В моїм серці диявол панує,
бо для бога там місця нема,
а душа по одному сумує,
що кохання – суцільна тюрма!

Буцегарня, де холод і туга,
дотлівають згорілі мости,
де кохана лишається другом,
а у вухах лунає – Прости…

Я ламаю не ребра, а ґрати,
хай зорить із небес Ганімед,*
не зважаю на болі утрати
і уперто іду уперед!.

Як стане мені тісно на землі,
уквітчаній гірляндами полину,
на якоря не стануть кораблі
і журавлі вертатимуться клином…

Коли піду в незвідані світи,
не перестануть сяяти зірниці,
у небі не поменшає світил
і гуркоту святої колісниці…

Удома квітуватиме життя,
сміятимуться діти і онуки.
На їхній вік ще вистачить звитяг,
без діла не скучатимуть їх руки.

Коли душа полине до світил,
та серце повертатиметься знову
і аркушем нестиме небосхил
моє відверте поетичне слово.

Життя одне… У кожного одне –
інакше не було, нема й не буде!
І хай там що – колись воно мине…
І байдуже, що потім скажуть люди!

Частину більшу вже пройшов шляху,
а смак лиш починаю пізнавати…
Хоча не відчуваю я страху,
та жаль часу даремно марнувати.

І кожен день вже на вагу світил,
стікають по чолу краплини-миті,
тьмянішає зірок небесний пил…
Усе, усе не вічне в цьому світі!.

Життя одне… На жаль, всього одне.
У кожного своя Голгофа, Троя…
І лише той, хто вчасно це збагне,
його смакує щонайменший прояв!.

Є вік, в якому можна все:
солодке, кисле і солоне…
Якщо нічого не спасе –
живи поки не охолонув.

Боятись пізно темноти,
коли надворі вечоріє,
а саме час іти «на ти»,
здійснити заповітну мрію!

Красу шукать у глибині,
бо із лиця води не пити.
Душа як тане у вогні –
черпати воду навіть ситом…

Як бездна вічністю жарить,
хай забобони не колишуть.
Цінити варто кожну мить,
уміти чути навіть тишу.

Тече, тече, тече життя ріка,
попереду десь вічності пороги.
У Стікс її вода перетіка,
а там Харон завершує дорогу…

До ірію летить по небу клин,
«курли» сумливе зверху долинає.
Неумолимо лине часоплин
і вибору у нас, на жаль, немає…

Багато журавлів у тім ключі,
між них уже немало друзів наших…
Облишмо крики, зойки і плачі –
усіх чекає ця невтішна чаша.

На переломі світла і пітьми
постійно балансують наші душі.
До клину приєднаємось і ми,
настане час – усі у вічність рушим.

Яким він буде, твір мій? Той, останній…
Не знаю і сказати не берусь…
Одне мені відомо вже зарання –
про Неньку нашу, стародавню Русь.

Про ту Вітчизну, що тверда мов камінь,
що у борні за волю до кінця.
Такий, що в душах житиме віками,
єднатиме нескорені серця!

Що навіть через сотні тисяч років,
палатиме і зватиме у бій,
будитиме невизнаних пророків…
Як згусток сонця твір я бачу свій!

А час іде, не знає він зупинку.
Буває що летить, а то чвалає…
Не відає він втоми й на хвилинку
і день за днем, за роком рік минає.

Та прийде мить, як вогняний рубіж,
що перетне життя твого дорогу,
безжалісно розріже долі ніж
на дві частини – до і після нього.

Всього лиш мить, коротка мов життя.
Одна лиш мить, немов ковток повітря!
І звідти вже немає вороття,
за нею часто лиш заключні титри…

Хоча й палають до небес мости,
та варто хрест свій гідно пронести!

На цвинтарі щебечуть солов`ї…
Звучить оркестр із самого світання.
Виконують прелюдії свої
вони у царстві тіней… про кохання!

Співають оди радості життю,
здавалось би, у недоречнім місці.
Немов псалом вселенському злиттю
всіх душ, що відлетіли в небо чисте.

Душі і тіла, де нема війни,
гармонії найвищої природи…
На цвинтарі виспівують вони
свій гімн святий – любові і свободі!

Секунди падають під ноги,
хвилини, миті і… роки,
а я живу по волі Бога
й не претендую на віки…
А я пишу про те, що бачу,
про все, що чую, чим живу,
бо серце щире і гаряче
іще тримає на плаву.
А я люблю дітей, Вітчизну
і неповторний свій народ,
плекаю ще свою харизму
і не чекаю нагород.
А я надіюсь, що Вкраїна
нарешті встане із колін
і буде нація єдина,
а все лихе чекає тлін!

Біжить вперед життя мого дорога,
мелькають дні, години, місяці…
Простую вдаль від отчого порога,
а десь чекає вічність у кінці.

Робив – що міг, у чому розбирався,
долав свій шлях і вірив в майбуття.
Усе було – і плакав, і сміявся,
історію писав всього життя.

Старався не чорнити власну совість,
здобув немало гідних перемог.
Все ближче до кінця життєва повість,
вже впору починати й епілог...

Із чого починати? Геть не знаю,
та за минувшим часом не тужу.
Від вічності я раю не чекаю
і зла на строгу дійсність не держу.

11.06.2018

Потік фотонів сік йому обличчя,
трильйони кварків сипались до ніг,
браслет з нейтрино тиснув передпліччя,
а в душу падав галактичний сніг.

На всесвіту околиці далекій
вдивлявся пильно у густий туман
і згадував протуберанців клекіт
сумливо сивочолий капітан.

У космосі шукав своєї долі,
кометою пролинуло життя…
Зірковий вітер завертав поволі
в тугу спіраль астральні почуття.

Коли земний кінчається політ
і покидає плоть душа людини,
то по дорозі у безсмертя світ
в чистилище вона спочатку лине.

Вготованих тортур вкусивши смак,
залежно від земних особи вчинків,
душа, пройшовши фейсконтроль, відтак
іде у рай чи пекло для спочинку.

Коли земний я свій закінчу шлях
і в інший світ душа моя полине,
до пекла спершу полечу – на жах
мельком погляну лише на хвилину.

Затим до раю також зазирну,
для праведних відкриту неба браму –
релігії з’ясую таїну,
як світлі душі там живуть погляну.

Непослухом я був усе життя
і за межею б не лишивсь собою,
якби душі нікчемності буття
в раю обрав чи пеклі, між юрбою.

Небесну варту чемно попрошу –
хвилину-дві на мене зачекати
і босоногим, як по споришу,
покину ті засиджені пенати.

Душа моя прошиє жар і лід,
розірве цей старий уклад обтяжень
і утече в безмежжя дивосвіт –
шукать собі нових пригод і вражень!

Вином і сумом повнить осінь келих,
на сонці грані років виграють.
В вервечку снів барвисто-невеселих
поринула моя життєва путь.

Туман тривог думки мої клубочить
і образи летять за неба край,
та пам’ять відпускати все ж не хоче
ласкаве літо й весняний розмай.

Багрянець листям стелиться під ноги
і на узбіччя падає душі.
Іду вперед наосліп, без дороги,
туди, де щедро пишуться вірші.

Туди, мене чекає де безмежність,
де тиск уже відсутній стелі й стін.
Іду вперед, забувши обережність,
туди, де не важливий часу плин…

09.01.2018

Несамовита і холодна тиша
листає сторінки всього життя.
Вона черговий розділ тихо пише
під музику мого серцебиття.

Перегортає нескінченні ночі,
похмуро зазирає у вікно.
Її байдужі очі не пророчать
мені нічого доброго давно.

За вже немолодечі міцно плечі
тримає сивочола танцівниця –
моя коханка, вірна порожнеча,
безмовна, невгамовна чарівниця.

Відверто подивлюся їй у вічі,
неволею не налякати бранця,
вдягну костюм і запалю всі свічі,
та запрошу, як в юності, до танцю.

У мене усього було удосталь:
любові, щастя, радощів, тривоги…
За спокій рано підіймати тости –
іще ми не дістались епілогу!

Лишилось що тобі з тих двох мільярдів?
Ще місяць, рік чи більше будеш битись?
Поважний шлях чи стежка в сотню ярдів
тебе чекає? Пізно вже любитись…

Такі лунали інколи питання
у нелегкому повсякденнім герці.
Посеред ночі, навіть спозарання,
запитував бувало мозок в серця.

У відповідь сердешне посміхалось,
немов йому приємне щось наснилось.
Усе життя воно не зупинялось
і тільки вперто билось, билось, билось…

01.12.2017

Минає новий листопад
затих уже лелечій клекіт,
а ти лишив господу, сад,
полинув у краї далекі…

Давно не бачили тебе
ні у селі твоїм, ні місті,
та пам'ять серце ще шкребе,
як восени закруте листом.

Ще пам'ятає тротуар
на дотик смак твоїх підборів,
бляшанку від „Carte Noire“
ще вітер пестить на оборі.

Ще постать сива і сумна,
із бородою по коліна,
немов сновида та скляна
бреде повітряно-нетлінно.

Над головою ще висить
низького неба сіра книга,
а душу грішну холодить
як дим мутна, морозна крига.

Уже покинув дім ти свій
у пошуках одвічних істин,
та гордий дух і образ твій
іще розгулює над містом.

Бери свій хрест і йди за мною,
я поведу тебе за хмари.
Полинемо удвох з тобою
туди, де пломенять Стожари.

Я підійму тебе до неба,
у царство зоряного світла.
Відкрию ту красу для тебе,
щоб ти зірницею розквітла.

Я поведу тебе у вічність,
ми перетнемо невагомість.
Побачиш всесвіту величність
і опануєш підсвідомість.

Візьми свій хрест і йди за мною,
немов за хлібом йдуть голодні.
Лиши все тлінне за спиною –
я виведу тебе з безодні!

Життя людське – всього лише дорога
у край сумний, де ангели живуть.
Тернистий шлях від матері до Бога,
умовно довгий, чи не дуже, путь.

Людина в світ з’являється безсила,
і перший крик – це плач її, не сміх.
А те, чи виростають в неї крила,
залежить, перш за все, від нас самих.

Дай Боже людям віри і надії,
любові, мудрості і витримки добав.
Щоб кожен змогу мав здійснити мрії,
а на додаток – сили-волі сплав.

Піклуймося про ширину дороги,
уклон її і якість покриття.
А що чекає нас – у владі Бога,
та кожен сам кує своє життя!

Життя-життя – немов великий потяг…
Невпинно уперед воно біжить.
Нам дошкуляють гуркіт, сирість, протяг,
а згодом і зупинок кожна мить.

На перестанках сходять пасажири –
то наші рідні, друзі, вороги…
Ідуть хто як: по віку і ранжиру,
вперед комусь гайнути до снаги.

Удачі ті і радощі стрічають,
а інших поглинає самота.
Одних відсутність ми не помічаєм,
а після других – тільки пустота…

Нові заходять пасажири рідше
і менше друзів зустрічаєм ми…
Старі кумири сяють все тьмяніше,
усе складніше ладимо з людьми.

Міняти варто тактику напевне,
робити більше у житті добра,
у серці не тримати зла і скверни –
осіння наближається пора…

І не важливо, чоловік ти, жінка,
згадай із теплотою рідний клас.
Коли остання підійде зупинка –
те не відомо жодному із нас.

Долаючи життєві перегони,
роби побільше, брате, добрих справ,
щоб ти один, виходячи з вагона,
сміявся щиро, а народ – ридав.

В старі часи, під сонцем ще гарячим,
відлюдник у печері жив один.
Колись його хтось ненароком бачив,
коли старий збирав гіркі плоди.

При світлі він копав свою печеру,
споруджував давно підземний храм,
а по ночам один, зрідні Гомеру,
паперу довіряв обривки драм.

Дивився довго на небесні зорі,
і думав, думав, думав, міркував...
Пригадував життя свого узори,
а зійде сонце – знову він копав.

Його давно нестрижене волосся
і довга-довга сива борода
нагадували вицвіле колосся,
та з юності лишилася хода.

Топтав він землю зранку і до ночі,
свій монастир невтомно будував.
Заплющував на три години очі,
а потім знову зорі рахував…

Так жив, допоки Бог йому відміряв,
і думу думав мовчки у полях,
бо повернути загадав він віру,
земний свій завершити гідно шлях.

Він ралив долі вічне море
натхненно, до останніх сил,
бо духу не терпів покори
і пошматованих вітрил.

Од втіх земних бував без тями,
а запізнілі каяття
латали віршами й піснями
шпарини буйного життя.

Сухими, шерхлими руками
хапав дамоклова меча
і все боровся з вітряками,
рубавши скверну згаряча.

Пірнав не раз у сиві хвилі
свого бурливого буття,
але й вони були не в силі
хоч притупити почуття.

І часто зранку, ще спросоння,
на свіжу голову творив...
Так будував своє підсоння,
так жив, боровся і любив!

09.09.2017

Порожнеча вдома розгулялась,
мов зима у біле увібралась,
поселилась у кімнаті кожній –
спекатись її ніяк не можна.

Все житло собі облюбувала,
поміж сторінками заблукала,
бо ніхто ті книги не читає,
сухолист між ними спочиває.

Лише дощ і завітав у гості
в дім, де порожнеча грає в кості.
Я пишу з малої, все змарніло,
всесвіт виглядає обміліло…

Ветхий дім у землю вріс по двері,
провалився у безодню тверді.
На хресті віків, на роздоріжжі,
селянин пере́ самотньо збіжжя…

Танці б добре в домі влаштувати,
панну ту у вальсі закружляти,
випити горня міцної кави
й думами полинути в заграви.

А щоп‘ятниці, окрім страсної,
з дівою журливою, сумною
буду утішатись-розважатись,
в ритмах танго мовчки обійматись.

Врешті відшукалась господиня,
сірістю вкриває небо синє
і мене всього, по самі плечі,
сумом огортає порожнеча…

Парус як біле крило,
в чистім високому небі.
Старість лягла на чоло
сіткою зморшок у тебе.

Вітер крило підіймає,
парус надривно тріпоче.
Серце-двигун калатає,
а зупинятись не хоче.

Вітер чужий з року в рік
гонить вітрило-крило.
Так непомітно вже вік
сплинув немов не було…

Вітер чужий, нетутешній
гонить вітрильник туди,
де вічно-білі черешні,
в інші, незнані світи.

Вітер із іншого світу
серце нестримно шматує,
ломить він віти як квіти
і заметіллю частує.

Тіні в шаленому танці
вічності пісню співають.
Ми для них нібито бранці,
бранців вони не кохають…

Білії шати вдягнемо,
шати прочан і друїдів,
і у безмежність ступнемо,
та це не пасок шахідів.

Здіймемо білі вітрила
і полетим ніби птахи –
вільні, легкі, сизокрилі,
не відчуваючи страху.

Линем над морем прозорим
волі назустріч п‘янкій,
небом ясним неозорим,
снивом із юності мрій.

Чайки готуйте, русини,
птахи-човни споряджайте!
Дружно напружуйте сили –
мрію-вітрило здіймайте!

Новій Вітчизні назустріч,
новому часу в обличчя!
Нова чекає нас зустріч.
В Царство Свободи,
у Вічність!

січень 2016

Похмуро, сіро, холодно надворі,
тріщить мороз і хуга завиває,
а на душі – не краще, ніж в коморі.
На жаль таке частенько все ж буває.

Сховалось сонце ясне у імлі,
Аляуди накрила ковдра сіра.
О, Господи, за все прости мені,
за те, що у душі не маю Віри…

Надії теж не маю і Любов
кудись собі тихенько побрела.
Все холодніша у судинах кров,
перед очима стежка до села…

Я бачу цвинтар, мамину могилу,
хрестів шеренги, ніби вартові,
і відчуваю, що все важче тіло
та дзвін луна в нещасній голові.

Лунає він останні двадцять років
і вдень, і ніччю, в радості і горі.
Життя багато задало уроків
та крапки ще не ставило в цім спорі…

Пливу рікою вічного Буття,
кінцевий пункт напевно уже знаю.
На жаль назад немає вороття –
холодна Вічність вдалині чигає…

24.01.2016

На світ явивсь в родині непримітній,
на ноги став, учився розмовлять
і, жуючи лиш кусень хліба житній,
читати справно вчився і писать.

Зустрів весну і жив він, як учили,
в родині, школі, ВУЗі – у труді.
Не називав нізащо чорне білим,
ні потім, ні у роки молоді.

І звідки тільки брались в нього сили,
коли кайлом махав все обіруч.
Життя його низьке і загрубіле
хрипіло важко, як басовий ключ.

А час меткий летів, немов на крилах,
минуло літо стрімко, хоч кричи…
В свинцевім небі осінь розгубила
вже журавлині й гусячі ключі.

Хоч не одне із себе скинув ласо
і довго ще планиді не коривсь,
розіп'ятий все ж невблаганним часом
на перехресті долі залишивсь.

Лиш посередники вони,
мілкі ліхтарники Пітьми,
провідники хиткого мосту,
учителі низького зросту.
Ведуть вони людське Життя
у інший Світ, в нове Буття,
а під ногами хижий Вир,
одні сліди від чорних дір
та ліхтарі, що ріжуть очі
у нескінченній чорній ночі.
Лиш помахи повільних рук
і невгамовний серця стук…
По світлих зірок камінцях
немовби в морі острівцях
вони ступають через річку,
що починається з потічка,
а потім на своїм віку
перетіка в Буття Ріку.
Одвічна музика лунає
і сумом душу огортає,
бо вже оглухли ми від дум,
а навкруги панує сум.
Монету срібну дайте їм
блискуче-сіру мовби дим,
з металу ночі й одкровень,
нехай ще не згасає день,
в долоні шерхлі, загрубілі,
бо лиш вони єдині в силі
задовольнити цю потребу,
вогню святу здійснивши требу.
На службі темній і незвичній
ліхтарники існують вічно,
навчають досягти мети
і Темну річку перейти.
Ще учать нас не зовсім звично,
як слухать музику одвічну,
у тихім меготі зірок
ведуть у Всесвіті урок.
Перед воротами Світів,
на перехресті двох Мостів,
в промінні нових Сонць холоднім
вони величні і свободні.
В кінці такого переходу
ми відчуваємо Свободу,
бо знов Ліхтарник нагадає,
що Смерті взагалі немає!

17.02.2016

Як непомітно літа промайнули,
осінь-чаклунка уже на поріг.
Завтра – майбутнє, а вчора – минуле,
сумно стою в перехресті доріг.

Падає листя, падає листя,
все поглинає дощу пелена.
Осінь у місті, осінь вже в місті,
скроні гаптує мені сивина.

Тільки учора з любов’ю земною
стрілись, несміло ступивши у світ,
а вже сьогодні у нас за спиною
плетиво років із весен і літ.

Падає листя, падає листя.
Вулиці вкрив непроглядний туман.
Осінь у місті, осінь вже в місті,
осінь холодна, але не зима.

Лише дістались і знов у дорогу,
тільки спочили і знов-таки в путь.
Що буде завтра – відомо лиш Богу,
але "учора" уже не вернуть.

Падає листя, падає листя.
Вулиці вкрив непроглядний туман.
Осінь у місті, осінь вже в місті,
осінь холодна, та ще не зима.
Падає листя, осінь вже в місті,
осінь холодна, та все ж не зима!

08.08.2017

У Життя я нерідко питаю,
що дало те старому мені,
чому зачіпки часто стрічаю
на життєвім своїм полотні.

Чому зморшки чоло моє вкрили,
чому сняться сновиди сумні,
чом із часом все меншає сили
і все рідше лунають пісні.

Чом моє поріділе волосся
сивиною на плечі спада,
чому літ утікає колосся
мов крізь пальці прозора вода.

Та Життя як луна після грому,
міцно стиснуті мудрі вуста,
не промовить поету ні слова
й ця мовчанка його неспроста…

30.08.2016

Жив так, що нібито й не жив,
все будував на завтра плани…
Отак весь вік і пролетів,
майнув в минуле окаянний.

Що залишу нащадкам я,
що після себе людям лишу?
Могуче слово бунтаря
чи цілковиту, мертву тишу?..

Та опановуючи суть,
усе частіше, бідний люде,
мене вагання все ж беруть –
чи взагалі те завтра буде…

грудень 2016

Ніч, вулиця, ліхтар, заправка,
несамовито вітер свище.
Життя – на кін, остання ставка,
а дощ немов з відра періщить.

Паркан, аїдова арена,
навкруг надгробки, постаменти –
це долі ніч, остання сцена,
вже скоро йти й на компліменти…

13.10.2016

Не жалкуй за часом, що стікає
як вода в розпечений пісок.
Вічного життя на жаль немає,
чи на щастя, відає лиш Бог.

Не сумуй за юності літами,
за коханням, що давно минуло.
Ніби ж мудрість вже прийшла з роками
чи то вічність подихом війнула.

Не бентежся старості початком,
не марнуй життя безцінні миті.
Що не встиг – залиш своїм нащадкам
в океан буття закинуть сіті.

Пройде все: і радощі, і горе,
молодість і сила відквітує.
Хай тебе в різноголосім хорі
лиш найвища нота і турбує.

13.10.2016

Останні крихти почуттів склювали сірі птахи.
Зима накрила нас холодним покривалом.
Несу свою любов замерзлу як на плаху,
до нас розлука в гості завітала.

Невже нам знову не співатимуть дрозди
й любов не перехопить естафету.
А може пані ця прийшла не назавжди
і ще розтануть навесні образ замети?!

Я знову шлю тобі свою любов
і знову уявляю дні і ночі,
коли у жилах наших вирувала кров,
коли світились ніжним сяйвом наші очі.

Любов свою у Всесвіт шлю в журбі
і вірю – ти, кохана, мене чуєш.
Багато ще чого хотів сказать тобі,
але ти і без слів усе відчуєш.

У Вічність шлю тобі свою любов…

21.10.2016

Болить!..
Серце нестерпно болить!
Ще мить…
й птахом у небо злетить.
Не спить…
розум удень і вночі.
Горить…
вогник моєї свічі.
Сніжить,
все огортає туман.
Біжить
поряд біда і обман.
Життя
стрімко стікає в пісок.
Буття
випило весь уже сок.
Ще раз…
стріну старий новий рік.
Вже час…,
колом замкнувся цей вік.
Зима…,
краю брехні тій нема.
Німа…
все накриває пітьма…

07.12.2016

Вже давно відколосились пшениці й жита,
вже стоїть в гаю і полі осінь золота.
Дощ холодний на цимбалах сріблом виграє,
вже прийшла років навала у життя моє.

Синє небо хмари вкрили, вітер долиною,
вже тяжкими стали крила в мене за спиною.
Вже сніжить і холодає, туга серце крає,
вже скінчається дорога до пекла чи раю…

Але варто чи журитись й доленьку клясти,
головою в стінку битись і писать листи,
у минуле зазирати чи горілку пить,
лити сльози та зітхати й себе хоронить?

Ні, не варто, ще й шкідливо, гірко сумувати.
Не потрібно кожну днину дівку виглядати
у старім шматті, з косою і старим кіссям…
Час прийде – її до танцю запрошу я сам.

26.09.2016

Все, що сказати хочу, я пишу,
свої думки паперу довіряю.
Поезією віднедавна я дишу,
бо іншого шляху уже не знаю.

Цю решту шляху мрію так пройти,
щоб не хотілось знову повернутись,
не перейматись про другі світи,
а наостанок – лише посміхнутись.

17.01.2017

Життя втікає без прощання,
біжить в нікуди стрімголов,
немов юнацькі сподівання,
як сміх крізь сльози, як любов.

Мені за ними не поспіти,
та все ж кортить ще повернути
черемхи білосніжні квіти
і пахощі п‘янкої рути.

Не зупинити скорий потяг,
назад ріку не повернуть.
Взуття змінити можна, одяг,
та не змінить життєвий путь.

Зорі в тумані не угледиш,
карги з косою не позбутись.
Нам залишається одне лиш –
у відповідь їй посміхнутись!..

23.01.2017

Мій бог – Любов! Не плотська, а духовна,
до ближнього, Вітчизни і батьків.
Всепоглинаюча, всесильна і жертовна,
що йде здавен, із глибини віків.

І Правда – бог! Відверта й неприкрита,
проста і чемна, щира і гірка.
Для кожного своя і всім відкрита,
одна для літнього і навіть малюка.

Краса – мій бог! Вона живе у серці,
бринить в очах, усмішці на вустах.
Вона повсюди: у щоденнім герці,
у вчинках добрих і у почуттях.

Мій бог – Життя! Безмежне й різнобарвне,
що скрізь вирує, б‘ється, струменить.
Воно пульсує й протікає плавно…
Ой, як прекрасно в білім світі жить!

Він мріяв спочивать на Бурханах,
щоб ясне сонце першим зустрічати.
Його колись тут народила мати,
тут дім знайшов поета тлінний прах.

Він мріяв спочивать на вишині
пташини щебетливого польоту,
дивитись зверху на людську роботу
і рідну пісню слухати вві сні.

Він мріяв спочивать серед полів,
де колосяться пшениці і жито, 
де народився й пощастило жити,
де все шукав себе й знайти зумів.

Він малював віршами білий світ,
щоб піснею у них слова лилися,
і з часом мрії ті його збулися!
„Любив, творив і мріяв доста літ!“

04 – 21 травня 2017