Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.04
11:28
Ах, це літо таке передчасне,
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Нагорода за вічний бедлам.
Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасні, як перше кохання,
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Нагорода за вічний бедлам.
Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасні, як перше кохання,
2026.02.03
19:19
Шум далекий, шлях не близький.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
2026.02.03
19:03
Немає поки що незамінимих на той світ,
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
2026.02.03
16:59
Наснилася осінь посеред зими
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
2026.02.03
13:48
Сполохані ліси
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
2026.02.03
10:48
Співає птах, руйнує темінь
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
2026.02.03
05:30
Їхав би до станції
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
2026.02.02
20:41
Надішліть мої сни лелеками
ген за обрій, за небокрай,
де любов заливає глеками
росянистий карпатський плай,
щоб слова оселились птицями-
емігрантами в далині
і віддали тепла сторицею
тим, хто дав колись крил мені.
ген за обрій, за небокрай,
де любов заливає глеками
росянистий карпатський плай,
щоб слова оселились птицями-
емігрантами в далині
і віддали тепла сторицею
тим, хто дав колись крил мені.
2026.02.02
14:09
Щічки, наче бурячки,
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
2026.02.02
10:35
Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
2026.02.02
08:56
НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
2026.02.02
08:43
Час випускати на волю синиць -
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
2026.02.02
08:07
Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
2026.02.01
21:27
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
2026.02.01
21:08
Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
І Батюк (2005) /
Проза
Провідник
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Провідник
  Минав черговий день, чергового вівторка, з таким самим сенсом, що і сотню вівторків тому.
Вітер засвистів, коли я стояв у прірви. Принаймні, такою її прозвали тут. Її низ був окутаний розмитими відблисками, які грубо розмежовувались тінями, подібно тому, як це буває на стрілочному переводі біля залізничних шляхів.
Зупинившись, об'єкт прогудів, десь існуючі табло, змінились. Об'єкт покинули десятки клієнтів, що поступово облаштовувались у черги. Взагалі, термінологія їм би привласнила іншу назву, але в цьому місці ніщо не піддавалось правилам та логіці.
  Моєю роботою була допомога клієнтам з вадами зійти з об'єкту та, власне, обслуговування клієнтів під час безпосереднього руху.
Знов щось заревіло - це рація. З неї щось бурмотів басистий голос, даючи вказівки. Але знову ж таки, тут не існувало правил, яким треба було підпорядковуватись. Як би то, вони були, але їх одночасно і не було. Я то і на роботу ходив за своїм бажанням. У кінці робочого дня провідникам нараховувались бали. Вони теж як би були, а взагалі, їх не було. Здається, у англосаксів є слово "respect" - саме на це витрачались умовні бали. Чим вищою була до вас довіра, тим більше дій ставали вам доступними.
  Коли об’єкт рухався, дозволялось провалитись з життя - тобто подрімати. Або ж перекусити чи взагалі не обслуговувати клієнтів під час часопровіду. До речі, тут ми це називаємо процесом переміщення об'єкта із точки А в точку В. Себто це процес, коли клієнти проводжають свій час у п'янке минуле, роблячи горизонтальний переріз формою життям. Я теж користувався часопровідом. Так як я теж переміщався між пунктами, то також скорочував час свого існування, а оскільки воно здавалось нереально довгим та безсенсовим, то ноги самі щодня волочили мене на роботу. Чисто практично, можна було залишитись вдома, але тоді доводилось би напружувати нейрони та вводити себе в стан активної розумової діяльності, а це мало того, що не приємно, так ще й не дуже то й корисно, кажуть. Та й поготів, є ті, хто мають ходити прямо, не дарма у шахах так багато пішаків і так мало фігур, що, відносно раніше згаданих, здійснюють складніший маневр. Це, аби ви теж не напружували нейрони, я про те, що у кожного в світі своє місце.
- Яке моє? Не зннна....ю.
 Повз пролетів ще один об'єкт. Фюрери, що керують ними, одне одному подали знак, привіташись.
- А що, якщо пункт А - це народження, а пункт В - смерть, виходить, я супроводжую клієнтів у той світ? Чим цей об'єкт відрізняється, скажімо, від вагонетки, яка стрімко наближається до свого кінця, летючи до обламаних колій? Чим вогнетка, приречена до швидкого кінця, відрізняється, скажімо, від об’єкта, у якому люди марнують час, аби його стало менше і життя здавалось коротшим? – Вони не вмирають, але поступово з ними стається те ж, що і з вагонеткою. Ба, деякі клієти цілий день пересуваються об’єктами, навіть не виходячи зовні! Виходить, я щодня перетинаю ешелон чиєїсь смерті? Певне, раз на день один сивий чолоків, чи дама, що скористувались послугою марнування часу, бачать свій кінець...
Щось постукувало, коли я продовжив над цим міркувати. Такий заспокоюючий, буденний, стукіт ко.... - будильника! Він підстрибував на тумбочці у шалений тан. Десь так танцювали мої предки у 50х роках під запальну рок музику.
- Дідько, ну вимкнись вже!
- Нарешті!
  Я став пригадувати сон з метою знову в нього провалитись. Потроху згадував, що там відбувалось, як раптом спомини скуйовдило дзиготіння ґедзя. З ранковою відразою до різких дій я підвівся, клянучи свою матір та все навколо у тому, що був народжений. І справді, якщо неможливо бути щасливим щосенкунди, то для чого взагалі жити? Точно, як у сні, я теж сьогодні покатаюсь у «об’єкті», таращачись на інших людей, що так само як і я відмовились від докучливого співу пташок.
З відчиненого вікна подув вітерець, але об'єкт не з'явився, характерний гудок теж. Щось глухо обійняло підлогу - книга. Судячи із знайомої обкладинки, я її читав. В цей час ґедзь зайняв програшну позицію і я, схопившись за книгу, смачно влупив йому по задниці. Удар був нівроку вдалим! Не про таке мріяв, точніше, влупити по задниці у планах було, але аж ніяк не летючій, волохатій комасі. Тут, я зиркнув на книгу - це був Ніцше. Старе видання "Заратустри" з правками сестри автора.
  "Людина - це канат, натягнутий над прірвою", - пригадалось в голові.
- Я був мостом на шляху ґедзя до смерті - я мав сенс...
Вітер засвистів, коли я стояв у прірви. Принаймні, такою її прозвали тут. Її низ був окутаний розмитими відблисками, які грубо розмежовувались тінями, подібно тому, як це буває на стрілочному переводі біля залізничних шляхів.
Зупинившись, об'єкт прогудів, десь існуючі табло, змінились. Об'єкт покинули десятки клієнтів, що поступово облаштовувались у черги. Взагалі, термінологія їм би привласнила іншу назву, але в цьому місці ніщо не піддавалось правилам та логіці.
  Моєю роботою була допомога клієнтам з вадами зійти з об'єкту та, власне, обслуговування клієнтів під час безпосереднього руху.
Знов щось заревіло - це рація. З неї щось бурмотів басистий голос, даючи вказівки. Але знову ж таки, тут не існувало правил, яким треба було підпорядковуватись. Як би то, вони були, але їх одночасно і не було. Я то і на роботу ходив за своїм бажанням. У кінці робочого дня провідникам нараховувались бали. Вони теж як би були, а взагалі, їх не було. Здається, у англосаксів є слово "respect" - саме на це витрачались умовні бали. Чим вищою була до вас довіра, тим більше дій ставали вам доступними.
  Коли об’єкт рухався, дозволялось провалитись з життя - тобто подрімати. Або ж перекусити чи взагалі не обслуговувати клієнтів під час часопровіду. До речі, тут ми це називаємо процесом переміщення об'єкта із точки А в точку В. Себто це процес, коли клієнти проводжають свій час у п'янке минуле, роблячи горизонтальний переріз формою життям. Я теж користувався часопровідом. Так як я теж переміщався між пунктами, то також скорочував час свого існування, а оскільки воно здавалось нереально довгим та безсенсовим, то ноги самі щодня волочили мене на роботу. Чисто практично, можна було залишитись вдома, але тоді доводилось би напружувати нейрони та вводити себе в стан активної розумової діяльності, а це мало того, що не приємно, так ще й не дуже то й корисно, кажуть. Та й поготів, є ті, хто мають ходити прямо, не дарма у шахах так багато пішаків і так мало фігур, що, відносно раніше згаданих, здійснюють складніший маневр. Це, аби ви теж не напружували нейрони, я про те, що у кожного в світі своє місце.
- Яке моє? Не зннна....ю.
 Повз пролетів ще один об'єкт. Фюрери, що керують ними, одне одному подали знак, привіташись.
- А що, якщо пункт А - це народження, а пункт В - смерть, виходить, я супроводжую клієнтів у той світ? Чим цей об'єкт відрізняється, скажімо, від вагонетки, яка стрімко наближається до свого кінця, летючи до обламаних колій? Чим вогнетка, приречена до швидкого кінця, відрізняється, скажімо, від об’єкта, у якому люди марнують час, аби його стало менше і життя здавалось коротшим? – Вони не вмирають, але поступово з ними стається те ж, що і з вагонеткою. Ба, деякі клієти цілий день пересуваються об’єктами, навіть не виходячи зовні! Виходить, я щодня перетинаю ешелон чиєїсь смерті? Певне, раз на день один сивий чолоків, чи дама, що скористувались послугою марнування часу, бачать свій кінець...
Щось постукувало, коли я продовжив над цим міркувати. Такий заспокоюючий, буденний, стукіт ко.... - будильника! Він підстрибував на тумбочці у шалений тан. Десь так танцювали мої предки у 50х роках під запальну рок музику.
- Дідько, ну вимкнись вже!
- Нарешті!
  Я став пригадувати сон з метою знову в нього провалитись. Потроху згадував, що там відбувалось, як раптом спомини скуйовдило дзиготіння ґедзя. З ранковою відразою до різких дій я підвівся, клянучи свою матір та все навколо у тому, що був народжений. І справді, якщо неможливо бути щасливим щосенкунди, то для чого взагалі жити? Точно, як у сні, я теж сьогодні покатаюсь у «об’єкті», таращачись на інших людей, що так само як і я відмовились від докучливого співу пташок.
З відчиненого вікна подув вітерець, але об'єкт не з'явився, характерний гудок теж. Щось глухо обійняло підлогу - книга. Судячи із знайомої обкладинки, я її читав. В цей час ґедзь зайняв програшну позицію і я, схопившись за книгу, смачно влупив йому по задниці. Удар був нівроку вдалим! Не про таке мріяв, точніше, влупити по задниці у планах було, але аж ніяк не летючій, волохатій комасі. Тут, я зиркнув на книгу - це був Ніцше. Старе видання "Заратустри" з правками сестри автора.
  "Людина - це канат, натягнутий над прірвою", - пригадалось в голові.
- Я був мостом на шляху ґедзя до смерті - я мав сенс...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
