Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Журналіст Чесний (1941)

Отримані вами коментарі| Залишені коментарі| Інші коментарі


Серед головних протиріч, зведених на цій сторінці докупи явищем Інсайдера, я би назвав і те, що тут названо "вибраністю для владарювання" - п.4.
Невже недостатньо влади Божественного Закону?
Інсайдер, начебто, стверджує, що у Божественного Закону є потреба ставити одних ("кревні лінії") для управління іншими ("нами").
Таким чином Інсайдером допускається, що деякі речі у стосунках "ми" і Божественний Закон потребують посередників?
І якби ці посередники були "вищими істотами", але ж ні - "вони", як і "ми".
Висновок: якщо керування нами потрібне, то є загроза, що без цього керування ми станемо некерованими, а отже...
Або ж керування на себе взято самочинно і в існуванні цієї "несправедливості" є певний Промисел.
Або ж керівництва над "нами" насправді не існує...

Підозрюю, що мають місце всі ці, щонайменше, три висновки, що втілюються в залежності від нас самих.

Ха, інса-а-айдери :/

Олесь Бердник в "Зоряному Корсарі":

Ми не діти Землі,
ми посланці небес.
Вже еони минули, як прийшли ми з безмежжя,
сповнені творчої сили.
Свій вогонь віддали
первозданній і дикій планеті.
Скільки мук і страждань,
скільки дивних містерій?!
Меркне спогад про рідну країну,
частокіл лабіринту все вище,
втома павутину плете
з ілюзорних туманних видінь.
Гуллівер розіп’ятий ліліпутськими нитками
на тривимірній сфері планети.
Інколи сняться йому чаруючі сни,
закликають летіти у невимірну глибінь!
І тоді Гуллівер посилає вві сні
міжпланетні ракети,
ніби пташок паперових.
О смішні і наївні видіння!
Прометею! Трусони скелю матерії,
до якої тебе прикував нещадний закон,
громом обізвися до братів — закутих титанів!
Ми ж прийшли — згадайте — з ясного безмежжя.
Ми — його діти!
Чому ж, коли ми забули про велич вітчизни?
Про її неосяжну красу?
Зупиніться, хто юний духом,
хто старий духом,—
зупиніться і згадайте славне минуле
згадайте казкову блакить
свого прекрасного царства,
де народилися ми,
де ми зростали під лагідним поглядом
Великої Матері!
І вставайте!
На світанку вставайте, —
молоді й сильні,
відважні й непохитні!
Умийтеся сонячними променями
і починайте нове життя!
І починайте нове життя у невимірності волі,
бо земне існування твоє, Гуллівер,—
то лише мить сновидіння…

Інший пласт головних протиріч "явища Інсайдера" можна пов'язати із Христом, так?

Але торкаючись цієї теми, хочу наперед зазначити, що у всіх коментарях т.з. Інсайдера відсутній вплив його особистого досвіду, тобто аналізуючи його коментарі ми не маємо справу із мудрістю, а тільки із досить сильно закодованим, чи злегка перекрученим, чи ж бо й зовсім сфальшованим знанням. Яке, як признається сам Інсайдер - йому передане іншими, що безсумнівно.

• Так, як неможливо викреслити із буття людини її критичний досвід, та й сам Інсайдер каже про те, що неможливо послуговуватися мудрістю інших, але лише своєю, то напевно будемо праві, якщо вважатимемо "явище Інсайдера" явищем інформаційної атаки.

• Якими джерелами знань послуговується Інсайдер, а точніше - до якого потаємного товариства відноситься, теж досить легко вияснити.
Наприклад Пункт 69.
"Христос (справжнє ім'я якого було іншим, але тут я буду використовувати це) з'явився один раз, всього один раз, і це було в іншу епоху, настільки ж далеку від нашої, як і епоха, у якій жив Ісус Назорей" - каже Інсайдер.
А так, як той же Інсайдер усюди постулює свою крайню обізнаність і точність (див хоча би перший абзац відповіді до п.69), то оглянувши період часу, нехай вже від 2100 до 2000 років до Р.Х. знайдемо Інсайдерового "Христа".
Думаю, що ситуація для обізнаних із історією стає значно конкретнішою. :)

• І взагалі, тілесні аспекти нашого життя викликають у Інсайдера дивну антипатію, особливо в контексті його відповідей щодо вищих істот, і Христа.
Зрозуміло, що наше тіло - це ще той фактор заземлення. :)
Але земний симбіоз нашого тілесного і безтілесного існування, схоже, найменш проблемне явище, і "далі" нам (чи явищу Життя в цілому) доводиться гармонійно вирішувати більш проблемні симбіози?
Тож повернення Божества у наш час-вимір коректніше порівнювати із поверненням, наприклад, людини у першу групу дитячих яслів, а не до пекла?

Висновок:
1) Інсайдер перекручує знання і не за власним вибором, очевидно він і не має можливості набути власного критичного досвіду і за всіма ознаками глибоко хворий хворобою "атлантів".
2) Злегка замастившись, мудра людина може знайти у відповідях Інсайдера розширення до своїх поглядів, і затим відомим чином зможе "відмитися".
Але малодосвідчені особистості, якщо на повному серйозі послуговуватимуться прочитаним - будуть тільки по вуха обмазані, і на дуже тривалий час, якщо не назавжди.

Себто - це все не байки, це все значно складніше. :(

Коментатор Редакція Майстерень, [ 2009-03-10 15:01:52 ],
на сторінці твору     "Ева М. Томпсон «Після колонії»"   Чесний Журналіст

05.03.2009 _ Богдан Сологуб для "УП"

Література на службі імперії

Кілька років тому вчені зробили сенсаційне відкриття: виявляється, те, що ми бачимо, – далеко не точна картинка того, що є насправді. Як писав Козьма Прутков, коли у клітці тигр, а написано "буйвол", не вір очам своїм: перед тобою, звісно, тварина рогата…

Передбачаю вашу криву скептичну посмішку, але цей принцип стовідсотково спрацьовує в тому випадку, коли ми говоримо про ірраціональне сприйняття нашого північного сусіда - Росії - у світі та деякими нашими громадянами.

Повну картину того, як насправді формувався міф Росії не як окупанта і колонізатора, як це було насправді, а як "висококультурної могутньої держави", досліджує у своїй книзі головний редактор періодичного видання центрально- та східноєвропейської тематики "Sarmatian Review" Ева Маєвска-Томпсон "Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм", що її у перекладі українською видали "Основи".

Томпсон детально досліджує, як упродовж століть російська література ретельно вибудовувала колоніальний міф "все наше на законних правах". У, здавалося б, на перший погляд нейтральних щодо такої проблематики творах авторка помічає стабільний, чіткий колоніальний дискурс.

Приміром, Томпсон доводить, що такі тексти, як то "Кавказький бранець" Пушкіна чи "Герой нашого часу" Лермонтова належать до початкового етапу постання імперського дискурсу, вони агресивні і відверті у своїй меті вмотивувати правомірність і необхідність російської присутності на Кавказі і не лише там.

Дослідниця зазначає, що Росія після завоювання певної території включала її до своєї держави або призначала органи влади, які обслуговували російські інтереси. Література брала участь у цьому процесі, впроваджуючи на завойованих територіях наратив російської присутності і витісняючи з цих територій їхню власну історію та письменство.

Порівнюючи колоніалізм західноєвропейський, наприклад, британський та російський, авторка книги "Трубадури імперії" відзначає цинізм останнього.

Приміром, захопивши Індію, британцям навіть і на думку не спало перейменовувати її, тоді як тільки Росія захоплювала нові землі - там одразу ж зникали власні імена: всюди була - Росія.

Імперська література у цьому процесі не пасла задніх.

Приміром, у творах Пушкіна і Лермонтова, Толстого ("Війна і мир") та Солженіцина ("Раковий корпус"), у творах Валентина Распутіна та Анатолія Рибакова населення колоніальних територій, де розвивалися події їхніх творів, або безмовне, або ж наділене негативними якостями - будь то національності Кавказу, Сибіру чи Узбекистану.

Російські автори різних століть ретельно "відвертають увагу читачів від Росії як імперської грабіжниці і скеровують її до створеного власного образу, який росіяни плекають: Росія - це покірна жертва".

Що, звичайно, є літературним цинізмом.

Приміром, у епопеї "Війна і мир" Толстой зображає "вищий світ" Російської імперії - якихось кілька десятків сімей, менше відсотка населення, натомість зображене суспільство наполегливо мусувалося як "повне відображення російського суспільства".

"Неосвічене і варварське королівство", як описували Росію англійські посли в Москві шістнадцятого століття, раптово завдяки літературним колоніальним прийомам метаморфізується в Росію пишних балів, Наташ Ростових, великих полководців Кутузових (тільки через військову бездарність якого була з тріском програна велика битва під Аустерліцем) та П'єрів Безухових.

До речі, про останнього. Ми дізнаємося з "Війни і миру", що більшість кріпаків П'єра проживала в Київській губернії. Автор тактовно приховує, що добробут П'єра мав початок у страхові, ненависті, втратах і зникненнях людей. Малороси-плебеї, за тонким зауваженням Еви Томпсон, на думку Толстого, нічим не відрізнялися від рабів плантацій

Вони мали забезпечувати "висоту російського духу" одного з головних героїв.
Не відстає у розбудові колоніального дискурсу і літературознавство, радянське зокрема.

Приміром, славетний дослідник давньої літератури Дмитро Лихачов практично всю свою діяльність присвятив пропаганді двох речей: того, що російська література почалася з Києва (хоча до появи "Історії" Карамзіна у 20-х роках вісімнадцятого століття Московська держава вперто, і цілком слушно, відмежовувалась від "київської спадщини") і того, що середньовічна російська література має спільний дух з тогочасною європейською.

Демонструє він це на прикладі барокового гумору. Томпсон вщент розбиває аргументи Лихачова. Вона предметно доводить, що тоді як європейська гумористична література вісімнадцятого століття висміювала недосконалість суспільної ієрархії, раз на рік у вигляді карнавалу творячи "перевернутий світ", то в тогочасній Росії (від себе додам - і в теперішній теж) гумор був пов'язаний з нехтуванням верховенства права; життя, кероване законами, є об'єктом насміхання, тоді як світ без законів сприймається росіянами як норма.

Відтак перед читачем московськими авторами вісімнадцятого століття відверто пропагується вкрай цинічне світосприйняття.
Ева Маєвска-Томпсон. Фото з сайту письменниці
Звичайно, не слід переоцінювати вплив літератури на міф країни, який твориться наполегливо століттями. Але й недооцінювати його не слід.

У світлі сучасної російської політики міф "Росії як жертви" знову виплив в контексті війни на Кавказі, "газової війни" з Україною, розміщенням систем ПРО. У будь-якій агресії винні грузини, українці, американці (потрібне підкреслити), "загадкова російська душа" вимушена тільки захищатися.

Українське суспільство дивується, чому світ, прямо скажемо, необ'єктивно оцінює очевидні речі. Та що там далеко ходити, російські дії набули елементу сакральності у значної частини громадян України.

Міфи живучі, а міфи колективні - тим паче. Деконструкція міфу починається із його усвідомлення. Відтак чим більше ми будемо опиратись "ірраціональному" сприйняттю Росії, тим швидше подолаємо наслідки колоніального минулого.

Богдан Сологуб, для УП
1   2   3   4   5   6   7