Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ольга Ляснюк

  Рецензії поезії
  нема

  Рецензії на вірші
  нема

 Рецензія авторської аналітики
  нема







Рецензії

  1. Про вірші родом із казки
    Ця казка почалася. Можливо, не спочатку – як усі. Просто щоб не бути схожою на інших. Або щоб самій бути іншою, між тих – не-інших.
    Так-от – у казці – дівчинка. Подібна до Аліси (саме Льїса Керрола – не сумнівайтеся), бо, може, вони родичі – такі, щоб їздити у гості – каретою, на кенгуру, запрягши у сані кроликів чи бодай диких зайців. І в дівчинки навіть була Киця – прямий доказ родинності з Алісою. Але оскільки все ж у кожного своя історія, то у нашій до Країн Див, а може, чого доброго, – і у Задзеркалля – подалася Киця. А дівчинка лишилася з нами. І не сама, а з віршами. А може, вірші з нею. Бо це ж Віта Литвак – спочатку з літом, за яким уміла дощеволіти („Дощеволію за літом”, 2005), а потім із „Кишеньковим днем” (2008).
    Власне, це якраз та частина казки, у якій ітиметься про вірші із „Кишенькового дня”. „Жив собі маленький день у великих черевиках. Тільки, крім зайців і зірок, ніхто тих черевиків не бачив, а Дня – тим паче. Бо не знали, куди дивитися. А ви знаєте?..”
    Чи знаєте, чи ні – гайда у „Кишеньковий день”! Бо в ньому можна:

    заплівши вересом
    долоні
    збиратися у вирій

    і пити сонце
    доки дощ
    не розлучить нас

    Бо в цих маленьких рядках сила-силенна змісту, він як тісто, що вилазить з діжі, він сходить як на дріжджах чи сходить як сонце, чи, може як травичка – щоби притягувати чиїсь погляди і душі, щоб запалювати світлячків чи ліхтарики, чи сонечка – усе від чого розвиднюється і на серці, і день – нехай навіть і кишеньковий. А може він у кишені Бога?
    У Вітиних віршах не завжди спокійно, але завше затишно. І пори року змінюються щосторінки, і Земля обертається не за 24 години, а навколо кожної букви, бо під цією обкладинкою свій світ створює дівчинка, родом із казки, з тієї, у якій замість пружинок в дівчаток і хлоп’яток закладають талант, а він пружинить потім ого-го і бризкає на нас із вами віршами.

    тобі на лапах
    м’якне сонце
    і сміх кусається
    на вусах
    якщо ти народилася собою

    А ще у тих віршах часто болить. Бо ж боляче, коли прорізаються зуби чи крила, і тим паче – коли прорізаються вірші. Ми бачимо їх уже на папері – чепурними, із напрасованими літерами і причесаними рядками. А є ще процес перед цим. Втаємничений, болючий і радісний. Без болю не буває.

    цікаво
    скільки шрамів треба
    аби душі не стало
    впала як зайва зірка
    у кущі
    і ціла торба подарунків

    Від образів паморочиться у голові, від метафор лоскоче біля серця, а кожне слово влучає у самісіньке, у що, а то вже хто у що збирає вірші. Тільки з ними обережно, бо вони занадто живі. Скажете такого не буває – щоб живі занадто? – із віршами буває й не таке, і якщо вони ще й приписані у „Кишеньковому дні”.
    А зараз цсссссссс, бо вірші вразливі, про них зайве скажеш – вони і поховаються – як часом гриби у лісі. Це я вам точно кажу.
    То й закінчимо ми з вами початком: „Окуляри – щоб краще бачити, рожеві – щоб не чорні”, - осідлавши сонячного зайця, вирішив день і почався”.



    Коментарі (5)
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  2. Зимова рецензія на вірші Ігоря Павлюка
    Хм, ця рецензія, чи щось на неї схоже, розпочиналася разів зо три. І жодного разу не дописувалася до кінця. Хоча – стоп, я перебільшую власні старання, вона не добігала навіть до середини. Хоча де вона – та середина (про золоту і згадувати зась), тим паче, якщо йдеться про її величність Поезію?.....
    Чому так траплялося? Усе якось банально: перший її початок з’явився навесні, а тут оп – і вже літо, а весняний початок до літньої рецензії не підходить аж ніяк. Тим паче, що влітку в мене табу на рецензії, а осінній початок чи то пожовк і опав, чи то злиняв у вирій – точно не пам’ятаю. Довелося все починати спочатку.
    Взагалі-то, задум був написати враження про збірку Ігоря Павлюка „Лірика” (Львів: Сполом, 2008. – 100 с.). Але, як і годиться, я передумала. І придумала собі писати просто про вірші – про які захочу, і які під руку втраплять.
    Направду, життя таке, яким ми його хочемо бачити. Ігор Павлюк не просто проживає кожен свій день – він творить легенду про себе. Жестом, поглядом, вчинком і, безперечно, Словом. Його вірші – це маса перевтілень і проживань у різних іпостасях, які можна порівняти з водою – з її переходами в різні стани. Він перевтілюється і ... залишається собою. І постійно шукає себе – як і належить поетам – щоби потім розгубити усе, що знайшов, і шукати далі...
    Ви знаєте, як часом стає нестерпно, зовсім-зовсім нестерпно? Коли всесвітня печаль чи щось на неї схоже... Таке трапляється, правда? А в поетів воно хронічне. І від цього душа скапує на папір:

    Перезимую.
    Пересумую.

    Мій край здається
    Простим і вічним.
    В метро так шумно:
    Себе не чую.
    В мені, як в церкві,
    Сміються свічі.

    У віршах Ігоря Павлюка багато щему, такого, що часом аж подих забиває, той щем всотується в тебе і перестає бути чужим, і починає бути твоїм, а може, це просто автором усе пережито за всіх, щоб інші могли хіба прочитати і приміряти це до себе:

    Плаче дівчинка боса
    На бабусин поріг.
    Розчарована осінь
    Клигає по дворі.

    На душі прохолода.
    Навіть півень затих...
    — А кого тобі шкода?
    Каже дівчинка:
    — Всіх...

    Начитуюся віршів Ігоря, перечитую їх, пересипаю зі сторінок ув очі, у свідомість, у душу, ще, може, беру за руку ліричного героя, який щомиті має інше обличчя, іншу сутність, я про щось обов’язково у нього розпитую. А він – печальний (печаль в очах – це те, що в ньому незмінне), відповідає, розповідає, чому саме так і ніяк інакше, в нього і голос змінюється. Я слухаю уважно і намагаюся запам’ятати усе, вловити, але марно – то все одно що ловити сніжинки губами і пробувати запам’ятати їх візерунки, як не старайся, - лишається тільки враження, власне, те, що найважливіше. Хіба ні? Що ж, у країні Поезії можна багато чого, погомоніти з ліричним героєм у тому числі. Може, навіть більше – трохи побути вовком, наприклад:

    Шерсть трави іскриться попід зорями,
    Як весілля вовче, гонить сум.
    І пульсує венами прозорими
    Вовчий світ – невидимий, мов струм.

    В Ігоря Павлюка вовків багато:

    Старий поліський вовк не виє на півмісяць.
    Самотній, як поет, старий поліський вовк.
    У зграї й між людьми йому немає місця.
    І тільки голос трав йому ще не замовк.

    Часто поет Ігор Павлюк чи його ліричний герой, а швидше за все – вони обоє, разом, спиною до спини – починають бунтувати, кидають виклик всім і собі. В них оживає кров предків, одвічна потреба боронити і завойовувати. Тоді рука зростається зі зброєю, кров перетворюється на вулкан, а серце вловлює ритм серцебиття предків, усіх попередніх (а може, і наступних) поколінь. А пам’ять ... стає бездонно глибокою, у ній годі шукати дна, та високою, що марно вимірювати. І починається війна, проклята і благословенна, убивча і рятівна:

    То червоний Дніпро,
    То гарячий Дніпро
    В мені
    І я киплю у Дніпрі.
    Повстання своєї душі
    Вашим
    Роблю
    Повстанням.
    А вже потім настає час ніжності. Час у нестерпній потребі Любові. В отій, з якої все починається. І поезія, безперечно. І щось (чи хтось) нашіптує у душу чарівного трунку, бажання окриленості. Ігор Павлюк у віршах про кохання чи кохання у віршах Ігоря Павлюка, чи вірші у коханні Ігоря Павлюка ... в усьому цьому багато трепету і ще чогось – невловимого:
    ...Запалим свічку – заіскрять зіниці:
    В раю згрішать.

    Моєму тілу в пеклі буде снитись
    Твоя душа.
    Про любов завжди хочеться сказати найбільше, але варто говорити найменше, а відчувати – найбільше, а потім то все ховати чи показувати у віршах.
    Ще варто було б сказати про контрастність життя, відображену у віршах Ігоря Павлюка, згадати обов’язково про „відьомські” вірші („Сповідь вродженої відьми” – один із моїх улюблених, до речі), ще вжити купу літературознавчих термінів – для годиться, і варто чи ні, але дуже хотілося б ще цитувати, детальніше аналізувати...
    і ще
    мабуть
    варто
    а може і ні
    Але річ у тім, що підкралася весна, за вікно чи у серце – не так уже й важливо, а ліміт початків безнадійно перевищено. Отже, доведеться лишити усе так, як є. До наступного разу, до наступної рецензії. А поки – безлімітний доступ до весни і Павлюкових віршів – у поєднанні гримуча суміш, скажу я вам...






    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -