Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ігор Якименко (1977)




Поеми

  1. Старий
    Охайний двір, чистесеньке вбрання,
    Старенький дід стоїть посеред двору,
    Гостей чекає, бо сьогодні вся рідня
    Десяток восьмий святкуватиме старому.

    Три покоління він зібрати зміг
    На святкування до одного столу.
    Із нетерпінням він чекав усіх,
    І діти з радістю верталися додому.

    Й подвір’я, де дитинство відгуло,
    Чи літо барвами онуків зустрічало,
    Приймало всіх під лагідне крило
    Та легкість їм і настрій дарувало.

    Людське юрмище зашуміло, загуло,
    Посипалися квіти, привітання.
    Немало тут бажаючих було
    З чарчиною промовить побажання.

    Хтось радісно з листівки зачитав
    Чужих думок віршоване сплетіння,
    А інший із-за столу прокричав
    Експромтом про життя і розуміння.

    І так здавалось щиро, і з теплом
    Із вуст лунало про «сібірскоє здоровьє»,
    Та довголіття, що з «кавказскіх гор»,
    Перелетіло щоб на дідове подвір’я.

    Віддавши дідові пошану красномовно,
    Розмови русло повернуло в бік,
    Адже усім відомо безумовно,
    Як діє оковита на язик.

    Немає краще теми для розмови,
    Як викрити хапугу й крадія,
    Який навколо затіває змови,
    І від якого всім життя нема.

    В секунду тихе й затишне подвір’я
    Перетворилось в океанський вир.
    Немов півні попіднімали пір’я,
    І кожен вже суддя і командир.

    Той суде владу, що немов би обіцяла,
    Як до керма дістане врешті-решт,
    То човен наш відійде від прічала,
    І перетвореться на паруснік надєжд.

    А іншого до нитки обікрали,
    Й напризволяще залишили виживать.
    «Ой, людоньки! Такого не бувало,
    Що і борги покрала клята власть!»

    «Навколо нас корупції чимало,
    Давайте усвідомим наканєц» -
    Промовила іще одна почвара,
    Черпаючи із миски холодець.

    І жваво всі, із розумінням діла,
    Згадали де і хто кому заніс.
    «Я ось за довідку в медпункті заплатила,»
    За лінощі у ВИШі заплатив балбєс.

    «Да, да, карупція у нас в усьму винна.»
    Почулось від жирдяя-товстуна.
    «Від армії відмазав вчора сина,
    Не знаю на що житиме сім’я.»

    І доморощені військові генерали,
    Створивши за столом генштабу план,
    Провели брифінг, й навкруги всім розказали,
    Хто як воює, і хто де кого здавав.

    Періодично галас приривало
    Гудіння гаджетів і звук чужих пісень.
    Бо молоді це зовсім не цікаво,
    У інший світ вони пірнають кожен день.

    Той їхній світ, то радощі і свято,
    Який дарує всесвіт соцмереж,
    Веселих дурнів там сидить багато,
    І їм життя реальне - повний треш.

    "Зачєм по жізні очєнь напрягаться",
    Та іноді несе життя сюрприз,
    І з світу дурнів треба повертаться,
    Щоб їжею наповнить організм.

    За ці одвічні радощі життєві,
    Що «Хлібом і видовищами» звуть,
    Такі нащадки наші, непутєві,
    Без заперечення свободу віддадуть.

    В потоках того галасу і крику,
    Що хвилями летів з усіх усюд,
    Забули за старого чоловіка,
    Який із сумом споглядав присутніх тут.

    Старий стілець відсунув і підвівся,
    Розправив плечі, подивився в небеса,
    І на очах усіх перетворився
    В кремезного і молодого козака.

    І тиша вмить така запанувала,
    Що чутно бій наляканих сердець.
    В цю мить людське суспільство нагадало
    Отару переляканих овець.

    І власний голос, тихий і глибокий,
    Полинув в глибину людських сердець,
    Порушуючи їх одвічний спокій,
    І мур байдужості руйнуючи в кінець.

    «З якого часу, горді українці,
    Нащадки вільних і сміливих козаків,
    Що свою землю кров’ю поливали
    Перетворились на лінивих жебраків?

    Ніколи жебраку не усвідомить,
    Що воля, це важкий і тяжкий труд!
    Країні тільки вільний люд дозволить
    Звільнитись від чужої волі пут!

    За існування тихе й безтурботне,
    Без подолання труднощів й проблем,
    Вас бідність переслідує сьогодні,
    Й депресії постійний в серці щем!

    Немає більше ворога в людини,
    Крім того, що в середині живе!
    Йому немає діла до країни,
    Ввесь час він вам повторює своє:

    «Я краще всіх! Мене не оцінили!
    Суспільство мені винне вже за те,
    Що народився я у цій країні,
    І що життя моє не квітне й не цвіте!

    Куди не подивлюсь - всі мені винні,
    Батьки, знайомі, друзі, вороги!
    Як можу жити я у цій країні
    Що переповнена зневаги і нудьги?

    Чому умов для мене не створили,
    Щоб не робить нічого й мати все?
    Чому для мене щастя не купили,
    А лиш важкую долю даєте?»

    Женіть мої нащадки цю потвору,
    Що розум методично ваш гризе,
    Над справжніми людьми не візьме гору,
    Той голос, що у рабство вас веде!

    Нащадки! Зазирніть собі у душу!
    Хіба такими уявляли ви себе?
    Я цілий всесвіт підкорити мушу!
    Ніщо не зможе зупинить мене!

    В дитинстві кожен мріяв про незбутнє,
    І перешкод ніхто не визнавав.
    А як настало, ваше це, майбутнє,
    Боятись стали ви мізерних справ.

    Лише тому існує Україна!
    Лише тому вона не зникла у віках!
    Що розум з волею душі дарують крила,
    А руки пам’ятають, як ті крила будувать!

    Забудьте діти про помилки і невдачі,
    Не сподівайтеся на допомогу з сторони,
    Зберіте залишки завзятості юначі,
    Й збудуйте Україну у собі!»

    І поки відбивалася луною,
    Остання фраза у збентежених серцях.
    Козак на сокола перетворився і стрілою,
    Залишив землю й зник у синіх небесах.

    2019



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
    Самооцінка: 6