Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
І Батюк (2005)
Як смолоскип горю
І прах мій тліє,
Допоки кров'ю слова вивожу...




Художня проза ⁄ Переглянути все



Художня проза
  1. Провідник
      Минав черговий день, чергового вівторка, з таким самим сенсом, що і сотню вівторків тому.
    Вітер засвистів, коли я стояв у прірви. Принаймні, такою її прозвали тут. Її низ був окутаний розмитими відблисками, які грубо розмежовувались тінями, подібно тому, як це буває на стрілочному переводі біля залізничних шляхів.
    Зупинившись, об'єкт прогудів, десь існуючі табло, змінились. Об'єкт покинули десятки клієнтів, що поступово облаштовувались у черги. Взагалі, термінологія їм би привласнила іншу назву, але в цьому місці ніщо не піддавалось правилам та логіці.
      Моєю роботою була допомога клієнтам з вадами зійти з об'єкту та, власне, обслуговування клієнтів під час безпосереднього руху.
    Знов щось заревіло - це рація. З неї щось бурмотів басистий голос, даючи вказівки. Але знову ж таки, тут не існувало правил, яким треба було підпорядковуватись. Як би то, вони були, але їх одночасно і не було. Я то і на роботу ходив за своїм бажанням. У кінці робочого дня провідникам нараховувались бали. Вони теж як би були, а взагалі, їх не було. Здається, у англосаксів є слово "respect" - саме на це витрачались умовні бали. Чим вищою була до вас довіра, тим більше дій ставали вам доступними.
      Коли об’єкт рухався, дозволялось провалитись з життя - тобто подрімати. Або ж перекусити чи взагалі не обслуговувати клієнтів під час часопровіду. До речі, тут ми це називаємо процесом переміщення об'єкта із точки А в точку В. Себто це процес, коли клієнти проводжають свій час у п'янке минуле, роблячи горизонтальний переріз формою життям. Я теж користувався часопровідом. Так як я теж переміщався між пунктами, то також скорочував час свого існування, а оскільки воно здавалось нереально довгим та безсенсовим, то ноги самі щодня волочили мене на роботу. Чисто практично, можна було залишитись вдома, але тоді доводилось би напружувати нейрони та вводити себе в стан активної розумової діяльності, а це мало того, що не приємно, так ще й не дуже то й корисно, кажуть. Та й поготів, є ті, хто мають ходити прямо, не дарма у шахах так багато пішаків і так мало фігур, що, відносно раніше згаданих, здійснюють складніший маневр. Це, аби ви теж не напружували нейрони, я про те, що у кожного в світі своє місце.
    - Яке моє? Не зннна....ю.
     Повз пролетів ще один об'єкт. Фюрери, що керують ними, одне одному подали знак, привіташись.
    - А що, якщо пункт А - це народження, а пункт В - смерть, виходить, я супроводжую клієнтів у той світ? Чим цей об'єкт відрізняється, скажімо, від вагонетки, яка стрімко наближається до свого кінця, летючи до обламаних колій? Чим вогнетка, приречена до швидкого кінця, відрізняється, скажімо, від об’єкта, у якому люди марнують час, аби його стало менше і життя здавалось коротшим? – Вони не вмирають, але поступово з ними стається те ж, що і з вагонеткою. Ба, деякі клієти цілий день пересуваються об’єктами, навіть не виходячи зовні! Виходить, я щодня перетинаю ешелон чиєїсь смерті? Певне, раз на день один сивий чолоків, чи дама, що скористувались послугою марнування часу, бачать свій кінець...
    Щось постукувало, коли я продовжив над цим міркувати. Такий заспокоюючий, буденний, стукіт ко.... - будильника! Він підстрибував на тумбочці у шалений тан. Десь так танцювали мої предки у 50х роках під запальну рок музику.
    - Дідько, ну вимкнись вже!
    - Нарешті!
      Я став пригадувати сон з метою знову в нього провалитись. Потроху згадував, що там відбувалось, як раптом спомини скуйовдило дзиготіння ґедзя. З ранковою відразою до різких дій я підвівся, клянучи свою матір та все навколо у тому, що був народжений. І справді, якщо неможливо бути щасливим щосенкунди, то для чого взагалі жити? Точно, як у сні, я теж сьогодні покатаюсь у «об’єкті», таращачись на інших людей, що так само як і я відмовились від докучливого співу пташок.
    З відчиненого вікна подув вітерець, але об'єкт не з'явився, характерний гудок теж. Щось глухо обійняло підлогу - книга. Судячи із знайомої обкладинки, я її читав. В цей час ґедзь зайняв програшну позицію і я, схопившись за книгу, смачно влупив йому по задниці. Удар був нівроку вдалим! Не про таке мріяв, точніше, влупити по задниці у планах було, але аж ніяк не летючій, волохатій комасі. Тут, я зиркнув на книгу - це був Ніцше. Старе видання "Заратустри" з правками сестри автора.
      "Людина - це канат, натягнутий над прірвою", - пригадалось в голові.
    - Я був мостом на шляху ґедзя до смерті - я мав сенс...


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -