Алджернон Свінберн Занедбаний сад
На долоні гори, між вершиною й долом,
Над роздоллям морським, де вітрам воля є,
Наче внутрішній острів за скель частоколом,
Привид саду очам постає.
Глід і терн загорожею стали
Клумб, що зараз безплідні й пусті;
Й бур'яни, що з могил роз колись так буяли,
Мертві й ті.
Клаптик поля спада, обірвавшись раптово,
Де землі вузьке пасмо прибій обминув;
Кроків звук би почувсь чи кимсь мовлене слово --
Привид гостю навряд чи б кивнув.
Так давно віє тут запустінням,
Й хто забрів би сюди, віч-на-віч
Стрівсь би вже не з життям -- з вітру лиш голосінням
День і ніч.
Стежка вивела б там із проходу вузького
І крутого, що вгору по схилу тягнувсь,
На пустир, що звільнив його час від усього,
Крім кущів, яких ще не торкнувсь;
Пощадив глід і терн, взявши рози:
Й тільки камінь оставсь тут, як грунт оголив;
Лиш бур'ян, що від вітру тремтить у знемозі,
Уцілів.
Вже по травах і квітах нога не пройдеться,
Бо суха земля клумб, наче серце мерця;
Й соловей з чагарів, що навкруг, не озветься, --
Та й кому, як без роз, пісня ця;
Й над бур'яном, що йде в ріст чи в'яне,
Тільки чайки лунає ще крик;
Тільки сонце й дощі, та морські вітрюгани
Цілий рік.
Квітці, паленій сонцем, омитій дощами,
Не звільнитись уже із бутона осердь;
Вітер лиш владарює тут днями й ночами,
Де життя -- й те безплідне, як смерть.
А було ж колись: плакали тут і сміялись,
Й хто вони -- не узнать все одно:
Коханці, чиї очі у море вдивлялись
Так давно.
Серцем в серце, узявшись за руки, стояли,
Й він шептав: "Глянь на води в бурунів каймі:
Піни квіт ще буя, як вже рози зів'яли;
Вмруть, кому любов -- гра; та не ми!"
Й той же вітру спів, хвилі в тій піні,
Й дотліва пелюсток тих же беж, --
Та любов на устах і в очах їхніх нині
Мертва все ж.
Чи любові їх, може, і смерть не загроза,
Й до кінця вдвох дійшли, а якого -- хто зна?
Хай і моря в ній глиб -- та зів'яне, мов роза,
Й лиш буяє водорість одна.
Й чи ж любові буть поміж німими,
Глиб могили хай навіть у ній?
Безпристрасні вони, як трава вже над ними,
Чи прибій.
Долю мають одну всі: і рози, й коханці;
Не згада їх ні скеля, ні море, ні діл,
Ні близького вже літа теплінь, яка вранці
У повітрі розлита довкіл.
Й не зігріть, як морози почнуться,
Їм вже інших кохання вогнем;
Як вони, що не плачуть уже й не сміються,
Й ми заснем.
Смерть сама незабаром покине ці доли
І тоді вже повік не діждатися змін:
Той з могили своєї не встане ніколи,
Хто живого не лишить взамін.
Лише камінь і терн не щезає, не гине,
Поки є сонце й дощ -- але вже час близький
Того шквалу, коли їх так само поглине
Вал морський.
Й до тих пір, поки в камінь вали ударяють,
Поки прірвою вод поглинається схил,
Поки хвиль злобу й грізний прибій усмиряють
Маліюча скеля й танучий діл, --
Нині тут, як тріумфу вже власного жертва,
На добрі розпластавшись, що встигла нажить,
Наче бог-самовбивця на вівтарі, мертва
Смерть лежить.
Прокоментувати
Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --