Які ночі пречудові бувають у свята різдвяні. Це коли морозець не дуже серйозний, снігу достатньо, щоб озимину вкрити, місяць, повний місяць посріблює простір і тиша. Собаки заведуться на хвилину, горлянки порвуть і знову тиша. А ще як пороша впаде на трохи злежалий сніг і ні вітерцю потім, ні хмаринки в небі, так взагалі благодать земна. Стожари на місці, люди відпочивають, мають право. Свята тривають. Добре в селі в таку пору. І знову тиша. Це та погода, коли говорять – погода шепче.
Ну нащо в таку пору спати? Дістав рушницю з сейфа, чи просто металевого ящика, набої як годиться, документи. Документи в мене завжди в порядку. Закон є закон, закон слід поважати. Полювання, правда, дозволяється тільки в світлий час доби та і місця визначені спеціальними людьми, але то для проформи. Ось кращі люди, не те що району, області їздять коли хочуть, і літом їм стріляють кіз чи кабанів, буцімто для замірів на радіоактивність. Ну ясно, приїде черговий чинуша, він ковбасу з буйволятини індійської їсти не схоче. Давай чогось такого, чогось такого особливого. І горілку люблять винятково домашнього виробництва і грибами закушують без оглядки на їх назву, ще й з собою просять. На те вони і начальство. А я до слова, в житті на полювання не вийшов в заборонений період. Звіра слід берегти, раз звір народився, він також хоче жити, все живе хоче жити. З кінця зими до кінця осені полювання заборонене, нічого тривожити природу.
А що в ніч пішов? Так це не полювання, це вважайте традиція така, обряд.
Вдягнувся тепло, взяв бутерброд або просто сала білого шматок, цибулину там, хліба, обов’язково чорного. Подумав, мороз наче міцнішає, чвертка горілки не зашкодить
для запасу. Рушницю, або як місцеві старі мисливці називають «ружжо» переломив, під куртку, так щоб ложа з одної сторони, стволи з другої. Наче не видно. Вперед, за два кілометри скирти соломи стоять, в таку ніч лис туди навідується, мишей пошукати любить.
Години з дві пролежав на торішній хвої. Хоч би рип який, хоч би тінь промайнула, чи знайомий блиск очей. Вже і оковитою зігрівся і хлібом з салом підкріпився. Та-ааак! Це ж треба таким йолопом виявитися. Він п’є, жує цибулю і хоче, щоб лис (знов-таки на місцевій говірці «лись») його не винюхав? Може ще цигарки дістати? Пізно, хоч вітру і не має, але звір не такий дурний як той хто його вистежує. Та і повертатися, не погрівши стволи, не хотілося. За півтора кілометра через поле молодий палісадник. Зайці там деревця обгризають в зимову пору, та і на рилі люблять ховатися. Але то коли вітер сильний.
По зябу півтора-два кілометри я тоді пройшов за якісь хвилини. Вже досягнув краю узлісся, дорога поруч, аж тут шум мотора і світло автомобільних фар. Кого це чорти мордують в такий час, думаю, аж тут виїжджає легковий УАЗ, зупиняється, з нього вилазять кілька людей і зразу крокують в мою сторону. Впевнено так. Що за новина, не спиться людям?

«…шляпы и жакэты, разви я тибе не покупал!» - сам собою мотивчик крутився у мене в голові. А чом йому не крутитись? Канікули попереду. Останній екзамен спихнув. Саме спихнув. Старий пень розсадив всіх за столами по одному, ходив-бродив, заглядав, думав ніхто не спише. Ага, дві третіх групи скатали прямо перед носом, знав би він таланти наші. Здали правда не всі…
До речі, про шляпи і не шляпи. Грошиків заробить не помішає. Де? В нас глухий варіант, рвонути кудись? А навіщо? Київ є Київ, Київ місто хлібніше за славний ТОшкент буде певно. Тут хлопці говорили про роботу в барі якомусь. Навіть казали співбесіду проводять і заглядають ледь не на форму вузлів шнурівок на туфлях. На свої глянув. М-дааа. Але якось воно буде.
На другий день я був ще веселіший. За вказаною адресою злітав. Двері як двері, вивіска як вивіска, по екрану у всіх серіалах такі гонять. В середині благодать. Народу мало, столики чисті, стійка бару масивна. І люди, люди головне. У офіціанток, ляля, ноги з вух у кожної ростуть. В очах чортики скачуть, сміх такий щирий і головне зразу подивились як на рівного собі, ніякої зверхності ніби. Адміністратор їхній Боб хлопець також непоганий. Спочатку дивився як Вовк з «Ну, постривай», потім став питати хто-де-як. Махнув рукою, як я зрозумів задоволений. Аванс дав! Наказав в божеський вид себе привести і… назавтра з двох годин бути як австрійський штик.
Три дні крутився як білка по свистку. Шурка туди, Шурка сюди. В Боба напускна суворість з лиця стала пропадати, офіціантки, куховарки сама посмішка, кивають кожна. Старається мовляв. Став втягуватися. До вечора клієнтів мало, то вже як стає темніти підтягуються. Такі мени я вам скажу!. І грошей же в людей! Ціни тут для королівських домів, а беруть все підряд. Шмар своїх очаровують. А мені наші дівчата більш по серцю. Чисті - без штукатурки, привітні - без комплексів. Особливо Надя, офіціантка. Така діваха, як її життя вхопило? Двоє дітей сама ростить, чоловік по світу десь бродить. Не знаю чому від такої жінки треба втікати? Не курить, не п’є, не фамільярна, з гумором і завжди сонце в очах. Чи це мені так здавалося? Ну і як вже казав – во!
І ось настав день четвертий. Десь біля десятої в барі потемніло. Світло не вимкнули і сонце раптом за горизонт не впало. Але потемніло. В дівчат наших промінчики з бісиками з очей дружно пропали. В Боба струнке каре на голові набуло форми шеренга перед фельдфебелем. Хазяїн! Спочатку ввалилися два бульдоги. Що вздовж, що вшир - однаково. Голови круглі як футбольні м’ячі. Оченята маленькі. Покрутили носами по сторонах, ні слова. За хвилину і їх вельможність поріг переступили. Я став згадувати, що дівчата говорили, мовляв живий бандит. На перший погляд – мужик як мужик. Лице правда якесь наче напомаджене, жорсткувате, словом відштовхуюче. А так нормальний мужик з виду. Років сорок, не більше. Пройшли всі троє прямо до стійки бару. Тут справа більярдний стіл стояв, із залу не видно, тільки ніхто при мені шари на ньому не катав наче. Боб тут як тут, шари на сукно, киї звідкись взялися. Один кий взяв бульдог, другий як клоун складену парасольку сам хазяїн закрутив.
Звідки вона взялася, Надя? Всі офіціантки хто куди, а Надя до стійки, взяти хотіла щось. Один з бульдогів зупинив дівчину простим рухом руки. І як билинку підкинув прямо на хазяїна. Той кия на стіл поклав і тильною стороною долоні по щоці їй провів. Прямо запотіле скло витирав. Надя відсахнулася, а той хап лівою рукою її за волосся і давай хилити бідну дівчину долу. Вона пручається, пробує звільнитися, та куди там. І тут голос - «Ей, акуратніше!». В мене вирвалося, знаю чому, але не знаю як. Рука розжалася, офіціантка вивільнилася і швидко в сторону кухні, знаю там вихід другий є.
А в мене три пари очей втупилися. І Боб скривився чомусь. Оцту випив чи зуб в нього раптом заболів? А ті троє дивляться наче перед ними собака заговорила людською мовою. Тут Боб кілька кроків вперед зробив і давай щось одному з горил-бульдогів говорити. Слухав той слухав, потім кілька слів хазяїну сказав. До мене підійшов. Я і помітити нічого не встиг, не те що зрозуміти. Подих перехопило, мариво в очах повстало. Свинцю розпеченого він мені в живіт хлюпнув чи смоли гарячої? Коли вдалося вдихнути і туман став розсіюватися першим побачив лице Боба. Погляд в нього такий, такий вчительський. Після того як поставив відміннику першу двійку. Ловлю погляди дівчат перелякані-співчутливі, беззахисні погляди такі. І Надя там, з дівчатами. Чомусь не втекла і очі в неї вологі.
Вдихнув ще раз, оговтався трохи. Хазяїна не видно, горили грають в більярд. На мене нуль уваги. Знов звідкілясь виринув хазяїн їхній. Злість на обличчі, в руках телефон. Зрозуміло, дзвінок не дуже радісний був. Вхопив шар більярдний і не повертаючись як запустить його в сторону стійки. Я встиг пригнутися, а від Боба в кількох сантиметрах кулька та масивна пролетіла. Дзенькіт розбитого скла, джин і мартіні стікають на підлогу. А один з бульдогів вже показує щось Бобу. Адміністратор бере пляшку вина, не пам’ятаю якого саме, відкорковує і наливає в бокал. Тиць мені в руки і киває в сторону трійці тої злощасної. Де вони на мою голову взялися? Спини повиставляли, один з бульдогів києм вухо своє чухає!
Згадався мені образ Павки Корчагіна. Коли він Льову Задова з купе в поїзді через вікно спустив. І не рипнувся Льова – в Павки в руці наган, а в барабані нагана сім куль. А в мене що в руці? Бокал з дорогим вином і я його маю подавати новітньому пану? Так я тобі…
Краєм ока вловив як лице Боба вкрилося ліліями. Поніс бокал прямо в руці, не на підносі. Вже біля більярдного столу оглянувся, побачив як на лиці Боба лілії змінилися піонами. Бокал в мене з рук вихопив один з барил, подав своєму сюзерену. Той продовжував давати якісь вказівки своїм церберам. Я повернувся за стійку, вже звідти побачив як хазяїн бару і життя став пити вино.
І тут я злякався. А раптом волосина якась в горлі застряне? Вб’є всіх…
Вже на вулиці подумав – гарно все склалося. І слова Боба – «Йди звідси, йди і ніколи і тіні твоєї тут і близько і…» не дуже засмутили. Тим більше, через кілька хвилин адміністратор догнав мене сам. Нічого не сказав, руку потиснув.