Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Пуста слава... Ми часто бачимо похорон, або похоронні процесії, бачимо, як багаті люди купують дорогі труни, багато квітів, вінків. Запитаймо себе - для кого та пуста слава? Для родини? Вона скоро забуде. Для померлого? А чи потрібна їй чи йому? Але якщо би ті гроші зібрати і дати на Григорянку і на 10 Служб Божих, яка би велика користь була для тої душі! Втікаймо від пустої слави за життя і після смерті. Пам'ятаймо, що Ісуса Христа проводжала до гробу горстка людей, і та горстка людей з ним прощалася. Але той гріб Христовий заяснів блиском, славою і величчю третього дня. Живи так, працюй так, щоби і твій гріб заяснів ясністю Божого Лиця.
Мій Христе, переді мною шлях, і пройти його мушу так, як Ти. Перед кожним із нас є дорога. Коли і в який спосіб та дорога закінчиться, ми не є певні і то є велика таємниця для нас. Але ми мусимо пройти ту дорогу.
Коли йдемо дорогою життя, ми зустрічаємо багато різних людей. Але, Христе, хто би то не був, дай всіх любити так, як Ти. Мій Христе, навчи мене згоджуватися з Божою волею так, як Ти згодився в Оливному городі, коли клякав, підносив Свої руки до неба і просив: "Отче, хай мимо мене пройде ця чаша, але не як я того бажаю, а так, як Ти хочеш". Ти прийняв ту чашу. Мій Христе, перейду я ту дорогу щасливо, якщо не буду надіятися на свої сили, свій розум, але своє життя віддам в Твої руки. Бо йдемо ми у темряві по землі, спотикаємося, падаємо, грішимо, сповідаємося, користаємо з ласк Божої доброти і милосердя в Св. Тайнах, а через деякий час прощаємося зі всім і йдемо до тої вічної Батьківщини.
А коли ми падаємо і нарікаємо, плачемо і не знаємо, як зарадити, який знайти вихід, пригадаймо Воскресіння, пригадаймо, як той гріб Божий жалобний замінився радістю і це додасть нам сили, відваги і мужності.
Часто розважаймо про ті речі, особливо коли нам тяжко, коли маємо хрести, коли нам здається, що вони є дуже тяжк, але той хрест нам відкрив Небо.
Христе, дай ту життєву дорогу пройти так побожно і свято, щоби після смерті успадкувати вічне, щасливе життя в небі. Амінь


Останнє, що у Неї ще було –
Знекровлене стражденне тіло Сина.
Немов малому, пестила чоло
І плакала – уже не голосила.

А поховати треба все одно,
Хоча і Бог, та мав людську подобу.
Сповите в плащаниці полотно,
Ісуса тіло вкладене до гробу.

***

Через віки у сьогодення міст
Прокладено Спасителем з любові.
Щороку настає Великий піст –
Час роздумів про стації Христові.

Серед квітучих і духмяних шат
Землі, що дочекалась воскресіння,
Розкаяна очищена душа
Отримує надію на спасіння.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Ісус Христос на хрест поклався Сам, прибили Його до хреста, але зійти з хреста Сам не може. Хоч пророкували Йому: "Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста, спаси сам себе і нас". Никодим і Йосиф знімають тіло з хреста і кладуть Його на лоно Многостраждальної Діви Марії. Син і Мати разом. Отут є та правдива жертва, отут є та вірність материнська. Не зламалася, хоч певно диявол спокушав і казав: "Маріє, прийшов кінець. Вже Твій Син вмирає і яка користь для Тебе з того?". Певно, диявол і темні сили сміялися, але Мати Божа вистояла.
Маріє, як часто і ми в своєму житті переживаємо тяжкі хвилини, як часто і наші родини переживають прикрощі. Скільки ми маємо сьогодні матерів, які покинули і забули про своїх дітей, скільки маємо сьогодні дітей, яких виховує вулиця, дітей забутих і опущених. Нехай, Маріє, за Твоїм прикладом, кожна мати застановиться - Ти не покинула своєї дитини, Ти була з нею до кінця. Так і ми в наших родинах маємо бути до кінця, вистояти в щасті чи в недолі, щоб перед Богом виконати обов'язок свого стану, свого покликання.



Від ворогів ховала, берегла,
Леліяла, ночей не досипала…
Якби ж дозволив хто, якби ж могла -
Сама б за Нього в муках потерпала.


Не втік, ішов до самого кінця,
З любов’ю зносив біль, знущання, кпини...
Зняли з хреста не злодія - мерця –
Єдиного ЇЇ Святого Сина.


***
Де грань між благодаттю і гріхом,
В житті непросто іноді збагнути
Хоча ідеш і праведним шляхом -
Усіх спокус однак не обминути.

Прошу, щоб підказав і допоміг.
Цілую закривавлені зап’ястя,
Цвяхи виймаю з Найсвятіших ніг,
Коли іду до Сповіді й Причастя.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Станьмо поблизу хреста. Придивімся до тих останніх хвилин життя нашого Спасителя. То є ті страшні хвилини, мученицькі хвилини. Тіло роздирається на трьох цвяхах, голові докучає вінок з тернини, страшна спека сушить тіло Ісуса, кров засихає на тілі, гарячка мучить Його тіло. Ісус не може порухатися. І ось залишилося так мало. "Отче, відпусти їм, вони не знають, що роблять" - молиться Ісус до Отця Небесного за своїх розпинателів і одночасно прощає. Христе, то є найтяжче для кожного з нас - простити, забути, не пам'ятати. Кому Ти прощаєш? Тим, які плювали на Тебе, тим, які Тебе коронували, тим, які зневажали Тебе, які прибивали Тебе до хреста, які здирали з Тебе одяг. Ти їм прощаєш.
Часом є так і в нашому житті, що треба простити і ми повинні простити. Хоч тяжко простити тим, яким дали життя, яких виховали, а тепер вони за нас забули; простити тим, яким давали любов свого серця, а вони відплатили нам ненавистю; простити тим, яким давали хліб, а вони відплатилися невдякою; простити тим, яким довіряли, а вони відплатилися зрадою. Але треба пам'ятати і завжди себе потішати, що з Ісусом чинили ще гірше, ще тяжче, однак Він простив. А чи я не маю простити? Умираючий Ісусе, щиро просимо Тебе і благаємо: дай нам ту ласку, щоб ми вміли простити, як Ти простив усім тим, які Тебе зневажали.

Чекають всі, хто йшов за Ним услід.
Не вгамувався натовп – лайка, кпини.
Чорнішого ще дня не бачив світ,
Страшніших мук не відала людина.

Не чоловік – суцільний біль і щем,
На Нім живого місця не лишилось.
Гуркоче небо, блискавка - мечем,
І ніби завмирає світ… Звершилось!



***
Хіба не я, не ти, не кожен з нас -
Краплини у Христовій чаші болю?
Чому ж її і далі повсякчас
Поповнюєм, спокусам давши волю?

Коли душа в гріховній суєті,
Чи дóкори сумління непокоять?
Він і за нас молився на хресті:
«Прости їм, бо не відають, що коять.»?

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Задумайся при цій стації, душе християнська. Ото ті руки Найсвятіші, котрі благословили світ; котрі благословили воду в Кані Галилейській, і вода стала вином. Руки, що оздоровляли хворих, калік, воскрешали померлих. Нині вони прибиті до хреста. Ті ноги, які сходили Палестину, щоб голосити Божу науку, вони сьогодні нерухомі. Отой чоловік, який прибитий до хреста, навчав, проповідував добро і чинив милосердя - сьогодні є невільником хреста... Христос прибитий до хреста.
Властивою тут є та перша Служба Божа. Ото та жертва, яку ми бачимо перед своїми очима, ото є та найцінніша жертва, Свята Літургія. Як ми цінимо ту жертву, як ми заховуємося під час Служби Божої? Чи коли на "Свят, свят" почуємо голос дзвоника, котрий голосить про те, що зараз відбудеться найважливіша подія, бо хліб стане Тілом, а вино Кров'ю Божого Сина - чи зігнемо ми свої коліна на прихід Христа на Престіл, чи відновимо в своїй пам'яті, в свому серці те, що Христа прибивають до хреста, і Він жертвується за мене, Він жертвує себе, яко жертву відкуплення цілого людського роду.
Яке моє заховування під час тої Найсвятішої Жертви? На превеликий жаль, ми звертаємо увагу на те, що є зовнішнє, а те, що є внутрішнє, духовне - воно є забуте. Ми любуємося, коли є багато вишивок, коли престоли вистелені обрусами, коли є багато квітів, коли Церкви позолочені, коли кивоти блищать, коли співає милозвучно хор. Але то все є зовнішнє. Ми забуваємо найдорожче і найцінніше - про Ісуса, укритого в кивоті під видом хліба і вина. Ми бачимо перший престіл не мармуровий, не золотий, але перший престіл, на якому відправляється перша жертва - Свята Служба Божа - то є те звичайне хресне дерево Христа. Цінуймо Службу Божу не тільки по престолах, по співі, по величавості, але, найперше, цінуймо ту Службу Божу, яко жертву, де Христос жертвується за нас, як правдивий Бог і правдивий чоловік.

Лягає сам, покірний, мов ягня,
І під цвяхú кладе закляклі руки.
Здригнулось небо - і немає дня,
Голосить вітер, сивий від розпуки.

А тіло, мов натягнута струна,
Вже не болить, - кричить несамовито.
«О, Авва Отче!» - скоро пролуна,
І упадé стіна старого світу.



* * *

Я іноді замислююсь: куди
Веде життєва звивиста дорога?
Коли немає горя та біди,
Зачерствілі, цураємося Бога.

Без Нього ми обходимось в житті,
Аж поки знову лихо не спіткає.
Але Любов, розп’ята на хресті,
Безмірно терпить і завжди чекає.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Ісусе, Ти мусиш переносити такий встид перед тим розбещеним людом. Здерли з Тебе одяг, і Ти нагий стоїш перед народом. Мало було страждань, мало було катувань і коронування терниною, але ще треба було завдати Тобі такого стиду - наготи. Однак Ти переносиш той встид за гріхи, якими світ любується, які світ рекламує, оглядає, читає, якими вбавляється. Христе, задля терпінь Твого обнажения, благаємо Тебе з глибини нашого серця: наповни нас обридженням до тих гріхів, які ми поповнюємо через оглядання огидних фільмів, читання безстидної літератури, через безстидні жарти, думки і погляди. Двй, щоби ми в часі спокус з великою відразою і страхом тікали перед ними і ніколи в нашому житті не допускалися страшних гріхів.

Заюшений хітон мов прикипів
До ран, які печуть і кровоточать.
Та це не перешкода для катів,
Вони здирають одяг і регочуть.

А біль росте, йому нема межі.
Приниження болючіше за рани.
Стікають цівки крові, як вужі.
Вже б і померти. Але ще зарано.




* * *
Принижують, буває, і мене.
Коли образа болем крає душу,
Втішає, заспокоює одне:
Христос терпів – і я терпіти мушу.

Під час важких випробувань, образ
У Нього вчусь любові і терпіння,
За кривдників молюся повсякчас,
І чистим залишається сумління.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Ісусе, вже так близько-близенько до гори Голгофи, а Ти не в силі нести той хрест. Під самою горою падаєш третій раз. Падаєш і лежиш безсилий, опущений і забутий.
Христе, на цій Хресній дорозі Ти нам показав Свої упадки під тягарем хреста. І тут криється та глибока наука.
Упадати під хрестом, упадати в гріхи - то є слабкість людського характеру, людської натури. Але жити в гріху, не вставати з гріха-то вже є справа диявола. За приклад маємо Юду Іскаріотського, який падав у гріхи, однак не хотів поправлятися з них, і ті упадки привели його до вічної погибелі.
А Ти, Христе, на Хресній дорозі дав нам приклад. Коли ти, людино, впала в гріхи - не падай у розпач, розчарування, а радше жалій за них сердечно, зроби постанову поправи, а найважливіше - спіши до Св. Сповіді, очистися з тих гріхів і проси в Господа Бога ласки поправитися, а Бог дасть тобі сили. Просімо Христа, особливо за тих, які впали у великі розчарування, просімо за тих, які ходили до Церкви, молилися, а нині вони є далеко від Церкви; молімося за нашу молодь і дітей, які є розчаровані, може, їх мрії не здійснилися, і вони в цьому звинувачують Господа Бога. Вони лежать під тягарем хреста і тяжко терплять. А може, Бог їх у той спосіб випробовує. Просім у невинного Ісуса ласку піднестися з того упадку, очистити своє сумління в Тайні Св. Сповіді і йти далі з Ісусом своїм життєвим шляхом.

У тілі ні снаги, ані ні життя.
Як рухатися міг в такому стані?
Та Він дійшов. Не було вороття,
Упав на землю втретє і востаннє.

Подався натовп: а чи не помер?
Хотілося їм далі споглядати,
Які страждання прийме Він тепер,
Як на хресті конатиме, розп’ятий.




* * *
Коли дійдеш до крайньої межі
Знесиленого третього падіння,
А друзі відцураються, чужі:
Ні віри, ні любові, ні спасіння,

Про муки Сина Божого згадай,
Його страждання і за тебе, друже.
Ніколи більше рук не опускай,
Бо поруч Той, кому ми не байдужі.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

При цій стації задумаймося над двома важливими речами. Перше. Ісус збитий, змордований, стікаючий кров'ю. Так тяжко дається йому та Хресна дорога. Міг навіть не зауважити тих невіст, які стояли при дорозі, і пройти мимо.
І хоч йому є тяжко, Він терпить, страждає, але Христос забуває про себе, забуває, що має хрест на Своїх раменах, Він забуває, що той хрест є тяжкий, що уста Його поранені, покалічені, а язик запікся кров'ю. Христос цього не пам'ятає.
Ісус бачить людей, на котрих треба звернути увагу, котрих потрібно підтримати. "Доньки єрусалимські, не плачте наді мною..." - бачимо потіху для тих Єрусалимських невіст.
Друга застанова. Ми бачимо мужність св. Вероніки, відвагу, шляхетність. Того ми не бачимо в Єрусалимських невіст. Мужність св. Вероніки - то є правдива любов, співчуття і побожність до Ісуса. А тут бачимо тільки сльози жінок. Та плаксива побожність не має жодної вартості. Та побожність - то не є правдива побожність, то є побожність, яка керується емоціями. Ми повинні зрозуміти, що правдива побожність видає чесноти, вона видає плоди, так як побожність св. Вероніки.
Можна досить часто казати: "Ісусе, я люблю Тебе, який Ти є дорогий для мене", - але жити і далі обмовляти, осуджувати. Така побожність нікому не потрібна. Правдива побожність є тоді, коли я працюю над собою, над своїми хибами, коли я здобуваю більше чеснот. При цій стації застановімся. Не раз і ми в своєму житті егоїстично настроєні щодо себе. "О як мені тяжко, о яка я бідна, опущена, забута, нікого не маю, ніхто мене не розуміє, всі мене зневажають, діти покинули і т.д.". А насправді то не є так тяжко, як ми думаємо. Є люди, які більше терплять, але ми так себе вміємо шкодувати. І тут противимся Божій волі. Христос не шкодує Себе, а потішає, рятує інших. І ми вміймо бути сильні і мужні, допомагати і потішати інших. І в тих випадках Бог нам буде сприяти і буде благословляти нас.

Аби ж хоча б ковток води. Терпи.
Вже мучитись недовго, скоро, близько.
І вийшли до Ісуса із юрби
Заплакані жінки єрусалимські.

А як Він постарів, як схуд і зблід,
Увінчаний із терню колючками.
- Не наді мною плакати вам слід,
А радше над собою й діточками.




* * *
Сьогодні ж, не обтяжені постом,
Мовляв, хіба в турботах нам до того,
Ми плачемо над змученим Христом,
Чи просимо пробачення у Бога?

Молімося за нас і за дітей,
Учімо їх противитись гріхові
І пам’ятати повсякчас про те,
Як Божий Син страждав в ім’я Любові.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Подивляємо ту мужність і відвагу тої невісти. Нічим не відрізняється від інших жінок, які йшли за Ісусом по Хресній дорозі. Звичайна, проста собі жінка. Але ми бачимо щось дивне, велике і святе. Вона бачить людину, котра потребує допомоги. Але як допомогти? Жовніри можуть її не допустити, побити, інші люди будуть сміятися з неї. Але вона не зважає ні на що, хоча й наражає себе на велику небезпеку. Вона бачить перед собою ціль. А тою ціллю є допомогти Христові, і вона не думає про наслідки, про те, що може статися з нею, з її родиною. Вона витирає Обличчя! І за цей вчинок милосердя Господь Бог так щедро обдаровує св. Вероніку, що на білому полотні вона отримує відбиток Божого Лиця.
На превеликий жаль, так і є в нашому житті, як вчить історія: одні плюють, а другі витирають, одні співають "Осанна", а інші кричать "Розпни". То є звичайне явище в житті кожної людини. Не раз і в нашому житті є вчинки неповторимі. Може, після того, як Вероніка дістала відбиток Лиця, не одна жінка хотіла підійти і обтерти Ісусові Лице, обтерти Його руки і ноги, щоби і вона отримала нагороду. Але той випадок є неповторимий, бо Вероніка показала приклад мужності, відваги, вдячності та любові до Господа Бога. Так важливо є в нашому житті не дивитися на інших і не говорити: "О, ті так не роблять, ті не моляться, ті до церкви не ходять, ті байдужі, а чого я маю відрізнятися від усіх інших? Як усі так роблять, то і я так буду робити". Св. Вероніка так не чинить. Вона бачить людину, яка потребує допомоги, і тому йде твердо й впевнено, не маючи страху ні перед ким, мужньо виконувати свій обов'язок милосердя щодо Ісуса.
Так маємо поступати і в нашому житті. Не дивитися, що світ робить, якою дорогою він іде. Бо кажу ще раз: є в житті випадки неповторні. Бог дає ту нагоду і, якщо ми не використовуємо її, то Бог може зробити так, що тої нагоди ніколи більше нам не дасть. Інколи ми маємо нагоду творити милосердя, бо часто бачимо людей покалічених, збитих, поранених, п'яних, однак ми ними нехтуємо, кажучи: "То не є моя справа, я маю свої обов'язки, я маю родину, нехай хтось інший займається тими людьми". Чомусь ми не задумуємося над тим, що, може, то була нагода до доброго діла, яке би в день Божого суду просило для нас милосердя. За приміром св. Вероніки, не оглядаймося на світ, не дивімося, що інші роблять, бо ми будемо відповідати перед Богом, насамперед, за себе самих. І коли Бог дає ту нагоду, щоб творити милосердя - не втікаймо, але творім добро і будемо мати великий скарб на небі.


А піт кривавий очі застилав,
Крізь нього навіть день здавався ніччю.
Аж ось до Нього жінка підійшла
І витерла хустиною обличчя.

О Вероніко! Ти одна в юрбі
Наважилась на щире співстраждання.
За це віддячив Божий Син тобі
Лиця свого відбитком на прощання…




* * *
Щомиті підганяє нас кудись
Прискорене бурхливе сьогодення.
А поруч є, ти тільки придивись,
Старі, самотні, немічні, нужденні.

Чи не байдужі ми до їх біди?
Знайдемо час для них, сліпі і вперті?
О Вероніко! Вийди із юрби,
Як невмирущий приклад милосердя.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Лежить на землі під тягарем хреста. Ніхто не дає допомоги. Як тяжко в тій хвилі для Ісуса. Тяжко не тому, що Він страждає, що той хрест, привалений на Його тіло, так страшно Йому докучає. Не тому Йому так тяжко. А тяжко тому, що ті люди, які йдуть за Ним, відрікаються Його. То є найтяжче. Пригадаймо собі, коли вели Ісуса до темниці, а Петро казав: "Не знаю я того чоловіка". Як було тяжко Ісусові, коли Він почув ті слова. "Не знаю я того чоловіка, я з ним нічого спільного не маю, залишіть мене в спокої. Що хочете від мене?". Як то прикро було чути! А як тепер прикро для Ісуса, коли лежить під тягарем хреста, і ті люди, котрим стільки вчинив добра, оздоровляв, допомагав, вони на Нього дивляться з погордою і кажуть: "Не знаємо Тебе. Хто Ти є?" Ото є біль Серця Ісусового, ото є та найбільша тривога, ото є той найбільший тягар для Ісуса Христа.
А тепер подивімося і загляньмо у своє життя. Скільки разів ми щоденно через свої вчинки говоримо: "Не знаю я того чоловіка". Не знаємо Ісуса, коли обдурюємо, грішимо, коли проклинаємо. Тоді ми не знаємо Бога, Бог для нас є чужим, ми відрікаємося Його. Ми сьогодні, а особливо молодь, встидаємося визнати, що є християнами. Досить часто, наприклад, коли при гостині сідаємо до столу, встидаємося зробити знак святого хреста: "А що про мене скажуть інші люди? Я буду в їхніх очах диваком, на мене всі будуть дивитися, що таке я роблю. Мене будуть називати побожним" і т.д. Властиво в той спосіб ми підкреслюємо, що не знаємо Христа, не є його дітьми.
Ісусе, ми упадаємо в ті гріхи і навіть не зауважуємо деколи, як ми відрікаємося Тебе, як ми встидаємося Тебе, святих звичаїв наших батьків, традицій, яких нас вчили і які зберегли для нас покоління, що так часто захищали ті традиції своєю кров'ю і своїм життям. Вони нам залишили той неоціненний скарб, а ми встидаємося і втікаємо.
Коли священик йде зі Святими Тайнами до хворого і дзвонить дзвіночок, встидаємося клякнути, бо що подумають люди. Христе, як ми нині встидаємося Тебе, як нині, свідомо, відрікаємося від Тебе! Дай нам ту ласку через Твій другий упадок, щоби при всіх обставинах нашого життя завжди визнавали, що Ти є наш Бог і наш Цар.

А часу плин, здається, зупинивсь.
Знесилений від болю і наруги
І від хреста, що до землі схиливсь,
Ісус на землю падає удруге.

Чи зможе, як і вперше, підвестись,
Аби збулося сказане пророком?
Він устає з останніх сил, дивись,
І далі йде поволі, крок за кроком.




* * *
Буває, що і я не маю сил.
Щоб не вставати, хочеться упасти.
Згадаю, як здіймався Божий Син,
Як далі йшов, щоб людству не пропасти,

І розумію: я не пропаду.
Поглянувши на Хресний шлях Ісуса,
Терпляче зношу горе чи біду,
І знову відступається спокуса…

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Багато людей ішло на гору Голгофу, щоби подивитися на те видовище - що далі буде з тим Ісусом із Назарету. А Ісус чим далі, тим більше слабнув. Не мав сили вжеі йти дальше. І тут Симеона з Киринеї приневолюють, щоб взяв хрест від Ісуса і допоміг йому нести. Посеред тлуму людей вибирають того, для котрого нести хрест - ознака ганьби і приниження. Симеон бунтується. Він не може дати своєї згоди. "Кому допомогти нести хрест? Отому злочинцеві, отому розбійнику нести хрест? А що про мене інші люди будуть говорити, то ж моя посілість, то ж моє становище, як на мене будуть дивитися?" - такими були думки Симеона. Але бере той хрест і несе. І що сталося? Ті думки зникають. Те тверде і закам'яніле серце з ласки Божої топиться, м'якне. Він стає учнем Ісуса.
Як часто-густо у житті нам тяжко нести чужі хрести. Ми завжди, як чинимо діла милосердя щодо своїх ближніх, думаємо, насамперед: "А що я буду мати з того, коли йому допоможу? Яку я буду мати користь, який я буду мати зиск?" Радше осуджуємо людей в тому, що не можуть собі дати ради в житті. Чи будемо мати нагороду, коли в такий спосіб дивимось на потребуючих? Просімо в Христа тої ласки: давати, але не надіятися, що нам віддадуть. Давати хліб - і не надіятися на його повернення, давати любов, жертвувати любов, а не надіятися на взаєм. Тут криється наука Христа, тут криється найвища любов християнства - все жертвувати в ім'я Бога і ближнього, а для себе нічого. І, якщо ми зрозуміємо ту науку, то Бог нам віддасть устократ. Якщо ми нині останні сили свого здоров'я посвятимо на службу Богові, то завтра Бог нас наділить більшою силою і здоров'ям. Вміймо жертвувати і не думати, що буде потім. Бог, Котрий опікується нами, Бог, Котрий нас любить, Бог, Котрий чуває над нами, хіба може про нас забути? Ніколи. Вміймо жертвувати і ніколи не питати - а що буде завтра? В молитві "Отче наш" ми молимося: "... хліб наш насущний дай нам днесь". Не просимо у Бога хліба насущного на місяць чи на рік, а "...хліб наш насущний дай нам днесь". Нині, на нинішній день, а завтра будемо просити- і Бог нам знову дасть. Вміймо жертвувати себе в ім'я інших, і тоді ми отримаємо від Бога велику нагороду.

(Хресна дорога о.Василя Ковпака, першоджерело - http://golgofa.at.ua/index/0-70)

Ще мить… Ще крок… Терпи, дивися:он
Голгофа. Недалеко вже до неї.
Бере Твій хрест на плечі Симеон,
Звичайний чоловік із Киренеї.

А Ти, напевне, навіть не чекав
На допомогу іншої людини,
Ішов, терпів, мовчав, не нарікав,
Чекаючи останньої години.




* * *
Дозволь, і я Тобі допоможу,
Хоча б на крок тяжку полегшу ношу:
Лихого слова людям не скажу,
Якщо й ображу – прощення попрошу.

Не вб’ю, не вкраду, вчасно помолюсь,
Своїх дітей навчу молитись Богу.
На приклад киренейця подивлюсь
І ближньому прийду на допомогу.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Зостановімося глибше над цією стацією Хресної дороги. Христос залишений усіма, забутий, покинутий. Але тут підходить до Ісуса та найвірніша і найближча особа, та любляча Мати - Пречиста Діва Марія. Вона падає перед ним на коліна. Ми бачимо, як Вона простягає свої руки, не говорить ні слова, але говорять її заплакані і стривожені очі, її жалісні очі, повні терпіння, болю і страждання. Серце Матері ранить гострий меч болю. То Вона серцем промовляє до Ісуса: "Мій Сину, я готова взяти той хрест з Твоїх рамен на свої, а Ти відпочинь. Адже Твої рамена такі змучені і поранені, Твої ноги покалічені. Я Тобі допоможу." Ісус показав Своїми очима, що він приймає ту любов Своєї Матері, ту її жертву, але не дає згоди.
Пам'ятаймо, яка б людина не була сильна і міцна, яка б людина в житті не була багата, але є щось найдорожче, те, що не можна ніде в світі собі придбати, купити, замінити. То є Мама. Та четверта стація нам вказує, що у нашому житті найвірніший приятель - то є серце мами, Серце Пречистої Діви Марії. Серце, яке чуває, Серце, яке сумує, Серце, яке не пам'ятає ні зла, ні кривди, Серце, яке завжди є відкрите для нас.
Як часто так буває, що ми закриваємося перед тим Серцем, як часто шукаємо потіху і розраду в забавах, в алкоголі, в наркотиках. Але треба так мало - відкритися перед Серцем Марії. Не один раз надіємось на підтримку в приятелів, які нас зраджують, але не шукаємо поради в Марії...
Пам'ятаймо завжди, що Серце Матері Божої є відкрите для нас. Воно любить нас, Воно чуває над нами. Як маємо зробити якийсь вчинок, чи якийсь вирішальний крок в нашому житті - ідімо до Марії, стукаймо до її Серця. А Вона ніколи нас не залишить, Вона завжди нам допоможе, завжди нас потішить, зрозуміє будь-які ситуації і випадки. Люди можуть нас осудити, зрадити і відкинути, люди можуть висміяти нас, але Мати Божа - ніколи.

Коли вже світ від тебе відвернувсь,
І хрест важкий немає сил тримати,
Вона прийде, аби ти не забувсь:
В біді не залишає справжня Мати.

Ісусе! То така болюча мить:
Зустрітися з Матусею очима,
Коли все тіло зранене щемить,
А ти ще й хрест волочиш за плечима.



* * *
О, краще б Їй не бачити того,
Як люди зневажають Її Сина.
Вона ж іде, не кидає Його:
Пречиста Мати й Пресвята дитина.

Хай що б не напророчило життя,
Куди б твій човен не несло вітрами,
Якщо ти мати – не лишай дитя!
Дитино! Не лишай стареньку маму.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Ісус іде поволі, заточується і упадає перший раз. Христос лежить на землі. Перший раз Бог зійшов на землю, воплотившись з Пречистої Діви Марії і прийнявши людське тіло. Ісус зблизився до землі там, в Вифлеємській стаєнці, коли Його тіло лежало в яслах на сіні, відтак зробив ті перші кроки на землі, жиючи в Назареті, а тут знову Христос руками і ногами є спертий до землі. Упадає, щоб нас піднести, понижує Себе, щоби нас підвищити. Тому не біймося упадків, не кажімо, що ми вже є пропащі, не кажімо, що вже кінець, не тратьмо надії. Бо Ісус, впавши перший раз під тягарем хреста, хоче нас підняти. Він показує нам приклад, що можна впасти, і то не раз тяжко впасти, але завжди Бог дає надію, дає ласки, щоби ми піднялися.
Бог не тішиться з твого упадку, Бог не прагне твого упадку, але, навпаки, тим, хто впав, Бог дає руку помочі, щоби підняти їх на ноги.

Ішов, бо знав, що стане Він мостом
До раю крізь гріхів могутню скелю.
Придавлений, мов каменем, хрестом,
Ісус уперше падає на землю.

Він устає, хоча не відпочив,
Кривавий піт стікає прямо в очі.
Де ж ті, кого любові Він учив?
Юрба навколо свище і регоче.



* * *
Жорстокий світ! Який жорстокий світ!
Як мало милосердя і любові.
І пише кров’ю Він Новий Завіт,
Щоб ми не захлиснулись у гріхові.

Якщо ти, друже, не минув біди,
Здається, що життя твоє пропаще,
Вставай, бери свій хрест і далі йди,
Немов Ісус.І знай: тобі не важче.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Як почули фарсеї підписання декрету про смерть, в тій же хвилі принесли тяжкий хрест і поклали до ніг Спасителя. Ісус припадає до нього, своїми зболілими і пораненими руками обіймає той Святий Хрест, цілує його, бере на Свої рамена і розпочинає свою Хресну дорогу. Не боїться, не втікає від того, що є тяжке, що завдає болю, що ранить серце, що приносить терпіння, що витискає з очей сльози, а з тіла - кров.
Хрест. Він навіває в наше серце неспокій, смуток, печаль і тривогу. Ми боїмося хреста, втікаємо від нього, ми воліємо мати життя розкішне, легке і спокійне. Тяжко нам зрозуміти значення хреста. Чи я, як християнин-католик, маю боятися хреста, чи маю втікати від хреста? Чи я забув про слова Ісуса: "Хто хоче йти за мною, хай візьме свій хрест і йде слідом за мною". Адже я не сам. Христос зі мною, Христос допомагає мені двигати мій хрест. Коли я падаю, Він мене підтримує, коли я в розпачі та трачу надію, вливає в серце уповання. Чому ми в нашому житті, коли несемо хрести, так часто забуваємо, що ми не є самі, що ми не є покинуті і забуті, що з нами завжди є Христос. Ісус йде поруч, Він йде разом з нами, Він любить нас, Христос не дозволить, щоб ми впали навіки. Ніколи того не дозволить. Спаситель може допустити те, що ми впадемо і покалічимося, що ми впадемо і зневіримося. Так, Він це може допустити. Але Ісус ніколи не допустить того, щоб ми впали навіки.
І тому, коли ми двигаємо наші хрести, коли маємо ті наші терпіння, не впадаймо в розпач. Християнин не має права цього допускатися, бо з нами Христос, Який любить нас і Який допомагає нам двигати наші хрести.

(Хресна дорога о.Василя Ковпака, першоджерело - http://golgofa.at.ua/index/0-70)

Найтяжчий хрест поклали на Христа –
Гріхи усіх лише Йому на плечі.
Святі не розтулилися уста
На виправдальні та благальні речі.

Плювали зло у праведне лице,
Його штовхали, сипали образи,
Без нарікань Ісус терпів і це,
Не огризнувся жодного Він разу.



* * *
Чому ж тоді, далеко не святі,
Не варті на нозі Його мізинця,
Ми гніваємось часто у житті
І ближнім не прощаємо дрібниці.

За що Ти, Сину Божий, постраждав?
Чи стала жертва для усіх уроком?
Марнуємо життя, яке нам дав,
І хрест стає все тяжчим з кожним кроком.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Ти, Ісусе, стоїш перед натовпом, що бездумно чекає смерті, а очі Твої осяйні спрямовані в Небо... А серце відкрите і звертається до всіх людей: «О, дитино! Життя - це не іграшка. Ти ще не знаєш вартості життя... І прийде мить, коли душа твоя в болю схлипне: «Візьми серце моє, Ісусе, і живи в мені. Без Тебе я ніщо. Засуди мене, Господи, бо заслужила я кари. Суди Твої праведні. А неправедний вмиває руки...».

— Мати Божа, Діво Пресвята, молися до свого Сина за душі наші, щоб не померли ми без каяття. Амінь.

Ісусе. Тебе засуджено на смерть. Ти є невинний і я знаю, що Тебе несправедливо звинувачують. Однак, будучи невинним і знаючи, коли, як і де помреш, Ти відважно прийняв свою долю. Так, Господи, і в моєму житті є такі хвилини, коли я мушу прийняти ту дорогу, що стелиться переді мною. Це може бути самотність після втрати дорогої мені особи, або зневаги чи насмішки навіть найближчих друзів, і власне через те, що хочу йти Твоєю дорогою. А, можливо, це тривожне очікування тяжкої операції, або якесь рішення, що змінить хід мого життя назавжди. Існують певні хвилини, коли мені доводиться приймати життя таким, яким воно є в дійсності. Мені важко, у мене виникає страх перед майбутнім.

Ти, Ісусе, кажеш:" Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас".

Я цілковито віддаю себе у Твої руки та йду за тобою вперед, щоби вчинити життя кращим для себе та інших.

Цікаво, повторилось би те знов,
Якби події сталися сьогодні?
На хресну смерть засуджують любов,
А судді хто? Неначе пси голодні,

Їм хліба і видовищ подавай,
Жорстокої, кривавої розплати,
А завтра будуть мріяти про рай,
Зваливши все на Понтія Пилата.



* * *
Хто засудив на хресну смерть Христа?
Пилат, який умив прилюдно руки?
Ні, то гріховна наша суєта
Послала Сина Божого на муки:

Моє убите в лоні немовля,
Покинута твоя старенька мати…
Ісус один, а грішників – Земля,
Йому за всіх тяжкий той хрест приймати.