Проза 25 февраля 2014 08:24:27


Лавка



Щодня шлях Сепана проходив через парк з фонтаном побіля котрого стояла широченна, довжеленна дерев"яна лавка. Шлях був від магазину, де він працював, до реабілітаційного центру де проходила терапію мама і звісно ж дому.

Одного разу Стьопа присів на лавці, а саме був обід, сонечко світило в спину і так добре вигравало промінцями на воді. Аж дивиться, на дереві надряпано " Як справи?" не задумуючись, хто чому і кому, той дістав ключа від вхідних дверей і додав "Нормально, дякую, а як ти?" з того часу спілкування з невідомою людиною набуло особливого сенсу, він щодня, як і завжди в принципі, проходив тим місцем, але ні разу не забував присісти та відповісти на якесь питання, типу "чому, часом так важко бути на самоті, без батьків, дітей, рідних ?" не знаючи що відповісти, він розповідав, як розривався між двома найріднішими, між дружиною, котрій потрібен був вільний і сильний чоловік і старенькою мамою на візку, котрій більш за все був потрібен люблячий син. Навіть в сильні дощі його рука видряпувала "Привіт, все гаразд?" і як краплину вологи в пустелі, згодом отримував "Все добре, а як ти?"

За деякий час, на лавці вже майже закінчилося місце, де б можна було дряпати повідомлення. Одного дня, йдучи з роботи щоб забрати маму, Степан побачив жінку з коляскою у котрій сиділа бабуська, вони стояли спиною до нього тому розгледіти обличчя одразу не вдалося. Стояли вони перегородивши підхід до лавки, але ж йому було не зручно підійти й прогнати тих, щоб спокійно плюндрувати надбання міста. Тихенько підійшов Стьопа й присів, витіг ключа, але на подив не знайшов нового "листа", яким було його розчарування... а люди собі спокійно, майже не рухомо стояли поряд. Чоловік, не кваплячись, підійнявся й рушив повз, а в спину почув " Стьопа, я забрала маму, пішли вже додому"

Ранковий сон



-Чув, що тобі повинні підійняти зарплатню.

- Та є таке

- Може відзначимо?

Чоловіки мирно смоктали носогрійки на лавці біля клініки. Сергій, котрому підійняли зарплатню ледь був видний у молоці туману, ранкова прохолода додавала згущення диму та пару навкруг нього, а халат і справді аж димівся весь. Всю ніч йшла операція, збирали ледь не по частинах одну пані, котра утнула велику дурницю... але то зовсім інша історія... Анастезіолог, Василь, той стояв ближче до дверей, крізь які просочувалася тепла маса повітря, потирав руки у передчутті шарової випивки.

- Тобі аби відзначити щось... я не можу, поки не знатиму що з бідненькою все буде нормально, ні грами в рот, ні см в...

- От туди і йди... жмот...

Василь різко розвернувся і розчинився все у тому ж молоці, залишивши Сергія з його переживаннями на одинці.

"Вона ж і справді така красива" - крутилося в його голові - " Таку дівчину чекають все життя, а хтось так не дбало її покинув, в таку мить... я б ніколи так не вчинив... але, я ж покинув свою бувшу... " Переодягаючись наш хірург все не міг утямити, як так вийшло... " Ні, це вона мене кинула !!!" - ледь не прокричав він - " Вона завжди хотіла тільки грошей !!! От я й працював понад норму !!! І зараз вже маю все !!! Я можу дозволити собі все !!! ...але її я більше не поверну... зате є ця, пацієнтка, вона точно буде жити, я зробив усе правильно !!!" - Вибігаючи бурмотів він про себе - " Ми будем з нею щасливими, будем, будем " - Вскочивши в свою іномарку, звісно ж, що зароблену руками, та великим серцем талановитого хірурга, Сергій зірвався з місця мов вітер, позаду лишивши куряву і всі ті тривожні думки. Музика в салоні чарувала, додавала до пейзажу за вікном особливої барви. Далі заміські пейзажі почали змінюватися на урбанізований рай столиці, розкішні велетні-" В них зараз снідають, обіймають та цілуються, десь там і вона... ні, я ж пообіцяв собі більше не згадувати.... " - різко сіпнувши кермо він зціпив зуби та натис на акселератор, авто крутонуло на сто вісімдесят, дорога показувала ті ж самі пейзажі, але з іншого боку... - " Ресторани, салони краси, круті туси... я ж можу давати їй все !!! ... але ніколи.... просто немає часу... я міг дати їй усе... все... " - Швидкість робилася небезпечно великою... стрілка на спідометрі повзла на червону поділку, тиск підійнявся у кабіні, і вже не було чутно нікого і нічого, тільки свист.... а досі чулося - " Ти жмот !!!" - " Може сьогодні кудись сходимо? ...може хоч завтра?" - " Я більше не хочу такого життя!!!" - Свист робився все нестерпнішим... перед очима з"явилася та сама, майже зшита з шматків, дівчина.- "Чому мені таке близьке і рідне її обличчя?" - " Люба !!! Це ти !!! Я не хотів !!! То це я??? Але ж як " - В ранковому мороці важко розгледіти як хтось вибігає на дорогу... а на швидкості за сто вісімдесят на годину й поготів... але обличчя дружини було таким яскравим, здавалося вона вся сяє... вона бігла на зустріч, так ніби давно вже , дуже давно, не бачила чоловіка, ніби зустрічала його з війни... А свист ставав все нестерпнішим, чоловік хотів натиснути на гальма, але нога не слухалася і ще сильніше тисла на акселератор, руки теж були чужими і тримали кермо рівно по курсу на жінку... роздався брязкіт...

- Любий, я приготувала тобі каву. Вибач, мабуть розбудила тебе розмішуючи цукор...

Дружина Сергія присіла на ліжко тримаючи в руках підніс...

- Сєрьож, може сходимо сьогодні кудись, ти ж обіцяв...

Ливень

Чорний, як багато він розповідає про сутність людини... це колір поєднуючий самотніх, самітників які шукають, але не можуть найти, не хочуть... не дарма його взяли як траурний, не синій, колір мерця, не червоний колір крові... хоча, може десь так і прийнято... він магічний, правда ?

- А може краще золотавий ?

- Золото ? Поглянь стільки його на мені, ти думаєш цей колір збуджує ? ти думаєш він має хоч якусь цінність, чи хоч би щось значить ? Не соромся, візьми кулон, це подарунок мого покійного чоловіка... з такого ж граніту я поставила памятник на його могилі...

- Вам мабуть важко це все...

- Це було дуже важко... йшов дощь, ливень... страшний вітер, пориви ледь не валили з ніг... ми йшли додому... дорога була через місток, може пам"ятаєш, кілька років тому, до реставрації...

- Так він був страшний...

- Так от... він повернувся до мене, взяв за руку і повернувся, погляд був ворона котрий знайшов... і тут дошка... я його не втримала... в руках лишилася тільки перчатка... може випєм ? я щось не добре себе почуваю...

- Я не проти...

- Цей коньяк нам подарували друзі на річницю, 1886 року, ми його так і не спробували...

- Хороший коньяк, у вас щедрі друзі.

- Чоловік розбирався в людях, він мав смак... мені холодно якось... можна?

- Звісно, мене це не обтяжить.

- Ти так на нього схожий... ти не проти ?



...

- Вона усім це розповідає...

- Вона божественна...

- На краще хильни...

- Я не хочу...

- Сподобалась ? А як же твоя пасія ? Ти ж в ломбард ходив по подарунок їй...



- Вона... вона, як доповнення до хорошого коньку, її волосся ароматом мов кращий кубинський тютюн...

- Вона просто божевільна...

- Заткнись... заткнись !!!



...



Червоний. Колір пристрасті, колір у якому з"являються на світ... колір котрий віщує дівчині, що вона жінка, чоловікові, що його обраниця чисте створіння, що він перший її торкнувся. Колір поєднуючий у собі зародження і народження. Червоний має у собі вдосталь відтінків, від світлого рожевого, до темного багрянцю, майже чорного. Пристрасть чорного і холод червоного, біль життя і агонія...







- Вам ніколи не доводилося бачити захід ?

- Ні, я завжди любила своє місто. Там, західніше люди дикі... за монету душать і гризуть горлянки... тут все інакше... тут смерть благородна і наповнена сенсом, мов подарунок.

- Як це смерть в подарунок?

- Це... розумієш, ти живеш, насолоджуєшся повітрям, промінням... ти насолоджуєшся людьми навколо... але твоя насолода у тобі... а навколо сморід , навколо бруд і обман... навіщо ? смерть у подарунок... вибач... я просто щаслива, щаслива, що він у кращому місці...

- У вас всі думки лиш про нього ? Можна ? ... отак, приляжте, я повішу плащ і повернуся.





Не квапливо, мов останні проміння сонця зникаючого за горизонтом, сковзаючі по розпеченій пустелі і покидаючі її піски, рухалася рука по тонкій і ніжній шкірі, ледь рожевий колір, засмага... ці дрібнесенькі зморщечки ніби най тонший шовк... вулкани тіла вибухають енергією зкидаючи зайве, гублячи у секундах їх лік тремтіння робиться нестерпним...

Вже ранок... от от і знову спека...



...





- Але ж ти клявся що любиш !!!

- Слухай, ти щось плутаєш... маленька, я ж тебе не чіпав... йди пошукай собі квітів на вінок... іди...

- Що з тобою ? Я тебе не впізнаю... ти не був таким ніколи... ти холодний весь і спітнілий... розкажи що сталося ? Я мушу знати !!!

- Йди геть ! Пішла звідси !!!



Часто слова не можуть бути нічим... не можуть відображати думки, бажання, навіть свій сенс, коли вони вилітають навмання і плутаються одне між одним, гублячи і міняючись літерами та звуками між собою...



- Він був єдиним вашим чоловіком ?

- Так, він був першим і лишиться останнім...

- Ні, ви не думаєте, що...

- Я не думаю, я знаю...

- А як же моя схожість ? Я ж як він ! Ми ж ...

- Дурненький... ти був поряд і я вдячна... бери що хочеш, але я любила і люблю лише одного...

- Тоді прошу перчатку, саме ту !!!

- А ти не думаєш, що я тобі її не подарую ? Єдиний спогад, єдина річ котра лишилась у руці...

- Я заберу той спогад і наповню вас собою !!!

- Маленький, цього не буде... ніколи...



...





-Ти ж знаєш, я ж тебе люблю... і ти ж теж мені клявся, що любиш і будеш тільки мій...

- Тепер усе інакше... я це він... і перчатка буде моєю !!! Чуєш !!! Буде !!!

- Ти божевільний !!!





...



Час змушує приймати рішення. Хіть змушує втрачати розум. Любов ? Вона не змушує, вона створює ілюзію життя без страху смерті, без страху залишитися нікчемним камінцем, що тіні відкидаючи указує на час...



- Поверни !!! Чуєш ? Це тобі не належить !!!

- Мені належить все що належить вам !!! Мені належить ваше серце !!!

- Ти божевільний !!! Поверни негайно !!!





Ранок стирає темряву, ранок змиває з речей невидиму пелену і відкриває їх для зору. Чорний зникає, схід заливає червоний, як вино, як кров... ранок чекають як порятунок від холоду, від темряви і самотності у власному безсонні. У безсиллі справитися з собою народжується пристрасть і народжується злість, що бере гору ? все залежить від випадку... коли йде злива то пристрасть холоне і гору бере брутальність...

Проза 24 апреля 2013 22:13:50
Автор: Славiк

Номер 69


_Пардон... міс, а що коли ми зараз станемо отут серед мосту і вдамо з себе щасливу, закохану пару ?

Ну й нахаба ! Подумала б дівчина з рудим, кучерявим волоссям, але волосся довгоногої блондинки ледь колихнувшися від повороту голови у бік чоловічого голосу прикрило куточок палаючої посмішки.

_ Ой... а... а ви з франції ? Ви француз ? Так ??? ( о !!! Який він красень !!! )

_ З Монреалю !!! - ( О !!! А вона те що треба !!! ))) Посміхнувся псевдо француз - Там також говорять на моїй рідній, по лінії матері, а батько завжди вчив мене італійської, він у мене з гангстерів... То може перенесем наше знайомство до мого номеру, а то щось тут якось холодно...

І він мов справжній джентльмен зняв свою дешеву вітрівку та поклав дівчині на плечі.

Готель, якщо його можна так назвати, знаходився неподалік, у приміщенні колишнього гуртожитку інституту механіки. Отвори та видряпані фрази на стінах були недбало заквецяні розбавленою фарбою, а східці місцями витерті до ям, запах стояв бридкий, було сиро, сіро і незатишно... Ніде не було а ні душі, про те що то готель говорили лише номерки на дверях.

_ О, 69, мій.

Двері було не замкнено.

_Проходь люба...

_ Так ви ще знаєте моє ім*я !!!

Радісно заверещала дівчинка.

_ Я все знаю, така професія... щось я вже забагато тобі розповів... Ті амо !!!

З тими словами чоловічок повалив дівчину на металеве ліжко і уп*явся в її шию, ні це не жахи, він уп*явся у шию поцілунками. Розціловува він її і роздягав, а вона тільки сопіла та позойкувала і тривало так аж поки вони не лишилися геть голі... і от та мить коли має здійснитися акт котрого добивався "мачо", коли не тут то було... а дівчина то, не зовсім і дівчина, одно слово - Екзотика... Чоловічок той, він хоч і натякав про поріднення з Бондом, тим що Джеймс, коли говорив про професію, та щось зовсім був не підготовлений ні морально, ні фізично і дівка скористалася ним "анально"...

Розповідь банальна, але і повчальна: Намагаючись одурити когось, не ведись на його простоту, сам же стаєш від того надто вразливим.

А за дверима з номером 69 довго чулися крики і зойки і сміх і плач, та ніхто того не чув і на порятунок не поспішав... оце вже жах...

26 октября 2013 21:51:39
Автор: Славiк


мініполіс*


...мініполіс - гамірна місцина наповнена лицемірними і зверхніми пиками... гроші... тут вони скрізь, навіть в туалетах, здається скоро ці папірці замінять там рулони обухівської фабрики. Рятує тільки дим "прими" і розливний кримський коньяк, тільки у цих ароматах таїться справжність почуттів...

Ці тоненькі гіпсокартонові перестінки, крізь них так чутно силу грошей... як вони дають чоловікові владу над жінкою... як вона стогне від болю й агонізує у передчутті оплати... раніше вона стогнала так від дотику лише пальців... раніше... ці гіпсокартонові перестінки... вони так мало захищають тіла від куль... вони не вміють хоронити таємниці... як і люди мініполісу не вміють оплакувати людей котрих любили... вміють оплакувати втрачені гроші... то що ж для них любов ? розкидані по кімнаті речі... м’яке ліжко, молоде тіло... гроші !!! Бісові гроші... коли я зустрів її після тих змарнованих років, у її обличчі читалася невимовна, прекрасна підлість...

- Я чекала тебе... всі ці довгі роки... я ще й досі тебе...

- Нетреба...

Дотик до її шиї був таким холодним, я торкав вже не її, а... тушу підвішену в морозильній камері м’ясної лавки... це неможливо приховати... це як бирка, цінник прямо на все тіло...

Вже третю годину не припиняють... скільки ж їх там ? Нічого куль вистачить... ще є лезо і палиця... а для неї... Моя улюблена "прима"... смак дитинства... нам було по тринадцять... ми не ходили до одної школи, але прогулювали на одному містку... якось вона пригостила мене вкраденою в діда " Робочою " ми блювали у сірувато зелені води так... коли шкільні роки закінчилися я пообіцяв повернутися і забрати її туди... я повернувся, а вона вже тут... чому я хотів забрати саме її і саме сюди ? Що тут є чого ми не мали у рідному містечку... тихі вечори для двох... все...

Здається затихли, хтось відчинив двері на балкон...

Кремезні руки рознесли вщент металеву конструкцію і натреновані рухи профі - вбивці відправляли до пекла бовдурів... гроші розліталися по кімнаті і здавалося що вони не опускаються на підлогу, порівняно зі швидкісттю вильоту кулі зі стволу револьвера сорок п’ятого калібру, куль розтинаючих плоть ніби ніж сукно, куль перетворюючих паперові ілюзії на жах, порівняно з цим папірці не опускалися на підлогу, а відлітали в рай... брехня у них як і у кожного в цій кімнаті не було душі... Ніхто не встиг крикнути... верески чулися тільки з балкону... дівча мовчки сиділо забившись в куток біля ліжка... на балконі молодик з відстріленими причандалами, та роздробленими колінами намагався вилізти з балкону на вулицю, він так хотів політати... цікаво чи встиг перерахувати всі двадцять три поверхи ?

Все стихло, на стіні тмяно поблимувала лампа у формі амура... дівчатко дивилося скляними очима... у ній не чулося страху, ні розпачу... скоріше вдячність... вона тихесенько підійнялася і підійшла до балкону...

- Дай сигарету...

Дим летів у захмарене небо і цілувався з ледь помітним місяцем...

- Ті самі...

На її блідій щічці блиснуло... рука затряслася...

- Трясця його матері !!! Що воно все це тобі дало ?

- Просто тебе не було поруч...

...



Кисень... твій аромат

Я живу поки кров насичена ним

Тисне, наче зашморг утрат

Тілу замало мільярду таких,

Але інших...



* мініполісом я назвав більш - менш розвинені міста нашої хвайнючої - трясця його - країни.

Вірія

... немає сили більшої бажання ...

Коротка комічна сценка у три дії на одну особу + закулісний голос і музика

Дія перша. Споглядання нічного міста.

Вона блукала по кімнаті порожньої квартири, на голе тіло у халаті, споглядала як бурхливо проживають свої роки нічного міста байстрюки... лунали звуки року з колонок s - 120w в кутку стіни. Тіло то хололо від юрби з самих лиш парубків, молодців з надпитим порошковим пивом у правицях, то тепло огорталося ніжними уявними обіймами його...

Дія друга. Біля вікна.

Вона тулилася до скла, несамовито стримуючи свій розпачливий і водночас всесильний пульс ! Здавалося от - от крізь ребра вискочить та подарує волю, у вигляді розбитого вікна, розбите серце. НІ, Вірія не плакала і навіть коли любий казав, що не вона його голубить зараз... і в трубці телефону галас лунав сильніш ніж голос... то дівчинка лиш тихо посміхнулась, божевільним поглядом спаливши сльози !

Дія третя. У ліжку.


А потім шаленіючи під блюзові балади, на не розстеленому ліжку, лише у сяйві срібла місячних дощів, підстрибнула і нумо танцювати, повільний танець ніжний, що вривався десь з душі. Упала... ніжно охопивши так подушку у формі валентинки стегнами, уп’явшися губами кольору, червоного сухого, у власну руку... закричала ультразвуковими хвилями, та так, що аж сама не чула... спітніла... і заснула.



Що бачить серце увісні ? Весни прихід, дарунки долі... голі ноженята по траві, такі малі, здаеться що аж кволі ще занадто, але ні ! Їм просто ще не звично так ступати перші кроки... будиночок в котрому вони сплять надув від благ всіляких щоки... і він, на білому коні, а на плечі татуювання китайською: ти потрібна лиш ! мені...

11. 11. 2013р.