Криниці розповзлись південним степом,
десятки метрів часом вглибину!
У кожної на дні шматочок неба
свою якусь ховає таїну.

Про тих, колись що викопав те диво
чи із каміння стіни мурував
і не чекав дощу, не те що зливи,
а щедро все довкілля напував.

І чумакам до солі вистачало,
і козакам ставало на куліш,
як південь захищали від навали…
Тут не один напився вволю кіш!

А ще діди волів своїх поїли,
коли поля орали під жита,
і вороним батьків давали сили
у вогняні минувшини літа…

Біжить доба, спливло часу немало,
уже бракує чистої води,
та як би прикро часом не бувало –
це нашої історії сліди…

Побіля лісу, прямо під горою,
сумливо на околиці села
стоїть хатина, крита осокою
рівнесенько, стеблина до стебла.

Там під ногами глиняна долівка,
в кутку ікони, а навколо пліт –
стара батьків моїх закинута домівка,
лиш вікна-очі дивляться у світ…

Одвірки покосилися від часу,
віконниці схилились до землі,
давно уже не совається за́сув
і тріщини у стелі чималі…

Полинули у вирій мама й тато,
лишилася у кинутім селі
лампа́чева дідівська біла хата
в гаптованім соломою брилі…

Глиняна дідова хата,
рідна батьків сторона,
цвітом ромашки багата,
в світі така ти одна.

Перед очима свіжа акварель,
де во́ди древніх Бога й Борисфе́ну*
намили в гирлі історичну сцену
під рукотворне диво – цитадель!

Лиман** вона тримала на замку.
Очаківська в її основі банка
та Ольвії міле́тської останки
в Ачі-Кале і Кінбурна*** вінку.

Чого і не було за довгий час
у краї цім південнім, чорноморськім…
Ватаги тут гуляли запорозькі –
турчи́на воювали і не раз!

Між Кінбурном і Да́шевим колись
у чайці ген, на самому обніжку,
ота́ман спочивав, Самійло Кішка,****
і з мілини удалечінь дививсь.

А згодом па́лі вбили, три ряди
по сотні, загатили середину,
насипали піску, каміння, глини
і острів Батарейний***** встав з води.

І став блок-форт, гарматам укриття,
з десятками масивних казематів,
запасами припасів і снарядів
на захисті цивільного життя.

У всі часи твердиня***** – ласий шмат
була і є, і буде для загалу…
Тож котики морські****** облюбували
ту цитадель, а їм і біс не брат!

Я їду в гості до батьків,
де серед степу рід мій жив.
Село притихло, опустіло,
хати біленькі посіріли…
Зміліла повноводна річка
і помутніла синя стрічка.
Лише полин до небокраю
із ковилою зустрічає.

Від вітру їжиться хатина,
ясніють мальви біля тину.
Ніхто не садить їх, сами
ростуть вони після зими.
Зотліла з очерету стріха,
поникла хижа, ледве диха.
І тин вербовий похилився,
мов на коліна опустився.

Часи криницю обвалили,
джерело батьківської сили.
Згадалися дитячі мрії,
що канули в життя завії…
А ось і цвинтар за городом,
заріс шипшиною і глодом.
Моя рідня на цім погості…
Я до батьків іду у гості.

Проснувся Кінбурн з подихом весни
і порухом криштального повітря,
дубів та сосен погляд заяснів,
і сонце встало із південним вітром.

Коса втопає в щебеті птахів,
буяють цвітом дикі орхідеї.
Вони несуть із глибини віків
природні «саги»* древньої Гілеї.**

А пелікан, рожевий старожил,
злітає птеродактилем під зорі,
він погляд назавжди приворожив,
легенди тінь у лазуровім морі.

Іще скриплять реліктові ліси,
покриті хмелем, папороті віттям,
та їх не обійшли скрутні часи
на зламі третього тисячоліття.

Я хочу зупинить чарівну мить
і кличу небайдужих всіх на спротив –
скарбницю ми ще в силі захистить,
оспівану великим Геродотом!

03.05.2020

Де в Бог-ріку святий Інгул впадає,
у сиву давнину, ще в бронзи лад,
історія нам достеменно бає –
заклали наші предки Дикий сад.

Тут славної минувшини сувої
сплелися в неповторний пантеон;
до Ольвії, часів Гомера й Трої –
у наш причорноморський Іліон.

Античне городище древніх русів,
це місто зброярів, ремісників…
Засноване задовго до улусів,
жило і квітло протягом віків.

Ще не було Німфея, Херсонеса,
(лиш води рік зливалися в посад)
Пантикапея, Тіри… З волі Зевса
зазеленів над Бугом Дикий сад.

Так, Миколаїв – неповторне місто,
для кожного із нас воно своє.
Комусь ласкаве, рідне і барвисте,
таким воно уже й для мене є.

Наш Миколаїв – місто корабелів,
це древній порт всіх світових морів,
колиска вчених, рай для менестрелів,
турбін, авіаносців, якорів…

Люблю мій Миколаїв знову й знову,
нічних гірлянд замріяні вогні,
Інгул, що вигинається в підкову
окру́г Аляуд у житті-борні.

Люблю наш Миколаїв, місто-казку
на берегах великої ріки,
а ще молю йому про божу ласку –
живи і квітни знову й на віки!

Два береги з’єднав собою міст,
зібрав до купи дві частини міста.
Який же майстру треба мати хист –
створити дивину такого змісту!

Єдиний в унікальності своїй,
серед братів він майже неповторний –
утілення польоту смілих мрій,
до єдності порив непереборний.

Таким величне завжди до снаги,
бо іншої мети вони не знають –
буремності далекі береги
собою самовіддано єднають!

Я маю честь вітати козаків
з Покрови незабутнім, древнім святом!
Їх славні предки протягом віків
Вітчизну нашу захищали свято.

Я маю честь вітать захисників,
що на Донбасі Неньку боронили!
Незламних, скромних наших мужиків,
що ні життів, ні сили не жаліли.

Вітаю чемно земляків-краян,
що чесно та натхненно працювали,
свій вистояли не один майдан
і спокою в своїм житті не знали!

Бажаю всім вам, рідні і близькі,
мої шановні друзі, односельці –
дороги хай широкі чи вузькі
ведуть лише добро у ваше серце!

Хай ваші душі сповняться теплом,
а ваші думи просвітліють, браття,
щоб ми зустрілись за одним столом
і всіх Покрова вкрила благодаттю!

Люблю дивитися як стелиться туман
весняним ранком тихо над Інгулом,
як зеленню колишеться лиман,
бджолиним насолоджуватись гулом.

Улітку глянути на річку теж люблю,
коли малеча розтинає хвилі,
бо зимньому на зміну кришталю
пейзаж прийшов у ізумруднім стилі.

Люблю дивитися на річку восени,
коли за течією листя плине,
що верболози скинуть до весни,
лелеки як летять у вирій клином…

Чарує крижаний полон ріки,
як очерет тремтить над берегами,
у товщі льоду світяться зірки
і місяць пропливає під ногами.

Люблю Інгул у кожну пору року,
уранці, вдень, надвечір, уночі.
Давно ріка ця стала мила оку
красою прибережної парчі.

Дніпром як на південь плисти,
зупинку зробити вам раю
на Хортиці, біля води,
у серці козацького краю.

Колись отак стали на ніч
козаки й побіля причалу
заклали Томаківську січ,
що землю дідів захищала.

То все запорізька земля,
то край наших предків-козаків,
безмежні луги і поля
в багрянці – то маки, то маки…

Де річка-малючка біжить,
праворуч дніпрових порогів,
Томаківка чинно лежить
в безкраїх степах, край дороги.

Волами колись чумаки
за сіллю тут в Крим мандрували
і люди з тих пір на віки
село Чумаками назвали.

Мисливський ставок повний зір,
кафе із найменням „Козаки“
пригадую я до сих пір
і славу козацьку, і маки…

Як пісня дзвінка солов’я
навіки у серці єдина –
Томаківка рідна моя,
маленька моя батьківщина!

07.09.2017

Садок марніє коло хати,
замовкнув жайвір угорі,
похнюпились старі дівчата
і розбрелись плугатарі…

Село вмирає потихеньку,
бо молоді біжать в міста,
лишаються лише старенькі,
та їхня доля непроста.

Дощі дорогу розмочили,
пішла сердешна в небуття.
У бричку запрягти б кобилу –
порвали ферму на шмаття…

Давно усіх корів із кіньми
в район звезли на ковбасу,
лиш дід Свирид блукає тінню,
шукаючи свою козу.

Сільмаг старенький похилився,
закритий років сім тому,
бо дах у зливу обвалився.
Село крокує у пітьму…

Вовки в будівлі клубу виють,
що вже без вікон, без дверей.
Поглянеш – серце бідне ниє
від болю за сільських людей.

Що стало з благодатним краєм,
а може з нашими людьми?
Кого у владу обираєм,
хто виведе нас із пітьми?!

Ох, скільки їх було вже, брате,
народу непотрібних влад…
Пора самим за себе дбати
і навести в країні лад!

Яскравим килимом укриті
усі навколишні поля
і постає в уяви митях
свята томаківська земля.

Вже пшениці заколосились,
лани розквітнули й луги.
Дівчата в оксамит оділись?
То маки квітнуть навкруги!

Томаківка, моя єдина,
ти в моїм серці назавжди.
В тобі, маленька батьківщино,
моєї юності сліди.

25.08.2017

На Гостру могилу із сумом зійду,
вклонюся полеглим героям.
Такі в сорок першім спинили біду
і нас захистили з тобою.

Три роки по тому в шаленім бою
звільнили вони Миколаїв.
Життя віддали за Вітчизну свою,
частина їх тут спочиває.

Ці хлопці у полі самотньо лежать,
вони не вернулись із бою.
І лише хмарини над ними біжать,
як відгомін слави старої…

На Гостру могилу я довго дивлюсь,
і сум огорта мою душу.
Дев'ятого травня сюди повернусь,
бо з ними в цей день бути мушу.

Давайте вип'ємо за нас,
за наш подвійний дружний клас,
за наші роки молоді,
що розчинились як в воді…
Давайте вип'ємо за нас!

Давайте вип'ємо за нас,
вино, горілка, навіть квас
підійде для ції нагоди
в оточенні красот природи.
Давайте вип'ємо за нас!

Давайте вип’ємо за нас,
відвідаємо яблук з медом,
шашлик та інше попереду,
бо яблучний сьогодні Спас.
Давайте вип’ємо за нас!

Давайте вип'ємо за нас,
наповним келихи по-вінця
і, не відводячи мізинця,
осушим дружно, водночас.
Давайте вип'ємо за нас!

Давайте вип'ємо за нас,
за тих, хто дружбу пам'ятає.
За те, що вкупі нас тримає,
ніхто не вип'є окрім нас.
Давайте вип'ємо за нас!

11.08.2017

Ідуть жнива, кипить робота,
врожай збирають трударі.
Не закриваються ворота
на тік із ранку й до зорі.

Зерно із поля возять МАЗи,
газони й навіть трактори,
бо не справляються КАМАЗи
цієї літньої пори.

Лише під ранок на спочинок,
коли роса на хліб впаде,
з напівзакритими очима
свій лайнер комбайнер веде.

Та ненадовго, тут же в полі
години зо дві-три поспить,
а водії десь у стодолі,
і нумо знов мерщій косить!

Бо день в жнива півроку кормить,
дорогоцінна кожна мить.
Свої у полі влітку норми,
а взимку можна й відпочить.

23.07.2017

Мені п‘ятнадцятий минало,
я пас корови за селом.
У небі сонечко сіяло,
простіше кажучи – пекло.

Вздовж Вовчої, під Бурханами,
у Дякому, попід ліском,
де й не паслись рогаті дами:
за садом, током і містком...

Корівки хрумали травичку,
щоб повернутись з молоком.
В обід й під вечір до водички,
спішили, щоб попить гуртом.

Співав у чистім небі жайвір,
його міняли цвіркуни.
Такий веселий, творчий гамір
стояв із самої весни.

Напарники – дядьки хороші,
свою колоду кожен мав,
бо в дурня грали не на гроші,
як зазвичай хтось не дрімав.

Я не вигадую історій,
оскільки маю, що робити.
Мій батько їздив в санаторій
й була потреба підмінити.

А як вставати не хотілось
зі сходом сонця кожен день!..
Лиш думка в голові й крутилась –
чи скоро вихідний, він де?!

Пливли роки мого дитинства
поміж річок, лугів і нив,
та це було б найбільшим свинством,
якби когось я в тім винив.

Сільські ті університети
тепер найбільше до душі
і не боюсь, якщо поети
мої ці висміють вірші.

23.03.2017

З-за обрію з‘явилось сонце ясне,
я підтюпцем біжу йому назустріч.
А навкруги все чисте і прекрасне,
сьогодні в мене із дитинством зустріч.

Біжу собі вздовж Вовчої на схід,
з-за річки линуть трелі солов‘я.
Я залишаю росянистий слід,
тут починалась доленька моя.

Зозуля років сто вже накувала
й усе своєї, мов не помічає.
Колись тут мене матінка чекала,
тепер один лелека зустрічає.

На пашу йдуть рогаті годівниці,
хоч не таке уже численне стадо.
Берізки, лиски, зіроньки, синиці...
Все ж до снаги їм нас почастувати.

А я біжу вздовж Вовчі до Коліна,
а потім ще й на Бурхани звертаю.
Моя мала й велика Батьківщина
привітно сина блудного стрічає!

03.05.2016

Ростуть кульбаби на городі
вздовж стежки, що веде удаль.
Вони – немов дівоча врода,
безмежна радість і печаль…

А далі Вовча тихо в‘ється,
дола віраж за віражем.
Біля обриву хвиля б‘ється
і берег ріже як ножем.

Обабіч килими строкаті
і дуже хочеться мені –
радіти, мріяти, писати
на цім життєвім полотні.

Поміж чорнокленів, в балці Ясиновій,
золотиться листя вже пожовклих лип.
Там усе пропахло духом полиновим
й рясно жолудями дуб старий облип.

Там конвалій білих розквітало море
і дзвіночки рясно поміж них цвіли.
Там хрущі травневі і пташині хори,
там блакить безмежна й крила там росли.

Вийду на вершину, подивлюсь на Обід,
промінцями сонце в хвилях виграє.
Серце відчуває щонайменший повід*
і душа з джерельця того силу п’є.

Це джерело чисте – ба́тьківщина рідна,
де колись родився і почав ходить.
Знову де бажання виникає плідно
жити і любити, мріяти й творить.

15.05.2017

* Те саме, що і порух.

Чорні брови дарувала мати,
русі коси батько дав мені.
Ще обоє вивчили співати
і веселі пісні, і сумні.

Як щасливе дитинство згадаю,
то черешню я бачу в цвіту
у зеленім шевченківськім краї,
свою неньку струнку й молоду.

Я думками в часи ті полину
у село, що втопало в садах,
пригадаю бузок і калину
та дві вулиці в пишних хлібах.

Помандрую старими стежками
від ставка аж до річки і в гай,
потім луками, поміж стіжками,
де васильки цвіли й молочай.

Вже немає давно ні хатини,
бо убили колгоспи село,
та у серці мала батьківщина
і усе, що в дитинстві було.

У сімнадцять пішов я по світу
щастя-долі шукати собі,
не одну зміг добути освіту,
а пригод у житті - й далебі...

Та куди б не закинула доля,
все ж були у душі вони й є -
ті дві вулиці посеред поля,
те Шевченкове рідне моє.

14.06.2016

Зійду із потяга на станції далекій
і кинусь у нескошену траву.
Над головою пролетять лелеки,
радію, що у краї цім живу.

Босоніж бігтиму, хай сили не покинуть,
удалечінь, за обрій-небокрай.
Аж доки не побачу ту хатину,
яка для мене стала більш, ніж рай.

Вклонюся до землі старим тополям,
що бачили мене ще немовлям.
Взяла початок тут мінлива доля,
тут вчився я радіти солов‘ям.

Пройдуся садом та попід горою,
де хвоєю ще зеленіє ліс.
Матусю пригадаю молодою
і серце стиснуть спогади до сліз.

Спущусь до річки, ноги намочу,
загляну крадькома за верболози.
Все, як колись. Присяду, помовчу
і пригадаю радощі та грози.

Село, моя маленька батьківщина,
ти завжди в серці юному живеш.
Тут моя школа, друзі, вся родина
і вдячності моїй немає меж.
Тут мої школа, друзі, вся родина,
а прийде час - і я там буду теж…

27.11.2016

І

Поміж річо́к, в самісінькій долині,
лежить село, немовби на картині,
сади вишневі квітнуть навкруги.
Розкинулось воно у чистім полі,
буяють всюди верби і тополі,
а цвіт акацій – що там ті сніги!..

Стоя́ть рядком будиночки нарядні,
живуть там люди добрі і порядні,
усі при ділі, ба́йдиків не б’ють.
Працюють тяжко, не сидять удома,
їх доля хліборобська всім знайома,
бо кожен знає цю селянську суть.

Там Во́вча* стрімко мчить поміж ланами,
і Те́рса** спить тихенько за тинами,
стави́ – мов сині очі у полях.
Не пристають жита там колоситись,
з криниці можна ще води напитись,
а серце не відчуло слова „жах“.

Із лісу так і манить прохолода.
Як гарно там шубовснути у воду
і пле́сом доплисти до осоки́.
Нарвати в лузі ген букет ромашок,
послухать щебет невгамовних пташок,
полежать під вербою залюбки.

І Бурхани́ ще розправляють спину,
з яких на лижах взимку ми неспи́нно
летіли з вітром, мовби у життя.
Свій ранок разом зустрічали в лісі,
та потім всі по світу розбрелися
і все пішло немов у небуття…

Це Тро́їцьке, це ба́тьківщина мила,
яка завжди давала серцю сили
навчатись, працювати і твори́ть.
Воно, як рідна, лагідна матуся,
у подиху твоїм, у кожнім русі,
в часи натхнення і у скрути мить.

ІІ

Отак було у юності часи…
Минають дні і рідшають ліси,
та й руки до роботи вже не скорі.
Розбіглися містами молоді,
залишилися літні в слободі,
а запитань – мов крапель в Чорнім морі.

І сосни вже не ті, що у дитинстві –
присіли, поховались поміж листям,
не рвуться вгору щоглами суде́н.
Уже не видно першої бригади,
змінилось все, стекло води багато,
і зовсім стихнув „вєтєр пєрємєн“…

Щемить душа і тягне нас додому –
не можемо вже нині по другому,
міське життя дається узнаки.
А Левадки́, Шевче́нкове, Вербо́ве,
серед ланів пшенично-полино́вих –
лиш біль і туга, в жовтні квіточки…

Вже смуток тихо душу огортає,
мов ніж, що навпіл серце наше крає,
за землю рідну, милу, дорогу́.
Самі їй не змогли ми дати ради,
пішла вона у прийми вслід за садом,
тепер волосся рвемо набігу...

Ще журимося на могилах рідних,
жаліємось на долю принагідно,
коли в село приїдем, зазвичай…
А час пливе, не жалує нікого
і скоро й ми зустрінемося з Богом,
бо глядь, де була річка – лиш ручай…

Частіше сохнуть вишні біля хати,
все менше нас, кого зустріне мати,
махне рукою батько з-за воріт…
Не рідко так чомусь воно виходить,
що щастя стороною нас обходить
і снігом тане наш козацький рід…

21.10.2015

Коли над містом затихає гул,
зоря у небі перша ледь засяє,
покришить нічка зорі у Інгул
і човен кришталевий випливає.

Над Бугом верби, ніби рибаки,
закинули у хвилі свої віти
і прохолода лине із ріки –
немає міста кращого у світі.

Сухий фонтан статечно задрімав,
Яхт-клуб живе життям своїм вечірнім.
Інгульський міст крило не підіймав,
але традиціям лишається він вірним.

Деінде продзвенить нічний трамвай,
тихцем пливуть в‘юнкі автомобілі.
Південний Буг тече в далекий край,
на Стрілку сонно котить свої хвилі.

Люблю я місто рідне уночі,
що після праці тихо засинає.
Та сплять не всі, духмяні калачі
до ранку хлібодари випікають.

А рано-вранці, з першим промінцем,
що зазирає кожному в віконце,
умитий Миколаїв молодцем
бадьоро зустріча південне сонце!

Ніч на півдні тепла, ніжна – гулко, аж дзвенить.
Спить хатинка білосніжна і хмаринка спить.
Сплять черешні, абрикоси і сусіди сплять.
Лиш черговому матросу вахту ще стоять.

Чути відголос прибою, тиша навкруги.
Повкривалися вербою бузькі береги.
Хвиля тихо миє берег, хлюпає в пісок.
Себелів ганяє жерех, задрімав лісок.

В небі зорі ярко сяють, як алмазний пил.
Круглий місяць випливає з-за хмарин-вітрил.
Над Інгулом вітер віє, грає в комиші,
ніжну музика леліє у моїй душі.

Сплять мости, депо, заводи. Тиша полонить
парки, сквери, всю природу. Миколаїв спить.