Не до покою - а в грудях тишина -
збіглися війна і жовтень лицями,
і багріє небосинь до дна
гуркотаннями і блискавицями.

Серце стихло, а кругом оті жнива,
передзвони і живі ще стогони,
легкокрила пошта польова
розліталася у різні сторони.

Без зворотної адреси ці слова,
запізнілими нічними гостями,
як свічок зіркова вартова
неба над могильними Погостами.

Линуть в осінь - невимовну, як душа,
зі своїми дивними дрібницями
про безсоння, вістря штик-ножа,
і останні зустрічі зіницями.

Що з мелодії, така іще земна,
на той берег нотою високою
зрештою зірвалася струна
серця, що ніде не знало спокою.

    Та просто жив - і Місяць ворожив,
    І Сонце зріло, і Земля рясніла -
    зло податі з моїх збирало жнив,
    та що лишалося - жевріло, гріло.

Я жив, і жив - до обрію полів,
до небосині з берегами моря,
нехай і не уміло, та любив,
і знав, що все близьке і зветься «доля»,

*
і що життя за віхолою днів -
мої прозріння, зустрічі, прощання,
слова і руки, злети дивобрів -
лише сердець увібрані торкання.

   І був із тих, що сповнювали світ, -
   разом земне своє ми ткали тіло
   із промінців лунких - ілюзій квіт.
   І дихалося там душі й боліло!

*
    І певне жив не тільки серед снив
    свого й нового всесвіту дитинства,
    і в собі колисанками будив
    довершення земного материнства.

І витікала ввись у безкінеччя
надмузики її земна ріка,
надихнута місцями і гірка,
в моє, тепер виразніше, обличчя.

*
Ультрамарин у сяєві сивин,
вдивляється знайоме в неземне,
ще мить і поміж хмарами сяйне
униз, у хвилі, юний мій мартúн...

   Мов долі слід - падіння, далі зліт.
   Відлуння пам’яті таке слабе,
   лише одне і лине, як завіт,
   з биття судин: життя - люблю тебе.

Видихів наших атоми, наче птахи в повітрі.
і перед ними далечі - вільні, пастельні, світлі.
Що їм тепер легені, крові гарячі ріки,
жили, сердець пориви, мудро-важкі повіки?

Видихів наших виливи хмарам подібні, хвилі,
човникам під вітрилами, що не плисти не в силі,
висльоті втоми, суму, перехлину ілюзій,
згадкам, які в розгадках, наче безсоння в блюзі.

Непотамовні видихи у течії ефіру
обрисами підсвічені лишеного допіру:
лінії, струни, треми - ще однієї крові,
та вже без тяжі форми і догоджання мові.

Видихи наші звільнені - більше ніколи знову! -
не затремтять у відчаї, і на догоду слову,
пущеному стрілою, не затріпочуть ціллю,
мрією, що потанула в розсуду божевіллю.

Схожі на тіні ангелів і розпростерті крила,
о, де все починається, звідки душа і снила, -
видихи наші, подихи, в просторі голубому,
наче отам продовження й далі лише додому.

*
Послухай, як в серці щемить гойдалка яблунева.
тіниста рука виколисує злети малечі,
угору і знову: за крону-корону, в предтечі,
за доли і далі, де обрію річка рожева,
несе звідки вітер казання водою і травами,
з тридев’ять далекого - синню і суму загравами.

Коли ж то і де це було, знають крила лелечі.

Ти казку любила з метеликами й драконами,
відвагою лицарів, чарами-снами дівочими -
не все замело забуття, перевернуті дати,
о руку до серця свого приклади і торкнися:
цвітіння пахкого по плечі, стежок до узлісся,
таїнь чорнолісу, лиш очі прикрити – згадати!

Гойдається гойдалка, тільки нічого не бійся…

…Жарини багаття. Тремкі світляки бірюзові.
І висі так близько. І стільки тепла і надії
у пісні про крила: лети, моє серце, радій і
здіймайся, як ночі і дні, наче рідні по крові
супутники в зоряних шатах, як витоки коренів, -
о музики сонця тендітна цілителько променів!

Лети переливами, сяйними радуги зливами!

Допоки високі тумани впиваються в щебеті,
і повені лагідні, мрії - тремкі юні лебеді,
смарагдово гусне липневого крою туніка -
бриніти мотивами вдячності вічному літу,
сіяти і жодного іншого більше завіту!
Допоки не зрине тривога неждана, столика,

в пустельного вітру повита обітницю хитру.

І збудеться те передвістя очей і посвята
у зло і добро, і примовкне любов і терпіння,
і стануть в нестямі раптовій стискати каміння
руками безкрилими випалі з гнізд пташенята,
і змовкле минуле відлине розмитими снивами
за миртами сивими, серця гіркими поривами, -

сльози запізнілими згадками незрозумілими.

Сліди загромадить, укриє розгубленим пір’ям,
рясні сторінки у казки перелинуть змарніло,
в метеликів хвилю дракона загорнеться тіло,
обернеться в яблуні, квітом, далеким сузір’ям,
навіки-віків, де лиш небо кружляє і міниться,
і сонячно губиться ранками зоряна китиця,

і лагідна сходить надія, повернень провісниця.

І знову, і знову малеча, захоплена грою,
вертає до яблуні під віковою корою,
і все яскравіше всевишнього гам океану,
і в плюскоти листя і сонця вростають герої –
наснажені гойдалки вершники - мрії одної:
злітати і жити, вдихаючи радість духмяну,

бо світло - вони, і усіх поведуть за собою, -
метелики з крил казкаря, хвилі Сині прибою…

Кожному личить свято! Ніби не забагато
сяйва бува і хмелю, гойдалки з каруселлю,
і на долоні долі радості ще доволі,
і без іскрин борею очі за паранджею,
не у собі причина, і не усе рутина,
далі ж-бо тільки краще, хоч і ціна ота ще,
це ж не моє минуле дивиться в спину, хмуре,
і не включає плата
все, що було до свята.

О ці круги колишні, наче доріг всевишніх
кинуті барвні тропи,: Ліліти, Пенелопи,
недруги-друзі, царства, радості і митарства,
сиплі пташині крики… і вже не личка – лики,
губи тонкі до злому, «тільки мовчи, нікому…»,
і про незгасні мрії все ще тремтять повії,
мов ще відтоді… годі, кола по насолоді,
там, де круги колишні,
там, на самому споді.

Нижче уже нічого - знаного і земного.
мерехкотять у тиші сонного Стіксу брижі.
В'ються в недремних чатах ангели в чорних шатах.
Тьмяну, як мідь оболу, душу виймають голу:
- А ось тобі ще рано… М’яко вібрує прана.
Тіні за краєм світла… Строїть рука привітна
струни мої зі світом - далями, морем, літом,
понад звучанням вгору
з виру німого хору.

«Я не такий, як вчора - в серці палка покора,
руки уже не крила - пряним вітрам вітрила,
і на долонях зела, агроба, донна (бела),
музики колихання, вітру молитва рання,
сосни і сиві дюни, зоряної комуни
неговіркі узори: лінії, мов дозори,
кожної, що чекала - там, де світил дзеркала,
і вистачало щастя
мойрам кохання» - трясця!

Та все найліпше – нині. Лине в ефірній глині,
як по жіночій плоті, вечір у позолоті,
птаха на верхній ноті висне мов Паворотті,
ліпиться мить із миті у триєдиній свиті
десь на межі початку, випадку, акту, спадку, -
спалахом, як займання розсуду від кохання,
ега втрачаю пута – от і душа розкута.
І веселкова пустка…
Хай і лише відпустка.