Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Іванна Литвинець І (1984)
Кожна мрія дарує світанок,
А світанок – новий день.
І цілує безмежний серпанок
Усіх людей.





Поеми

  1. І слово, і пісня, матусю, тобі
    Була весна і прокидався сонний травень.
    Ключем летіли в небі журавлі.
    Хтось танцював в тенетах марень,
    А хтось тривожив струни голосні.

    Тоненькі, як промінь малі рученята
    Вже рвались впіймати безмежну красу.
    «Куди тобі, доню?» – всміхалася мати
    І вкотре зривала з обличчя сльозу.

    «Куди тобі, доню? Чого поспішати?
    Чого пориватись з життям на двобій?
    Ще встигнеш зростати, устигнеш кохати.
    Не квапся, лебідко, промінчику мій».

    Доля різьбила життя всього картинки,
    Замислила в цю тиху мить мовчати.
    Коли блаженно пригорнулась до дитинки
    Жінка. Берегиня. Мати.

    Ах, яка ж вона маленька доня!
    Ніяк не всидить там, де посадять.
    Кажуть про те, що вільному воля,
    А їй би хоч всесвіт до ніг прив’язать.

    «Мамусю, що це? – «Не чіпай!»
    Але доня просить.
    Скривить личко «дай і дай».
    «Тихо, доню. Досить».

    Дівча тепер уже жартує
    Й гортає книжечку стару.
    «Облиш!», – говорять. Мов не чує:
    «Я, мамо, казочку люблю.

    Коли я виросту велика
    І буду мати рочків п’ять…»
    Матусю за одежу смика.
    «Та годі ж! Годі щебетать».

    Як кольорова пташка по гілочках пурхає,
    І наче з теплим сонцем бавиться хмаринка.
    Завше сміється щиро, радісно співає
    Безтурботна й мила донечка-перлинка.

    Цей спів, колись напоєний натхненням,
    На ліричну запросить розмову.
    Та я прощаюсь з сьогоденням
    І в давнє повертаюсь знову.

    Була весна. Не перша й не остання.
    Юність чи молодість – не пригадати.
    Хотілось злетів, ніжності, кохання…
    Весни, яка у серці може розквітати.

    І уже не та вона пустунка,
    Що тишком-нишком щось візьме.
    Доросла вже чорнява юнка,
    Очей ніхто не одведе.

    Іде вона, чарівна і прекрасна,
    А час біжить і квапиться неспинно.
    Бажають люди долі, щастя.
    Та як буде в житті, дитино?

    Це не скрипка плаче, не сумна бандура.
    Це вона співає. Боже, час спини.
    Зворушливо лунає з уст стрілецька дума.
    Подаруй їй долю, Боже, захисти.

    Шепнула доля: «Ось пора».
    Це тільки час у нас вдівець.
    Здригався травень і весна
    Іде дівчина під вінець.

    «Куди уже тепер, рідненька?
    Кому лишаєш ти мене?»
    І проливала сльози ненька
    Журилось й сонце золоте.

    Немає доні. Десь далеко
    Іде гніздечко будувати
    В сльозах стрічатиме лелек:
    Жінка. Берегиня. Мати.

    А ми, матусю дорогенька,
    Впадем до ніг сьогодні.
    Пробач нам, горличко сивенька,
    За дотики холодні.

    Пробач за кожне гостре слово.
    Даруй своє благословення.
    Задля найбільшої життя основи
    Яка дитяче носить ймення.

    Ну чого ж, чого мовчиш, матусю.
    Устань, послухай, підійди.
    Я у поклоні знов схилюся.
    Лиш не сумуй, рідненька, не тужи.

    Впаду в обійми і поцілую
    Срібряну рідну сивину.
    Хай увесь світ і люд почує
    Як маму-горлицю люблю.

    На твоїх руках одвічна доля
    Залишила борозни рясні.
    Спить там праця, запах поля,
    Але ти пробач мені.

    За столом ти сидиш посивіла,
    На портреті ти ще молода.
    Вже не юна душа відболіла
    Але знову приходить весна.

    Прийшла вона. Усе співає.
    Прекрасна мить! Витай життя!
    Нехай Всевишній посилає
    Ще многа, многая літа!

    2002 р.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --