Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Анастасія Романюк (2003)



Художня проза
  1. Моя ефемерність
    Зелена трава колить босі ноги, якими я важко ступаю по ній. За мною лишається стежка, як знак боротьби природи і того єства, яким є я. З плеча звисає червоний портфель, що носив ти його, коли ми бачились з тобою, пам’ятаєш?
    Вся в роздумах я навіть не звертаю уваги на небо, та, піднявши голову, завмираю від його краси. Величезні кудлаті рожеві хмари вкривають його, як ковдра вкриває тендітні плечі в холодні осінні вечори. А пам’ятаєш, як в одне із таких повечірь ми сиділи разом на порозі будинку, ти злегка пригорнув мене і ми мовчки дивились на хмари… Хмари. Вони так часто нагадують мені ті дні, що ми провели разом, та сповна насолодившись ними, я йду далі.
    Попід ногами бліді ромашки. Такі дрібні, що їх ледь видно з-поміж трав. Затуливши рукою очі, щоб відвести їх від літнього сонця, яке ось-ось сховається за виднокраєм, я зриваю одну з цвіток та закладаю за вухо. «Спо-о-окій» - наче шепче вона мені. Чи то звуки мого серця?
    Ні, не серця. Не чую я тої згоди всередині. Ще не так давно в мені царювала повна гармонія, та зараз, йдучи поміж цього літнього буйства, я відчуваю такий розпач, од якого хочу кричати. Нічого мені і не заважає цього робити. Сідаю, а, зрештою, і лягаю в зелене билля. Вже не має сил стримувати ту печаль, що їсть мене зсередини, робить діру у моєму серці. Я відпускаю її. Вона проповзає поміж кожною травинкою, в кожну грудку землі, стовбур молодої яблуні, віття якої прогнулись під спілими плодами, та природа не хоче приймати мій біль і я відчуваю, як він напливає на мене новою хвилею, ще дужчою і, досягнувши берегів, розбивається об гостре каміння, що я так довго ховала у собі. Стало легше, але щось ще тримає мене у стані напруження і я йду далі.
    Перед очима лише ти. В кожному сонячному промені, погойдуванні гілок і вже червоній хмарі я бачу тебе. Відчуваю, як дрібна мурашина повзе по нозі. Так лоскотно і приємно. Згадую, як ти доторкався до мене і почуття було таке, ніби ось ця муравка біжить по шкірі, швидко перебираючи своїми мізерними лапками. Всі ці спогади для мене, як солена морська вода. Вони надто сильно обпікають мої криваві рани. Іноді мені здається, що навіть на них я не заслуговую. Ці всі моменти найщирішої любові були тим, що ти мав розділити з кимось іншим. З тою, що б намагалась обійти усе, що вигадала доля і не сидіти, склавши руки. «Я надто слабка» - кажу я собі. Від різкого руху головою, який є знаком протесту усьому, що зі мною відбувається, ромашка летить додолу. Так прикро на душі стає. Нехай же ця ромашка буде посмертним вінком усьому, що було між нами…
    Ні, я не можу так. Я не здатна все покинути. Знову кричу. Залишивши цвіток за собою, біжу світ за очі. Хочу втекти від себе, та як мчати, коли я скована в своєму тілі і муками моїми, моєю навічною карою є мої власні думки?
    Знову підіймаю очі догори. «Ця хмара схожа на черепаху» - ти б мовив, якщо б ми були зараз разом. Втеча не вдалась. Я так і лишилась у полоні дум, які сповнені тобою, та що там казати, я завжди лише про тебе і згадую, коли на серці пусто. Не можу зазирнути у шафу без того, щоб не заплакати. Твоя строката футболка дивиться на мене своїм втомленим зглядом. А я не можу її забрати звідти, розумієш, не можу! Лише вона і спогади залишилися в мене.
    … тому і тікаю в трави. Тут немає нічого од людини. Я гадала, що не зустріну тут ніц, що нагадає мені про тебе, та, як бачиш, природа вирішила інакше. З кожним моїм кроком вона підкидає все більше спогадів про минулі дні. Навіть тут я бачу лише тебе.
    Очі помокрішали і я намагаюсь повірити в те, що це через сонце, яке їх сліпить, але це ж не так, і близько не так.
    Стомлена від бігу, я скидаю портфель з плеча і щосили жбурляю його у високе билля. Мені не жаль його, зовсім не шкода, як було тобі, коли ти мене зрікся. Перебирати ногами вже не в змозі, а лягати жахно. Мені дійсно боязко опустити свій стан в малахітовий безлік зелені, комах та духовитої землі, яка перейняла усю ласкавість літнього сонця і поривалась офірувати його моїй спині, та я не капітулюю. Усі ці моря мене сколоскують. Я вже не раз у них пірнала, повна втішливих ілюзій, а зринала із надірваним серцем та взіром таким, що викликáло у людей лише притугу та волю поспівчувати, але нащо мені то їхнє співчуття?
    Врешті знесилля переборює мій страх і я звалююсь у трав’яний світ, у світ кузьок та муравок. Лежу і намагаюсь не припускати думок про оболоки, які мимоволі пропливають наді мною. Чую щось на моїй ледь засмаглій шкірі, але я вже не полохаюсь, мені вже однаково. Ніяка комаха у будь-якому разі не заподіє мені стільки болю, скільки я зазнала від людей, яких любила. Чуєш? Я ж-то тебе кохала, а сама ніколи не чула від тебе чогось такого. Що ж ти насправді відчував? Яку правду приховувала уся ця твоя тимчасова зацікавленість у мені? Мабуть, у світі все має свій кінець. Ось і твоє латентне, ламаюче мої ребра та видираюче моє серце бажання відчути себе потрібним зникло, завуальоване жадання втратило свою актуальність.
    А може все мені наснилось? Але що саме тоді було марою? Те, як були ми чи те, як нас не стало? Знову кричу, але вже не так голосно. Мої сили мене потрохи покидають. Маю намір піднятися, та земля не хоче відпускати. Вона барзо обхопила мене своїми руками, котрі донедавна пропікали мої стопи. Хочу встати, та крім того ґрунту тримає мене ще й власне тіло, яке не благоволить мене слухати. Земні руки покволом повзуть по мому стану. Я відчуваю пальці та кожен їх рух, який нечутно для мене забирає мої ж сили, моє останнє бажання йти далі та й, взагалі, можливість це зробити. Я навіть не здогадуюсь про це і вповаюсь на те, що спочину трохи і зможу йти далі.
    Якщо ж перечитати нашу історію, я ж бо зрозумію, що ти і не кохав мене ніколи, ніколи насправді не любив мене. Ти сприймав мене як щось буденне, в той час як я надавала своїм почуттям до тебе крила і дозволяла їм нести мене куди-заманеться, куди ти своїм пустотливим подихом, що міг їх спопелити, направиш, підхопивши, як гарячий літній вітер, як той, що зараз віє хмари наді мною. Я, як і прийнято у дівчат мого віку, жила марами, думками про те, що все буде так, як я собі то маю у голові, а тепер лежу в травах і не можу здійняти тіло, котре відмовляється мене слухати. Така пересічна оповістка автентичної, та, на жаль, односторонньої вподоби.
    Серце болить. Я зовсім не чую його, зовсім не відчуваю його своїм, ніби-то воно є абсолютно чужим і не з’єднує між собою всі мої втомлені артерії, які, як і всі інші частини мого тіла, давно б ласі були покинути мене. Що зі мною? Невже все й справді хоче залишити мене?
    Я відчуваю себе ув’язненою в фортеці з власних кісток та шкіри, не можу поворухнутись, не можу зробити свіжий ковток повітря і зовім не відчуваю його у грудях. Це офіційна констатація моєї смерті, я вже нежива.
    Я ще досі відчуваю муравку на шкірі, ще досі чую вітер поміж хмар і трав, та вже не можу здійняти голови, аби поринути у нього, дати йому розкуйовдити моє і так вже розвихрене волосся.
    Про що я думаю в останні хвилини мого земного існування? Не про тебе. Не про те, як я залишилась без тебе. Не про те, як я була з тобою. Єдине, що ще досить працює в мені - мій мозок і там жодної думки про людське. Всі мої гадки лише про те, що мене оточує: комашню, ромашку, що лежить на землі, як і я, оболоки, малахіт. Біль вже мене не турбує. Печаль вийшла за береги і вже ніколи не повернеться. Я оновилась, шкода, що серце вже хвилин п’ять як відмовилось забезпечувати мене життям. Ефемерним, та все-таки моїм…

    2019


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -