Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Наталка Білецька (1981)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   ***
    Я намагаюсь вигадати осінь,
    якої не було на мапах й в книжках...
  •   ***
    Кожного разу, коли відкриваєш, що ти
    в парку, в метро, в літаку – ну завжди в позачассі,
  •   ***

    Відбувається день : не збагнути тобі і мені,
  •   ***
    В обіймах дощу розчинялося наше літо,
    в якому (якщо вже насправді) ми не були.
  •   ***
    Знаєш, я зовсім не вірю, що ніч ця приречена
    бути такою ж мовчазною, як самота.
  •   ***
    І що тобі з тої жриці, скажи, маестро? –
    Ну, очі примружені, наче не вірить гриму,
  •   Морська пригода
    На вітрилах вашої історії
    білі плями – дивні острови.
  •   ***

    ...А дорога від моря завжди завертає до неба.
  •   ***
    Мідно течуть хвилини.
    Скрапує з неба літо.
  •   ***
    Коли над тобою схиляються вербові струни,
    ти чуєш мелодію вітру – високу, мов ніч,
  •   ***
    Засмагає осінь. Тихо-тихо.
    Денний пляж у стилі „між-модерн”.
  •   ***
    ...Комусь твій біль нагадує екстаз.
  •   ***
    Ти пам‘ятаєш сніг на синіх лапах
    кудлатих сосен і гірлянди снів ?..
  •   ***

    Тобі, який народжений у літі,
  •   ***
    Березневіє час на Сході.
    Перехрестя рудих доріг.
  •   ***

    Це просто дощ, коханий, літній дощ.
  •   ***
    Чиїсь душі, - а може, твоя? – прилітають надвечір
    і сідають навпроти вікна - на долоні дахів,
  •   ***
    Шкода, що ти повернешся до мене
    тоді, коли пісками схлине час
  •   Таємна вечеря
    Тоді, коли збуваються слова,
    так само передбачено, як зливи,
  •   Портрет з натури
    Ти просто одиноко-нетутешній,
    мов крапка – в незакінчених думках.
  •   ***

    Отам, де вечір пізній на бульварі,
  •   Майже казка
    А там сніги такі, що тільки мріяти,
    І п’яні буки – вітами – в “аркан”,
  •   ***
    Зупиняється Бог край дороги як ліс і жебрак.
    Тінь від рук (чи гілля?) спазматично руйнує екватор.
  •   ***
    Цей день не схожий на твою нудьгу,
    бо він прозорий, а вона густіша...
  •   ***
    Коли світають вранішні міста,
    і пахне димом, грозами і небом,
  •   ***

    Цілюща втома на німих вустах.
  •   ***
    Накрапує дощик у зрошені часом долоні.
    Густішає чай – той, що зварений тільки на двох.
  •   ***
    Риплять твої пророчі пера.
    Ти витинаєш : „Ще не вмерла...” –
  •   ***
    Мій янгол світає щоночі.
    Безсонням годинник стражда,
  •   ***
    ***
    Цей місяць – твій.
  •   ***
    ***
    Хіба ти не бачиш – я інша,
  •   ***
    Час творчості
  •   ***
    Перони подалися десь на Схід.
    І колії блоковано дощами.
  •   ***
    Ходити по колу
    і знати : ніколи
  •   ***
    І в заметілі, в дикій заметілі,
    коли дерева падають до хмар,
  •   ***
    Пробач мені небо,
    що, наче пиріг,
  •   ***
    найбільший твій біль починається завше з нуля
    найменша провина із спогаду вічної миті
  •   ***
    Вітрів перехрестя.
    Долоні вокзалів і вени
  •   ***
    В будинку, де пахне зрадливим притулком зими,
    із хаосу часу музейного й вицвілих мушель,
  •   ***
    Ця осінь така, що не хочеться вголос мовчати.
    Ця осінь напнута на душу, немовби струна.
  •   ***
    Піди до Бога.
    Попроси

  • Огляди

    1. ***

      Я намагаюсь вигадати осінь,
      якої не було на мапах й в книжках...
      Вона прийде вночі. Промінням босим
      торкнеться сну на півдні мого ліжка.
      Вона, як сукня, куплена на свято
      і досі ще не вдівана у люди.
      Вона, як місто глиняне. Як хата,
      що їй вросли купальські трави в груди.
      А ти питаєш, чом мої гостини
      завдовжки в серпень – на твоєму старті.
      Ну як нам прокидатись в місті з глини,
      якого не знайти на жодній карті?



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: 5.63 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. ***

      Кожного разу, коли відкриваєш, що ти
      в парку, в метро, в літаку – ну завжди в позачассі,
      світ, як чужий корабель, піднімає борти
      вище тебе, вище істин – наскільки це вдасться.
      Кожного разу вертаєш додому навскіс:
      вулиці пахнуть юрбою і кавою гірко,
      крила здіймає в молитві розчахнутий міст,
      березень – кволий, як сонний гомункул з пробірки...
      В місті, де в небо не хмари пливуть – кораблі,
      в світі, де вишні борти – тільки брук - при основі,
      дай мені, часе, живої води і землі,
      ключ від своїх таємниць і два зерня любові.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    3. ***

      Відбувається день : не збагнути тобі і мені,
      не відкрити крізь призму повітря і скла, і льоду...
      Тоскно жовкне троянда на глиняному вікні.
      Повертається сонце, як завжди, чомусь зі Сходу.
      Я вивчаю слова – ті, що відала тисячі літ.
      Юні літери слів практикуються з мого недбальства.
      І рипить на столі, як папір, недописаний світ.
      І стікає вода світових океанів на пальці. –
      То за вікнами дощ. Як непрошений свідок чи гість,
      притулився волоссям до тіла промерзлого хати,
      став і слухає день, наче хтось йому відповість,
      звідки все.
      Та і нікому відповідати.




      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 5.58 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    4. ***
      В обіймах дощу розчинялося наше літо,
      в якому (якщо вже насправді) ми не були.
      Ти вчив мене бачити зорі в печерах й квіти,
      котрі там ніколи не зріли і не росли.
      Ми разом вмилялись небом – на денці кави.
      Читали осінні книги, та їх сторінки,
      мов листя опале, лягали на пізні трави,
      вростали у Землю, як ранні материки.
      Блукали дощі на куценьких кудлатих лапах,
      і пахли вони нам то морем, то молоком,
      бо пахли тобою. І цей одинокий запах
      зависнув назавжди між голосом і дзвінком.
      Ми жили, як риби – в мовчанні тутешніх істин.
      Губились у храмах – із ладану-ковили.
      Ми жили, як діти. Як тіні, що нині й прісно –
      за вікнами нашого дому, де ми
      не були.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.63 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    5. ***
      Знаєш, я зовсім не вірю, що ніч ця приречена
      бути такою ж мовчазною, як самота.
      Риби ковтають в повітрі розчинені речення,
      замість їх значень у небі хлюпоче вода.
      Любий, цей острів із святозаступника іменем –
      біле тавро на засмаглості душ і куліс.
      Єй, чудотворче, у царстві земнім пом’яни мене:
      просто я більш, ніж у небо, закохана в ліс.
      Тому й витримую візові шаржи і збочення.
      Тому і йду на ночівлю до букових стін.
      Замість дахів – аж під небо – німого оточення.
      Замість закутого в храми свавілля цеглин.
      Дихаю димом дивацького дикого вогнища,
      знаючи вперто :не ти його палиш вночі,
      певне, шамани зійшлися на острів, бо хто іще
      голосно, гостро, мов ріже, так клято мовчить?
      Тут, на самому краєчку і суші, й історії
      я виживаю, як древні, без слів.
                                                 Тільки ти
      ревно не думай про зраду, бо, знаєш, це море я
      вчу щосвітанку тобі відсилати листи.
      Пляшки і равлики, фрески абетки піщаної, -
      як це нагадує фільми про море мені,
      де послання із країни відомо-незнаної –
      мо’, найцінніше, що є по сьогоднішнім дні...



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    6. ***
      І що тобі з тої жриці, скажи, маестро? –
      Ну, очі примружені, наче не вірить гриму,
      і рухи такі нетутешні, немов fiesta
      без танців на пляжах Мехіко – для екстриму.
      Вона не владнає твій світ з чорно-білих клавіш,
      розсипаних абияк на піску горішнім.
      Минулої осені – ти ж про це пам’ятаєш? –
      вона переплутала в конкурсі прозу й вірші.
      ....Яєчня, гриби – на сніданок – і кава з цукром:
      ти майже аскет, але музика для гурманів.
      Зустрічним коханкам ти біло малюєш руки,
      завжди залишаючи замість обручок рани.
      ...Вона повертається вранці. Напевне, з клюбу.
      І п’є свій з цитринами чай. І на скатертині
      лишає печатки розпачу – штампи шлюбу
      між нею й обов’язком: Богу, тобі, країні.
      Вона не відчує твої опівнічні болі,
      пологи натхнення,де плодом - симфоній ліки.
      Це, знаєш, як птаха з вечірніх небес – без волі.
      Як жінку, яка не кохає тебе – навіки.
      Гримаси провінцій на зоряній мапі світу.
      І це відзеркалення з неба – у наших душах.
      ...Вдягайся тепліше ( на дворі здійнявся вітер),
      ходімо у сад, де ростуть ліхтарі, як груші.
      Ти просто мовчи, хай голосять в душі оркестри.
      Ти просто іди – і дощем, і невчасним градом.
      Оця твоя музика, сивий ти мій маестро,
      на плечі мені осипається білим садом.






      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 6

    7. Морська пригода
      На вітрилах вашої історії
      білі плями – дивні острови.
      Все відоме : капітани, море і –
      не мовчить, аборигени, – ви .
      Гостроокі темношкірі легені.
      З душ, як з глини, статуї-жінки.
      Віші діти – світ з рівнянь і леготу.
      Із воскових рун і трав – батьки...
      То чому ж у краї навіщованім
      не здійснитись всує молитвам ?
      Ваші старці ворожіють мовами,
      та слова їх Богу, а не вам.
      Ваші вівці, ваші бджоли вранішні.
      Ваше пізнє сонце на дахах.
      Сонні дзвони на приморській ратуші.
      І живі легенди, й свіжий цвях.
      Імена. Каміння, що прозоріє,
      коли губи зрадницьки мовчать.
      Все реальне.
      То чому ж в історії
      білі плями слів – від „аз” до „ять” ?
      То чому ж ви мовчки, як не навчені,
      між столом і словом – на межі ?
      Ваші гості завжди сито вдячні вам,
      хто ви є – для них немає значення,
      але, мов колумби передбачені,
      відкривать приходять вас чужі.

      І каміння, що росте у гавані,
      і жінки, що пестять немовлят –
      знов змовчать.
      Щасливого вам плавання,
      Адмірале східний !
      Чи пірат ?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": --

    8. ***

      ...А дорога від моря завжди завертає до неба.
      Під ногами тече бурштиновий, як осінь, пісок.
      Я крокую. Я знаю : цей вечір прямує до тебе.
      Я іду по слідах, що лишили дощі і бузок.
      Ця стежина тривка : не знайти ні початку, ні краю.
      Гострі – з веж степових – крають час полинові хрести.
      І шматочки землі, як відтяті боки′ََ
      короваю.
      І назустріч мені вже виходять сумні старости.
      Кінь весільний ірже. В тому кличі і біль, і розрада,
      наче в пісні – душа, наче в серці горіха – зерня.
      Не відчуєш мене : я – мов тінь відвеснілого саду.
      Ти ж – по долі моїй аж до неба висока стерня.
      Моїх подруг вінки в шлюбну ніч не розбурхають хвилі.
      Буде падати сніг на дорогу – від моря й за час.
      І пелюстки його – наче ночі. А мусили – білим
      застелити той шлях, що по ньому шукатимуть нас.




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    9. ***
      Мідно течуть хвилини.
      Скрапує з неба літо.
      Ми – ще підошва глини,
      сіль – на платівці світу.
      Сонце скотилось в річку,
      вирине вдень омите:
      скреснем, бо ліпшу звичку
      люди вітають мітом.
      Що тобі від поразки
      перед самим собою?
      Квилять пророчі гасла.
      Плачуть степи травою.
      Що тобі від тужіння
      перед сумним і вишнім?
      Тіло – річне каміння.
      З душ проростають вишні.
      Вечір – німа гостина.
      Ворог – як пес на свято.
      Терпнуть слова й коліна.
      Значить – ще час вітати.
      Значить дощі – на літо,
      сонце в ріці – на вина.
      Значить, платівку світу
      не засипає глина.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5

    10. ***
      Коли над тобою схиляються вербові струни,
      ти чуєш мелодію вітру – високу, мов ніч,
      тобі відкриваються зоряні мапи і руни,
      глибоко над містом розсипані, як візерунки
      вчорашніх падінь і сьогоднішніх – з них – протиріч.
      ...Лежиш горілиць у траві, мов гостюєш у Єви:
      так дивно – у місті веснянім дозрілий цей сад.
      Навколо черешні в серпанках – сумні королеви.
      Тут мовлять по-людськи до тебе і змії, і леви.
      Тут ставом крізь душу тече собі час-зорепад.
      У миті такі відчуваєш усе і нічого:
      німує душа, затуляючи крикам вуста.
      Ти зорі рахуєш – по них твоя доля-дорога.
      Ти слухаєш кроки і вгадуєш: батька чи Бога,
      бо знаєш, по них, як по ночі прозрінь, - самота...




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": --

    11. ***
      Засмагає осінь. Тихо-тихо.
      Денний пляж у стилі „між-модерн”.
      Це так мило : поруч просто дихать.
      Просто жити в завше і тепер.
      Провінційні затишки акацій.
      Модне пиво. Кава із горнят.
      Ти казав, немов на час вакацій
      тут бракує статуй янголят.
      Ти бажав. А осінь рушниково
      зріла в тінях фресок і зачать,
      пахла гримом, димом цигарковим,
      реготала в люстрах з-під свічад.
      І одного ранку на хвилинку
      не уздрівши в дзеркалі небес,
      глухо просичала в душу : „Жінко,
      схаменись і випери себе...”.
      Заходилась : рушники, серпанки,
      шлюбна постіль – в росах і вині...
      А вона сказала : „Наостанку
      викинь фото...”

      Рану на стіні
      не відмолиш небом і рікою,
      не відбілиш снігом навесні.
      Так і буде прірвою-дірою,
      наче погляд, подих твій – в мені.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": --

    12. ***
      ...Комусь твій біль нагадує екстаз.

      У вечір мідно сиплються монети
      іржавих зір із секонд-неба, фраз,
      які мовчиш – у душі, у планети.
      Готичних гір і музика, і лет.
      Сторуких площ зап’ястя-колонади...

      Ну хто й кому сказав, що ти – поет?
      Сумний герой, потвора клоунади.
      Цей час алюзій спогадів і снів
      фіксують ЗМІ, божки і президенти
      як час реальний, але ти б волів
      знайти в собі хоч тлін його плаценти!

      І не почують, і не сповістять...
      Пройдеш повз сніг. Зупинишся на прірві.
      Ти чуєш, в небі плаче Божа рать?
      Скажи це брату. Думаєш, повірить?
      Скажи це світу, Богові скажи.
      Або змовчи, аби почули вівці,
      як плаче ангел людський на межі
      арени мод язичницьких провінцій
      і столичанських ярмарок суєт...

      Твій біль – тривкий. Знеболити не вдасться.

      Згадав, як вперше в слід почув : „Поет...”?
      А ти іще сприйняв це, яко щастя.






      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.63 | Рейтинг "Майстерень": 6

    13. ***
      Ти пам‘ятаєш сніг на синіх лапах
      кудлатих сосен і гірлянди снів ?..
      Цей час – з лісами й війнами на мапах –
      такий примхливий, як би ти не хтів!
      Між нами завше долі-кілометри.
      Між нами відстань – в наші два життя :
      одне оте – з народження до смерти,
      а інше – від пророка до дитя.
      Ми живемо по мапах і вокзалах
      країни, що не дім і не готель.
      І душі наші, як музейні зали,
      де тільки пил віщованих земель.
      І ми собі вигадуємо зброю.
      І наші вої гинуть за мету.
      За світ, який існує і без бою.
      За правду цю, й без доказів, святу.
      Усе в житті проходить два етапи –
      реальності і пам‘яті, авжеж.
      Ось ти... ти пам‘ятаєш сніг на лапах
      тих сосен, що над світом снять?
      Я – теж.






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 6

    14. ***

      Тобі, який народжений у літі,
      тобі, кому пасують імена
      вождів і назви витриманих мітів –
      таких, як пляшки грецького вина,
      тобі, яким сп’яніти фантастично,
      банально, як від пахощів комет, -
      пролився день, почався день із річки,
      із річки – каламутної, як мед.
      Солодка і сумна твоя іржавість.
      Пірна у хвилі сонце – для снаги.
      А ти малюєш молодість і старість –
      два різко протилежні береги.
      А ти – волосся пахне пізнім літом –
      уперто обертаєшся назад,
      де мерзне світ, і тільки сходять квіти.

      А протилежний берег – стиглий сад.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    15. ***
      Березневіє час на Сході.
      Перехрестя рудих доріг.
      Сіре місто. Готичні сходи.
      Кожен крок, як в траву – горіх.
      Я іще не навчилась жити –
      школа світу така тривка!
      Позаземці і неофіти
      пишуть мапи материка,
      що його підтримують риби
      на слизьких, як вода, боках.
      Наші діти шугають глибше :
      кормлять з рук цих тварин-невдах.
      І рудіє іржаве сонце.
      І рипить, як паркет, пісок.
      Кожен вдих – обважнілий стронцій.
      Кожен впалий горіх – мов крок.
      ...Ти пройдеш цю країну в часі,
      паралелей її мости.
      Помолись при Христі й Пегасі.
      І простися з нею, й прости...
      Але доки я вчуся жити –
      свято вірю в закон і гріх...
      Підростають майбутні діти.
      Мрійно пада в траву горіх.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": --

    16. ***

      Це просто дощ, коханий, літній дощ.
      Такий несправжній – з гранулками солі...
      Вечірній потяг. Пил і слів, і площ,
      і колії, яка лягла між долі.
      Це просто час, мій любий, він такий
      скупий на наші зустрічі невчасні,
      що кожен раз жбурляє мідяки –
      не менш уявні – іншим, та на щастя.
      І я не знаю, як з’єднать світи,
      розбиті навпіл впалим з раю гроном...
      Два поїзди, неначе я і ти, -
      банально так! – розлучені пероном.
      Це небо й справді, мов дірявий дах.
      Вже пульс планет стискає губи й скроні.

      А мо’, ми так й розчинимось в дощах,
      як дві фігурки з солі – на пероні?



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.67 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    17. ***

      Чиїсь душі, - а може, твоя? – прилітають надвечір
      і сідають навпроти вікна - на долоні дахів,
      і по мапах дощу вираховують зустрічі-втечі,
      де не знати ні мови прощання, ні подиву слів.
      Чиїсь душі – сумні голуби – не змовкають за вітром.
      На проспектах – весна. Пахне печивом й трохи вином
      з надвечірніх кав’ярень. І сольну гармонію світу
      не порушує час. Тільки тіні за синім вікном.
      І коли я дивлюся крізь скло на співучу картинку –
      на птахів цих вечірніх – то начебто зваблює Бог
      подолати в собі цю печальну закохану жінку
      і впустити у дім синю пару – як щастя на двох.





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    18. ***
      Шкода, що ти повернешся до мене
      тоді, коли пісками схлине час
      на днів чужих оголені рамена,
      які сьогодні – наш іконостас.
      Шкода, що не зупиниться ніколи
      туга і непідкупна вісь земна,
      і йтимуть жовтороті ніцше в школи,
      аби читати наші імена.
      А ми – потоком місячного світла
      і ріками, що завжди проти днів.
      Твоя душа на хвилях цих розквітла
      і вибухнула голосом – без слів...
      Шкода, що ми такі з тобою схожі:
      мовчання нам зручніше за слова.
      Отак, без мови, виживем.
      А може,
      ця мова, як санскритська, не жива?
      ...Лишається – палити сигарети,
      стрічатись у кав’ярнях раз на рік
      і клясти світ, в якому ми – поети,
      а він до нас – як рана для калік;
      і жити, і губитись серед люду,
      ростити сад, народжувати час,
      і мовчки шкодувати, що не буде
      ніколи нас – для світу,
      нас – для нас...







      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Таємна вечеря

      Тоді, коли збуваються слова,
      так само передбачено, як зливи,
      тоді, як на дахах танцюють сливи,
      зірвавшись з віт, і світиться трава
      від місячного доторку землі, -
      вночі, коли чекаєш на пригоду,
      сумний приходить янгол і на склі
      малює час – від Заходу до Сходу,
      від Півночі до Півдня, й навпаки...
      Ти мовчки споглядаєш з ліжка диво,
      як він – всього на відстані руки.
      І гупають у стелю пізні сливи.

      Відбудеться мальоване.
      Колись.
      А поки що дитинно і відкрито
      на повну душу видихни й молись
      мальованому первісному світу,
      нездійсненим видовиськам дощу,
      несправдженим пророцтвам й заповітам...

      Ведись гостинно. Принеси борщу.
      Присядь до столу – під рамена світу.
      Повідай про безжалісні жалі,
      про брухт речей, про те, про що б не варто.
      І – випийте по чарці. Щоб на склі
      всю ніч палали вилиці і ватри.








      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    20. Портрет з натури

      Ти просто одиноко-нетутешній,
      мов крапка – в незакінчених думках.
      Тому твоє моління про прийдешнє.
      Тому чуже минуле у словах.
      Хоча щоранку, ледве зазоріє
      ти каву п’єш на кухні, як усі,
      цигарку смалиш, згадуєш Місію,
      стрибаєш у невиспане таксі.
      І цілий день – робота, преса, стреси,
      канапки й знову кава – на обід.
      І що якісь алюзії прогресу? -
      в словах тобі підвладний всенький світ!
      Дивуються вечірні перехожі,
      коли виходиш з нетрища метро:
      чудний дивак, на римлянина схожий,
      як в дзеркало, вглядається в Дніпро.
      Про що йому розкажуть жовті хвилі –
      у бризках вересневих ліхтарів? –
      Хіба : які в природі ми безсилі –
      ріка сягає неба – з берегів!..
      А він стоїть, смакує сигарету.
      Думки, як жмуток років, на чолі.

      Візьми у руки завтрашню газету
      уранці й скажеш, хто він на землі.







      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": --

    21. ***

      Отам, де вечір пізній на бульварі,
      де золото незбираних медів,
      мене чекає майстер Страдіварі,
      на деці скрипки – струни із дощів.
      Його оселя ветха – просто неба.
      Він пригощає чаєм з диких трав
      і вміло пестить дощикові стебла,
      і каже: “Це з торішніх ще отав...”.
      Він знає грім – його басисті лайки,
      немов відлуння сміху скрипаля.
      Він бачив час – туристом із Ямайки
      торік блукав тут...
      Й дивно – вся земля
      мого старого майстра надихає,
      аби творив – із дощику і снів!
      ...Мене він довго містом проводжає –
      аж до високих зоряних степів.
      Тоді цілує в щічку і сміється,
      мов у повітрі – дзвонами – зірки...
      І вірю я:у діда – вічне серце,
      бо хто ж дощам
      налагодить
      смички?




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.4 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    22. Майже казка

      А там сніги такі, що тільки мріяти,
      І п’яні буки – вітами – в “аркан”,
      там на Різдво приходить янгол сіяти
      зернини-зорі ґаздам під паркан.
      Там дітлахи під місяцем рум’яняться,
      бо від морозу щічки-пиріжки,
      і вірять в те, що диво дивне станеться –
      прийдуть на ватру з хащ лісовики.
      Там пахне сном і калачами звечора,
      коли блукаєш в лабіринтах скель,
      де кожен крок у ліс, немов у течію,
      яка то справді річка, то пастель...
      Там хтось сміється з хащі смерекової
      і кличе в ніч димами за селом.
      А в стайні пахне небом і коровою,
      і степом, і, звичайно ж, молоком.
      Там гори сині зорями заселені –
      якщо зібрати їх цілющий сік
      і вмитись – можна прикохати легеня,
      що вчора переніс через потік.
      І жити, і дружити із смерічками,
      і мати дім, де пісня і добро,
      як в давнину, саньми – не електричками –
      спускатись у низини, як в метро.
      І на Різдво, якесь там по-колишньому,
      малим синам повідать крізь пісні,
      що був десь світ, в якім були ми іншими, -
      там, за лісами, там на чужині...






      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    1. ***
      Зупиняється Бог край дороги як ліс і жебрак.
      Тінь від рук (чи гілля?) спазматично руйнує екватор.
      ...І біґборди степів, і столиці розораний кратер,
      і рухомість води – тільки шрам на душі, тільки знак.
      Перебудеш дощі – сині маркери твого вікна,
      що за ним зріє світ, і снують електрички під садом.
      Далі – траса нова. Далі – траса тривка, як весна,
      і незнана, як присмак на яблуці Єви помади.
      Ти закинеш ключі під розтоптаний снами диван.
      Ти вдягнеш того светра, що пахне і кавою, й оцтом.
      І – відкриється світ...
      Край дороги – похилий курган.
      Біля нього – сліди.
      Придивись, може й справді пророцтва.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    2. ***
      Цей день не схожий на твою нудьгу,
      бо він прозорий, а вона густіша...
      Ти знов на правім березі - в снігу,
      коли на лівім аж ніяк не гірше.
      Ти знову тут, де звітрені листи
      впеклися в небо глиняне димами.
      І не вагайся – тут не зайвий ти.
      Це зайва річка, що між берегами.
      Притисни зшиток світу до грудей.
      Вдихни у пам’ять літери змокрілі
      і вкотре зваж: на правім сніг іде,
      а пахне вітром й хугою – на лівім.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.17 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    3. ***
      Коли світають вранішні міста,
      і пахне димом, грозами і небом,
      я відчуваю вкотре, що не так
      іду від тебе.
      Люстерки слів розбилися, і лід
      вчорашніх днів і вечорів торішніх
      вже не рятує...
      крає площу слід –
      такий виткий, немов модерні вірші.
      А вдома – чай, і курить чоловік,
      і видихає кільцями образи.
      Я загубила власним прощам лік,
      як вчора у метро із шпильки стрази.
      Немає слів і поглядів нема.
      Захрипне чайник, не почутий вчасно.
      Цей дощ над містом – справді, як стіна
      між нинішнім і між реальним часом...
      Та рано ще прощатись назавжди
      і плакати на зорі й електрички.
      Цей світ перемагає, доки ти
      мене чекаєш на порозі річки...




      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    4. ***


      Цілюща втома на німих вустах.
      І запах снів, розсипаних невчасно.
      Переживаю літо, наче птах,
      який в польоті вирізняє щастя.
      А десь є ти – прозорий, як вода,
      не менш цілющий і не більш минущий.
      Холоне воском місячна хода
      твоїх дерев, які між нами сущі.
      І височіє старомодний ліс
      над наші душі і над наші вірші –
      який звабливий і тривкий ескіз
      для двох птахів, яким – знестися б вище!
      Не зупинившись при розлуці гір,
      молитись cлову – що бува вірніше?
      Наш Бог – дивак, він всі монети зір –
      я знаю – враз віддасть за наші вірші.
      І буде синя часу благодать,
      і співи трав, і музика польоту,
      і світ, який ми вивчили на “п‘ять”
      відкриє нам нові цілющі ноти.
      І стане трохи дивно, як завжди,
      коли слова прозоріють, сумлінні,
      і відбивають небо від води,
      і твої очі – від моєї тіні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 0

    5. ***
      Накрапує дощик у зрошені часом долоні.
      Густішає чай – той, що зварений тільки на двох.
      І бавиться кіт, і вмивається на підвіконні,
      мов кличе у гості когось, кому ґаздою – Бог...
      Ти вкотре живеш. Ти смакуєш ранкові принади.
      І сниш на світанку. І стежиш за стартом годин.
      Вимолюєш долі і хліба, і раннього Саду,
      і бути із кимось – та так, щоб назавше один.
      Ти знаєш давно, що не визначиш знаку ніколи –
      помилишся там, де на тебе чекають дими.
      І тінь твоя в дзеркалі ходить по світу, по колу
      за іншими – тими, кого називаємо „ми”.
      Але, непомічений вранці, за шалом ожини,
      ти знову крадешся до спитої небом ріки.
      І хтось - за тобою – по-песячи дихає в спину,
      так вірно, так близько : на відстані світу й руки.
      ...Змивають дощі ті сліди, що незнано по кому.
      Ти вкотре живеш. Ти слідкуєш за стартом годин.
      Кавуєш і силишся вкотре окреслити домом
      ту дивную землю, якій ти чужинець і син.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.33 | Рейтинг "Майстерень": --

    6. ***
      Риплять твої пророчі пера.
      Ти витинаєш : „Ще не вмерла...” –
      на білому, як світ.
      Нічник дріма і дощ періщить.
      Кому ти пишеш і навіщо
      цей дивний заповіт ?
      Твої миряни-пілігрими
      в турне по сіль забули рими.
      Над ними, наче спис,
      і, як прогноз, висить прозоре
      світило. І всю ніч по зорях
      рипить Чумацький Віз.
      Нащо ж ти пишеш, пане Нестор ?
      Розбитий комп, віконця хрестик,
      кімната – в два на два.
      „А що ?, - він каже, - мабуть, треба”.
      Крізь євроґрати ллється небо.
      І скрапують слова.











      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.06 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    7. ***
      Мій янгол світає щоночі.
      Безсонням годинник стражда,
      як вишні й небачимі очі
      густі спопеляють міста.
      Душа його Божа пропаща
      до мене сурмить: ”Де єси?
      Хіба ти не бачиш, це – хащі.
      Це навіть не те, що ліси.”
      Хапаюсь за бузьку стеблину:
      іржею – і руки, й душа.
      А він посміхається в спину:
      “Бач, місяць тут – лезом ножа...”
      А я причащаюсь.
      До неба
      іще докричатись не час.
      Глузує: “Дурненька, по тебе –
      це зовсім не те, що по нас!”
      Туманом замилюю очі.
      Загоюю місто в огні.
      Мій янгол згасає щоночі
      в мені.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 5

    8. ***
      ***
      Цей місяць – твій.
      І це твої слова.
      Твої сліди – в петлю – навколо мене.
      Вікно у серпень.
      Звітрена трава.
      Готичне місто.
      Постмодерні теми.
      Парує чай.
      Дві чашки на столі.
      І я одна.
      Чекаю на гостини:
      до мене прийде Той, Хто на землі
      святкує вперше власні іменини.
      Колись зрікалась:
      “Нащо саме я?”.
      Тепер мовчу, бо відповідь не в слові.
      Вікно у серпень.
      Неба течія.
      На ній свічки –
      напевне, вже святкові.
      Питала в літа: “що подарувать?” –
      степами бігли диких коней тіні.
      Питала в Гостя…
      Тільки що питать,
      коли немає слів – лиш голос синій
      твоїх очей. Над площі і міста.
      Над сивий світ. Над зоряні вертепи…
      А що ж мені – для Гостя?
      Тінь хреста,
      чи тіні коней – з місячного степу?
      Пробач мене. Прости собі мене.
      Латай ребро, допоки свіжа глина!
      …Гість мовив: “Світостворення – сумне…”,
      та що Він знав про власні іменини?
      Ледь теплий чай – на урвищі вікна.
      А далі – серпень і чужинське літо.
      Самотній Гість. І поряд я. Одна.
      А на столі – ескіз Нового світу.






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 5

    9. ***
      ***
      Хіба ти не бачиш – я інша,
      таких не читав іще світ…
      Зітхаєш: “Ну, вірші – як вірші.
      Південний, м’який колорит…”
      Видихуєш смуток із димом
      цигарки – в осіннє кафе.
      Продовжуєш: “Рими – як рими.
      Подумай над змістом…
      Трофей –
      не тільки чужі перемоги,
      де вписане твоє ім’я…
      А щодо порад, допомоги –
      звертайся до бога. Це – я…”
      І шкрябаєш щось у блокнотик,
      звіряєш годинник, бо час.
      Бо учні – розсипані ноти –
      без тебе безмовні…
      Про нас
      не знає ніхто із присутніх
      і з тих, хто тобі дошкуля…
      Ти вийдеш з кав’ярні
      (по суті,
      завертиться швидше Земля)
      і поспіхом кинеш ув осінь:
      “Ти тільки пиши…Все о’кей!”.

      Загорнуся в светрик, як в досвід
      твоїх позахмарних ідей.
      Зів’яну над чашкою кави
      на вихресті площі – одна:
      “Невже він подумав, що слави
      бракує мені…я ж – земна,
      така, як усі перехожі.
      А он – біля входу – дівча:
      здається, на неї я схожа :
      ті ж джинси, ті ж мрії, той чай,
      ті ж відзвуки фраз: “…із провінцій
      зростають самі королі…”.
      Напевне, з таким наодинці
      чаює вона: на столі
      такі ж точно пасма паперу.
      Цигарка тремтить-догоря…

      Всміхаюсь. Виходжу.
      За сквером
      зірки автостради горять.
      І хочеться саду і тиші,
      й не віриться час цей як міт,
      де бог мій розмашисто пише:
      “ЇЇ не читав іще світ…”





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.42 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    10. ***
      Час творчості

      Заховаюсь у себе, як в мушлю,
      ще й прикриюся зверху піском.
      Не знайдеш ти мене ні на суші,
      ні в морях, там, де поліси – дном.
      Заховаюсь у себе надвечір –
      у печеру, де первісний світ
      перекроює шкури овечі
      на рамена, і пишеться міт.
      Заховаюсь, аби не шукали,
      і, допоки є час, не знайшли
      ці міста, наче хижі шакали,
      ці ліси, що на площах зросли.
      Не нудьгуйте, братове-пірати,
      і коханий – не зрадник, не друг:
      я і там буду вдумливо ткати
      це життя – із абеток-пилюк.
      І у світі, де, наче краплина,
      герметично захована я,
      наворожу вітчизну і сина
      і повернусь, і буду твоя.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 5

    11. ***
      Перони подалися десь на Схід.
      І колії блоковано дощами.
      Зелений чай, крихкий цигарки слід,
      і клаптик сну, побачений не нами…
      А так хотілось ніжності і слів,
      і злив, і днів, в які – немов у річку…
      А замість цього – лезами дощів
      навскіс світанок ділить електричку.
      І якось тісно в контурах купе,
      немов сузір’ю – в глибині картини,
      де наче є тяжіння до небес,
      та рамки тиснуть і німіють стіни.
      …Холодний чай зігріє, як вино.
      Уривки слів – на вітрянім папері.
      Малює літо вранішнє вікно.
      І відбивають пустку скляні двері.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 5

    12. ***
      Ходити по колу
      і знати : ніколи
      з орбіти зійти не дано...
      Мереживо вулиць.
      Ліхтар, мов прибулець,
      чи гість із німого кіно...
      І ми, як пружинки,
      як стрілки – в годинник,
      поволі трактуємо час.
      І нами – по місту,
      по душах, по змісту
      того, що колись і без нас.
      Неоновий вечір.
      І сніг. Наші плечі
      тремтять, як вітрила в морях.
      І зріють комети :
      по них навіть Лета
      ладнає без компасу шлях.
      Ще пахнемо тістом
      і ми, й наше місто,
      і світ, і нічник-Козеріг.
      І хтось нас майструє,
      пече, ілюструє,
      ми – наче святковий пиріг.
      Прикрашені нами
      проспекти, реклами,
      а суть візерунків проста :
      сліди, а не кроки,
      по всьому, що доки,
      допоки тривають міста.
      ...Світає. На старті.
      Ми вірні. Ми варті.
      Щоранку, щовечора, знов.
      Засніжить, розтане.
      Відкриються рани
      на душах – залижемо кров.
      І так, несвідомо,
      від крапки до коми,
      по сніжному колу зими.
      Та ще електрички -
      від ранку до звички
      приречені також, як ми.







      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 0

    13. ***
      І в заметілі, в дикій заметілі,
      коли дерева падають до хмар,
      твої слова встають, мов тіні білі,
      їх горді спини зраджує ліхтар.
      Твої слова – такі до болю давні:
      від Вавилонських веж, від пірамід
      ведуть сліди їх.
      Косяться ліхтарні
      на кожен крок такий, де плаче світ.
      Твої слова з легенів, невагомо,
      коли і губи мертві від зими,
      горять, тремтять, немов містичні коми
      ті, за якими – світ, і в світі - ми.
      Їх не спинити (збочення?, стихія?),
      їх не спалити (вітер за папір).
      Вони – твоя всесвітня анемія
      і, одночасно, божий елексир.
      Їм несть числа.
      Міста і перегони.
      На горизонті – контури зими.
      І мерзне світ, і в світі невагомо
      слова – снігами білими...
      А ми?..







      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    14. ***
      Пробач мені небо,
      що, наче пиріг,
      шматоване свічками - зорями,
      і берег античний –
      німий оберіг,
      що його явило це море нам.
      Пробач мені
      контури слів і плеча,
      на течії пляжу помічені,
      і зірку , що в небі - висока свіча,
      якою ми щойно повінчані.
      Пробач мені
      хвилі прадавніх морів,
      що наші тіла заколисують,
      і там, на піску, тіні наших слідів,
      прошиті кометними рисками.
      Ці губи, і руки, цей сплеск на воді.
      Це небо – дощем і пожежею...
      Пробач, що за нами верховні святі
      не встежили...



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5

    15. ***
      найбільший твій біль починається завше з нуля
      найменша провина із спогаду вічної миті
      і Бог одинокий і місто і сніг вуаля
      чому ж тобі людно у цім одновимірнім світі

      той мачо якому ти вчора ладнала мости
      той міст де вже завтра не лишиться сліду по ранах
      замшіле каміння іржава держава і ти
      і лицар з тобою і Бог поміж вами осанна

      коли наболить повертайся в нікуди землі
      там трави і ріки там ближче Різдво яко свято
      і що найдивніше там вірні тобі королі
      бо хтозна кому завтра випаде лицарем стати



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 5

    16. ***
      Вітрів перехрестя.
      Долоні вокзалів і вени
      колючих дощів.
      І свідоцтва про вічність нема.

      Заклякнеш на розі доріг,
      як на сходинках сцени :
      навкруг аплодує спільнота,
      а сцена – німа.
      Стоїш серед натовпу.
      На Привокзальній зимово.
      І колії, наче зміюки,
      утнули кубло.
      Занедбаний рай,
      де змішались епохи і мови...
      Здається, подібне у світі
      колись вже було.
      Цілуєш коханого.
      Дихаєш вицвілим домом.
      А поряд – тривка нетутешність
      у темних снігах.
      Цей світ є первинним,
      народженим щойно.
      Знайомим
      є знак нескінченності –
      в колі, що викрило шлях.





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.17 | Рейтинг "Майстерень": 5

    17. ***
      В будинку, де пахне зрадливим притулком зими,
      із хаосу часу музейного й вицвілих мушель,
      іще намагаємось визріти зернами ми –
      такими, щоб мали, крім тіл, інкарновані душі.
      Навкруг сновигають торішнього листя вогні.
      І трави купальські то ріками снять, то вінками.
      Тут дивно і лячно, і справжньо інакшій мені –
      отій, що сміється з люстерка самими губами.
      І хочеться вміти читати по мапах долонь.
      Мовчати тоді, як слова прогнозують негоду.
      А хтось, ледь присутній, підживлює в листі вогонь,
      кахикає хитро і будить розіспані сходи.
      Сховаюсь за чашкою чаю в будинку без стель.
      Мене, непомітну, густа непокора прокаже.
      - Ну, що ви, сусідо ? Який ще відьмацький бардель?
      Погляньте, це ж янголи...тобто, мальовиська ваші.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 0

    18. ***
      Ця осінь така, що не хочеться вголос мовчати.
      Ця осінь напнута на душу, немовби струна.
      Скрипкують дощі, достигають медові цукати.
      І хочеться неба безоднього – тільки до дна.
      І зайві слова. І повітря розбите словами.
      Ковтаєш дими привокзальні і вогнищ дими.
      І світ – карусель. І танцює земля під ногами.
      А може, це просто назад обертаємось ми ?
      ...Вже завтра настане невдало віщоване дійство:
      ти вийдеш із дому. Валізу – на плечі – мов хрест.
      І сонне – з біґбордів – тебе проводжатиме місто,
      затерте до дір, як напам’ять зазубрений текст.
      Ти будеш блукати у пошуках долі і дому.
      Ти будеш молитись на вицвілі мапи гілля.
      А осінь тебе пожаліє й не скаже нікому
      про те, як забув ти укотре, що кругла Земля.





      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    19. ***
      Піди до Бога.
      Попроси
      притулку собі...
      Ячать дощі,
      снують часи
      в твоїй особі.
      Ти не встигаєш.
      Ти один
      на полі бою,
      на лонах вимерлих країн,
      як Рай і Троя...
      Піди до янгола.
      Молись
      собі дороги.
      Ти йдеш угору,
      тільки вниз
      тяжіють ноги.
      І вкотре, впавши, у траві
      лікуєш душу.
      А вороги завжди живі.
      Тому – ти мусиш.
      Тому ти віриш всім дощам
      і правдам круку...

      А поряд той, хто каже : „нам
      недовго...”.
      Руку
      йому в пітьмі не подавай,
      не вийме болю.
      А як проситимеш – волай
      води і солі.
      Ріка з піску підніме храм –
      на диво Раю.
      А сіль? А сіллю станеш сам,
      якщо здолаєш.






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": 5