Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже борги йому вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже борги йому вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анастасія Романюк (2003) /
Проза
Моя ефемерність
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Моя ефемерність
Зелена трава колить босі ноги, якими я важко ступаю по ній. За мною лишається стежка, як знак боротьби природи і того єства, яким є я. З плеча звисає червоний портфель, що носив ти його, коли ми бачились з тобою, пам’ятаєш?
Вся в роздумах я навіть не звертаю уваги на небо, та, піднявши голову, завмираю від його краси. Величезні кудлаті рожеві хмари вкривають його, як ковдра вкриває тендітні плечі в холодні осінні вечори. А пам’ятаєш, як в одне із таких повечірь ми сиділи разом на порозі будинку, ти злегка пригорнув мене і ми мовчки дивились на хмари… Хмари. Вони так часто нагадують мені ті дні, що ми провели разом, та сповна насолодившись ними, я йду далі.
Попід ногами бліді ромашки. Такі дрібні, що їх ледь видно з-поміж трав. Затуливши рукою очі, щоб відвести їх від літнього сонця, яке ось-ось сховається за виднокраєм, я зриваю одну з цвіток та закладаю за вухо. «Спо-о-окій» - наче шепче вона мені. Чи то звуки мого серця?
Ні, не серця. Не чую я тої згоди всередині. Ще не так давно в мені царювала повна гармонія, та зараз, йдучи поміж цього літнього буйства, я відчуваю такий розпач, од якого хочу кричати. Нічого мені і не заважає цього робити. Сідаю, а, зрештою, і лягаю в зелене билля. Вже не має сил стримувати ту печаль, що їсть мене зсередини, робить діру у моєму серці. Я відпускаю її. Вона проповзає поміж кожною травинкою, в кожну грудку землі, стовбур молодої яблуні, віття якої прогнулись під спілими плодами, та природа не хоче приймати мій біль і я відчуваю, як він напливає на мене новою хвилею, ще дужчою і, досягнувши берегів, розбивається об гостре каміння, що я так довго ховала у собі. Стало легше, але щось ще тримає мене у стані напруження і я йду далі.
Перед очима лише ти. В кожному сонячному промені, погойдуванні гілок і вже червоній хмарі я бачу тебе. Відчуваю, як дрібна мурашина повзе по нозі. Так лоскотно і приємно. Згадую, як ти доторкався до мене і почуття було таке, ніби ось ця муравка біжить по шкірі, швидко перебираючи своїми мізерними лапками. Всі ці спогади для мене, як солена морська вода. Вони надто сильно обпікають мої криваві рани. Іноді мені здається, що навіть на них я не заслуговую. Ці всі моменти найщирішої любові були тим, що ти мав розділити з кимось іншим. З тою, що б намагалась обійти усе, що вигадала доля і не сидіти, склавши руки. «Я надто слабка» - кажу я собі. Від різкого руху головою, який є знаком протесту усьому, що зі мною відбувається, ромашка летить додолу. Так прикро на душі стає. Нехай же ця ромашка буде посмертним вінком усьому, що було між нами…
Ні, я не можу так. Я не здатна все покинути. Знову кричу. Залишивши цвіток за собою, біжу світ за очі. Хочу втекти від себе, та як мчати, коли я скована в своєму тілі і муками моїми, моєю навічною карою є мої власні думки?
Знову підіймаю очі догори. «Ця хмара схожа на черепаху» - ти б мовив, якщо б ми були зараз разом. Втеча не вдалась. Я так і лишилась у полоні дум, які сповнені тобою, та що там казати, я завжди лише про тебе і згадую, коли на серці пусто. Не можу зазирнути у шафу без того, щоб не заплакати. Твоя строката футболка дивиться на мене своїм втомленим зглядом. А я не можу її забрати звідти, розумієш, не можу! Лише вона і спогади залишилися в мене.
… тому і тікаю в трави. Тут немає нічого од людини. Я гадала, що не зустріну тут ніц, що нагадає мені про тебе, та, як бачиш, природа вирішила інакше. З кожним моїм кроком вона підкидає все більше спогадів про минулі дні. Навіть тут я бачу лише тебе.
Очі помокрішали і я намагаюсь повірити в те, що це через сонце, яке їх сліпить, але це ж не так, і близько не так.
Стомлена від бігу, я скидаю портфель з плеча і щосили жбурляю його у високе билля. Мені не жаль його, зовсім не шкода, як було тобі, коли ти мене зрікся. Перебирати ногами вже не в змозі, а лягати жахно. Мені дійсно боязко опустити свій стан в малахітовий безлік зелені, комах та духовитої землі, яка перейняла усю ласкавість літнього сонця і поривалась офірувати його моїй спині, та я не капітулюю. Усі ці моря мене сколоскують. Я вже не раз у них пірнала, повна втішливих ілюзій, а зринала із надірваним серцем та взіром таким, що викликáло у людей лише притугу та волю поспівчувати, але нащо мені то їхнє співчуття?
Врешті знесилля переборює мій страх і я звалююсь у трав’яний світ, у світ кузьок та муравок. Лежу і намагаюсь не припускати думок про оболоки, які мимоволі пропливають наді мною. Чую щось на моїй ледь засмаглій шкірі, але я вже не полохаюсь, мені вже однаково. Ніяка комаха у будь-якому разі не заподіє мені стільки болю, скільки я зазнала від людей, яких любила. Чуєш? Я ж-то тебе кохала, а сама ніколи не чула від тебе чогось такого. Що ж ти насправді відчував? Яку правду приховувала уся ця твоя тимчасова зацікавленість у мені? Мабуть, у світі все має свій кінець. Ось і твоє латентне, ламаюче мої ребра та видираюче моє серце бажання відчути себе потрібним зникло, завуальоване жадання втратило свою актуальність.
А може все мені наснилось? Але що саме тоді було марою? Те, як були ми чи те, як нас не стало? Знову кричу, але вже не так голосно. Мої сили мене потрохи покидають. Маю намір піднятися, та земля не хоче відпускати. Вона барзо обхопила мене своїми руками, котрі донедавна пропікали мої стопи. Хочу встати, та крім того ґрунту тримає мене ще й власне тіло, яке не благоволить мене слухати. Земні руки покволом повзуть по мому стану. Я відчуваю пальці та кожен їх рух, який нечутно для мене забирає мої ж сили, моє останнє бажання йти далі та й, взагалі, можливість це зробити. Я навіть не здогадуюсь про це і вповаюсь на те, що спочину трохи і зможу йти далі.
Якщо ж перечитати нашу історію, я ж бо зрозумію, що ти і не кохав мене ніколи, ніколи насправді не любив мене. Ти сприймав мене як щось буденне, в той час як я надавала своїм почуттям до тебе крила і дозволяла їм нести мене куди-заманеться, куди ти своїм пустотливим подихом, що міг їх спопелити, направиш, підхопивши, як гарячий літній вітер, як той, що зараз віє хмари наді мною. Я, як і прийнято у дівчат мого віку, жила марами, думками про те, що все буде так, як я собі то маю у голові, а тепер лежу в травах і не можу здійняти тіло, котре відмовляється мене слухати. Така пересічна оповістка автентичної, та, на жаль, односторонньої вподоби.
Серце болить. Я зовсім не чую його, зовсім не відчуваю його своїм, ніби-то воно є абсолютно чужим і не з’єднує між собою всі мої втомлені артерії, які, як і всі інші частини мого тіла, давно б ласі були покинути мене. Що зі мною? Невже все й справді хоче залишити мене?
Я відчуваю себе ув’язненою в фортеці з власних кісток та шкіри, не можу поворухнутись, не можу зробити свіжий ковток повітря і зовім не відчуваю його у грудях. Це офіційна констатація моєї смерті, я вже нежива.
Я ще досі відчуваю муравку на шкірі, ще досі чую вітер поміж хмар і трав, та вже не можу здійняти голови, аби поринути у нього, дати йому розкуйовдити моє і так вже розвихрене волосся.
Про що я думаю в останні хвилини мого земного існування? Не про тебе. Не про те, як я залишилась без тебе. Не про те, як я була з тобою. Єдине, що ще досить працює в мені - мій мозок і там жодної думки про людське. Всі мої гадки лише про те, що мене оточує: комашню, ромашку, що лежить на землі, як і я, оболоки, малахіт. Біль вже мене не турбує. Печаль вийшла за береги і вже ніколи не повернеться. Я оновилась, шкода, що серце вже хвилин п’ять як відмовилось забезпечувати мене життям. Ефемерним, та все-таки моїм…
2019
Вся в роздумах я навіть не звертаю уваги на небо, та, піднявши голову, завмираю від його краси. Величезні кудлаті рожеві хмари вкривають його, як ковдра вкриває тендітні плечі в холодні осінні вечори. А пам’ятаєш, як в одне із таких повечірь ми сиділи разом на порозі будинку, ти злегка пригорнув мене і ми мовчки дивились на хмари… Хмари. Вони так часто нагадують мені ті дні, що ми провели разом, та сповна насолодившись ними, я йду далі.
Попід ногами бліді ромашки. Такі дрібні, що їх ледь видно з-поміж трав. Затуливши рукою очі, щоб відвести їх від літнього сонця, яке ось-ось сховається за виднокраєм, я зриваю одну з цвіток та закладаю за вухо. «Спо-о-окій» - наче шепче вона мені. Чи то звуки мого серця?
Ні, не серця. Не чую я тої згоди всередині. Ще не так давно в мені царювала повна гармонія, та зараз, йдучи поміж цього літнього буйства, я відчуваю такий розпач, од якого хочу кричати. Нічого мені і не заважає цього робити. Сідаю, а, зрештою, і лягаю в зелене билля. Вже не має сил стримувати ту печаль, що їсть мене зсередини, робить діру у моєму серці. Я відпускаю її. Вона проповзає поміж кожною травинкою, в кожну грудку землі, стовбур молодої яблуні, віття якої прогнулись під спілими плодами, та природа не хоче приймати мій біль і я відчуваю, як він напливає на мене новою хвилею, ще дужчою і, досягнувши берегів, розбивається об гостре каміння, що я так довго ховала у собі. Стало легше, але щось ще тримає мене у стані напруження і я йду далі.
Перед очима лише ти. В кожному сонячному промені, погойдуванні гілок і вже червоній хмарі я бачу тебе. Відчуваю, як дрібна мурашина повзе по нозі. Так лоскотно і приємно. Згадую, як ти доторкався до мене і почуття було таке, ніби ось ця муравка біжить по шкірі, швидко перебираючи своїми мізерними лапками. Всі ці спогади для мене, як солена морська вода. Вони надто сильно обпікають мої криваві рани. Іноді мені здається, що навіть на них я не заслуговую. Ці всі моменти найщирішої любові були тим, що ти мав розділити з кимось іншим. З тою, що б намагалась обійти усе, що вигадала доля і не сидіти, склавши руки. «Я надто слабка» - кажу я собі. Від різкого руху головою, який є знаком протесту усьому, що зі мною відбувається, ромашка летить додолу. Так прикро на душі стає. Нехай же ця ромашка буде посмертним вінком усьому, що було між нами…
Ні, я не можу так. Я не здатна все покинути. Знову кричу. Залишивши цвіток за собою, біжу світ за очі. Хочу втекти від себе, та як мчати, коли я скована в своєму тілі і муками моїми, моєю навічною карою є мої власні думки?
Знову підіймаю очі догори. «Ця хмара схожа на черепаху» - ти б мовив, якщо б ми були зараз разом. Втеча не вдалась. Я так і лишилась у полоні дум, які сповнені тобою, та що там казати, я завжди лише про тебе і згадую, коли на серці пусто. Не можу зазирнути у шафу без того, щоб не заплакати. Твоя строката футболка дивиться на мене своїм втомленим зглядом. А я не можу її забрати звідти, розумієш, не можу! Лише вона і спогади залишилися в мене.
… тому і тікаю в трави. Тут немає нічого од людини. Я гадала, що не зустріну тут ніц, що нагадає мені про тебе, та, як бачиш, природа вирішила інакше. З кожним моїм кроком вона підкидає все більше спогадів про минулі дні. Навіть тут я бачу лише тебе.
Очі помокрішали і я намагаюсь повірити в те, що це через сонце, яке їх сліпить, але це ж не так, і близько не так.
Стомлена від бігу, я скидаю портфель з плеча і щосили жбурляю його у високе билля. Мені не жаль його, зовсім не шкода, як було тобі, коли ти мене зрікся. Перебирати ногами вже не в змозі, а лягати жахно. Мені дійсно боязко опустити свій стан в малахітовий безлік зелені, комах та духовитої землі, яка перейняла усю ласкавість літнього сонця і поривалась офірувати його моїй спині, та я не капітулюю. Усі ці моря мене сколоскують. Я вже не раз у них пірнала, повна втішливих ілюзій, а зринала із надірваним серцем та взіром таким, що викликáло у людей лише притугу та волю поспівчувати, але нащо мені то їхнє співчуття?
Врешті знесилля переборює мій страх і я звалююсь у трав’яний світ, у світ кузьок та муравок. Лежу і намагаюсь не припускати думок про оболоки, які мимоволі пропливають наді мною. Чую щось на моїй ледь засмаглій шкірі, але я вже не полохаюсь, мені вже однаково. Ніяка комаха у будь-якому разі не заподіє мені стільки болю, скільки я зазнала від людей, яких любила. Чуєш? Я ж-то тебе кохала, а сама ніколи не чула від тебе чогось такого. Що ж ти насправді відчував? Яку правду приховувала уся ця твоя тимчасова зацікавленість у мені? Мабуть, у світі все має свій кінець. Ось і твоє латентне, ламаюче мої ребра та видираюче моє серце бажання відчути себе потрібним зникло, завуальоване жадання втратило свою актуальність.
А може все мені наснилось? Але що саме тоді було марою? Те, як були ми чи те, як нас не стало? Знову кричу, але вже не так голосно. Мої сили мене потрохи покидають. Маю намір піднятися, та земля не хоче відпускати. Вона барзо обхопила мене своїми руками, котрі донедавна пропікали мої стопи. Хочу встати, та крім того ґрунту тримає мене ще й власне тіло, яке не благоволить мене слухати. Земні руки покволом повзуть по мому стану. Я відчуваю пальці та кожен їх рух, який нечутно для мене забирає мої ж сили, моє останнє бажання йти далі та й, взагалі, можливість це зробити. Я навіть не здогадуюсь про це і вповаюсь на те, що спочину трохи і зможу йти далі.
Якщо ж перечитати нашу історію, я ж бо зрозумію, що ти і не кохав мене ніколи, ніколи насправді не любив мене. Ти сприймав мене як щось буденне, в той час як я надавала своїм почуттям до тебе крила і дозволяла їм нести мене куди-заманеться, куди ти своїм пустотливим подихом, що міг їх спопелити, направиш, підхопивши, як гарячий літній вітер, як той, що зараз віє хмари наді мною. Я, як і прийнято у дівчат мого віку, жила марами, думками про те, що все буде так, як я собі то маю у голові, а тепер лежу в травах і не можу здійняти тіло, котре відмовляється мене слухати. Така пересічна оповістка автентичної, та, на жаль, односторонньої вподоби.
Серце болить. Я зовсім не чую його, зовсім не відчуваю його своїм, ніби-то воно є абсолютно чужим і не з’єднує між собою всі мої втомлені артерії, які, як і всі інші частини мого тіла, давно б ласі були покинути мене. Що зі мною? Невже все й справді хоче залишити мене?
Я відчуваю себе ув’язненою в фортеці з власних кісток та шкіри, не можу поворухнутись, не можу зробити свіжий ковток повітря і зовім не відчуваю його у грудях. Це офіційна констатація моєї смерті, я вже нежива.
Я ще досі відчуваю муравку на шкірі, ще досі чую вітер поміж хмар і трав, та вже не можу здійняти голови, аби поринути у нього, дати йому розкуйовдити моє і так вже розвихрене волосся.
Про що я думаю в останні хвилини мого земного існування? Не про тебе. Не про те, як я залишилась без тебе. Не про те, як я була з тобою. Єдине, що ще досить працює в мені - мій мозок і там жодної думки про людське. Всі мої гадки лише про те, що мене оточує: комашню, ромашку, що лежить на землі, як і я, оболоки, малахіт. Біль вже мене не турбує. Печаль вийшла за береги і вже ніколи не повернеться. Я оновилась, шкода, що серце вже хвилин п’ять як відмовилось забезпечувати мене життям. Ефемерним, та все-таки моїм…
2019
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
