У роковини нападу на хлів
ватаг зібрав юрбу овець до купи.
Він не цурався вишуканих слів
і сльози лив прямісінько на трупи…

То надривався, навіть завивав,
апелював лукаво до отари,
ховаючи шмат сала у рукав,
поцуплений із «рідної» кошари…

Подекуди скавчав і голосив,
щоразу озираючись до гаю,
де все лунали вовчі голоси –
збиралася там знову хижа зграя!.

Над лісом тихо віяв вітерець
і сонечко котилось вельми низько.
Напевне завтра вже своїх овець
він поведе туди на пасовисько…

Ми із Олексою рибалити пішли,
зібралися за п’ять останніх років,
але і кілометра не пройшли,
як занеміг друзяка. О, морока!

То раптом закололо у спині,
то серце аритмія калатає…
Та видається все-таки мені –
рибалити бажання пропадає…

З канапи ледве чути голосок –
розслабитися треба… В інтернеті?
А то – із нирок гоне вже пісок!.
Ох, не люблю зманіжених поетів!

Та іржавіти я йому не дам,
бо рух – усе, то життєдайна сила!
А на додачу волю дам словам –
немає ще у нас на шиї мила!

У прохолоду пройдемо лісок,
без метушні піднімемось угору.
То сиплеться з нас, друже, не пісок,
а незгорілий в молодості порох!

Коли поїли, дуже не спішіть
посуду, любі, кидати до мийки,
аби нікого тим не насмішить,
бо втрапите, гляди, до коломийки!

Усе залиште прямо на столі,
не варто теж і крихти підмітати
чи жирні плями на кухоннім склі
халата рукавами витирати!

Нехай стоять тарелі і миски,
хоча б години три після обіду.
Це ж не якісь пахнючі там носки,
що баба силоміць зідрала з діда.

А далі – все у мийку, днів на два,
руками в жоднім разі не чіпати!
Хай відпочинуть руки й голова,
усім відомо – там ума палата.

Нехай полеже пару днів отак,
а що засохло, те усе ж одкисне.
Та це не все, бо головне тут – рак,
який колись, а неодмінно свисне!.

Героя байки міг назвати б я,
але промовчу все ж його ім’я…

У мене є один дружок,
що любить мед із цукром.
Його я кличу «ворожок»,
а він мене – «злим укром».

Ми ніби небо і земля,
немов вода і камінь.
Він – жирне «золоте теля»,
я ж тішуся байками…

Але у чому дружби суть,
вона доволі різна…
Один розцінює косу,
немов би зброю грізну.

Коса у ближньому бою –
гроза всіх операцій!
Та гну я лінію свою –
знаряддя це для праці!

Оце у нас така байда́
на тлі свободи слова,
бо він за фахом тамада,
а я – лише військовий…

Я одинак, самотній вовк,
а мій товариш – місяць вповні.
Нічного неба чорний шовк
дарує камені коштовні.

І дощ, і холод – не біда,
зате зі мною сонця сонях.
А сніг – морожена вода,
яка розтане у долонях!

Хоч голод сірому не брат,
харчуюся дарами поля.
Стає усякого добра,
а гріє неба парасоля!

І хай ікра із кабачків,
а замість м’яса їм капусту,
вважаю рибою бичків –
у мене у душі не пусто!

Багато в голові думок,
і не по серцю мені спокій.
Я одинак, самотній вовк,
та у душі – не одинокий!

Ви уявіть собі – у лісі заблукали
без компаса. Дорогу як знайти?
У школі за дерева вам казали,
як північ або південь віднайти.

Я вам дивуюся, усе елементарно!
Вас кури засміють, не те що півень –
гадаєте, ходив до школи марно?
Ялина – північ, ну а пальма – південь!

Невдовзі презентація… ескізу, –
художник початківець заявив.
Лунатимуть сонети і репризи,
доволі перлів із музичних нив.

Шедевр одіну у багату раму,
підрамник пофарбую в золотий –
не пожалію сили я і краму,
аби престиж не підірвати свій!

Останнім часом творча катастрофа
мене спіткала неабияка…
Пишу полотна, як поети строфи –
вже завтра презентація… мазка!

Ти даремно турбуєшся, друже,
що московською не сокориш.
Діалект той кацапський байдужий
українцю, як ломаний гріш.

І діагноз давно вже відомий –
та хвороба іде від батьків,
бо вертає до отчого дому
лише справжніх, а не байстрюків.

Тож хворій на здоров’я і маску
не спішися усе одягать,
а веди за собою у казку
українців, гуртуючи в рать.

А ім’я їй святе – перемога!
Світла промінь розітне пітьму
і у тому велика підмога
наша мова. Здолаєм чуму!

Тож хворій і приємна недуга
розлітається хай навкруги
та підтримує брата і друга,
а показяться всі вороги!

На птахофермі піднялася буча –
зчинився лемент, гам, переполох…
Чому у нас планида невезуча? –
волали кури. – Курячий наш бог!

Несемо яйця без перепочинку
на корм Рябку, щоб захищати міг,
а косолапе стерво за хвилинку
волочить їх нахабно у барліг!

Наїстися воно ніяк не може,
йому загальне – нібито своє.
Рябку уже втридорога та «рожа»
відкрито в кілограмах продає!

Але яка мораль цієї байки?
За вошами забули всі про… бліх.
Не мав би Півень там своєї пайки –
не обернув крадіжку би у сміх!.

Світять зорі з високості,
під ногами сніг рипить.
Новий рік до нас у гості –
вже дістанеться за мить!

Не такий уже і новий,
другий тиждень добіга…
То не лист тремтить кленовий
з репродукції Деґа.

То сніжинки-танцівниці
закрутили Коляду.
Зазирає у світлицю
рік старий не до ладу…

Вдруге поспіль засівання
долинає звідтіля –
вкотре із самого рання
все вітають Василя!.

Та неповною картина
нам явилася б, атож,
аби кожну Василину
не вітали ми також!

І лунають віншування
щиросердні звідусіль.
Їх приймають спозарання
Василина і Василь!

Але ми піднімем планку
і зустрінемо Меланку,
що накинула хустину
і прохає на гостину!

Поезія – це явище буденним
останнім часом стало майже всім…
Римують, пишуть ледве не щоденно
годинами – по п’ять, а то і сім!

Закинули мелодії і ноти,
їм лише слова музика луна…
Уже не мислять іншої роботи,
але читаєш… Форма – де вона?

Де слово, що відлунює піано,
і сила думки, що як грім гримить?
Де змісту суть, що з глибини фонтаном
підносить незборимо у блакить?!

Поети, композитори, естети,
цим опусом я що хотів сказать –
пишіть свої елегії й сонети,
коли уже не в змозі не писать!

Але коли ослабла сила волі
і строчаться шедеври, що гриби –
не поспішайте спокушати долю
і зачекайте… хоч би три доби!

Мобілізація! – лунає як набат.
Від призову тікають «патріоти»…
Штампує все нові закони кат,
дорога їм одна – до ешафоту.

Шляхи заполонили в Казахстан,
у Грузію, Монголію, Європу…
Кацапи залишають рідний стан,
ховаючи від фронту власну _опу.

Під юртою монгольський аксакал
вдивляється у «трусичів» колону…
– І Київська їм Русь вже не така?
Нарешті повертаються у лоно!

Москва. Червона площа, мавзолей.
Мобілізація! – усюди лине вістка…
Наряд в військовій формі і «старлєй»
вручає «насєлєнію» повістки.

– А воювати з ким? – питає хтось,
не вірячи у власну перемогу.
– З фашистами! – відповідає «лось».
– Це зрозуміло… Ну, а проти кого?

Сім’я зайців жила в зеленім гаї,
у глушині – шакаляча сім’я.
Усім ставало місця в тихім краї,
та слухали недовго солов’я…

Орда шакалів вдерлася до лісу,
аби зайців змінити на кролів.
Домовився Шакал з сім’єю Лиса
і рижу тічку вже від них повів.

Напали рано-вранці – убивали
та ґвалтували навіть немовлят.
Зайці не сподівалися навали
і захопив їх нори підло кат.

Але безчинство довго не тривало,
на спротив разом стали в ряд зайці.
Тримали оборону всім загалом
і дременули ірода бійці…

Вже апелює дикий пес до Лева,
у Лігу звірів прутень шле гінців –
шакалів кігті й щелепи сталеві
привласнили "негідники" зайці!

Вони усі порушили закони –
у наступ несподівано пішли!
Шакалу недалеко і до скону,
його орду зайці перемогли!

До курника повадилась лисиця,
щоночі курку гарбає руда!
Начальник цеху, Никанор Гнилиця,
забив на сполох: «Людоньки, біда!»

Запер ворота, двері у курятник,
набої у рушницю зарядив.
Привів Рябка із дому для порядку,
та на ланцюг собаку посадив…

Небачену донині ввів систему:
до курника – лише по пропусках!
Активно просував безпеки тему
і… більшого купив собі паска́!

А чом діру лишив у огорожі,
як втілював отой амбітний план?
Не менше за лисицю, аж до дрожі,
куря́тину шанує ласий пан!

Зустрівся якось Тигр у лісі
із заблукалим Віслюком.
Той одолів у спорі Лиса,
що заховався за пеньком.

Вухатий заєць на копитах
до Тигра сміло підійшов.
Брудні почухав поли свити,
на пузі перевірив шов…

– Чому трава у лісі синя? –
зухвало в Тигра запитав. –
Така смакує лише свиням!
Не бачив схожих я отав…

– Ти помиливсь, вона зелена! –
упевнено промовив Тигр.
То колір хвої, листя клена,
як у лісничого мундир…

– Е, ні! – з тобою я не згоден.
То синій колір – от і все!
Очима кліпнув рижий воїн –
І що оцей вухань верзе?!

– Чому зелена? Звісно синя! –
усе репетував Віслюк.
Із глузду з’їхав, дурнів сину,
чи укусив якийсь павук?!

Ходім, спитаємо у Лева,
хай вирішить дебати цар!
У Тигра нерви не сталеві,
та все ж погодився. Нездар

таких він бачив небагато,
але достатньо на віку.
Послухав Лев уважно хвата
і каже: «Синя» Ішаку.

Зрадів Осел, гукає Леву:
«О, Царю, Тигра покарай!
Синіє хай трава, дерева –
нехай панує синій рай!»

– Гаразд, покараним він буде –
на рік затихне його рик.
А ти ступай, словесний блуде,
у вухах вже мені твій крик!

І Лева вироку скорившись,
Тигр лише мовив: «Чому так?»
А ще додав, уже знітившись:
«Зело – зелене, знає всяк…»

– Звичайно, сумніву немає, –
спокійно виголосив Цар. –
Але ж ти Тигр, окраса краю,
а не якийсь Ішак-кошмар…

І ти велична, горда кішка,
до спору із Ослом дійшов!
А потім, ніби у насмішку,
на суд до мене з ним прийшов!

Схиливши голову, смугастий
до лісу тихо почвалав.
Таке траплялося не часто –
на рік залишив він анклав!

А через рік вернувся знову
додому із чужих країв
і впав у очі Віслюкові…
Згадав той марення свої!

Але у відповідь – ні слова,
розрізав лише тишу рик.
Фортуна зрадила Ослові,
то був його останній брик!

Ще довго грива, хвіст, копита
валялись між зелених віт,
аби осли несамовиті
не мордували цілий світ.

Візьму квиток на скорий потяг,
перед очима все твоє,
і щирий надприродний потяг
мені поко́ю не дає…

Інтимний потяг, серця протяг,
і нежить – органів злиття,
а під ногами: одяг, одяг…
і почуття до забуття!.

Візьму квиток на скорий потяг
і раптом – Стій! Усе було…
Остався лиш природний потяг
і тільки зморщене… чоло.

Панєнку запримітив гу́цул в місті:
ошатну, симпатичну і струнку.
Відразу видко – не сільського тіста!
Та до смаку припала юнаку.

Але лебідка довго не дрімала.
Село! – майнуло. – Здобич надлегка!
Кормою розвернулась до загалу
і попливла вперед, на юнака.

– Мої вітання! Чому вас не знаю?
– Я не місцевий, – мовити і встиг.
– До ресторації? По філіжінці чаю?
Коханий, а який смачний пиріг!.

Та і хлопака був не валом шитий,
він до ведмедя лазив у барліг.
Примружив ліве око діловито,
оглянув дівку з голови до ніг.

– Ви про яке говорите кохання?
До чого, вибачійте тутка чай?
Готовий я завжди до спілкування,
а решта – у процесі, зазвичай!

Обличчя втрачено давно,
осталася одна лиш морда.
Воно всього лише лайно,
хоч пнеться виглядати гордо.

Але напевно поспішив –
не морда навіть, просто пика.
А ще кого не розсмішив –
то зморщена маленька пипка.

Салон дверей, салон одвірків,
салон сметани, ковбаси…
Іду селом, в кишені дірка…
А що як сала попросить?

Крамниця – просто сіра хата,
а продавець уже: «Камон!»
– Мені б сальця, хоч небагато…
– Ви что, у нас адін хамон!

Знадвору Гнатова жона вернулася до печі
і запримітила вона – дід захмелів надвечір.
Як скельце виглядав вар’ят іще після обіду…
Угледів макогона Гнат і їй таке повідав.

Сьогодні баню натопив, змивать років пилюку,
а перед тим води попив, щоб не схопити глюка.
У нормі водяний баланс стараюся тримати,
аби не дати навіть шанс облудниці кирпатій…

Прогрів славетно я кістяк, попарив пузо, крижі,
по інших ще пройшов місцях – уже пора й на лижі.
На ноги скочив юнаком, та знову на полицю
зненацька гепнув клумаком – далась взнаки водиця!

За пів години дочвалав урешті до буфета
і розбиратися почав, у чому суть секрету.
Ковтнув і раптом, от біда, яка страшна помилка!
У пляшці з написом «Вода» – ховалася горілка…

– Як відрізнити „алкана“
від звичної людини?
– Яка ж у цьому дивина! –
сміється батько з сина. –
Поглянь на ті тополі дві,
що побіля квартири.
П‘яниці видається їх
не дві, а всі чотири!
Урозумів, – пита старий, –
ядро моєї тези?!
Плечима лиш знизав малий, –
Так там одна береза!

Дзвінок з Москви, від родичів близьких –
хвилюються, бажають прихистити.
– Що сталося? – не зрозуміють їх,
уже занепокоїлись і діти…
– Фашисти Україну захопили
і нищать вас як неарійську расу!
– Та ні, даремно тратите ви сили!
Не всю, лиш Крим, а ще шматок Донбасу.

Вовк корову пожалів,
хвіст косою їй заплів,
залишились від корови –
лиш коса та чорні брови!

Вовк телицю пожалів,
про кохання їй наплів,
і лишились край дороги –
шкіра, ратиці та роги!

Вовк кобилу пожалів,
гриву в коси їй заплів,
залишились край діброви –
хвіст, копита і підкови.

Пожалів ослицю вовк,
нарядив її у шовк,
та лишились від віслючки –
довгі вуха та каблучка!

Так, закручена спіраль,
а у чому тут мораль:
не ганяйтесь за шовками –
дружбу не водіть з вовками!

Дозволено тобі усе і більше!
Для тебе, люба, зірку із-за хмар!
Хай сніг чи дощ – тебе це не колише,
ти королева балу, суперстар!

Для тебе сонце світить, вітер віє,
опівночі чарівний зорепад…
Коли ідеш, дихнути я не смію,
промовити хоч слово невпопад!

Кохаю лазурові твої очі,
в них іскорки і моря глибина…
Чекаю, люба, і цієї ночі,
але тихенько, ти ж бо не одна!

Коханий, я повинна заявити,
що кожну ніч із іншою ти спиш.
До чого тут сім’я, робота, діти?
Та заспокойся, мов окріп кипиш!

Не треба мені тикати юрбою
і виявляти крайньої злоби.
Постійно я працюю над собою
і змінююсь суттєво щодоби!

На Івана, на Купала
папороті цвіт шукала –
віднайшла квіток букетик…
Далі – краще без патетик.

На Купала, на Івана,
вся була від щастя п’яна.
Захопила юна врода,
ніч водила хороводи.

На Івана, на Купала
через вогнище стрибала –
обпалила брови й коси,
пелену змочила в роси.

На Купала, на Івана,
поринала у нірвану,
з головою у кохання
все пірнала як в останнє.

На Івана, на Купала
хлопців медом частувала,
пригощалась солоденьким –
бавиться тепер з маленьким.

На Купала, на Івана,
стріла серця свого пана,
та любов була та згубна –
молодик уже був шлюбний…

На Івана, на Купала
дівка враження збирала –
запаслась на цілий рік,
пам’ятатиме ж весь вік!

Я цілу ніч не спав, не їв –
творив! Уже під співи півня
спромігся на десяток слів,
але була то справжня пісня:

„Чудову пам’ятаю мить –
з’явилась ти переді мною,
як неба дивного блакить
своєю вразила красою!“

Та вранці, о, який облом,
сказала ти мені на вушко,
що це усе давним-давно
вже написав якийсь Опушкін…

Закувала зозуленька у суботу зранку,
тільки встигла відхилити на вікні фіранку,
та не встигла одягнути свою пишну вроду,
як вернувся мій миленький з дальнього походу.

Лиш учора він поїхав в місто на весілля,
повернути обіцявся не раніш неділі,
а мені одній удома ночувать несила –
ось тому я агронома в гості й запросила.

Повечеряли смачненько, добре напилися,
ну а потім на канапі спати уляглися.
Хто ж чекав, що те весілля скінчиться війною,
і що милий на похмілля скучить за жоною…

А іще, що при народі відшмага на здачу –
тож сиджу я на городі і надривно плачу.

В юнацтві якось переплутав двері
й до товариства завітав „Знання“.
Там лектор малював щось на папері
і діаграми креслив навмання.

Шукати радив вражень і емоцій,
а досвід прийде, лише пройде час.
Попливемо без весел і без лоцій,
поезія сама поли́не з нас!

Потрібно накопить критичну масу,
відшліфувати стиль, харизму, хист
і прийде все оте само із часом, –
своєї правив лектор-комуніст.

А час іде, минуло пів століття...
Я відчуваю – треба починать,
вже масу накопичив під лахміттям,
як не писать, хоча б критикувать!

І я пірнув у творчість, як у став!
Хоч підзабув теорію марксизму,
та враження таке, що знов попав
в розвинуту епоху кретинизму.

На базарі, в молодиці, вибирав я биту птицю.
Розіклала продавщиця тую птицю на полиці.
Файна жінка, наче киця чи зі сходу танцівниця.
Все у неї як годиться, а навколо – ласі лиця…
З-під короткої спідниці визирали дві сідниці –
вистачало у дівиці глядачів на її циці!
Прицінився, добра птиця, та ще краща – молодиця.
Пишногруда, круглолиця, все у неї аж іскриться:
вихваляє, веселиться, реагує на дурниці…
Доторкнувся до сідниці, та отримав враз по пиці.
Іскри сипали зіниці, що топили навіть крицю!
Хоч на вигляд полуниця – не проста вона синиця…
Та весела працівниця, ой скажу вам – бита птиця!

Із вечоринки жінка повернулась,
на циферблаті запівнічний час.
Лише на ліжку все-таки роззулась,
а від піке коханий її спас.

Вертілася, а то води просила,
ходила кілька раз у туалет…
Нарешті піднялась і в ліжку сіла,
почувши мухи реактивний лет.

– Ой, звідки вона, Васю? Уся біла…
А може коньячку ще? По ковточку…
– Та спи! З тобою з бару прилетіла
і одягла уже нічну сорочку.

Я не гола і не боса,
статна дівка русокоса.
Пишногруда, круглолиця –
є на віщо задивиться.
Чорноброва, синьоока,
та й під крижами нівроку…
Ще і талія осина –
очі відірвать несила.
Не варю і не сапаю,
бо метку натуру маю.
За прилавком не стою,
та сама завжди в строю.
Гарна дівка, струнконога,
в бізнесвумени дорога:
дуже схильна до ескорту –
обкручу я навіть чорта.
Є на послуги оці
грошовиті покупці.
Донжуану, мачо, франту –
послуги по прейскуранту.
Так дивись за кілька років
без напруги стільки кроків:
мерседес, диплом, будинок
ще й фундамент для родини.
Бо похилий мільйонер
пропозицію припер –
руку й серце пропонує,
ще і яхту подарує
та мільйон, а може й два…
Не боліла б голова!
Скільки там йому лишилось,
ви скажіть мені на милість…
Ну, а потім, не каліка ж,
підшукаю чоловіка,
понароджую дітей –
буде все, як у людей!
Отакі прийшли часи –
все вирішують… труси.
Не до од уже поетам,
бо тепер такі джульєтти…

Жила красуня, чарівна Софія,
плекала чічка заповітну мрію –
хотіла чоловіка собі мати,
щоб дім, машина, дача у Карпатах.
Розумний щоб, веселий, дуже гарний,
а ще щоб молодий і геть не жадний.
Та дівка довго голову сушила,
але знайшла таки, кого хотіла –
зуміла досвід обхитрить віків!
Та то були… п‘ять різних мужиків!

Як заважають жити різні герці…
Образили раз сторожа Мишка –
і кривда так засіла йому в серці,
що не поцупив жодного мішка.

Так заважала травма працювати,
що спати на роботі той не міг.
Аби те лихо врешті подолати –
він якось до психолога побіг.

– Історія у тебе непроста…
Щоб хвилювання спекатись свого –
спочатку кривднику ти напиши листа,
а потім у вогні спали його.

Зробив усе, як лікар говорив,
давно забув, що стало із хлюстом.
Собі він мир і спокій подарив,
не знає лише, що робить з листом…

По сіль до хлопців панна завітала,
що Ян один в кімнаті – добре знала.
Насипав солі, та сусідка знову, –
У мене гарна блузка? Зовсім нова!
А далі дівка раптом промовляє, –
Нічого під кофтиною не маю…
Продовжуючи ласувать борщем,
Ян лише кинув, – Виростуть іще!..

Якщо ви забажаєте екстриму,
не кваптеся в Карпати чи до Криму.
Забудьте про дипломатичні спічі,
а говоріть всім лише правду в вічі.
Невдовзі з‘являться у вас нові турботи:
залишитесь надвечір без роботи,
без друзів, у конфлікті з усім світом,
а повезе – то навіть інвалідом…

Одного разу восени
я заблукав у лісі:
негода, вітер, кабани,
періщить дощ по стрісі…

Замерз, промок до кісточок,
зубами марші граю,
голодний ніби той вовчок,
не бачу хащі краю…

Іду вже котрий день уря́д,
не хочеться і жити,
аж тут мене зігрів плакат –
„Багаття не палити!“

Запитують мене останнім часом –
Чому бракує на базарі м‘яса?
Тому, що раптом свині звідусюди
тихенько повиходили у люди.
Корови і козли переженились,
а барани в учені захистились
і віднедавна правлять бідним людом!
Становище таке в країні всюди…
Лише курям дісталось мало втіхи –
вони подохли майже всі… зі сміху.

Закон про бурштин і закон про офшори,
про мита оплату та інші побори.
Закон про кордон і закон про податок,
про новий суспільно-дворовий порядок…

Закон про стежини і про перелази,
про норми й розцінки спожитого газу…
Нарешті дістанемось сонця та вітру
і приймемо новий закон… про повітря!

Потрібні кому ті безглузді закони,
які добавляють нові перепони.
Приймають їх завше, щоб щось умикнути,
проблему замилить чи рота заткнути…

П‘ять сантиметрів – взяти неможливо.
Сім з половиною – яка там насолода…
Десяток – щось, але ще неважливе.
Дванадцять з половиною – то шкода…

П‘ятнадцять – значно краще, та не досить,
з цим розміром погодитись не можна.
Сімнадцять плюс – такий люба попросить,
а двадцять: «Це чудово!» – скаже кожна.

От двадцять два із гаком – завеликі,
та з ними впоратися може чоловік.
А двадцять п‘ять – то невимовно дико,
бо тисне на живіт і кишківник.

Доволі було зібрано думок
у різних представниць кількох народів –
це результати опиту жінок
про розміри звичайних… бутербродів.

У магазині продавчиня
поволі цінники міняє
і тут поважна господиня
її з цікавості питає:
– У вас чому на всі товари
упали ціни так суттєво?
Це що, якісь казкові чари,
що здешевіло все миттєво?
– У дні оці післяпразничні
секрет такого феномена
у зміні лише мізансцени –
скінчились знижки новорічні…

У барі нетвереза жирна пані
виконує ламбаду на столі.
– А ніжки то доволі непогані… –
друзяка-столяр повагом прорік.

– Зі смаком щось, а може заболів?
Ті ноги – гірше атомної зброї!
– Та ні, вони у більшості столів
уже б зламались од ваги такої…

– Я сьогодні заспокоїв брата,
бо малий боїться спати сам.
– То чому малюк утік із хати?
Дременув у сад в одних трусах!..

– Братику сказав я по секрету –
він насправді в спальні не один:
в шафі поселилися скелети,
а під ліжком – одноокий джин.

– Зробила, любий, я собі тату –
на пупі квіточку й метелика на грудях!
Побачиш ту небесну красоту –
інтиму неодмінно більше буде!

– Тепер, гадаю, треба менше їсти,
тягать гантелі і крутити „велик“,
а то не встигнеш, мила, і присісти –
на квіточку опуститься метелик…

– Тепер ми можем перейти на ти!
– А ви не підганяєте події?
Знайомі ми лише із середи
і не герой ви із моєї мрії!
Дружок у вас маленький, ніби прищик,
і я люблю чоловіків з вусами…
Ану, мерщій подайте мені ліфчик!
– А де він?
– Та під вашими ж трусами!..

Занедужав наш Петро мов підбитий крижень.
Самогону він відро випивав за тиждень.
Діагностики нікчемні у міській лікарні.
Лікарі в собі непевні, їх потуги марні.

Лікували від запою і алкоголізму…
Не уникли з перепою долі катаклізму,
бо померкли для родини по Петру поминки,
а причиною кончини – став цироз печінки…

Сьогодні вам я розповім малята,
як президентів варто обирати,
бо протягом десятків довгих років
яких ми й не отримали уроків…

На практиці уже переконались –
усі гаранти швидко опускались
від обіцянок щастя і свободи
до грабування власного народу.

Тому, шановні діти і батьки,
нам з головою досить тих уроків.
Нікчемність показати, малюки, –
достатньо для гаранта і двох років!

– Життя цікаве дід прожив,
бо де він тільки не бував:
і Біломорканал прорив,
і Дніпрогес побудував,
і підіймав він цілину,
хоча на БАМ уже не встиг…
– Помер? Не пережив війну?..
– Ні, термін покарання збіг.

Корупцію не просто подолати,
вона іржею в‘їлася у мізки.
Від депутатів треба вимагати
негайно узаконить дибу й різки.

А ще потрібно „вишку“ повернути
і записати навіть в букварі –
чинуші крісло варто обтягнути
особи шкірою, що брала хабарі!

Малятко захворіло… От же ж горе!
Мерщій в лікарню! Хутко мчить швидка.
Матуся молоденька на підборах…
Вже лікар оглядає малюка.

На запитання, чи трима голівку:
– Скоріше, лікарю, сміятися не час! –
нервово закричала пишна дівка. –
Яку голівку?! Дівчинка у нас!

Занедужав спозаранку дід старий Тимоха
і на ганку у лікарні ахає та оха…
Лікар хворого оглянув, живота пощупав.
Майже всюди він заглянув, навіть нижче пупа…

– Грижа, діду, – мовив важно. – Треба процедури.
А іще, – сказав, – вінтажну випишу мікстуру.
П‘ять разів, опісля їжі, будете приймати.
Ось рецепт, ідіть в аптеку, а затим – до хати.

Дід діагноза послухав, опустивши брови,
витяг затичку із вуха і таке промовив:
– Як позбутися не знаю клопоту на крижі…
Бо вінтажної не маю стільки вдома їжі!

Куди поїдем у відпустку? –
питає жінка чоловіка.
Поправив той дружині хустку
і опустив униз повіки.
Він довгих не любив есе
і пояснив без зайвих слів, –
Туди, де включено усе…
Звичайно, люба, – до батьків.

– За що сидиш?
– За хуліганство.
– Давно?
– Неповних десять діб.
– Вчинив якесь відверте хамство?
– Та ні, птахам я кидав хліб…
Кормив лебідок я у лісі,
вони по озеру плили,
але менти, якогось біса,
мене у суд поволокли.
– А що суддя?
– Одверто злився…
Ти, каже, втрутився в сюжет,
коли сім паляниць, упившись,
з партеру кидав на паркет!

Горілка з льодом дуже ниркам шкодить,
а джин із ним – печінку роз‘їдає.
Від рому з льодом серце потерпає,
а віскі з кригою із глузду навіть зводить.

Отак хильнеш з пів літра чого маєш
і огірком занюхаєш услід,
а потім з болем думаєш-гадаєш –
ой, небезпечна штука… отой лід!

Бабуся до аптеки самотужки
дісталася – від болю взяти ліки.
– Оті, на етикетці синя смужка.
Неси мерщій, багато не базікай!

– Поплутали, – підняв аптекар булки. –
Не зайвим буде нагадати вам –
то тільки від вагітності пігулки,
показані лиш молодим жінкам!

Старенька посміхнулася, – Як тяжко,
сопливий ти іще мене учить.
Онуці зранку їх кладу у чашку
й до вечора голівка не болить!

В ректораті інституту збори термінові –
вчену раду обирають на новій основі.
Після доповіді ректор дає настанови,
що деканам слід робити згідно постанови.

– Ваші кафедри повинні висунути члена,
рада буде формуватись із яких учена.
Кандидатів голосують в кожнім деканаті,
а із висунутим членом – знов до ректорату.

Зайшов я кума хворого провідать,
свинячим грипом захворів сусід!
Дружина мовила, – Ще вчора, до обіду,
той на Москву пішов, схолов і слід…

– Як на Москву? Він мабуть не при тямі!
Так епідемія ще може розпочатись!..
Та жінка тільки розвела руками, –
Сказав, з АТО потрібно вже кінчати!

Іржу, не можу, я із тих дотеп,
які, смакуючи холодне ескімо,
все бідкаються, начитавшись скреп,
що в Інтернеті ми постійно сидимо.

Теорії я цій поклав кінець –
у павутині більше не сиджу.
Давним-давно забув я про стілець,
у Інтернеті я тепер… лежу!

Вона ішла з відкритими плечима
і декольте глибоким… як яруга!
Усі затихли, кліпали очима –
це виглядало мов якась наруга…

– Ой, каблучки, а ще панчохи чорні!
– Жіночий неповторний антураж!
Спиртне виною, мозок як у жорнах,
а може і від спеки той міраж…

Красуня містом йде, ніхто не відстає…
Зі снів вона потрапила у дійсність!
– Ця жіночка комусь таки дає…
своє кохання і подружню вірність!

Ішов за нею зібганим барбосом,
не помічав, дорога, тротуар…
Зітхав і все частіше шморгав носом
чарівний аромат „Мажі-нуар“.

Табун таких же, як і сам, зібрався,
їм снитиметься довго та облуда…
Ба, навіть коп навшпиньки підійнявся,
розгледіти щоб краще її груди!

– Феміна завітала у наш дім!
Пронизує юрбу богині погляд.
Фотограф клацає… і добра сотня з ним,
але для неї – це лише непотріб.

Услід ішов, як за Лаурою Петрарка,
немов Орфей за Еврідікою… О, ля!
Вона голівку повернула шпарко
і лагідно промовила, – Теля…

Ти назирці чому за мною ходиш?
Розслабся, витри слину, Бармалею.
Без лупи бачу, що мене вже хочеш…
За сотню баксів буду я твоєю!

Допоможи, о Господи, прошу!
Терпіння дай і сотню благодаті…
Купить дружині сукню поспішу –
на хльорок я валюту ще не тратив!

– На себе гроші заробляю я сама
і не страшать мене морози, сніговії –
на рік лише три місяці зима! –
хвалилась подругам по об‘їздній повія.

– Свої потреби обробляю й я сама
і втілюю в життя розкішні мрії!
Мені однаково що літо, що зима, –
міська ділилася з колегами повія.

– Що, працювати? Ні, дуреп нема!
Наївний муж утілить кожну мрію.
Кохає і від мене без ума! –
навчала подруг заміжня-повія.

Зайшов після роботи до майстерні,
забрав після ремонту свій будильник.
П‘ятнадцять років буде йому в серпні,
але для часу добрий ще лічильник.

Дорогою згадав, що вчора вдома
я сірника останнього прикінчив,
і хутко завернув до гастроному,
а там – біда, не огорнув би відчай…

Скінчилися запалки гонорові,
пів сотні в пачці, гідного доробку…
Купляти довелося вже здорову –
на тисячу, господарську коробку.

– Не найдете цигарку припалити? –
біля будинку запитав мужчина.
Відмовити? Та що і говорити,
немає в тому жодної причини!

Підкурюючи, дещо посміхнувшись,
мужик спитав мене, – Котра годинка?
Плечима я знизав і, обернувшись,
добив його, діставши свій будильник!

Курець так і закляк з відкритим ротом,
недопалок тримав як першокласник.
Була у нього лиш одна турбота –
чи не дістану я і вогнегасник!

Під час медичного обходу
питає в лікаря Микола:
– Гуляють слухи між народу –
у вас відсутня справжня школа!
Що пропускали семінари,
знання незадовільні мали
і пацієнти умирали
від іншого ніж лікували?!.

А лікар відповів Миколі,
щоби не дуже переймався,
у інституті, як і в школі,
не гірше інших він навчався.
Щодо розмов – нехай пліткують.
Уже давно всі добре знають:
від чого хворих він лікує –
вони від того й помирають!.

В соцмережах почалась
епідемія якась –
від Юрка до тітки Тайки
хочуть всі якихось лайків.
Просять, клянчать, вимагають…
Що ж ті лайки означають?
Та коли у тім потреба –
погарую скільки треба.
Одягну я шорти, майку
і піду у двір полайкать.
Лайкну в ліфті, десь на вході,
унизу, на самих сходах.
Не забуду і про клумбу,
лайкну лавку і на тумбу,
а виходячи із двору
лайкнув прямо на комору.
Ще хотів піти в кіно,
та кінчи́лося лайкно…
Повернусь тоді додому
і візьму собаку Рому.
В нього лайкер – як сифон,
весь залайкає район!
Як і вам потрібні лайки,
не летіть аж на Ямайку,
не крутіть шалено стрічку,
а пишіть мені у «лічку».

Учора поплелась до магазину,
бо їсти захотілося страшенно,
наповнила продуктами корзину
та катма грошей, пусто у кишенях!

На касі, у об‘яві, прочитала –
для платежу придатна всяка карта,
а ще якісь там бонуси чи бали,
і зрозуміла нітитись не варто.

Зраділа – все, часи мої настали,
завжди колоду маю із собою!
Туза трефового я повагом дістала
і простягла касиру ніби зброю…

Але промашка вийшла, слід сказати,
за банкоматом в відділку сиджу
і банківську систему крию матом –
очікую прямого платежу.

Водії, обережно керуйте авто!
Від пригод не страхує наразі ніхто...
Особливо зважайте на тих пішоходів,
що із палкою шлях зазвичай переходять.

Пропускайте завжди інвалідів по зору,
щоб уникнути стресу, турбот і позору,
а людей з телескопом для селфі – тим паче!
Ті тварюки крім себе нічого не бачать!

– Лікарю, у мене грип?
– Грип, шановний пане.
– Не свинячий в нього тип?!
– Саме так, Іване.
– Ви упевнені? Утім,
може, все ж помилка…
– Переконаний у тім
навіть без горілки.

– Це дурня, не може бути,
літра ж випили на трьох…
Не морозить, серце чути
і не нудить, милуй Бог.
Та поправивши фіранку,
лікар мовив, – Не дурня,
бо швидку в чотири ранку
викликає лиш свиня!..

Учора з жінкою сварився,
палкі у нас були дебати,
а потім з горя так напився,
що ліг після обіду спати.

Уранці не знайшов дружину…
Як? Не вернулася з роботи!
У подруг власну половину
шукав, були у них турботи.

Години дві на телефоні,
згадав усі дружини плани,
а різні думи рвали скроні…
Дістався врешті й до Оксани.

Дружині глянувши у очі,
та в слухавку мені сказала, –
Ні, куме, оцієї ночі
її я точно не стрічала…

Намалював учора чорні вуса
і прямо на роботу заявився.
В житті не бачив більше землетрусу,
від сорому я ледве не втопився…

Накинулись жінки на мене разом,
немов на об‘їздній десь на повію…
Самі ж розмалювали, от зарази,
собі навкруг очей і брови, й вії!

Дівча вернулося зі школи
з синцем, у порваній спідниці…
– Що трапилось з тобою Олю? –
питає старша у сестриці.

– Хотіли телефон відняти, –
школярка тільки і сказала.
Зіскочив батько із канапи, –
А ти б засранців тих пізнала?!

– Чому це я? – знітилась Оля,
ховаючи дівочу лють. –
Самі мене зустріли в полі –
хай їх у морзі й пізнають!

Чиновники у нас і «голі», й «босі»,
не мають ні квартири, ні авта,
та бачать їх частенько у Давосі,
на форумі, і то все неспроста...

У той же час їх домочадці, рідні,
що зовсім не працюють, зазвичай,
катаються на «Майбахах» по Відню,
п‘ють каву і гірський у Альпах чай.

На запитання, звідки все те мають
і де такі коштовності взяли,
останні вже на першого кивають –
мовляв, чиновник рідний подарив.

Стук у вікно опівночі…
– Що треба?
– Там терористи Раду захопили!
Великий викуп хочуть… Не для себе,
прошу, щоб депутатів відпустили.
Якщо не буде грошей, то бензином
обіллють і підпалять… Ну, екстрим!
– Лишив останню сотню в магазині,
пального можу дати літра три…

Десь за високими гора́ми,
поза глибокими морями
та за безкраїми ланами,
поміж зеленими ліса́ми
розкинулось прегарне місто,
усе яскраве і барвисте.
Там жив щасливо люд заможний,
трудолюбивий, не порожній:
ремісники, митці, поети,
художники, співці сонетів.
Ще скотарі і хлібороби,
усі майстри високопробні –
народ натхненний, працьовитий,
плодом своєї праці ситий.
Навколо – невеликі села,
дівки і хлопці в них веселі.
Ґаздині, вуйки гонорові –
жили у злагоді й любові.

Але захмарилася раптом неба синь,
насунула на рідне місто тінь –
дракон страшний, великий як гора,
навис над краєм, що ота мара.
– Дотла спалю домівки! – пригрозив
і податтю громаду обложив.
Сам поселився ген у дикій хащі,
пускав огонь для остраху із пащі,
собі печеру вибрав під горою –
і стало правити чудовище юрбою.
А кожен рік містяни та селяни
данину звіру відправляли справно:
везли йому і золото, і срібло,
коштовності, найкращі вина, їдло,
багаті хутра, відбірну худобу,
а ще красуню-дівку – для сподоби…

Отак роками дійство те тривало
і випадку такого не бувало,
данину щоб дракон не забирав
чи візника якогось покарав.
Щоосені обоза відправляли,
дарунки під горою залишали,
у хащі, біля входу у печеру,
і хутко геть, не стати б за вечерю.
Та час від часу легені-сміливці
ходили на дракона поодинці,
але назад уже не повертали –
всі, як один, голівоньки складали…

У день один по місту їхав лицар,
на воронім коні, увесь у криці,
і на мольби містян про допомогу –
згоди́всь убить дракона, слава богу!
Бо глянулась йому пригожа дівка,
красива мов срібляста перепілка,
що саме мала з батькової хати
обозом до дракона вирушати.
Домовились, що візьме за дружину
її, як тільки злий дракон загине,
гучне весілля містом всім зіграють
і запанує щастя в ріднім краї.

Пішов до хащі наш відважний воїн,
гукати став дракона він до бою.
До нього чолов‘яга вийшов згодом –
спитав: «Якого племені і роду?»
Одягнений в старі, подерті лати,
ще поцікавився, навіщо так волати.
Коли ж дізнався про мету візиту,
подав одразу лицарю… візитку.
Там значилось: він помічник дракона
і в компетенції старого – охорона.
Практично, що заступник динозавра,
відповідальний за потвори завтра…
Дід заявив, що шеф відпочиває
і з цих причин нікого не приймає,
коли ж проснеться раптом, не дай боже,
то будуть непереливки небо́жу!
Як і цього для парубка не досить,
то помічник його на бій запросить.
Затим із піхов вихопив меча він
і замахнувся ницо, ніби Каїн.
Косив голів багато у житті,
та не судилось, сили вже не ті…
Зловив наразі дід немало ґав,
удар меча – і помічник сконав…

Звитяжець катакомбами мандрує,
бо там дракон на нього десь чатує.
Поволі лабіринта він обходить,
але потвору хижу не находить.
Минув він гори золота і срібла,
ще цілі стоси хутра, купи їдла,
і полонянок у темниці бачив…
А де ж дракон? Душа його собача!
Дістався вже останньої печери,
де на замок були заперті двері.
Зламав, зайшов, побачив свою жертву,
але запізно – звір валявся мертвий…
А як прийшов до тями лицар славний,
уже світанок починався плавно.
Поплентався вояка на природу,
бо голоси долинули зі входу.
На виході з печери бачить – віз,
обоз, нарешті, данину привіз.
– Поклич дракона! – їздовий гукає.
– Не можна, бо дракон… відпочиває!
– А ти хто будеш? – запитав візник.
– Я? – завагався лицар. – Помічник…

Дракон живе у кожному із нас,
йому не дай оволодіть собою,
бо, милуй бог, колись настане час
і ти також не вернешся із бою...
А бій той буде – із самим собою!

Карпатами гуляли два бики,
один старий, а другий молоденький.
Скубли вони травичку вздовж ріки,
а на тім боці – стадо чималеньке.

Тут парубійко запримітив враз
телицю, що відбилася від стада,
і подумки поринувши в екстаз,
защебетав старому ретрограду.

– Ми у долину спустимось мерщій,
мостом хутенько перескочим річку,
і непомітно, не зламавши стрій,
запліднимо скоренько ту теличку!

– Ні, – головою похитав старий,
пересічемо тихо автостраду,
перейдемо убрід поволі Стрий
й запліднимо спокійно… усе стадо.

Подружню цноту втратив ваш валет?
Відчаюватись начисто не треба!
Коханка – то звичайний туалет,
де він задовольняє лиш потреби…

Та і йому там гіркуватий мед.
Не джокер він, а сіра тля.
Кохати хльорку – це той туалет
вилизувати після короля.

Завскладом до директора підходить:
– А можна двох кріпеньких хлопчаків?
– Надовго? Щось там, люба, не виходить?
– На пару тижнів…
Шеф зніяковів.
Він телефон узяв у ліву руку:
– Вам треба щось перенести важке?
– Допомогти перенести… розлуку.
Становище у мене вкрай тяжке.

Сім‘я на річці рибу вудить:
дідусь, бабуся, тато, син.
У поплавки вп‘ялися люди,
та не сіпнеться ні один…

Малий вже нудиться, зіває,
а потім батькові сказав –
тут мабуть риби не буває,
ніхто нічого не піймав…

І час уже іде на вечір,
дідусь куняє, майже спить…
Твій поплавок стоїть, до речі,
а у старого – геть лежить…

Не втрималася баба Ліда
і мовила без зайвих слів:
Коли іще стояв у діда –
чого він тільки й не ловив…

У мегамаркеті малий хлопак
ридає гірко – втратив свою маму.
Зібрались люди, радять так і сяк,
згори хтось оглядає панораму…

Другий пита, – Що трапилось у тебе,
куди поділась, хлопче, твоя мати?
Триматися за юпку було треба!
– Я намагався, та не зміг дістати…

Ця «качає» губи, та цицьки,
у сідниці ботокс заливає…
Просто фантазерки ті жінки!
Та чого у світі не буває…

Хочеш тут мели, а хочеш куй,
з часом і водою піна зійде.
Скільки «Жигулі» не тюнингуй –
«Мерседес» усе одно не вийде!

Кохання у крутому „Мерседесі“,
від щастя дівка лине аж за хмари, –
Начхати на палац твій у Одесі,
на розкіш, гроші, ресторани, бари…

Начхати і на те, що ти жонатий,
бо головне – ти лицар моїх мрій!
Нарешті й лицар вимовив чубатий, –
Мені начхати теж, бо я… водій.

Після роботи, як чіп п‘яний,
додому причвалав Іван.
З-під лоба на дружину глянув
і завалився на диван.

Проснувся рано, в хаті темно,
дружина лагідна на диво,
а на столі сніданок теплий
і запотіла пляшка пива.

У сина тихо він питає, –
Що вчора сталося удома
і мамка чом мене не лає,
що завернув до гастроному?

– Коли учора ти приліз
та мовчки завалився спати,
вона не втрималась од сліз
і заходилась роздягати.

Але ти щось там бубонів
і відривав від себе руки,
а потім просто прошипів –
жонатий я, відстань, зміюко!

У ресторані, за столом,
ошатна літня пара.
Офіціанти напролом
туди біжать од бара.
– Чого жадаєте? – постав,
як амфора антична.
– Із м'яса не бажаю страв…
А є щось екзотичне?
– Одні шедеври у меню!
Хіба ви ще не чули?
Омари, краби, риба ню…
А як щодо акули?
– Мені вина старого склянку
й омари ті, що скраю.
Акула ж – вегетаріанка,
сама хай обирає…

Ревнива жінка раз питає
про маяття свої, –
Як звати ту, що завжди знає,
де чоловік її.

І став мудрець темніше ночі,
бо що то за дива,
із сумом глянув їй у очі
та відповів – вдова…

– Скажи, бабусю, кров смачна?
– Не знаю, а чому питаєш?
– Бо татко говорив – вона
всю висмокче.
– Оце ся маєш!
У нього розуму немає! –
стара від злості побіліла.
– Та заспокойся, це я знаю,
татусь казав – увесь ти з‘їла…

– Салат, будь ласка.
– Раджу вам із крабів, –
клієнту кельнер мовив шанобливо. –
Це краще за рагу із лапок жаби.
Все буде швидко, смачно і красиво.

– Не їм я м‘яса, бо моє призвання
природу зберегти. Уже казав!
– Не переймайтеся, під час приготування
бодай маленький краб не постраждав.

На базарі стара баба помідори продає.
На корзині етикетка інформує про своє:
про ціну, і не маленьку, та куди там до ціни…
Про походження тих ягід, що з Чорнобиля вони!
Зупинився раптом хлопець, з дива висунув язик,
бо відвертості такої зустрічати він не звик.
– Ну й додумалися, бабцю, написали щось пусте…
Жодного ви помідора у житті не продасте!
Баба хитро посміхнулась, – Продала пів сотні кіл!
Хто бере для тещі, зятя, хто начальнику на стіл…

Запалав у діда хлів,
ледь старенький не зомлів,
а коли зайнявся тин –
він згадав про 101.
Не пройшло і пів години
як наїхали машини,
наробили куряви,
розіслали рукави,
підключились до гідранта,
та усе змінилось раптом…

Налетіла чорна хмара
і зависла над пожаром,
пролилась шалена злива,
справжнє трапилося диво –
з неба втрутилася сила
і пожежу загасила!
В чім мораль цієї байки
і за що їй ставить лайки?
Мабуть має Божий син
також номер 101!

Все ж хто швидше? Треба, братці,
тут серйозно розібраться:
згідно відомчих вимог
за пожежників – лиш Бог!

Не пийте, пані, так багато,
утратите від хмелю глузд.
З лікером віскі – то занадто,
то майже непідйомний груз…

Горілку з пивом не мішайте,
згубити можна розум, честь!
Пардон, мадам, чи вибачайте,
коли вони, звичайно, єсть…

Вино цідити марна справа,
смакуйте ліпше самогон.
Шампанським полірнути? Браво!
То досвід і життя закон.

Не пийте, пані, непомірно,
поринете в анабіоз,
печінку уб‘єте манірно,
а в перспективі – лиш цироз…

Колись у ліс забрів один медвідь.
Сподобалась йому зелена хаща
і залишився в тому лісі жить
топтун Мишко, з дитинства роботящий.

Його громада радо прийняла
в розкішні лісові свої пенати,
та заячу посаду лиш змогла
Михайлу косолапому надати.

Погодився й старанно працював,
виконував ведмедячу роботу –
дерева гнув і бджілок доглядав…
До сьомого Мишко трудився поту!

Та випадково у один із днів,
коли жував свій трудовий окраєць,
зі звірів хтось йому переповів –
Мишка посаду обіймає заєць!.

Не витримав бурмило дивини,
до Головлісу написавши скаргу.
Приїхала комісія слонів –
на місці розібрати прикру сварку.

Направили за куцим ті гінця,
щоб заячі почути аргументи,
а він з кишені витяг гаманця –
надав слонам вагомі документи.

Тоді вони послали за Мишком.
Наказ той дав на працевлаштування,
та був зупинений єхидненько смішком
і зрозумів – даремні сподівання.

А голова комісії казав
і щурив хитрі очі мов китаєць, –
Навіщо, Мишо, вам оцей скандал?
По документу ви, шановний, заєць!

Немало у житті таких комісій…
Скажу для тих, кому ще невтямки,
що на слонів посади в Головлісі –
оформлені звичайні пацюки!.

У місто як сьогодні я збирався,
поскаржилась мені знайома леді –
мій пес її вкусити намагався
і мчав за нею на велосипеді.

Наклеп щоб віроломний спростувати,
не треба допомоги Архімеда.
Авторитетно можу всім сказати –
не має мій Сірко велосипеда!

Чому кричиш на мене зранку?
Не готувала я сніданку!
Демократичне в нас суспільство,
а ще – моральне то насильство!

Шепочеш сонно зранку чому,
увечері не стрів удома?
Обутись не допомагаєш…
Ти цим презирство виявляєш!

Тепер мовчиш як риба зранку,
на писок начіпив фіранку…
Ну, це уже занадто! Знаєш,
мене ти просто зневажаєш!

Чому говориш безкінечно
і ще й підкреслено статечно?!
Свою ти зверхність не скриваєш,
а витончено зневажаєш!

Чом каву не приніс у ліжко,
а на обличчі де усмішка?!
Та прохолода для суспільства –
один із проявів насильства!

Чому ти лагідний, слащавий,
а цукру не поклав у каву?
Кому та треба сексуальність?
Твоя де сила і брутальність?!.

І зрозумів нарешті Клим:
куди не кинь – усюди клин…
Та є одна порада Климу –
клин вибивають завше клином.

– Шановний пане, ви чому очима
немов павук вп‘ялись у мої груди?
У вас півсотні років за плечима,
а тут народ з малими дітьми всюди!

Я молода, але порядна жінка,
вам не дозволю так себе вести!
А ще у вас розстебнута ширінька
і „чижик“ нахилився „до шести“…

Знітився пан, але знайшовся швидко
і відповів, аби та не глумилась:
– Як у штанах знайшла відкриту хвіртку,
то не у вічі й ти мені дивилась!

Ти мізки виїси любому,
нехай на голові шолом!
Жене оте шаленство з дому
і пробирає до судом…

Пішли у хід котяча їжа,
походи разом у спортзал…
Як масло без ножа ти ріжеш
і провокуєш на скандал.

Чи нерви лиш мені лоскочеш
під клич взаємних почуттів,
коли сама чого захочеш –
аби і я того хотів?!.

Тобі «пеньонзів» мало в шафці –
бажаєш, щоб в зубах носив?
Таке не снилось навіть Кафці,
бідую із останніх сил…

Кохаю, люба, полум‘яно,
але уже втрачаю такт…
Пора подумати, жадана,
про шлюбний все-таки контракт!

Уже пішла остання електричка,
а пішки в Соляні далеко йти,
та я не знав, що ти «алкоголічка»
й ночами любиш з кавою торти…

На вулиці буяє матіола,
над головою місяця брильянт.
Стовпом на кухні дим сигар з ментолом,
розкурений валяється кальян…

Ганчіркою мисливиця за міллю
не довго мила кахлі між стільців,
посипавши хвоста котові сіллю,
напризволяще кинула стрільців…

Я в розпачі, мартіні й амарето,
картопля з салом, баклажани-гриль…
Письменниця – це бомба для поета,
як Данко і феміна Ізергіль…

16.11.20

Затихли в безголоссі солов’ї,
в гаю вони від протягу осипли,
а зранку ще й дощем холодним сипле.
Десь каркнув ворон голосом охриплим,
блідим таким, як почуття твої...

Змарнілі і побляклі почуття
зухвало по калюжах носить вітер.
Він їх шматує ніби голі віти...
Лишається згадати лише літо
й шмигнуть під ковдру мов у небуття.

Коханню вороття уже нема,
наступний день не поміняє суті.
Стою один я мовчки на розпутті,
не тільки у птахів всі зв'язки скуті.
Шукав тебе, та мабуть все ж дарма…

17.10.2017

Та зустріч, майже випадкова,
у магазині для прикрас
запам’яталась через слово –
Який у вас чудовий бас!.

Тендітна, зжата у пружину,
в смартфоні оператор «Лайф»…
Вона, дружина на годину –
була для нього просто в кайф!

Та відлунав салют шампанським,
упали долу конфеті́,
сумливі проводи з «Цимлянським»
у новорічну заметіль…

А потім – лише кіт учений
й мінору музика сумна.
Мій випадковий наречений –
невтішно думала вона…

03.01.2020

Неправильно раніше я жила,
училась, всіх любила, догоджала,
дітей ростила, тихою була,
супи варила, прала, прасувала…

Город і сад, будиночок і двір
тримала у порядку, навіть квіти…
Життєвих налаталася я дір!
Вже виросли, порозлітались діти…

Неправильно жила я майже вік,
здійсню нарешті заповітні мрії –
нехай тепер вже новий чоловік
мене стару… кохає і леліє!

У мене муза – незвичайна діва,
що може сотворить немало дива,
а інколи десь забреде надовго,
і днем з вогнем не знайдеш її томну.

Вона зненацька може заявитись
та так невчасно, що не дасть помитись.
Буває ще на горщику впіймає,
сидить десь поряд і не заважає.

А то прилипне прямо у авто,
ніщо їй не завада і ніхто.
Зненацька щоб не втрапити і халепу –
мерщій на тормоз, краще ніж до склепу.

А інколи піймає за обідом
чи на балконі, як милуюсь видом.
Буває прямо в теплу ванну влізе,
тоді корито стане, як валіза.

Вночі вона немовби чорна кішка
поладилась залазити до ліжка.
Шмигне під ковдру і собі дрімає,
а в мене сну до ранку вже немає.

Та хоче досадити ще мені –
припреться боса прямо уві сні.
Який тоді там в біса відпочинок,
хвать олівець і пишеш на починок.

А тільки-но зайдеш до інтернету,
вона вже суне мовчки по паркету.
Все рівно їй, твориш чи пишеш пулю,
завжди тримає у кишені дулю…

Не дасть спокійно глянути кіно,
пограти в шахи, навіть в доміно.
Та і цього здається їй замало,
недавно в ополонку завітала.

Не встиг пірнути у холодну воду,
вона вже тут, хоч і не знала броду.
Мороз такий, що пальці задубіли,
та музі геть нема до того діла.

Прийшлося все навіяне потому
нести в „макітрі“ до самого додому.
Родилася така вже „Гра ілюзій“,
донині не позбувся всіх конфузів.

З тих пір готовий завше я до бою,
бо ноута ношу завжди з собою!

А ти лежиш і дивишся униз,
у скелю упираючись рогами,
і цілий світ у тебе під ногами…
Увесь, лише ім‘я йому… карниз.

Над головою лиш Великий віз –
ти в вишині і море по коліна!
Ти майже Бог, а не якась людина,
і вдалині безкрає море… кіз.

Дитятко захворіло, неньці горе…
Мерщій в лікарню, хутко мчить швидка!
Матуся молоденька на підборах,
вже лікар оглядає малюка…

На запитання "чи трима голівку", –
Скоріше, лікарю, сміятися не час! –
нервово закричала пишна дівка –
Яку голівку?! Дівчинка у нас!

Ворожбитка козаку долю нагадала,
що красуню стріне він у весняний день
що віддасться дівці тій майже на поталу
і співатиме для неї радісно пісень…

Та не вірив жінці той, глузував із неї,
говорив, що не такий – плазувать не звик,
що нізащо не віддасть воленьки своєї
і завжди господар в домі все-таки мужик!

Ще не знав тоді козак, як він помилявся,
у в житті буває все, ще чого й не чув –
в чарівницю молоду якось закохався
і розмови про свободу начисто забув!

Залюбила козака, зіллям напоїла,
дівка гарна і метка, з гонором лихим.
Погуляла, попила, добре попоїла,
обдурила пів села і втекла з другим…

Славні браття-козаки, хто шанує долю –
про зрадливість пам’ятай чарівних дівок.
Як здаєшся у полон – забувай про волю,
щоб не згадувать дарма цей гіркий урок!

Отже, други-мужики, хто ще має волю,
про підступність не забудь чарівних жінок.
Не здавайся у полон, пам’ятай про долю,
щоб не згадувати марно той життя урок!

Уранці п'яний "у димину",
вернувся коп... Ой, чоловік.
– Де був?! – кричить йому дружина. –
Занапастив мене навік!

– Сидів з колегою в засаді,
злочинця цілу ніч ловив...
А теща, ніби жарту ради, –
І що, Іване, засадив?!

Жив на світі малий горобець –
не тужив, але літу кінець.
Осінь зрештою теж промайнула,
а зима все у біле вдягнула.

Так на зміну туманам і грозам
завітали тріскучі морози.
Жевжик наш уже сили не мав –
весь закляк і на землю упав…

Недалеко гуляла корова,
молода, але дівка здорова.
Зупинилась, до вітру бажала,
й воробця кізяком обіклала.

Бідолаха зігрівся, як в хаті,
і потроху почав оживати.
На мороз іще вилізти ліньки,
але радісно вже зацвірінькав.

Як на лихо сусідський котисько,
в ту хвилину знаходився близько.
Горобця він малого узрів,
із лайна його витяг і… з‘їв.

Не всяк ворог, це також буває,
хто тебе кізяком обкладає.
Та не кожен і друг, хто сповна
витягає тебе із лайна.

Білявка на крутім авто
в старому замку паркувалась,
а місця вільного в шато
надвечір мало залишалось.

Скакала ніби на пружині,
ледь не злетіла у канал,
крило зім’яла «Ламборджині»,
розбила «Доджу» стоп-сигнал…

Почувши звуки характерні,
дворецький, тобто мажордом,
усе покинув і крізь терня
на них направився бігом.

Він був здивований безмежно,
та ледве перевівши дух,
спитав красуню обережно, –
Мадам, паркуєтесь на слух?!

В ресторані Ян до та́нку дівку запросив
і мов кицю ту коханку на руках носив.
Пишногруду, струнконогу, у очах огонь,
не пускав і до порогу зі своїх долонь!

Почало згасати світло, грає марш оркестр –
оплатив козак рахунок і її реєстр.
Тачку визвав і додому з кралею помчав,
пригостив ще, а по тому роздягати став.

Довго мучив Ян застіжку, але все дарма…
– Почекай, – шепнула кішка, – зараз я сама.
На початку треба зняти вії й макіяж,
ну, а потім не забути інший антураж.

Як парик зняла красуня і позбулась брів,
Янек, хоч і не манюній, ледве не зомлів.
А коли корсет жіночій ліг на шифоньєр,
він на ліжко опустися й довго очі тер…

Бо упали пишні груди на пухкий живіт,
а від стрункості, о люди, прохолов і слід!
Сумував хлопак до ранку, дивлячись в вікно,
що красуні-натуралки є лиш у кіно…

Зберу зірок у зоряне відро,
що у траву нападали за нічку.
Те кришталеве диво – у цебро
й на зоремию понесу до річки.

Помию зразу крупні і яркі,
а потім всі підряд, на перекаті,
бо мають бути чистими зірки
і неодмінно на ясу́ багаті.

На березі опісля просушу,
на вітах у заснулої маслини,
а сам мерщій додому побіжу
і величезну принесу драбину.

До Місяця приставлю, а затим
складу зорини знову у коновку,
полізу в ніч і сотворю інтим –
розвішаю їх на небеснім шовку!

Прожили п’ятнадцять років
з Василем Наталка –
примелькались, але ж діти…
Розлучатись жалко!
До психолога звернулись,
закінчивши з ринком.
Той сказав, – Вивчать анамнез
розпочнемо з жінки.

З півгодини слухав лікар
про її турботи,
але тільки поцілунком
й зміг закрити рота.
Потім мовив чоловіку, –
Це дієве зілля.
Так робити рівномірно
тричі на неділю!

Тут Василь наморщив лоба,
щоб прийти до тями,
а піднявшись, безпорадно
лиш розвів руками, –
В середу і понеділок
привезу, не жалко,
а у п’ятницю не можу,
бо у нас – рибалка!

Халахупа Катря круте,
дбає про фігуру,
потім бігає до річки…
Водні процедури
закінчивши, варить кашу
із вівса чи рису…
Раз їй дід шматочок сала
положив у миску.

– Ой, дідусю, що ви, що ви!
Це ж якась отрута.
Із м’ясного їм лиш курку,
на „крайняк“ – когута,
щоб надалі зі здоров’ям
клопоту не мала,
бо склероз бува від сала,
вчені доказали.

Дід у вуса посміхнувся,
підморгнув лукаво
і промовив так онуці,
розмішавши каву, –
Правда. Кусень на сніданок
з’їм і не страждаю,
бо до вечора про голод –
зовсім забуваю!

В лікарні шок, аврал, переполох,
десятки зо́ два привезли „швидкі“.
Черепно-мозкові у десятьох!
Травмовані – всі лисі мужики…

Питає одного тихенько лікар, –
Що сталося, у чо́му тут секрет?
А той очима красномовно кліпнув
і розповів нечуваний сюжет:

Виною всьому он та лиса сука,
з дружиною не зміг він розібратись:
коли схопила та пательню в руку –
він вирішив у натовпі сховатись…

Сади квітують навкруги,
у полі розпустились квіти.
В ромашках, маках береги,
за медом треба вже летіти.
Так думала собі бджола
і розминала два крила.

Як гарно стрінуть кізяки,
мерщій у звалище поринуть.
Моя стихія – смітники,
відходи, бруд, ганчірок віхоть…
Бубніла у лайні по-вуха
собі під ніс зелена муха.

Трудитися мені не треба
і пролітати сотні миль.
Задовольняє всі потреби
життя мого природний стиль.
Мене обходять ризик, скрута –
„топтав“ медок і думав трутень.

Лінивих мух всі зневажають –
гидота серед бруду й пилу.
Дурні ж хай бджоли мед збирають,
якщо їм бракне мозку й сили.
Найвища у нахабності краса! –
у вулик лізла напролом оса.

Хто розумніший поміж двох статей –
здавен іде безкомпромісний спір.
Десятки, сотні, тисячі людей
поглинув різнобарвно-сірий вир…
Та очевидно все тут для Мачули –
жіночий рід в цім спорі переміг.
Таку ви байку коли-небудь чули,
щоб жінка розум втратила нечуло
з-за двох, хоча і гарних, просто ніг?!

Ой, лікарю, у боці в мене коле! –
кричить несамовито дід Микола, –
Не годен підійнять пусту валізу,
без допомоги з печі вже не злізу!..
Оглянув лікар живота у діда
і ось що він старенькому повідав:
То доброта, довірливість, чутливість,
відвертість, чесність і сором‘язливість.
Вони завжди, допоки сонце сходить,
усім нам боком, зазвичай, виходять…

Спасибі за кольє і нову шубу! –
кричить з порогу радісно дружина, –
Здала нарешті на права я, любий!
Яку купити радиш ти машину?

Почухав той потилицю в задумі,
і фразу кинув мимохідь безжальну, –
Кохана, вчора був я в нашім ЦУМі
й нагледів там тобі машину, пральну!

Учора у знайомих на весіллі
з дружиною ми гарно погуляли –
впилися добре, накурились зілля…
Її, до того ж, двічі зґвалтували!

Зі мною ж обійшлись не надто грубо,
та зовсім без пригод не обійшлося –
ребро зламали, вибили три зуби
і видрали добрячий шмат волосся.

Сьогодні зранку просять похмелитись –
дружина вже зібралась і чекає.
Дивлюсь в люстерце, пробую голитись.
Чи варто знову йти – я і не знаю…

В дитсадок заходить Йося
забирати сина –
вихователь на порозі,
молода дівчи́на.

– Котрий ваш? Як звати? Льова? –
та його питає.
– У мого зірвиголова
ґудзика немає…

– Все ж яка, – дівчи́на знову, –
та ваша дитина?
Ви хоча би поверхово
обмалюйте сина.

– Щось я вас не розумію,
шановна дівице –
Льова, Вова чи Марія,
вам яка різниця?

Не потрібно щодо сина
нам вести дебати –
завтра в дитсадок дитину
знову повертати!..

– Коханий, вже нову служницю
шукати треба терміново.
– Навіщо? Молода ж дівиця!
– Вагітна, каже вона, знову…

– Немає тут чого казати,
Брехлива і дурна, як пень!
Ну хто це може визначати
вагітність вже на третій день?!

Пролунав дзвінок у двері –
завітав сантехнік.
Кран тече? – прокладок геній
запитав без реплік.

– Ні, – сказала літня дама,
все у нас в порядку.
– То чия ж це, в біса, мама
задала загадку?

Вальцмани тут проживають,
їх немає вдома?
– Ні, сім‘я їх у Ізраїль
відбула рік тому…

– От народ й таких пів міста!
Як уникнуть стресу?!
Викликать спеціаліста
і змінить адресу!

Коти… Зібрались на даху коти
і спати знову не дають.
Кати! Дістали ці мене кати,
але вони на все плюють…

Весна… В життя приходить знов весна
і березнем духмянить світ.
Вона… Мене чекає десь вона...
Я спізнююсь на сотні літ!

Любов… Крокує всесвітом любов
і у полон бере серця.
Оков… Лишає спокою оков,
зведе в долину з путівця…

Талан… Щасливий і сумний талан,
завжди у кожного він свій.
Волан… Під небеса летить волан
із наших сподівань і мрій.

Коти… Діжу життя свого коти
удаль, за світлий неба край.
Світи… Як тепле сонечко світи
і душу грішну зігрівай.

Дівок і жарти полюбляв до чаю,
такий собі веселий керівник.
Святому він замовив Миколаю
цнотливих двох дівчат на Новий рік.

Але життя над ним пожартувало,
буквально підкосила новина –
близнючок-доньок секретарка Алла
у пелені йому у січні принесла.

У США вмирає мультимільярдер,
вже черги лікарів кілометрові!
Щоб знаний верховода не помер,
всього лиш необхідна пінта крові.

Півлітра тільки, та не в тім біда,
бо рідкісний потрібен вельми донор!
Такий на п’ять мільйонів випада
один, – проголосив найкращий доктор.

І хворий шле гінців у всі кінці,
любі він ладен заплатити гроші.
Таки знайшли ті браві молодці
безцінну кров – в Одесі, в діда Мойші.

Сказав той посланцям, – Нема проблем,
всього мільярд і я уже на „цирлах“,
а щоб уникнуть будь-яких дилем –
„бабло“ доставте спершу, хоч на крилах.

Ті стали говорити про цейтнот,
що кошти хворий зразу ж видасть чеком,
покине тільки смертний ешафот,
і нагородить ще його й кешбеком!

Та Мойша посміхнувся лиш на мить, –
Не вірю хворому і вам цього не раю,
переливання може все змінить,
бо свою кров я достеменно знаю!

Копав картоплю на городі
і раптом віднайшов крота.
Забути бідолаху годі,
в очах мені картина та!

Мале, безпомічне створіння,
а на додаток – ще й сліпе!
Шукає бульбу між корінням
і в темноті лише сопе.

Мені ця думка серце крає,
здолати хочу темноту –
на операцію збираю,
щоб відновити зір кроту!

Я вашу моду бачив у труні,
продвинуті, і що б не говорили –
категорично-однозначне „Ні!“
зі стразами й підборами… бахілам,
весільній сукні просто з кавуна,
для Єви, із наліпкою на писі.
Смаку відсутність – тому вся вина,
і сірої речовини у стрісі.

Істота з яйцями – іще не чоловік,
якщо розгулює по вулиці в колготах.
Себе на посміховисько прирік
і утонув в нікчемності турботах.
Сумнівний прививати людству смак –
це що дитя через коліно гнути.
Ще треба розібратися відтак –
продвинутий чи просто шизонутий!

Весна надворі, схуднути рішила –
купила пару дисків фітнесових
й займатися додому поспішила,
бо худнути потрібно почасово.

– Ну, як ефект? – спитала баба Люся.
Допитливий усе ж у нас народ.
– Не знаю ще. Сиджу собі, дивлюся…
і п’ятий доїдаю бутерброд!

Учора з любою своєю
орали поле, ставши цу́гом.
Кохана упряглася в шле́ю,
а я – з чепігами за плугом.

Затим натхненно скороди́ли,
вже я упрігся в борону́,
бо ні вола, ані кобили,
дружину маю лиш одну…

У землю бульбу ми потому
садили прямо під леміш,
а на останні сили вдома
удвох зварили і куліш.

Кохатися як миші сірі
утратили ми інтерес –
любовні втіхи в повній мірі
нам замінив оральний секс.

Дівчи́на стріла хлопця, закохалась,
за місяць вже призначили й весілля.
Щодня вагу скидати намагалась,
щоб в су́кню влізти – все пила вугілля.

Спочатку активо́ване, із чаєм,
а потім біле, ще якісь пігулки.
Ефекту – нуль. Ніхто не помічає,
аби у дівки зхудли пи́шні булки.

У хід уже пішла вода свяче́на,
корсети різні одяга на себе…
Щоб похудіти, мила наречена,
вугілля – розвантажувати треба!

Козаки цигана піймали,
коли до коней підбирався.
Добряче в пику надавали,
щоб більше поряд не тинявся.

А потім хлопця пожаліли,
до столу запросили сісти,
виделку парубку вручили
й вареників дали поїсти.

Він вперше бачив дивину ту
і вже хотів було тікати,
але козаки баламута –
за руки, ноги й ну держати.

Шість чоловік його тримає,
один роззяпив хлопу рота,
а восьмий знай туди кидає
вареники. Пішла робота!

Той з‘їв один вареник, другий,
а потім сам уже гукає, –
Стривайте, шанобливі други,
один хай держить – сім кидає!

28.05.2016

До медпункту завітав
дід старий Микола.
Біль сердешного скував,
виглядає кволо…

Фельдшер хворого оглянув,
живота пощупав.
Де вже можна він заглянув,
покрутив за пупа…

У вас грижа, – важно мовив, –
треба процедури.
Зовсім бути щоб здоровим –
пропишу мікстуру.

П‘ять разів її на день
будете приймати
після їжі, а тепер –
йдіть собі до хати.

Той діагноз дід послухав
та й насупив брови.
Ще почухав біля вуха
і таке промовив:

Що й робити вже не знаю,
щоб позбутись грижі…
Бо удома я не маю
в себе стільки їжі!

березень 2016

Додому чоловік прийшов, –
мов люстра сяє весь.
– Ти що, на службі скарб знайшов,
вкусив скажений ґедзь?

– Я вільний – майже прокричав,
мене уже звільнили!
– Чи з дуба головою впав?
– А інших – посадили!

– Діабет у вас шановний, –
лікар тихо промовляє, –
Зовсім він невиліковний,
лиш дієта і спасає.

Цукру вам не можна їсти,
та й солодке все практично.
А іще картоплю й тісто
і отак уже навічно…

– Лікарю, а сексом зранку?..
– Так, з дружиною, легенько.
– Але ж маю ще й коханку…
– Ні, бо то вже солоденьке!

2016

Занедужав Грицько і пішов до лікарні,
але лікар попався йому жартівник.
Подивися уважно й сказав, що останні
доживає години життя чоловік.

Засмутився сердешний, та лиш на хвилину,
завернув в гастроном і скупився на славу.
Наостанок порадую власну дружину –
розмірковував він, уявляючи Клаву.

А удома Григорій сказав своїй киці
за проблеми свої та ідею про п‘янку.
– Будем пити всю ніч і до ранку любись!
– Ох, і хитрий який, не вставать тобі зранку!..

23.04.2016

З дружиною ми вийшли із крамниці.
Назустріч нам – маленьке кошенятко.
– Яка красива і пухната киця,
давай голівку одірвем малятку.

Прохожі всі немов заклякли миттю.
Один так і присів з відкритим ротом...
На вигляд люди літні та привітні,
а в дійсності – закінчена сволота?!

Жорстоко може нас би і не били,
та церемонії б розводити не стали,
аж доки із пакета рибу цілу
ми для кота малого не дістали…

Попереду кремезний молодик,
в автобусі на кріслі розвалився.
Увесь здоров‘ям дише його лик,
а поряд, збоку, дідо притулився.

Ну й шия, – тихо шепче дідуган
і хитро так собі очима грає.
Бо сало треба їсти, – мовби пан
йому той молодик відповідає.

Ти велетень і красень, як в кіно, –
промовив дід, – Одне лише негарно,
онучку, можеш їсти хоч лайно,
а шию треба мити регулярно!

19.06.2016

Старий багатий Мойша занеміг,
доправили магната до лікарні.
Навкруг рідні, як у собаки бліх!
Хвилюються. Чи сподівання марні?

З палати вийшов лікар як месія.
Мерщій до нього кілька з того люду:
– Що, лікарю? Є хоч мала надія?!
– Ні, любі, звичайнісінька простуда…

08.06.2016

Багато горя завдають розводи,
та більш за все страждають наші діти.
Причин цьому, як зір на небозводі,
і винних треба строго засудити.

Одні говорять – винуватець жінка,
сміливо твердять інші – чоловік.
Не все так просто, тут своя родзинка,
всього було за некороткий вік.

Прихильниця я істини старої,
не вчіплять мені локшину на вуха.
У розпаді сім‘ї повинні двоє –
це підлий чоловік, а ще… свекруха!

12.08.2016

Бразилія, серпневий вечір в Ріо,
сховалось сонце, все – кінець жарі.
На стадіоні, як увійдеш вліво,
десятки три зібралось комарів.

Сидять собі під козирком, чекають,
коли підрулить підходящий харч.
Аж раптом, щось страшенне підлітає,
та придивилися, а то – колега Арч…

– Що сталось? Неймовірна панорама!
За ніч таку як масу наростив?!
– Дивуюсь сам, додав півкілограма,
як спринтера російського вкусив…

07.08.2016

Говорять – мужики уже не ті,
нема останнім часом джентльменів.
Надійного не стрінеш у житті,
що й говорити вже про суперменів…

Та заперечить вимушений все ж –
то безпідставних наговорів хвилі.
Учора бачив мужика, еге ж,
катав панянку той в автомобілі.

Він не ловив під час негоди ґав,
хоча його й не заставляв ніхто –
над нею пів години зонт тримав,
як та міняла колесо в авто!..

12.08.2016

Суперник Тайсона по рингу занедужав,
загроза зриву бою нависає.
Організатори захвилювались дуже,
мерщій заміну хворому шукають.

До матчу як лишалися хвилини,
щоб хоч би якось там зарадить горю,
порадив один вуйко з полонини –
поставить в ринг з м‘ясного ряду Борю.

Пообіцяли хлопцю сотню баксів,
якщо він вистоїть хоча би перший раунд.
Погодився і вистояв, як в касі,
хоч думали всі лише про нокаут.

Знов загадали Борьці стільки ж рівно,
якщо м‘ясник і в другому не ляже.
Не ліг, всі в шоці. Тисячу! – надривно,
Як третій вистоїш – хтось із начальства каже.

В Бориса враз перекосило рожу,
таких не бачив, хоч давно живу.
Він процідив – Ні, більш стоять не зможу.
Я зараз того Тайсона порву!..

17.06.2016

Жінки додому йдуть із сінокосу,
обидві на плечах тримають коси.
Мотоцикліст їх обігнав без голови
і зник мерщій у хмарі куряви…

– Не бачила такого я давно!
Можливо тут знімається кіно?..
– Сміятись гріх… Хіба ти не відчула?
Тоді вже косу краще б повернула…

Раз зустрілися у барі
поціновувачі мов
і у п‘яному угарі
повели розмову вкров:

В кого краща рідна мова
і співучіша вона,
діловита, гонорова
й купа іншого багна…

Вот, к примеру, „незабаром“ –
непонятна слова суть.
За иль впереди амбара…
Надо так уж завернуть!

Візаві не ликом шитий –
непонятна і мені
ваша мова. Що ж робити?
Візьмемо хоча б „срав…ни“!

Хлоп зібрав останні сили, –
Не прибічник я брехні.
Зовсім тут не зрозуміло –
так покакав ти чи ні?!.

30.03.2016

– На парті син ваш вчора муху змалював,
так я об неї ледве руку не розбила.
Мене він дуже цим, зізнаюсь, здивував, –
жалілась батькові учителька Кирила.

– Та то ще що! Малий недавно крокодила
зобразив прямо в ванній, на шпалері.
Коли ж умитись я пішов уранці – з милом,
враз вискочив у намальовані ним двері!..

16.06.2016

– Іване, звідки в Вас оцей костюм?
– В Парижі я купив його недавно.
¬ З ума зійти, якийся швацький бум!
Сидить як влитий, виглядає славно!

А то далеко від Одеси, Вань?
– Та кілометрів пару тисяч буде.
– Ну, ти скажи, забита глухомань,
а й там уже навчились шити люди!..

26.05.2016

Допомагаєш людям?
Марнуєш лише час!
Робити добрі справи –
заняття не для нас.
Піклуємось за себе,
все брешемо, крадем.
Живемо по потребам,
сьогоднішнім лиш днем.

Ми Тору сотворили,
придумали закон –
ніхто не всуне рило
у наш Синедріон.
Тримаємо в запасі
для Бога каяття,
бо втілили наразі
свій рай в земне життя!

Хто помагає людям –
той блазень чи дурак.
Не зайвим навіть буде
мерзеннійший п’ятак.
Своя сорочка ближче
до тіла і душі,
хоч тонемо все нижче
в корупції парші…

Вершки ми і еліта,
писк моди, цинус, треш!
Пішком пройди пів світу –
такого не знайдеш.
Колона ми вельможна,
суспільства красна нить!
Змінити нас не можна,
нас можна лиш… убить.

Сказати хочу, друже, без прикрас,
що ми з тобою на краю безодні –
настав нарешті розпроклятий час,
не буде завтра краще за сьогодні…

Та ми самі б собою не були,
носи якби схилили й склали руки.
Ми будем пити, друже, як пили,
а печінки – залишим для науки!

Тебе вітаю, сивий діду!
Чому цього́річ без сане́й?
Чом не лишаєш білосліду
копит стрімких своїх коне́й?

Чому бредеш тепер в чобо́тях,
куди ж ти валянки подів?
В багнюці краще чи роботи
нема тобі без холодів?

Де загубив свою коха́нку,
пощо хурделицю сховав?
Чому морозом вишиванку
на вікнах не намалював?

Чом за плечем пуста торбина?
Дощів запріг чому у віз?
Що, повтікали хуртовини
і допоміг у тім „безвіз“?

Запам’ятай, старий козаче, –
це не Різдво й не Новий рік!
Хай січень з лютим як не скачуть,
зими нема – стоп часу лік!

04.01.2018

Твій чоловік за молодими біга, –
говорить жінка подрузі своїй.
Спокійно та лише плечима двига
і весело відповідає їй:

Мов навіжений за авто літає
мій собацюра, молодий пітбуль,
та навіть, як за колесо спіймає –
то ще не факт, що сяде вже й за руль!..

Копаєм черв’яків і парим кашу,
картоплю варим і макуху трем,
бо завтра вихідний на радість нашу
і на рибалку дружно ми ідем.

На мотиля наметиляв
я піввідерця карасів,
допоки крутиться земля –
рибалки ми один і всі.

Вудилища старанно ревізуєм,
в запас берем грузила і гачки,
та скептиків насмішок геть не чуєм
і мимо вух пускаєм їх шпички.

На мотиля наметиляв
зо три десятки карасів,
допоки вертиться земля –
ми рибаки усіх часів.

Лиш тільки-тільки небо засіріє,
ми, як солдати, знову на ногах,
і не рибалка той з нас, хто не мріє
тримать найбільшу рибу у руках.

На мотиля наметиляв
я півкорзини карасів,
допоки крутиться земля –
рибалки ми один, як всі.

Вигадливіших в світі не зустрінеш,
мисливцям навіть фору ми дамо.
Нам очерет немовби рідні стіни,
там юшку варим, там і живемо.

На мотиля наметиляв
зо три десятки карасів,
допоки вертиться земля –
ми будем голі й без трусів.

В нас якостей нема нехарактерних,
романтики ми щирі й моряки,
і не існує в світі більш упертих,
ніж ми – прості рибалки й рибаки.

На мотиля наметиляв
я цілу низку карасів,
допоки крутиться земля –
рибалки ми один і всі.

03.10.2017

Робити будем, що захочеш ти! –
мала на вухо шепотіла ніжно.
Він мріяв про небачені світи,
вона знімала блузку білосніжну…

У думці простір він долав і час,
вона все поряд у журбі сиділа…
Опісля він ще згадував не раз –
А все-таки, чого ж вона хотіла?!.

В давнину жила в Диканьці кралечка Оксана,
покохала вона палко, але не султана.
Уподобала та дівка, ви вже мабуть чули,
козаченька молодого на ім’я Вакула.

Та пиха панянці юній дуже заважала –
черевички, що цариця носить, забажала.
Перевірити хотіла наміри козачі,
а тепер у самотині дуже гірко плаче.

За взуттям козак поїхав в гості до столиці
і ноги його немає в дівки у світлиці.
Може, інша заспівала юнаку осанну,
а тому забув Вакула про свою Оксану…

Хоч уже не молоденький, як отой Вакула,
та полковник він козацький – дід Сашко, Мачула.
Тож не личить козарлюзі про любов молити,
а тим паче – з забаганки бороду голити.
За своє життя він бачив не одну царицю
і по мешти не попреться навіть у столицю!

Ой, чи чула, чи не чула,
що приходив дід Мачула?!
Зняв він чоботи, куфайку
й розповів цікаву байку.

Про добро і зло одвічне,
про блудливість споконвічну,
про політику і хитрість,
ненажерливість і підлість.

Ви читали чи хоч чули
про байки діда Мачули?!
Якщо ні – мерщій сідайте
і цю збірку погортайте.

Може знайдете для себе,
в чому маєте потребу.
А не маєте потреби –
сумувати теж не треба!

Тут усмішки і частівки,
колючки, пісні, жартівки.
Є смішинки і перлинки,
чоловікові й для жінки.

Тільки мудрості плоди
вбережуть вас від біди
й відведуть цироз печінки –
пам‘ятайте це завжди!

29.03.2016

Не знаю, як там за кордоном, а у нас
ходити в гості треба в підходящий час,
а ще з собою по гостинності закону
не менше літра варто мати самогону.

Тоді господарю вже нікуди подітись
й не буде з частуванням він баритись,
бо ви поводилися правильно тактично
і стали рідними уже автоматично.

Коли ж з собою прихопили ви ще й сало,
то ваша зустріч просто святом стала.
Ви не забудете повік пори тієї,
бо вже близькою станете ріднею!

26.05.2016

Алє, Москва! То дайте президента!
На дроті хто? Василь із Підкарпаття.
Ми тут із хлопами, керуючись моментом,
війну рішили об‘явить вам, „браття“.

Що кажете? Чисельність в нас яка?
Компанія серйозна – я з сусідом,
мій брат Данило, Місько, два Ілька…
Батярів кілька підуть з нами слідом.

Як, як? Сто тисяч вояків у вас,
ви кажете, готові вже до бою?
Чекайте, зараз вельми пізній час,
пораджусь уже завтра із юрбою.

Алє, Москва! То слава Україні!
Холєра ясна, пане президент,
порадилися з друзями ми нині –
не зможем воювати в цей момент…

Чому, чому? Набоїв вистачає
і не лякає геть зимовий час.
На цвинтарі в нас стільки місць немає…
То де позариваємо ми вас?!

Пострічав Олег Пляшко
симпатичну жінку,
ніби з кров‘ю молоко,
біс йому в печінку!

І давно забута стать
в ньому все ж заграла –
Чи могли б ви покохать
просто радикала?

Жінка брови підняла,
щиро здивувалась –
Ради цього у житті
я ще не кохалась…

06.03.2016

Звичайка мислить головою –
сугубо риса особиста,
оскільки мозок сам собою
у кожного у певнім місці.

Один природньо, традиційно,
його у голові тримає,
хоч сховок той неофіційно
макітрою і називає.

А інший думає тим місцем,
на чому, зазвичай, сидять.
Тому зручне, м‘якеньке крісло
йому найвища благодать.

У цьому випадку печальнім
не слід впадати у екстаз,
бо пан такий несе банально
свій „мозок“ прямо в унітаз...

(коломийський сонет)

Закувала зозуленька у суботу зранку,
лише й встигла відхилити на вікні фіранку.
Та не встигла вчепурити свою пишну вроду,
бо вернувся мій миленький з дальнього походу.

Він поїхав із сусідом в місто на весілля
й повернути обіцявся не раніш неділі.
А мені одній удома ночувать несила –
ось тому я агронома в гості й запросила.

Повечеряли смачненько й добре напилися,
ну а потім на канапі спати уляглися.
Хто ж чекав, що те весілля скінчиться війною,
і що милий на похмілля скучить за жоною…

А іще, що при народі відшмага на здачу,
тож сиджу я в огороді тепер й гірко плачу.

22.05.2017

Скільки важити повинен в Раді депутат? –
поцікавився недавно у Степана брат.
Той потилицю почухав, – Кілограм, два, три…
Брат йому, – Упав ти з дуба? З самої гори?!

– Ти дослухай, любий брате, не перебивай.
Дай закінчити, Кіндрате, це ж іще не край,
бо вважай у Раді нині лише вороги.
Як не віриш – попіл в урні ставляй на ваги!

16.05.2016

Дружина вже дістала чоловіка, –
Капусту квасити мені допоможи!
А той їй телефоном ледве „спіка“, –
Кума хай допоможе, їй скажи…

Проспався добре, смачно потягнувся,
сьорбнув розсолу, нічого робить –
піднявся, одягнувся, навіть взувся,
і сам уже дружині став дзвонить:

– Ти де поділась, чи зламала ногу?
Капуста як і як твої діла?!
– Вже три години квасим, слава Богу,
та до капусти справа не дійшла!..

13.04.2017

Зарікалася свиня
огород не рити,
ще не хрюкать навмання,
гидить не в корито,
не маститися в послід…
і подібні байки,
бо побачила, що дід
став гострити швайку.
Часто так нещирий люд
розпускає слину,
коли смажений когут
вже дзьобає в спину.

02.06.2017

Чоловік спішив з роботи
й зачепився за сучок.
Враз за пилкою швиденько
поскакав молодичок.
– Де пила?! – кричить з порога
до дружини, що лягла.
– Не пила сьогодні зовсім
й взагалі не при ділах!
– Де пила?! – питає вдруге.
Що ти гониш? Пригадай!
– У сусіда, твого друга, –
жінка мужу (й дума – край).
– А дала йому навіщо?
Що за мода – крадькома?!
– Не давала, – вже тихіше
(а про себе – ой, дарма).
– Як, кохана, не давала,
як у нього все ж пила?!
– Довго я тебе чекала…
й лиш разок йому дала!..

Якщо мене ти будеш зобижати, –
говорить чоловікові дружина, –
піду на курси стерв і будеш знати –
гикнеш, що не купив мені машину!..

А чоловік претензії дослухав
і, зрозумівши, що жоні пече,
останні сили він зібрав із духом
і мовив тихо: «Так, викладачем»…

У дитячій ніде сісти:
тато, мама, баба, дід!
Не бажає кашу їсти
син. Сумує увесь рід…

Батько доторкнутись хоче
малюка таємних струн –
Молоти, – йому шепоче, –
бо не виросте цвіркун.

Підхопилась рвучко мама
і ляща без зайвих слів
тату улупила прямо, –
Сам чому її не їв?!

Вчора з кумом утворили
ми свою боївку,
а сьогодні обладнали
у гаю криївку.
В зворі викопали яму,
наносили хмизу,
затягли туди дивана
і харчів валізу.
Не забули про набої
та стару гвинтівку.
Залишилося останнє –
підшукати дівку!
Щоб варила нам наїди
й бинтувала рани,
коли хтось після обіду
упаде з дивана.
Прала в тиждень раз білизну,
бігала по пресу,
сірники та пиво з сіллю
в місто, до експресу.
Інформація, відверто,
з кумом нам поможе
і дружин своїх упертих
разом переможем!

07.06.2017

Зробив я винахід, аж лячно,
а може й відкриття!
Полегшає віднині значно
чоловіків життя.

Воно не менш революційне,
аніж у жінки ліф,
бо працюватиме надійно,
що у будинку ліфт.

Скомпонував у дум польоті
дизайнерський прикид.
Тепер у крайньої, у плоті,
завжди товарний вид.

А рейтинг вище буде мати
аж восьмого айфону!
Лишилось доопрацювати
бретелі з силікону.