В будинку, де пахне зрадливим притулком зими,
із хаосу часу музейного й вицвілих мушель,
іще намагаємось визріти зернами ми –
такими, щоб мали, крім тіл, інкарновані душі.
Навкруг сновигають торішнього листя вогні.
І трави купальські то ріками снять, то вінками.
Тут дивно і лячно, і справжньо інакшій мені –
отій, що сміється з люстерка самими губами.
І хочеться вміти читати по мапах долонь.
Мовчати тоді, як слова прогнозують негоду.
А хтось, ледь присутній, підживлює в листі вогонь,
кахикає хитро і будить розіспані сходи.
Сховаюсь за чашкою чаю в будинку без стель.
Мене, непомітну, густа непокора прокаже.
- Ну, що ви, сусідо ? Який ще відьмацький бардель?
Погляньте, це ж янголи...тобто, мальовиська ваші.