А що, коли б Україна стала незалежною державою у 1941 році?
Василь Кожелянко кидає виклик історії
-- Василю, що Тебе спонукало до праці в такому незвичному жанрі - альтернативна історична проза?
- Враховуючи те, що я за фахом журналіст, політично заангажований, цікавлюся політикою, я вирішив, що альтернативна історія була би гострішою, дражливішою темою, ніж історія звичайна. Що було би, якби... 1941 рік - міняється хід історії. Німці допомагають Україні здобути незалежність. Ця ідея з'явилася в мене не просто так: серед керівників Райху були особи, наприклад, Альфред Розенберг, котрі всерйоз розглядали можливість того, щоб Україна була, як Словаччина чи Угорщина, - сателітом Райху, але незалежною державою. Коли в мене ця ідея почала матеріалізуватися, я спочатку написав один розділ, у 95-му році, потім відклав. Я не думав, що буду писати роман, я не міг собі уявити, що про це можна буде писати. А потім воно якось саме далося: з'явився вільний час - і з'явився роман. Я написав його порівняно швидко, бо він, мабуть, уже десь у підсвідомості в мене був, його просто треба було викласти на папір. Спочатку мені самому було цікаво, якою буде реакція. Деякою мірою існує несприйняття, ворожість.
- Приходять якісь листи?
- До мене особливо ніхто не пише, - я ж не живу в центрі Києва, - але коли цей роман був надрукований в "Сучасності", почали писати дядьки з діаспори, котрі не розібрали, що до чого, в такому десь дусі: "...як автор може звинувачувати ОУН у співпраці з Гітлером?" - нібито я всерйоз це написав. Перший план - це суто розважальне чтиво, і тому я вибрав такий стиль: я уникав різних потоків свідомості, мікшування часових проміжків - абсолютно прозора описовість. Я сам люблю читати таке чтиво, тому мене дратує твір, у якому сама тканина тексту навмисне ускладнена. Наприклад, Джойса я читав три роки, бо треба було прочитати, але я не скажу, що я отримав насолоду від нього. Тому я вибрав такий стиль - простий, зрозумілий - а під нього вже монтував різні підтексти.
- Які саме?
- Наприклад, мені не подобається український комплекс меншовартості. Які визначні дати нашої історії? В основному поразки: починаючи від Калки - Полтава, Крути, Броди, Базар, - просто культивуємо реєстр своїх поразок. Мене це дратує. А перемог у нас дуже мало. Одна перемога була, та й то про неї мало хто згадує - я маю на увазі битву під Конотопом. (Пізніше трошки, коли я дописав "Дефіляду", я написав роман "Конотоп", надрукований у "Сучасності"). А потім, коли "Дефіляда" мала відносний успіх (який може мати українська література на даному етапі), я написав продовження "Дефіляди", роман називається "Людинець пана Бога" (ну, звіринець - людинець). Це продовження, альтернативна історія розвивається аж у дев'яності роки: що було б, якби у 41-му році Україна стала незалежною, і як би далі вона розвивалася. Наприклад, у 91-му році відзначається 50-річчя незалежності України.
- А до 2000 року ти не доходив?
- У мене у "Дефіляді" є 2037 рік. Майбутнє, космічні прибульці. У "Людинці" я цю тему продовжив. Я зробив таку симетричну композицію: "Дефіляда", "Людинець", а між ними - як вставний роман - "Конотоп", і "Конотоп" не жорстко, але все ж пов'язаний з "Людинцем" героями. Загальна тема, що пов'язує ці три романи, - мілітарні стосунки з Росією.
- А як сприйняли твій роман історики?
- Історики, котрі зрозуміли мій задум, сприйняли нормально, тому що я дозволив собі фантазувати лише в концепції, ідеї, а далі намагався йти за логікою розвитку історичних подій. Далі вже нема фантастики, фантастика лише одна - передумова, "ввідна", як кажуть, а тоді вже логіка має бути, вже далі дія має розвиватися за тою логікою, яка керує історичним процесом. Тому історики, які зрозуміли концепцію, зрозуміли, що далі події розгортаються, начебто у реальній історії.
- От Мілорад Павич написав "Хозарський словник", і вже були прецеденти, коли люди цитували "Хозарський словник" як правдиве історичне джерело. Чи не боїшся, що в майбутньому те саме відбуватиметься з Твоїми романами, тобто станеться підміна історії?
- Я не думаю, що людство настільки здеградує і змаразмує, щоб брати літературу за історичні документи. Все-таки офіційна історія, підтверджена документами, мусить бути. А художній твір має залишитися художнім твором. Але я чорним по білому написав: роман, тобто видумані герої, видумані події, вигадана реальність. Ідеолог так званої Станіславської школи Володимир Єшкілєв каже, що на зміну постмодернізму має прийти деміургічна література. Я вважаю, що така література, побудована на вимислі, так само має право на існування.
- Як відбувається процес творення?
- Пишу, як правило, швидко. Я довго вичікую, коли дається ідея, концепція, а далі вже пишу легко. Я пишу від руки, а потім даю знайомим набирати на комп'ютері, - вони вже звикли, що мій рукопис майже чистий. Я дуже мало правлю. Зараз я вибрав такий спосіб життя: звільнився з постійної роботи в газеті, ніде формально не працюю, підробляю журналістикою, але це не забирає стільки часу, як постійна робота. Встаю зранку, роблю зарядку, п'ю міцний чай (кави не п'ю, бо чай працює на віддачу, а кава - на забирання енергії). І взагалі, я швидше "чайоман", ніж "кавоман". Працюю вранці. Десь із десятої до четвертої години з-за столу не встаю. Хтось працює ночами - це не для мене. Взагалі, писати роман чи повість - це тяжка робота: спина болить, руки болять, це важко. Як правило, я пишу за один день один розділ. Найсвіжіший у часі роман я написав минулого року буквально за чотири місяці.
- Ти пишеш таку об'ємну прозу за короткий час?
- Я в сорок років закінчив писати поезію. З Володимиром Сердюком у співавторстві ми написали 5 п'єс. Ми думали, що відразу наші театри будуть їх ставити - вони всі так скаржаться на брак репертуару. Не сталося так, не треба наразі наших п'єс театру. А проза в мене була як невикористаний потенціал. І в мене стався вибух: чотири романи, новели.
- Те, що вже зроблено зараз, можна вважати початком прозової творчості чи основним її багажем?
- Важко сказати. Можна сказати, що я напишу ще 10 романів, а я, може, не напишу. Я не буду докладати зайвих зусиль, бо через зусилля нічого доброго не вийде. Я вважаю, що тут є інший фактор, який від мене не залежить. Якщо тобі далося щось, далася якась несподівана ідея, то ти кидаєш все і починаєш працювати. Якщо ти вимучуєш ідею - то така творчість нікому не потрібна. Хіба я стану комерційним письменником. Пофантазуємо трошки: українська література буде добре розкуповуватись, видавництва будуть замовляти, давати аванси - тоді можна буде і повимучувати. Не знаю, побачимо. Але, взагалі-то, я далі хочу писати прозу.
- Попри те, що після Тебе вже дехто почав пробувати писати альтернативну історичну прозу, все одно ця ніша незаповнена.
- Вона абсолютно вільна. Якщо брати російську літературу і їхнє літсередовище, то там проводяться цілі номінації, конкурси в цьому жанрі. У нас поки що абсолютно вільними залишаються дві ніші: альтернативна історія і фентезі.
- У нас немає, наприклад, літератури для юнацтва.
- Підлітки можуть читати й альтернативну історію, і фентезі. Наприклад, одна жінка з Києва мені розповідала, як її син, якому 18 років, прочитав мій роман за ніч. Але ж я не писав для юнацтва.
- Я маю на увазі літературу про молодіжне середовище.
- З цим я згідний. Коли пишуть про міську молодь і перекладають їхню сленгову мову на літературну, то це погано. Але ж не обов'язково писати російською. Я не виступаю за те, щоб її заборонити, але вважаю, що в Україні російськомовна література є дуже небезпечна - тим, що вона іменує себе українською російськомовною літературою. Такої літератури нема. Є або українська, або російська.
- Ти маєш на увазі Дяченків?
- Чи Дяченки, чи Рогоза, що написав "Буржуя". Вони стануть українськими, коли перекладуть свої твори українською. Вони роблять небезпечну річ, тому що хочуть узаконити той статус.
- Вони переслідують масовість.
- Зрозуміло. Ніхто не заперечує. Але називайте речі своїми іменами, не зараховуйте їх до української літератури. Наш міністр культури Богдан Ступка в якомусь інтерв'ю сказав: "В Україні є такі письменники, як Оксана Забужко і Андрій Курков". Правильно, Курков є явищем української культури, оскільки він тут живе, але Оксана Забужко - це українська письменниця, а Курков - це російський письменник. І все.
Я просто відчуваю на рівні інтуїції, що процес русифікації є дуже потужним. Українською мовою будуть висловлюватися за незалежність України. Україна буде унітарною державою, але що її буде об'єднувати? Українська ідея - хоч це поняття є надто розмитим? Але це нашими очима - людей із Заходу, зі Львова. Однак існує інша ідея. Є ідеологи процесу двомовності, такі як Володимир Малінкович, наприклад. Це заслужена людина, політолог, колишній дисидент, але він свідомо виступає за те, що треба узаконити існуючий стан. Він не хоче звернути увагу на те, як той стан склався. Склався він абсолютно силовими методами - але Малінкович вважає, що треба надати державний статус російській мові, тому що пів-України, на його думку, вважають своїм "родним язиком" "русскій". А якщо це буде законно, ми просто можемо не встояти. Це та сама інерція: легше читати російською - бо воно "прощє", легше, нащо докладати зусилля, якщо нема великої потреби. Ті самі жителі Києва, Харкова, Одеси можуть вивчити українську мову, але тільки тоді, коли буде потреба, і потреба нагальна, з економічним підґрунтям.
- Можливо, Ти підсвідомо своїми романами хочеш змінити щось у психіці людей - щоб не було цієї постійної пам'яті поразки?
- Я би хотів, але не хочу декларувати цю мету. Якби я хотів лише цього, то займався би голою публіцистикою і закликав би: "вперед!", "ура!", "слава!", "назад!". Я хочу, щоб це було подано у формі легкодоступній, художній.
- Отже, потрібно, щоб ці романи популяризувалися, виходили великими тиражами, і щоб їх багато людей прочитали?
- А який автор скаже, що він не хоче цього?
- Може, потрібна "розкрутка" цих речей, адже ми бачимо, що зробити популярною можна будь-яку річ?
- Так, але щодо українського книговидання - це болюче місце, про це вже всі говорять, про це вже просто нудно згадувати - українська книжка (маю на увазі - видана в Україні будь-якою мовою) поставлена в рівні умови з російською. Але ж у Росії книжка не оподатковується їхньою державою.
- Ти не думав перекласти свій роман російською і спробувати видати його, наприклад, у Росії?
- Не думав, бо я не перекладач, я не настільки володію російською мовою, щоби міг перекладати. Та і який сенс письменникові перекладати свої романи? Якби якийсь перекладач узявся - то на здоров'я, я б радий був, звичайно, чому ж ні.
- І якою могла би бути реакція?
- Реакція була б погана, тому що у них національна самосвідомість дуже загострена. Ти ж бачиш - вони готові приймати цинкові труни з Чечні, тільки б залишитися великою державою. Тому цей роман вони би боляче сприйняли, але якби хтось за це взявся - я б не був проти. Але я не для того писав, щоби їх подражнити, я писав, щоб читали в Україні. По-перше, я хотів, щоб читали цікаву літературу, а по-друге - якщо вона залишить якийсь слід у свідомості, то я був би радий. Але ще раз підкреслюю: я не переслідував якусь політичну чи ідеологічну мету, тому я написав роман.
Розмовляла Мар'яна САВКА
Газета "ПОСТУП", 9-15 листопада 2000 року
Пишіть нам.
