Дехто каже, що Карпати молоді гори. Дехто на оборот переконує , що Карпати дуже старі і давні. Але сьогодні не про те. Сьогодні я б хотів розказати про села. Давні, забуті, старі як і самі Карпати. Ці села є всяких кольорів. Є чорні й білі, є зелені й красні, кольорові. От тільки сірих чомусь немає. Мабуть тому, що всього сірого споконвіку і так вистачало. Колись, дуже давно, в одному з таких сіл народився і я. І хоч як не старався втриматися в утробі моєї матері Анни довше, всі мої зусилля виявилися марними. Прийшов час, і я з неймовірною точністю і силою був виштовхнутий у світ цей. Та я знову не про те. Оці давні Карпатські села, давним – давно загублені і забуті світом. Оці села – привиди, що ховаються між зворами і зеленими зарослями. І багато хто блукав по світі білому, шукав спокою, тай не знаходив. Повертався сюди вже направці, бо так ближче, і знаходив тут спокій. Уже вічний. Та перед тим як успокоїтися навічно, виходив десь під вечір до межі свого поля, сідав на горбок,тай дивився сумними очами як буяють зелені зарослі, котрі ніколи не вмирають. Дихав на повні груди свіжим вітром і слухав що кажуть гори. Зазирав у очі кожній божій тварі і бачив там якійсь дивовижі. І навіть відчував біль десь біля серця, підходячи до всохлої смереки чи трепети. Бо вони вже мертві. А вони як і ми частина тої великої вселенної, яка теж ніколи не вмирає. Але вони принесли себе в жертву, щоб ще когось живого зігріти. А ще задивлявся на того сірого яструба, що зависав під хмарами, захопившись своїм полюванням. І тоді добре йому ставало. Напившись того спокою, він забував про війни, які теж тут колись бували. І які приносили немало смертей на цю замирену землю. І багато хто приносив тоді себе в жертву, щоб був у цих горах вселенський спокій. І наче мисливці, що полюють на звірів, ходили по на пів диких стежках загони озброєних до зубів чужинців і вбивали тих, незламних духом сміливих мужів, котрі насмілилися виступити супротив чуми червоної і чуми коричневої. І може аж тепер, пройшовши весь світ, і повернувшись туди, де появився вперше, сідав на межу свого дикого поля і хотів пізнати істину. Бо знав, що коли засне, то вже буде спати сном безпробудним. Подеколи, закривши на мить очі, навіть бачив чоловіка в чорній рясі, що щиро відспівував його. Отак, сидячи на межі, він уже не розумів, де та чорна безодня, у яку ми всі боїмося впасти. Чи тут, по цей бік, де все таки все знане і знайоме, чи там, за межею, де непрозоре все наче сутінки. Він сидів і все ще надіявся що йому, як і кожному, життя принесе тишу. Порепаними руками гортав сторінки свого довгого життя, подеколи пригадуючи дні, які запам’яталися більше. Бачив свої кольорові села, чорні й білі, зелені й красні. Тільки от сірих так ні разу й не побачив. Він сидів, і як колись, в дитинстві, ще загадував бажання. Можливо що вже останнє. Дивний чоловік.

2015р.

Сидить Федір Петрович на дивані, дивиться здалека крізь вежі, і бачить себе як овоча, що вже перезрів. Але розум у того овоча ще не зовсім зрілий, раз бачить таке. Хоче Федір Петрович до себе, того, дійти, добігти. Не може. Запинаються ноги. Ішов, ішов, добре пропотів, притомився, а до себе так і не дійшов. А перехожі різні дивляться на нього, хто сміється, хто чужається, а хто просто гидує.
Отож, вкотре закриває очі Федір Петрович і знову бачить себе. Вівцею, що відбилася від своєї отари, а коли й вороною білою, на яку всі тикають пальцями. Правда, надія все таки не покидає Федора Петровича. І біленький ангел все ще літає над ним, так, наче слабину його відчув. І літає доокола його, захищає. Думає Федір Петрович, він теж бачить його, того, там за тими далекими вежами, і щиро вірить, що коли небудь він все таки дійде туди, до себе, того й захищає.
Інколи бачить Федір Петрович себе зовсім зблизька, і ясно. І приходить тоді думка така незвичайна, як на перший погляд, що множаться жителі на землі дуже сильно. І що то до великої біди може привести. Так, як приходять на цей світ різні. І ті, кому вдається більше розуміти. І ті, хто більше книжки читає, і вже сім наук вивчив. І кожен толкує все по своєму. Але спочатку всі приходять дітьми, тихими і спокійними, а декотрі неспокійними і галасливими. А раз родиться на землі більше, то й більше хліба потрібно, щоб всіх накормити. Отож підростають оті діти, тай починають кожен по своєму свій хліб заробляти. Дехто аж з розуму сходить, думку свою перенапружуючи. Бо душа теж має силу свою і свої межі. А дехто в поті мучиться цілими днями, намагаючись вивідати як світ цей змінити, бється як горох об стіну. Дехто вже дібрався до золота та срібла і загрібає так , що аж кров з під нігтів іде. Отже сидить Федір Петрович і думає собі, чи прийде ще на нашу землю оте обіцяне золоте століття, коли все доокола таке нужденне, обдерте та обірване. А до того, себе, що десь там за вежами, так дійти й не може.

2015р

ID: 598836
Рубрика: Вірші, Громадянська лірика

Федір Петрович, немолода, можна навіть сказати пожила людина, вже років шість. На пенсії. Отож часу в нього завжди багато, навіть наскільки багато, що він не знав куди його подіти. Тому більшість часу тратив на перегляд телевізора, ну і звичайно на сон. Пульт управління телевізором був йому незамінним помічником. Коли пульт куди небудь пропадав, то Федір Петрович зразу ж втрачав спокій, і шукав його аж поки не знаходив десь між стінками дивана.
Отак дивлячись телевізор Федір Петрович якось і заснув. Спить він і бачить як раптом нізвідки появився старенький дідок. По вигляду Федір Петрович зразу ж уяснив, дід значно старший за нього. Дід присів на край дивана, хитро подивився на Федора Петровича, так , що в того аж мурашки побігли під шкірою. Ледарюєш ? спитав дід.
Федір Петрович аж поперхнувся, хотів відповісти запитанням на запитання. А твоє яке діло? Але чомусь промовчав. А ти знаєш, що від такого життя й померти недовго. Федір Петрович поперхнувся ще раз від несподіванки. До нього аж тепер почало доходити що це Бог. Він з острахом дивився на діда і вже не міг вимовити жодного звуку. Дід – Бог пересів з краю дивана на крісло напроти, уже почуваючись повним господарем у кімнаті Федора Петровича. А ти знаєш що міг би ще трохи пожити, звичайно якщо зміниш свій спосіб життя. Скільки? Пробелькотів Федір Петрович. Ну наприклад до сто чотирьох . Федір Петрович знову поперхнувся. Враховуючи що ти більшість свого життя жив ледащо, то тепер тобі прийдеться надолужити. Ти маєш робити найважчу роботу. Допоки будеш робити, допоки будеш і жити. А перестанеш робити і начнеш знов ледарювати, то зразу ж і помреш. Тепер Федір Петрович уже навіть не ставив під сумнів того що тільки – що сказав дід – Бог. А дід – Бог подивився ще раз на Федора Петровича, на цей раз уже строгіше, і зник.
Федір Петрович відкрив очі. Телевізор показував якесь нове шоу.
Рука тут – же натиснула на кнопку пульта і виключила телевізор. Федір Петрович думав. Якщо це Бог, а сумніватися в цьому він уже не міг, то все аж надто серйозно.
Помирати аж ніяк не хочеться, отже потрібно жити так, як сказав дід Бог. Тай інших варіантів просто нема. Це не той випадок коли можна сказати і не зробити, іншими словами, надурити. І відкладати на потім теж не можна. Федір Петрович почав думати конкретно. Для початку треба знайти роботу. Як виявилося, це не так просто. Роботи звичайно за час його бездіяльності накопилося чимало. Але тут є ще фактор того , що робота має бути найважчою.
А то раптом дід – Бог подумає інакше. Після довгих роздумів Федір Петрович дійшов до думки, що потрібно робити огорожу довкола подвір’я. Огорожу йому вже доводилося за життя робити кілька разів. Так, як дерево має властивість гнити, то штахети витримують років десять – п'ятнадцять. Можливо він був би дожив свій вік і з цією огорожею. Але тепер, після всього що сталося аж ніяк. То ж шанс дожити до сто чотирьох років він тепер не упустить. На другий день, зранку, Федір Петрович одів нову спецівку і заходився демонтувати ще досить пристойну огорожу. Перехожі і сусіди здивовано позирали на Федора Петровича, а той працював, та так як ще ніколи. Для себе Федір Петрович вирішив що замінити огорожу дерев’яну на бетонну, це якраз та робота, важчої за яку вже нема. Отже він буде жити спокійно і з чистою совістю перед дідом Богом і перед собою. Тим більше, що бетонну огорожу потрібно буде робити чимало часу.
Скоро стара огорожа була успішно демонтована. Федір Петрович заказав Камаз шутру, цементу і взявся за роботу. Спочатку робота видалася майже непосильна для привиклого ледарювати тіла. Болі прошивали кожен мускул. Федір Петрович дочекавшись вечора, зразу падав на диван і до ранку спав як убитий. Такого з ним раніше ніколи не було. Уже років десять мучила безсонниця. Отож проснувшись ранком, Федір Петрович згадував діда – Бога, дякував йому за прожиту ніч, на швидко снідав і брався за роботу. Скоро тіло адаптувалося до нового режиму життя, мускули перестали боліти. Разом з бетонною огорожею виростали і біцепси на руках Федора Петровича. Сусіди і просто перехожі проходячи мимо говорили Бог в поміч і заздрісно любувалися Федором Петровичем.
Місяців через три доокола подвір’я Федора Петровича стояла новенька бетонна огорожа, а Федір Петрович стояв і задоволено усміхався. Живу, радісно подумав, уже в думці підшукував нову для себе роботу, і дякував діду – Богу що дав такий шанс.

2015р.

Десь під вечір вийшла Марійка до потічка і стала над бережком, прислухаючись до плюскоту води, що гралася в промінні перед вечірнього сонця, поволі зійшла стежиною ближче, і ступила босими ногами в її прохолоду. Білі ноги стали в блиску хвиль теж прозорими. Вода з любов’ю обняла їх своїми струйками. Тихо шипіла і бризкала білою повітряною піною. В цей час, на сусідському обійсті стояв Іван, сусідський парубок, приперся до копиці отави,і любувався красунею Марійкою. Не знаючи того, Марійка стала над потоком, схилилася наче лілія. Змійкою вигнула тіло , білою ногою стала на чорний камінь і вмивалася. Сонце, уже заходивши за смерекові гори облило її своїми променями, наче позолотило волосся на голові. Хлопець дивився як хвилі кидали до повислих над водою грудей блискучі крапелини. Вони долітали, розбивалися, і знову падали на дзеркало спливаючої води. Іван сильніше втиснувся в отаву, завмер, наче боявся сполохати це диво. Марійка вмивала лице, руки, ноги, груди .
Сонце зайшло за гору і раптом все стало темно - блідіше. Хлопець мов зачарований стояв і слухав пісню цієї непокритої краси, що зливалася з піснею хвиль води, які також бігли і блистіли своєю голизною.
2009р.

Я сьогодні бачив тіні моїх минулих предків. Вони стояли, волосся сиве, з карими очами. Одіті в білі, довгі конопляні сорочки. Підперезані широкими гуцульськими ременями. трохи про щось порадились, показували руками в сторону гір. Потім дружньою юрбою поспішили до Карпат, що здійнялися високо, аж до самого неба. Раптом гори почали повільно хилитися, от – от упадуть. Предки прискорили ходу і насилу встигли підставити свої могутні плечі під падаючі гори. Гори оперлися на плечі предків, заскрипіли і затихли. Предки напряглися, потиснули і виправили падаючу гору. Гори полегшено зітхнули, так, наче подякували предкам за своє спасіння. Потім предки взяли коси і пішли косити. Їхні коси дзвеніли і шугали по лугах, понад берегами, по схилах гір, по млаці біля річок.
Трави хилилися і падали, лягали рівними валками. А предки витирали рукавом спітніле чоло, пили з річок чисту джерельну воду і посміхалися. Раділи що вдалося так багато
накосити. Гори завмерли, дивилися на могутніх предків, дякували і дякували.Десь ближче до обіду втомлені предки сіли біля річки під калиною трохи перепочити. Перекусили чим бог послав, що недоїли, зав’язали у свої вузлики і затягнули пісню. Ой що ж то за співанок вони переспівали, і коломийки, і складаночки, слухати б тай слухати. А пісня линула понад покосами, відлунювала десь там, у Карпатах і затихала. А вдячні Карпати слухали відлуння пісень предків і пам’ятали їх.А з часом стали ці пісні немов скарби великі. І почали люди теперішні ходити в гори, підслуховувати тих пісень, що залишилися в Карпатах від наших предків. А слава про те пішла по всій Україні і по всьому світу білому. А край Карпатський почали називати співочим.
Хто сходить в гори і послухає тих пісень, то навіють вони тому думки мов скарби, повні дивини. Дають вони і жагу до життя, і любов і всякі дивогляді, прискорюють пульс на чолі, поборюють і печаль і втому.
Люди що живуть у горах спосібні і талановиті. Їм потрібно тільки олівця та паперу, та трохи хліба, та може ще сонячної форелі тож вони зразу ж починають писати тих пісень що наслухалися в горах, що колись співали їх наші предки. І оселі в них теж наче пісня, красиві і розмальовані. І дивлячись на них ніхто не скаже що люди ці постали з глини. Немов Господь із золота ліпив їх.
А неподалік від осель акуратно зложені стіжки свіжого сіна, немов би припорошені місячним пилом. Ночами до них підходять тремтливі косулі,що б поласувати смачним пахучим сіном. А там дальше мріють смереки. То буває вони замріяно мовчать, а то враз зарухаються, зашумлять, і ще більші виростають. Коли смереки затихають, то виглядають на святих, що зупинились на образах і тільки дивляться на все своїми блаженними очами. А от коли шумлять, то більше схожі на людей, що суятяться у своїй гріховності. Під лісом пасеться чалий кінь. Він то підніме голову і тільки вухами рухає туди – сюди, мов локаторами – прислухається. То опустить голову до землі і акуратно вигризає траву до самого коріння.Після нього худобині вже нічого не залишається. А стіжки пахнуть травами, немов волосся на голові того дівчати, що приходить сюди вечором на зустріч до молодого гуцула. А гуцул опершись до стіжка,стоїть,чекає. Побачив дівчину, що тихо ступає по стежині, раптом відчуває як вона поволі виймає з його тіла душу. А вона, побачивши його чомусь ніяковіє, серце починає сильніше гупати, а тіло тремтить як налякана осика. Вдалині, за химерні пагорби ліг і заховався останнім світлом день, а в небі діамантами засяяли перші зорі. А за ними, в огняній одежині вийшов погуляти і місяць. Маленькі хмаринки зупинились на небі, і немов зачаровані вівці дивилися на палаюче диво. Місяць поволі покотився оддалік їх, глянув на землю, і своїм червоним світлом обернув на мідь і стіжок, і молодого гуцула, і тремтяче дівча. На вітах дерев засипали золотопері птиці. Мостилися на ніч у густих темниках звірі. Повна марень і див,приходить у гори Карпатська ніч.