Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Мирохович Андрій (1978)



Художня проза
  1. чай з медом
    Блять, спати хочу. І бухнути. І потрахатись.
    І взагалі, хотілось безліч речей, але жодної думки про те, щоб бути тут. Бути тут не хотілось зовсім. І все ж, йоханий бабай, звалу нема, треба стовбичити (що за слово таке недорікувате, як у вчительки шкільної, української мови і літератури, тридцять років з одним чоловіком і мріями про іншого, видко, в них, вчительок, які не знати з якого дива всі у волонтери подались, від юних до немолодих, бляхамуха, і набрався дурні такої, зхававав разом із канапками, таксказать, разом із чайочком випив, блять, мова говорить, вона, сука така, чіпка, як дівка незаміжня в селі, богом забутому і землемірами, як писав у вершику одному, давно колись, так давно, що вже й неправда). Ритмові удари дринами до бочки порожньої направду зомбували – так воно дійсно і не розумієш, що воно тобі страшно, отак просто страшно, старшно шопіссєц, як в дитинстві, коли в коридорі бабай, під ліжком привид, а горщик в іншому кутку кімнати, і ти не знаєш, що страшніше - впісятись чи перебігти кімнату по діагоналі. Тут щось схоже, так само не розумієш, що страшніше - впісятись чи вулицю перебігти. От і гаразд, що не розумієш, бодай є про що думати, а не тільки про холод. Блять, а як все-таки хочеться спати, просто жах. І ще та сучка ходить, з чаєм, матьтвою, красива, ніби, фігурагарна, навіть в цьому одязі секондхендівських обносках, а грати не дає, взагалі, ні мені, ні іншим, хлопці кажуть, та воно і ніде, холодно всюди, і лазять всякі. Швидше б атака, чи що, ми їх, підарів, чи вони нас, підари, а то аздурієш отак, каміння мерзле перебирати, і сало жувати, блять, з чаєм, сука, і чай, матьтвою, з медом. Блять. Сука. Сукаблять. Спати хочу, і трахнутись. І побухати. Правду казав мені фацет один – ніякий ти не революціонер, ти родінумать на вагіну зміняєш. Хотя, він красиво сказав – ти, каже, не маєш національної ідеї. Блять, заїбали. з ідеями своїми колгоспними, і діями такими ж, недорікуватими. Блять. А в жінці – це добре. І затишно, блять, і тепло, що актуально наразі. Сука. Згадав, як одна розумничка ікрасунечка, як і личить кожній правдиво єврейській дівчині, любила повторювати "В мене вагіна - я багіня". Всміхнувся, певно, вона також десь тут, цей смітник взагалі приманив до себе, як жарівка комарів, всіх, в кого шило в задниці, от всі і морозять тут свої сраки і попи, знайшли нарешті пригоду. Пригода як пригода, от погода ні до чого.
    В атаку легіонери пішли несподівано. Чи то навпаки. Просто ще кілька гранат, трошки більше, аніж зазвичай, декілька секунд стрілянини, але вже не в повітря, але ж хто знав – просто хлопець, що стоїть перед тобою, несподівано хапається за шию і падає, а ти стоїш, як уйобок, і дивишся, як воно кров тече, а що робити не знаєш – і що оті швидкі курси надання екстренної допомоги, з нього кров фігачить, з шиї, а куди воно жгут накладати, йобанаврот, і куди нести страдальця, і вообше, де той жгут взяти, йобтвоюмать. А повз тебе біжать. І сам би побіг, але – ну блять, як цього лишити, і взагалі, ми бруківку довбали, треба бодай кинути, що тут думати, треба вистояти, блять. Ну от, підбігли якісь, з ношами, це добре. А всі біжать, і сам так само біжу, чого вимахуватись, біг – воно вправа хороша, направду, рятує, як не від інфаркту, то від затримання, точняк, і від нироквідбитих. Блять. Отак і відбігли, тіпа, всі живі-здороі, а хто ні – ну я його не знав. Сука.
    Отак дивлюсь на наш майдан і, направду, найбільше хочу чаю з медом і тебе – думаю, така смс-ска їй сподобається, дівчинці моїй ніжноротій, де ще більше щирости візьму. Тим паче, новини ж дивиться. Штурм пережили ми всі, спільно, блять, ми переможці, тіпа, альфа, блять, революціонери. Во так. Сука. Блять. Сукаблять. Відправляю есемеску і спати. Сподіваюсь, наснинься та дівчинка, що розносить чай, і нарешті дасть, а не хлопчисько з розірваним горлом і вишкіреними зубами. Хіба що він воскресне, тоді хай сниться також.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. сто баксів
    Стрьомно воно якось. І ще цей чай постійний, з лимоном і медом – як привіт із дитинства, золотого, йоханийбабай, дєцтва. Але якщо вже було яке часомісце, куди б не хотів повертатись – то воно якраз у дитинство. Ну і ще в Місто – сюди направду не варто було приїздити, воно, Місто, не марно вражало його якимось таким, що озвучував як обивательство, зрозуміло, що в російській конотації, а не польській. Ноги в стегнах аж зводило, дихання збите. Так він хіба в школі бігав, стометрівку. Підійшов Н. в розхристаному чорному кашеміровому пальто і якомусь абрикосового кольору шарфику. Виглядає як клоун, їй богу. Радий зустрічі, одначе, і перебратись вже встиг, видно ничка неподалеку, мєсний, йобйогозаногу. «Вони не прийшли, Н., чому, блять, вони ж мали підійти». «Сцикуни і балаболи, єслічєсно. А так – ну, сам розумієш, в них же мирний протест. Зато гляди, ти он тут стоїш, чай п’єш, а ті чудіки, що тамочки про мирну акцію кричали, вже протоколи підписують, то єслі пальці цілі, канєшна. Но добре, що вони були, а то б ми на їх місці стояли. Ти, кстаті, мудак, що шарфа зняв, так що за дві години автобус, збирайся, ти звалюєш додому. Та й все одно вже нічого не буде, хулі тут мерзнути». «Обідно». «Фігня. Пішли краще переодінемо тебе, а то виглядаєш не конче, єслічєсно». Н. був молодший на два роки, але досвід у нього більший, на таких же два роки, що він терся по всяких організаціях маргінальних, і боротьба зі забудовниками, і сквоти, так що він, як правило, діло казав, гріх не послухати. Годину тому Н. врятував його, коли тренованим оком старого вуличного бійця побачив, що шеренга почала перестроюватись, вчепив за рукав і закричав просто у вухо «Валимо, бля, щас атакують». Рефлекторно побігши слідом не втримався і озирнувся, так і є, шеренга розійшлась на два крила і та фаланга, що стояла у прикритті автобусів, вже построєна клином мовчки побігла, збиваючи з ніг демонстрантів і не забуваючи декілька разів ударити кожного в межах досяжності. Першими під удар, як і очікувалось, потрапили ті чудіки, що репетували «міліція з народом» та журналісти. Вони разом і затримали клин на ті рятівні секунди, що гостро потребувались на відрив. І от зараз, на площі, вони стоять, як нічо не бувало, а Н. взагалі виглядає так, ніби тільки-но з якого кафе вийшов і не конче орієнтується, що власне відбувається. Підійшов якийсь чувак, в чорній куртці дерматиновій, з хусткою на шиї, так і не поймеш, чи то хустка стилізована під прапор, чи то дійсно прапор пов’язав. Явний неадекват, навіть без хустини видно, чудак якийсь мутноокий. Взяв у наметі чай, став поруч. «Класно ми їм дали, правда? Я бачив вас, ви просто герої. Ще не раз спробуємо, правда?». Блять, як все-таки стрьомно, дійсно, треба валити з Міста, добре, хоч ушкоджень нема, ну, хіба пальці збиті, але то таке, трохи крему і заживе швидко, та й не доказ, може я вдома ремонт роблю. Хоча, не доказ, доки кийок гумовий в задницю не запхають, а то після такого ректального аналізу на правдивість всі докази сам пред'явиш, лише б до терморектального не перейшли. Н. з веселим нерозумінням дивився на того типа «Даруйте, ми знайомі? Чи ви нас плутаєте з кимось?». Чувак взагалі розвеселився, як дурень на похоронах «Ну чого ти, брате, влада ж буде народна, просто хотів руку вам потиснути. Взагалі, в мене тут друзі, он намет наш, там трошки бухла припасено, зайдемо, розслабитесь, то-сьо, поговоримо, ми б вам і організації вашій помогти хотіли, фінансами чи що вам треба, ми симпатики». Н. розв’язно поплескав його по рукаву «Даруй, брате, ми просто клерки, працюємо тут поблизу, пепегладіолус, квіти постачаємо в офіси, а сюди так забрели, на зоопарк цей глянути, чаю попити».Чувак не здавався «Я вас точно бачив, ви герої. І біля того трактора, що браму валив, ви були, там в кабіні також герой, кстаті, не знаєте його, його ніби Сєрий звуть». Н. звеселів ще дужче, мені воно вже виглядало так, гейби вони ветерани ВОВ, які розповідають одне одному побрехеньки про свою визначну участь у Сталінградській битві. «Ти чого, мужик, ми там хвилин десять були, ну його по шиї получати, там вони ж странні всі. А біля трактора то взагалі просто сфоткатись хотіли».Чувак не заспокоювався «Ну, а може чули, як до того тракториста говорили, кликуха його як, ми б з корєшами помогли трохи, йому зараз втікати ж треба, мусара на хвості висять, нєбось, чи кегебісти». Нарешті допив чай, пора йти. Вже відкрив рот «Чу…». Ой бяха, Н. ненароком, незграбно так викидав бичка і ліктем вдарив мене просто в ніс, несильно, але кров потекла. «Блять, друже, вибач, я не бачив, курва, пішли, якої вати знайдемо. Даруй, чувак, ми ще повернемось, тоді й бухнемо».
    «Що ти хотів сказати цьому мудаку?» «Ну, блять, думаю, хай відмахається, скажу чупакабра, хай шукає» «Добре, що збив тебе. Звідки знаєш, може тут дійсно є хто з поганялом таким, може він дійсно в курсі, або просто злиє всіх, кого знає, або підпише все, що завгодно. Не кажи нікому ніколи нічого, а то взагалі без носа лишишся. Давай, автобус чекає, вали звідси, братіку, перебиратись ніколи. Візьми, за успіх бухнеш і світер новий купиш».Засміявся хрипко "Якщо лишиться що. Давай, на звязку."
    Вже коли виїхали на трасу, глянув – ну що ж, сто баксів це завше сто баксів, можна і бухнути, хулі дєлать.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. друге народження
    Він скулився і припалив котру вже цигарку. Холодно було всюди, особливо мерзли ноги і руки, того постійно притупцював і потирав долоні. Бляхамуха, ну його, краще спати йти, на бога він взагалі приперся в то Місто, яке терпіти не міг спраглою любов’ю провінціала, якого милого. Ще й компанію свою ніяк знайти не може, розбрелись як вівці, а батарея телефонічна сіла. Умовились, коли що, тут зустрітись, біля входу. Зі сцени навіжена ведуча вкотре репетувала «нас багато, вони не посміють, це мирна акція». Мирна акція, матьтвою, це добре, що мирна, тільки холодно дуже. Почали співати гімн, його взагалі співали мало не щогодини. Задовбали вже. Машинально виструнчився, з іронією, як собі гадав, поглядів на священика, що стояв праворуч. Він довго тренував такий погляд – іронічно-поблажливий. З вулиці було чути тупіт. Ідуть, чи що, і на чорта, все одно ж не посміють. Лякають, мабуть. Гуркіт був направду несподіваний, легіонери почали ритмічно вдаряти кийками по щитах. І не зупинились, як минулого разу, біля цього умовного переметру, який ніяк не відображений, але всіма відчутний, їм не заходити - і виходити нам не варт. З темряви чоловічий голос щось прокричав у мегафон, потім ще щось проволав. Слів не розібрати, погрожує, певно. Відчув, що нарешті зігрівся, майка взагалі чогось прилипла до спини, а під пахвами стало мокро і лоскітно, долоні спітніли, аж незручно стало. Блять, на фіга я сюди приїхав, нащо воно мені треба. По шиї стікав піт. Захотілось всього і зразу, і якогось міцного алкоголю, і гарячого чаю і каву з коньяком, і цю дівчину, яка дрижала та плакала ліворуч. Дівчину і алкоголю хотілось найдужче, бодай підійти та обняти її, бодай ковточок, і поцілувати, і ще ковток, хоча ще дужче хотілось бути вдома, залізти під ковдру і закутатись з головою. Повернувся праворуч і зробив те, чого ніколи б від себе не очікував «отче, благословіть». В отця постійно кліпав, очі сльозились, від вітру,певно. Благовійно стис руку, поцілував великий жовтий перснь із хрестом і став з колін. Легіонери неквапно насувались, ритмічно вдаряючи кийками по щитах. Вони не посміють, він знав це, вони не посміють, це ж мирна акція.
    Через кілька годин вийшов із намету, де нашвидкуруч зробили імпровізовану перев’язочну, і покульгав у Дім Свободи, що захопили на самому початку, з жартами та сміхом розганяючи переляканий персонал і охорону, знайшов вільний куток, зкинув на підлогу важку і брудну куртку, ліг. Шукати якийсь карімат не хотілось. Ніби здалеку чув радісний галас «ми змогли, ми вистояли». Ну да, вистояли. Блять. Живий і добре, плече лишень болить і вилиці. Ну вилиці, ясно, від крику, а плече чого, не пам’ятаю навіть. Перев’язана голова не боліла, ну ясно ж, як може кістка боліти, та й новокаїн. А шкіра що, зашили, то й заживе, як на собаці. Нарешті розумію, що таке бути мокрим, як миш. Особливо неприємно, що штани наскрізь промокли, навіть не зауважив коли, але не те, щоб соромно, незручно просто. Да ладна, ніхто уваги не звертає, за дві години в теплі висохнуть, якраз до ранку. А запах - та від усіх однаковий. Міг би й обробитись, чого вже там, якщо б не те, що й так третій день в туалет по великому не ходжу, метаболізм такий, повстанський, канапочки революційні, чайочок, мать його, з медом, усміхнувся вже засинаючи. Вже в напівсні подумав «телефон зарядити треба, на роботу подзвонити і додому, ще затримаюсь трохи, не так воно й холодно»


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. П-Р-Р
    Треба щось робити, щось зробити. В голові маятниково калатало «провокація репресія революція» і постійно згадувався той тужноокий сивань із дбайливо розчесаними вусами, від якого і почув таку нехитру формулку вперше. Потім захланно читалося всякі книги, деякі навіть розумні, деякі просто дотепні та цікаві, і розумів, звісно, звідки той чоловік набрався таких розважань, але менше з тим, він, отой вусань, залишився для нього вчителем, причім із великої літери, навіть після того, як перестав бути провідником, теж із великої літери, як же інакше, провідники вони такі, завше - з великої літери. Ліва рука боліла, пам'ять про ту, іншу площу і запеклу дискусію на філологічні питання, коли легіонери пішли клином розсікаючи натовп, і його, галасливого та метушливого, збили з ніг та потягли до автозаку, і вже там кремезний жлоб, кілограм зі стодвадцять, весь такий у спецзасобах, в шоломі з опущеним візором, в якості переконливого аргументу, наступив йому на зап’ястя і рвучко розвернувся – хрускіт і ця хвиля страху досі подеколи снились. Філологія відійшла на задній план, а от фізіологія – вона завше присутня в таких дратівливих питаннях. Так само і тепер, його нудило, в животі утворилась холодна порожнеча. Необхідно було її заповнити, звісно що якимось криком, але заважав шарф, яким замотав обличчя – так ніби це від чогось забезпечить, наприклад від повсюдних камер стеження, чи стукачів, яких також достатньо. Підійшов Н., обличчя сховане під балаклавою. Здраствуй, брате. Обнялись. Менше слів. Синхронно почали розхитувати бруківку. «Забавно, вся ця веремія розпочалась на свято Михайла-архістратига, тож влаштуємо їм бульвар Сан-Мішель, символічно буде». Усміхнувся, ну да, під бруківкою пляж, як же інакше, однакові ж книги читали. Треба. Нудити не переставало, і взагалі, чогось почав тремтіти, як з перепою. Рука боліла щодалі дужче. Підійшли якісь хлопчаки із заточеною арматурою, без слів почали витягувати бруківочку поряд. Всі все знають, все розуміють. Головне – порушити їх ряди, легіонерів отих довбаних, а там підтягнеться підмога, мусить підтягнутись, інакше – навіщо. І масою ми їх задавимо. Ну от, перша готова. Тепер піде справа швидше. Варто наготувати бодай з десяток, далі – творчість мас. Підійшов ще один хлопчина, лице чорною хусткою пов’язане, в руках «грецький прапорець», червоно-чорний, звісно. Краще б прапор Унії взяв, так воно в більшому тренді, і картинка медійна красивіша була б. «Ну що, ви готові?» Так питає, ніби лише його й чекали. Ми, братіку, вже давно готові, я, наприклад, з того часу як рука зажила, дай-но лишень проблююсь і відлию про всяк випадок, а то страх таким клубком в горлі, що аж страшно, лише б не налажати. Якісь чудіки почали репетувати «міліція з народом, в нас мирна акція, ганьба провокаторам». Ну да, мирна, хто ж проти, звісно, що мирна, і провокаторам ганьба, звісно, чого ж ні. Але головне – порушити ряди. І щоб підмога підтягнулась. А то що нам просто кінець – і так ясно, так само як і те, що тепер зламана тільки рука за щастя буде. Блять, прям рима - зламана рука в цього мудака, який лізе куда не варто і не треба, і виявляється провокатором, внєзапно. Тим чудікам також хана, подумав злорадно, відчують, як воно – коли міліція з народом. Притягли якийсь молоток, і пацанчики почали колоти бруківочку. Виходило кепсько, то замалі шматки, то завеликі. Легіонери таємничо поблискували візорами, переступали з ноги на ногу. Теж чекають, суки, в охотку їм вперед кинутись і лупашити всіх, нудно стояти. Ждіть, ще буде нагода, ми вам влаштуємо привід, недовго ще. Якісь незнайомі тіпи притягли коктейлі молотова, поки що тримали в руках за пазухою, наче пляшки з пивом, гріли. Серед них раз по раз спалахував регіт. Рука боліла щодалі відчайдушніше, нудило що раз сильніше, тепер тремтіли не тільки руки, а й ноги. Треба починати, а то й зуби цокотітимуть. Нам кінець. Твоюмать. Звалу нема, треба починати. Перші шматки бруківки не долетіли, легіонери підняли щити. Ті мутні тіпи кинули свої коктейлі, теж заблизько. Ну от, нам кінець. Бруківка важка і холодна. Не докину, ясно, ще й руки тремтять. Подивився навколо, ну да, камери, як же інакше, ще й журналісти, як інформатори, тільки хто там знає, кого вони інформують фактично. Рука боліла навіть сильніше, аніж свіжий перелом. Ну що ж, вибору все одно нема, інакше не варто було й починати. Зняв шарф, замотав у нього цілу бруківку, розкрутив на манер пращі. І да, обличчя відкрите, тепер можна кричати, заповнити цю холодну порожнечу всередині. Шлях воїна є смерть, це теж говорив той тужноокий сивий чоловік із дбайливо розчесаними козацькими вусами, і перемога буде за нами, це взагалі ще десь із дитинства в пам’яті застрягло. Легіонери побігли вперед, мовчки і переконливо. Підмоги не було.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. ніколи не проси вибачити
    Ай Вейвей. Художник такий. Цікавий художник. Концептуаліст. Чи то конструктивіст. Яка там різниця. Заможний, що й не дивно. Буржуї люблять концептуалістів. Он його робота така – «Насіння соняха». Хороша робота. Значить береш півтори тисячі китайців і вони фігачать сто мільйонів унікальних зерен соняху. З фарфору. Китайський фарфор – він знаменитий. Отож розсипаєш то добро на площі – символізує значить. Людішки ходять по ньому, фарфору, і офігівають. А потім санітарний лікар (ну мусить же бути в них лікар санітарний?) каже – ходити не вольно, фарфорова пилюка шкідлива, на легенях осідає. А так як ходять там цінні кадри, офісний планктон, раби корпорацій, технічна інтелігенція, гуманітарна також, небидло, коротше, статусне, профіт з якого очевидний – що, марно вчили їх, хай працюють на систему, виводять Китай в світові лідери, вимагають демократичних свобод та ліберальних цінностей – ходити по твору мистецтва забороняють. Цікаво, де був той лікар, коли неосвічені чорнороби шліфували цей фарфор в зернята соняха числом сто мільонів. Хоча в них, Китаї, і так перенаселеність. Арс лонга, блять, а віта, що характерно,бревіс, хулі тут сперечатись. А ще в нього така гарна робота «Карта світу». Тоість береш в оренду фабрику і там швеї фігачать тобі купу всяких текстильних речей, дві тисячі власне, які потім зшивають у карту світу розміром дофіга і даже троха більше. Символізує, так сказать, китайську потугу. А щоб зрозуміліше було, то автор наголошує – ви, люди добрі, тільки не подумайте, що то мені дорого було, а їм дав мінімально можливу зарплату, типу, ви ж розумієте – їм їсти нічого, а для блага мистецтва вони й за миску рису працюватимуть, їм то за щастя, все ж культурні цінності створюють як не як. І да – я своєю роботою прагнув показати, як бідують люди, я ж соціальний художник.
    Щось воно мені Марина Абрамовіч пригадалась, як вона кілька діб перебирала оббіловані кістки худоби, щоб вказати – моя Сербія в розпачі. Або вирізає бритвою на животі зірку пятикутну - до речі, дотепно так, в Нідерландах, країні, яка дозволила проституцію і наркотики - цю роботу заборонили. Чи он цей момент, з якого все й розпочалось в неї, ритм 0, коли вона шість годин просто стоїть посеред зали, а поряд, на столі, лежать усякі ножиці-колючки-нагайки-ще щось, - як об`єкт, і кожен глядач може відчутись митцем, і вдарити, або погладити, або ще що нафантазує. Нема в ній масштабу, розмах не відчувається. Не домінує вона. В Ай Вейвея з таким все гаразд. Але Марина – мій artist.


    Коментарі (8)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. історійка безпретензійна
    вот і встретілісь два адіночества разажглі на дарогє кастєр – а воно і не горить, навіть тліє так ледь-ледь лишень, і ні жару, ні якого іншого профіту нема горопашним від багаття того, он так, до курвимами, не горить – хоч плач, хоч дрочи – і яких інших зустрічей на шляху отому не заповідається, а любові хочеться ясної і всеохопної, щоб книжку писати можна було чи бодай перед друзями хвалитись, щасливі які разом. і що не робили тільки вони – і бензину рафінованої камасутри хлюпали, і хмиз всяких вправ тантричних підкидали, дрівець всякого і софт, і хардпорно підкладали рукою нетремтливою, навіть самі своє хомвідео знімали, накріслінастолінапідвіконнику, і спиртиком лірики ніжноголосої підливали оте вогнище, єсєнін там, асадов, ще хтось із тих свєточєй ізяшчной словєсності, вечері всякі романтичні мутили, щедро здоблюючи те все свічечками ароматичними та травками всякими целєбними – танцювала риба раком, тіпа, а воно всьо нє то. так і заїбались, нашо воно, жити бєз любві, і разошлісь как в морє караблі.
    Зустрілись вони через декілька років випадково, він собаку вигулював, а вона, виявилось, продавчинею на сусідньому ринку працювати влаштувалась. Зраділи одне одному, аж дивно їм з того, домовились ввечері, після роботи, зустрітись. Он так ця історійка і закінчилась, тепер у них двоє діток – син першокласник і донечка, три рочки. Він інколи каже сусідові при пиві недільному – а шо, бля, з роботи прийду – постірано, поглажено всьо, жратва готова, спиногризи доглянуті, а що ше треба, соточку дьорнув, поїв, телевізор подивився, по сраці погладив троха – і спати, і знову на роботу. А вона подружці хвалиться – а шо, заробляє нормально, їсти є шо, по чужих курвах не бігає, і діточки як квіточки, і уважний, і не п’є так як інші, шо день і ніч не просихають, нормально живемо, щасливо, однослово.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. я заздрю пєлєвіну. і андруховичу. і ще чеславу мілошу заздрю, але про це вже писав.
    Суспільство споживання, рідні мої, це вам не коники із гімна ліпити, тут соотвєцтвовать надо, і то панімаєш-лі штука яка, то шо ти споживаєш воно й не важно, важно то як ти це робиш і ше важно чи тобі завидують. Якщо ти, припустім, купив нове пежо, мудакуватий шарфік і парфюм, то самоє главне об’ясніть каждому, шо пежо ти купив не того, шо твій тато в податковій начальнік, а того, шо воно не ломається, шарфік ти купив не того, шо бачив такий же в каком-то журналі, коли в стоматології доктора чекав, і в ньому був сам медведчук і ти подумав, шо в такому шарфику доча любіма ше більшого начальника, ніж твій тато, тобі точно дасть, а патому шо холодно сука, а про парфюм то дєвушкам главне сказать, шо взяв пєрвий попавший, шоб думали який вкус у цього мальчика, а друганам по секрету сообщіть, шо то на заказ дєлають в секретних лабораторіях і добавляють туда фєромони самца гаріли, які добувають із свєжеотрєзаних яіц, пока он, самец тоісь, ще живой, іначє не подєйстуєт. Ілі какой другой тварі, от фантазіі завісіт. І потом друззя всі будуть просить сказать, де купить такой же можна, ілі хотя побризгатись пєред свіданьєм какім, а ти важно атказивать, вродє абєщав секрет тот храніть в тайнє, а насчот бризгаться, то несерйозно ето, так нада пастоянно, а на пастоянно то ти єму, лузеру етому, не атєц, і ваабше, гаріл мало, і у каждого самца только два яйца – сам панімаєш, гаріла ето тебе нє куріца. Так то.
    Десь так воно і виглядає інріаллайф. Отак зустрінеш знайомого давнього, якого років з десять не бачив, подивишся на цього улюбленця долі, ну і по слабкості душевній скажеш йому що приємне, запропонуєш випити абощо. І зразу ж зрозумієш, що марно ти витворив таке, а значно краще було вчинити так, як і хотів спочатку – тобто, зробити вигляд, що не впізнав і перейти на інший бік вулиці. Бо почне той чоловік розповідати всі свої покупки за тих десять літ, що не бачив тебе, і зазиратиме в очі, як собака – друг людини, чи ти розумієш-заздриш, і накручуватиме той шнур оповіді, мало не в туалет за тобою йтиме, навмисне, щоб показати, що труси в нього «Кельвін Кляйн», а заодно і твої оцінити, і про сорочку свою розповість, яка з натуральної бавовни і справжній «Версаче» а не фігня якась китайська, причім китайська вміє сказати з таким виразом, із який ти навіть стрьомна не скажеш, і побачивши, що ти замовив сто горілки, пиво і якусь гарячу канапку, замовить коньяк, тільки дівчата найдорожчий, салат «Цезар», тільки дівчата побільше кунжуту, і зразу ж ознайомить тебе, що вперше кунжут спробував у Туреччині, а салат такий в Італії, а справжній коньяк є лише у Франції, де він теж був, а горілки він не п’є, бо то все фальсифікати, і голосно обурюватиметься, як так у вас нема хамону. Зрештою, тобі стане шкода його, і ти почнеш вдавати, що заздриш, розпитувати про сім’ю, роботу тощо, навіть відповіді слухатимеш. Прощаючись, умовитесь зустрітись ще, коли трошки із справами розгребетесь. Він подумає – та ну його нафіг, лох і лузер давєрчівий. А ти подумаєш – задрав, просто хвора людина, цукерок йому купити було чи що, щоб хоч щось в нього було справжнім і солодким.


    Коментарі (20)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. мій перший Поет
    хм, я зараз згадую ці передчуття, які нуртували глибоко під шкірою – і просто диву дивуюсь – чого я власне чекав, якої курвимами хтів. але тоді – о, то був культурний шок, але варто розуміти таку ось просту очевидність – я, певно як і всі тодішні насталітки з якимись претензіями на начитаність та неясними амбіціями своєї потенційної геніальності, на слово культура не хапався за парабелум тільки того, що парабелума в мене не було, але цідив крізь зуби «хуй вам», а шок – ну, хлопако, маєш розуміти, що шок то не шик – воно настільки особиста територія, що інші навіть не підозрять про таку девіацію.
    але то таке. а тоді, переглянувши якісь незрозумілі газетні рядки про зустріч з відомим поетом Москальцем (спробуй зрозуміти ці емоції - так-так, тим самим Москальцем, який написав «а вона, а вона, сидітиме сумна, буде пити не п’яніти від дешевого вина», бля, та я під цю річ цілувався вперше, і ще мало не взагалі, тільки в той клас інша парочка приперлась і наталя втекла, а потім не хотіла вже, навіть танцювати не хотіла, але то всьо фігня, я потім з оксаною зустрічався, ну от з нею власне і все, але під іншу пісню – звісно, я ще не знав Москальця як пронизливого автора, такого, як осінній вітер – розумієш, про що я – якщо в тебе тепле пальто, то він дуже приємний), яку проводив Неборак в межах проекту «Третє тисячоліття», і головне – такі зустрічі будуть тривати і подалі, ну в сенсі поетів будуть міняти, але Неборак проводитиме їх і надалі – зустрічі, очевидно, а не поетів – ото-то. уявлялось воно мені якось так – купа поетів, всі в джинсах, патлаті і з кільчиками в різних місцях, сидять в залі, курять і бухають, одночасно голосно читаючи свою поезію (а тоді я щиро вважав, що має бути Поезія – то ж творчість, крик душі і ще багато всякого) – так що уявлялось воно мені як якась суміш рок-фестивалю (тоді якраз Альтернатива справила на мене своє враження) та опису вечора поезії в Керуакових «Волоцюгах Дхарми» - з неодмінними великими пляшками дармового алкоголю, з яких п’єш і по-братськи передаєш далі, з рук в руки. Ну і звісно, вони нескінченні, а троха згодом виходить Неборак, зрозуміло що найп’яніший, це ж він той розумник, що придумав таку гарну причину зустрітись всім спраглим справжнього поетичного слова, і голосно декламує «я – літаюча голова» чи «я хочу ба-бу го-лу-бу бабуба бубабу» або ще щось таке драйвове. бентежило мене тільки місце – бля, ну який там драйв в музеї етнографії та народного побуту (здається, він так і досі називається), то ж сам розумієш – етнографія та побут, тим більше народний, не виглядав мені як предмет поезії.
    скромно-стильна афішка неприязно повідомила мене, що в п’ятницю на 18 годину в межах проекту «Третє тисячоліття» буде зустріч з відомим поетом Мойсеєм Фішбейном. і ще якість бла бла бла (привіт, Ляшевська – то я в тебе навчився такого). кому той мойсей був відомий як поет я не знав – але до кола його поціновувачів не належав, хоча б з тої причини, що тільки з тої афішки дізнався про існування такої «непересічної постаті в українській літературі». але – тру ляля троля ля – жереб кинуто, рубікон перейдено – зараз п’ятниця, пів на шосту і робити нічого – ну, сам все розумієш – не на пари ж іти студенту, мені себто, все-таки, думав собі так, Неборак будь-кого не приведе (вже з тексту видно, що тоді власне Віктор Неборак і бентежив мою уяву – такий собі ідол, пан Базьо, богема і рок-н-ролл, ну і звісно – аспірант в устах венер – чаруюча перспектива на тоді – та й чого вже соромитись – і на тепер, хоч і не так нагально і всеохопно багнеться).
    присутні в залі справили трохи бентежне враження – якісь цивіли в костюмах, жінки піся тридцяти (описку не став виправляти навмисне – так воно символічно), якісь прегарні молоді дівчата, яким я виразно нецікавий. все-таки, моя улюблена малинова футболка на два розміри більша потрібного, і курточка салатова з кремовими вставками, відповідно на розмір менша необхідного, виглядали достатньо – тут і слова потрібного не підберу, просто – виглядали і вже цього було достатньо.. мдя, думаю собі – ось воно направду, занепад культури високого штибу наочно, вона, висока культура, звісно, сповзає в прірву, але - фігня, во зараз Неборак як вийде, як звомпить щось таке драйвове – тоді й культури нахапаюсь, як песик бліх.
    початок я пропустив – просто воно й так не особливо гамірно було, а тут всі просто замовкли і почали дивитись вперед. ну і я перестав розглядати присутніх – бля, не може бути – Неборак в чорному костюмі (!), білій сорочці (!!). добре хоч без краватки. біля нього взагалі невідомо хто – ще й в краватці. і взагалі, нічого той фацет на поета не схожий – він схожий на провінційного директора школи (будучи родом з маленького містечка, тоді я дуже полюбляв оце слово – провінційний, ще й намагався оте ццц протягнути якомого довшим). а краватка в нього взагалі, як в мого тата – ну і що він може написати? риторичне питання, та ясно, що якусь хуйню. не пішов тільки того, що сів здуру посеред ряду – ну і не хотілось тих поважних пань підіймати
    я досі поезію на слух сприймаю дуже важко, мені направду важливим є проговорювати про себе, ставити свої наголоси та павзи, читати і перечитувати. тоді я й почув правильну фразу, яка трохи примирила мене з тим Автором (з прописною навмисне – то так і є): поет, який поважає своїх слухачів, більше шести віршів не читає. але то таке, я задрімав взагалі на третьому, чогось думається. що це була мініатюрка, дослівно не пам’ятаю – гугнити ліньки, щось про вусатий кат обняв малу мамамлакат. принаймні цю фразу я не забув.
    не забув і ще один текст – точніше, з тексту пам’ятаю лише один рядок, але досі виразно відчуваю ці мурахи по шкірі, як волосся підіймається на руках, весь цей холодний дріж, весь розпач, гнів, ще якісь емоції – речі, які я так і не навчився передавати вербально.
    ну, ти ж розумієш – я себе тоді уявляв таким цілком перспективним автором, знайомим показував – ті хвалили, деякі дуже. ну от, а в цю хвилину я залишився без творчого доробку, відповідно без вдячних читачів, але з виразно очевидним розумінням, що все оце моє писання не вартує цього рядка, і що мені треба буде прожити століття, або й декілька, щоб хоча б наблизитись до розуміння, як він це написав – і зовсім не факт, що мені пощастить бодай щось втямити.
    решту вечора я сидів і заздрив – інколи я взагалі думаю, що заздрість – це моя основна пристрасть. от я так сидів собі тихо-тихо і заздрив чорно-чорно, сам розумієш, не маленький – на холєри б то я цьому чоловікові в такій яскравій краватці заздрив біло? ну і час від часу думав «хлопаки не плачуть хлопаки не плачуть» - ну, про що можна думати ще, коли бачиш, що твій дім, гарний затишний дім, зруйновано, мало того – навіть не навмисне, не цілеспрямовано, а так собі, ненароком, мимохідь, так ніби йдеш пляжем і випадково на замок з піску наступив, ну як тут від сліз втриматись, якщо то твій замок.
    питаєш, який рядок так вразив мене? розумієш, тут така штука – я й рядка не пам’ятаю, якщо чесно, я перечитав всього Фішбейна і не знайшов того вірша, або не впізнав, я ж кажу – напівдрімав я. пам’ятаю тільки, там у кінці було слово погром. але до чого тут рядок, якщо я тобі серйозні речі повідаю.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -