усміхнусь,
      Усміхнуся...» — та й заплакав.
      Дивились дівчата,
      Не питали, чого плаче?
      Та й нащо питати?
      Минулося. Помагало
      Ласкаве дівоче
      Щире слово... «Вибачайте...—
      Утер сліпі очі.—
      Вибачайте, мої любі,
      Нехотя журюся.
      Так от, бачите, Мар'яна
      З убогим Петрусем
      Щовечора розмовляла,
      І мати не знала,
      Дивувалась, що се таке
      Мар'яну спіткало?
      Чи не пристріт? Сяде шити —
      Не те вишиває;
      Замість Гриця, задумавшись,
      Петруся співає.
      Часом сонна розмовляє,
      Подушку цілує...
      Мати спершу сміялася,
      Думала — жартує,
      Потім бачить, що не жарти,
      Та й каже: «Мар'яно!
      Треба буде старостів ждать,
      Та, може, й од пана!
      Ти вже виросла нівроку,
      Уже й дівувала;
      Я вже думаю, що, бачиш...—
      Насилу сказала,—
      Що вже й заміж, коли теє...»
      «А за кого, мамо!?»
      «Хто вподоба, тому й оддам».
      Співає Мар'яна:

      «Оддай мене, моя мамо,
      Та не за старого,
      Оддай мене, моє серце,
      Та за молодого.
      Нехай старий бурлакує,
      Гроші заробляє,
      А молодий мене любить,
      Долі не шукає.
      Не шукає, не блукає
      Чужими степами.
      Свої воли, свої вози,
      А між парубками,
      Як маківка меж квітками,
      Цвіте, розцвітає.
      Має поле, має волю,
      Та долі не має.
      Його щастя, його доля —
      Мої чорні брови,
      Довгі вії, карі очі,
      Ласкавеє слово.
      Оддай мене, моя мамо,
      Та не за старого,
      Оддай мене, моє серце,
      Та за молодого».

      «Дочко моя, Мар'яно,
      Оддам тебе за пана,
      За старшого, багатого,
      За сотника Івана».
      «Умру, серце мамо,
      За сотником Іваном».
      «Не вмреш, будеш панувати,
      Будеш діток годувати».
      «Піду в найми, піду в люди,
      А за сотником не буду».
      «Будеш, дочко Мар'яно,
      За сотником Іваном».
      Заплакала, заридала
      Сердешна Мар'яна.
      «За старого... багатого...
      За сотника Івана...» —
      Сама собі розмовляла,
      А потім сказала:
      «Я ще, мамо, не виросла,
      Ще не дівувала.
      Бо ти мене не пускала
      Вранці до криниці,
      Ні жита жать, ні льону брать,
      Ні на вечірниці,
      Де дівчата з парубками
      Жартують, співають
      Та про мене, чорнобриву,
      Нишком розмовляють:
      «Багатого дочка батька,
      Шляхетського роду».
      Тяжко мені. Тяжко, мамо!
      Нащо дала вроду
      Нащо брови змальовала?
      Дала карі очі?
      Ти все дала, тілько долі,
      Долі дать не хочеш!
      Нащо ж мене годувала?
      Нащо доглядала?
      Поки лиха я не знала,
      Чом не заховала?»
      Не слухала стара мати,
      Лягла спочивати.
      А Мар'яна за сльозами
      Ледве вийшла з хати.

      II

      «Ой гоп не пила,
      На весіллі була,
      До господи не втрапила,
      До сусіда зайшла,
      А в сусіда
      До обіда
      В льоху спати лягла.

      Із льоху та в льох,
      Завертали в горох,
      І в коморі, і надворі
      З нежонатим удвох
      Пустували,
      Жартували,
      Зопсували горох.

      Ой гоп не сама —
      Напоїла кума
      І привела до господи.
      Не побачив Хома.
      Хомо, в хаті
      Ляжем спати.
      Хоми дома нема.

      Тряси ж тебе трясця, Хомо!
      Я не ляжу спати дома,
      А до кума
      До Наума
      Піду в клуню на солому.

      Ануте, напилась!
      Наша, наша придалась!
      Червоніє хвартушина:
      Роду чесного дитина».

      Отак ордою йшли придани,
      Співали п'яні; а Мар'яна
      Крізь тин дивилася на те.
      Не додивилася, упала
      І тяжко, тяжко заридала.
      Таке-то лихо, і за те,
      Що щиро любить. Тяжко, діти,
      Вік одинокому прожить,
      А ще гірше, мої квіти,
      Нерівню в світі полюбить.
      Дивіться на мене: я виплакав очі.
      Мені їх не шкода, мені їх не жаль.
      Ні на що дивиться: ті очі дівочі...
      Що колись... колись-то... Думи та печаль,
      А більше нічого не мав я й не маю,
      А з грішми такими тяжко в світі жить.
      Під тином ночую, з вітром розмовляю,
      Соромляться люди у хату пустить
      І привітать словом старого каліку.
      Укороти, боже, молодого віку
      Тому, хто не має талану любить.
      Легше, мої любі, покриться землею,
      Ніж бачить, як другий, багатий, старий,
      Цілує за гроші, вінчається з нею...
      О боже! мій боже! волею своєю
      Розбий моє тіло і душу розбий».

      Заридав кобзар, заплакав
      Сліпими очима.
      Дивувалися дівчата:
      Вже смерть за плечима,
      А він, сліпий, сивоусий,
      Про колишнє плаче.
      Не дивуйтеся, дівчата,
      На старі козачі
      Щирі сльози. То не роса
      Вранці при дорозі
      На спориші і не ваші
      Дуже дрібні сльози.
      Наплакався. Струни рвані
      Три перебирає.
      «Аж до вечора Мар'яна
      У темному гаю
      Проплакала; прийшов Петрусь,—
      Вона розказала
      Все, що чула од матері
      І що сама знала,—
      І не втерпіла, сказала,
      Як п'яні придани
      Йшли по улиці, співали.
      «Мар'яно, Мар'яно!
      Чом ти не убога! чом я не багатий!
      Чом у мене коней вороних нема?
      Не питала б мати, де ходиш гуляти,
      З ким коли стояла. Питала б сама,
      Сама свого серця; дала б йому волю
      Любить, кого знає. Я б тебе сховав
      Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,
      Щоб ніхто не бачив, де витає доля,
      Моя доля, моє щастя,
      Ти, моя Мар'яно.
      Чом не ти в сірій свитині,
      Чом я не в жупані?»
      А Мар'яна, як дитина
      Без матері, плаче.
      Петро стоїть коло неї,
      Нічого не бачить —
      Тілько сльози Мар'янині;
      А сльози дівочі
      І серед дня лихо роблять.
      А що ж серед ночі?
      «Не плач, серце, єсть у мене
      І сила, і воля,
      Люби мене, моє серце,
      Найду свою долю.
      За високими горами,
      За широкими степами,
      На чужому полі,
      По волі-неволі
      Найду свою долю!
      Не в свитині, а сотником
      До тебе вернуся,
      Не в бур'яні — серед церкви
      Обнімеш Петруся,
      Обнімемось, поцілую —
      Дивуйтеся, люди!
      А ти стоїш, червонієш...»
      «Коли-то те буде?»
      «Швидко, швидко, моя рибко,
      Молись тілько богу.
      Іди в хату, лягай спати.
      А я край дороги
      Серед степу помолюся
      Зорям яснооким,
      Щоб без мене доглядали
      Тебе, одиноку.
      Серед степу одпочину».
      «Хіба сю ніч кинеш?
      Хіба зараз?..» — «Я жартую.
      Тепер Україну
      Ні москалі, ні татари —
      Ніхто не воює».
      «А я чула, що ляхи йдуть».
      «То вони жартують.
      Розійдемось, моє серце,
      Поки не світає.
      Чого ж знову заплакала?»
      «І сама не знаю».

      [1841, С.-Петербург]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. * * *
      Вітер з гаєм розмовляє,
      Шепче з осокою,
      Пливе човен по Дунаю
      Один за водою.
      Пливе човен води повен,
      Ніхто не спиняє,
      Кому спинить — рибалоньки
      На світі немає.
      Поплив човен в синє море,
      А воно заграло,—
      Погралися гори-хвилі —
      І скіпок не стало.
      Недовгий шлях — як човнові
      До синього моря —
      Сиротині на чужину,
      А там — і до горя.
      Пограються добрі люди,
      Як холодні хвилі;
      Потім собі подивляться,
      Як сирота плаче;
      Потім спитай, де сирота,—
      Не чув і не бачив.

      [1841, С.-Петербург]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Панове субскрибенти! Гайдамаки
      “Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!”
      Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої “Гайдамаки”.
      Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрукувать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже було і найшлося їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже — “треба”, другий каже — “не треба”, третій — нічого не каже. Я думав: “Що тут робить на світі?” Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов'я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надрукувать в мужицькій книжці. Далебі, правда!

      Т. Шевченко



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Передмова. Гайдамаки
      По мові — передмова. Можна і без неї, так ось бачте що:
      все, що я бачив надрукованого,— тілько бачив, а прочитав
      дуже небагато,— всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх “Гайдамаків”, то воно б не треба і передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: “От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія”. Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються. Хоч убий, не вмію; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться.

      Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: “Слава богу, що минуло”,— а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав'янськая земля.

      Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Ґонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були,— за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: “Коли старі люди брешуть, то й я з ними”.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Епілог. Гайдамаки
      Давно те минуло, як, мала дитина,
      Сирота в ряднині, я колись блукав
      Без свити, без хліба по тій Україні,
      Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв.
      Давно те минуло, як тими шляхами,
      Де йшли гайдамаки,— малими ногами
      Ходив я, та плакав, та людей шукав,
      Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
      Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
      Молодеє лихо! якби ти вернулось,
      Проміняв би долю, що маю тепер.
      Згадаю те лихо, степи ті безкраї,
      І батька, і діда старого згадаю…
      Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.
      Бувало, в неділю, закривши мінею,
      По чарці з сусідом випивши тієї,
      Батько діда просить, щоб той розказав
      Про Коліївщину, як колись бувало,
      Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав.
      Столітнії очі, як зорі, сіяли,
      А слово за словом сміялось, лилось:
      Як ляхи конали, як Сміла горіла.
      Сусіди од страху, од жалю німіли.
      І мені, малому, не раз довелось
      За титаря плакать. І ніхто не бачив,
      Що мала дитина у куточку плаче.
      Спасибі, дідусю, що ти заховав
      В голові столітній ту славу козачу:
      Я її онукам тепер розказав.

      Вибачайте, люде добрі,
      Що козацьку славу
      Так навмання розказую,
      Без книжної справи.
      Так дід колись розказував,
      Нехай здоров буде!
      А я за ним. Не знав старий,
      Що письменні люде
      Тії речі прочитають.
      Вибачай, дідусю,—
      Нехай лають; а я поки
      До своїх вернуся
      Та доведу вже до краю,
      Доведу — спочину
      Та хоч крізь сон подивлюся
      На ту Україну,
      Де ходили гайдамаки
      З святими ножами,—
      На ті шляхи, що я міряв
      Малими ногами.

      Погуляли гайдамаки,
      Добре погуляли:
      Трохи не рік шляхетською
      Кров'ю напували
      Україну, та й замовкли —
      Ножі пощербили.
      Нема Ґонти; нема йому
      Хреста, ні могили.
      Буйні вітри розмахали
      Попіл гайдамаки,
      І нікому помолитись,
      Нікому заплакать.
      Один тілько брат названий
      Оставсь на всім світі,
      Та й той — почув, що так страшно
      Пекельнії діти
      Його брата замучили,
      Залізняк заплакав
      Вперше зроду; сльози не втер,
      Умер неборака.
      Нудьга його задавила
      На чужому полі,
      В чужу землю положила:
      Така його доля!
      Сумно-сумно гайдамаки
      Залізную силу
      Поховали; насипали
      Високу могилу;
      Заплакали, розійшлися,
      Відкіля взялися.

      Один тілько мій Ярема
      На кий похилився,
      Стояв довго. “Спочинь, батьку,
      На чужому полі,
      Бо на своїм нема місця,
      Нема місця волі…
      Спи, козаче, душа щира!
      Хто-небудь згадає”.

      Пішов степом сіромаха,
      Сльози утирає.
      Довго, довго оглядався,
      Та й не видко стало.
      Одна чорна серед степу
      Могила осталась.

      Посіяли гайдамаки
      В Україні жито,
      Та не вони його жали.
      Що мусим робити?
      Нема правди, не виросла;
      Кривда повиває.
      Розійшлися гайдамаки,
      Куди який знає:
      Хто додому, хто в діброву,
      З ножем у халяві,
      Жидів кінчать. Така й досі
      Осталася слава.
      А тим часом стародавню
      Січ розруйнували:
      Хто на Кубань, хто за Дунай,
      Тілько і остались,
      Що пороги серед степу.
      Ревуть завивають:
      “Поховали дітей наших
      І нас розривають”.
      Ревуть собі й ревітимуть —
      Їх люде минули;
      А Україна навіки,
      Навіки заснула.

      З того часу в Україні
      Жито зеленіє;
      Не чуть плачу, ні гармати,
      Тілько вітер віє,
      Нагинає верби в гаї,
      А тирсу на полі.
      Все замовкло. Нехай мовчить:
      Така божа воля.

      Тілько часом увечері
      Понад Дніпром, гаєм
      Ідуть старі гайдамаки,
      Ідучи співають:

      “А в нашого Галайди хата на помості.
      Грай, море! добре, море!
      Добре буде, Галайда!”

      [Квітень—листопад 1841]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Ґонта в Умані. Гайдамаки
             Хвалилися гайдамаки,
             на Умань ідучи:
             “Будем драти, пане-брате,
             З китайки онучі”.

      Минають дні, минає літо,
      А Україна, знай, горить;
      По селах голі плачуть діти —
      Батьків немає. Шелестить
      Пожовкле листя по діброві;
      Гуляють хмари; сонце спить;
      Нігде не чуть людської мови;
      Звір тілько виє по селу,
      Гризучи трупи. Не ховали,
      Вовків ляхами годували,
      Аж поки снігом занесло
      Огризки вовчі…
      Не спинила хуртовина
      Пекельної кари:
      Ляхи мерзли, а козаки
      Грілись на пожарі.
      Встала й весна, чорну землю
      Сонну розбудила,
      Уквітчала її рястом,
      Барвінком укрила;
      І на полі жайворонок,
      Соловейко в гаї
      Землю, убрану весною,
      Вранці зустрічають
      Рай, та й годі! А для кого?
      Для людей. А люде?
      Не хотять на його й глянуть,
      А глянуть — огудять.
      Треба кров'ю домальовать,
      Освітить пожаром;
      Сонця мало, рясту мало,
      І багато хмари.
      Пекла мало!.. Люде, люде!
      Коли-то з вас буде
      Того добра, що маєте?
      Чудні, чудні люде!
      Не спинила весна крові,
      Ні злості людської.
      Тяжко глянуть; а згадаєм —
      Так було і в Трої.
      Так і буде.
      Гайдамаки
      Гуляють, карають;
      Де проїдуть — земля горить,
      Кров'ю підпливає.
      Придбав Максим собі сина
      На всю Україну.
      Хоч не рідний син Ярема,
      А щира дитина.
      Максим ріже, а Ярема
      Не ріже — лютує:
      З ножем в руках, на пожарах
      І днює й ночує.
      Не милує, не минає
      Нігде ні одного:
      За титаря ляхам платить,
      За батька святого,
      За Оксану… та й зомліє,
      Згадавши Оксану.
      А Залізняк: “Гуляй, сину,
      Поки доля встане!
      Погуляєм!”
      Погуляли
      Купою на купі
      Од Києва до Умані
      Лягли ляхи трупом.
      Як та хмара, гайдамаки
      Умань обступили
      Опівночі; до схід сонця
      Умань затопили;
      Затопили, закричали:
      “Карай ляха знову!”
      Покотились по базару
      Кінні narodowi;
      Покотились малі діти
      І каліки хворі.
      Ґвалт і галас. На базарі,
      Як посеред моря
      Кровавого, стоїть Ґонта
      З Максимом завзятим.
      Кричать удвох: “Добре, діти!
      Отак їх, проклятих!”
      Аж ось ведуть гайдамаки
      Ксьондза-єзуїта
      І двох хлопців. “Ґонто, Ґонто!
      Оце твої діти.
      Ти нас ріжеш — заріж і їх:
      Вони католики.
      Чого ж ти став? чом не ріжеш?
      Поки невеликі,
      Заріж і їх, бо виростуть,
      То тебе заріжуть…”
      “Убийте пса! а собачат
      Своєю заріжу.
      Клич громаду. Признавайтесь,
      Що ви католики!”
      “Католики… бо нас мати…”
      “Боже мій великий!
      Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!”
      Зібралась громада.
      “Мої діти католики…
      Щоб не було зради,
      Щоб не було поговору,
      Панове громадо!
      Я присягав, брав свячений
      Різать католика.
      Сини мої, сини мої!
      Чом ви не великі?
      Чом ви ляха не ріжете?..”
      “Будем різать, тату!”
      “Не будете! не будете!
      Будь проклята мати,
      Та проклята католичка,
      Що вас породила!
      Чом вона вас до схід сонця
      Була не втопила?
      Менше б гріха: ви б умерли
      Не католиками;
      А сьогодні, сини мої,
      Горе мені з вами!
      Поцілуйте мене, діти,
      Бо не я вбиваю,
      А присяга”. Махнув ножем —
      І дітей немає!
      Попадали зарізані.
      “Тату! — белькотали,—
      Тату, тату… ми не ляхи!
      Ми…” — та й замовчали.
      “Поховать хіба?”
      “Не треба!
      Вони католики.
      Сини мої, сини мої!
      Чом ви не великі?
      Чом ворога не різали?
      Чом матір не вбили,
      Ту прокляту католичку,
      Що вас породила?..
      Ходім, брате!”
      Взяв Максима,
      Пішли вздовж базару
      І обидва закричали:
      “Кари ляхам, кари!”
      І карали: страшно, страшно
      Умань запалала.
      Ні в будинку, ні в костьолі,
      Нігде не осталось,
      Всі полягли. Того лиха
      Не було ніколи,
      Що в Умані робилося.
      Базиліан школу",
      Де учились Ґонти діти,
      Сам Ґонта руйнує:
      “Ти поїла моїх діток! —
      Гукає, лютує.—
      Ти поїла невеликих,
      Добру не навчила!..
      Валіть стіни!”
      Гайдамаки
      Стіни розвалили,—
      Розвалили, об каміння
      Ксьондзів розбивали,
      А школярів у криниці
      Живих поховали.
      До самої ночі ляхів мордували;
      Душі не осталось. А Ґонта кричить:
      “Де ви, людоїди? де ви поховались?
      З'їли моїх діток,— тяжко мені жить!
      Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!
      Сини мої любі, мої чорноброві!
      Де ви поховались? Крові мені, крові!
      Шляхетської крові, бо хочеться пить,
      Хочеться дивитись, як вона чорніє,
      Хочеться напитись… Чом вітер не віє,
      Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!
      Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!
      Сховайтесь за хмару: я вас не займав,
      Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!
      Де я прихилюся?”
      Так Ґонта кричав,
      По Умані бігав. А серед базару,
      В крові, гайдамаки ставили столи;
      Де що запопали, страви нанесли
      І сіли вечерять. Остатняя кара,
      Остатня вечеря!
      “Гуляйте, сини!
      Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! —
      Залізняк гукає,— Ану, навісний,
      Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
      Нехай погуляють мої козаки!”
      І кобзар ушкварив:

      “А мій батько орандар,
      Чоботар;
      Моя мати пряха
      Та сваха;
      Брати мої, соколи,
      Привели
      І корову із діброви,
      І намиста нанесли.
      А я собі Христя
      В намисті,
      А на лиштві листя
      Та листя,
      І чоботи, і підкови.
      Вийду вранці до корови,
      Я корову напою,
      Подою,
      З парубками постою,
      Постою”.

      “Ой гоп по вечері,
      Замикайте, діти, двері,
      А ти, стара, не журись
      Та до мене пригорнись!”

      Всі гуляють. А де ж Ґонта?
      Чом він не гуляє?
      Чому не п'є з козаками?
      Чому не співає?
      Нема його; тепер йому,
      Мабуть, не до неї,
      Не до співи.
      А хто такий
      У чорній киреї
      Через базар переходить?
      Став; розрива купу
      Ляхів мертвих: шука когось.
      Нагнувся, два трупи
      Невеликих взяв на плечі
      І, позад базару,
      Через мертвих переступа,
      Криється в пожарі
      За костьолом. Хто ж це такий?
      Ґонта, горем битий,
      Несе дітей поховати,
      Землею накрити,
      Щоб козацьке мале тіло
      Собаки не їли.
      І темними улицями,
      Де менше горіло,
      Поніс Ґонта дітей своїх,
      Щоб ніхто не бачив,
      Де він синів поховає
      І як Ґонта плаче.
      Виніс в поле, геть од шляху,
      Свячений виймає
      І свяченим копа яму.
      А Умань палає,
      Світить Ґонті до роботи
      І на дітей світить.
      Неначе сплять одягнені.
      Чого ж страшні діти?
      Чого Ґонта ніби краде
      Або скарб ховає?
      Аж труситься. Із Умані
      Де-де чуть — гукають
      Товариші-гайдамаки;
      Ґонта мов не чує,
      Синам хату серед степу
      Глибоку будує.
      Та й збудував. Бере синів,
      Кладе в темну хату
      Й не дивиться, ніби чує:
      “Ми не ляхи, тату!”
      Поклав обох; із кишені
      Китайку виймає;
      Поцілував мертвих в очі,
      Хрестить, накриває
      Червоною китайкою
      Голови козачі.
      Розкрив, ще раз подивився…
      Тяжко-важко плаче:
      “Сини мої, сини мої!
      На ту Україну
      Дивітеся: ви за неї
      Й я за неї гину.
      А хто мене поховає?
      На чужому полі
      Хто заплаче надо мною?
      Доле моя, доле!
      Доле моя нещаслива!
      Що ти наробила?
      Нащо мені дітей дала?
      Чом мене не вбила?
      Нехай вони б поховали,
      А то я ховаю”.
      Поцілував, перехрестив,
      Покрив, засипає:
      “Спочивайте, сини мої,
      В глибокій оселі!
      Сука мати не придбала
      Нової постелі.
      Без васильків і без рути
      Спочивайте, діти,
      Та благайте, просіть бога,
      Нехай на сім світі
      Мене за вас покарає,
      За гріх сей великий.
      Просіть, сини! я прощаю,
      Що ви католики”.
      Зрівняв землю, покрив дерном,
      Щоб ніхто не бачив,
      Де полягли Ґонти діти,
      Голови козачі.
      “Спочивайте, виглядайте,
      Я швидко прибуду.
      Укоротив я вам віку,
      І мені те буде.
      І мене вб'ють… коли б швидче!
      Та хто поховає?
      Гайдамаки!.. Піду ще раз.
      Ще раз погуляю!..”
      Пішов Ґонта похилившись;
      Іде, спотикнеться.
      Пожар світить; Ґонта гляне,
      Гляне — усміхнеться.
      Страшно, страшно усміхався,
      На степ оглядався.
      Утер очі… тілько мріє
      В диму, та й сховався.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Лебедин. Гайдамаки
      “Я сирота з Вільшаної,
      Сирота, бабусю.
      Батька ляхи замучили,
      А мене… боюся.
      Боюсь згадать, моя сиза…
      Узяли з собою.
      Не розпитуй, бабусенько,
      Що було зо мною.
      Я молилась, я плакала,
      Серце розривалось,
      Сльози сохли, душа мерла…
      Ох, якби я знала,
      Що побачу його ще раз,
      Що побачу знову,—
      Вдвоє, втроє б витерпіла
      За єдине слово!
      Вибачай, моя голубко!
      Може, я грішила,
      Може, бог за те й карає,
      Що я полюбила,—
      Полюбила стан високий
      І карії очі,
      Полюбила, як уміла,
      Як серденько хоче.
      Не за себе, не за батька
      Молилась в неволі,—
      Ні,бабусю, а за його,
      За милого, долю.
      Карай, боже! твою правду
      Я витерпіть мушу.
      Страшно сказать: я думала
      Занапастить душу.
      Якби не він, може б… може,
      І занапастила.
      Тяжко було! Я думала:
      “О боже мій милий!
      Він сирота,— хто без мене
      Його привітає?
      Хто про долю, про недолю,
      Як я, розпитає?
      Хто обійме, як я, його?
      Хто душу покаже?
      Хто сироті убогому
      Добре слово скаже?”
      Я так думала, бабусю,
      І серце сміялось:
      “Я сирота: без матері,
      Без батька осталась,
      І він один на всім світі,
      Один мене любить;
      А почує, що я вбилась,
      То й себе погубить”.
      Так я думала, молилась,
      Ждала, виглядала.
      Нема його, не прибуде,—
      Одна я осталась…”
      Та й заплакала. Черниця,
      Стоя коло неї,
      Зажурилась.
      “Бабусенько!
      Скажи мені, де я?”
      “В Лебедині, моя пташко,
      Не вставай: ти хвора”.
      “В Лебедині! чи давно я?”
      “Ба ні, позавчора”.
      “Позавчора?.. Стривай, стривай…
      Пожар над водою…
      Жид, будинок, Майданівка…
      Зовуть Галайдою…”
      “Галайдою Яремою
      Себе називає
      Той, що привіз…”
      “Де він, де він?
      Тепер же я знаю!..”
      “Через тиждень обіцявся
      Прийти за тобою”.
      “Через тиждень! через тиждень!
      Раю мій, покою!
      Бабусенько, минулася
      Лихая година!
      Той Галайда — мій Ярема!..
      По всій Україні
      Його знають. Я бачила,
      Як села горіли;
      Я бачила — кати-ляхи
      Трусилися, мліли,
      Як хто скаже про Галайду.
      Знають вони, знають,
      Хто такий, і відкіля він,
      І кого шукає!..
      Мене шукав, мене найшов.
      Орел сизокрилий!
      Прилітай же, мій соколе,
      Мій голубе сизий!
      Ох, як весело на світі,
      Як весело стало!
      Через тиждень, бабусенько..
      Ще три дні осталось.
      Ох, як довго!..
      “Загрібай, мамо, жар, жар,
      Буде тобі дочки жаль, жаль…”
      Ох, як весело на світі!
      А тобі, бабусю,
      Чи весело?”
      “Я тобою,
      Пташко, веселюся”.
      “А чом же ти не співаєш?”
      “Я вже одспівала…”
      Задзвонили до вечерні;
      Оксана осталась,
      А черниця, помолившись,
      В храм пошкандибала.
      Через тиждень в Лебедині
      У церкві співали:
      Ісаія, ли й куй! Вранці
      Ярему вінчали;
      А ввечері мій Ярема
      (От хлопець звичайний!),
      Щоб не сердить отамана,
      Покинув Оксану:
      Ляхів кінча; з Залізняком
      Весілля справляє
      В Уманщині, на пожарах.
      Вона виглядає,—
      Виглядає, чи не їде
      З боярами в гості —
      Перевезти із келії
      В хату на помості.
      Не журися, сподівайся
      Та богу молися.
      А мені тепер на Умань
      Треба подивитись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Бенкет у Лисянці. Гайдамаки
      Смеркалося. Із Лисянки
      Кругом засвітило:
      Ото Ґонта з Залізняком
      Люльки закурили.
      Страшно, страшно закурили!
      І в пеклі не вміють
      Отак курить. Гнилий Тікич
      Кров'ю червоніє
      Шляхетською, жидівською;
      А над ним палають
      І хатина, і будинок;
      Мов доля карає
      Вельможного й неможного.
      А серед базару
      Стоїть Ґонта з Залізняком,
      Кричать: “Ляхам кари!
      Кари ляхам, щоб каялись!”
      І діти карають.
      Стогнуть, плачуть; один просить,
      Другий проклинає;
      Той молиться, сповідає
      Гріхи перед братом,
      Уже вбитим. Не милують,
      Карають, завзяті.
      Як смерть люта, не вважають
      На літа, на вроду
      Шляхтяночки й жидівочки.
      Тече кров у воду.
      Ні каліка, ані старий,
      Ні мала дитина
      Не остались,— не вблагали
      Лихої години.
      Всі полягли, всі покотом;
      Ні душі живої
      Шляхетської й жидівської.
      А пожар удвоє
      Розгорівся, розпалався
      До самої хмари.
      А Галайда, знай, гукає:
      “Кари ляхам, кари!”
      Мов скажений, мертвих ріже,
      Мертвих віша, палить.
      “Дайте ляха, дайте жида!
      Мало мені, мало!
      Дайте ляха, дайте крові
      Наточить з поганих!
      Крові море… мало моря…
      Оксано! Оксано!
      Де ти?” — крикне й сховається
      В полум'ї, в пожарі.
      А тим часом гайдамаки
      Столи вздовж базару
      Поставили, несуть страву,
      Де що запопали,
      Щоб засвітла повечерять.
      “Гуляй!” — загукали.
      Вечеряють, а кругом їх
      Пекло червоніє.
      У полум'ї, повішані
      На кроквах, чорніють
      Панські трупи. Горять крокви
      І падають з ними.
      “Пийте, діти! пийте, лийте!
      З панами такими,
      Може, ще раз зустрінемось,
      Ще раз погуляєм.—
      І поставець одним духом
      Залізняк черкає.—
      За прокляті ваші трупи,
      За душі прокляті
      Ще раз вип'ю! Пийте, діти!
      Вип'єм, Ґонто, брате!
      Вип'єм, друже, погуляєм
      Укупочці, в парі.
      А де ж Волох? заспівай лиш
      Нам, старий кобзарю!
      Не про дідів, бо незгірше
      Й ми ляхів караєм;
      Не про лихо; бо ми його
      Не знали й не знаєм.
      Веселої утни, старче,
      Щоб земля ломилась,—
      Про вдовицю-молодицю,
      Як вона журилась”.

      (Кобзар грає й приспівує )

      “Од села до села
      Танці та музики;
      Курку, яйця продала —
      Маю черевики.
      Од села до села
      Буду танцювати:
      Ні корови, ні вола —
      Осталася хата.
      Я оддам, я продам
      Кумові хатину,
      Я куплю, я зроблю
      Яточку під тином;
      Торгувать, шинкувать
      Буду чарочками,
      Танцювать та гулять
      Таки з парубками.
      Ох ви, дітки мої,
      Мої голуб'ята,
      Не журіться, подивіться,
      Як танцює мати.
      Сама в найми піду,
      Діток в школу оддам,
      А червоним черевичкам
      Таки дам, таки дам!”

      “Добре! добре! Ну, до танців,
      До танців, кобзарю!”
      Сліпий вшкварив — навприсядки
      Пішли по базару.
      Земля гнеться. “Нумо, Ґонто!”
      “Нум, брате Максиме!
      Ушкваримо, мій голубе,
      Поки не загинем!”

      “Не дивуйтеся, дівчата,
      Що я обідрався;
      Бо мій батько робив гладко,
      То й я в його вдався”.
      “Добре, брате, єй же богу!”
      “Ану ти, Максиме!”
      “Постривай лиш!”

      “Отак чини, як я чиню:
      Люби дочку абичию —
      Хоч попову, хоч дякову,
      Хоч хорошу мужикову”.

      Всі танцюють, а Галайда
      Не чує, не бачить.
      Сидить собі кінець стола,
      Тяжко-важко плаче,
      Як дитина. Чого б, бачся?
      В червонім жупані,
      І золото, і слава є,
      Та нема Оксани;
      Ні з ким долю поділити,
      Ні з ким заспівати;
      Один, один сиротою
      Мусить пропадати.
      А того, того й не знає,
      Що його Оксана
      По тім боці за Тікичем
      В будинку з панами,
      З тими самими ляхами,
      Що замордували
      Її батька. Недолюди,
      Тепер заховались
      За мурами та дивитесь,
      Як жиди конають,
      Брати ваші! А Оксана
      В вікно поглядає
      На Лисянку засвічену.
      “Де то мій Ярема?” —
      Сама думає. Не знає,
      Що він коло неї,
      У Лисянці, не в свитині —
      В червонім жупані,
      Сидить один та думає:
      “Де моя Оксана?
      Де вона, моя голубка
      Приборкана, плаче?”
      Тяжко йому.
      А із яру
      В киреї козачій
      Хтось крадеться.
      “Хто ти такий?”
      Галайда питає.
      “Я посланець пана Ґонти.
      Нехай погуляє,
      Я підожду”.
      “Ні, не діждеш,
      Жидівська собако!”
      “Ховай боже, який я жид!
      Бачиш? Гайдамака!
      Ось копійка… подивися…
      Хіба ти не знаєш?”
      “Знаю, знаю,— і свячений
      З халяви виймає.—
      Признавайсь, проклятий жиде,
      Де моя Оксана?”
      Та й замахнувсь.
      “Ховай боже!..
      В будинку… з панами…
      Вся в золоті…”
      “Виручай же!
      Виручай, проклятий!”
      “Добре, добре… Які ж бо ви,
      Яремо, завзяті!
      Іду зараз і виручу:
      Гроші мур ламають.
      Скажу ляхам — замість Паца…”
      “Добре, добре! знаю.
      Іди швидче!”
      “Зараз, зараз!
      Ґонту забавляйте,
      З півупруга, а там нехай.
      Ідіть же гуляйте…
      Куди везти?”
      “У Лебедин!
      У Лебедин,— чуєш?”
      “Чую, чую”.
      І Галайда
      З Ґонтою танцює.
      А Залізняк бере кобзу:
      “Потанцюй, кобзарю,
      Я заграю”.
      Навприсядки
      Сліпий по базару
      Оддирає постолами,
      Додає словами:

      “На городі пастернак;
      Чи я ж тобі не козак, не козак?
      Чи я ж тебе не люблю, не люблю?
      Чи я ж тобі черевичків не куплю?
      Куплю, куплю чорпнобрива.
      Куплю, куплю того дива.
      Буду, серце, ходить,
      Буду, серце, любить”.

      “Ой гоп, гопака!
      Полюбила козака,
      Та рудого, та старого —
      Лиха доля така.
      Іди ж доле, за журбою,
      А ти, старий, за водою,
      А я — так до шинку.
      Вип`ю чарку, вип`ю другу,
      Вип`ю третю на потуху.
      П`яту, шосту, та й кінець.
      Пішла баба у танець,
      А за нею горобець
      Викрутасом-вихилясом…
      Молодець горобець!
      Старий рудий бабу кличе,
      А та йому дулі тиче:
      “Оженився, сатано,—
      Заробляй же на пшоно;
      Треба діток годувать,
      Треба діток одягать.
      А я буду добувать,
      А ти, старий, не гріши,
      Та в запічку колиши,
      Та мовчи, не диши”.

      “Як була я молодою преподобницею,
      Повісила хвартушину над віконницею;
      Хто йде — не мине,
      То кивне, то моргне.
      А я шовком вишиваю,
      В кватирочку виглядаю:
      Семени, Івани,
      Надівайте жупани,
      Та ходімо погуляймо,
      Та сядемо заспіваймо”.

      “Заганяйте квочку в бочку,
      А курчата в вершу
      . . . . . . . . . .
      . . . . . . . . . .
      І… гу!
      Загнув батько дугу,
      Тягне мати супоню.
      А ти зав'яжи, доню”.

      “Чи ще? чи годі?”
      “Ще, ще!
      Хоч погану! самі ноги носять”

      “Ой сип сирівець
      Та криши опеньки:
      Дід та баба,
      То й до ладу,—
      Обоє раденькі.

      * * *
      Ой сип сирівець
      Та криши петрушку:
      . . . . . . . . . .
      . . . . . . . . . .

      * * *
      Ой сип сирівець
      Та накриши хріну:

      * * *
      Ой сип воду, воду
      Та пошукай броду, броду…”

      “Годі, годі! — кричить Ґонта.
      Годі, погасає.
      Світла, діти!.. А де Лейба?
      Ще його немає?
      Найти його та повісить.
      Петелька свиняча!
      Гайда, діти! погасає
      Каганець козачий”.
      А Галайда: “Отамане!
      Погуляймо, батьку!
      Дивись — горить; на базарі
      І видко, і гладко.
      Потанцюєм. Грай, кобзарю!”
      “Не хочу гуляти!
      Огню, діти! дьогтю, клоччя!
      Давайте гармати;
      В потайники пустіть огонь!
      Думають, жартую!”
      Заревіли гайдамаки:
      “Добре, батьку! чуєм!”
      Через греблю повалили,
      Гукають, співають.
      А Галайда кричить: “Батьку!
      Стійте!.. пропадаю!
      Постривайте, не вбивайте:
      Там моя Оксана.
      Годиночку, батьки мої!
      Я її достану!”
      “Добре, добре!.. Залізняче,
      Гукни, щоб палили.
      Преподобиться з ляхами…
      А ти, сизокрилий,
      Найдеш іншу”.
      Оглянувся —
      Галайди немає.
      Ревуть гори — і будинок
      З ляхами гуляє
      Коло хмари. Що осталось,
      Пеклом запалало…
      “Де Галайда?” — Максим кличе.
      І сліду не стало…

      Поки хлоп'ята танцювали,
      Ярема з Лейбою прокрались
      Аж у будинок, в самий льох;

      Оксану вихопив чуть живу
      Ярема з льоху та й полинув
      У Лебедин…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Гупалівщина. Гайдамаки
      Зійшло сонце; Україна
      Де палала, тліла,
      А де шляхта, запертися,
      У будинках мліла.
      Скрізь по селах шибениці;
      Навішано трупу —
      Тілько старших, а так шляхта
      Купою на купі.
      На улицях, на розпуттях
      Собаки, ворони
      Гризуть шляхту, клюють очі;
      Ніхто не боронить.
      Та й нікому: осталися
      Діти та собаки,—
      Жінки навіть з рогачами
      Пішли в гайдамаки.

      Отаке-то було лихо
      По всій Україні!
      Гірше пекла… А за віщо,
      За що люде гинуть?
      Того ж батька, такі ж діти,—
      Жити б та брататься.
      Ні, не вміли, не хотіли,
      Треба роз'єднаться!
      Треба крові, брата крові,
      Бо заздро, що в брата
      Є в коморі і надворі,
      І весело в хаті!
      “Уб'єм брата! спалим хату!” —
      Сказали, і сталось.
      Все б, здається; ні, на кару
      Сироти остались.
      В сльозах росли, та й виросли;
      Замучені руки
      Розв'язались — і кров за кров,
      І муки за муки!
      Болить серце, як згадаєш:
      Старих слов'ян діти
      Впились кров'ю. А хто винен?
      Ксьондзи, єзуїти.

      Мандрували гайдамаки
      Лісами, ярами,
      А за ними і Галайда
      З дрібними сльозами.
      Вже минули Воронівку,
      Вербівку; в Вільшану
      Приїхали. “Хіба спитать,
      Спитать про Оксану?
      Не спитаю, щоб не знали,
      За що пропадаю”.
      А тим часом гайдамаки
      Й Вільшану минають.
      Питається у хлопчика:
      “Що, титаря вбили?”
      “Ба ні, дядьку; батько казав,
      Що його спалили
      Оті ляхи, що там лежать,
      І Оксану вкрали.
      А титаря на цвинтарі
      Вчора поховали”.
      Не дослухав… “Неси, коню!”
      І поводи кинув.
      “Чом я вчора, поки не знав,
      Вчора не загинув!
      А сьогодні, коли й умру,
      З домовини встану
      Ляхів мучить. Серце моє!
      Оксано! Оксано!
      Де ти?”
      Замовк, зажурився,
      Поїхав ходою.
      Тяжко-важко сіромасі
      Боротись з нудьгою.
      Догнав своїх. Боровиків
      Вже хутір минають.
      Корчма тліє з стодолою,
      А Лейби немає.
      Усміхнувся мій Ярема,
      Тяжко усміхнувся.
      Отут, отут позавчора
      Перед жидом гнувся,
      А сьогодні… та й жаль стало,
      Що лихо минуло.
      Гайдамаки понад яром
      З шляху повернули.
      Наганяють півпарубка.
      Хлопець у свитині
      Полатаній, у постолах;
      На плечах торбина.
      “Гей, старченя! стривай лишень!”
      “Я не старець, пане!
      Я, як бачте, гайдамака”.
      “Який же поганий!”
      “Відкіля ти?”
      “З Керелівки”.
      “А Будища знаєш?
      І озеро коло Будищ?”
      “І озеро знаю,
      Отам воно; оцим яром
      Втрапите до його”.
      “Що, сьогодня ляхів бачив?”
      “Нігде ні одного;
      А вчора було багато.
      Вінки не святили:
      Не дали ляхи прокляті.
      Зате ж їх і били,
      І я, й батько святим ножем;
      А мати нездужа,
      А то й вона б”.
      “Добре, хлопче.
      Ось на ж тобі, друже,
      Цей дукачик, та не згуби”.
      Узяв золотого,
      Подивився: “Спасибі вам!”
      “Ну, хлопці, в дорогу!
      Та чуєте? без гомону.
      Галайдо, за мною!
      В оцім яру є озеро
      Й ліс попід горою,
      А в лісі скарб. Як приїдем,
      То щоб кругом стали,
      Скажи хлопцям. Може, льохи
      Стерегти осталась
      Яка погань”.
      Приїхали.
      Стали кругом ліса;
      Дивляться — нема нікого…
      “Ту їх достобіса!
      Які груші уродили!
      Збивайте, хлоп'ята!
      Швидше! швидше! Отак, отак!
      І конфедерати
      Посипалися додолу,
      Груші гнилобокі.
      Позбивали, упорались;
      Козакам нівроку,
      Найшли льохи, скарб забрали,
      У ляхів кишені
      Потрусили та й потягли
      Карати мерзенних
      У Лисянку.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Червоний бенкет. Гайдамаки
      Задзвонили в усі дзвони
      По всій Україні;
      Закричали гайдамаки:
      “Гине шляхта, гине!
      Гине шляхта! погуляєм
      Та хмару нагрієм!”
      Зайнялася Смілянщина,
      Хмара червоніє.
      А найперша Медведівка
      Небо нагріває.
      Горить Сміла, Смілянщина
      Кров'ю підпливає.
      Горить Корсунь, горить Канів,
      Чигирин, Черкаси;
      Чорним шляхом запалало,
      І кров полилася
      Аж у Волинь. По Поліссі
      Ґонта бенкетує,
      А Залізняк в Смілянщині
      Домаху гартує,
      У Черкасах, де й Ярема
      Пробує свячений.
      “Отак, отак! добре, діти,
      Мордуйте скажених!
      Добре, хлопці!” — на базарі
      Залізняк гукає.
      Кругом пекло; гайдамаки
      По пеклу гуляють.
      А Ярема — страшно глянуть
      По три, по чотири
      Так і кладе. “Добре, сину,
      Матері їх хиря!
      Мордуй, мордуй, в раю будеш
      Або есаулом.
      Гуляй, сину! нуте, діти!”
      І діти майнули
      По горищах, по коморах,
      По льохах, усюди;
      Всіх уклали, все забрали.
      “Тепер, хлопці, буде!
      Утомились, одпочиньте”.
      Улиці, базари
      Крились трупом, плили кров'ю.
      “Мало клятим кари!
      Ще раз треба перемучить,
      Щоб не повставали
      Нехрещені, кляті душі”.
      На базар збирались
      Гайдамаки. Йде Ярема,
      Залізняк гукає:
      “Чуєш, хлопче? ходи сюди!
      Не бійсь, не злякаю”.
      “Не боюся!” Знявши шапку,
      Став, мов перед паном.
      “Відкіля ти? хто ти такий?”
      “Я, пане, з Вільшани”.
      “З Вільшаної, де титаря
      Пси замордували?”
      “Де? якого?”
      “У Вільшаній;
      І кажуть, що вкрали
      Дочку його, коли знаєш”.
      “Дочку, у Вільшаній?”
      “У титаря, коли знавав”.
      “Оксано, Оксано!” —
      Ледве вимовив Ярема
      Та й упав додолу.
      “Еге! ось що… Шкода хлопця,
      Провітри, Миколо!”
      Провітрився. “Батьку! брате!
      Чом я не сторукий?
      Дайте ножа, дайте силу,
      Муки ляхам, муки!
      Муки страшної, щоб пекло
      Тряслося та мліло!”
      “Добре, сину, ножі будуть
      На святеє діло.
      Ходім з нами у Лисянку
      Ножі гартувати!”
      “Ходім, ходім, отамане,
      Батьку ти мій, брате,
      Мій єдиний! На край світа
      Полечу, достану,
      З пекла вирву, отамане…
      На край світа, пане…
      На край світа, та не найду,
      Не найду Оксани!”
      “Може, й найдеш. А як тебе
      Зовуть? я не знаю”.
      “Яремою”.
      “А прізвище?”
      “Прізвища немає!”
      “Хіба байстрюк? Без прізвища
      Запиши, Миколо,
      У реєстер. Нехай буде —
      Нехай буде Голий,
      Так і пиши!”
      “Ні, погано!”
      “Ну, хіба Бідою?”
      “І це не так”.
      “Стривай лишень,
      Пиши Галайдою”.
      Записали.
      “Ну, Галайдо,
      Поїдем гуляти.
      Найдеш долю… а не найдеш…
      Рушайте, хлоп'ята”.
      І Яремі дали коня
      Зайвого з обозу.
      Усміхнувся на воронім
      Та й знову у сльози.
      Виїхали за царину;
      Палають Черкаси…
      “Чи всі, діти?”
      “Усі, батьку!”
      “Гайда!”
      Простяглася
      По діброві понад Дніпром
      Козацька ватага.
      А за ними кобзар Волох
      Переваги-ваги
      Шкандибав на конику,
      Козакам співає:
      “Гайдамаки, гайдамаки,
      Залізняк гуляє”.
      Поїхали… а Черкаси
      Палають, палають.
      Байдуже, ніхто й не гляне.
      Сміються та лають
      Кляту шляхту. Хто балака,
      Хто кобзаря слуха.
      А Залізняк попереду,
      Нашорошив уха;
      Іде собі, люльку курить,
      Нікому ні слова.
      А за ним німий Ярема.
      Зелена діброва,
      І темний гай, і Дніпр дужий,
      І високі гори,
      Небо, зорі, добро, люде
      І лютеє горе —
      Все пропало, все! нічого
      Не знає, не бачить,
      Як убитий. Тяжко йому,
      Тяжко, а не плаче.
      Ні, не плаче: змія люта,
      Жадна випиває
      Його сльози, давить душу,
      Серце роздирає.
      “Ой ви, сльози, дрібні сльози!
      Ви змиєте горе;
      Змийте його… тяжко! нудно!
      І синього моря,
      І Дніпра, щоб вилить люте,
      І Дніпра не стане.
      Занапастить хіба душу?
      Оксано, Оксано!
      Де ти, де ти? подивися,
      Моя ти єдина,
      Подивися на Ярему.
      Де ти? Може, гине,
      Може, тяжко клене долю,
      Клене, умирає
      Або в пана у кайданах
      У склепу конає.
      Може, згадує Ярему,
      Згадує Вільшану,
      Кличе чого: “Серце моє,
      Обніми Оксану!
      Обнімемось, мій соколе!
      Навіки зомлієм.
      Нехай ляхи знущаються,
      Не почуєм!..” Віє,
      Віє вітер з-за Лиману,
      Гне тополю в полі,—
      І дівчина похилиться,
      Куди гне недоля.
      Посумує, пожуриться,
      Забуде… і, може…
      У жупані, сама пані;
      А лях… боже, боже!
      Карай пеклом мою душу,
      Вилий муки море,
      Розбий кару надо мною,
      Та не таким горем
      Карай серце: розірветься,
      Хоч би було камень.
      Доле моя! серце моє!
      Оксано, Оксано!
      Де ти ділася-поділась?”
      І хлинули сльози;
      Дрібні-дрібні полилися.
      Де вони взялися!
      А Залізняк гайдамакам
      Каже опинитись:
      “У ліс, хлопці! вже світає,
      І коні пристали:
      Попасемо”,— і тихенько
      У лісі сховались.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Треті півні. Гайдамаки
      Ще день Украйну катували
      Ляхи скажені; ще один,
      Один, останній, сумували
      І Україна, і Чигрин.
      І той минув — день Маковія,
      Велике свято в Україні.
      Минув — і лях, і жидовин
      Горілки, крові упивались,
      Кляли схизмата, розпинали,
      Кляли, що нічого вже взять.
      А гайдамаки мовчки ждали,
      Поки поганці ляжуть спать.
      Лягли, і в голови не клали,
      Що вже їм завтра не вставать.
      Ляхи заснули, а іуди
      Ще лічать гроші уночі,
      Без світла лічать бариші,
      Щоб не побачили, бач, люде.
      І ті на золото лягли
      І сном нечистим задрімали.
      Дрімають… навіки бодай задрімали!
      А тим часом місяць пливе оглядать
      І небо, і зорі, і землю, і море
      Та глянуть на люде, що вони моторять,
      Щоб богові вранці про те розказать.
      Світить білолиций на всю Україну,
      Світить… а чи бачить мою сиротину,
      Оксану з Вільшани, мою сироту?
      Де її мордують, де вона воркує?
      Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?
      Побачимо потім, а тепер не ту,
      Не ту заспіваю, іншої заграю;
      Лихо — не дівчата — буде танцювать.
      Недолю співаю козацького краю;
      Слухайте ж, щоб дітям потім розказать,
      Щоб і діти знали, внукам розказали,
      Як козаки шляхту тяжко покарали
      За те, що не вміла в добрі панувать.

      Гомоніла Україна,
      Довго гомоніла,
      Довго, довго кров степами
      Текла-червоніла.
      Текла, текла та й висохла.
      Степи зеленіють;
      Діди лежать, а над ними
      Могили синіють.
      Та що з того, що високі?
      Ніхто їх не знає,
      Ніхто щиро не заплаче,
      Ніхто не згадає.
      Тілько вітер тихесенько
      Повіє над ними,
      Тілько роси ранесенько
      Сльозами дрібними
      Їх умиють. Зійде сонце,
      Осушить, пригріє;
      А унуки? їм байдуже,
      Панам жито сіють.
      Багато їх, а хто скаже,
      Де Ґонти могила,—
      Мученика праведного
      Де похоронили?
      Де Залізняк, душа щира,
      Де одпочиває?
      Тяжко! важко! Кат панує,
      А їх не згадають.

      Гомоніла Україна,
      Довго гомоніла,
      Довго, довго кров степами
      Текла-червоніла.
      І день, і ніч ґвалт, гармати;
      Земля стогне, гнеться;
      Сумно, страшно, а згадаєш —
      Серце усміхнеться.

      Місяцю мій ясний! з високого неба
      Сховайся за гору, бо світу не треба;
      Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,
      І Альту, і Сену , і там розлилось,
      Не знать за що, крові широкеє море.
      А тепер що буде! Сховайся ж за гору;
      Сховайся, мій друже, щоб не довелось
      На старість заплакать…

      Сумно, сумно серед неба
      Сяє білолиций.
      Понад Дніпром козак іде,
      Може, з вечірниці.
      Іде смутний, невеселий,
      Ледве несуть ноги.
      Може, дівчина не любить
      За те, що убогий?
      І дівчина його любить,
      Хоч лата на латі.
      Чорнобривий, а не згине,
      То буде й багатий.
      Чого ж смутний, невеселий
      Іде — чуть не плаче?
      Якусь тяжку недоленьку
      Віщує козаче,
      Чує серце, та не скаже,
      Яке лихо буде.
      Мине лихо… Кругом його
      Мов вимерли люде.
      Ані півня, ні собаки;
      Тілько із-за гаю
      Десь далеко сіроманці
      Вовки завивають
      Байдуже! іде Ярема,
      Та не до Оксани,
      Не в Вільшану на досвітки,—
      До ляхів поганих
      У Черкаси. А там третій
      Півень заспіває…
      А там… а там… Йде Ярема,
      На Дніпр поглядає.

      “Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!
      Багато ти, батьку, у море носив
      Козацької крові; ще понесеш, друже!
      Червонив ти синє, та не напоїв;
      А сю ніч уп'єшся. Пекельнеє свято
      По всій Україні сю ніч зареве;
      Потече багато, багато, багато
      Шляхетської крові. Козак оживе;
      Оживуть гетьмани в золотім жупані;
      Прокинеться доля; козак заспіва:
      “Ні жида, ні ляха”, а в степах Украйни —
      О боже мій милий — блисне булава!”

      Так думав, ідучи в латаній свитині,
      Сердега Ярема з свяченим в руках.
      А Дніпр мов підслухав: широкий та синій,
      Підняв гори-хвилі; а в очеретах
      Реве, стогне, завиває,
      Лози нагинає;
      Грім гогоче, а блискавка
      Хмару роздирає.
      Іде собі наш Ярема,
      Нічого не бачить;
      Одна думка усміхнеться,
      А друга заплаче.
      “Там Оксана, там весело
      І в сірій свитині;
      А тут… а тут… що ще буде?
      Може, ще загину”.
      А тим часом із байраку
      Півень — кукуріку!
      “А, Черкаси!.. боже милий!
      Не вкороти віку!”



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Свято в Чигирині. Гайдамаки
      Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,
      Встали, подивились на той Чигирин,
      Що ви будували, де ви панували!
      Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
      Козацької слави убогих руїн.

      Базари, де військо, як море червоне,
      Перед бунчуками, бувало, горить,
      А ясновельможний, на воронім коні,
      Блисне булавою — море закипить…
      Закипить, і розлилося
      Степами, ярами;
      Лихо мліє перед ними…
      А за козаками…
      Та що й казать? Минулося;
      А те, що минуло,
      Не згадуйте, пани-брати,
      Бо щоб не почули.
      Та й що з того, що згадаєш?
      Згадаєш — заплачеш.
      Ну, хоч глянем на Чигирин,
      Колись-то козачий.

      Із-за лісу, з-за туману,
      Місяць випливає,
      Червоніє, круглолиций,
      Горить, а не сяє,
      Неначе зна, що не треба
      Людям його світу,
      Що пожари Україну
      Нагріють, освітять.
      І смерклося, а в Чигрині,
      Яку домовині.
      Сумно-сумно. (Отак було
      По всій Україні
      Против ночі Маковія,
      Як ножі святили).
      Людей не чуть; через базар
      Кажан костокрилий
      Перелетить; на вигоні
      Сова завиває.

      А де ж люде?.. Над Тясмином.
      У темному гаю,
      Зібралися; старий, малий,
      Убогий, багатий
      Поєднались,— дожидають
      Великого свята.
      У темному гаю, в зеленій діброві,
      На припоні коні отаву скубуть;
      Осідлані коні, вороні готові.
      Куди-то поїдуть? кого повезуть?
      Он кого, дивіться. Лягли по долині,
      Неначе побиті, ні слова не чуть.
      Ото гайдамаки. На ґвалт України
      Орли налетіли; вони рознесуть
      Ляхам, жидам кару;
      За кров і пожари
      Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

      Попід дібровою стоять
      Вози залізної тарані:
      То щедрої гостинець пані.
      Уміла що кому давать,
      Нівроку їй, нехай царствує;
      Нехай не вадить, як не чує!
      Поміж возами нігде стать:
      Неначе в ірій, налетіло
      З Смілянщини, з Чигирина
      Просте козацтво, старшина,
      На певне діло налетіли.
      Козацьке панство походжає
      В киреях чорних, як один,
      Тихенько, ходя, розмовляє
      І поглядає на Чигрин.

      Старшина первий
      Старий Головатий щось дуже коверзує.

      Старшина другий
      Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся — скрізь Головатий. “Коли сам,— каже,— не повершу, то синові передам”.

      Старшина третій
      Та й син же штука! Я вчора зустрівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому! “Кошовим,— каже,— буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли теє…”

      Старшина другий
      А Ґонта нащо? а Залізняк? До Ґонти сама…" сама писала: “Коли,— каже…”

      Старшина первий
      Цитьте лишень, здається, дзвонять!

      Старшина другий
      Та ні, то люде гомонять.

      Старшина первий
      Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні: химерять-химерять та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що куповали; грошам не пропадать! А то думають, думають, ні вголос, ні мовчки; а ляхи догадаються — от тобі й пшик! Що там за рада? чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ, а, слава богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте? співають.

      Старшина третій
      Справді, співа щось; піду спиню.

      Старшина первий
      Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно.

      Старшина другий
      Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень; треба, та й годі!

      Старшина третій
      А мудро співає! коли не послухаєш, усе іншу. Під крадьмось, братці, та послухаєм, а тим часом задзвонять.

      Старшина первий і другий
      А що ж? то й ходімо!

      Старшина третій
      Добре, ходімо.

      Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки. Кобзар співає з повагою і неголосно.

      “Ой волохи, волохи,
      Вас осталося трохи;
      І ви, молдавани,
      Тепер ви не пани;
      Ваші господарі
      Наймити татарам,
      Турецьким султанам.
      В кайданах, в кайданах!
      Годі ж, не журіться;
      Гарно помоліться,
      Братайтеся з нами,
      З нами, козаками;
      Згадайте Богдана,
      Старого гетьмана;
      Будете панами,
      Та, як ми, з ножами,
      З ножами святими,
      Та з батьком Максимом
      Сю ніч погуляєм,
      Ляхів погойдаєм,
      Та так погуляєм,
      Що аж пекло засміється,
      Земля затрясеться,
      Небо запалає…
      Добре погуляєм!”

      Запорожець
      Добре погуляєм! правду старий співа, як не бреше. А що б то з його за кобзар був, якби не волох!

      Кобзар
      Та я й не волох; так тілько — був колись у Волощині, а люде й зовуть Волохом, сам не знаю за що.

      Запорожець
      Ну, та дарма; утни ще яку-небудь. Ану лишень про батька Максима ушквар.

      Гайдамака
      Та не голосно, щоб не почула старшина.

      Запорожець
      А що нам ваша старшина? почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годі. У нас один старший — батько Максим; а він як почує, то ще карбованця дасть. Співай, старче божий, не слухай його.

      Гайдамака
      Та воно так, чоловіче; я це й сам знаю, та ось що: не так пани, як підпанки, або — поки сонце зійде, то роса очі виїсть.

      Запорожець
      Брехня! Співай, старче божий, яку знаєш, а то й дзвона не діждемо — поснемо.

      Гуртом
      Справді, поснемо; співай яку-небудь.

      Кобзар
      (співає)

      “Літа орел, літа сизий
      Попід небесами;
      Ґуля Максим, ґуля батько
      Степами-лісами.
      Ой літає орел сизий,
      А за ним орлята;
      Ґуля Максим, ґуля батько,
      А за ним хлоп'ята.
      Запорожці ті хлоп'ята,
      Сини його, діти,—
      Поміркує, загадає,
      Чи бити, чи пити,
      Чи танцювать; то й ушкварять,
      Аж земля трясеться.
      Заспіває — заспівають,
      Аж лихо сміється.
      Горілку, мед не чаркою —
      Поставцем черкає,
      А ворога, заплющившись,
      Ката, не минає.
      Отакий-то наш отаман,
      Орел сизокрилий!
      І воює, і гарцює
      З усієї сили.
      Нема в його ні оселі,
      Ні саду, ні ставу…
      Степ і море; скрізь битий шлях,
      Скрізь золото, слава.
      Шануйтеся ж, вражі ляхи,
      Скажені собаки:
      Йде Залізняк Чорним шляхом,
      За ним гайдамаки”.

      Запорожець
      Оце-то так! вчистив, нічого сказати: і до ладу, і правда. Добре, далебі, добре! Що хоче, то так і втне. Спасибі, спасибі —

      Гайдамака
      Я щось не второпав, що він співав про гайдамаків?

      Запорожець
      Який-бо ти бевзь і справді! Бачиш, ось що він співав: щоб ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різати…

      Гайдамака
      І вішати, і мордувати! Добре, єй-богу, добре! Ну, це так! Далебі, дав би карбованця, якби був не пропив учора! Шкода! Ну, нехай стара в'язне, більше м'яса буде- Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам. Утни ще що-небудь про гайдамаків.

      Кобзар
      До грошей я не дуже ласий. Аби була ласка слухати, поки не охрип, співатиму; а охрипну — чарочку, другу тії ледащиці-живиці, як то кажуть, та й знову. Слухайте ж, панове громадо!

      “Ночували гайдамаки
      В зеленій діброві,
      На припоні пасли коні,
      Сідлані, готові.
      Ночували ляшки-панки
      В будинках з жидами,
      Напилися, простяглися
      Та й…”

      Громада
      Цить лишень! здається, дзвонять. Чуєш?.. ще раз… о!..

      “Задзвонили, задзвонили!” —
      Пішла луна гаєм.
      “Ідіть же ви та молітесь,
      А я доспіваю”.

      Повалили гайдамаки,
      Аж стогне діброва;
      Не повезли, а на плечах
      Чумацькі волові
      Несуть вози. А за ними
      Сліпий Волох знову:
      “Ночували гайдамаки
      В зеленій діброві”.
      Шкандибає, курникає,
      І гич не до речі.
      “Ну лиш іншу, старче божий!” —
      З возами на плечах
      Кричать йому гайдамаки.
      “Добре, хлопці, нате!
      Отак! отак! добре, хлопці!
      А нуте, хлоп'ята,
      Ушкваримо!”
      Земля гнеться.
      А вони з возами
      Так і ріжуть. Кобзар грає,
      Додає словами:
      “Он гоп таки так!
      Кличе Гандзю козак:
      “Ходи, Гандзю, пожартую,
      Ходи, Гандзю, поцілую;
      Ходім, Гандзю, до попа
      Богу помолиться;
      Нема жита ні снопа,
      Вари варениці”.
      Оженився, зажурився —
      Нічого немає;
      У ряднині ростуть діти,
      А козак співає:
      “І по хаті ти-ни-ни,
      І по сінях ти-ни-ни,
      Вари, жінко, лини,
      Ти-ни-ни, ти-ни-ни!”

      “Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!”
      Кричать гайдамаки.

      “Ой гоп того дива!
      Наварили ляхи пива,
      А ми будем шинкувать,
      Ляшків-панків частувать.
      Ляшків-панків почастуєм,
      З панянками пожартуєм.
      Ой гоп таки так!
      Кличе панну козак:
      “Панно, пташко моя!
      Панно, доле моя!
      Не соромся, дай рученьку,
      Ходім погуляймо;
      Нехай людям лихо сниться,
      А ми заспіваймо.
      А ми заспіваймо,
      А ми посідаймо,
      Панно, пташко моя,
      Панно, доле моя!”

      “Ще раз, ще раз!”

      “Якби таки або так, або сяк,
      Якби таки запорозький козак,
      Якби таки молодий, молодий,
      Хоч по хаті б поводив, поводив.
      Страх мені не хочеться
      З старим дідом морочиться.
      Якби таки…”

      “Цу-цу, скажені! схаменіться!
      Бач, розходилися! А ти,
      Стара собако, де б молиться,
      Верзеш тут погань. От чорти!”
      Кричить отаман. Опинились;
      Аж церков бачать. Дяк співа,
      Попи з кадилами, з кропилом;
      Громада — ніби нежива,
      Анітелень… Поміж возами
      Попи з кропилами пішли;
      За ними корогви несли,
      Як на Великдень над пасками.
      “Молітесь, братія, молітесь! —
      Так благочинний начина.—
      Кругом святого Чигрина
      Сторожа стане з того світу,
      Не дасть святого розпинать.
      А ви Україну ховайте:
      Не дайте матері, не дайте
      В руках у ката пропадать.
      Од Конашевича і досі
      Пожар не гасне, люде мруть,
      Конають в тюрмах, голі, босі…
      Діти нехрещені ростуть,
      Козацькі діти; а дівчата!..
      Землі козацької краса
      У ляха в'яне, як перш мати,
      І непокритая коса
      Стидом січеться; карі очі
      В неволі гаснуть; розкувать
      Козак сестру свою не хоче,
      Сам не соромиться конать
      В ярмі у ляха… горе, горе!
      Молітесь, діти! страшний суд
      Ляхи в Україну несуть —
      І заридають чорні гори.
      Згадайте праведних гетьманів:
      Де їх могили? де лежить
      Останок славного Богдана?
      Де Остряницина стоїть
      Хоч би убогая могила?
      Де Наливайкова? нема!
      Живого й мертвого спалили.
      Де той Богун, де та зима?
      Інгул щозиму замерзає —
      Богун не встане загатить
      Шляхетським трупом. Лях гуляє!
      Нема Богдана — червонить
      І Жовті Води, й Рось зелену.
      Сумує Корсунь староденний:
      Нема журбу з ким поділить.
      І Альта плаче: “Тяжко жити!
      Я сохну, сохну… де Тарас?
      Нема, не чуть… не в батька діти!”
      Не плачте, братія: за нас
      І душі праведних, і сила
      Архістратига Михаїла.
      Не за горами кари час.
      Молітесь, братія!”

      Молились,
      Молились щиро козаки,
      Як діти, щиро; не журились,
      Гадали теє… а зробилось —
      Над козаками хусточки!
      Одно добро, одна слава —
      Біліє хустина,
      Та й ту знімуть…
      А диякон:
      “Нехай ворог гине!
      Беріть ножі! освятили”.
      Ударили в дзвони,
      Реве гаєм: “Освятили!”
      Аж серце холоне!
      Освятили, освятили!
      Гине шляхта, гине!
      Розібрали, заблищали
      По всій Україні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Титар. Гайдамаки
      “У гаю, гаю
      Вітру немає;
      Місяць високо,
      Зіроньки сяють.
      Вийди, серденько,—
      Я виглядаю;
      Хоч на годину,
      Моя рибчино!
      Виглянь, голубко,
      Та поворкуєм,
      Та посумуєм;
      Бо я далеко
      Сю ніч мандрую.
      Виглянь же, пташко,
      Моє серденько,
      Поки близенько,
      Та поворкуєм…
      Ох, тяжко, важко!”
      Отак, ходя попід гаєм,
      Ярема співає,
      Виглядає; а Оксани
      Немає, немає.
      Зорі сяють; серед неба
      Горить білолиций;
      Верба слуха соловейка,
      Дивиться в криницю;
      На калині, над водою,
      Так і виливає,
      Неначе зна, що дівчину
      Козак виглядає.
      А Ярема по долині
      Ледве-ледве ходить,
      Не дивиться, не слухає…
      “Нащо мені врода,
      Коли нема долі, нема талану!
      Літа молодії марно пропадуть.
      Один я на світі без роду, і доля —
      Стеблина-билина на чужому полі.
      Стеблину-билину вітри рознесуть:
      Так і мене люде не знають, де діти.
      За що ж одцурались? Що я сирота?
      Одно було серце, одно на всім світі,
      Одна душа щира, та бачу, що й та,
      Що й та одцуралась”.
      І хлинули сльози.
      Поплакав сердега, утер рукавом.
      “Оставайсь здорова. В далекій дорозі
      Найду або долю, або за Дніпром
      Ляжу головою… А ти не заплачеш,
      А ти не побачиш, як ворон клює
      Ті карії очі, ті очі козачі,
      Що ти цілувала, серденько моє!
      Забудь мої сльози, забудь сиротину,
      Забудь, що клялася; другого шукай;
      Я тобі не пара: я в сірій свитині,
      А ти титарівна. Кращого вітай,—
      Вітай, кого знаєш… така моя доля.
      Забудь мене, пташко, забудь, не журись
      А коли почуєш, що на чужім полі
      Поляг головою,— нишком помолись.
      Одна, серце, на всім світі
      Хоч ти помолися!”
      Та й заплакав сіромаха,
      На кий похилившись.
      Плаче собі тихесенько…
      Шелест!.. коли гляне:
      Попід гаєм, мов ласочка,
      Крадеться Оксана.
      Забув; побіг; обнялися.
      “Серце!” — та й зомліли.
      Довго-довго тілько — “серце”,
      Та й знову німіли.
      “Годі, пташко!”
      “Ще трошечки,
      Ще… ще… сизокрилий!
      Вийми душу!.. ще раз… ще раз.
      Ох, як я втомилась!”
      “Одпочинь, моя ти зоре!
      Ти з неба злетіла!”
      Послав свитку. Як ясочка,
      Усміхнулась, сіла.
      “Сідай же й ти коло мене”.
      Сів, та й обнялися.
      “Серце моє, зоре моя,
      Де це ти зоріла?”
      “Я сьогодні забарилась:
      Батько занедужав;
      Коло його все поралась…”
      “А мене й байдуже?”
      “Який-бо ти, єй же богу!”
      І сльози блиснули.
      “Не плач, серце, я жартую”.
      “Жарти!”
      Усміхнулась.
      Прихилилась головкою
      Та й ніби заснула.
      “Бач, Оксано, я жартую,
      А ти й справді плачеш.
      Ну, не плач же, глянь на мене:
      Завтра не побачиш.
      Завтра буду я далеко,
      Далеко, Оксано…
      Завтра вночі у Чигрині
      Свячений достану.
      Дасть він мені срібло-злото,
      Дасть він мені славу;
      Одягну тебе, обую,
      Посаджу, як паву,—
      На дзиґлику, як гетьманшу,
      Та й дивитись буду;
      Поки не вмру, дивитимусь”.
      “А може, й забудеш?
      Розбагатієш, у Київ
      Поїдеш з панами,
      Найдеш собі шляхтяночку,
      Забудеш Оксану!”
      “Хіба краща є за тебе?”
      “Може, й є, — не знаю”.
      “Гнівиш бога, моє серце:
      Кращої немає
      Ні на небі, ні за небом;
      Ні за синім морем
      Нема кращої за тебе!”
      “Що се ти говориш?
      Схаменися!”
      “Правду, рибко!”
      Та й знову, та й знову.
      Довго вони, як бачите,
      Меж мови-розмови
      Цілувались, обнімались
      З усієї сили;
      То плакали, то божились,
      То ще раз божились.
      Їй Ярема розказував,
      Як жить вони будуть
      Укупочці, як золото
      І долю добуде,
      Як виріжуть гайдамаки
      Ляхів в Україні,
      Як він буде панувати,
      Коли не загине.
      Аж обридло слухаючи,
      Далебі, дівчата!
      “Ото який! мов і справді
      Обридло!”
      А мати
      Або батько як побачать,
      Що ви, мої любі,
      Таке диво читаєте,
      Гріха на всю губу!
      Тоді, тоді… та цур йому,
      А дуже цікаве!
      А надто вам розказать би,
      Як козак чорнявий
      Під вербою, над водою,
      Обнявшись, сумує;
      А Оксана, як голубка,
      Воркує, цілує;
      То заплаче, то зомліє,
      Головоньку схилить:
      “Серце моє, доле моя!
      Соколе мій милий!
      Мій!..” — аж верби нагинались
      Слухать тую мову.
      Ото мова! Не розкажу,
      Мої чорноброві,
      Не розкажу против ночі,
      А то ще присниться.
      Нехай собі розійдуться
      Так, як ізійшлися,—
      Тихесенько, гарнесенько,
      Щоб ніхто не бачив
      Ні дівочі дрібні сльози,
      Ні щирі козачі.
      Нехай собі… Може, ще раз
      Вони на сім світі
      Зустрінуться… побачимо…
      А тим часом світить
      З усіх вікон у титаря.
      Що то там твориться?
      Треба глянуть та розказать…
      Бодай не дивиться!
      Бодай не дивитись, бодай не казати!
      Бо за людей сором, бо серце болить.
      Гляньте, подивіться: то конфедерати,
      Люде, що зібрались волю боронить.
      Боронять, прокляті… Будь проклята мати,
      І день, і година, коли понесла,
      Коли породила, на світ привела!
      Дивіться, що роблять у титаря в хаті
      Пекельнії діти.
      У печі пала
      Огонь і світить на всю хату,
      В кутку собакою дрижить
      Проклятий жид; конфедерати
      Кричать до титаря: “Хоч жить?
      Скажи, де гроші?”
      Той мовчить.
      Налигачем скрутили руки,
      Об землю вдарили — нема,
      Нема ні слова.
      “Мало муки!
      Давайте приску! де смола?
      Кропи його! отак! холоне?
      Мерщій же приском посипай!
      Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!
      Завзята бестія! стривай!”
      Насипали в халяви жару…
      “У тім'я цвяшок закатай!”
      Не витерпів святої кари,
      Упав сердега. Пропадай,
      Душа, без сповіді святої!
      “Оксано, дочко!” — та й умер.
      Ляхи задумалися стоя,
      Хоч і запеклі. “Що ж тепер?
      Панове, ради! Поміркуєм,
      Тепер з ним нічого робить,
      Запалим церкву!”
      “Ґвалт! рятуйте!
      Хто в бога вірує!” — кричить
      Надворі голос, що є сили.
      Ляхи зомліли. “Хто такий?”
      Оксана в двері: “Вбили! вбили!”
      Та й пада крижем. А старший
      Махнув рукою на громаду.
      Понура шляхта, мов хорти,
      За двері вийшла. Сам позаду,
      Бере зомлілую…
      Де ж ти,
      Яремо, де ти? подивися!
      А він, мандруючи, співа,
      Як Наливайко з ляхом бився.
      Ляхи пропали; нежива
      Пропала з ними і Оксана.
      Собаки де-де по Вільшаній
      Загавкають та й замовчать.
      Біліє місяць; люде сплять,
      І титар спить… Не рано встане:
      Навіки, праведний, заснув.
      Горіло світло, погасало,
      Погасло… Мертвий мов здригнув.
      І сумно-сумно в хаті стало.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Конфедерати. Гайдамаки
      “Одчиняй, проклятий жиде!
      Бо будеш битий… одчиняй!
      Ламайте двері, пики вийде
      Старий паскуда!”
      “Постривай!
      Стривайте, зараз!”
      “Нагаями
      Свиняче ухо! Жартувать,
      Чи що, ти хочеш?”
      “Я? з панами?
      Крий боже! зараз, дайте встать,
      Ясновельможні (нишком — свині)”.
      “Пане полковнику, ламай!”
      Упали двері… а нагай
      Малює вздовж жидівську спину.
      “Здоров, свине, здоров, жиде,
      Здоров, чортів сину!”
      Та нагаєм, та нагаєм.
      А жид зогнув спину:
      “Не жартуйте, мості-пане!”
      “Добривечір в хату!
      Ще раз шельму! ще раз!.. годі!
      Вибачай, проклятий!
      Добривечір! а де дочка?”
      “Умерла, панове”.
      “Лжеш, Іудо! нагаями!”
      Посипались знову.
      “Ой паночки-голубчики,
      Єй-богу, немає!”
      “Брешеш, шельмо!”
      “Коли брешу,
      Нехай бог карає!”
      “Не бог, а ми. Признавайся!”
      “Нащо б мав ховати,
      Якби жива? Нехай, боже,
      Щоб я був проклятий!..”
      “Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,
      Літаню співає.
      Перехрестись!”
      “Як же воно?
      Далебі, не знаю”.
      “Отак, дивись…”
      Лях хреститься,
      А за ним Іуда,
      “Браво! браво! охрестили.
      Ну, за таке чудо
      Могоричу, мості-пане!
      Чуєш, охрещений?
      Могоричу!”
      “Зараз, зараз!”
      Ревуть, мов скажені,
      Ревуть ляхи, а поставець
      По столу гуляє.
      “Єще Польща не згінела!”—
      Хто куди гукає.
      “Давай, жиде!”
      Охрещений
      Із льоху та в хату,
      Знай, шмигляє, наливає;
      А конфедерати,
      Знай, гукають: “Жиде! меду!”
      Жид не схаменеться.
      “Де цимбали? грай, псявіро!”
      Аж корчма трясеться —
      Краков'яка оддирають,
      Вальса та мазура.
      І жид гляне, та нищечком:
      “Шляхетська натура!”
      “Добре, годі! тепер співай!”
      “Не вмію, єй-богу!”
      “Не божись, собача шкуро!”
      “Яку ж вам? Небогу?”
      “Була собі Гандзя,
      Каліка небога,
      Божилася,
      Молилася,
      Що боліли ноги;
      На панщину не ходила,
      А за парубками
      Тихесенько,
      Гарнесенько
      Поміж бур'янами”.
      “Годі! годі! це погана:
      Схизмати співають”.
      “Якої ж вам? хіба оцю?
      Стривайте, згадаю…”
      “Перед паном Хведором
      Ходить жид ходором,
      І задком,
      І передком
      Перед паном Хведірком”.
      “Добре, годі! тепер плати!”
      “Жартуєте, пане:
      За що платить?”
      “Що слухали.
      Не кривись, поганий!
      Не жартуєм. Давай гроші!”
      “Де мені їх взяти?
      Ні шеляга, я панською
      Ласкою багатий”.
      “Лжеш, собако! признавайся!
      А нуте, панове,
      Батогами!”
      Засвистіли,
      Хрестять Лейбу знову.
      Періщили, періщили,
      Аж пір'я летіло…
      “Єй же богу, ні шеляга!
      Їжте моє тіло!
      Ні шеляга! ґвалт! рятуйте!”
      “Ось ми порятуєм”.
      “Постривайте, я щось скажу”.
      “Почуєм, почуєм,
      Та не бреши, бо, хоч здохни,
      Брехня не поможе”.
      “Ні, в Вільшаній…”
      “Твої гроші?”
      “Мої!.. ховай боже!
      Ні, я кажу, що в Вільшаній…
      Вільшанські схизмати
      По три сем'ї, по чотири
      Живуть в одній хаті”.
      “Ми це знаєм, бо ми сами
      Їх так очухрали”.
      “Та ні, не те… вибачайте…
      Щоб лиха не знали,
      Щоб вам гроші приснилися..
      Бачте, у Вільшаній
      У костьолі… у титаря…
      А дочка Оксана!
      Ховай боже! як панночка!
      Що-то за хороше!
      А червінців! хоч не його,
      Так що? аби гроші”.
      “Аби гроші, однаково!
      Правду Лейба каже;
      А щоб певна була правда,
      Нехай шлях покаже.
      Одягайся!”
      Поїхали
      Ляхи у Вільшану.
      Один тілько під лавою
      Конфедерат п'яний
      Не здужа встать, а курника,
      П'яний і веселий:
      “My zyjemy, my zyjemy,
      Polska nie zginela”.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Галайда. Гайдамаки
      “Яремо! герш-ту, хамів сину?
      Піди кобилу приведи,
      Подай патинки господині
      Та принеси мені води,
      Вимети хату, внеси дрова,
      Посип індикам, гусям дай,
      Піди до льоху, до корови,
      Та швидше, хаме!.. Постривай!
      Упоравшись, біжи в Вільшану:
      Імості треба. Не барись”.
      Пішов Ярема, похиливсь.

      Отак уранці жид поганий
      Над козаком коверзував.
      Ярема гнувся, бо не знав,
      Не знав, сіромаха, що виросли крила,
      Що неба достане, коли полетить,
      Не знав, нагинався…

      О боже мій милий!
      Тяжко жить на світі, а хочеться жить:
      Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
      Хочеться послухать, як море заграє,
      Як пташка щебече, байрак гомонить,
      Або чорнобрива в гаю заспіває…
      О боже мій милий, як весело жить!
      Сирота Ярема, сирота убогий:
      Ні сестри, ні брата, нікого нема!
      Попихач жидівський, виріс у порогу;
      А не клене долі, людей не займа.
      Та й за що їх лаять? хіба вони знають,
      Кого треба гладить, кого катувать?
      Нехай бенкетують… У їх доля дбає,
      А сироті треба самому придбать.
      Трапляється, часом тихенько заплаче,
      Та й то не од того, що серце болить:
      Що-небудь згадає або що побачить…
      Та й знову за працю. Отак треба жить!
      Нащо батько, мати, високі палати,
      Коли нема серця з серцем розмовлять?
      Сирота Ярема — сирота багатий,
      Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:
      Єсть карії очі — як зіроньки, сяють,
      Білі рученята — мліють-обнімають,
      Єсть серце єдине, серденько дівоче,
      Що плаче, сміється, і мре, й оживає,
      Святим духом серед ночі
      Понад ним витає.
      Отакий-то мій Ярема,
      Сирота багатий.
      Таким і я колись-то був.
      Минуло, дівчата…
      Минулося, розійшлося,
      І сліду не стало.
      Серце мліє, як згадаю…
      Чому не осталось?
      Чому не осталось, чому не витало?
      Легше було б сльози, журбу виливать.
      Люде одібрали, бо їм було мало.
      “Нащо йому доля? треба закопать:
      Він і так багатий…”
      Багатий на лати
      Та на дрібні сльози — бодай не втирать!
      Доле моя, доле! де тебе шукать?
      Вернися до мене, до моєї хати,
      Або хоч приснися… не хочеться спать.
      Вибачайте, люде добрі:
      Може, не до ладу,
      Та прокляте лихо-злидні
      Кому не завадить?
      Може, ще раз зустрінемось,
      Поки шкандибаю
      За Яремою по світу,
      А може… й не знаю.
      Лихо, люде, всюди лихо,
      Нігде пригорнуться:
      Куди, каже, хилить доля,
      Туди й треба гнуться,—
      Гнуться мовчки, усміхаться,
      Щоб люде не знали,
      Що на серці заховано,
      Щоб не привітали.
      Бо їх ласка… нехай сниться
      Тому, в кого доля,
      А сироті щоб не снилась,
      Не снилась ніколи!
      Тяжко, нудно розказувать,
      А мовчать не вмію.
      Виливайся ж, слово-сльози:
      Сонечко не гріє,
      Не висушить. Поділюся
      Моїми сльозами…
      Та не з братом, не з сестрою
      З німими стінами
      На чужині… А поки що —
      До корчми вернуся,
      Що там робиться.

      Жидюга
      Дрижить, ізігнувшись
      Над каганцем: лічить гроші
      Коло ліжка, клятий.
      А на ліжку… ох, аж душно!..
      Білі рученята
      Розкидала, розкрилася…
      Як квіточка в гаю,
      Червоніє; а пазуха…
      Пазухи немає —
      Розірвана… Мабуть, душно
      На перині спати
      Одинокій, молоденькій;
      Ні з ким розмовляти,—
      Одна шепче. Несказанно
      Гарна нехрещена!
      Ото дочка, а то батько —
      Чортова кишеня.
      Стара Хайка лежить долі,
      В перинах поганих.
      Де ж Ярема? Взявши торбу,
      Потяг у Вільшану.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Все йде, все минає... Гайдамаки
      Все йде, все минає — і краю немає.
      Куди ж воно ділось? відкіля взялось?
      І дурень, і мудрий нічого не знає.
      Живе… умирає… одно зацвіло,
      А друге зав'яло, навіки зав'яло…
      І листя пожовкле вітри рознесли.
      А сонечко встане, як перше вставало,
      І зорі червоні, як перше плили,
      Попливуть і потім, і ти, білолиций,
      По синьому небу вийдеш погулять,
      Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
      І в море безкрає, і будеш сіять,
      Як над Вавілоном, над його садами
      І над тим, що буде з нашими синами.
      Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять,
      Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
      Співать тобі думу, що ти ж нашептав.
      Порай мені ще раз, де дітись з журбою?
      Я не одинокий, я не сирота,—
      Єсть у мене діти, та де їх подіти?
      Заховать з собою? — гріх, душа жива!
      А може, їй легше буде на тім світі,
      Як хто прочитає ті сльози-слова,
      Що так вона щиро колись виливала,
      Що так вона нишком над ними ридала.
      Ні, не заховаю, бо душа жива.
      Як небо блакитне — нема йому краю,
      Так душі почину і краю немає.
      А де вона буде? химерні слова!
      Згадай же хто-небудь її на сім світі,—
      Безславному тяжко сей світ покидать.
      Згадайте, дівчата,— вам треба згадать!
      Вона вас любила, рожевії квіти,
      І про вашу долю любила співать.
      Поки сонце встане, спочивайте, діти,
      А я поміркую, ватажка де взять.

      Сини мої, гайдамаки!
      Світ широкий, воля,—
      Ідіть, сини, погуляйте,
      Пошукайте долі.
      Сини мої невеликі,
      Нерозумні діти,
      Хто вас щиро без матері
      Привітає в світі?
      Сини мої! орли мої!
      Летіть в Україну,—
      Хоч і лихо зустрінеться,
      Так не на чужині.
      Там найдеться душа щира,
      Не дасть погибати,
      А тут… а тут… тяжко, діти!
      Коли пустять в хату,
      То, зустрівши, насміються,
      Такі, бачте, люди:
      Все письменні, друковані,
      Сонце навіть гудять:
      “Не відтіля, каже,— сходить,
      Та не так і світить;
      Отак,— каже,— було б треба…”
      Що маєш робити?
      Треба слухать, може, й справді
      Не так сонце сходить,
      Як письменні начитали…
      Розумні, та й годі!
      А що ж на вас вони скажуть?
      Знаю вашу славу!
      Поглузують, покепкують
      Та й кинуть під лаву.
      “Нехай,— скажуть,— спочивають,
      Поки батько встане
      Та розкаже по-нашому
      Про свої гетьмани.
      А то дурень розказує
      Мертвими словами
      Та якогось-то Ярему
      Веде перед нами
      У постолах. Дурень! дурень!
      Били, а не вчили.
      Од козацтва, од гетьманства
      Високі могили —
      Більш нічого не осталось,
      Та й ті розривають;
      А він хоче, щоб слухали,
      Як старці співають.
      Дарма праця, пане-брате:
      Коли хочеш грошей,
      Та ще й слави, того дива,
      Співай про Матрьошу,
      Про Парашу, радость нашу,
      Султан, паркет, шпори,—
      От де слава!!! а то співа:
      “Грає синє море”,
      А дам плаче, за тобою
      І твоя громада
      У сіряках!..” Правда, мудрі!
      Спасибі за раду.
      Теплий кожух, тілько шкода —
      Не на мене шитий,
      А розумне ваше слово
      Брехнею підбите.
      Вибачайте… кричіть собі,
      Я слухать не буду,
      Та й до себе не покличу:
      Ви розумні люди —
      А я дурень; один собі,
      У моїй хатині
      Заспіваю, заридаю,
      Як мала дитина.
      Заспіваю,— море грає,
      Вітер повівав,
      Степ чорніє, і могила
      З вітром розмовляє.
      Заспіваю,— розвернулась
      Висока могила,
      Аж до моря запорожці
      Степ широкий крили.
      Отамани на вороних
      Перед бунчуками
      Вигравають… а пороги
      Меж очеретами
      Ревуть, стогнуть — розсердились,
      Щось страшне співають.
      Послухаю, пожурюся,
      У старих спитаю:
      “Чого, батьки, сумуєте?”
      “Невесело, сину!
      Дніпро на нас розсердився,
      Плаче Україна…”
      І я плачу; а тим часом
      Пишними рядами
      Виступають отамани,
      Сотники з панами
      І гетьмани; всі в золоті
      У мою хатину
      Прийшли, сіли коло мене
      І про Україну
      Розмовляють, розказують,
      Як Січ будували,
      Як козаки на байдаках
      Пороги минали,
      Як гуляли по синьому,
      Грілися в Скутарі
      Та як, люльки закуривши
      В Польщі на пожарі,
      В Україну верталися,
      Як бенкетували.
      “Грай, кобзарю, лий, шинкарю!”
      Козаки гукали.
      Шинкар знає, наливає
      І не схаменеться;
      Кобзар вшкварив, а козаки —
      Аж Хортиця гнеться
      Метелиці та гопака
      Гуртом оддирають;
      Кухоль ходить, переходить,
      Так і висихає.
      “Гуляй, пане, без жупана,
      Гуляй, вітре, полем;
      Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
      Поки встане доля”.
      Взявшись в боки, навприсідки
      Парубки з дідами.
      “Отак, діти! добре, діти!
      Будете панами”.
      Отамани на бенкеті,
      Неначе на раді,
      Походжають, розмовляють;
      Вельможна громада
      Не втерпіла, ударила
      Старими ногами.
      А я дивлюсь, поглядаю,
      Сміюся сльозами.
      Дивлюся, сміюся, дрібні утираю,—
      Я не одинокий, є з ким в світі жить;
      У моїй хатині, як в степу безкраїм,
      Козацтво гуляє, байрак гомонить;
      У моїй хатині синє море грає,
      Могила сумує, тополя шумить,
      Тихесенько Гриця дівчина співає,—
      Я не одинокий, є з ким вік дожить.
      От де моє добро, гроші,
      От де моя слава,
      А за раду спасибі вам,
      За раду лукаву.
      Буде з мене, поки живу,
      І мертвого слова,
      Щоб виливать журбу, сльози.
      Бувайте здорові!
      Піду синів випроводжать
      В далеку дорогу.
      Нехай ідуть,— може, найдуть
      Козака старого,
      Що привіта моїх діток
      Старими сльозами.
      Буде з мене. Скажу ще раз:
      Пан я над панами.

      Отак, сидя в кінці стола,
      Міркую, гадаю:
      Кого просить? хто поведе?
      Надворі світає;
      Погас місяць, горить сонце.
      Гайдамаки встали,
      Помолились, одяглися,
      Кругом мене стали,
      Сумно, сумно, як сироти,
      Мовчки похилились.
      “Благослови,— кажуть,— батьку,
      Поки маєм силу;
      Благослови шукать долю
      На широкім світі”.
      “Постривайте… світ не хата,
      А ви малі діти,
      Нерозумні. Хто ватажком
      Піде перед вами,
      Хто проведе? Лихо, діти,
      Лихо мені з вами!
      Викохав вас, вигодував,
      Виросли чималі,
      Йдете в люди, а там тепер
      Все письменне стало.
      Вибачайте, що не вивчив,
      Бо й мене хоч били,
      Добре били, а багато
      Дечому навчили!
      Тма, мна знаю, а оксію
      Не втну таки й досі.
      Що ж вам скажуть? Ходім, сини,
      Ходімо, попросим.
      Єсть у мене щирий батько
      (Рідного немає) —
      Дасть він мені раду з вами,
      Бо сам здоров знає,
      Як то тяжко блукать в світі
      Сироті без роду;
      А до того — душа щира,
      Козацького роду,
      Не одцуравсь того слова,
      Що мати співала,
      Як малого повивала,
      З малим розмовляла;
      Не одцуравсь того слова,
      Що про Україну
      Сліпий старець, сумуючи,
      Співає під тином.
      Любить її, думу правди,
      Козацькую славу,
      Любить її! Ходім, сини,
      На раду ласкаву.
      Якби не він спіткав мене
      При лихій годині,
      Давно б досі заховали
      В снігу на чужині,
      Заховали б та й сказали:
      “Так… якесь ледащо…”
      Тяжко, важко нудить світом,
      Не знаючи за що.
      Минулося, щоб не снилось!..
      Ходімо, хлоп'ята!
      Коли мені на чужині
      Не дав погибати,
      То й вас прийме, привітає,
      Як свою дитину.
      А од його, помолившись,
      Гайда в Україну!”
      Добридень же, тату, в хату!
      На твоїм порогу
      Благослови моїх діток
      В далеку дорогу.

      С.-Петербург,
      1841, апреля 7



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Н. Маркевичу
      Бандуристе, орле сизий!
      Добре тобі, брате:
      Маєш крила, маєш силу,
      Є коли літати.
      Тепер летиш в Україну —
      Тебе виглядають.
      Полетів би за тобою,
      Та хто привітає.
      Я й тут чужий, одинокий,
      І на Україні
      Я сирота, мій голубе,
      Як і на чужині.
      Чого ж серце б'ється, рветься?
      Я там одинокий.
      Одинокий... а Украйна!
      А степи широкі!
      Там повіє буйнесенький,
      Як брат, заговорить;
      Там в широкім полі воля;
      Там синєє море
      Виграває, хвалить бога,
      Тугу розганяє;
      Там могили з буйним вітром
      В степу розмовляють,
      Розмовляють сумуючи,
      Отака їх мова:
      «Було колись — минулося,
      Не вернеться знову».
      Полетів би, послухав би,
      Заплакав би з ними...
      Та ба, доля приборкала
      Меж людьми чужими.

      С.-Петербург, 9 мая 1840 року



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Іван Підкова
      I
      Було колись — в Україні
      Ревіли гармати;
      Було колись — запорожці
      Вміли панувати.
      Панували, добували
      І славу, і волю;
      Минулося — осталися
      Могили на полі.
      Високії ті могили,
      Де лягло спочити
      Козацькеє біле тіло,
      В китайку повите.
      Високії ті могили
      Чорніють, як гори,
      Та про волю нишком в полі
      З вітрами говорять.
      Свідок слави дідівщини
      З вітром розмовляє,
      А внук косу несе в росу,
      За ними співає.

      Було колись — в Україні
      Лихо танцювало,
      Журба в шинку мед-горілку
      Поставцем кружала.
      Було колись добре жити
      На тій Україні...
      А згадаймо! може, серце
      Хоч трохи спочине.

      II
      Чорна хмара з-за Лиману
      Небо, сонце криє,
      Синє море звірюкою
      То стогне, то виє,
      Дніпра гирло затопило.
      «А нуте, хлоп'ята,
      На байдаки! Море грає —
      Ходім погуляти!»

      Висипали запорожці —
      Лиман човни вкрили.
      «Грай же, море!» — заспівали,
      Запінились хвилі.
      Кругом хвилі, як ті гори:
      Ні землі, ні неба.
      Серце мліє, а козакам
      Того тілько й треба.
      Пливуть собі та співають;
      Рибалка літає...
      А попереду отаман
      Веде, куди знає.
      Походжає вздовж байдака,
      Гасне люлька в роті;
      Поглядає сюди-туди —
      Де-де буть роботі?
      Закрутивши чорні уси,
      За ухо чуприну,
      Підняв шапку — човни стали.
      «Нехай ворог гине!
      Не в Синопу, отамани,
      Панове-молодці,
      А у Царград, до султана,
      Поїдемо в гості!»
      «Добре, батьку отамане!» —
      Кругом заревіло.
      «Спасибі вам!» —
      Надів шапку.
      Знову закипіло
      Синє море; вздовж байдака
      Знову походжає
      Пан-отаман та на хвилю
      Мовчки поглядає.

      [1839, С.-Петербург]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. До Основ'яненка
      Б'ють пороги; місяць сходить,
      Як і перше сходив...
      Нема Січі, пропав і той,
      Хто всім верховодив!
      Нема Січі; очерети
      У Дніпра питають:
      «Де то наші діти ділись,
      Де вони гуляють?»
      Чайка скиглить літаючи,
      Мов за дітьми плаче;
      Сонце гріє, вітер віє
      На степу козачім.
      На тім степу скрізь могили
      Стоять та сумують;
      Питаються у буйного:
      «Де наші панують?
      Де панують, бенкетують?
      Де ви забарились?
      Вернітеся! дивітеся —
      Жита похилились,
      Де паслися ваші коні,
      Де тирса шуміла,
      Де кров ляха, татарина
      Морем червоніла —
      Вернітеся!» — «Не вернуться!
      Заграло, сказало
      Синє море.— Не вернуться,
      Навіки пропали!»
      Правда, море, правда, синє!
      Такая їх доля:
      Не вернуться сподівані,
      Не вернеться воля,
      Не вернуться запорожці,
      Не встануть гетьмани,
      Не покриють Україну
      Червоні жупани!
      Обідрана, сиротою
      Понад Дніпром плаче;
      Тяжко-важко сиротині,
      А ніхто не бачить...
      Тілько ворог, щ.о сміється...
      Смійся, лютий враже!
      Та не дуже, бо все гине,—
      Слава не поляже;
      Не поляже, а розкаже,
      Що діялось в світі,
      Чия правда, чия кривда
      І чиї ми діти.
      Наша дума, наша пісня
      Не вмре, не загине...
      От де, люде, наша слава,
      Слава України!
      Без золота, без каменю,
      Без хитрої мови,
      А голосна та правдива,
      Як господа слово.
      Чи так, батьку отамане?
      Чи правду співаю?
      Ех, якби-то!.. Та що й казать?
      Кебети не маю.
      А до того — Московщина,
      Кругом чужі люде.
      «Не потурай»,— може, скажеш,
      Та що з того буде?
      Насміються на псалом той,
      Що виллю сльозами;
      Насміються... Тяжко, батьку,
      Жити з ворогами!
      Поборовся б і я, може,
      Якби малось сили;
      Заспівав би,— був голосок,
      Та позички з'їли.
      Отаке-то лихо тяжке,
      Батьку ти мій, друже!
      Блуджу в снігах та сам собі:
      «Ой не шуми, луже!»
      Не втну більше. А ти, батьку,
      Як сам здоров знаєш;
      Тебе люде поважають,
      Добрий голос маєш;
      Співай же їм, мій голубе,
      Про Січ, про могили,
      Коли яку насипали,
      Кого положили.
      Про старину, про те диво,
      Що було, минуло —
      Утни, батьку, щоб нехотя
      На ввесь світ почули,
      Що діялось в Україні,
      За що погибала,
      За що слава козацькая
      На всім світі стала!
      Утни, батьку, орле сизий!
      Нехай я заплачу,
      Нехай свою Україну
      Я ще раз побачу,
      Нехай ще раз послухаю,
      Як те море грає,
      Як дівчина під вербою
      Гриця заспіває.
      Нехай ще раз усміхнеться
      Серце на чужині,
      Поки ляже в чужу землю,
      В чужій домовині.

      [1839, С.-Петербург]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Тополя
      По діброві вітер виє,
      Гуляє по полю,
      Край дороги гне тополю
      До самого долу.
      Стан високий, лист широкий —
      Нащо зеленіє?
      Кругом поле, як те море
      Широке, синіє.
      Чумак іде, подивиться
      Та й голову схилить;
      Чабан вранці з сопілкою
      Сяде на могилі,
      Подивиться — серце ниє:
      Кругом ні билини!
      Одна, одна, як сирота
      На чужині, гине!

      Хто ж викохав тонку, гнучку
      В степу погибати?
      Постривайте, все розкажу,
      Слухайте ж, дівчата.
      Полюбила чорнобрива
      Козака дівчина.
      Полюбила — не спинила,
      Пішов та й загинув...
      Якби знала, що покине,—
      Була б не любила;
      Якби знала, що загине,—
      Була б не пустила;
      Якби знала, не ходила б
      Пізно за водою,
      Не стояла б до півночі
      З милим під вербою;
      Якби знала!..

      І то лихо —
      Попереду знати,
      Що нам в світі зустрінеться.
      Не знайте, дівчата!
      Не питайте свою долю...
      Само серце знає,
      Кого любить... Нехай в'яне,
      Поки закопають!
      Бо не довго, чорнобриві,
      Карі оченята;
      Біле личко червоніє
      Не довго, дівчата!
      До полудня, та й зав'яне,
      Брови полиняють...
      Кохайтеся ж, любітеся,

      Як серденько знає.
      Защебече соловейко
      В лузі на калині, —
      Заспіває козаченько,
      Ходя по долині.
      Виспівує, поки вийде
      Чорнобрива з хати;
      А він її запитає:
      «Чи не била мати?»
      Стануть собі, обіймуться, —
      Співа соловейко;
      Послухають, розійдуться,—
      Обоє раденькі.
      Ніхто того не побачить,
      Ніхто не спитає:
      «Де ти була, що робила?»
      Сама собі знає.
      Любилася, кохалася,
      А серденько мліло:
      Воно чуло недоленьку,
      А сказать не вміло.
      Не сказало — осталася,
      День і ніч воркує,
      Як голубка без голуба,
      А ніхто не чує.
      Не щебече соловейко
      В лузі над водою,
      Не співає чорнобрива,
      Стоя під вербою;
      Не співає,— як сирота,
      Білим світом нудить.
      Без милого батько, мати —
      Як чужії люде.
      Без милого сонце світить —
      Як ворог сміється;
      Без милого скрізь могила...
      А серденько б'ється!

      Минув і рік, минув другий
      Козака немає;
      Сохне вона, як квіточка, —
      Ніхто не питає.
      «Чого в'янеш, моя доню?» —
      Мати не спитала,
      За старого, багатого
      Нищечком єднала.
      «Іди, доню,— каже мати,—
      Не вік дівовати.
      Він багатий, одинокий —
      Будеш пановати».

      «Не хочу я пановати,
      Не піду я, мамо!
      Рушниками, що придбала,
      Спусти мене в яму.
      Нехай попи заспівають,
      А дружки поплачуть:
      Легше мені в труні лежать,
      Ніж його побачить».

      Не слухала стара мати,
      Робила, що знала;
      Все бачила чорнобрива,
      Сохла і мовчала.
      Пішла вночі до ворожки,
      Щоб поворожити:
      Чи довго їй на сім світі
      Без милого жити?
      «Бабусенько, голубонько,
      Серце моє, ненько!
      Скажи мені щиру правду,
      Де милий-серденько?
      Чи жив, здоров, чи він любить,
      Чи забув-покинув?
      Скажи ж мені, де мій милий?
      Край світа полину!
      Бабусенько, голубонько,
      Скажи, коли знаєш!
      Бо видає мене мати
      За старого заміж.

      Любить його, моя сиза,
      Серце не навчити.
      Пішла б же я утопилась —
      Жаль душу згубити.
      Коли нежив чорнобривий,
      Зроби, моя пташко,
      Щоб додому не вернулась...
      Тяжко мені, тяжко!
      Там старий жде з старостами...
      Скажи ж мою долю».
      «Добре, доню; спочинь трошки..
      Чини ж мою волю.
      Сама колись дівовала,
      Теє лихо знаю;
      Минулося — навчилася,
      Людям помагаю.
      Твою долю, моя доню,
      Позаторік знала,
      Позаторік і зіллячка
      Для того придбала».

      Пішла стара, мов каламар
      Достала з полиці.
      «Ось на тобі сего дива!
      Піди до криниці;
      Поки півні не співали,
      Умийся водою,
      Випий трошки сего зілля —
      Все лихо загоїть.
      Вип'єш — біжи якомога;
      Що б там ні кричало,
      Не оглянься, поки станеш
      Аж там, де прощалась.
      Одпочинеш; а як стане
      Місяць серед неба,
      Випий ще раз; не приїде —
      Втретє випить треба.
      За перший раз, як за той рік,
      Будеш ти такою;
      А за другий — серед степу
      Тупне кінь ногою.
      Коли живий козаченько,
      То зараз прибуде.
      А за третій... моя доню,
      Не питай, що буде.
      Та ще, чуєш, не хрестися,
      Бо все піде в воду.
      Тепер же йди, подивися
      На торішню вроду».

      Взяла зілля, поклонилась:
      «Спасибі, бабусю!»
      Вийшла з хати: «Чи йти, чи ні?
      Ні, вже не вернуся!»
      Пішла, вмилась, напилася,
      Мов не своя стала,
      Вдруге, втретє, та, мов сонна,
      В степу заспівала:

      «Плавай, плавай, лебедонько,
      По синьому морю,
      Рости, рости, тополенько,
      Все вгору та вгору!
      Рости тонка та висока
      До самої хмари,
      Спитай бога, чи діжду я,
      Чи не діжду пари?
      Рости, рости, подивися
      За синєє море:
      По тім боці — моя доля,
      По сім боці — горе.
      Там десь милий чорнобривий
      По полю гуляє,
      А я плачу, літа трачу,
      Його виглядаю.
      Скажи йому, моє серце,
      Що сміються люде;
      Скажи йому, що загину,
      Коли не прибуде.
      Сама хоче мене мати
      В землю заховати...
      А хто ж її головоньку
      Буде доглядати?
      Хто догляне, розпитає,
      На старість поможе?
      Мамо моя, доле моя!
      Боже милий, боже!
      Подивися, тополенько,
      Як нема — заплачеш
      До схід сонця ранісінько,
      Щоб ніхто не бачив.
      Рости ж, серце-тополенько,
      Все вгору та вгору;
      Плавай, плавай, лебедонько,
      По синьому морю!»

      Таку пісню чорнобрива
      В степу заспівала.
      Зілля дива наробило —
      Тополею стала.
      Не вернулася додому,
      Не діждала пари;
      Тонка-тонка та висока —
      До самої хмари.
      По діброві вітер виє,
      Гуляє по полю,
      Край дороги гне тополю
      До самого долу.

      [1839, С.-Петербург]



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Тарасова ніч
      На розпутті кобзар сидить
      Та на кобзі грає;
      Кругом хлопці та дівчата —
      Як мак процвітає.
      Грає кобзар, виспівує,
      Вимовля словами,
      Як москалі, орда, ляхи
      Бились з козаками;
      Як збиралась громадонька
      В неділеньку вранці;
      Як ховали козаченька
      В зеленім байраці.
      Грає кобзар, виспівує —
      Аж лихо сміється...
      «Була колись гетьманщина,
      Та вже не вернеться.
      Було колись — панували,
      Та більше не будем!
      Тії слави козацької
      Повік не забудем!

      Встає хмара з-за Лиману,
      А другая з поля;
      Зажурилась Україна —
      Така її доля!
      Зажурилась, заплакала,
      Як мала дитина.
      Ніхто її не рятує...
      Козачество гине;
      Гине слава, батьківщина;
      Немає де дітись;
      Виростають нехрещені
      Козацькії діти;
      Кохаються невінчані;
      Без попа ховають;
      Запродана жидам віра,
      В церкву не пускають!
      Як та галич поле крив,
      Ляхи, уніати
      Налітають,— нема кому
      Порадоньки дати.
      Обізвався Наливайко —
      Не стало Кравчини!
      Обізвавсь козак Павлюга
      За нею полинув!
      Обізвавсь Тарас Трясило
      Гіркими сльозами:
      «Бідна моя Україно,
      Стоптана ляхами!»
      Україно, Україно!
      Серце моє, ненько!
      Як згадаю твою долю,
      Заплаче серденько!
      Де поділось козачество,
      Червоні жупани?
      Де поділась доля-воля,
      Бунчуки, гетьмани?
      Де поділися? Згоріло
      А чи затопило
      Синє море твої гори,
      Високі могили?
      Мовчать гори, грає море,
      Могили сумують,
      А над дітьми козацькими
      Поганці панують.
      Грай же, море, мовчіть, гори!
      Гуляй, буйний, полем!
      Плачте, діти козацькії,—
      Така ваша доля!
      Обізвавсь Тарас Трясило
      Віру рятовати,
      Обізвався, орел сизий,
      Та й дав ляхам знати!
      Обізвався пан Трясило:
      «А годі журиться!
      А ходім лиш, пани-брати,
      З поляками биться!»

      Вже не три дні, не три ночі
      Б'ється пан Трясило.
      Од Лимана до Трубайла
      Трупом поле крилось.
      Ізнемігся козаченько,
      Тяжко зажурився,
      А поганий Конецпольський
      Дуже звеселився;
      Зібрав шляхту всю докупи
      Та й ну частовати.
      Зібрав Тарас козаченьків —
      Поради прохати:
      «Отамани товариші,
      Брати мої, діти!
      Дайте мені порадоньку,
      Що будем робити?
      Бенкетують вражі ляхи -
      Наше безголов'я».
      «Нехай собі бенкетують,
      Нехай на здоров'я!
      Нехай, кляті, бенкетують,
      Поки сонце зайде,
      А ніч-мати дасть пораду,—
      Козак ляха знайде».

      Лягло сонце за горою,
      Зірки засіяли,
      А козаки, як та хмара,
      Ляхів обступали.
      Як став місяць серед неба,
      Ревнула гармата;
      Прокинулись ляшки-панки —
      Нікуди втікати!
      Прокинулись ляшки-панки,
      Та й не повставали:
      Зійшло сонце — ляшки-панки
      Покотом лежали.

      Червоною гадюкою
      Несе Альта вісти,
      Щоб летіли крюки з поля
      Ляшків-панків їсти.
      Налетіли чорні крюки
      Вельможних будити;
      Зібралося козачество
      Богу помолитись.
      Закрякали чорні крюки,
      Виймаючи очі;
      Заспівали козаченьки
      Пісню тії ночі,—
      Тії ночі кривавої,
      Що славною стала
      Тарасові, козачеству,
      Ляхів що приспала.

      Над річкою, в чистім полі,
      Могила чорніє;
      Де кров текла козацькая,
      Трава зеленіє.
      Сидить ворон на могилі
      Та з голоду кряче...
      Згада козак гетьманщину,
      Згада та й заплаче!»
      Умовк кобзар, сумуючи:
      Щось руки не грають.
      Кругом хлопці та дівчата
      Слізоньки втирають.

      Пішов кобзар по улиці —
      З журби як заграє!
      Кругом хлопці навприсядки,nbsp;
      А він вимовляє:
      «Нехай буде отакечки!
      Сидіть, діти, у запечку,
      А я з журби та до шинку,
      А там найду свою жінку,
      Найду жінку, почастую,
      З вороженьків покепкую».

      [6 листопада 1838,
      С.-Петербург]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Перебендя
      Перебендя старий, сліпий,
      Хто його не знає?
      Він усюди вештається
      Та на кобзі грає.
      А хто грає, того знають
      І дякують люде:
      Він їм тугу розганяє,
      Хоть сам світом нудить.
      Попідтинню сіромаха
      І днює й ночує;
      Нема йому в світі хати;
      Недоля жартує
      Над старою головою,
      А йому байдуже;
      Сяде собі, заспіває:
      “Ой не шуми, луже!”
      Заспіває та й згадає,
      Що він сиротина,
      Пожуриться, посумує,
      Сидячи під тином.

      Отакий-то Перебендя,
      Старий та химерний!
      Заспіває про Ч а л о г о-
      На Г о р л и ц ю зверне;
      З дівчатами на вигоні —
      Гриця та веснянку,
      А у шинку з парубками —
      С е р б и н а, Ш и н к а р к у
      З жонатими на бенкеті
      (Де свекруха злая) —
      Про тополю, лиху долю,
      А потім —У г а ю;
      На базарі — про Л а з а р я,
      Або, щоб те знали,
      Тяжко-важко заспіває,
      Як Січ руйнували.
      Отакий-то Перебендя,
      Старий та химерний!
      Заспіває, засміється,
      А на сльози зверне.
      Вітер віє-повіває,
      По полю гуляє.
      На могилі кобзар сидить
      Та на кобзі грає.
      Кругом його степ, як море
      Широке, синіє;
      За могилою могила,
      А там — тілько мріє.
      Сивий ус, стару чуприну
      Вітер розвіває;
      То приляже та послуха,
      Як кобзар співає,
      Як серце сміється, сліпі очі плачуть...
      Послуха, повіє...
      Старий заховавсь
      В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
      Щоб вітер по полю слова розмахав,
      Щоб люде не чули, бо то боже слово,
      То серце по волі з богом розмовля,
      То серце щебече господнюю славу,
      А думка край світа на хмарі ґуля.
      Орлом сизокрилим літає, ширяє,
      Аж небо блакитне широкими б'є;
      Спочине на сонці, його запитає,
      Де воно ночує, як воно встає;
      Послухає моря, що воно говорить,
      Спита чорну гору: «Чого ти німа?»
      І знову на небо, бо на землі горе,
      Бо на їй, широкій, куточка нема
      Тому, хто все знає, тому, хто все чує:
      Що море говорить, де сонце ночує.
      Його на сім світі ніхто не прийма.
      Один він між ними, як сонце високе.
      Його знають люде, бо носить земля;
      А якби почули, що він, одинокий,
      Співа на могилі, з морем розмовля,—
      На божеє слово вони б насміялись,
      Дурним би назвали, од себе б прогнали.
      “Нехай понад морем,— сказали б,— гуля!”:
      Добре єси, мій кобзарю,
      Добре, батьку, робиш,
      Що співати, розмовляти
      На могилу ходиш!
      Ходи собі, мій голубе,
      Поки не заснуло
      Твоє серце, та виспівуй,
      Щоб люде не чули.
      А щоб тебе не цурались,
      Потурай їм, брате!
      Скачи, враже, як пан каже:
      На те він багатий.
      Отакий-то Перебендя,
      Старий та химерний!
      Заспіває весільної,
      А на журбу зверне.

      [1839, С.-Петербург]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. І мертвим, і живим...

      І мертвим, і живим,
      і ненарожденним землякам моїм
      в Украйні і не в Украйні
      моє дружнєє посланіє.



                  Аще кто речет, яко люблю бога,
                 а брата своего ненавидит,
                 ложь есть.

                                 Соборно[е] послание Иоанна.
                                     Глава 4, с.20


      І смеркає, і світає,
      День божий минає,
      І знову люд потомлений
      І все спочиває.
      Тілько я, мов окаянний,
      І день і ніч плачу
      На розпуттях велелюдних,
      І ніхто не бачить,
      І не бачить, і не знає
      Оглухли, не чують;
      Кайданами міняються,
      Правдою торгують.
      І господа зневажають,
      Людей запрягають
      В тяжкі ярма. Орють лихо,
      Лихом засівають,
      А що вродить? побачите,
      Які будуть жнива!
      Схамениться, недолюди,
      Діти юродиві!
      Подивиться на рай тихий,
      На свою країну,
      Полюбіте щирим серцем
      Велику руїну,
      Розкуйтеся, братайтеся!
      У чужому краю
      Не шукайте, не питайте
      Того, що немає
      І на небі, а не тілько
      На чужому полі.
      В своїй хаті своя й правда,
      І сила, і воля.

      Нема на світі України,
      Немає другого Дніпра,
      А ви претеся на чужину
      Шукати доброго добра,
      Добра святого. Волі! волі!
      Братерства братнього! Найшли,
      Несли, несли з чужого поля
      І в Україну принесли
      Великих слов велику силу
      Та й більш нічого. Кричите,
      Що бог вас создав не на те,
      Щоб ви неправді поклонились!..
      І хилитесь, як і хилились!
      І знову шкуру дерете
      З братів незрящих, гречкосіїв,
      І сонця-правди дозрівать
      В німецькі землі, не чужії,
      Претеся знову!.. Якби взять
      І всю мізерію з собою,
      Дідами крадене добро,
      Тойді оставсь би сиротою,
      З святими горами Дніпро!

      Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
      Щоб там і здихали, де ви поросли!
      Не плакали б діти, мати б не ридала,
      Не чули б у бога вашої хули.
      І сонце не гріло б смердячого гною
      На чистій, широкій, на вольній землі.
      І люди б не знали, що ви за орли,
      І не покивали б на вас головою.

      Схаменіться! будьте люди,
      Бо лихо вам буде.
      Розкуються незабаром
      Заковані люде,
      Настане суд, заговорять
      І Дніпро, і гори!
      І потече сторіками
      Кров у синє море
      Дітей ваших… і не буде
      Кому помагати.
      Одцурається брат брата
      І дитини мати.
      І дим хмарою заступе
      Сонце перед вами,
      І навіки прокленетесь
      Своїми синами!
      Умийтеся! образ божій
      Багном не скверніте.
      Не дуріте дітей ваших,
      Що вони на світі
      На те тілько, щоб панувать…
      Бо невчене око
      Загляне їм в саму душу
      Глибоко! глибоко!
      Дознаються небожата,
      Чия на вас шкура,
      Та й засядуть, і премудрих
      Немудрі одурять!

      Якби ви вчились так, як треба,
      То й мудрість би була своя.
      А то залізите на небо:
      «І ми не ми, і я не я,
      І все те бачив, і все знаю,
      Нема ні пекла, ані раю,
      Немає й бога, тілько я!
      Та куций німець узловатий,
      А більш нікого!..» – «Добре, брате,
      Що ж ти такеє?»

      «Нехай скаже
      Німець. Ми не знаєм».
      Отак-то ви навчаєтесь
      У чужому краю!
      Німець скаже: «Ви моголи».
      «Моголи! моголи!»
      Золотого Тамерлана
      Онучата голі.
      Німець скаже: «Ви слав'яне».
      «Слав'яне! слав'яне!»
      Славних прадідів великих
      Правнукі погані!
      І Коллара читаєте
      З усієї сили,
      І Шафарика, і Ганка,
      І в слав'янофіли
      Так і претесь… І всі мови
      Слав'янського люду –
      Всі знаєте. А своєї
      Дас[т]ьбі… Колись будем
      І по-своєму глаголать,
      Як німець покаже
      Та до того й історію
      Нашу нам розкаже, –
      Отойді ми заходимось!..
      Добре заходились
      По німецькому показу
      І заговорили
      Так, що й німець не второпа,
      Учитель великий,
      А не те щоб прості люде.
      А гвалту! а крику!
      «І гармонія, і сила,
      Музика, та й годі.
      А історія!.. поема
      Вольного народа!
      Що ті римляне убогі!
      Чортзна-що – не Брути!
      У нас Брути! і Коклекси!
      Славні, незабуті!
      У нас воля виростала,
      Дніпром умивалась,
      У голови гори слала,
      Степом укривалась!»
      Кров'ю вона умивалась,
      А спала на купах,
      На козацьких вольних трупах,
      Окрадених трупах!
      Подивиться лишень добре,
      Прочитайте знову
      Тую славу. Та читайте
      Од слова до слова,
      Не минайте ані титли,
      Ніже тії коми,
      Все розберіть… та й спитайте
      Тойді себе: що ми?..
      Чиї сини? яких батьків?
      Ким? за що закуті?..
      То й побачите, що ось що
      Ваші славні Брути:

      Раби, подножки, грязь Москви,
      Варшавське сміття – ваші пани,
      Ясновельможнії гетьмани.
      Чого ж ви чванитеся, ви!
      Сини сердешної України!
      Що добре ходите в ярмі,
      Ще лучше, як батьки ходили.
      Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
      А з їх, бувало, й лій топили.

      Може, чванитесь, що братство
      Віру заступило,
      Що Синопом, Трапезондом
      Галушки варило.
      Правда!.. правда, наїдались.
      А вам тепер вадить.
      І на Січі мудрий німець
      Картопельку садить,
      А ви її купуєте,
      Їсте на здоров'я
      Та славите Запорожжя.
      А чиєю кров'ю
      Ота земля напоєна,
      Що картопля родить, –
      Вам байдуже. Аби добра
      Була для городу!
      А чванитесь, що ми Польщу
      Колись завалили!..
      Правда ваша: Польща впала,
      Та й вас роздавила!

      Так от як кров свою лили
      Батьки за Москву і Варшаву,
      І вам, синам, передали
      Свої кайдани, свою славу!

      Доборолась Україна
      До самого краю.
      Гірше ляха свої діти
      Її розпинають
      Заміс[т]ь пива праведную
      Кров із ребер точать.
      Просвітити, кажуть, хочуть
      Материні очі
      Современними огнями.
      Повести за віком,
      За німцями, недоріку,
      Сліпую каліку.
      Добре, ведіть, показуйте,
      Нехай стара мати
      Навчається, як дітей тих
      Нових доглядати.
      Показуйте!.. за науку,
      Не турбуйтесь, буде
      Материна добра плата.
      Розпадеться луда
      На очах ваших неситих,
      Побачите славу,
      Живу славу дідів своїх
      І батьків лукавих.
      Не дуріте самі себе,
      Учітесь, читайте,
      І чужому научайтесь,
      Й свого не цурайтесь.
      Бо хто матір забуває,
      Того бог карає,
      Того діти цураються,
      В хату не пускають.
      Чужі люди проганяють,
      І немає злому
      На всій землі безконечній
      Веселого дому.
      Я ридаю, як згадаю
      Діла незабуті
      Дідів наших. Тіжкі діла!
      Якби їх забути,
      Я оддав би веселого
      Віку половину.
      Отака-то наша слава,
      Слава України.
      Отак і ви прочитай[те],
      Щоб не сонним снились
      Всі неправди, щоб розкрились
      Високі могили
      Перед вашими очима,
      Щоб ви розпитали
      Мучеників, кого, коли,
      За що розпинали!
      Обніміте ж, брати мої,
      Найменшого брата –
      Нехай мати усміхнеться,
      Заплакана мати.
      Благословіть дітей своїх
      Твердими руками
      І діточок поцілує
      Вольними устами.
      І забудеться срамотня
      Давняя година,
      І оживе добра слава,
      Слава України,
      І світ ясний, невечерній
      Тихо засіяє…
      Обніміться ж, брати мої,
      Молю вас, благаю!

      14 декабря 1845, Вьюнища

      джерело тексту: Кобзар.
      Фотопортрет з "Творів у 5 томах",
      т.5, "Дніпро", Київ, 1985



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 7 | Рейтинг "Майстерень": 7

    16. Катерина
      Василию Андреевичу Жуковскому
      на память 22 апреля 1838 года
      І
      Кохайтеся, чорнобриві,
      Та не з москалями,
      Бо москалі — чужі люде,
      Роблять лихо з вами.
      Москаль любить жартуючи,
      Жартуючи кине;
      Піде в свою Московщину,
      А дівчина гине —
      Якби сама, ще б нічого,
      А то й стара мати,
      Що привела на світ божий,
      Мусить погибати.
      Серце в'яне співаючи,
      Коли знає за що;
      Люде серця не побачать,
      А скажуть — ледащо!
      Кохайтеся ж, чорнобриві,
      Та не з москалями,
      Бо москалі — чужі люде,
      Знущаються вами.

      Не слухала Катерина
      Ні батька, ні неньки,
      Полюбила москалика,
      Як знало серденько.
      Полюбила молодого,
      В садочок ходила,
      Поки себе, свою долю
      Там занапастила.
      Кличе мати вечеряти,
      А донька не чує;
      Де жартує з москаликом,
      Там і заночує.
      Не дві ночі карі очі
      Любо цілувала,
      Поки слава на все село
      Недобрая стала.
      Нехай собі тії люде
      Що хотять говорять:
      Вона любить, то й не чує,
      Що вкралося горе.
      Прийшли вісти недобрії —
      В поход затрубили.
      Пішов москаль в Туреччину;
      Катрусю накрили.
      Незчулася, та й байдуже,
      Що коса покрита:
      За милого, як співати,
      Любо й потужити.
      Обіцявся чорнобривий,
      Коли не загине,
      Обіцявся вернутися.
      Тойді Катерина
      Буде собі московкою,
      Забудеться горе;
      А поки що, нехай люде
      Що хотять говорять.
      Не журиться Катерина —
      Слізоньки втирає,
      Бо дівчата на улиці
      Без неї співають.
      Не журиться Катерина —
      Вмиється сльозою,
      Возьме відра, опівночі
      Піде за водою,
      Щоб вороги не бачили;
      Прийде до криниці,
      Стане собі під калину,
      Заспіває Гриця.
      Виспівує, вимовляє,
      Аж калина плаче.
      Вернулася — і раденька,
      Що ніхто не бачив.
      Не журиться Катерина
      І гадки не має —
      У новенькій хустиночці
      В вікно виглядає.
      Виглядає Катерина…
      Минуло півроку;
      Занудило коло серця,
      Закололо в боку.
      Нездужає Катерина,
      Ледве-ледве дише…
      Вичуняла та в запічку
      Дитину колише.
      А жіночки лихо дзвонять,
      Матері глузують,
      Що москалі вертаються
      Та в неї ночують:
      “В тебе дочка чорнобрива,
      Та ще й не єдина,
      А муштрує у запічку
      Московського сина.
      Чорнобривого придбала…
      Мабуть, сама вчила…”
      Бодай же вас, цокотухи,
      Та злидні побили,
      Як ту матір, що вам на сміх
      Сина породила.

      Катерино, серце моє!
      Лишенько з тобою!
      Де ти в світі подінешся
      З малим сиротою?
      Хто спитає, привітає
      Без милого в світі?
      Батько, мати — чужі люде,
      Тяжко з ними жити!

      Вичуняла Катерина,
      Одсуне кватирку,
      Поглядає на улицю,
      Колише дитинку;
      Поглядає — нема, нема…
      Чи то ж і не буде?
      Пішла б в садок поплакати,
      Так дивляться люде.
      Зайде сонце — Катерина
      По садочку ходить,
      На рученьках носить сина,
      Очиці поводить:
      “Отут з муштри виглядала,
      Отут розмовляла,
      А там… а там… сину, сину!”
      Та й не доказала.
      Зеленіють по садочку
      Черешні та вишні;
      Як і перше виходила,
      Катерина вийшла.
      Вийшла, та вже не співає,
      Як перше співала,
      Як москаля молодого
      В вишник дожидала.
      Не співає чорнобрива,
      Кляне свою долю.
      А тим часом вороженьки
      Чинять свою волю —
      Кують речі недобрії.
      Що має робити?
      Якби милий чорнобривий,
      Умів би спинити…
      Так далеко чорнобривий,
      Не чує, не бачить,
      Як вороги сміються їй,
      Як Катруся плаче.
      Може, вбитий чорнобривий
      За тихим Дунаєм;
      А може — вже в Московщині
      Другую кохає!
      Ні, чорнявий не убитий,
      Він живий, здоровий…
      А де ж найде такі очі,
      Такі чорні брови?
      На край світа, в Московщині,
      По тім боці моря,
      Нема нігде Катерини;
      Та здалась на горе!..
      Вміла мати брови дати,
      Карі оченята,
      Та не вміла на сім світі
      Щастя-долі дати.
      А без долі біле личко —
      Як квітка на полі:
      Пече сонце, гойда вітер,
      Рве всякий по волі.
      Умивай же біле личко
      Дрібними сльозами,
      Бо вернулись москалики
      Іншими шляхами.


      II
      Сидить батько кінець стола,
      На руки схилився;
      Не дивиться на світ божий:
      Тяжко зажурився.
      Коло його стара мати
      Сидить на ослоні,
      За сльозами ледве-ледве
      Вимовляє доні:
      “Що весілля, доню моя?
      А де ж твоя пара?
      Де світилки з друженьками,
      Старости, бояре?
      В Московщині, доню моя!
      Іди ж їх шукати,
      Та не кажи добрим людям,
      Що є в тебе мати.
      Проклятий час-годинонька,
      Що ти народилась!
      Якби знала, до схід сонця
      Була б утопила…
      Здалась тоді б ти гадині,
      Тепер — москалеві…
      Доню моя, доню моя,
      Цвіте мій рожевий!
      Як ягодку, як пташечку,
      Кохала, ростила
      На лишенько… Доню моя,
      Що ти наробила?..
      Оддячила!.. Іди ж, шукай
      У Москві свекрухи.
      Не слухала моїх річей,
      То її послухай.
      Іди, доню, найди її,
      Найди, привітайся,
      Будь щаслива в чужих людях,
      До нас не вертайся!
      Не вертайся, дитя моє,
      З далекого краю…
      А хто ж мою головоньку
      Без тебе сховає?
      Хто заплаче надо мною,
      Як рідна дитина?
      Хто посадить на могилі
      Червону калину?
      Хто без тебе грішну дуту
      Поминати буде?
      Доню моя, доню моя,
      Дитя моє любе!
      Іди од нас…”
      Ледве-ледве
      Поблагословила:
      “Бог з тобою!” — та, як мертва,
      На діл повалилась…

      Обізвався старий батько:
      “Чого ждеш, небого?”
      Заридала Катерина
      Та бух йому в ноги:
      “Прости мені, мій батечку,
      Що я наробила!
      Прости мені, мій голубе,
      Мій соколе милий!”
      “Нехай тебе бог прощає
      Та добрії люде;
      Молись богу та йди собі -
      Мені легше буде”.

      Ледве встала, поклонилась,
      Вийшла мовчки з хати;
      Осталися сиротами
      Старий батько й мати.
      Пішла в садок у вишневий,
      Богу помолилась,
      Взяла землі під вишнею,
      На хрест почепила;
      Промовила: “Не вернуся!
      В далекому краю,
      В чужу землю, чужі люде
      Мене заховають;
      А своєї ся крихотка
      Надо мною ляже
      Та про долю, моє горе,
      Чужим людям скаже…
      Не розказуй, голубонько!
      Де б ні заховали,
      Щоб грішної на сім світі
      Люди не займали.
      Ти не скажеш… ось хто скаже,
      Що я його мати!
      Боже ти мій!.. лихо моє!
      Де мені сховатись?
      Заховаюсь, дитя моє,
      Сама під водою,
      А ти гріх мій спокутуєш
      В людях сиротою,
      Безбатченком!..”

      Пішла селом,
      Плаче Катерина;
      На голові хустиночка,
      На руках дитина.
      Вийшла з села — серце мліє;
      Назад подивилась,
      Покивала головою
      Та й заголосила.
      Як тополя, стала в полі
      При битій дорозі;
      Як роса та до схід сонця,
      Покапали сльози,
      За сльозами яа гіркими
      І світа не бачить,
      Тілько сина пригортає,
      Цілує та плаче.
      А воно, як янгелятко,
      Нічого не знає,
      Маленькими ручицями
      Пазухи шукає.
      Сіло сонце, з-за діброви
      Небо червоніє;
      Утерлася, повернулась,
      Пішла… тілько мріє.
      В селі довго говорили
      Дечого багато,
      Та не чули вже тих річей
      Ні батько, ні мати…

      Отаке-то на сім світі
      Роблять людям люде!
      Того в'яжуть, того ріжуть,
      Той сам себе губить…
      А за віщо? Святий знає.
      Світ, бачся, широкий,
      Та нема де прихилитись
      В світі одиноким.
      Тому доля запродала
      Од краю до краю,
      А другому оставила
      Те, де заховають.
      Де ж ті люде, де ж ті добрі,
      Що серце збиралось
      З ними жити, їх любити?
      Пропали, пропали!

      Єсть на світі доля,
      А хто її знає?
      Єсть на світі воля,
      А хто її має?
      Єсть люде на світі —
      Сріблом-злотом сяють,
      Здається, панують,
      А долі не знають,—
      Ні долі, ні волі!
      З нудьгою та з горем
      Жупан надівають,
      А плакати — сором.
      Возьміть срібло-злото
      Та будьте багаті,
      А я візьму сльози —
      Лихо виливати;
      Затоплю недолю
      Дрібними сльозами,
      Затопчу неволю
      Босими ногами!
      Тоді я веселий,
      Тоді я багатий,
      Як буде серденько
      По волі гуляти!


      III
      Кричать сови, спить діброва,
      Зіроньки сіяють,
      Понад шляхом, щирицею,
      Ховрашки гуляють.
      Спочивають добрі люде,
      Що кого втомило:
      Кого — щастя, кого — сльози,
      Все нічка покрила.
      Всіх покрила темнісінька,
      Як діточок мати;
      Де ж Катрусю пригорнула:
      Чи в лісі, чи в хаті?
      Чи на полі під копою
      Сина забавляє,
      Чи в діброві з-під колоди
      Вовка виглядає?
      Бодай же вас, чорні брови,
      Нікому не мати,
      Коли за вас таке лихо
      Треба одбувати!
      А що дальше спіткається?
      Буде лихо, буде!
      Зустрінуться жовті піски
      І чужії люде;
      Зустрінеться зима люта…
      А той чи зустріне,
      Що пізнає Катерину,
      Привітає сина?
      З ним забула б чорнобрива
      Шляхи, піски, горе:
      Він, як мати, привітає,
      Як брат, заговорить…

      Побачимо, почуємо…
      А поки — спочину
      Та тим часом розпитаю
      Шлях на Московщину.
      Далекий шлях, пани-брати,
      Знаю його, знаю!
      Аж на серці похолоне,
      Як його згадаю.
      Попоміряв і я колись —
      Щоб його не мірять!..
      Розказав би про те лихо,
      Та чи то ж повірять!
      “Бреше,— скажуть,— сякий-такий!
      (Звичайно, не в очі),
      А так тілько псує мову
      Та людей морочить”.
      Правда ваша, правда, люде!
      Та й нащо те знати,
      Що сльозами перед вами
      Буду виливати?
      Нащо воно? У всякого
      І свого чимало…
      Цур же йому!.. А тим часом
      Кете лиш кресало
      Та тютюну, щоб, знаєте,
      Дома не журились.
      А то лихо розказувать,
      Щоб бридке приснилось!
      Нехай його лихий візьме!
      Лучче ж поміркую,
      Де то моя Катерина
      З Івасем мандрує.

      За Києвом, та за Дніпром,
      Попід темним гаєм,
      Ідуть шляхом чумаченьки,
      Пугача співають.
      Іде шляхом молодиця,
      Мусить бути, з прощі.
      Чого ж смутна, невесела,
      Заплакані очі?
      У латаній свитиночці,
      На плечах торбина,
      В руці ціпок, а на другій
      Заснула дитина.
      Зустрілася з чумаками,
      Закрила дитину,
      Питається: “Люде добрі,
      Де шлях в Московщину?”
      “В Московщину? оцей самий.
      Далеко, небого?”
      “В саму Москву, Христа ради,
      Дайте на дорогу!”
      Бере шага, аж труситься:
      Тяжко його брати!..
      Та й навіщо?.. А дитина?
      Вона ж його мати!
      Заплакала, пішла шляхом,
      В Броварях спочила7
      Та синові за гіркого
      Медяник купила.
      Довго, довго, сердешная,
      Все йшла та питала;
      Було й таке, що під тином
      З сином ночувала…
      Бач, на що здалися карі оченята:
      Щоб під чужим тином сльози виливать!
      Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,
      Щоб не довелося москаля шукать,
      Щоб не довелося, як Катря шукає…
      Тоді не питайте, за що люде лають,
      За що не пускають в хату ночувать.

      Не питайте, чорнобриві,
      Бо люде не знають;
      Кого бог кара на світі,
      То й вони карають…
      Люде гнуться, як ті лози,
      Куди вітер віє.
      Сиротині сонце світить
      (Світить, та не гріє) —
      Люде б сонце заступили,
      Якби мали силу,
      Щоб сироті не світило,
      Сльози не сушило.
      А за віщо, боже милий!
      За що світом нудить?
      Що зробила вона людям,
      Чого хотять люде?
      Щоб плакала!.. Серце моє!
      Не плач, Катерино,
      Не показуй людям сльози,
      Терпи до загину!
      А щоб личко не марніло
      З чорними бровами —
      До схід сонця в темнім лісі
      Умийся сльозами.
      Умиєшся — не побачать,
      То й не засміються;
      А серденько одпочине,
      Поки сльози ллються.

      Отаке-то лихо, бачите, дівчата.
      Жартуючи кинув Катрусю москаль.
      Недоля не бачить, з ким їй жартувати,
      А люде хоч бачать, та людям не жаль:
      “Нехай,— кажуть,— гине ледача дитина,
      Коли не зуміла себе шанувать”.
      Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,
      Щоб не довелося москаля шукать.
      Де ж Катруся блудить?
      Попідтинню ночувала,
      Раненько вставала,
      Поспішала в Московщину;
      Аж гульк — зима впала.
      Свище полем заверюха,
      Іде Катерина
      У личаках — лихо тяжке! —
      І в одній свитині.
      Іде Катря, шкандибає;
      Дивиться — щось мріє…
      Либонь, ідуть москалики…
      Лихо!.. серце мліє —
      Полетіла, зустрілася,
      Пита: “Чи немає
      Мого Йвана чорнявого?”
      А ті: “Мы не знаем”.
      І, звичайно, як москалі,
      Сміються, жартують:
      “Ай да баба! ай да наши!
      Кого не надуют!”
      Подивилась Катерина:
      “І ви, бачу, люде!
      Не плач, сину, моє лихо!
      Що буде, то й буде.
      Піду дальше — більш ходила..
      А може, й зустріну;
      Оддам тебе, мій голубе,
      А сама загину”.

      Реве, стогне хуртовина,
      Котить, верне полем;
      Стоїть Катря серед поля,
      Дала сльозам волю.
      Утомилась заверюха,
      Де-де позіхає;
      Ще б плакала Катерина,
      Та сліз більш немає.
      Подивилась на дитину:
      Умите сльозою,
      Червоніє, як квіточка
      Вранці під росою.
      Усміхнулась Катерина,
      Тяжко усміхнулась:
      Коло серця — як гадина
      Чорна повернулась.
      Кругом мовчки подивилась;
      Бачить — ліс чорніє,
      А під лісом, край дороги,
      Либонь, курінь мріє.
      “Ходім, сину, смеркається,
      Коли пустять в хату;
      А не пустять, то й надворі
      Будем ночувати.
      Під хатою заночуєм,
      Сину мій Іване!
      Де ж ти будеш ночувати,
      Як мене не стане?
      З собаками, мій синочку,
      Кохайся надворі!
      Собаки злі, покусають,
      Та не заговорять,
      Не розкажуть сміючися…
      З псами їсти й пити…
      Бідна моя головонько!
      Що мені робити?”

      Сирота-собака має свою долю,
      Має добре слово в світі сирота;
      Його б'ють і лають, закують в неволю,
      Та ніхто про матір на сміх не спита,
      А Йвася спитають, зараннє спитають,
      Не дадуть до мови дитині дожить.
      На кого собаки на улиці лають?
      Хто голий, голодний під тином сидить?
      Хто лобуря водить? Чорняві байстрята…
      Одна його доля — чорні бровенята,
      Та й тих люде заздрі не дають носить.
      nbsp;

      IV
      Попід горою, яром, долом,
      Мов ті діди високочолі,
      Дуби з гетьманщини стоять.
      У яру гребля, верби в ряд,
      Ставок під кригою в неволі
      І ополонка — воду брать…
      Мов покотьоло — червоніє,
      Крізь хмару — сонце зайнялось.
      Надувся вітер; як повіє —
      Нема нічого: скрізь біліє…
      Та тілько лісом загуло.

      Реве, свище заверюха.
      По лісу завило;
      Як те море, біле поле
      Снігом покотилось.
      Вийшов з хати карбівничий,
      Щоб ліс оглядіти,
      Та де тобі! таке лихо,
      Що не видно й світа.
      “Еге, бачу, яка фуга!
      Цур же йому я лісом!
      Піти в хату… Що там таке?
      От їх достобіса!
      Недобра їх розносила,
      Мов справді за ділом.
      Ничипоре! дивись лишень,
      Які побілілі!”
      “Що, москалі?.. Де москалі?”
      “Що ти? схаменися!”
      “Де москалі, лебедики?”
      “Та он, подивися”.
      Полетіла Катерина
      І не одяглася.
      “Мабуть, добре Московщина
      В тямку їй далася!
      Бо уночі тілько й знає,
      Що москаля кличе”.
      Через пеньки, заметами,
      Летить, ледве дише,
      Боса стала серед шляху,
      Втерлась рукавами.
      А москалі їй назустріч,
      Як один, верхами.
      “Лихо моє! доле моя!”
      До їх… коли гляне —
      Попереду старший їде.
      “Любий мій Іване!
      Серце моє коханеє!
      Де ти так барився?”
      Та до його… за стремена…
      А він подивився,
      Та шпорами коня в боки.
      “Чого ж утікаєш?
      Хіба забув Катерину?
      Хіба не пізнаєш?
      Подивися, мій голубе,
      Подивись на мене:
      Я Катруся твоя люба.
      Нащо рвеш стремена?”
      А він коня поганяє,
      Нібито й не бачить.
      “Постривай же, мій голубе!
      Дивись — я не плачу.
      Ти не пізнав мене, Йване?
      Серце, подивися,
      Їй же богу, я Катруся!”
      “Дура, отвяжися!
      Возьмите прочь безумную!”
      “Боже мій! Іване!
      І ти мене покидаєш?
      А ти ж присягався!”
      “Возьмите прочь! Что ж вы стали?
      “Кого? мене взяти?
      За що ж, скажи, мій голубе?
      Кому хоч оддати
      Свою Катрю, що до тебе
      В садочок ходила,
      Свою Катрю, що для тебе
      Сина породила?
      Мій батечку, мій братику!
      Хоч ти не цурайся!
      Наймичкою тобі стану…
      З другою кохайся…
      З цілим світом… Я забуду,
      Що колись кохалась,
      Що од тебе сина мала,
      Покриткою стала…
      Покриткою… який сором!
      І за що я гину!
      Покинь мене, забудь мене,
      Та не кидай сина.
      Не покинеш?.. Серце моє,
      Не втікай од мене…
      Я винесу тобі сина”.
      Кинула стремена
      Та в хатину. Вертається,
      Несе йому сина.
      Несповита, заплакана
      Сердешна дитина.
      “Осьде воно, подивися!
      Де ж ти? заховався?
      Утік!.. нема!.. Сина, сина
      Батько одцурався!
      Боже ти мій!.. Дитя моє!
      Де дінусь з тобою?
      Москалики! голубчики!
      Возьміть за собою;
      Не цурайтесь, лебедики:
      Воно сиротина;
      Возьміть його та оддайте
      Старшому за сина,
      Возьміть його… бо покину,
      Як батько покинув,—
      Бодай його не кидала
      Лихая година!
      Гріхом тебе на світ божий
      Мати породила;
      Виростай же на сміх людям! —
      На шлях положила.—
      Оставайся шукать батька,
      А я вже шукала”.
      Та в ліс з шляху, як навісна!
      А дитя осталось,
      Плаче бідне… А москалям
      Байдуже; минули.
      Воно й добре; та на лихо
      Лісничі почули.

      Біга Катря боса лісом,
      Біга та голосить;
      То проклина свого Йвана,
      То плаче, то просить.
      Вибігає на возлісся;
      Кругом подивилась
      Та в яр… біжить… серед ставу
      Мовчки опинилась.
      “Прийми, боже, мою душу,
      А ти — моє тіло!”
      Шубовсть в воду!.. Попід льодом
      Геть загуркотіло.

      Чорнобрива Катерина
      Найшла, що шукала.
      Дунув вітер понад ставом —
      І сліду не стало.

      То не вітер, то не буйний,
      Що дуба ламає;
      То не лихо, то не тяжке,
      Що мати вмирає;
      Не сироти малі діти,
      Що неньку сховали:
      Їм зосталась добра слава,
      Могила зосталась.
      Засміються злії люде
      Малій сиротині;
      Виллє сльози на могилу —
      Серденько спочине.
      А тому, тому на світі,
      Що йому зосталось,
      Кого батько і не бачив,
      Мати одцуралась?
      Що зосталось байстрюкові?
      Хто з ним заговорить?
      Ні родини, ні хатини;
      Шляхи, піски, горе…
      Панське личко, чорні брови..
      Нащо? Щоб пізнали!
      Змальовала, не сховала…
      Бодай полиняли!
      nbsp;

      V
      Ішов кобзар до Києва
      Та сів спочивати,
      Торбинками обвішаний
      Його повожатий.
      Мале дитя коло його
      На сонці куняє,
      А тим часом старий кобзар
      І с у с а співає.
      Хто йде, їде — не минає:
      Хто бублик, хто гроші;
      Хто старому, а дівчата
      Шажок міхоноші.
      Задивляться чорноброві —
      І босе, і голе.
      “Дала,— кажуть,— бровенята,
      Та не дала долі!”
      Іде шляхом до Києва
      Берлин шестернею,
      А в берлині господиня
      З паном і сем'єю.
      Опинився против старців —
      Курява лягає.
      Побіг Івась, бо з віконця
      Рукою махає.
      Дає гроші Івасеві,
      Дивується пані.
      А пан глянув… одвернувся..
      Пізнав, препоганий,
      Пізнав тії карі очі,
      Чорні бровенята…
      Пізнав батько свого сина,
      Та не хоче взяти.
      Пита пані, як зоветься?
      “Івась”,— “Какой милый!”
      Берлин рушив, а Івася
      Курява покрила…
      Полічили, що достали,
      Встали сіромахи,
      Помолились на схід сонця,
      Пішли понад шляхом.

      [1838, С.-Петербург]



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    17. * * *
      Думи мої, думи мої,
      Лихо мені з вами!
      Нащо стали на папері
      Сумними рядами?..
      Чом вас вітер не розвіяв
      В степу, як пилину?
      Чом вас лихо не приспало,
      Як свою дитину?..

      Бо вас лихо на світ на сміх породило,
      Поливали сльози... чом не затопили,
      Не винесли в море, не розмили в полі?.
      Не питали б люде, що в мене болить,
      Не питали б, за що проклинаю долю,
      Чого нуджу світом? «Нічого робить»,—
      Не сказали б на сміх...

      Квіти мої, діти!
      Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
      Чи заплаче серце одно на всім світі,
      Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
      Може, найдеться дівоче
      Серце, карі очі,
      Що заплачуть на сі думи,—
      Я більше не хочу.
      Одну сльозу з очей карих —
      І пан над панами!
      Думи мої, думи мої,
      Лихо мені з вами!

      За карії оченята,
      За чорнії брови
      Серце рвалося, сміялось,
      Виливало мову,
      Виливало, як уміло,
      За темнії ночі,
      За вишневий сад зелений,
      За ласки дівочі...
      За степи та за могили,
      Що на Україні,
      Серце мліло, не хотіло
      Співать на чужині...
      Не хотілось в снігу, в лісі,
      Козацьку громаду
      З булавами, з бунчугами
      Збирать на пораду.
      Нехай душі козацькії
      В Украйні витають —
      Там широко, там весело
      Од краю до краю...
      Як та воля, що минулась,
      Дніпр широкий — море,
      Степ і степ, ревуть пороги,
      І могили — гори,—
      Там родилась, гарцювала
      Козацькая воля;
      Там шляхтою, татарами
      Засідала поле,
      Засівала трупом поле,
      Поки не остило...
      Лягла спочить... А тим часом
      Виросла могила,
      А над нею орел чорний
      Сторожем літає,
      І про неї добрим людям
      Кобзарі співають,
      Все співають, як діялось,
      Сліпі небораки,—
      Бо дотепні... А я... а я
      Тілько вмію плакать,
      Тілько сльози за Украйну...
      А слова — немає...
      А за лихо... Та цур йому!
      Хто його не знає!
      А надто той, що дивиться
      На людей душою,—
      Пекло йому на сім світі,
      А на тім...
      Журбою
      Не накличу собі долі,
      Коли так не маю.
      Нехай злидні живуть три дні
      Я їх заховаю,
      Заховаю змію люту
      Коло свого серця,
      Щоб вороги не бачили,
      Як лихо сміється...
      Нехай думка, як той ворон,
      Літає та кряче,
      А серденько соловейком
      Щебече та плаче
      Нишком — люди не побачать,
      То й не засміються...
      Не втирайте ж мої сльози,
      Нехай собі ллються,
      Чуже поле поливають
      Щодня і щоночі,
      Поки, поки... не засиплють
      Чужим піском очі...
      Отаке-то... А що робить?
      Журба не поможе.
      Хто ж сироті завидує —
      Карай того, боже!

      Думи мої, думи мої,
      Квіти мої, діти!
      Виростав вас, доглядав вас,—
      Де ж мені вас діти?
      В Україну ідіть, діти!
      В нашу Україну,
      Попідтинню, сиротами,

      А я — тут загину.
      Там найдете щире серце
      І слово ласкаве,
      Там найдете щиру правду,
      А ще, може, й славу...

      Привітай же, моя ненько,
      Моя Україно,
      Моїх діток нерозумних,
      Як свою дитину.

      [1839, С.-Петербург]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. На вічну пам'ять Котляревському
      Сонце гріє, вітер віє
      З поля на долину,
      Над водою гне вербою
      Червону калину;
      На калині одиноке
      Гніздечко гойдає, –
      А де ж дівся соловейко?
      Не питай, не знає.
      Згадай лихо – та й байдуже…
      Минулось… пропало…
      Згадай добре – серце в'яне:
      Чому не осталось?
      Отож гляну та згадаю:
      Було, як смеркає,
      Защебече на калині –
      Ніхто не минає.
      Чи багатий, кого доля,
      Як мати дитину,
      Убирає, доглядає, –
      Не мине калину.
      Чи сирота, що до світа
      Встає працювати,
      Опиниться, послухає;
      Мов батько та мати
      Розпитують, розмовляють, –
      Серце б'ється, любо…
      І світ божий як великдень,
      І люди як люди.
      Чи дівчина, що милого
      Щодень виглядає,
      В'яне, сохне сиротою,
      Де дітись не знає;
      Піде на шлях подивитись,
      Поплакати в лози, –
      Защебече соловейко –
      Сохнуть дрібні сльози.
      Послухає, усміхнеться,
      Піде темним гаєм…
      Ніби з милим розмовляла…
      А він, знай, співає,


      Та дрібно, та рівно, як бога благає,
      Поки вийде злодій на шлях погулять
      З ножем у халайві, – піде руна гаєм,
      Піде та замовкне – нащо щебетать?
      Запеклую душу злодія не спинить,
      Тільки стратить голос, добру не навчить.
      Нехай же лютує, поки сам загине,
      Поки безголов'я ворон прокричить.


      Засне долина. На калині
      І соловейко задріма.
      Повіє вітер по долині –
      Пішла дібровою руна,
      Руна гуляє, божа мова.
      Встануть сердеги працювать,
      Корови підуть по діброві,
      Дівчата вийдуть воду брать,
      І сонце гляне, – рай, та й годі!
      Верба сміється, свято скрізь!
      Заплаче злодій, лютий злодій.
      Було так перш – тепер дивись:
      Сонце гріє, вітер віє
      З поля на долину,
      Над водою гне з вербою
      Червону калину;
      На калині одиноке
      Гніздечко гойдає, –
      А де ж дівся соловейко?
      Не питай, не знає.


      Недавно, недавно у нас в Україні
      Старий Котляревський отак щебетав;
      Замовк неборака, сиротами кинув
      І гори, і море, де перше витав,


      Де ватагу пройдисвіста
      Водив за собою, –
      Все осталось, все сумує,
      Як руїни Трої.
      Все сумує, – тільки слава
      Сонцем засіяла.
      Не вмре кобзар, бо навіки
      Його привітала.
      Будеш, батьку, панувати,
      Поки живуть люди,
      Поки сонце з неба сяє,
      Тебе не забудуть!


      Праведная душе! прийми мою мову,
      Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.
      Не кинь сиротою, як кинув діброви,
      Прилини до мене, хоч на одно слово,
      Та про Україну мені заспівай!
      Нехай усміхнеться серце на чужині,
      Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як ти
      Всю славу козацьку за словом єдиним
      Переніс в убогу хату сироти.
      Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
      Сирота у світі, в чужому краю.
      Дивлюся на море широке, глибоке,
      Поплив би на той бік – човна не дають.
      Згадаю Енея, згадаю родину,
      Згадаю, заплачу, як тая дитина.
      А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
      А може, я темний, нічого не бачу,
      Злая доля, може, на тім боці плаче, –
      Сироту усюди люде осміють.
      Нехай би сміялись, та там море грає,
      Там сонце, там місяць ясніше сія,
      Там з вітром могила в степу розмовляє,
      Там не одинокий був би з нею й я.
      Праведная душе! прийми мою мову,
      Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.
      Не кинь сиротою, як кинув діброви,
      Прилини до мене, хоч на одно слово,
      Та про Україну мені заспівай!

      [1838, С.-Петербург]



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Думка
      Тяжко-важко в світі жити
      Сироті без роду:
      Нема куди прихилиться,—
      Хоч з гори та в воду!
      Утопився б молоденький,
      Щоб не нудить світом;
      Утопився б,— тяжко жити,
      І нема де дітись.
      В того доля ходить полем —
      Колоски збирає;
      А моя десь, ледащиця,
      За морем блукає.
      Добре тому багатому:
      Його люди знають;
      А зо мною зустрінуться —
      Мов недобачають.
      Багатого губатого
      Дівчина шанує;
      Надо мною, сиротою,
      Сміється, кепкує.
      «Чи я ж тобі не вродливий,
      Чи не в тебе вдався,
      Чи не люблю тебе щиро,
      Чи з тебе сміявся?
      Люби ж собі, моє серце,
      Люби, кого знаєш,
      Та не смійся надо мною,
      Як коли згадаєш.
      А я піду на край світа...
      На чужій сторонці
      Найду кращу або згину,
      Як той лист на сонці».
      Пішов козак сумуючи,
      Нікого не кинув;
      Шукав долі в чужім полі
      Та там і загинув.
      Умираючи, дивився,
      Де сонечко сяє...
      Тяжко-важко умирати
      У чужому краю!

      Гатчина, 24 ноября 1838 року



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Думка
      Вітре буйний, вітре буйний!
      Ти з морем говориш,—
      Збуди його, заграй ти з ним,
      Спитай синє море.
      Воно знає, де мій милий,
      Бо його носило,
      Воно скаже, синє море,
      Де його поділо.
      Коли милого втопило —
      Розбий синє море;
      Піду шукать миленького,
      Втоплю своє горе,
      Втоплю свою недоленьку,
      Русалкою стану,
      Пошукаю в чорних хвилях,
      На дно моря кану.
      Найду його, пригорнуся,
      На серці зомлію.
      Тоді, хвиле, неси з милим,
      Куди вітер віє!
      Коли ж милий на тім боці,
      Буйнесенький, знаєш,
      Де він ходить, що він робить,
      Ти з ним розмовляєш.
      Коли плаче — то й я плачу,
      Коли ні — співаю;
      Коли ж згинув чорнобривий, —
      То й я погибаю.
      Тогді неси мою душу
      Туди, де мій милий;
      Червоною калиною
      Постав на могилі.
      Буде легше в чужім полі
      Сироті лежати —
      Буде над ним його мила
      Квіткою стояти.
      І квіткою й калиною
      Цвісти над ним буду,
      Щоб не пекло чуже сонце,
      Не топтали люде.
      Я ввечері посумую,
      А вранці поплачу.
      Зійде сонце — утру сльози,—
      Ніхто й не побачить.
      Вітре буйний, вітре буйний!
      Ти з морем говориш,—
      Збуди його, заграй ти з ним,
      Спитай синє море...

      [1838, С.-Петербург]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Думка
      Тече вода в синє море,
      Та не витікає;
      Шука козак свою долю,
      А долі немає.
      Пішов козак світ за очі;
      Грає синє море,
      Грає серце козацькеє,
      А думка говорить:
      «Куди ти йдеш, не спитавшись?
      На кого покинув
      Батька, неньку старенькую,
      Молоду дівчину?
      На чужині не ті люде,—
      Тяжко з ними жити!
      Ні з ким буде поплакати,
      Ні поговорити».
      Сидить козак на тім боці,—
      Грає синє море.
      Думав, доля зустрінеться,—
      Спіткалося горе.
      А журавлі летять собі
      Додому ключами.
      Плаче козак — шляхи биті
      Заросли тернами.

      [1838, С.-Петербург]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Причинна
      Реве та стогне Дніпр широкий,
      Сердитий вітер завива,
      Додолу верби гне високі,
      Горами хвилю підійма.
      І блідий місяць на ту пору
      Із хмари де-де виглядав,
      Неначе човен в синім морі,
      То виринав, то потопав.
      Ще треті півні не співали,
      Ніхто нігде не гомонів,
      Сичі в гаю перекликались,
      Та ясен раз у раз скрипів.


      В таку добу під горою,
      Біля того гаю,
      Що чорніє над водою,
      Щось біле блукає.
      Може, вийшла русалонька
      Матері шукати,
      А може, жде козаченька,
      Щоб залоскотати.
      Не русалонька блукає –
      То дівчина ходить,
      Й сама не зна (бо причинна),
      Що такеє робить.
      Так ворожка поробила,
      Щоб меньше скучала,
      Щоб, бач, ходя опівночі,
      Спала й виглядала
      Козаченька молодого,
      Що торік покинув.
      Обіщався вернутися,
      Та, мабуть, і згинув!
      Не китайкою покрились
      Козацькії очі,
      Не вимили біле личко
      Слізоньки дівочі:
      Орел вийняв карі очі
      На чужому полі,
      Біле тіло вовки з'їли, –
      Така його доля.
      Дарма щоніч дівчинонька
      Його виглядає.
      Не вернеться чорнобривий
      Та й не привітає,
      Не розплете довгу косу,
      Хустку не зав'яже,
      Не на ліжко – в домовину
      Сиротою ляже!

      Така її доля… О боже мій милий!
      За що ж ти караєш її, молоду?
      За те, що так щиро вона полюбила
      Козацькії очі?.. Прости сироту!
      Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,
      Одна, як та пташка в далекім краю.
      Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,
      Бо люде чужії її засміють.
      Чи винна голубка, що голуба любить?
      Чи винен той голуб, що сокіл убив?
      Сумує, воркує, білим світом нудить,
      Літає, шукає, дума – заблудив.
      Щаслива голубка: високо літає,
      Полине до бога – милого питать.
      Кого ж сиротина, кого запитає,
      І хто їй розкаже, і хто теє знає,
      Де милий ночує: чи в темному гаю,
      Чи в бистрім Дунаю коня напова,
      Чи, може, з другою, другую кохає,
      Її, чорнобриву, уже забува?
      Якби-то далися орлинії крила,
      За синім би морем милого знайшла;
      Живого б любила, другу б задушила,
      А до неживого у яму б лягла.
      Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
      Не так воно хоче, як бог нам дає:
      Воно жить не хоче, не хоче журиться.
      «Журись», – каже думка, жалю завдає.
      О боже мій милий! така твоя воля,
      Таке її щастя, така її доля!


      Вона все ходить, з уст ні пари.
      Широкий Дніпр не гомонить:
      Розбивши, вітер, чорні хмари,
      Ліг біля моря одпочить,
      А з неба місяць так і сяє;
      І над водою, і над гаєм,
      Кругом, як в усі, все мовчить.
      Аж гульк – з Дніпра повиринали
      Малії діти, сміючись.
      «Ходімо гріться! – закричали. –
      Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;
      З осоки коси, бо дівчата).
      . . . . . . . . . . . . . . .
      «Чи всі ви тута? – кличе мати. –
      Ходім шукати вечерять.
      Пограємось, погуляймо
      Та пісеньку заспіваймо:


      Ух! Ух!
      Солом'яний дух, дух!
      Мене мати породила,
      Нехрещену положила.


      Місяченьку!
      Наш голубоньку!
      Ходи до нас вечеряти:
      У нас козак в очереті, в осоці,
      Срібний перстень на руці;
      Молоденький, чорнобровий;
      Знайшли вчора у діброві.
      Світи довше в чистім полі,
      Щоб нагулятись доволі.
      Поки відьми ще літають,
      Посвіти нам… Он щось ходить!
      Он під дубом щось там робить.


      Ух! Ух!
      Солом'яний дух, дух!
      Мене мати породила,
      Нехрещену положила».

      Зареготались нехрещені…
      Гай обізвався; галас, зик,
      Орда мов ріже. Мов скажені,
      Летять до дуба… нічичирк…
      Схаменулись нехрещені,
      Дивляться – мелькає,
      Щось лізе вверх по стовбуру
      До самого краю.
      Ото ж тая дівчинонька,
      Що сонна блудила:
      Отаку-то їй причину
      Ворожка зробила!
      На самий верх на гіллячці
      Стала… в серце коле!
      Подивись на всі боки
      Та й лізе додолу.
      Кругом дуба русалоньки
      Мовчки дожидали;
      Взяли її, сердешную,
      Та й залоскотали.
      Довго, довго дивовались
      На її уроду…
      Треті півні: кукуріку! –
      Шелеснули в воду.
      Защебетав жайворонок,
      Угору летючи;
      Закувала зозуленька,
      На дубу сидячи;
      Защебетав соловейко –
      Пішла луна гаєм;
      Червоніє за горою;
      Плугатар співає.
      Чорніє гай над водою,
      Де ляхи ходили;
      Засиніли понад Дніпром
      Високі могили;
      Пішов шелест по діброві;
      Шепчуть густі лози.
      А дівчина спить під дубом
      При битій дорозі.
      Знать, добре спить, що не чує,
      Як кує зозуля,
      Що не лічить, чи довго жить…
      Знать, добре заснула.


      А тим часом із діброви
      Козак виїжджає;
      Під ним коник вороненький
      Насилу ступає.
      «Ізнемігся, товаришу!
      Сьогодні спочинем:
      Близько хата, де дівчина
      Ворота одчинить.
      А може, вже одчинила
      Не мені, другому…
      Швидче, коню, швидче, коню,
      Поспішай додому!»
      Утомився вороненький,
      Іде, спотикнеться, –
      Коло серця козацького
      Як гадина в'ється.
      «Ось і дуб той кучерявий…
      Вона! Боже милий!
      Бач, заснула виглядавши,
      Моя сизокрила!»
      Кинув коня та до неї:
      «Боже ти мій, боже!»
      Кличе її та цілує…
      Ні, вже не поможе!
      «За що ж вони розлучили
      Мене із тобою?»
      Зареготавсь, розігнався –
      Та в дуб головою!


      Ідуть дівчата в поле жати
      Та, знай, співають ідучи:
      Як проводжала сина мати,
      Як бивсь татарин уночі.
      Ідуть – під дубом зеленеьким
      Кінь замордований стоїть,
      А біля його молоденький
      Козак та дівчина лежить.
      Цікаві (нігде правди діти)
      Підкралися, щоб ізлякать;
      Коли подивляться, що вбитий, –
      З переполоху ну втікать!


      Збиралися подруженьки,
      Слізоньки втирають;
      Збиралися товариші
      Та ями копають;
      Пішли попи з корогвами,
      Задзвонили дзвони.
      Поховали громадою
      Як слід, по закону.
      Насипали край дороги
      Дві могили в житі.
      Нема кому запитати,
      За що їх убито?
      Посадили над козаком
      Явір та ялину,
      А в головах у дівчини
      Червону калину.
      Прилітає зозуленька
      Над ними кувати;
      Прилітає соловейко
      Щоніч щебетати;
      Виспівує та щебече,
      Поки місяць зійде,
      Поки тії русалоньки
      З Дніпра грітись вийдуть.

      [1837, С.-Петербург]



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    23. * * *
      Ми восени таки похожі
      Хоч капельку на образ божий,
      Звичайне, що не всі, а так,
      Хоч деякі.
      Крутий байрак,
      Неначе циган чорний, голий,
      В діброві вбитий або спить.
      А по долині, по роздоллі
      Із степу перекотиполе
      Рудим ягняточком біжить
      До річечки собі напитись.
      А річечка його взяла
      Та в Дніпр широкий понесла,
      А Дніпр у море, на край світа
      Билину море покотило
      Та й кинуло на чужині.
      І жаль тобі її стане,
      Малої билини.
      Підеш собі, зажурившись,
      Гаєм по долині;
      Гай шепоче, гнуться лози
      В яру при дорозі,
      Думи душу осідають,
      І капають сльози.
      І хочеться сповідатись,
      Серце розповити,
      І хочеться... Боже милий!
      Як хочеться жити,
      І любити твою правду,
      І весь світ обняти!

      Благо тобі, друже-брате,
      Як є в тебе хата.
      Благо тобі, як у хаті
      Є з ким розмовляти.
      Хоч дитина немовляща,
      І воно вгадав
      Твої думи веселії...
      Сам бог розмовляє
      Непорочними устами.

      А тобі, мій одинокий,
      Мій друже єдиний,
      Горе тобі на чужині
      Та на самотині.
      Хто з тобою заговорить,
      Привітає, гляне?..
      Кругом тебе простяглася
      Трупом бездиханним
      Помарнілая пустиня,
      Кинутая богом.

      [Друга половина 1849,
      Косарал]



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6.5