Як виросте той Гонта
Легенди рідного краю
Тарас Шевченко у своїй містерії “Великий льох” (у розділі “Три ворони”) писав:
О!.. Сміється і ридає
Уся Україна!
То близнята народились,
А навісна мати
Регочеться, що Йванами
Обох буде звати!
Про яких же Іванів йдеться у містерії? Про те у творі прямо не сказано, а є лише натяк, що мовиться тут про двох Іванів з однаковим прізвищем – Гонта.
Сю ніч будуть в Україні
Родитись близнята.
Один буде, як той Гонта,
Катів катувати!
Другий буде… оце вже наш!
Катам помагати.
Наш вже в череві щипає,
А я напитала,
Що як виросте той Гонта,
Все наше пропало!
Усе добро поплюндрує
Й брата не покине!
І розпустить правду й волю
По всій Україні!
Як бачимо, йдеться про двох Іванів, про двох Гонт, один з яких уже був, а другий тільки ще “у череві щипає”.
Тобто, йдеться про той час, коли Коліївщина зазнала поразки: 26 червня 1768 року ватажків повстання Максима Залізняка та Івана Гонту було підступно схоплено російськими посіпаками; разом з ними у полон потрапило близько трьох тисяч селян і козаків, безліч яких було страчено, замучено, закатовано. Відрубану після тижневих катувань голову Івана Гонти поляки прибили до воріт Могилева (Подільського), а Максима Залізняка росіяни, піддавши катуванню, заслали у Сибір.
Але український народ, поневолений російсько-польським ярмом, не міг погодитися з тим, що волю у нього відібрано назавжди. Ось, що писав наш земляк академік В.Смолій у своїй монографії “Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби. Друга половина XVII-XVIII ст.” (Київ1985): “На Правобережжі поширювалися легенди про героїв Коліївщини. Зокрема, у 1789 році з’явилися чутки про сина І.Гонти, якого нібито цариця послала на допомогу українському народу”.
Ось звідки Шевченкове “Другий буде… оце вже наш! Катам помагати”. Так Кобзар висміяв наївність тих, хто сподівався, що цариця визволить Україну. Але такі наївні сподівання справді були. На жаль, Валерій Смолій (та й ніхто інший) не навів у своїх наукових розвідках змісту тих легенд. Мені пощастило натрапити на них в одному із томів “Архива Юго-Западной России” (ч.III, т.5). 16 квітня 1789 року в Сатанівському магістраті війт м.Сатанова Гідизман, міщанин Томаш Мазуркевич та писар Галятовський провели допит багатьох людей і склали такий протокол: “Гаська Стравничка, вдова, літ 30 маюча, з Мартинковець, розповіла: вже тижні три тому чи більше, коли прийшла до школи Мартинковецької з Кандзелян, де і Стефан Лобуцький (тут йдеться про дяка з Мартинковець – авт.) надійшов, ідучи із Загливки від шевця і мовити зачав він: “чому своєму синові на свята чого не справляєте?” відповідала Стравничка: “не маю за що”. Повідав Лобуцький дяк: “тепер не треба нічого справляти, бо руїна буде чув, що Гонта вийде і кукіль з пшениці вибирати буде, бо ще й син Гонтів просився Царевої московської, щоб йому дозволила йти в Польщу й помститись за кривди батька свого, лиш Царева відповідала: “то ти мені згубиш Польщу”; сказав Гонта: що ні, тільки кукіль з пшениці виберу, але Царева сказала, щоб не загинув; відповідав Гонта: не загину і покажу пробу – набий гармату ланцюгами і стріляй у мене, а побачиш. Казала Царева набити гармату ланцюгами, а Гонта став на пагірку. А коли до нього вистрілено, Гонта ланцюги полапав, і на себе забравши, приніс до Царевої”. Котрому Лобуцькому відповіла Гаська: якийсь мусить бути характерник. Той же Гонта казав стати козакам, полкові цілому, із списами і сам Гонта поверх списів козацьких ходив”. Ті слова чула Стравничка від реченого Клобуцького дяка, а більше ні від кого і нічого ні перед ким не говорила”.
З інквізиції (допиту – авт.) дяка Лобуцького (26 років, неодруженого) довідуємося, ще й такі подробиці: “…був у шевця з чобітьми, що на Загливці живе, Гринька, в комірнім мешкаючого у Михайла Підлісного, де також згадали про війну і той Гринько швець, мешкаючий у Михайла Підлісного в комірнім, говорити почав: “от чути, що Гонта вийде і кукіль з пшениці вибирати буде. Мовив: син Гонтів просився у Царевої московської “дозволь мені вийти у Польщу, нехай помщу кривди батька мого; буде кукіль з пшениці вибирати і обід за батьком справляти”. І чув, вже має п’ять тисяч козаків, котрих на п’ять шляхів розішле, а сам серединою піде”.
Тут під Польщею розуміється Правобережна Україна, а Царевою московською названо царицю Катерину II. Лівий берег Дніпра уже був у складі Російської імперії, 1772 року Австрія захопила Галичину, а Поділля і Волинь все ще були у складі Речі Посполитої.
На допиті швець Гринько Викликевич, 36 років, що прийшов з Тернополя до Загливки під час зелених свят 1788 року, переказав розповідь Гринька Коморника “з Мартинковець, що у школі мартинківській у комірнім мешкає”. Легенда доповнилася такими деталями: “…(Гонта) вже вийшов, і стоїть у лісі на границі…” А один чоловік з Бубнівки, котрий їздив до Києва на фурманці з жидівкою, то того чоловіка з Бубнівки, бувшого в Києві, питати почали москалі: “звідки ти?” Відповідав “Бубновецький з-під Сатанова”. “Чи є там у вас конфедерати?” Відповідав чоловік “що нема”. “А народовці є?” Відповідав “що є, але у нас ще нема”. Сказали москалі: “якщо правди не скажеш, то тобі голову знімемо”. І той чоловік з Бубнівки хреста поклавши, заприсягся, що не чути у нас нічого, допіру москалі дали йому спокій”.
Допитані були також: Гринько Стельмахів, зять Тимчишин, 56 років; Яким зять Дяків; Абрамко і Мордко Брезанці, кравці сатанівські; Ясько, зять Чуйків, літ 28; Федько Смаковський, літ 56 маючий, підданий села Загливки; Степан Войталюк, підданий з Бубнівки, років 30; Василь Везняк з Касовки, років 30.
Усі вони у різних варіантах розповідали легенду про Івана Гонту, про сина Гонти, додаючи щоразу нові подробиці: “Вже Москва вийде і Гонта, чув, великий рицар – бо його і кулі не беруть”.
Того ж 1789 року, 17 квітня у Сатанівському магістраті допитано було свідків за звинуваченнями селянина з села Турчинець, Куби, у тому, що він висловив співчуття до Гонти і погрожував полякам. Із свідчень Гринька, Рудьового сина, підданого Турчинецького, літ 34, одруженого: “…ідучи з лісів вишньовецьких зими минулої, тижнів тому чотири чи більше, стали на попас (відпочинок – авт.) при корчмі у Лісоводах з Іваном наймитом Шарабуровим, Кубою, наймитом Мицька Грекового, парубками, де їх милість пан Антоній Радзімінський, мешканець вишньовецький над’їхав і став на попас; і почав говорити про жовнірів кам’янецьких; котрому їхмость пан Радзімінський сказав: “зле робите, що їздите тепер, бо зараз від підвід на дорозі візьмуть; в Фельштині взято від підвід кілька підводників”. І питати почав Гринько, де пан їде? Розповів Радзімінський, що до Миколаєва їде, і почав питати у Гринька, чи заїде до корчми в Немиринці на ніч. Відповів гринько, що вже пізно, може, пан буде ночувати в Турчинцях або найдалі у Весельцю. А коли ж ці парубки почули мову, що жовніри беруть по дорогах, сказав Іван, наймит Шарабурів: “то я б пристав до жовнірів”; а Куба, парубок, Мацька Грекового наймит, відповів: “що я не хочу до тих куроїдів приставати, я пристану до Гонти і будем жидів і ляхів різати”. А їхмосць пан Радзімінський сказав: “То ти б і мене зарізав?” Відповідав Куба: “Ні, ми тільки тих великих панів будем різати”; а їхмосць пан Радзімінський сказав: “то, мабуть, ти б й свого пана зарізав?” Відповідав Куба: “Або мій пан що, мого пана насамперед”. Тоді шляхтич інший, стоячий, сказав: “О, тому шибениця пахне”.
Було взято пояснення і у Радзімінського про його розмову з селянами біля Лісоводської корчми: “Шляхетний їхмосць пан Антоній Радзімінський, мешканець вишньовецький, ставши особисто, відповідав, що їдучи до Гелетинець до доньки своєї тижнів тому чотири чи п’ять, застав при корчмі Лісоводській нижченазваних: Гринька, Рудя, Івана, наймита Шарабурового і Кубу, Мацька Грекового наймита, підданих Турчинецьких, попасаючих; там теж став на попас і сам ані на крок один не відходив від саней, бо з шляхетним їхмосць паном Людвиком Марцинкевичем, зятем своїм, їхав. Туди і шляхтич з Доброгощі над’їхав, котрого імені і назвиська не знаю. І говорити почали про військо польське, що рекрутує і шляхту брати почало, мовлячи, що у Фельштині народовці рекрутували, а Гринько Рудів відповів: “бо дурні були, що дали брати”. Де Куба, Мацька Грекового наймит сказав: “ой, аби-то наш Гонта вийшов, то б ми ляхів кололи”. Йому шляхтич з Дброгощі сказав: “що з Гонти жили пороли, то і з вас будуть”. Відповідав Куба: “не буде нічого”; і зять їхмосць пана радзімінського їхмосць пан марцинкевич прийшов до саней, їхмосць пан Радзімінський сказав: піди-но і спитайся про його пана, що теж він мислить”? і їхмосць пан Марцинкевич, підійшовши, питати почав: “а про пана свого що ти думаєш”? відповідав Куба: “насамперед, чорт би його ма, піднесли б і забили”. Сказав їх мосць пан Марцинкевич: “але ж у вашого пана є люди і козаки”. Відповідав Куба, бючи себе у груди: “що ми, то козаки” і вставши, відійшов. А їхмосць пан Радзімінський відставши, потім рушивши наздогнав їх на дорозі під ліском Кременецьким, де орчик тому Кубі вломився, тому пан радзімінський обминав їх, а той самий Куба сказав: “ей, ляшки, будем колоть”. Котрого почав питати пан Марцинкевич: “А чий то кінь білий в санях?” Відповідав Куба, “що мій”; сказав йому пан Марцинкевич: “А скільки має років?” відповідав Куба: “знаю я скільки”. Сказав йому пан Марцинкевич: “То знаєш, скільки років коневі, а не знаєш що говориш” і від їхали”.
Коли ж у Сатанівському магістраті почали допитуватися, звідки Куба чув про Гонту, то він не таячись розповів, що бувши підпилим, вимовив біля корчми Лісоводської такі слова: “Ой, якби то наш Гонта вийшов, то би ми ляхів і жидів різали”, вимовив і те, коли його питано, що думає про свого пана? Відповідав: “Що насамперед піднесли б, але ж скололи”. Те все, що вище, добровільно визнавши, але то зоп’яну вимовив, розуміюче то за жарт, а коли був питаний, звідки знає чи чув про Гонту, признатися не хотів, але коли був відісланий до курдигарди (в’язниці – авт.), визнав на дорозі, що чув від Антона Семенового, підданого Турчинецького, де були: Тимко Черватюк і Мартин зять Куфлів перед їхмосць паном Лукашем Грозою, шляхтичем тамтешнім турчинецьким.
Допитані Антон Семенів, літ 66, Тимко Черватюк, літ 56, і Мартин зять Куфлів, літ 26 маючий, піддані Турчинецькі, розповіли, що ніколи жодної найменшої не мали мови про Гонту, а ні перед ким не говорили, тільки пам’ятають, як зійшовшись колись до корчми, згадали про давню війну і козаччину, як під Солобківцями поляки з Козаками мали баталію і що поляки через Грудек в той час утікали, але міст був зруйнований, то через став утікали; о тім тільки раз один мали мову, а про Гонту найменшого слова не споминали. Якож ставлений наочно Куба, Мацька Грекового наймит, признався, що від них не чув найменшого слова про Гонту, тільки правду про козаччину давню і баталію під Солобківцями, як кажуть про Гонту сам не знає, звідки йому прийшло на мисль, що в той час зоп’яну вимовив”.
Допитано було також Івана Клубка з Іванковець. “Іван Клубків, підданий Іванківський, літ 30 маючий, на питання, звідки б знав про Гонту, чи чув від кого? Відповів: що будучи к Бучачі з жидом Сатановським, рабина сатановського братом, зими зійшлої, неділь тому сім, зараз у піст великий вступивши, а приїхавши до Бучача, заїхали до господи (заїжджого двору – авт.) на ніч, де також заїхало хлопів двоє бучацьких і питати почали Клубка, звідки? Відповів, що з Сатанова; питати почали: “що там чути?” відповів, що нічого не чути; котрому ці ж фурмани бучачці розповіли, що десь там Гонта ляхів і жидів ріже, а мазурам носи урізає. Той сказав, що у нас такого не чути, і повернувшись додому, приїхавши у Сатанов на торг, зустрівся з Степаном Следзьовським, Костем Шитком і Яськом Якубовим, які стояли при хлібі, що спродують жиди, зайшлася мова, що збіжжя тане (тобто дешеве – авт.), а хліб малий; сказав ті слова, що чув у Бучачі од жида: “почекай-но, вийде Гонта, буде ляхів і жидів різати, а мазурам носи утинати буде”. Більше ніколи тих слів не чув і не говорив, і то як жарт до місця вимовив.
Гідизман
Томаш Мазуркевич, бурмістр міста Сатанова.
Й.Галятовський, писар міський”.
Минуло понад двадцять років по смерті Івана Гонти. Але українці не забували свого героя, сподівалися на те, що він (або його син) ще повернеться, лякали іменем Гонти своїх кривдників, справедливо вважаючи “ляхів і жидів” своїми ворогами й експлуататорами. Тут ніде правди діти, - так було. Цікавим є й те, що подоляни поблажливо висловлювалися про “дрібних панів” та мазурів, яких, очевидно, вже тоді не мали за справжніх ляхів, яким Куба погрожував “будем колоть”. Це ще одне підтвердження версії походження назви “Коліївщина” від дієслова “колоти”, а не від слова “кіл”; слова “гайдамака”, “різун” і “колій” виступали у давніх актах як синоніми.
Насамкінець, залишається ще раз подивуватися і вклонитися генієві Тараса Шевченка, який так образно і лаконічно подав у містерії “Великий льох” усе те, що у мене забрало так багато часу і місця, а у своїй передмові до “Гайдамаків” Тарас з гіркою іронією і сарказмом сказав: “Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами”.
Валентин БЕНДЮГ.
Коментарі (7)
Народний рейтинг: 5.42 | Рейтинг "Майстерень": 5.25
Самооцінка: 5
Executed in 0.1896 seconds