Голосить осінь буйними вітрами,
Та сльози ллє дощами із небес.
Чому мовчиш? Я тиждень вже скучаю.
Вже всьоме відсилаю sms,
А ти мовчиш. І звісточок немає.
Минають дні, сплива поволі час.
Все – як було, а я чогось чекаю.
Туман стіною стелиться між нас.
У нім бринить той незабутній вечір,
Коли ти погляд свій на мене звів,
А мої руки взяв у свої руки,
Дивився в очі й дивно затремтів.
Щось промовляв так лагідно і тихо,
До серця міцно-міцно пригортав,
Пестливо гладив мої довгі коси
Та пристрасно у губи цілував.
Туман розсіявся, а з ним пропав твій образ.
Дивлюсь – асфальтом котиться сміття.
Були думки, але розніс їх вітер.
Жбурнув далеко десь у забуття.
„Розвій ілюзії”, – гукає мені осінь.
Каштани стиглі кидає додолу,
Важкими каплями вдаряє по обличчю.
„Розвій ілюзії”, – лунає знову й знову.
Легенький звук, мов шелест. Стрепенулась...
Листок кленовий падає з плеча.
Ловлю його – це звісточка від тебе,
На нім красуються такі слова:
„Прощай навіки! Я кохаю іншу.
У мене з нею розквіта весна.
З тобою смуток був, дощі холодні
Й попереду завії та зима”.
Зітхнула важко. Кинула в болото
Цей жовтий лист – сумні, гіркі слова.
„Прощай, коханий”, – крикнула від болю.
„Проща-ай!” – стогнало ехо із даля.
Калюжі віддзеркалюють всю тугу.
У стогоні здригається земля.
Голосить осінь буйними вітрами.
Разом з дощами тихо плачу я.

Проміння дзвонить об бруківку сіру,
Відлуння чути: „Досить літа! Досить!”
А сонце слухає тихеньку пісню,
Яку виконує барвиста осінь.
Вже спека літня в росах розчинилась,
І в унісон гудуть злостливо-сонні оси.
У бабиного літа взявши струни,
На арфі грає золотая осінь.
Вітри з дерев крадуть помалу листя.
У сірих хмар дощів холодних просять.
На сцені року голосно і дзвінко
Співає пісню чарівниця-осінь.
Природа зелень заховала в скриню,
Птахи летять у вирій і голосять,
Збивають крильми гіркоту туманів,
А їм услід співа чаклунка-осінь.

Я не журюся ні дощем, ні зливою
І не лякаюсь лютої грози.
От забажаю й стану враз щасливою,
Та зовсім не потрібен мені ти.
Як в ніч безсонну стукатимуть вітами
Дерева до моєї самоти,
Відчиню вікна і, мабуть, радітиму,
Що це у гостях вітер, а не ти.
Як повний місяць під вікном стоятиме,
До сходу сонця буде стерегти,
То серенад дурних він не співатиме,
Щоб побудить сусідів, так як ти.
Ну, що ж, іди! Навіщо оглядатися?
Раз покидаєш – значить назавжди.
Не хочу думати про тебе, час прощатися.
Лиш палко поцілуй не так, як ти.

Люблю я дощ за те, що восени
Змиває бруд з будинків і доріг,
За те, що топить листячко й за те,
Що він болотом під ногами ліг.
Люблю я дощ за те, що він узимку
Мороз лоскоче, топить скрізь сніги.
Дає тепло нам і дає надію,
Що зеленітиме все навкруги.
Люблю я дощ за те, що навесні,
Стопивши сніг, напоює поля,
За те, що зливами летить додолу,
А в його краплях мерехтить земля.
Люблю я дощ за те, що він улітку
Погасить спеку, вимиє ріллю,
Поповнить ріки, джерело й озера.
Сріблястий дощ я будь-коли люблю.

Кохання вбиває,
Кохання болить,
Воно заставляє помилки робить.
Кохання не вічне,
Кохання мина,
А потім лишаються сльози й зима.
Кохання – могила,
Кохання – тюрма.
Кохання – це щастя,
Кохання – біда.
Кохання обдурить,
Кохання мине
І потім ніхто не врятує тебе.
Кохання зрадливе, як чорний шаман.
Пильнуй, стережися, бо вип`єш дурман.
Кохання вбиває,
Кохання мина.
Кохання – це щастя, а потім біда.
Кохання обдурить, як чорний шаман.
Пильнуй! Стережися!
Бо вип`єш дурман.

Спинись! Прошу, а Час таки летить.
І непомітно віддаляються події,
Натомість щось цікаве чи страшне,
Нові бажання, радощі та мрії.
Долання височин і крок вперед
Розчарування, злість часами страх,
А разом з тим успішність, щирий сміх
Піднесення в своїх таки очах.
Байдужість тихо сковує серця
А лінь пригноблює. Евтерпа утекла.
Летять години, час кудись спішить.
А я без Музи дуже самітня.

Пробач мені за все: за дощ і сонце,
За осінь, за весну і за вітри,
Пробач мені, що я вже не всміхаюсь,
Пробач мені за все. Aле не йди!
Пробач за спів, за радість і за ревність,
За поцілунки, пристрасть, почуття…
Не йди, прошу, залишся біля мене!
Без тебе я існую без життя.
Пробач за вірш, за риму, романтчиність,
За сльози, сміх, за вдячність, доброту,
За всі слова, не сказані до тебе.
Пробач, що досі ще тебе люблю.

Нависла хмара – цигарковий дим,
Сухе вино замішане із ним.
Наближення чи флірт, можливо, гра?
Гіркі вуста, немов гірський полин.
Заплющу очі – ласки і любов.
У поцілунках трепет знов і знов.
Гукає тиша скреготом вітрів,
Чим зігріває гарачущу кров.
Лунають про кохання поп-пісні.
Обійми – танець. Наче у вогні
світає... і пройшла ця ніч.
А я лиш посміхнулась уві сні.

Думки серед інших думок.
Ідеї заради ідей.
В минуле даремний стрибок,
В майбутнє – заради людей.
Куди? Вдалечінь, у туман?
Чи просто згубитись в імлі,
Вдихнувши повітря дурман,
Відчути лиш біль в голові?
І все у духмяності трав,
Ще й разом із звуком полів,
Що розум на мить осягав,
Мов сон побороти хотів.
Захоплено кличемо фей.
Не бачимо лиха і зла.
В майбутнє – заради людей!
В майбутнє – заради добра!

Осінній дощ співає для природи,
Я радісно вбираю кожен звук.
Бринить мелодія оригінально, модно
І надто просто вже: „Стук-стук”.
Я чую ритми вальсу, полонезу.
Під музику танцює кожен лист,
Кричать „бравіссімо” дурні ворони,
Бездумний вітер видає лиш свист.
Все ніби чорне, мокре і негарне.
Ти ж пісню слухай! Вловлюй кожен звук.
Не треба джазу, року чи „металу”
Лише дощу осіннього: „Стук-стук”.

Все сталось так, як мало статись.
Ну що ж, пора вже попрощатись,
Забути муки і страждання –
Сум невзаємного кохання.
Я мусила тебе зустріти,
Щоб полюбити, щоб забути
Та гостювати в самоти.
У цьому винна я, не ти.
Усе проходить, все минає,
Нічого вічного немає.
Немов вода стікає час.
Є я і ти – немає нас.
Кругом по небу сірі хмари
Висять, неначе злії чари.
А дощ із них не накрапа,
А лиш тремтить, як та сльоза,
Що забриніла на очах,
Коли відчула всюди страх.
Ти геть пішов. Тебе нема.
І забери назад слова
Про те, як ти мене кохаєш,
Лелієш, пестиш, поважаєш.
Ти геть пішов й не забувай,
Що навіть не сказав „прощай”.
Тож мушу я тебе забути.
Все було так, як мало бути.

Ти здатна в небі сонце погасити,
Зібрати зорі в жмені, зацвісти
І місяцем-серпом туман косити,
І хмарою рожевою плисти.
Ти можеш засміятися росою,
Дощами заридати в небесах,
Бриніти павутинкою-струною,
Злетіти високо, мов птах.
В осіннім листі золотім сіяти,
Стелить, мов сніг, поету пергамент.
На чистім аркуші у римах процвітати,
Достигнути, мов плід, в якийсь момент.
Ти здатна стати світлом для людей.
Крізь все життя його в пошані нести,
А дактиль, амфібрахій, ямб, хорей
І анапест в вінок посмертний вплести.
Бо ти є вічна, ти є цілий світ,
Для тебе час немає зовсім значення.
В калейдоскопі місяців, років, сторіч
З`являються все нові й нові бачення.
В веселці мов ти граєш в кольорах,
Слова, як промені злітають, на папір,
Лягають в строфах, римах і рядках,
Сіяють впевнено, ясніш від зір.
Терцет, катрен замерехтять крилом.
Озветься щиро й радісно сонет.
Проллються, як у Греції, вином,
Всі панегірики, що склав тобі поет.
Не смію віршів, ні поем складати.
Я – не митець, ще не прийшов мій час.
Тебе, поезіє, не хочу зневажати.
Пробач, що я зневажила в цей раз.

Ансамбль квітів у моїм саду
Грав серенаду тиху, чарівну.
І полетів там звуків водограй у наш багатий український край.
Бринить роса на пелюсточках рожі,
Мов арфи струн торкають руки гожі.
Легко тремтить жасмину гілка,
Так, як співає голосна сопілка.
А матіоли, айстри, хризантеми
В романтиці пишуть поеми.
Лілеї білі, наче сніг, слова і ноти нам кладуть до ніг.
Конвалії, фіалки, первоцвіт меланхолійно обіймають світ.
І видихають п`янкі аромати,
Які вітри заносять до кімнати.
Послухай серенаду вечорову
І ти почуєш квітів спів, розмову.
Ти не злякайся, як настане тишина, –
Цю музику сприймає лиш душа.

Чи бачили ви ніч на морі?
Вдихали цей солоний аромат,
Рахуючи у небі ясні зорі,
Стрічаючи маленьких чаєнят?
Як це приємно уночі над морем
Дивитись вдаль і слухати прибій.
Віддатись водам, попрощатись з горем,
Відчути спокій у душі своїй.
Лягти приємно поблизу глибин,
Нехай вода попестить ніжно тіло,
Русалки заспівають міфи дивні,
А бог Нептун все зачарує сміло.
Можливо, вас медуза полоскоче,
Поблизу мушля вмоститься, послухать казку,
А дужий вітер вперто так захоче
В обличчя дмухать – дарувати ласку.
Як це приємно уночі над морем!
Сліди малюючи, іти по узбережжю.
Дозволити це змити все прибою
І знову малювати обережно.
Торкнутися очима зір яскравих,
І скинути їх поглядом додолу,
Збирати жадібно, мов перли та корали,
Йдучи все далі у відкрите море.
І закрутитися в спіралі хвиль солоних.
Затанцювати і забути горе.
Вдихнути аромат вітрів невтомних.
Яка ж прекрасна ніченька над морем!

Розвіялись дні,
Розвіялись ночі.
На стежці змішалися сніг та пісок.
Хмари сумні
Закрили нам очі,
Забрали надії останній ковток.
Мандрують удаль
Поранені душі,
Шукаючи тіло, думки, свою суть.
Скорбна печаль
Усі сльози осушить
І муки відправить у вічную путь.
Молитва, прохання.
Вода і кадило.
Блукає над полем якесь НЛО.
Немає світання –
Все тьмою покрило.
Блукає над полем істота НІХТО.
Можливо, вона,
Можливо, хтось інший
Сріблястому птаху закрили політ.
Зникала земля,
А страх був ще більший,
Коли в краплях крові тонув увесь світ.
М’ясиво і кості.
Крик і ненависть.
Красень сріблястий безжально все дер.
Біль аж до млості.
А що нам зосталось?
Птах впав на землю – безславно помер.
Хаос, біганина,
Страх, колотнеча.
В центрі уваги згорілий скелет.
Сонячна днина...
Паніка, втеча
Враз змалювали безцінний портрет.
Стерлися дні,
Згубилися ночі.
З горем змішались грязюка і пил.
Хмари сумні
Закрили нам очі.
Душі прямують до свіжих могил.
Розвіялось все.
Змішалось, пропало.
Порвалося тіло людське на шматки.
А вітер несе лише те, що зосталось.
Удаль посилає трагічні гудки.

За гору сонце котиться і враз
Приховує свій золотий достаток.
Густа блакить шукає горизонт,
Де світу край, де і його початок.
Коли ж насправді виникло життя
З планетами, космічними тілами?
Не осягнути розумом ніяк –
До вищого слід прагнути думками.
Маленький атом здатний до сполук.
Ми бачимо усе матеріальне.
Та є душа і тіло, є і дух.
Є світ тіней, а є світ – ідеальний.
За гору зірка скотиться за мить,
Над обрієм її лиш хтось побачить.
Настане день, а в інших буде ніч.
Хоч часом безвість трохи більше значить.
Проходять всі крізь ранок, день і ніч,
Немов летять синхронно по орбіті.
На північ, південь, захід і на схід,
У космосі малюючи графіті.
Небесних тіл є безліч, як думок,
Та кожне з них живе собі окремо.
Біжить вперед, повернеться, стоїть.
У нього рух – це певна теорема.
За гору сонце скотиться за мить.
Залишить тільки золоту загадку:
Чи може світу десь прийти кінець,
Якщо немає ясного початку?

Нікому не кориться,
Діє з власної волі,
Не слухає розум.
Любить або ненавидить.
Кохає або тужить.
Б`ється, переживає і радіє.
Вмирає.
А те, що є в ньому, живе вічно.

Подумай, що ти хочеш від життя!
Чи варто скиглити, коли хоч трохи сумно?
Над долею ридати – нерозумно,
Так само, як шукати визнання.
Не забувай! Для чогось ти живеш,
Адже у світі нам потрібен кожен.
До чесності прямуй як тільки зможеш.
Ти є коваль і долю сам куєш.
Задумайся про сенс свого життя.
Вирішуй, що для тебе важливіше.
Мети сягнути прагни ти найбільше,
Та тільки без прокльонів й каяття.
Ти прагни розуму і мудрості завжди,
Щоб зло ніколи не перемагало,
Небесні сили щоб оберігали,
А ти молись й до Господа іди.
І намагайся впевнено творити.
Всі помиляються так само, як і ти.
А в пошуках лиш зможеш суть знайти,
Адже заради неї варто жити.

Чому я нехтую життям?
Чому живу я каяттям?
Чому кохаю до загину?
Чому у чорне пекло лину?
Чому не знаю щастя я?
Чому горить душа моя?
Чом мрію я про нездійсненне?
Чом прагну те, що є приємне?
Чому я плачу в тишині?
Чом замикаюся в собі?
Чому я людям довіряю?
Чому у них я помиляюсь?
Чому пускаю в серце змій?
Чом знаю я, що ти не мій?
Чому ти знов сказав брехню?
Чому ти знов сказав „люблю”?
Зітхаю, плачу і кричу,
Але чому? Скажіть, чому?

Втекти від спогадів хотіла,
Та даремно.
На півдорозі наздогнали і вп`ялись
Глибоко в серце.
Бо тоді іще не думала, не знала
Я напевно,
Що їхня сила у піснях,
Знайомих скверах, парках і бульварах.
Переглядала фото у сльозах.
Слова знайомі.
Дивний щем в душі,
Сумні акорди, боляче відомі,
Такі мінорні, наче похоронні.
Але без спогадів майбутнього нема!

Куди ж це поділася гордість людська?
В метали й папір обернулась вона.
Повага й любов розчинились, мов сіль,
Натомість прийшли підлабузництво й біль.
Оратор з трибуни говорить байки,
Щоб люду дурному „промити” мізки,
Себе перевершив, кричить на весь рот,
І „Слава” гукає ура – патріот.
Кумир намальований в рамці стоїть.
Не міг він ніяк сотворити цей світ
Навіщо його підносить до небес?
Ковтать локшину про добробут й прогрес?
Невже в нас поваги до себе нема?
Насправді пропала вся гордіть людська?

Неба безодня над містом брезентом висить,
Храмів хрести заблукали у натовпі хмар.
Горде вороння закликало в місто тартар,
Тонуть будинки у сутінках ночі за мить.
Кинув ліхтар свій замріяний погляд у світ,
Матово блиснув – й одразу безславно погас.
Краплі дощу одурманили розум і час,
В порох розбили міцний непоборний граніт.
Ллється асфальт під колесами брудних авто,
Геть утікають бігборди, дерева, стовпи,
Вдаль відпливають, спішать і женуть в нікуди.
Мчиться юрба, але кожен у ній є ніхто.
В люстрі калюж постають силуети істот,
Тих, що невпинно з епохи в епоху біжать,
Лине кортеж егоїстів, що вперто мовчать,
Навіть як біль від брехні роздирає їм рот.
Крик тишини розтривожує всі почуття.
Боляче ранить любов непорочних сердець.
В прірву штовхає... Здається, що це вже – кінець!
В нечисті гине коштовне і вічне життя.
Стоп! Зосередьтесь! Спиніться, хоча би на мить!
Часу немає вмирати отак навмання!
Просто безглуздо чекати від всіх визнання,
Адже у душах сльоза непокори тремтить.
Стоп, егоїсти! Погляньте у неба брезент!
Промінь ясний помаранчево сяє, бринить,
Рветься у світ і зворушливо так мерехтить,
Морок і тьму він засліпить і знищить ущент.
Там вдалині , де жевріє рятунок й тепло,
Мужній народ згуртувавшись назустріч іде,
Темних істот він до світла і правди веде.
В пил розбиває криве і спотворене скло.
Хто, як не ми, приведе усі сили у рух?
Нації різні згуртує в єдиний народ?
Більше не буде сліпих нерозумних істот.
Нас обійняв помаранчевий визвольний дух!

Твій хід... Мій хід...
– Давай, зіграєм в шахи”, –
сказав ти якось у морозний вечір.
– Не вмію, – тихо я відповіла.
–Та перестань! Було б бажання вчитись.
– Бажання є. Що ж, розставляй фігури. Я граю білими?
–Мабуть, що чорними, бо першим був мій хід.
Хіба що в нашій грі він – як прерогатива чорних.
Тут головне, запам’ятай,
Не дозволяй супернику дістатись твого поля.
А ще веди гру так, щоб втратити найменше,
Зрозуміло?
– Так. Хоча це трохи важко.
– А що буває легко у житті?.. Твій хід!
– Я вже його зробила.
– Не бачу. А... Твій хід конем, хм, розумно.
Я ж піду назустріч...
– І ставитиму „шах”!
А де твій хід?
Невже так швидко здався ти без бою,
Ще й дошку шахову у нервах перекинув?
Так ти долаєш труднощі? Що ж, ясно.
Та повернись, хоч позбирай фігури!
Он там король в кутку, згубив корону.
І зникла королева, як і ти.
Я втратила лиш кілька пішаків,
Суперника на поле не пустила.
Спасибі, друже! В шахи я навчилась грати!

Дивлюсь на дерева і бачу ліси.
Дивлюся на трави і бачу степи.
Дивлюся на хмари і чую я грози,
Дивлюся на сонце, а чую морози.
Дивлюся на птаха і ніби лечу,
Дивлюся у душу, а там я кричу.
Дивлюся на води і бачу моря,
Дивлюся у небо - і бачу життя.

Ти йшов коридором у білім халаті,
А я посміхнулась назустріч тобі,
Відчула, як серце крізь залози рветься
І стукає пульс у моїй голові.
Очима прилипла до тебе, як пластир,
Оглянула твій невеликий скелет.
Ти трохи знітився, проте привітався
Та руку холодну подав як пінцет.
Твій погляд для мене – немов панацея
А голос приводить у мовчанку й стаз.
Без тебе не можу, як хворий без ліків,
З тобою, немов би впадаю в екстаз.
Мені ти потрібен ще більше, ніж кисень,
Вода, вітаміни, жири та білки.
Бо очі твої – наче краплі зеленки,
І зачіска в тебе – це вати куски.
Ти ніжно ключицю мою обіймаєш,
Цілуєш зап`ястя і кисть, і плече.
Я дивлюся гостро очима, мов лазер
І хочу признатись, що люблю тебе.

Гордовито ковтаючи сонце
У бруківку й фасад кам`яниць,
Прокидається місто уранці
Серед безлічі чорних гробниць.
На руїнах зі сну пробудилось,
Та чванливо дивилось вперед,
Спотикалось об безлад і ями,
Жовтизну учорашніх газет.
Не помітило смерті загрози,
Ні занепаду давніх культур,
І всміхалося всім городянам,
Паскуднішим за сотні скульптур.

За кроком крок.
Лінійно, послідовно.
Вперед крізь натовп в хвилі перешкод.
То Схід, то Захід.
Тихо, невгамовно.
Невпинний рух у пошуках пригод.
Старі церкви,
Мости – архітектура.
Чужі котеджі. Стильний інтер’єр.
Сумні обличчя,
Звичаї, культура.
Добробуту не здоланий бар’єр.
Байдужість, лінь –
Вони тепер панують,
Ведуть інтриги, палять цигарки,
Мішають карти,
Долею керують
І в гороскопах плутають зірки.
А що для нас?
Невтілені бажання,
Рожеві мрії, пошуки доріг?
Відверта підлість
В рамках виживання
Приносить втому, просто валить з ніг.
За кроком крок...
Їх зроблено багато,
Та мало для досягнення мети
Достойної.
Ще треба мандрувати,
Щоб впевнено до цілі підійти.
Життя – не фільм!
Повторення не буде!
Не виправиш невдалий епізод.
Забулось вже,
Що ми – лиш просто люди
І втомлений від заздрості народ.

Святковий день із сонцем попрощався,
Вдягнувши помаранчевий халат,
За обрій у колиску заховався
І там заснув із співом пташенят.
Царівна ніч із темінню-сестрою
Кидають в небо жменями зірки.
А місяць-сторож тихою журбою
Серпом проколює вночі дірки.
Мабуть, казково, гарно романтично,
Але не всі побачать красоти.
Для когось це все просто
і так звично –
Так, ніби день міг навіть не прийти.
Горять думки і плутаються швидко,
Блукати важко у тунелі почуттів,
Байдуже бачить бруд у світі просто гидко,
Сказавши всім: „я того не хотів.”
Тунель веде пречорним лабіринтом,
Хоч вдалині промінчик мерехтить,
Та непомітний він. Важким упертим гвинтом
Людськая суть в єстві й думках стремить.
Чи то щаслива, чи гірка й кривава,
Чи то самотня, чи жорстка й смутна.
Так само й доля – то глуха й лукава,
А то прихильна, лагідна така.
Отож прямуєш... Раптом над обривом
Чи то стрибати і піти у забуття?
Чи врятуватися, пірнувши в безвість, дивом.
Повіривши у казку, як дитя.
Життя так сильно давить, заважає,
Стирає з пам`яті думки, слова.
Усе проходить, все біжить минає
Болить від шуму, тисне голова.
Але у прірві сонце вже не світить,
Не віє вітер, не шумлять ліси,
У безвісті ніхто вже не помітить
Ні переваг, ні шарму, ні краси.
Назад вернутись – в темряві блукати,
Піти вперед – пропасти назавжди.
Та вихід треба все одно шукати.
Лиш прагнути його, немов води.
І варто глянути, можливо, хтось ще збоку
Стоїть, вагаючись зробити крок.
Боїться темряви, і впасти так глибоко,
І більш не бачити, ні сонця, ні зірок.
Простягнена рука, наївний голос,
Прохає помочі, хоч він такий, як ти.
Але якщо до смерті тільки волос,
Чому ж взаємно не допомогти?