* * *
Ягнята ці лиш починають жить
Й природа теж поки що тішить їх,
Шукають тільки радостей земних --
Немає ще причин у них тужить.
Ніщо не здатне ігор їх затьмить:
Лежать на сонці біля мам своїх;
Стрибають -- й тіні скачуть біля них,
Й міня їх форму кожне, як біжить.
О, як між рос ранкових чистоти
Забавам віддаються без турбот,
У трав і квітів влившись хоровод!
Чи ж Божої нам мало доброти?
Чому ж серед дарів його й щедрот
Нових шукаєм втіх і суєти?

ЗНОВУ В ЄРРОУ. ТРОСЕКС

Мов храм, ці гори в тихім торжестві
Тому, хто перевалу досягає:
Минуло літо й осінь вже збігає,
Й життя подібне в'янучій траві.
Відкинь мистецтва схеми неживі --
Природи дивосвіт хай надихає:
Лісів і гір красу, що догоряє,
Щоденно спраглим поглядом лови.
Щасливий той, хто золотом осик
Благоговійно милуваись може
(В малярстві жовтень травня переможе),
Й червоногрудий гість, що втратив лік
Пісням своїм, теж в цьому допоможе,
Колишучи вже постарілий рік.

В ЦЕРКВІ КЕМБРІДЖСЬКОГО
КОРОЛІВСЬКОГО КОЛЕДЖУ

Не дорікай святим за марнотратство,
Ні архітектору, що план створив --
Хай і для жменьки мудрих лиш голів --
Цієї церкви, що красу й багатство
Являє думки, а не лиш дивацтво.
Будь безкорисним: тільки б спотворив
Те розрахунком, що боготворив --
Так думав він, утверджуючи братство
Величністю колон і куполів,
Що світло й тінь снують так гармонійно,
Де музика звучить благоговійно
Й душі найтонші порухи повторить,
Мов помисли, що рій їх і без слів
Нам про безсмертя й істину говорить.

* * *
О, скільки в морі суден! На воді
Не менш їх, мабуть, ніж на небі зір.
Одні на рейді з вітром ведуть спір,
А інші в біготні туди-сюди.
І Шхуну запримітив я тоді,
Що наче із небес зійшла в цей вир
Й велично бухти краяла обшир,
Нарядна й горда в пристрасній ході.
Що їй до мене, що мені -- вона?
Чого ж любовно погляд прикипів
До неї лиш, хоч поряд не одна?
Коли вернеться, із яких морів?
Що -- штиль такій? Їй буря не страшна!
В відкрите море вийшла -- в шал вітрів.

* * *
Не гань сонета, критику, й не хмурсь:
Ключем цим своє серце відмикав
Шекспір; в Петрарки біль від ран стихав,
Як чув цю лютню; Тассо відгукнувсь
На флейту цю; Камоенс пригорнувсь
До нього, як вигнанцем вже блукав;
Його поет у свій вінок вплітав --
До лоба Данте миртом він торкнувсь;
Немов світляк, сяйнувши в манівці,
Вів Спенсера на ще незнаний шлях
З Країни Фей; у Мільтона в руці
Трубою став, як сум змагав і страх,
Чиє звучання душу надихало
Творити й жить -- школа, що надто мало!

СОНЕТ
написаний на Вестмінстерськім
мосту 3 вересня 1802 року

Миліш нема видовища -- і в кім
Дух не замре у захваті й без тями
При вигляді цієї панорами,
Де ранок осяйний явля у всім
Красу незайману. І кожен дім,
Порт й судна в нім, театри, башти, храми,
І річка посередині в цій рамі --
Все потопає в блиску голубім.
Ніколи ще так сонце не вставало,
Так ясно в первозданності п'янкій;
Від тиші серце так не завмирало,
Не був плин вод в прозорості такій.
Ще місто спить і перехожих мало.
В душі благоговіння й супокій.

* * *
Черницям люб свій в келії куток,
Відлюдники йдуть в пущу без понуки,
Студентам милий їхній храм науки,
Дівчатам -- їх куделя й пряж моток;
Бджола на дикий Фернс шукать квіток
Спішить з дзижчанням -- й радість лиш в ці звуки
Вкладає: ні зітхання в них, ні муки;
Хто й у в'язниці дім знайшов на строк,
Той не в тюрмі вже. Й ось чому для Музи
В сонета тісноті я бачу схов,
Чий з радістю журбу скріпляє шов,
Щоб й той, кому, як і мені -- о друзі! --
Обтяжлива свобода, взяв ці узи
І в них відраду, як і я, знайшов.

* * *
"Мій краю отчий, -- думав я, -- коли
Ступив би знов, як Бог дасть, на твій шлях --
Дитячі кривди, мрій юначих прах,
Немов тягар, у спомини б лягли
Й скорботу б у думки мої влили."
Вернувся я -- і що ж: де й дівсь той страх,
І сліз немає на моїх очах,
Як в пам'яті знов дні ті ожили.
Розгублений, в сум'ятті я завмер;
Ніяково й здивовано вдивлявсь:
Як поле стислось, як струмок зібгавсь! --
Мов кульки свої сплутав Час-жонглер.
Стояв, дививсь, всміхнувсь і розсміявсь:
Тих кривд вже й сліду не було тепер.

* * *
Весь радість і азарт, я обернувсь
Щоб розділити захват свій -- о, з ким? --
З тобою, що під каменем важким
Спиш там, де вічний морок вже зімкнувсь.
Моя любове! Я немов проснувсь.
Ну як забуть міг, з розпачем яким
Я переймався роздумом гірким
Про свою втрату? Як же обманувсь!
І знов біль груди, що й не продихнуть,
Як і тоді, біля труни, пройма --
Що в смутку й тузі дні мої минуть,
Бо скарбу найдорожчого нема:
Його мені сьогодні не вернуть
Й очікувать в майбутньому дарма.

В невіданні дитя,
Чий подих повен вщерть
Жаги й бентежності життя,
Що може знать про смерть?

Раз дівчинку сільську я стрів,
Літ вісім їй було,
Сягали кучерики брів,
Вінчаючи чоло.

Прекрасна в щирості своїй,
В убогому вбранні,
Чарівність в погляді -- все в ній
Подобалось мені.

"Братів й сестер, -- скажи, мала, --
Всіх буде скільки вас?"
На мене погляд свій звела
Й сказала: "Семеро нас."

"І де ж вони, тут всі, мабуть?"
"Всіх сім, -- вона мені, --
З нас двоє в Конвеї живуть,
А два -- на чужині.

Ще два на цвинтарі внизу
Лежать -- брат і сестра;
Живем я й мама поблизу,
То ж видно їх з двора."

"Два, кажеш, в Конвеї живуть,
А два -- на чужині,
І все ж вас сім, -- як може буть,
Ти поясни мені!"

І знов ті ж доводи звучать:
"Дівчат і хлопців сім;
Два з нас на цвинтарі лежать
Під деревом он тим."

"Як розуміть твої слова?
Подумай, -- якщо сплять
На цвинтарі під дерном два, --
Тоді вас тільки п'ять!"

"Могилки їх між трав густих, --
Знов мовила вона, --
Там за ровом поряд з двором
Впритул одній одна.

Шкарпетки часто там в'яжу,
А то шитвом своїм
Зайнявшись, на горбку сиджу
Й співаю пісню їм.

Й нерідко, коли день вже згас,
Й так любо всім тоді,
Беру я скромний свій припас
Й вечерять йду туди.

Сестриця Джейн в одній з могил:
Стогнала, як злягла;
А біль терпіть не стало сил,
Від нас тоді пішла

Й на цвинтарі лягла вже спать.
Ми ж не відчули втрат:
Біля могилки в ігри грать
Любили я й Джон, брат.

Коли ж прийшла зима і вкрив
Могилку білий сніг,
Джон, простудившись, захворів
І поруч з нею ліг."

"То ж скільки всіх, -- знов запитав, --
Як два в раю вже з вас?"
І знов ту ж відповідь дістав:
"О сер, всіх семеро нас!"

"Нема вже їх, двох мертвих тих!
Життя в них вогник згас!"
Та марне все знаня моє --
Тведила дівчинка своє:
"О ні, семеро нас!"

1
Шаленство пристрасті я знав,
Але про це не всім,
А лиш тому, хто сам стенав
В коханні, розповім.

Коли любив її, весь світ
Мені благоволив:
Долав шлях до її воріт --
І місяць поруч плив.

Відвести погляд вже не міг
Від нього в вишині,
А кінь мій по стежках тих біг,
Що дорогі мені.

Й де горб -- по схилу сад здіймавсь;
І як були вже в нім,
Все місяць більш і більш схилявсь
В той бік, де Люсін дім.

В полоні мрій душа моя,
Блаженством їх впивавсь;
В зачаруванні стежив я,
Як місяць опускавсь.

За кроком крок долав свій шлях
Мій кінь: до нього звик, --
Як раптом за будинку дах
Яскравий місяць зник.

Й чого лиш у думках нема,
Що їх любов збере:
"О Боже! -- відчай обійма, --
А що, як Люсі вмре?!"

2
Серед неходжених доріг
Жила вона між трав;
Нікого, хто б звеличить міг,
Й лиш кілька, хто б кохав.

Фіалка, де лиш камінь й мох,
Сховавшись від очей;
Зоря самотня між кількох,
Що світять в тьмі ночей.

Відлюдниця -- й чи взнає хто,
Що Люсі вже не буть
Й лежать в могилі їй, та -- о! --
Мені це не забуть.

3
У мандрах день за днем минав:
Блукав на чужині;
До тих пір, Англіє, й не знав,
Як люба ти мені.

В минулім туга й смуток мій;
Вже вдруге не ступлю
На берег інший, бо я твій
Все більш і більш люблю.

Тут серце між горбів твоїх
Взяла у свій полон
Та, що у споминах моїх, --
Твій вона пряла льон.

Являв твій ранок, тьма ж ночей
Ховала Люсін сад;
Й твій луг став для її очей
Останньою з відрад.

4
Цвіла під сонцем пару літ
Й Природа мовила: "Цей квіт,
Найкращий на землі,
Дівча це я собі візьму,
Щоб тішить лиш мене йому,
Й забуду про жалі.

За подругу я стану їй,
Моїй обранці дорогій,
Й нам разом зріть вже даль
Земну й небесну із цих пір
З хащ і галявин, з долу й гір
Й знать радість і печаль.

Подібно фавнові-божку
Хай бігає по моріжку
Чи по горбах стриба;
Для неї пісня вітерця,
Й полів задума, й тиша ця,
І радість ця, й журба.

Хмаринок-пав пливти юрбі
Для неї, й гнутися вербі,
Й воді спинять свій плин;
І навіть грізний буревій
Для неї втишить норов свій
Й проллє дощ із перлин.

Очам її -- рій зір, для вух --
Пташиний спів; потішать слух,
Дзюркочучи, струмки;
Вечірні шепіт, шурхіт, шум
У сутінках навіють сум,
Вливаючись в думки.

Блаженства ці, якби збулись,
Її здійняли б в таку вись,
Де краще, ніж в раю.
Про це я Люсі розповім,
Як буду разом з нею в тім
Щасливому краю."

Сказала так Природа -- й смерть
Забрала Люсі, й повен вщерть
Я спомином одним,
Де вись небесна й даль земна,
В які навік пішла вона --
І жить, і вмерти з ним.

5
Зборовши страх, пливу в імлі
Житейської ріки, --
Над тою ж, що в сирій землі,
Не владні вже роки.

Не спать, не встать, не застелять,
Не чуть й не бачить їй --
З камінням й травами кружлять
В постелі вже земній.

НАРЦИСИ

Самотній брів, мов хмарка в небі,
Що плине в далеч голубу,
Як враз побачив обіч себе
Нарцисів золотих юрбу;
Біля води, де вітерець,
З-попід дерев зійшлись в танець.

Суцільним пасмом, наче зорі,
Що у Чумацький Шлях злились,
І, як сам берег, неозорі,
Вони вздовж озера тяглись;
Сплітав голівки у вінок
Їх тисячами цей танок.

І хвилі в танці теж, та їхній
Затьмарив квітів жвавий гурт;
Поете, смуток твій невтішний
Розвіє їх веселий спурт!
Я лиш дививсь, ще знать не міг:
Це скарб мій, ось він -- біля ніг.

Бо варто очі лиш зімкнуть
В задумі, як видіння ті
У душу спомином сяйнуть
В моїй блаженній самоті;
І серце в радості без меж
З нарцисами танцює теж.

САМОТНЯ ЖНИЦЯ

На неї глянь, одну у полі,
Самотню дівчину оту,
Що жне, співаючи на волі,
Й спинись, забудь про суєту.
Зріза й кладе пучечки жита,
Й лунає пісня сумовита.
Прислухайсь -- простір нив і лук
Вже переповнює цей звук!

Чи міг би й солов'їний спів
Милішим буть мандрівнику,
Як тінь оази врешті зрів
Серед Аравії піску?
Й зозулі голосом лани
Чи б так озвучив шал весни,
Шлючи відлуння в даль морів
Довкіл Гебридських островів?

І хто б сказав -- про що цей спів?
В нім, може, смутком лине ввись
Печальний спомин давніх днів
Про битви, що були колись?
Чи, може, цей мотив ввібрав
Журбу й жалі недавніх справ?
Сум, спомин, втрати, біль, любов --
Все, що було й буть може знов.

Здалось: цим звукам в полі тісно,
Й що без кінця бриніти їм;
Й зрів, як вона у праці й пісні
Схилялась над серпом своїм.
Я слухав, співом тим проймавсь
Й коли на горб вже підіймавсь;
Й тій музиці, що ніс мій слух, --
Вже більш їй не торкнутись вух.

ВЗІРЦЕВА ЖІНКА

Блаженством видалась уяві
Вона при першій своїй з'яві,
Ввірвавшись у моє життя,
Щоб стать окрасою буття.
Мов дві зорі, сіяють очі,
Її ж волосся -- морок ночі;
А ніжні руки, стан стрункий --
Мов ранок навесні п'янкий.
Блаженства й радості печать,
Щоб мріять, прагнуть, зустрічать.

В ній поєдналось для мене
Небесне все і все земне;
Прекрасна в радості і в гніві,
У її кроках -- поступ Діви;
Де шия й груди білосніжні,
Зійшлись там втіхи й зваби ніжні.
Краса така й такі чесноти
Не для буденної роботи,
Й принади ці не для усіх:
Любов, цілунки, сльози, сміх.

І чим пильніш я придивлявсь,
Тим більш до неї прихилявсь.
Розмови щирі і відверті
Про таїну життя і смерті;
Така довіра й розуміння,
Азарт, терплячість, сила, вміння.
Взірцева жінка, щоб жаліть,
Застерігать, втішать, веліть;
Земна, та в радості й журбі
Щось має ангельське в собі.