ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
2024.04.22
07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
2024.04.22
05:47
Клекоче, булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Чорнява Жінка (1965) /
Проза
ІРОД
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ІРОД
– Ну, шо там? Готові? Їдемо вже, шефу доповімо, що все чисто. Завтра знесуть цю халупу, і всіх ділов.
– Блін, тобі в дупі свічка шкварчить? Треба перевірити.
Слова просочувались у свідомість важко, як вода через ватник.
– Про кого це? – подумав він і трішки відкрив повіки. Просто на нього, не кліпаючи, дивилися великі розумні коричневі очі його пса.
– Ти чого це розлігся? – хотів він спитати, але побачив кров, яка витікала з-під голови собаки в його напрямі, змішуючись з його власною кров’ю.
Тоді він все згадав…
***
– Матвійко, от нашо ти живеш?! Ні дітей від тебе, ні користі жодної! Навіть прізвище якесь нечоловіче – Мат-вій-ко! Ірод ти окаянний, все життя мені спаскудив! – заходилась жінка, коли він падав на порозі брудний і п’яний.
Він і сам толком не знав, навіщо йому таке життя і що з ним таким робити. Десь далеко лишились спогади про те, як його скоротили, разом з десятками інших, з фабрики, яку приватизував новий хазяїн. Як потім він ніде не міг влаштуватися, перебиваючись випадковими заробітками. Як почав сильно пити. З кожним роком все більше і більше, поки йому все стало байдужим: і вічні жінчини сльози, і презирливі погляди сусідів, і він сам. Своє перебування на цьому світі він давно вже сприймав, як «бородатий» жарт про стару валізу, яку і кинути шкода, і нести важко.
Одного разу він вчинив бійку в магазині через те, що продавщиця не схотіла йому дати пляшку в борг, а тоді відгамселив якось товстого дядька, який виявився перевіряючим із області і з гідливим виразом на вгодованій пиці пояснював, де його, Матвійка, місце. За це найгуманніше правосуддя впаяло йому 3 роки загального режиму, чому він навіть зрадів, бо хоча б цей час не треба було дивитися в очі жінці і думати, де взяти гроші.
Спершу жінка, хоч і зрідка, але навідувалася. Потім перестала. Матвійко не ображався, бо розумів і навіть співчував їй. Але через півтора роки до нього приїхала далека родичка дружини і сповістила, що його жінка «згоріла» практично за два місяці від саркоми. Тому вона, родичка, поки поживе у них, щоб наглянути за хатою.
Повернувшись додому, Матвійко побачив, що в їх хаті живе не тільки родичка, але й вся її родина. Не став сперечатися і нічого доводити, забрав кілька речей, підзорну трубу, яку він ще в юності купив на першу свою зарплатню, і пішов у ліс, де, він це добре пам’ятав, була занедбана сторожка.
Дорогою до нього причепився великий чорний пес. Звідки він взявся, Матвійко так і не зрозумів. Просто той ніби чекав його на одній з лісових стежок, а потім пішов разом з ним.
– Та нехай,– вирішив Матвійко,– буде хоч кому слово сказати і, згадавши жінку, назвав пса Іродом.
Згодом трохи полагодив халупку, розбив маленький городик, та ще й Ірод виявився вдалим мисливцем і таскав з лісу якусь дрібноту. Холодними весняними ночами пес грів його своїм великим тілом, а Матвійко розповідав йому про зірки, бо це було єдине, що йому ще подобалось у житті. Ірод уважно слухав, іноді важко зітхаючи, ніби поділяв Матвійчину захопленість, але нічого не міг вдіяти. Іноді вони вдвох сиділи на порозі і слухали нічний ліс. Матвійко раніше ніколи навіть не здогадувався про те, як ліс живе вночі. А він таки жив! Десь у дуплах зростали пташенята сови і вимагали їжу. Десь ледь чутно зростаюча трава підіймала дрібні гілки. І під це приглушене шурхотіння, під втаємничені тихі нічні звуки було легко думати про те, що все відносно,– все, через що так переймаються люди в тому житті, де і він сам ще не так давно був…
***
Той ранок видався напрочуд теплим, чи не найпершим теплим за останній час.
– Так літо вже, телепню! – пояснив чи то Іроду, чи то собі Матвійко.– Тепер довго буде тепло,– і, почухавши собаку по спині, сказав:
– Біжи, погуляй у лісі…
Двері грюкнули об стінку так, що він ледь не підскочив. На порозі стояли двоє.
– Ви хто? – скоріше здивувався, ніж розсердився Матвійко.
– А ти сам хто? – перепитав той, що був вищий на зріст.
– Я тут живу,– все ще не розуміючи, у чому справа, відповів Матвійко.
– Ні, ти чув, «він тут живе»,– несподівано зареготав високий, звертаючись до другого, худорлявого, як жердина.– Неправильна відповідь, дядю.Ти тут не живеш, зрозумів?
– Не зрозумів,– напружився Матвійко.
– Добре, пояснюю перший і останній раз. Це тепер приватна власність, викупили цю землю. І її власник не хоче, щоб у його лісі, на його землі, жила отаке одоробло, як ти, у такій от халупі, як оця. Тепер зрозумів?
Раптом Матвійко відчув гіркий присмак у роті. Такий самий присмак був тоді, перед бійкою в магазині.
– А де ж мені жити? – занадто спокійно запитав він, дивлячись у водянисті, майже вицвілі очі першого.
– А навіщо тобі жити, га? Подивись на себе – ти ж сміття,– знову зареготав високий.
Це «навіщо тобі жити» все і вирішило. Він нахилився, схопив цеглину, яка підтримувала стіл у рівновазі, і двинувся прямо на незваних гостей.
– А пішли ви, разом із вашим власником…– він не встиг договорити, бо його почали бити. Бив один, вищий, а «жердина» стояв і, посміхаючись, стежив за тим, як пудові кулаки роблять з обличчя Матвійка місиво, як він згинається навпіл і падає на підлогу. А той щоразу підводився і знову й знову йшов на них. На третій чи четвертий раз крізь зірвані з петель двері він побачив, як з лісу біжить Ірод. Мовчки і дуже швидко. Ось він вже збиває з ніг худорлявого, ось вже стрибає на здорованя і стискає зуби на його руці.
– Ах, ти ж суко! – високий намагається відбитися від Ірода і кричить худорлявому, який встиг підвестися:
– Ну, що ти дивишся, козел, стріляй!!!
***
….– От суча псина, тепер тільки ліва рука працює. Дай-но пушку, треба перевірити,– ще раз каже високий і нахиляється над Матвійком.
Цього виявилося достатньо. Два різкі рухи, які віддалися в усьому тілі блискавичним болем, і здоровань лежить поруч. Від несподіванки він випустив з руки пістолет, і той валявся тепер в калюжі крові. Їх з Іродом крові. При згадці про Ірода Матвійка переповнила така лють, що він намертво стиснув пальці на горлянці здорованя. Звідки в нього взялися сили, він не розумів. Мабуть, вся огида від свого нікчемного життя, вся біль і злість перетекла в його пальці, які все міцніше стискалися, аж доки велет не припинив хрипіти.
Тоді Матвійко підтягнув до себе пістолет і повільно підвівся. Худорлявого вже не було. Матвійко оглянув себе. Бік був прострелений навиліт. Знявши залишки сорочки, якось перев’язав рану. Він чудово розумів, що худорлявий скоро повернеться, і не один, тому мав дещо встигнути до цього. Матвійко взяв підзорну трубу, лопату і, хитаючись, пішов у ліс.
Земля на галявині була м’яка, податлива, наче теж розуміла, що сил і часу в Матвійка лишилося обмаль.
– Ось тут тобі буде добре,– казав Матвійко.– Тут тихо. І зірки добре видно.
Повернувшись, сів на підлогу біля Ірода, почухав його за вухом, востаннє подивився йому в очі, потім закрив їх. Зідрав зі здорованя сорочку, перекотив на неї Ірода і потягнув у ліс. Коли все було закінчено, поміркував, чи ставити хрест. З одного боку, не людина ж, з іншого – єдина рідна душа. Потім зірвав гілку молодої сосни з ніжними зеленими голками і увіткнув у горбок. Там же поклав і трубу: «Може, з твого раю тобі буде зручніше дивитися на них». Посидів ще трішки і, спершись на лопату, підвівся.
Він майже вийшов із лісу, коли побачив, як з куряви з’являються машини. Три, одна за одною, немов великі чорні хижі звірини. Ось вони зупинилися і з них почали вилазити … один, два… чотири… шість.
Матвійко був спокійним. Більше того, спочатку неголосно, а потім все голосніше і голосніше почав сміятися – до пульсуючого болю в пораненому боці, до рожевих бульб з розбитого рота. Коли сил сміятися вже не лишилося, звертаючись невідомо до кого, тихо сказав: «Мене звати Нестором. Нестором, зрозуміло?»
Потім перехопив наперевіс лопату і рушив до них.
– Блін, тобі в дупі свічка шкварчить? Треба перевірити.
Слова просочувались у свідомість важко, як вода через ватник.
– Про кого це? – подумав він і трішки відкрив повіки. Просто на нього, не кліпаючи, дивилися великі розумні коричневі очі його пса.
– Ти чого це розлігся? – хотів він спитати, але побачив кров, яка витікала з-під голови собаки в його напрямі, змішуючись з його власною кров’ю.
Тоді він все згадав…
***
– Матвійко, от нашо ти живеш?! Ні дітей від тебе, ні користі жодної! Навіть прізвище якесь нечоловіче – Мат-вій-ко! Ірод ти окаянний, все життя мені спаскудив! – заходилась жінка, коли він падав на порозі брудний і п’яний.
Він і сам толком не знав, навіщо йому таке життя і що з ним таким робити. Десь далеко лишились спогади про те, як його скоротили, разом з десятками інших, з фабрики, яку приватизував новий хазяїн. Як потім він ніде не міг влаштуватися, перебиваючись випадковими заробітками. Як почав сильно пити. З кожним роком все більше і більше, поки йому все стало байдужим: і вічні жінчини сльози, і презирливі погляди сусідів, і він сам. Своє перебування на цьому світі він давно вже сприймав, як «бородатий» жарт про стару валізу, яку і кинути шкода, і нести важко.
Одного разу він вчинив бійку в магазині через те, що продавщиця не схотіла йому дати пляшку в борг, а тоді відгамселив якось товстого дядька, який виявився перевіряючим із області і з гідливим виразом на вгодованій пиці пояснював, де його, Матвійка, місце. За це найгуманніше правосуддя впаяло йому 3 роки загального режиму, чому він навіть зрадів, бо хоча б цей час не треба було дивитися в очі жінці і думати, де взяти гроші.
Спершу жінка, хоч і зрідка, але навідувалася. Потім перестала. Матвійко не ображався, бо розумів і навіть співчував їй. Але через півтора роки до нього приїхала далека родичка дружини і сповістила, що його жінка «згоріла» практично за два місяці від саркоми. Тому вона, родичка, поки поживе у них, щоб наглянути за хатою.
Повернувшись додому, Матвійко побачив, що в їх хаті живе не тільки родичка, але й вся її родина. Не став сперечатися і нічого доводити, забрав кілька речей, підзорну трубу, яку він ще в юності купив на першу свою зарплатню, і пішов у ліс, де, він це добре пам’ятав, була занедбана сторожка.
Дорогою до нього причепився великий чорний пес. Звідки він взявся, Матвійко так і не зрозумів. Просто той ніби чекав його на одній з лісових стежок, а потім пішов разом з ним.
– Та нехай,– вирішив Матвійко,– буде хоч кому слово сказати і, згадавши жінку, назвав пса Іродом.
Згодом трохи полагодив халупку, розбив маленький городик, та ще й Ірод виявився вдалим мисливцем і таскав з лісу якусь дрібноту. Холодними весняними ночами пес грів його своїм великим тілом, а Матвійко розповідав йому про зірки, бо це було єдине, що йому ще подобалось у житті. Ірод уважно слухав, іноді важко зітхаючи, ніби поділяв Матвійчину захопленість, але нічого не міг вдіяти. Іноді вони вдвох сиділи на порозі і слухали нічний ліс. Матвійко раніше ніколи навіть не здогадувався про те, як ліс живе вночі. А він таки жив! Десь у дуплах зростали пташенята сови і вимагали їжу. Десь ледь чутно зростаюча трава підіймала дрібні гілки. І під це приглушене шурхотіння, під втаємничені тихі нічні звуки було легко думати про те, що все відносно,– все, через що так переймаються люди в тому житті, де і він сам ще не так давно був…
***
Той ранок видався напрочуд теплим, чи не найпершим теплим за останній час.
– Так літо вже, телепню! – пояснив чи то Іроду, чи то собі Матвійко.– Тепер довго буде тепло,– і, почухавши собаку по спині, сказав:
– Біжи, погуляй у лісі…
Двері грюкнули об стінку так, що він ледь не підскочив. На порозі стояли двоє.
– Ви хто? – скоріше здивувався, ніж розсердився Матвійко.
– А ти сам хто? – перепитав той, що був вищий на зріст.
– Я тут живу,– все ще не розуміючи, у чому справа, відповів Матвійко.
– Ні, ти чув, «він тут живе»,– несподівано зареготав високий, звертаючись до другого, худорлявого, як жердина.– Неправильна відповідь, дядю.Ти тут не живеш, зрозумів?
– Не зрозумів,– напружився Матвійко.
– Добре, пояснюю перший і останній раз. Це тепер приватна власність, викупили цю землю. І її власник не хоче, щоб у його лісі, на його землі, жила отаке одоробло, як ти, у такій от халупі, як оця. Тепер зрозумів?
Раптом Матвійко відчув гіркий присмак у роті. Такий самий присмак був тоді, перед бійкою в магазині.
– А де ж мені жити? – занадто спокійно запитав він, дивлячись у водянисті, майже вицвілі очі першого.
– А навіщо тобі жити, га? Подивись на себе – ти ж сміття,– знову зареготав високий.
Це «навіщо тобі жити» все і вирішило. Він нахилився, схопив цеглину, яка підтримувала стіл у рівновазі, і двинувся прямо на незваних гостей.
– А пішли ви, разом із вашим власником…– він не встиг договорити, бо його почали бити. Бив один, вищий, а «жердина» стояв і, посміхаючись, стежив за тим, як пудові кулаки роблять з обличчя Матвійка місиво, як він згинається навпіл і падає на підлогу. А той щоразу підводився і знову й знову йшов на них. На третій чи четвертий раз крізь зірвані з петель двері він побачив, як з лісу біжить Ірод. Мовчки і дуже швидко. Ось він вже збиває з ніг худорлявого, ось вже стрибає на здорованя і стискає зуби на його руці.
– Ах, ти ж суко! – високий намагається відбитися від Ірода і кричить худорлявому, який встиг підвестися:
– Ну, що ти дивишся, козел, стріляй!!!
***
….– От суча псина, тепер тільки ліва рука працює. Дай-но пушку, треба перевірити,– ще раз каже високий і нахиляється над Матвійком.
Цього виявилося достатньо. Два різкі рухи, які віддалися в усьому тілі блискавичним болем, і здоровань лежить поруч. Від несподіванки він випустив з руки пістолет, і той валявся тепер в калюжі крові. Їх з Іродом крові. При згадці про Ірода Матвійка переповнила така лють, що він намертво стиснув пальці на горлянці здорованя. Звідки в нього взялися сили, він не розумів. Мабуть, вся огида від свого нікчемного життя, вся біль і злість перетекла в його пальці, які все міцніше стискалися, аж доки велет не припинив хрипіти.
Тоді Матвійко підтягнув до себе пістолет і повільно підвівся. Худорлявого вже не було. Матвійко оглянув себе. Бік був прострелений навиліт. Знявши залишки сорочки, якось перев’язав рану. Він чудово розумів, що худорлявий скоро повернеться, і не один, тому мав дещо встигнути до цього. Матвійко взяв підзорну трубу, лопату і, хитаючись, пішов у ліс.
Земля на галявині була м’яка, податлива, наче теж розуміла, що сил і часу в Матвійка лишилося обмаль.
– Ось тут тобі буде добре,– казав Матвійко.– Тут тихо. І зірки добре видно.
Повернувшись, сів на підлогу біля Ірода, почухав його за вухом, востаннє подивився йому в очі, потім закрив їх. Зідрав зі здорованя сорочку, перекотив на неї Ірода і потягнув у ліс. Коли все було закінчено, поміркував, чи ставити хрест. З одного боку, не людина ж, з іншого – єдина рідна душа. Потім зірвав гілку молодої сосни з ніжними зеленими голками і увіткнув у горбок. Там же поклав і трубу: «Може, з твого раю тобі буде зручніше дивитися на них». Посидів ще трішки і, спершись на лопату, підвівся.
Він майже вийшов із лісу, коли побачив, як з куряви з’являються машини. Три, одна за одною, немов великі чорні хижі звірини. Ось вони зупинилися і з них почали вилазити … один, два… чотири… шість.
Матвійко був спокійним. Більше того, спочатку неголосно, а потім все голосніше і голосніше почав сміятися – до пульсуючого болю в пораненому боці, до рожевих бульб з розбитого рота. Коли сил сміятися вже не лишилося, звертаючись невідомо до кого, тихо сказав: «Мене звати Нестором. Нестором, зрозуміло?»
Потім перехопив наперевіс лопату і рушив до них.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію